Слово і Час
Not a member yet
1009 research outputs found
Sort by
Образ Григорія Честахівського в новітніх творах шевченкіани
Full text linkThe paper analyzes evaluative judgments about Hryhorii Chestakhivskyi in various documentary and memoir sources, as well as the semantics of his image in recent biographical works on Taras Shevchenko. H. Chestakhivskyi’s decisive role in selecting a unique site for the reburial of T. Shevchenko’s ashes not only contributed to the glorification of Chestakhivskyi’s name but also, to some extent, obscured a more objective view of his persona offered in certain publications (e.g., by Hryhorii Zlenko, Zinaida Tarakhan-Bereza, et al.).
One of the old stories, recently revived, encourages a more objective and critical look at H. Chestakhivskyi as both a person and a citizen, who faced moral obstruction from the Ukrainian community of St. Petersburg in the 1860s. He was described with highly unflattering epithets by Mykola Kostomarov and other notable people. In this connection, special attention is given to Yevhen Nakhlik’s thorough investigation of Chestakhivskyi’s relationship with Marusia Denysenko. It is emphasized that all vicissitudes of the analyzed events were, in one way or another, linked to the name and works of T. Shevchenko.
Most of the study focuses on the analysis of two recent works of Shevchenkiana—the drama “Oksana” by Oleksandr Denysenko and the novel “Shevchenko between Worlds” by Stanislav Rosovetskyi, in which the figure of Chestakhivskyi is introduced among other characters from Shevchenko’s circle. Both works have specific genre features, largely shaped by the authors’ extensive use of fictional elements in characterization and plot development. Chestakhivskyi’s portrayal and behavior in these works show no exception to the general approach. In both the drama and the novel, his character is entirely negative. When creating this image, the authors—especially O. Denysenko—clearly took into account all available information about Shevchenko’s questionable friend of his last years and days. At the same time, the resulting depiction of Chestakhivskyi remains controversial.У статті висвітлено оцінні судження про Г. Честахівського в різних джерелах, розкрито особливості його образу в новітніх художніх життєписних творах про Т. Шевченка. Відзначено, що вирішальна роль Г. Честахівського у виборі унікального місця перепоховання праху Т. Шевченка посприяла певній глорифікації його імені. Зауважено, що віднедавна реактуалізовано одну з давніх історій, яка змушує критичніше поглянути на постать Честахівського як людини і громадянина. Основну увагу в статті приділено аналізу драми «Оксана» О. Денисенка та роману «Шевченко між світами» С. Росовецького, де серед Шевченкового оточення виведено образ Честахівського, який постає цілком негативним, що спонукає до дискусії
У пошуках джерел добра: ідентичність емігранта в «Романі про добру людину» Емми Андієвської
Full text linkThe paper aims to highlight the issue of an emigrant’s identity in Emma Andievska’s “Novel about a Good Person,” particularly by demonstrating the peculiarities of the authorial techniques that combine the literary representation of the historical epoch with the exploration of philosophical issues. The theoretical frameworks and methodological premises for the research have been shaped by studies on personal and national identity as well as research works in the field of geopoetics.
While placing the characters in the Mittenwald DP camp and allowing them to wander through time and space, the writer draws attention to the ‘hell’ of the Soviet totalitarian regime, which denies Ukrainian history and culture, accuses intellectuals of ‘bourgeois nationalism,’ and develops a campaign of denunciatory reports and policies that destroy personality. At the same time, the novel brings to the fore the collective image of Ukrainian emigration with its daily challenges—fear of repatriation commissions and Soviet spies—but also with the fullness of emigrants’ lives, including their love, creativity, lectures, philosophical discussions, and desire to preserve their human dignity.
Deliberately blurring the boundaries between geographical coordinates and mental space, Emma Andievska reveals the hidden depths of human identity and traces the markers of national identity in the emigrant milieu (clothing items, folk songs and dances, archetypal and symbolic images). The mythologism of artistic thinking is manifested through various modi of hierophany, including references to folk beliefs, Eastern and ancient culture, Biblical motifs, and European literature.
