Pytannia literaturoznavstva (E-Journal)
Not a member yet
425 research outputs found
Sort by
Образ біблійного саду в часовій і транснаціональній проекції (Веллс – Оутс – Баєтт)
Full text linkThe investigation focuses on a comparative analysis of three literary works of the writers of different time periods and different English speaking countries. The common thing in these works that defined this comparative approach is an obvious or indirect allusion to the Biblical myth about Eden – a paradise garden on the earth – and further development of its ambiguous interpretation started in the XVI the c. by an outstanding Netherland artist Hieronymus Bosch, the author of the famous picture The Garden of Earthly Delights. The aim is to reveal as the universal perception of the Biblical image as the embodiment of new accents of its meaning born in a certain time and due to certain problems. Such texts were chosen for the analysis: the short story by H. Wells “The Door in the Wall” (1906), the novel by an American writer J. C. Oates “The Garden of Earthly Delights” (1967) and the novel of a modern English author A. Byatt “The Children’s Book” (2009). Such a great century-sized range nevertheless shows with obviousness both the universal human value of the Book of Books and the lack of exhaustion of its meaning in any time. The ambiguity of the meaning “paradise garden on the earth” as well as the very possibility of its existence is stressed by each of the authors but in the context of one’s own time and one’s own views on a man and society. Thus, Wells in the history of his protagonist who once could manage to enter the “earthly Eden” conveys his own premonition of “being expelled from Paradise”, and his fantastic illusions about happy future of mankind and the possibility of building “the garden of earthly delights” being ruined. The theme of Paradise lost is a through one in the novel by J. C. Oates, but with its own “American” accent connected with the destruction of the very “American dream” – achieving material well-being and social status. The third work – the novel of the English writer A. Byatt “Children’s Book” as if incorporates the problems of Wells’ story ( he himself appears here both as a real person and as a fictional character Herbert Methley) and the social-feministic trend of Oates’ novel. Byatt gives her version of the Biblical myth with the symbolical ending of the way from Paradise to Hell her protagonists went on. The sad result of the reflection over the earthly Paradise destruction is defined by the historical event of the time – The First World War, that proved the illusory nature of “the garden of earthly delights”.Здійснено компаративний аналіз творів трьох англомовних письменників різних часів і різних країн, в яких є безпосередня або опосередкована алюзія на відомий біблійний міф про Едем – райський сад на землі – та в яких продовжується неоднозначне його трактування, розпочате ще з XVI cт. видатним нідерландським художником Ієронімом Босхом (картина «Сад земних насолод»). Показано розвиток як загальнолюдського тлумачення біблійного образу, так і втілення нових акцентів його змісту, народженого своїм часом і своїми проблемами. Розглянуто оповідання Г. Веллса «Двері у стіні» (“The Door in the Wall”, 1906), роман американської письменниці Д. К. Оутс «Сад земних насолод» (“The Garden of Earthly Delights”, 1967) та роман сучасної англійської авторки А. Баєтт «Книга для дітей» (“The Children’s Book”, 2009). Такий великий часовий порівняльний діапазон розміром у століття, тим не менш, доводить і загальнолюдську значущість Книги Книг і невичерпаність її змістового наповнення у будь-який час. Двоїстість смислу «райського саду» на землі, самої можливості його існування підкреслена кожним з авторів, але у контексті свого часу і своїх поглядів на людину і суспільство. Так, Веллс в історії свого героя, якому одного разу пощастило увійти у «земний Едем», передає власні передчуття про «вигнання з раю», про руйнування всіх його фантастичних ілюзій про щасливе майбутнє людства і саму можливість створення «саду земних насолод». Тема «втраченого раю» наскрізна і в романі Д. К. Оутс, але зі своїм «американським» акцентом, де відчутне руйнування саме «американської мрії» – досягнення матеріального достатку й соціального становища. Третій твір – роман англійської письменниці А. Баєтт «Книга для дітей» – наче об’єднує проблематику оповідання Веллса (та й сам він з’являється тут і як реальна персона, і як вигаданий персонаж Герберт Метлі) і соціально-феміністську направленість роману Д. К. Оутс. Баєтт пропонує свою версію біблійного міфу з символічною кінцівкою того шляху від Раю до Пекла, яким пройшли герої роману. Печальний висновок про руйнування земного Едему зумовлений історичною подією часу – Першою світовою війною, яка довела ілюзорність «саду земних насолод»
Між летою та пам’яттю. «Історія одного життя» Агарона Аппельфельда
No full textAusgehend von den ersten Seiten des autobiographischen Werks «Geschichte eines Lebens» von Aharon Appelfeld (1932–2018), wird der Körper als Erinnerungsgefäß betrachtet. Meist sind es fragmentarische Reminiszenzen wie Bilder, Gerüche oder Klänge, welche bruchstückartig im Text erscheinen. Der Körper evoziert die verdrängte Vergangenheit, als sei er ein Reservoir fragmentarischer Erinnerungen. Beim Dialog zwischen Kultur, Sprache, Tradition, Autor und Lesenden spielt der Text-Raum-Körper als Bindeglied zwischen Lethe und Erinnerung eine zentrale Rolle. Klar, nüchtern und kompromisslos schreibt der 1932 in Czernowitz geborene Appelfeld, der den Holocaust im Ghetto, dann im Lager und schließlich allein in ukrainischen Wältern überlebte, über den Krieg, die Shoah und deren Auswirkungen. Nach dem Verlust des Zuhauses sowie der Sprache, erfüllt von Angst, Misstrauen, Fremdheit gelang es ihm hin und wieder in seinen Körper «hineinzuhorchen». Solche Bruchstücke, auf diskontinuierlicher Erinnerung beruhend, sind charakteristisch für das Schreiben des Autors, dessen Lebensgeschichte um Sprache kreist: um seine deutsche Muttersprache, um die verschwundene jiddische Sprache der