1,720,969 research outputs found
Sense(s) and Reading in Pascal Quignard’s Works: from Le Lecteur to L’homme aux trois lettre
No full textThis study will attempt to underline the various forms and functions Pascal Quignard assigns to reading in his different texts. To begin with, we will consider the subtle distinctions and links he creates between silence reading, loneliness reading and wandering reading. In this respect, particular attention will be paid to the relationships which are woven between reading and loneliness in texts by this solitary and unusual author. In the second part the focus will be on the evolution of the concept of reading for the author of L’Homme aux trois lettres (2020), who is anxious to develop an “oceanic” work. Indeed literature as “an elusive prey”, according to the author, is not about sense, but about the senses. Finally we shall conclude that in Pascal Quignard’s works, which defy any oversimplifie characterization or classification as far as genres are concerned, reading appears above all as a sensual experiment which leads the reader to some sort of condition close to disappearing and annihilation, in the symbolic or even the mystic sense one can give these terms
Автор, наратор і протагоніст як агенти й суб’єкти перетину та перестанови (само)ідентичностей у сучасному біографічному дискурсі
Get PDFThe article has been dedicated to investigating the processes and mechanisms of multiplication of person identities and personalities of an author, a narrator and a literary character on the basis of the work of a modern French writer Emmanuel Carrère “Limonov”. The article investigates the problem of dialectical transformations which the author of fiction uses through the creation of a literary character on the basis of a famous personality; and the issue of demythologization of a character created by the media and the character itself. The attention is paid to the intersection and inversion of identities of an author, a narrator and a protagonist resulting in the creation of new identities. The issue of how these newly created identities reflect certain social and cultural phenomena has been clarified.Изучаются процессы и механизмы „размножения” идентичностей лиц и личностей автора, нарратора и персонажа на материале произведения современного французского писателя Емманюэля Каррэра „Лимонов”. Исследуется проблема диалектических трансформаций, используемых автором художественного произведения в процессе создания литературного персонажа на основе известной личности, и вопросы демифологизации персонажа, создаваемого медиа и часто самим персонажем. Рассматриваются явления пересечения и перемены местами идентичностей автора, нарратора и протагониста, в результате чего появляются новые идентичности. Выясняется, как эти новые идентичности отражают социально-культурные феномены, определяющие и влияющие на самоидентичность человека в современном обществе.Вивчаються процеси і механізми множення ідентичностей осіб та особистостей автора, оповідача й персонажа на матеріалі твору сучасного французького письменника Еманюеля Карера „Лімонов”. Досліджується проблема діалектичних трансформацій, які застосовує автор художнього твору у процесі креації літературного персонажа на основі відомої особистості, та питання деміфологізації персонажа, котрий творять медіа та почасти сам персонаж. Увагу сконцентровано на перетині й перестановці ідентичностей автора, наратора та протагоніста, в результаті чого витворюються нові ідентичності. З’ясовується питання, в який спосіб ці новостворені ідентичності віддзеркалюють певні суспільно-культурні явища, які позначають і визначають самоособовість людини в сучасному суспільстві
Байки Байяра: художня теорія літератури чи/та/є літературознавчий роман