While searching for the sources of good, emigrants ponder over the divine nature of every human person. Goodness can be threatened by human fear and substitution of concepts. However, the characters try to find ‘the catalysts of good’ in the world and ultimately realize that it is the selfless help to the Other that fills the soul with light and enables one to share experience of goodness with another ‘good person.’У статті зосереджено увагу на проблемі особистісної та національної ідентичності емігранта в «Романі про добру людину» Емми Андієвської. Простежено, як авторка поєднує репрезентацію історичної епохи (тоталітарний режим, табори для переміщених осіб) з осмисленням філософських проблем (пошуки джерел добра, божественне в людині, боротьба зі страхом, призначення «доброї людини»). З’ясовано, що міфологізм художнього мислення в романі виявляється через розмивання граней між реальним та уявним, різні модуси ієрофанії, апелювання до численних текстів культури, архетипні та символічні образи, що постають як маркери національної ідентичності, актуалізують індивідуальну й історичну пам’ять. Теоретико-методологічним підґрунтям стали праці про особистісну й національну ідентичність, а також дослідження у сфері геопоетики
Рецепція «Слова про дванадцять п’ятниць» у повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького
Full text linkThe paper traces the reception of apocryphal codes and penitential motifs in Ivan Nechui-Levytskyi’s novel “Kaidash Family.” The research introduces a hypothesis that “The Tale of the Twelve Fridays,” as well as “Blessed Virgin Mary’s Dream” and “Sunday Epistle,” serve as pivotal pretexts for the novel as a whole and as a key to understanding Granny Palazhka’s religious superstitions and the motivation of Omelko Kaidash’s Friday fasts. Two editions of the novel “Kaidash Family” were compared: the 1879 publication in the journal “Pravda” and the 1887 edition, which appeared as part of the book “Ivan Levytskyi’s Stories.” The semantics of the image of St. Paraskeva Piatnytsia in both editions is characterized in the context of Ukrainian vernacular folk iconography, legends, and heortology.
Additionally, the paper examines mentions of Christian apocrypha used as amulets, which appeared in the works of other 19th-century Ukrainian writers, specifically in Hryhorii Kvitka-Osnovianenko’s novels “God’s Children” and “Hannusia,” as well as in his play “Matchmaking in Honcharivka.” The research also focuses on Ivan Levytskyi’s academic works dealing with the literature associated with penitents and various phenomena of folk religion, such as the so-called ‘heavenly letters.’ It is proved that the writer was familiar with non-canonical Christian legends of Saint Friday, which he carefully investigated in his work “Worldview of the Ukrainian People. A Sketch of Ukrainian Mythology.” He emphasized the dependence of the rites honoring St. Paraskeva on the solar cult (‘the Goddess Sun’). Special attention is given to the phenomenon of intertextuality in Ivan Nechui-Levytskyi’s prose, which must be considered when analyzing realistic prose of the 19th century.У статті простежено рецепцію апокрифічних кодів та покутницьких мотивів у «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Висловлено гіпотезу, що «Слово про дванадцять п’ятниць», «Сон Богородиці» та «Епістолія про неділю» є важливими претекстами повісті. Порівняно дві редакції твору — 1879-го та 1887-го і схарактеризовано семантичне навантаження образу святої Параскеви П’ятниці в обох із них у контексті української народної іконографії, легендаріуму та геортології. Також розглянуто тези наукової праці І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології». Доведено, що письменник був знайомий із неканонічними християнськими легендами про святу П’ятницю, «Сном Богородиці» та «листами небесними»
Історія літератури та літературний канон: питання та проблематизація (болгарський випадок)
No full textThis study examines the formation and durability of the Bulgarian literary canon. Bulgarian literature is primarily written in Bulgarian, and it includes texts in other languages, such as Latin, Greek, and Russian, as well as works by minorities and emigrants. Bulgarian culture simultaneously falls into two communities: one linguistic (Slavic) and the other territorial (Balkan). The tension between these communities is influenced by a sense of belonging to different cultural identities, such as the Slavic, Balkan, and European communities.