Geschundenen, um die hebräische Sprache seiner Zukunft in Israel. Es ist die Geschichte eines Jugendlichen, dem die Sprachen, die er einst beherrschte, entglitten und in dessen Körper sich der Krieg, aber auch das Vergessen einnistete. Lethe erscheint nicht einfach als Negation der Erinnerung, ist nicht nur Gegenspieler, sondern gleichzeitig Mitspieler. Appelfelds Schreiben schildert das Paradox des Gedächtnisses, dem niemand entkommt, und fördert hiermit die Bildung eines multikulturellen Bewusstseins.From the opening pages of the autobiographical work “The Story of a Life” by Aharon Appelfeld (1932–2018), the body appears as a vessel of memory. These are predominantly fragmentary recollections – images, smells, or sounds – that emerge in fragments throughout the text. The body evokes associations with a suppressed past; it functions as a reservoir of fragmented memories. In the dialogue between culture, language, tradition, author, and reader, the text–space–body plays a central role as a link between Lethe and memory. A. Appelfeld, who was born in Chernivtsi in 1932, survived the Holocaust in the ghetto, then in a camp, and finally alone in the Ukrainian forests. He writes clearly, restrainedly, and uncompromisingly about the war, the Shoah, and its consequences. Having lost his home and his language, filled with fear and distrust, he periodically “listened” to his body. Such fragments, based on ruptured memory, are characteristic of the author’s oeuvre, whose life story revolves around language: his native German, the vanished Yiddish of the despised, and the Hebrew of his future in Israel. This is the story of an adolescent who slipped away from the languages he once possessed and in whose body war and oblivion took up residence. Lethe appears not merely as the negation of memory; it is not only an antagonist, but also a co-player. Appelfeld’s works describe the paradox of memory from which no one can escape and thus contribute to the formation of a multicultural consciousness.Вже на основі перших сторінок автобіографічного твору «Історія одного життя» Агарона Аппельфельда (1932–2018) тіло постає як посудина пам’яті. Переважно це фрагментарні спогади – образи, запахи чи звуки, які з’являються фрагментами в тексті. Тіло викликає асоціації з пригніченим минулим, це мовби резервуар фрагментарних спогадів. У діалозі між культурою, мовою, традицією, автором і читачем текст–простір–тіло відіграє центральну роль як зв’язок між Летою та пам’яттю. Аппельфельд, який народився в Чернівцях у 1932 році, пережив Голокост у гетто, потім у таборі й нарешті самотній в українських лісах, чітко, стримано і безкомпромісно пише про війну, Шоа та її наслідки. Втративши дім і мову, сповнений страху й недовіри, він час від часу «слухав» своє тіло. Такі фрагменти, засновані на розірваній пам’яті, характерні для творчості автора, життєва історія якого обертається навколо мови: його рідної німецької мови, зниклого їдишу зневажених та івриту його майбутнього в Ізраїлі. Це історія підлітка, який вислизнув з мов, якими колись володів, і в чиєму тілі вмостилися війна та забуття. Лета постає не просто як заперечення пам’яті, вона не лише антагоніст, а й співгравець. Твори Аппельфельда описують парадокс пам’яті, від якої ніхто не втече, а отже, сприяє формуванню мультикультурної свідомості
Тарас Шевченко у просторі своєї лектури: час 1837–1843 років
Full text linkThe aim of this research is to characterize T. Shevchenko’s history as a reader during the period of 1837–1843, which corresponds to his early literary activity in Petersburg, where he initially resided as a nobleman’s servant and later as a student at the Academy of Arts. The scholarly analysis of reading experiences acquired during each distinct period of T. Shevchenko’s creative development contributes to the expansion and specification of this fundamental topic. To achieve this aim, an extensive source base has been studied from the relevant perspective (primarily epistolary materials, memoirs, the poet’s autobiographical prose, scholarly literature in Shevchenko studies, including the viewpoints of authors who questioned Shevchenko’s erudition). The primary research methods employed were biographical, cultural-historical, and receptive aesthetics approaches. The conclusions can be summarized as follows. During 1837–1843, Shevchenko moved within a unique multicultural and educational-intellectual environment of Petersburg, created in part through his own efforts, while simultaneously establishing connections with like-minded Ukrainian writers and socio-cultural figures beyond the capital who shared his love for books. His emancipation from serfdom in 1838 also meant gaining the right to read; from then on, Shevchenko’s relationship with printed texts acquired true fullness, and his reading and development within the colonial context essentially became a form of resistance against the empire. This recipient’s motives and stimuli for reading were determined by both non-utilitarian, internal self-assignments and purposeful creative and even scholarly interests. Thus, according to R. Escarpit’s classification, Shevchenko during his early period emerged as a reader of two types simultaneously, corresponding to objective and literary types of human behavior. The study examines the circumstances (details) of some of Shevchenko’s encounters with books, his reaction to what he read, and notes the significant quantity and diversity of literature he encountered then, including its broad literary-artistic, scholarly, and popular science specifics. While works of literature and art criticism dominated, there were also studies concerning world history, religion, philosophy, and aesthetics. Certain impressions Shevchenko gained from his readings during this time can be interpreted as prototexts of his literary and artistic expressions. At the turn of the 1830s–1840s, the author of “Kobzar” essentially fully discovered for himself his native literature and related spheres of national historical science, folklore studies, etc., formed his own judgments about them, which shaped his ideological and aesthetic priorities. He thoroughly familiarized himself with a significant body of literature created by Muscovites, perceiving it quite critically (such as Pushkin’s works). However, he absorbed an even greater volume of world literature in translation, and Polish-language literature in the original. All this, considering all segments of the literature mastered thus far, contributed to Shevchenko’s multifaceted educational, professional, and general cultural development, not to mention that it proved to be one of the forms of communication with the world and himself, and a means of overcoming nostalgia.