Get PDFThe author wonders about the changes of scientific paradigms which have been adopted in France, by some critics, who deliberately infringe the limits laid down between literary work and review, fiction and theory, and the place usually felt as unique, of the author and the reader. In particular, Pierre Bayard’s works will be examined in detail, since he deliberately challenges, mixes and creates confusion around the characteristic touch linked to critical works and works of self-fiction. His writings will be closely examined, for they could be qualified as “trick novels”, insofar as they are places of diversion, blinding, secrecy, dupery, treachery, faux-semblant, and creating fables. The author will try to unfold and explain the nature and the processes at work within the categories and the literary and theoretical concepts used by P. Bayard. Only under that condition one will be able to appreciate the originality of the infringements of that author who, just like his reader is taken by his shrewd capacity to tell his stories, and is seduced by his style, enjoys maliciously to read, breaking the rules of an ordinary reading of the classic works of literature, which sometimes is a scandal in the eye of the mainstream critic. Such a hermeneutic way leaves the reader a large share of the pleasure of reading, since he or she is fussy and reacts to the smallest detail suggested in the text, and cannot be fooled either by the author or by the interpretative consensus. The sideways move made by Bayard is based upon on concepts he borrows from various fields of knowledge (poetry, psychoanalysis, narratology, history of literature, stylistics, etc.) which at the same time shed light on the studied text and are explained by it, since a critical posture is claimed here in an immanent way, far from any mechanical use of an extrinsic “concept toolbox”. One can quote as examples of notions the following: the fictional narrator-critic, the literality and self-fiction within the critical text, the metacritical fiction, the metafictional discourse, the multiple welcomes of the critical text, etc. Bayard’s œuvre is no hapax, no critical, isolated, brilliant hapax – close to a hoax, as far as the more sceptical are concerned, one must say, and regret – but is part of a stream of practice of writing which (both from the critic’s and the author’s point of view) is very promising in the perspective of getting literary theories out of their academic humdrum; it is that new use of literature sometimes coined as the poetry of possible texts which has some kind of relationship with Julien Gracq’s watchword “En lisant en écrivant”.L’article s’interroge sur les changements de paradigmes scientifiques qu’a pris aujourd’hui, en France, une partie de la critique littéraire qui délibérément transgresse les frontières ordinairement établies entre l’œuvre littéraire et la critique, la fiction et la théorie, les positions, senties habituellement comme exclusives, d’auteur et de lecteur. On examinera plus précisément les œuvres de Pierre Bayard qui délibérément conteste, mêle et trouble les traits génériques attachés aux ouvrages critiques et aux récits (auto)fictionnels. Il s’agira ici de regarder de près ses textes qu’on pourrait qualifier de « romans-ruses », tant ils sont les lieux de processus de détournement, d’aveuglement, d’occultation, de duperie, de feintise, de faux-semblant et de générateurs de fables. L’auteure de l’article s’emploiera à déplier et à expliquer la nature et les modes de fonctionnement des catégories et des concepts théoriques et littéraires que convoque P. Bayard. Car c’est à cette condition qu’on sera à même d’apprécier l’originalité transgressive des textes de cet auteur qui, tout comme son lecteur emporté par son habileté argumentative et la séduction de son style, prend un malin plaisir à lire, à traverser hors des clous les œuvres du patrimoine littéraire, au grand dam parfois de la doxa critique dominante. Cette démarche herméneutique fait la part belle à un lecteur sourcilleux, sensible aux moindres suggestions du texte, et qui ne s’en laisse pas compter ni par l’auteur, ni par le narrateur, ni par le consensus interprétatif. Ce pas de côté qu’effectue P. Bayard se fonde sur des concepts empruntés à différents champs de savoir (poétique, psychanalyse, narratologie, histoire littéraire, stylistique, etc.), qui, à la fois, éclairent le texte étudié et sont explicités par celui-ci, étant donné qu’est revendiqué ici un geste critique immanent, loin de toute application mécanique d’un « outillage » conceptuel extrinsèque. On peut citer par souci d’exemplification des notions comme celles-ci : le critique-narrateur fictif, la littéralité et l’autofiction dans le texte critique, la fiction métacritique, le discours métafictionnel, la multiplicité des réceptions du texte critique, etc. L’œuvre de P. Bayard n’est pas un hapax critique isolé, brillant – proche du canular pour les plus sceptiques, il faut le signaler, en le regrettant –, mais s’inscrit bien dans un courant de pratiques des textes (en réception et en production) qui est très prometteur pour sortir la théorie littéraire de son ronron académique ; c’est ce nouvel usage de la littérature qu’on qualifie parfois de poétique des textes possibles, qui n’est pas sans rappeler le mot d’ordre de Julien Gracq : En lisant en écrivant.Освещена проблема смены научных парадигм в науке о литературе, фактором которой является аномальное. Исследование проведено на материале литературоведческо-(авто)фикциональных произведений Пьера Байяра, охарактеризованных как романы-обманы. Рассмотрены их категориальный аппарат, иллюстративный корпус и поэтологические особенности. Выяснены принципы байяровской приватной герменевтики и теоретико-методологические основы предложенных им художественных направлений литературной критики, на примере его произведений выделены черты поэтики возможных текстов. Разъяснено функционирование основных литературоведческих категорий творческой проблематики современного французского автора, среди которых: фикциональный нарратор-литературовед, литературность и автофикциональность критического текста, метакритическая художественность, метафикциональный дискурс, рецептивная множественность критического текста и др.Висвітлено проблему зміни дослідницьких парадигм у науці про літературу, чинником якої виступає аномальне. Дослідження здійснене на матеріалі літературознавчо- (авто)фікціональних творів П’єра Байяра, які схарактеризовано як романи-омани. Розглянуто їх категоріальний апарат, ілюстративний корпус і поетологічні особливості. Розкрито принципи байярівської приватної герменевтики та теоретико-методологічні засади запропонованих ним художніх напрямів літературної критики. Витлумачено функціонування основних літературознавчих категорій творчої проблематики письменника, серед яких: фікційний наратор-літературознавець, літературність і автофікціональність критичного тексту, метакритична художність, метафікціональний дискурс, рецептивна множинність критичного тексту тощо. На прикладі творів сучасного французького автора окреслено риси поетики можливих текстів
Поетика українських перекладів Вергарна [Рецензія на книгу: Кравець Я. Український Еміль Вергарн (критика, перегуки, переклади). – Львів : Тріада плюс, 2016. – 344 с.]
Get PDFReview of the monograph: Kravets Ya. Ukraïns′kyi Emil′ Verharn (krytyka, perehuky, pereklady) [Ukrainian Emile Verhaeren (critique, response, translations)]. Lviv, 2016, 344 p. (in Ukrainian)Рецензия на книгу: Кравець Я. Український Еміль Вергарн (критика, перегуки, переклади). – Львів : Тріада плюс, 2016. – 344 с.Рецензія на книгу: Кравець Я. Український Еміль Вергарн (критика, перегуки, переклади). – Львів : Тріада плюс, 2016. – 344 с
Voix vaine de Cassandre. Le récit « auto-dé-bio-graphique » chez Gregor von Rezzori et Pascal Quignard
No full textTout texte écrit est ce corps de Cassandre sacrifié, rompu, démembré à coups de hache. Tout auctor est la main sacrifiante de Clytemnestre qui s’abat, qui avance, qui rompt ou qui déchire, qui démembre.P. Quignard, Lycophron et ZétèsIl s’agira, pour nous, ici, de proposer une lecture du roman de Gregor von Rezzori Neiges d’antan à travers le prisme des réflexions et des méditations, qui se situent à la frontière du littéraire et du philosophique, entreprises par Pascal Quignard, notamment da..