The territorial answer to Bulgarian literature became satisfactory only after the establishment of the new Bulgarian state in 1878. Before that, Bulgarian literature developed within a multinational empire, and much of it was created and published outside the territories predominantly inhabited by Bulgarians. In the 20th and 21st centuries, Bulgarian culture has continued to attract texts from traditional migrant groups outside Bulgarian territories, though literary history has been more cautious about including them in the corpus of Bulgarian literature.
In the early 20th century, the core of the Bulgarian literary canon was established—Hristo Botev, Ivan Vazov, Peyo Yavorov, Elin Pelin, and Yordan Yovkov. This canon remains largely unchanged to this day. Adjustments began during that period and even earlier, becoming particularly relevant after the fall of the Berlin Wall.У статті йдеться про історію болгарської літератури як складну дисципліну, яка порушує низку питань, зокрема про межі існування та концепцію самої літератури. Сьогодні частіше послуговуються консервативним визначенням літератури, з домінуванням доструктуралістських підходів. Історія болгарської літератури, особливо в її академічному представленні, що охоплює періоди Середньовіччя та Відродження, тісно пов’язана з цими проблемами.
У дослідженні зазначено, що відповідь на питання, що таке література, має у своїй основі мовні, етнічні та територіальні критерії. Болгарська література створена переважно болгарською мовою, проте до неї зараховують також тексти латинською, грецькою, російською, як і твори меншин та емігрантів. Наголошується, що болгарська культура одночасно належить до двох спільнот — мовної (слов’янської) та територіальної (балканської). Напруга між цими спільнотами виникає через відчуття належності до різних культурних середовищ: народів слов’янського походження, балканської культурної спільноти та європейського культурного простору.
Особливу увагу приділено територіальній ідентифікації болгарської літератури, що стала доречною лише після створення сучасної болгарської держави в 1878 р. До того часу болгарська література розвивалася в межах багатонаціональної імперії, і значна її частина була створена та опублікована поза територіями, заселеними переважно болгарами. У XX—XXI ст. болгарська культура продовжує залучати тексти традиційних емігрантських груп за межами національних кордонів, однак історія літератури з обережністю ставиться до їх включення в корпус болгарської літератури.
Висновується, що на початку XX ст. сформувалося ядро болгарського літературного канону — Христо Ботев, Іван Вазов, Пейо Яворов, Елін Пелін і Йордан Йовков. Цей канон залишається практично незмінним до сьогодні. Процеси його корекції, втім, розпочалися майже відразу, а особливої актуальності набули після падіння Берлінської стіни
Невідома публікація Оксани Косач-Шимановської до дня народження Лесі Українки: історія та текст
No full textAn Unknown Publication by Oksana Kosach-Shymanovska on the Occasion of Lesya Ukrainka’s Birthday: History and TextНевідома публікація Оксани Косач-Шимановської до дня народження Лесі Українки: історія та текс
Творча і видавнича історія оповідання Михайла Грушевського «Остання кутя»
Full text linkThe Ukrainian historian Mykhailo Hrushevskyi is most renowned for his academic and publicist works. However, he also left behind a considerable literary legacy, with only a small part of it published during his lifetime. Soviet authorities suppressed the study of Hrushevskyi’s works, labeling him a ‘bourgeois nationalist.’ Today, research on all Hrushevskyi’s writings can be freely conducted and has already made significant progress.
This research focuses on Hrushevskyi’s story “The Last Kutia,” one of his earliest works. Drafts and final autographs of the early version, along with fragments of the final recension bearing the author’s notes, are preserved in the archives of Kyiv and Lviv. The reconstruction of the story’s creative history is based on archival materials, including correspondence, diaries, and memoirs. The first version of the story was written in 1884 when Hrushevskyi was still a student at a gymnasium in Tiflis. The plot of the story reflects certain biographical events from the author’s life. Hrushevskyi sent the completed work to I. Nechui-Levytskyi, who edited it. In 1885, Nechui-Levytsky forwarded the work to Lviv, proposing it for publication in the newspaper “Dilo.” However, some Ukrainian publications in Galicia were restricted from circulation in Russia-controlled Ukraine due to censorship, and Hrushevskyi was unaware that “Dilo” published “The Last Kutia” in 1887.