Висвітлено історію Т. Шевченка як читача періоду 1837–1843 років, тобто часу його ранньої літературної діяльності, котра розгорталась на терені Петербурга, з огляду на перебування тут спочатку як панського слуги, а потім учня Академії мистецтв. Наукове осмислення читацького досвіду, здобутого в кожен окремий відтинок творчого розвитку Т. Шевченка, сприяє розширенню, конкретизації фундаментальної теми. Задля реалізації мети під відповідним кутом зору простудійовано значну джерельну базу (передовсім епістолярій, мемуари, автобіографічну прозу поета, наукову літературу із шевченкознавства, зокрема й міркування тих авторів, які сумнівались у Шевченковій начитаності). Основними методами дослідження виявилися біографічний, культурно-історичний та метод рецептивної естетики. Висновки ж зводяться до наступного. В період 1837–1843 років Шевченко обертався в унікальному, твореному, зокрема, і його власними зусиллями полікультурному, освітньо-інтелектуальному середовищі Петербурга, спромігшись заодно налагодити контакти з так само закоханими в книгу українськими письменниками та громадсько-культурними діячами поза столицею. Звільнення з кріпацтва в 1838 році означало й здобуття права читати, відтепер Шевченків зв’язок із друкованими текстами набуває справжньої повноти, а читання, розвиток митця в колоніальному контексті стають фактично формою його опору імперії. Мотиви, стимули до читання в цього реципієнта зумовлювались як неутилітарними, внутрішніми самозавданнями, так і цілеспрямованими творчими й навіть науковими інтересами. Отож, згідно з класифікацією Р. Ескарпі, Шевченко раннього періоду своєї діяльності постав читачем одразу двох типів, що відповідають об’єктивному і літературному типам поведінки людини. Розглянуто обставини (подробиці) деяких Шевченкових зустрічей із книжками, його реакцію на прочитане, сконстатовано значну кількість та різноманіття пізнаної тоді Шевченком лектури, її доволі широку літературно-художню, наукову, науково-популярну специфіку. Домінували твори письменства, праці мистецтвознавчі, але були і студії, що стосувалися всесвітньої історії, релігії, філософії, естетики. Окремі враження Шевченка від прочитаного в цей час можна трактувати як прототексти його письменницьких і малярських самовиражень. На зламі 1830–1840-х років автор «Кобзаря» по суті вперше відкрив для себе сповна рідну літературу і близькі до неї сфери національної історичної науки, фольклористики тощо, мав щодо них свої судження, на основі чого формувалися власні ідейно-естетичні пріоритети. Він ґрунтовно пізнав значний корпус лектури, створеної московитами, сприйнявши її доволі критично (як-от творчість Пушкіна). Але у ще більшому обсягові освоєно в перекладах загальносвітове письменство, літературу ж польськомовну і в оригіналах. Усе це в підсумку, з урахуванням усіх сегментів засвоєної досі лектури, сприяло багатогранному освітньому, професійному і загальнокультурному розвиткові Шевченка, не кажучи, що виявилось однією з форм комунікації зі світом та собою і засобом долання ностальгії
Партитура ліричного наративу: музична поетика віршів альманаху «Музагет»
Full text linkThis article explores the musical poetics embedded in the works of the Ukrainian Symbolist poets affiliated with the Kyiv literary and artistic group “Musaget” (1919), considering these through the framework of aesthetic transformations characteristic of the modernist era. The study aims to identify and interpret the mechanisms through which musical elements – such as rhythm, interval, harmony, pause, tempo, and dynamics – are integrated into lyrical narratives, functioning as suggestive codes of meaning. The sound poetics are examined in relation to the semantic structures within the texts of Pavlo Tychyna, Dmytro Zahul, Volodymyr Yaroshenko, Mykhailo Zhuk, Klym Polishchuk, Mykola Tereshchenko, Pavlo Fylypovych, and Volodymyr Kobyliansky. The analysis traces how musical intervals, rhythmic contrasts, syntactic fragmentation, alliteration, sound imagery, and parcellation serve to represent new ontological states – ruptures, losses, and transcendental quests. Central to this analysis is the improvisatory structure of the poem, conceived as an analogue to symphonic thinking, with the score-based organization of content and polyphonic imagery allowing the lyrical text to function as an acoustic space for existential experience. Drawing from poems in the “Musaget” almanac, the study demonstrates how lyrical musicality serves as a means of shaping the worldview and semantic field of the era. In doing so, the paper highlights the manner in which musical narratives offer deeper insights into the polyphonic nature of Ukrainian modernism. It concludes that in the modernist poetry of “Musaget”, music functions not merely as a thematic element or object of representation but as a structural paradigm of meaning-making – one that transcends linguistic systems to inhabit an intermedial space of symbolic existence. Ultimately, the Musaget approach represents an intermedial model of poetic expression, in which the lyrical “I” is not a singular center of consciousness, but rather a multiplicity of acoustic positions.