Слово і Час
Not a member yet
1009 research outputs found
Sort by
Символ світла в романі «Отчий світильник» Романа Федоріва
Full text linkThe paper deals with the novel “Paternal Lantern” by Roman Fedoriv, namely with the symbolic meanings the light acquires according to its material representation in the work. The writer interprets this symbol, common for the cultures of the whole world, in a rather original way. In the novel, the sunlight is associated with the human internal strength and power of nature; it is a precondition for life as well as evidence of righteous existence on earth. The sunset symbolizes approaching death and thereby manifests the man’s need to rethink his way of life. The fire is a source of light and heat, and even, in accordance with ancestral beliefs, an abode of the deity; therefore it is frequently treated as a guarantee of family’s happiness and longevity, as a patron of the house. The fire has the power to clear evil and passions out; however, it also symbolizes love, which needs care not less than a bonfire. The ambivalence of the fire, namely the fire of life and the one of death, caused by its origin and destination, represents opposite principles of the universe. The ‘free’ fire, lit in the open air due to the community’s will, resembles the lantern of Halychyna land for the novel’s characters. Hidden in the depths of human being, the outbursts of anger, the experience of happiness and joy, and still untapped potential, which makes a person capable of making great things, are also associated with fire. The candle symbolizing “light that enlightens everyone” accompanies characters’ good thoughts and actions, it can be a prophetic sign or guide to the afterlife. The function of ‘lantern’ in the novel is also performed by the things related not to the physical light but the shine of life, insight, and true understanding. These are home (native land), a righteous person, art and texts, minstrels, scholars and teachers that bring enlightenment to the people, help them search for truth and pass it on to the next generations leaving the trace of light in their descendants’ memory.У статті зосереджено увагу на символічних значеннях, яких набуває світло залежно від свого матеріального вираження у романі Р. Федоріва «Отчий світильник», зокрема на оригінальній авторській інтерпретації символу, поширеного не лише в українській, а й у світовій культурі. Сонце в романі асоціюється з потугою природи, внутрішньою силою та чистотою людини. Вогонь є джерелом світла й тепла, володіє силою очищення, тому часто сприймається як оберіг дому і символ любові. Амбівалентність вогню (вогонь життя і вогонь смерті) репрезентує протилежні первні світобудови та людської природи. Свіча символізує прозріння людини, виявляється віщим знаком чи провідником до по-тойбічного світу. Роль «світильника», що є джерелом духовного просвітлення, у романі виконують рідна земля, праведна людина, тексти культури, митці та вчителі, які допомагають шукати істину та передавати її наступним поколінням
Між хутором і світом: трикнижжя «Ost» Уласа Самчука
Full text linkThe paper considers the trilogy of novels by Ulas Samchuk “Ost” as a genre variety of a family chronicle. The main issues are its genre nature, correlation of the work with traditions of the classic Ukrainian novel and the modern novel forms, its relation to the concept of “high literature”, the ideological and aesthetic views of the author.
The main point of the paper is the interpretation of Ulas Samchuk’s novel as an attempt to implement the idea of high literature substantiated by him. The concept of high literature in Ulas Samchuk’s sense is related to the concept of classical literature, and the very idea of literary work in exile is connected with the idea of the lost statehood.
The realistic basis of Ulas Samchuk’s novels originates in his understanding of realism as an artistic style and principle of depicting reality, the “universal key to the door of reality”. At the same time, the researcher testifies to the blurring of style shapes in Ulas Samchuk’s postwar prose and points to the combination of realistic traditions and modernist tendencies in it.
Focusing on the concept of generation and family in the novel, the author emphasizes the relations between the generations, because each one plays its significant role in the complex drama of the family and national histories. The family, as the subject of action and one of the main actors in the theater of history, becomes a symbolic embodiment of the trauma generated by history.