Видалення тексту як диспозитив ієрархізації другорядного (роман Ж. Вайцмана “Заборонене”)
Get PDFThe article deals with the problem of the removing of the secondary’s status in the artwork in term of the functioning of its paratextual elements. We studied Gérard Wajcman’s novel “The Forbidden” (1986, republished in 2016), it’s composed of the author’s endnotes and the body text is lacking. We outlined the discursive and the narrative text’s structures that favor the changing of the hierarchy’s status, from paratext (lower) to the body text (higher). We examined other paratextual elements (title, dedication, opening information etc.) as the body text is lacking they have the essential function in the reader’s interpretation of the text. It is described as the new novel republishing “The Forbidden” modified the work’s receptive capacity on condition of the changing of the publisher’s peritext (book’s format, epilogue is added, the writing of the author’s name is changed) and epitext (the author’s artistic heritage, the biography in media). We analyzed as this modification transform the code and the modus of the reader’s perception of the novel. It is shown that the text expected by receiver is lacking not because it’s waiting to be fill on the basis of the interactive game with the reader the main reason is that this text is impossible, unrealizable, forceless. This text says about unspeakable and in this form, it is completely self-sufficient as it represent the oblivion, erasing memory, its deficiency, its absence. We stressed that the lacking of the boy text in Gérard Wajcman’s novel, which is the part of the paradigm “Literature of the Holocaust”, is the symbol of the obliteration and of the language loss in general and particularly of the family’s language Yiddish. We concluded that the text’s delete is not poetic and stylistic way; it is the apparatus of the minor hierarchy.Рассмотрена инверсия статуса второстепенного в художественном произведении на примере биномы текст/паратекст. Исследовано функционирование паратекста без текста на материале „романа-из-примечаний” французского писателя Жерара Вайцмана „Запрещëнное”. С применением методики прагматики текста У. Эко изучены присутствующие в паратексте модусы высказывания, отношения текста с котекстом, коммуникативные интенции текста, а также предположения, которыми оперирует читатель-толкователь при актуализации семантических уровней текста и текстовых проявлений (не)-сказанного. Осуществлено упорядочения авторских подстрочных примечаний в соответствии с их дискурсивно-нарративными функциями. Выделены доминантные изотопии и смысловые фреймы, выступающие факторами взаимодействия фабулы и топиков в произведении. Показано иллокутивную и перформативную силы влияния паратекста романа на реципиента. Подстрочное примечание изучено как рамка-маргинес, подчеркивающая то, что невозможно увидеть, услышать, сказать, выразить. Сделан вывод о функционировании акта удаления текста в романе Ж. Вайцмана „Запрещëнное” в форме диспозитива в определении Дж. Агамбена и о принадлежности романа к „литературе исчезания”, где господствуют нарративные, стилевые, поэтологические стратегии стирания, исчезновения, удаления и окончательного исчезания.Розглянуто зміну (інверсію) статусу другорядного в художньому творі на прикладі бінома текст/паратекст. Досліджено функціонування паратексту без тексту на матеріалі „роману‑з‑приміток” французького письменника Жерара Вайцмана „Заборонене”. Із застосуванням методики прагматики тексту У. Еко вивчено наявні в паратексті модуси висловлювання, відношення тексту та співтексту, комунікативні інтенції тексту, а також припущення, якими оперує читач-тлумач при актуалізації семантичних рівнів тексту й текстових проявів (не)сказаного. Здійснено впорядкування авторських підрядкових приміток за їх дискурсивно-наративними функціями. Виділено домінантні ізотопії та змістові фрейми, які виступають чинниками взаємодії фабули й топіків твору. Висвітлено ілокутивну й перформативну сили впливу паратексту роману на реципієнта. Розглянуто підрядкову примітку як рамку‑марґінес, яка увиразнює те, що неможливо побачити, почути, сказати, висловити. Зроблено висновок про функціонування акту видалення тексту в романі Ж. Вайцмана „Заборонене” у формі диспозитива у визначенні Дж. Агамбена та про належність роману до „літератури зникання”, де панують наративні, стильові, поетологічні стратегії стирання, зникання, видалення й остаточного зникнення
Traduire en Ukraine des auteurs français du 19e siècle : résister pour exister