In 1891, Hrushevskyi decided to revise the story, reducing the text by one-third and adding two new substantial passages that significantly altered the fate of the main character. The second version emphasizes social motives, especially the role of women in family and society. The text, reconstructed from several archival fragments, was published in 2012. An analysis of the plot, language, and textual changes made by Hrushevskyi reveals the development of his unique voice, civic stance, and writing style. The paper also examines the timeline of the story’s publication and offers an explanation of why the initial publication of “The Last Kutia” was not recorded in Hrushevskyi’s bibliographies.У статті проведено текстологічне дослідження одного з ранніх оповідань М. Грушевського. Написане 1884 р., воно зазнало суттєвої переробки в 1891 р., про що свідчать збережені чернетки і чистові автографи ранньої редакції, фрагменти остаточної редакції з авторськими помітками. Історія написання і редагування цього твору, окрім біографічних моментів, демонструє розвиток індивідуальності письменника, його громадянської позиції, стилю письма. Авторка реконструює цей процес, спираючись на творчі архівні матеріали, листування, щоденникові записи, спогади. Непростою виявилася й історія публікації «Останньої куті»: донедавна вважалося, що оповідання вперше оприлюднено 1996 р., тоді як насправді воно було надруковано в 1887 р., про що, ймовірно, автор і не знав
Соціалістична культура, класовий ерос і біополітика в марксистській критиці Володимира Юринця
Full text linkThe paper examines the concept of socialist culture of the Ukrainian philosopher Volodymyr Yurynets in the context of the debates of the 1920s on the nature of ‘proletarian culture.’ With the consolidation of the principle of the ideological party character of literature, the concept of ‘proletarian culture,’ which implicitly referred to the class idea and the proletarian world revolution, was replaced by the thesis of socialist culture, the main idea of which should be socialist construction.
Yurynets’ theory of socialist culture has a biopolitical character and is based on the communist illusion that in the future human beings and the secondary social nature, as products of labor, will not be alienated but will become the same. Yurynets sees the meaning of modern culture in the “discovery of the living forces of the epoch,” that is, its humanistic potential.
Among the possible forms of socialist literature, he distinguishes between stoic and hedonistic. According to Yurynets, stoic culture reflects labor and, accordingly, its content is “the competition between man and nature.” This culture is restrained in its methods, cyclical, and determined by the rhythm of collective work. New achievements in science and technology are the source of genetic development. In general, Yurynets focuses the stoic cultural consciousness on the human being’s enthusiasm for the conquest of nature.
According to Yurynets, in the depths of stoic culture another type of culture will be born: hedonistic. Part of this culture will be the production of everyday objects, comfort, and individual consumption. The hedonistic culture will revive ‘cheerful laughter,’ which will exist to provide relaxation for a tired person, i.e., it will have primarily a physiological purpose.