Розглянуто музичну поетику поезії українських символістів, об’єднаних у київське літературно-мистецьке угруповання «Музагет» (1919), крізь призму естетичних трансформацій модерної доби. Здійснено спробу виявити та проінтерпретувати способи імплементації музичних структур (ритм, інтервал, акордовість, пауза, темп, динаміка) в ліричні наративи, що функціонують як сугестивні коди значень. Поетика звуку розглядається у взаємодії із семантичними структурами текстів Павла Тичини, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Михайла Жука, Клима Поліщука, Миколи Терещенка, Павла Филиповича та Володимира Кобилянського. Простежено, у який спосіб музичні інтервали, ритмічні контрасти, синтаксична фрагментація, алітерація, звукопис і парцеляція поезії музагетівців репрезентують нові онтологічні стани – розриви, втрати, трансцендентні пошуки. У фокусі уваги – імпровізаційна структура вірша як аналог симфонічного мислення, партитурна організація змісту, поліфонічна образність, яка дозволяє ліричному тексту функціонувати як акустичний простір екзистенційного переживання. На матеріалі поезій альманаху «Музагет» досліджено, як лірична музичність перетворюється на інструмент формування світовідчуття й смислового поля доби. Отже, дослідження музичних наративів дозволяє глибше осмислити поліфонійну природу українського модернізму. Висновується, що в модерністській поезії «Музагету» музика постає не лише об’єктом зображення, а й структурною парадигмою формування значень, що виводить поезію за межі вербальної системи – до інтермедіального простору символічного буття. В цілому стратегія «Музагету» репрезентує інтермедіальну модель поетичного мовлення, в якій ліричне «я» функціонує не як єдиний центр свідомості, а як множинна акустична позиція
Варіантність образу героя в Античності та Середньовіччі
Full text linkThe revitalization of mythological consciousness in times of war dictates the necessity of a more detailed study of the hero figure. This image, despite certain constants, undergoes transformations depending on the cultural and historical epoch in which it manifests itself; therefore, a comprehensive analysis of contemporary heroism requires an exploration of its original forms. In earlier times, only gods were endowed with the status of heroes; however, over time, “demigods” began to appear, which are characteristic of ancient literature. It is the divine component of their genesis that enables superhuman feats that glorify the hero. To denote “glory,” the Greeks used the concept of kleos, which contains two divergent vectors: the first, centripetal, directed toward the hero’s personality, and the second, centrifugal, oriented toward the collective or ancestral. Kleos is embodied by Achilles, Heracles, Theseus, and other ancient heroes, while Odysseus represents the concept of nostos – the return home – which also testifies to struggle, or agon, inherent to many classical heroes. In contrast, the Roman version of the hero is characterized by a set of virtues known as Via Romana, the moral code of Roman civilization. Dignity, discipline, and piety – these qualities shaped the citizen of the state, whose life was to be devoted to it. A defining feature of the Roman hero is the awareness of a moral and social hierarchy, at the bottom of which is the soldier and citizen; above them, the patricians and consuls; still higher, the emperor and Rome as the center of the world; and at the summit, the pantheon of gods with Jupiter presiding over them. The knight, or the medieval variant of the hero, was likewise subordinated to a strict hierarchy, with the king above him, and above the king – God Himself. Its mimetic nature is crucial to understanding medieval heroics: Christian heroism centers on imitation of Jesus, who, like the demigods of antiquity, embodies the union of divine and human. His death gave rise to the cult of saints in Western civilization, including hero-martyrs who gave their lives for faith. Thus, it can be concluded that the medieval concept of the hero is a modified continuation of the ancient model, adapted to the spiritual and theological framework of Christian culture.Ревіталізація міфологічної свідомості в часи війни диктує потребу в детальнішому вивченні постаті героя. Цей образ, попри певні константи, зазнає видозмін залежно від культурної та історичної епохи, в якій реалізується, тож задля повноцінного аналізу героїки сучасності доречно вивчити її початкові варіанти. Раніше людство наділяло статусом героя лише богів, проте з часом почали з’являтися «напівбоги», що характерно для античної літератури. Саме божественний компонент їхньої ґенези уможливлює надлюдські звершення, що прославляють героя. На позначення «слави» греки послуговувалися поняттям «клеос», що утримує два різноспрямованих вектори: перший – доцентровий, скерований на особистість героя, другий – відцентровий, колективно-родовий. Клеос реалізують Ахілл, Геракл, Тезей та інші герої античності, Одіссей же репрезентує поняття «ностос», тобто повернення додому, що також є свідченням боротьби, тобто агону, притаманного багатьом класичним героям. Натомість римський варіант героя характеризується низкою чеснот Via Romana, притаманними їхньому моральному кодексу. Гідність, дисципліна, побожність – усі ці якості формували громадянина держави, життя якого й мало бути присвячене їй. Питомою рисою римського героя є усвідомлення вертикалі, внизу якої – воїн і громадянин, над ним – патриції, консули, ще вище – імператор і Рим як центр світу, а на вершині – пантеон богів, над якими вивищується Юпітер. Рицар, тобто середньовічний варіант героя, також підпорядковувався чіткій вертикалі, де над ним – король, а над королем – сам Господь. Важливий для усвідомлення міметичний характер християнської героїки, в центрі якої, як і в Античності, стоїть напівбог, тобто Ісус, по смерті якого в західній цивілізації зародився культ святих, зокрема святих героїв-мучеників, які віддали життя за віру. Отже, можна зробити висновок, що модель середньовічного концепту героя запозичена з Античності у модифікованому вигляді
«Примхи пристрасті» Маркуса Ґассера: нефікційний любовний роман про літературу