No full textInternational audienceDans notre article, nous examinerons comment les histoires personnelles des auteurs des versions ukrainiennes des textes maupassantiens, flaubertiens et zoliens entrent en écho avec l’histoire de la traduction et l’Histoire de l’Ukraine. Ainsi serons-nous amenée, étape par étape, à établir les postures traductives des traducteurs consacrés et bannis, traducteurs en consonnance avec le pouvoir ou en dissidence, traducteurs emprisonnés, déportés et exterminés. En même temps, nous mettrons à jour les stratégies et les tactiques qu’ont employées les traducteurs des œuvres de ces trois romanciers pour non seulement inscrire, mais aussi écrire l’Histoire dans leur propre langue. En effet, dans un pays colonisé où régnaient la censure et la répression, il leur importait de faire acte de résistance en donnant une nouvelle vie à leur langue nationale. Ainsi, et enfin, grâce aux pistes apparues par l’étude de notre corpus, serons-nous à même de montrer comment à une « culture-colonie », celle d’une littérature nationale opprimée, peut se substituer une « culture-de-la-traduction », propice à sauver et à enrichir une langue maternelle, parce qu’elle est réceptive et capable de s’approprier – au sens d’en faire son « propre » (A. Berman) – des œuvres étrangères
« Vehemence ontologique » de la métaphore. Un style d’existence et une autre manière de faire des mondes
No full textInternational audienceThe inadequacy of the theories of the tropes and the fluctuation between ontological (the constituent originality of the tropes) and phenomenological (the discourse effects, the interpretation) captures, and thus the lack of a general theory with a capacity to reconcile the linguistic, cognitive and pragmatic aspects of the tropes explain the continuation of the study on metaphoric processes. The principles made by Paul Ricœur, in La Métaphore vive participate in this renewal of the analysis of the metaphor. The French philosopher not only acknowledges the changes that have occurred in the semantic theory as opposed to the tradition of classical rhetoric, but he also opens new perspectives to reflection on what he names the “ontological vehemence” of the metaphor. If the metaphor implies thinking, it is a thought which is without any concepts, or at least one in which affects, percepts and concepts in the sense Deleuze gives these terms. Even if Deleuze’s ontology is quite different from that of Ricœur, while being fundamentally diacritical, relational and experimental, the conceptions of the metaphor of both philosophers meet through the underlining of the metaphorical dimension that this figure may have whenever it is vivid. Both consider the metaphor as the result of a “poietic” (poiésis) act the ambition of which is to re-describe the real: it opens a new field of intelligibility and experience for the one who elaborates it as well as the one who interprets it.L’incomplétude des théories des tropes et une fluctuation entre des saisies ontologique (originalité constitutive des tropes) et phénoménologique (effets de discours, interprétation) et, dès lors, le manque incontestable d’une théorie générale capable de concilier les faces linguistique, cognitive et pragmatique des tropes expliquent la continuité de l’étude des processus métaphoriques. Les propositions que fait Paul Ricœur, dans La Métaphore vive, participent à ce renouveau de l’analyse de la métaphore. Le philosophe français non seulement prend acte des mutations qui sont intervenues dans la théorie sémantique par opposition à la tradition de la rhétorique classique, mais ouvre des perspectives à la réflexion sur ce qu’il appelle la « véhémence ontologique » de la métaphore. Si la métaphore donne à penser, c’est une pensée sans concepts, ou du moins une pensée où s’entremêlent indissolublement affects, percepts et concepts au sens que Gilles Deleuze donne à ces termes. Même si l’ontologie deleuzienne est différente de celle de Ricœur, tout en étant fondamentalement diacritique, relationnelle et expérientielle, les conceptions de la métaphore des deux philosophes se rejoignent par la mise en évidence de la dimensionontologique que cette figure peut avoir quand elle est vive. Les deux philosophes considèrent que la métaphore résulte d’un acte poïétique (poiésis) dont l’ambition estde redécrire le réel : elle ouvre un nouveau champ d’intelligibilité et d’expérience aussi bien pour celui qui l’élabore que pour celui qui l’interprète
Тканина життєтвору Ролана Барта в інтелектуальній біографії письменника Тіфен Самойо
Get PDFНа матеріалі біографічної прози Т. Самойо, присвяченої постаті Ролана Барта, висвітлено намір інтелектуально-біографічного проекту та поетологічні засоби його реалізації. Виокремлено змістові домінанти („біографеми”) інтелектуального життєпису та способи його конструювання. Окреслено наратологічні прийоми (де)міфологізації об’єкта біографічного тексту, виділено типи застосованих для цього дискурсів. Увагу приділено паратекстуальним компонентам аналізованого біографічного твору з метою визначення горизонту очікування його сприймача. Обґрунтовано окремішність функціонування твору Т. Самойо в жанровій парадигмі бартівських життєписів
- …