The hedonistic form of culture resembles the theory of mass culture, which V. Yurynets interprets in the vein of psychology and reflexology. Hedonistic culture serves as a form of collective creativity, intended for rest from work and restoration of the sensory organs. The emphasis on cosmism and everyday life makes the theory of socialist culture similar to the theory of pan-art (total art). Yurynets’ concept of culture, based on futuristic and cosmic visions of the struggle between man and nature, resembles socialist utopias.У статті розглянуто концепцію соціалістичної культури українського філософа Володимира Юринця в контексті дискусій 1920-х років про природу «пролетарської» культури. Стверджується, що цю сцієнтично-утопічну модель побудовано на основі марксистської ідеї про те, що за комунізму буде подолане відчуження результатів праці, яка набуде колективного змісту, стане вільною. Соціалістична культура матиме два напрямки — стоїчний, що відбиває радість праці й завоювання людиною природи, і гедоністичний, котрий забезпечуватиме відпочинок, задоволення і зняття фізичної напруги. Акцент на побуті споріднює теорію соціалістичної культури з теорією панмистецтва (тотального мистецтва)
Українська фотопоезія воєнного часу: артбук «#4.5.0.» Інни Гончар і Юрка Костишина
No full textThe article examines the intermedial collaborative project by poet Inna Honchar and photographer Yurko Kostyshyn, continuing the author’s research on contemporary Ukrainian photopoetry. Using descriptive and close reading approaches, it demonstrates how the interpretation of memory and ties to the homeland in the poetic artbook “#4.5.0.” (2023) combines innovative techniques with an established creative strategy reminiscent of the ‘Prague school’ of Ukrainian diaspora poets of the early 20th century—specifi cally, the revival of mythological imagery, folk narratives, and certain elements of magical thinking—to convey a unique vision of Ukraine in a time of war.Стаття продовжує низку студій авторки з проблем сучасної європейської фотопоезії. Матеріалом для аналізу є поетичний артбук «#4.5.0.» (2023) — колаборативний проєкт поетки Інни Гончар і фотографа Юрка Костишина. Теоретичне підґрунтя роботи складають висновки і спостереження культурологів (А. Ассман, Р. Каюа), теоретиків візуальності та інтермедіальності (Р. Барт, І. Раєвські, В. Вольф та ін.), дослідників фототексту й фотопоезії (Ф. Кьокетті, Р. Крофорд і Н. Макбіт, М. Нотт), літературної циклізації (Р. Фігут, Л. Яницький). Тематичні, стилістичні, поетологічні риси вітчизняної фотопоезії, що твориться під час війни Росії проти України, розглянуто в роботі з використанням описового методу та підходу «близького читання» (close reading approach). Увагу сфокусовано на поєднанні інновацій (інтермедіальне рішення, колаборативний формат) із характерною для української поезії часів визвольних змагань ХХ ст. творчою стратегією в інтерпретаціях мотивів пам’яті і зв’язку з рідною землею (реактуалізація міфологічної образності, фольклорних наративів та елементів магічного мислення). Окреслено технічні і концептуальні нюанси взаємодії текстів і світлин. На конкретних прикладах продемонстровані шляхи метафоризації фотозображень, вербальні й візуальні особливості функціонування елементів магічного мислення на рівні окремих творів та цілого циклу. Авторка висновує, що інтермедіальне рішення проєкту максимально увиразнює візію загроженої, проте нескореної країни, яку захищають стійкі люди. Фольклорні та міфологічні мотиви, збагачені конотаціями лімінальності та прозорими історичними алюзіями, позиціонують життя під час війни як тривання всупереч смерті — наше випробування і нашу найвищу цінність. Фотопоетичний цикл І. Гончар і Ю. Костишина творить динамічний образ живої, непереможної та незнищенної України. У ширшому розумінні «#4.5.0.» демонструє, як сучасна українська фотопоезія трансформує елементи культурної спадщини у нові образи стійкості і перемоги життя, стверджуючи себе у кризові часи не лише як мистецьку практику, а і як символічний акт захисту
Причинки до історії української літературно-художньої критики («Протирання дзеркала» Михайла Слабошпицького)
Full text linkThe paper examines the work of prominent figures in 20th-century Ukrainian literary reviewing—V. Briukhovetskyi, Yu. Shevelov, and I. Kachurovskyi. Using “Rubbing the Mirror” by Mykhailo Slaboshpytsky, it traces the vicissitudes and controversies of modern literature, the sympathies and antipathies between critics and writers, the dynamics of literary hierarchy, and the role of state policy in enforcing supervision and censorship of artistic activity. Slaboshpytskyi presents the development of literature in a non-canonical way, through the lens of his critical reflections as a witness to the turbulent artistic and aesthetic life of the second half of the 20th century. There are distinct typological differences between subjective critical evaluation and scholarly interpretation of literary phenomena, including the specific genre characteristics of both analytical and review-based forms of literary criticism.