Full text linkThe article examines the book “The Whims of Love: True Stories of Books and Passions” («Die Launen der Liebe: Wahre Geschichten von Büchern und Leidenschaften», 2019) by Austrian literary critic and writer Markus Gasser (born 1967) in the aspect of the dialogue between fiction and nonfiction. The structure consists of a kind of mini-preface (motto) and eleven parts, divided into fifteen chapters, and demonstrates the nominative nature of the compositional ring. It is emphasized that M. Gasser uses the stylistic principles of the “love story” genre, which enhance the author’s intention to recreate the plot of a nonfictional text in a fascinating way. The clichéd titles of the book’s parts indicate the stages and / or variants of the lovers’ relations, which ultimately ends with a traditional for romantic romances “happy ever after ending”. The spatiotemporal organization of the book shows a fairly broad geography and describes sixteen private stories from the 19th–20th centuries. Given the author’s concept of the whims of love, we found various interpretative constellations of love relationships, based primarily on the experience of heterosexual lovers. There are classifications of autobiographical prototype couples (Bowles, J. Gabrial and M. Lowry), scandalous (George Eliot and J. H. Lewes, E. Barrett and R. Browning), star couples (S. Plath and T. Hughes, Y. Ono and J. Lennon), epistolary (B. von Arnim and J. W. von Goethe) and couples of literary inspiration (E. Brontë and Lord Byron), classical / real love triangles (Galsworthy; I. Guadanini, V. Nabokov and V. Slonim; R. Antelme, D. Mascolo and M. Duras) and nominal love triangles (literary couple and their creator – J. Updike and G. G. Marquez). An example of homoeroticism (E. M. Forster) and the affective search for love (J. Frame) are highlighted.Розглянуто книжку австрійського літературознавця та письменника Маркуса Ґассера (1967 р. н.) «Примхи пристрасті: Історії про книжки та кохання» («Die Launen der Liebe: Wahre Geschichten von Büchern und Leidenschaften», 2019) в аспекті діалогу фікційної і нефікційної літератур. Проаналізовано її структуру, що складається зі свого роду мініпередмови (девізу) та одинадцяти частин, поділених на п’ятнадцять розділів, і демонструє номінативну природу композиційного кільця. Підкреслено, що М. Ґассер використовує стильові принципи жанру «love story», які посилюють авторську інтенцію захопливо відтворити фабулу нефікційного тексту. Клішовані заголовки частин книжки виказують стадії та / або варіанти розвитку взаємин між закоханими, що у результаті завершується традиційною для любовних романів щасливою кінцівкою. Часопросторова організація книжки показує доволі широку географію та охоплює шістнадцять приватних історій ХІХ–ХХ ст. Зважаючи на авторський концепт примхливості кохання, наявні різні інтерпретаційні констеляції любовних взаємин, основані насамперед на досвіді гетеросексуальних пар. Класифіковано автобіографічні подружжя-прототипи (Бовлзи, Дж. Ґебріел й М. Лаврі), скандальні (Джордж Еліот і Дж. Г. Льюїс, Е. Баррет й Р. Бравнінґ), зіркові (С. Плат і Т. Г’юз, Й. Оно й Дж. Леннон), епістолярна (Б. фон Арнім та Й. В. фон Ґете) і пари літературної інспірації (Е. Бронте та лорд Байрон), класичні / реальні любовні трикутники (Ґолсворсі; І. Ґваданіні, В. Набоков і В. Слонім; Р. Антельм, Д. Масколо й М. Дюрас) та умовні любовні трикутники (літературна пара та їх творець – Дж. Апдайк і Ґ. Ґ. Маркес). Виокремлено приклад гомоеротизму (Е. М. Форстер) та афективний пошук любові (Дж. Фрейм)
Чернівці, Іцик Манґер та їдишська література в міжкультурному контексті
No full textCzernowitz, die Hauptstadt der Bukowina, gilt seit langem als multikulturelles (oder besser gesagt, multiethnisches) und mehrsprachiges Paradies. Als Mikrokosmos im Makrokosmos der österreichisch-ungarischen Monarchie, zu der die Bukowyna bis 1918 gehörte, hat diese Region eine turbulente Geschichte erlebt – sie war österreichisch, rumänisch sowjetisch und seit 1991 Teil der unabhängigen Ukraine. Während der Monarchie lebten hier Deutsche, Ruthenen (Ukrainer), Rumänen, Polen, Armenier, Juden und andere Minderheiten, die eines gemeinsam hatten: Sie kämpften für ihre Rechte und die Anerkennung ihrer Sprache. 1908 fand hier die Weltkonferenz über die jiddische Sprache statt, an der die berühmten jüdischen Schriftsteller Yitzhak Leibush Peretz, Sholem Asch und Avrom Reisen teilnahmen. Czernowitz war Heimat der deutschsprachigen Dichter Rosa Ausländer und Paul Celan. Einer der berühmtesten jüdischen Dichter des zwanzigsten Jahrhunderts wurde ebenfalls hier geboren: Itzik Manger (1901–1969). Damals war Czernowitz eine Insel westlicher Kultur, auf der Deutsch gesprochen wurde. Manger begann auch, seine ersten Gedichte auf Deutsch zu schreiben. Später zog er ins rumänische Iași, das die Wiege des jiddischen Theaters war. Der berühmte Autor und Interpret jüdischer Lieder, Velvel Zbarger, der Vater des jüdischen Theaters, Abraham Goldfaden, traten hier oft auf. Manger entwickelte sein poetisches Werk an der Schnittstelle von drei Kulturen: der deutschen, der jiddischen und der zigeuneischen. Seine Lieblingsgattung war die Ballade, die er schon vor der Katastrophe meisterte. Seine Gedichtsammlungen „Schtern ojfn dach“ („Sterne über dem Dach“, 1929) und „Lamtern in wint“ („Lampen im Wind“, 1933) wurden später nur um wenige Gedichte aus der Sammlung „Schtern in schtojb“ („Sterne im Staub“, 1967) ergänzt. Der jiddische „Troubadur“ Itzik Manger ist ein großartiges Beispiel für Multikulturalismus. Die unerschöpfliche Quelle seiner Arbeit waren auch die Bibel, griechische und germanische Mythen, die er als Ausgangspunkt für endlose Metaphern und Metamorphosen nutzte.Chernivtsi, the capital of Bukovyna, has long been regarded as a multicultural (or, more precisely, multiethnic) and multilingual paradise. As a microcosm within the macrocosm of the Austro-Hungarian Monarchy, to which Bukovyna belonged until 1918, this region experienced a turbulent history – it was Austrian, Romanian, Soviet, and since 1991 has been part of independent Ukraine. During the period of the monarchy, Germans, Ruthenians (Ukrainians), Romanians, Poles, Armenians, Jews, and other minorities lived here, sharing one common feature: they struggled for their rights and for the recognition of their language. In 1908, it hosted the World Conference on the Yiddish Language, attended by prominent Jewish writers such as Yitskhok Leybush Peretz, Sholem Asch, and Avrom Reyzen. Chernivtsi gave the world German-language poets Rose Ausländer and Paul Celan. One of the most famous Jewish poets of the XX century, Itzik Manger (1901–1969), was also born here. At that time, Chernivtsi was an island of Western culture where German was spoken. Manger likewise began writing his first poems in German. Later he moved to Iași, Romania, which was the cradle of Yiddish theatre. The renowned performer of Jewish songs Velvl Zbarzher and the father of Jewish theatre, Abraham Goldfaden, were frequent visitors there. Manger developed his poetic creativity at the intersection of three cultures: German, Yiddish, and Romani. His favorite genre became the ballad, which he mastered even before the Catastrophe. His poetry collections “Shtern oyfn dakh” (“Stars over the Roof,” 1929) and “Lamtern in vint” (“Lamps in the Wind,” 1933) were later supplemented by only a few poems from the collection “Shtern in shtoyb” (“Stars in the Dust,” 1967). The Jewish “troubadour” Itzik Manger is a vivid example of multiculturalism. The inexhaustible source of his creativity was the Bible, as well as Greek and Germanic myths, which he transformed into points of departure for endless metaphors and metamorphoses.Чернівці, столиця Буковини, тривалий час вважалися мультикультурним (або, краще сказати, багатоетнічним) і багатомовним раєм. Як мікрокосм у макрокосмі Австро-Угорської монархії, до якої Буковина належала до 1918 року, цей край пережив бурхливу історію – був австрійським, румунським, радянським, а з 1991 року є частиною незалежної України. За часів монархії тут жили німці, русини (українці), румуни, поляки, вірмени, євреї та інші меншини, які мали одну спільну рису: вони боролися за свої права і визнання своєї мови. В 1908 р. тут відбулася Всесвітня конференція з мови їдиш, у якій взяли участь відомі єврейські письменники Іцхак Лейбуш Перец, Шолем Аш, Авром Рейзен. Чернівці дали світові німецькомовних поетів Розу Ауслендер і Пауля Целана. Тут народився також один із найвідоміших єврейських поетів XX століття: Іцик Манґер (1901–1969). В ті часи Чернівці були острівцем західної культури, де розмовляли німецькою. Манґер також почав писати свої перші вірші німецькою мовою. Згодом він переїхав до румунських Ясс, колиски їдишського театру. Тут часто бував відомий виконавець єврейських пісень Вельвель Збаржер, батько єврейського театру Абрагам Ґольдфаден. Манґер розвиває свою поетичну творчість на перетині трьох культур: німецької, їдишської та циганської. Його улюбленим жанром стала балада, яку він освоїв ще до Катастрофи. Збірки віршів «Schtern ojfn dach» («Зорі над дахом», 1929) і «Lamtern in wint» («Лампади на вітрі», 1933) були згодом доповнені лише кількома віршами зі збірки «Schtern in schtojb» («Зорі в пилюці», 1967). Єврейський «трубадур» Іцик Манґер є чудовим прикладом мультикультурності. Невичерпним джерелом його творчості була Біблія, грецькі та германські міфи, які зробив відправною точкою нескінченних метафор і метаморфоз
Рефлексія та діалогізм як дискурсивні маркери філософської прози Айріс Мердок
No full textThe article explores the literary-philosophical discourse of Iris Murdoch’s texts with regard to its narrative specificity and genre modification. The genre specifics of her novels are examined in the historical and cultural retrospective, with the emphasis on their discourse markers. Previous research indicates that this aspect of her philosophical novel poetics remains insufficiently studied. The paper aims to examine the discourse of Murdoch’s prose within theoretical-historical context, considering its main markers as reflection and dialogism. The discourse analysis basically employs a qualitative methodology that includes the integrative approach comprising the fundamentals of historical poetics, genre study, narratology, receptive poetics and transitivity theory. The findings support the idea that the analysis of dialogues (conversations) in close rereading of Murdoch’s texts contributes to the insight of her philosophical prose dynamic nature due to the specific patterns of complex interplay of voices in her writings (novels, philosophical dialogues). Consequently, we find that the phenomenon of universal dialogism in Murdoch’s prose appears to be qualitatively diverse: ‘dialogic protagonist’, plot dialogism, dialogues with the reader, reflections of characters, discussions on various issues of philosophy, religion, being, morality, etc. Overall, reception links of Murdoch’s philosophical essays and her novels are traced and analysed within the broad context of European literary-philosophical reflection.Досліджується літературно-філософський дискурс текстів Айріс Мердок з огляду на їх наративну специфіку та жанрову модифікацію. Жанрові особливості романів Мердок розглядаються в історико-культурологічній ретроспективі з акцентом на їхніх дискурс-маркерах. Попередні дослідження показують, що цей аспект поетики її філософського роману залишається недостатньо вивченим. Метою статті є вивчення дискурсу прози Мердок у теоретико-історичному контексті, дослідження його основних маркерів, зокрема таких як рефлексія та діалогізм. Наш дискурс-аналіз спирається на якісну методологію, яка включає принципи історичної поетики, жанрології, рецептивної поетики, наратології, та теорії транзитивності. Отримані результати підтверджують ідею про те, що аналіз діалогів (розмов) при уважному перечитуванні текстів Мердок сприяє розумінню динамічної природи її філософської прози завдяки специфіці складної взаємодії голосів у творах (романах, філософських діалогах). Отже, виявлено, що феномен універсального діалогізму в прозі Мердок видається якісно різноманітним: «діалогічний протагоніст», сюжетний діалогізм, діалоги з читачем, роздуми персонажів, численні дискусії з питань філософії, релігії, буття, моралі тощо. Загалом, рецептивні зв’язки філософських есе Мердок та її романів аналізуються в широкому контексті європейської літературно-філософської рефлексії
Перекладацька діяльність Юрія Федьковича в контексті історії перекладу на Буковині ХІХ ст.