Applying the metaphor of a mirror, Slaboshpytskyi resorts to the palimpsest technique of erasing the original text (‘rubbing’ it). He focuses on its most significant elements, which are recorded in the book of life like in a flowing turbulent river that remembers all its currents and unites them in a single stream. The typological comparison of criticism and literature in emigration and in mainland Ukraine highlights those controversial tendencies and bold artistic experiments that, despite all obstacles, managed to emerge. In Slaboshpytskyi’s interpretation, the historical model of Ukrainian literature appears uniquely constructed— not according to a rigid template or academic prescriptions, but based on a significantly modified approach to assessing the personalities of writers, the psychology of creative work, and the historical and literary situation in the broadest possible sense of perception and sensibilityУ статті розглянуто доробок визначних постатей української літературно-художньої критики ХХ ст.: В’ячеслава Брюховецького, Юрія Шевельова (Шереха), Ігоря Качуровського. На прикладі книги спогадів Михайла Слабошпицького простежено шляхи сучасної літератури, симпатії та антипатії критиків і письменників, особливості літературної ієрархії, роль державної політики у здійсненні функцій нагляду й цензурування художньої творчості. Акцентовано на висвітленні історико-літературного процесу в контексті критико-літературознавчих рефлексій свідка подій художньо-естетичного життя другої половини ХХ ст. Досліджено типологічні відмінності між суб’єктивною критичною оцінкою і літературознавчим осмисленням художніх явищ із позицій фактів, їхнього узагальнення й зіставлення, об’єктивної інтерпретації
Поетичне паломництво як форма культурної євроінтеграції: австрійсько-німецький досвід Людмили Скирди
No full textThe study analyzes the poetic work of Liudmyla Skyrda, a well-known Ukrainian poet, author of over 35 poetry books published between 1965 and 2021 in Ukraine and abroad, both in Ukrainian and in 12 foreign-language translations. Chronologically, and to a large extent ideologically and thematically, the concept of poetic pilgrimage is inherent in all works published abroad. Of the four creative periods identifi ed, the poetry of Skyrda created and published in Vienna (Austria) (collections “Day of the Soul,” “Olive Branch,” “Meditations near Stephansdom”) and in Bonn (Germany) (collections “Rhine Elegies” and “In the Embrace of Jugendstil”) most clearly gravitates toward the figurative and thematic paradigm of ancient pilgrimages. The focus of the study is on a distinctive modality of poetic narrative, articulated through the concept of poetic pilgrimage. In Skyrda’s poetry, this inter-genre synthesis is realized both at the figurative-semantic level and through the author’s original reception of Christian culture, particularly in its medieval and baroque manifestations, rooted in the Austrian and German historical past. There is a clear ideological and thematic connection between the medieval and Baroque pilgrimage accounts of the 12th—18th centuries and the poetic reflections of the modern author. In particular, ancient travelogs and Liudmila Skyrda’s poetry share the distinctive feature of a contemplative and analytical interest in the events and phenomena of a previously unknown world. The modern poet’s experience of life in foreign cultural environments contributed to her creative engagement with both the Austrian and German cultural continuum and its figurative embodiment in poetic texts. At the same time, Liudmyla Skyrda used these occasions to effectively present the image of modern Ukraine to Western European communities.У статті проаналізовано поетичний доробок відомої української поетеси Людмили Скирди, створений у період її тривалого перебування за кордоном, зокрема в Австрії та Німеччині. У фокусі дослідження — своєрідна модальність поетичного наративу, окреслена через концепт поетичного паломництва. Виявлено, що в поезії Л. Скирди міжжанровий синтез реалізується на образно-семантичному рівні, а також через оригінальні форми авторської рецепції християнської культури в її середньовічних і барокових інтерпретаціях. Перебування Л. Скирди в інонаціональних культурних середовищах сприяло художньому осмисленню як австрійського, так і німецького культурного континууму, а також ефективній презентації образу сучасної України західноєвропейським спільнотам