No full textDie ersten Übersetzer der Bukowina zur österreichischen Zeit waren L. A. Staufe-Simiginowicz (1832–1897) mit seinen poetischen Anthologien „Romanische Poeten“ (1865) und „Kleinrussische Lieder“ (1888) sowie J. G. Obrist (1843–1901), der 1870 eine dünne Broschüre veröffentlichte, die zu einem Meilenstein in der Geschichte der deutsch-ukrainischen literarischen Beziehungen werden sollte: „Taras Grigoriewicz Szewczenko: Ein kleinrussischer Dichter“. Zur Popularisierung von Schewtschenkos Dichtung trug mit seinen kulturologischen Essays „Die Kleinrussen und ihr Sänger“ und „Taras Schewtschenko“ K. E. Franzos (1848–1904) bei sowie solche Übersetzer wie V. Umlauff von Frankwell (1836–1887) und S. Szpoynarowskyj (1858–1909). Der bedeutendste bukowynische Dichter und Meister der Übersetzung war Jurij Fedkowytsch (1834–1888). 1862 veröffentlichte er sieben ukrainische Lieder im Wochenblatt „Sonntagsblatt der Bukowina“ und nahm sich später an Gedichte deutscher Klassiker und Romantiker. Anfang der 1860er Jahre publizierte er seine freien Adaptionen deutscher Lyrik wie Goethes „Erlkönig“ und „Mignonlied“, „Der Alpenjäger“, „Die Bürgschaft“ und „Die Theilung der Erde“ von Schiller, „Der Sängers Fluch“ von Uhland, „Die Wallfahrt nach Kevlaar“, „Du hast Diamanten und Perlen“ und „Belsazar“ Heines. Eine weiterere Facette von Fedkowytschs Übersetzungstätigkeit zeigte sich in der Interpretation dramatischer Werke der Weltliteratur für das Lwiwer Theater „Ruska Besida“ (eine freie Adaption von Shakespeares Komödie „Die Zähmung der Widerspenstiger“, der Komödie des deutschen Dramatikers Ernst Raupach „Der versiegelte Bürgermeister“ und Rudolf von Gottschalls Tragödie „Mazepa“). Fedkowytsch gehören außerdem die ersten ukrainischen Übersetzungen von Shakespeares großen Tragödien „Macbeth“ und „Hamlet“, die Anfang der 1870er Jahre entstanden sind. Darin bleibt er näher an Originalen, führt aber in seine Übersetzungen huzulische Realien und Phraseologismen ein.The first Bukovynian translators during the Austrian period were L. A. Staufe-Simiginowicz (1832–1897), who compiled two poetic translation anthologies, “Romanische Poeten” (1865) and “Kleinrussische Lieder” (1888), and J. G. Obrist (1843–1901), who in 1870 published a small brochure entitled “Taras Grigoriewicz Szewczenko: Ein kleinrussischer Dichter”, which was destined to become a milestone in the history of German–Ukrainian literary relations. The popularization of Shevchenko’s poetry was further advanced by K. E. Franzos (1848–1904) in his “cultural essays” “Die Kleinrussen und ihr Sänger” and “Taras Schewtschenko”, as well as by the translators V. Umlauff von Frankwell (1836–1887) and S. Szpoynarowskyj (1858–1909). The most outstanding Bukovynian poet and master of translation was Yuriy Fedkovych (1834–1888). In 1862, he published translations of seven Ukrainian folk songs in the weekly “Sonntagsblatt der Bukowina” and later turned to the poetry of German classics and Romantics. In the early 1860s, appeared his free adaptations of such German poems as Goethe’s “Erlkönig” and “Mignonlied”, Schiller’s “Der Alpenjäger”, “Die Bürgschaft”, and “Die Theilung der Erde”, Uhland’s “Der Sängers Fluch”, and Heine’s “Die Wallfahrt nach Kevlaar”, “Du hast Diamanten und Perlen”, and “Belsazar”. Another facet of Fedkovych’s translation activities manifested itself in his interpretations of works of world drama for the Lviv theatre “Ruska Besida” (a free adaptation of Shakespeare’s comedy “The Taming of the Shrew” under the title “How the Goats’ Horns Are Straightened”), the comedy “Der versiegelte Bürgermeister” by the German dramatist Ernst Raupach, and Rudolf von Gottschall’s tragedy “Mazepa”. Fedkovych also produced the first Ukrainian translations of Shakespeare’s tragedies “Macbeth” and “Hamlet”, completed in the early 1870s. In these works he remains closer to the originals, yet introduces Hutsul realia and phraseology into his translations.Першими буковинськими перекладачами в австрійські часи були Л. А. Штауфе-Сіміґінович (1832–1897), якому належать дві перекладні поетичні антології: „Romanische Poeten“ (1865) і „Kleinrussische Lieder“ (1888), та Й. Ґ. Обріст (1843–1901), який у 1870 р. видав тоненьку брошуру „Taras Grigoriewicz Szewczenko: Ein kleinrussischer Dichter“, що їй судилося стати віхою в історії німецько-українських літературних відносин. До популяризації поезії Шевченка долучився у своїх «культурологічних нарисах» „Die Kleinrussen und ihr Sänger“ і „Taras Schewtschenko“ К. Е. Францоз (1848–1904), а також перекладачі В. Умлауф фон Франквел (1836–1887) та С. Шпойнаровський (1858–1909). Найвидатнішим буковинським поетом і майстром перекладу був Юрій Федькович (1834–1888). У 1862 р. він опублікував у тижневику „Sonntagsblatt der Bukowina“ переклади семи українських пісень, а згодом узявся за вірші німецьких класиків і романтиків. На початку 1860-х рр. з’явилися його вільні адаптації таких німецьких поезій, як „Erlkönig“ («Кріль Ероль») та „Mignonlied“ («Русь») Ґете, „Der Alpenjäger“ («Стрілець»), „Die Bürgschaft“ («Порука») та „Die Theilung der Erde“ («Співак») Шиллера, „Der Sängers Fluch“ («Як то співак проклинає») Уланда, „Die Wallfahrt nach Kevlaar“ («Прощі»), „Du hast Diamanten und Perlen“ («Жемчуг маєш, злато маєш») та „Belsazar“ («Валтасар») Гайне. Інша грань перекладацької діяльності Федьковича проявилася в інтерпретації творів світової драматургії для Львівського театру «Руська бесіда» (вільна переробка комедії Шекспіра «Приборкання норовливої» під назвою «Як козам роги виправляють»), комедії німецького драматурга Ернста Раупаха „Der versiegelte Bürgermeister“ («Запечатаний двірник») та трагедії Рудольфа фон Ґотшаля «Мазепа»). Федьковичу належать також перші українські переклади трагедій Шекспіра «Макбет» і «Гамлет», здійснені на початку 1870-х рр. У них він ближчий до оригіналів, але вводить у свої переклади гуцульські реалії і фразеологізми
Баланси двоїстого духу: Карл Еміль Францоз
No full textDer Aufsatz befasst sich mit dem Werk des aus Ostgalizien stammenden und in Czernowitz aufgewachsenen dutschsprachigen Schriftstellers der zweiten Hälfte des 19. Jahrhunderts Karl Emil Franzos (1848–1904), der seine als jüdisch-deutsch empfundene Identität in Balance zu bringen versuchte und dabei bestrebt war, eine Art Kultursynthese zu erreichen. Aspekte dieser schwierigen Identität lassen sich inbesondere anhand seiner Biographie und seiner Werke, so des anlässlich der Gründung der Universität Czernowitz geschriebenen Berichts „Ein Kulturfest“ sowie des Romans „Der Pojaz“ andeuten. Obwohl er nach seinem Tode halbvergessen ist, gilt er jedoch als literarischer Bahnbrecher für eine ganze Reihe anderer Autorinnen und Autoren aus Ostgalizien und der Bukowina, die heute zu den bedeutenden Repräsentanten der deutschsprachigen Literatur des 20. Jahrhunderts gezählt werden wie Rose Ausländer, Paul Celan, Gregor von Rezzori, Alfred Gong, Selma Meerbaum-Eisinger, Erwin Chargaff, Soma Morgenstern und Joseph Roth. Fast 20 Jahre lebte Franzos in Berlin, unterstützte in den letzten Lebensjahren die von Pogromen ausgetriebenen russischen Juden und starb in der Reichshauptstadt, wo der blühende Salon-Antisemitismus des Kaiserreichs den Ton angab. Mit seinem Werk wies er den Weg in eine Richtung, deren Konsequenz Franzos erspart blieb. Sein Grab findet sich auf dem wohl größten jüdischen Friedhof Europas in Berlin-Weißensee. Ansätze zu einer deutsch-jüdischen Kultursynthese, wenn sie zudem einseitig blieben, waren nur gutgemeinte Ansätze zu notwendiger Vielfalt, die untergründig schon seit Jahrhunderten im deutschen Sprachraum wirkten, aber lange Zeit nicht ins allgemeine Bewusstsein drangen.The article is devoted to the work of the German-language writer of the second half of the nineteenth century Karl Emil Franzos (1848–1904), who originated from Eastern Galicia and grew up in Chernivtsi. He sought to balance his Jewish-German identity, striving to achieve a certain cultural synthesis. Aspects of this complex identity are especially evident in his biography and in some of his works – for example, in the essay Ein Culturfest (“A Festival of Culture”), written on the occasion of the founding of Chernivtsi University, and in the novel Der Pojaz (“The Jester”). Although after his death the writer did not avoid partial oblivion, he is considered a pioneer of German-Jewish literature in Eastern Galicia and Bukovyna. Today, representatives of this tradition include such well-known twentieth-century German-language authors as Rose Ausländer, Paul Celan, Gregor von Rezzori, Alfred Gong, Selma Meerbaum-Eisinger, Erwin Chargaff, Soma Morgenstern, and Joseph Roth. Franzos lived in Berlin for nearly twenty years, supported Russian Jews expelled from their homes by pogroms, and died in the capital of the Reich, where salon-style imperial antisemitism set the dominant tone. Through his work, Franzos pointed the way toward developments whose consequences the writer himself managed to avoid. His grave is located in what is probably the largest Jewish cemetery in Europe – Berlin-Weißensee. Attempts at a German-Jewish cultural symbiosis, even when they remained one-sided, were merely benevolent approaches to the necessary diversity that had functioned in the German-speaking world for centuries but for a long time failed to penetrate general consciousness.Досліджено творчість німецькомовного письменника другої половини XIX століття Карла Еміля Францоза (1848–1904), який походив зі Східної Галичини і виростав у Чернівцях. Він намагався збалансувати свою єврейсько-німецьку ідентичність, прагнучи досягти певного культурного синтезу. Аспекти цієї складної ідентичності особливо простежуються у його біографії та деяких творах – як, наприклад, в есеї „Ein Culturfest“ («Свято культури»), написаному з нагоди заснування Чернівецького університету, та в романі „Der Pojaz“ («Блазень»). Хоча після своєї смерті письменник не уник часткового забуття, його визнано піонером німецько-єврейської літератури Східної Галичини та Буковини, представниками якої нині вважаються такі відомі німецькомовні автори XX століття, як Роза Ауслендер, Пауль Целан, Ґреґор фон Реццорі, Альфред Ґонг, Зельма Меербаум-Айзінґер, Ервін Чаргафф, Сома Морґенштерн і Йозеф Рот. Майже 20 років Францоз прожив у Берліні, підтримував російських євреїв, вигнаних погромами з насиджених місць, і помер у столиці Рейху, де основний тон задав салонний імперський антисемітизм. Своєю творчістю Францоз указав шлях у напрямку, наслідків якого самому письменнику вдалося уникнути. Його могила знаходиться на, ймовірно, найбільшому єврейському цвинтарі в Європі – Берлін-Вайсензее. Спроби німецько-єврейського культурного симбіозу, навіть якщо вони залишалися однобічними, були лише доброзичливими підступами до необхідного розмаїття, яке в німецькомовному світі діяло століттями, але тривалий час не проникало в загальну свідомість