The notion of idyllic chronotope is connected with the sacred space of family, the motive of searching harmony. The basic element of such chronotope is the topos of hamlet as a form of ideal national existence. The idea of destroying the hamlet during the revolution is related to the process of destroying the family idyll. In general, the history of Moroz’s family in Ulas Samchuk’s novel is a reflection of the national history, and the destroyed space of the family is a field in which the Soviet totalitarianism repressive mechanisms were tested.У статті розглядається трилогія «Ost» Уласа Самчука як жанровий різновид родинної хроніки, з’ясовуються питання жанрової природи, співвідношення твору з традиціями класичного українського роману й новітніми формами роману ХХ століття. Наголошується на його взаємозв’язку з концепцією «великої літератури», а також ідейно-естетичними поглядами У. Самчука. Крім того, досліджуються поняття покоління та роду, проблема взаємин між генераціями, кожна з яких відіграє власну роль у складній драмі родової та національної історій
Дитинство у контексті історії
Full text linkThe paper focuses on the problem of a childhood immersed in history based on Serhiy Zhadan’s “Boarding School” (“Internat”) and V. Rafeienko’s “Long Days” (“Dovhi dni”), with references to the memories of those who took part in the revolution of dignity collected by Natalia Huk. In traditional literary texts, the image of childhood was typically utopian. In the analyzed works, the presented world of a child is often not perfect. We rather deal with the category of exile from paradise, and often from the area of child naivety. The young protagonist is forced to confront an alien, brutal world. According to Foucault, “his-tory is a discourse of power”. In these works, the political games and temptation to dominate the world are the phenomena that cause consequences having an impact on the youngest ones. So what is childhood like in the texts covering war and revolution? The authors use child memories as a kind of background against which they can show the present day of their protagonists. It may be an important point of reference, something that accompanies the person until the old age. Childhood narratives are the element that writers use for constructing images of the future, they are a component of internal metanarration guiding the protagonists in the world. In retrospect, the characters begin to perceive childhood as accumulated experiences of various interaction types, the knowledge that even years later shapes their perception of the world. Besides, it brings them closer to the people with whom some kind of memories may be shared. It creates a community. The experience of childhood is shaped by a narrative common to the group regarding it as a norm. In opposition to the oficial history, the authors put the protagonists’ memory first, which is a kind of compass helping them to orient themselves in the ever-changing and not always understandable reality.У статті проаналізовано проблему вписування дитинства в історію світу на прикладі романів С. Жадана «Інтернат» і B. Рафєєнка «Довгі часи». Контекстом слугують спогади учасників Революції Гідності, зафіксовані в книжці Н. Гук «Звичайні герої», й записки про війну, що ввійшли в книжку А. Чеха «Точка нуль». Розглянуто питання про роль дитинства: ідеться про складник внутрішньої метанарації як необхідний для героя світоглядний орієнтир; про накопичення різного досвіду й знань, що формують спосіб сприйняття світу; порушено проблематику наративу розпаду радянської імперії, часу трансформації та війни
Заанґажоване ґонзо, насильство репрезентації та мозаїка національних фантазмів (про «українську трилогію» Зємовіта Щерека)
Full text linkThe aim of this paper is an analysis of the three books by the Polish journalist, writer, and traveler Ziemowit Szczerek: “Mordor will come and eat us” (2013), “Tattoo with Trident” (2015), and “Intermarium” (2017). Due to the presence of themes related to Poland’s eastern neighbor the author of the paper conventionally groups them as “Ukrainian trilogy”. In particular, the paper focuses on the genealogical status of Szczerek’s work, highlights the consequences of writing books about the country with a long and complex history of colonial relations with Poland, and considers an attempt to look at the Ukrainian situation from a supra-regional perspective.
In the case of “Mordor…” the author of the present paper is interested in the still dubious genealogical status of the novel, which, apart from its purely formal role, is also important for determining the writer’s position in relation to the described country. In the collection of reportages “Tattoo with Trident”, the writer gives up the easy strategy of exoticizing Ukraine and proposes his own strategy of domestication, which consists of three principles: a) rationalizing the attitudes of the people described; b) looking for analogies between the Polish and Ukrainian situation; c) introducing autobiographical threads. “Intermarium” is a literary guide to the countries that make up the pseudo-community, because they have a national idea that separates them. The comparison of dreams concerning power in the style of “Let’s make Poland (Hungary, Slovakia, Macedonia, etc.) great again” reveals the illusiveness of such thinking and the hidden imitative character of these fantasies, just like the slogan itself. Szczerek claims that escape from the West taking place in Central Europe resembles a “run of lemmings”, which will end with either a renewed victory of Western ideas in these lands or their gradual falling into the Russian sphere of infuence.У статті проаналізовано три книжки Зємовіта Щерека: «Прийде Мордор і нас з’їсть» (2013), «Татуювання з тризубом» (2015) та «Міжмор’я» (2017). Ці праці, з огляду на присутність у них тем, пов’язаних зі східним сусідом Польщі, дослідник умовно поєднує в «українську трилогію». Висвітлено жанрові особливості доробку З. Щерека, наслідки писання репортажів про країну з багатолітнім досвідом колоніальних стосунків із Польщею, погляд на українську ситуацію з понадрегіональної перспективи
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
Full text linkThis is the first paper of the three-issue series about the ethnocultural frontier planned by the author. A long time ago, the scholarly discussions on the problems of the frontier, which became quite vivid in the last decades, had overcome the initial relatively local frames of the American ‘thesis of the frontier’ connected with the specific conditions and circumstances of the Wild West epoch. Currently, these discussions cover various fields of humanities and are becoming more relevant at the present stage of the global historical development, as they signal new civilizational traits and specific features of this stage. By this, the author implies globalization and glocalization processes that encompass multiplicity and variability, also unpredictability, oddity, and non-stability of combinations as well as the diversity of ambivalent forms and transitive states emerging on this basis. The paper defines key theoretical and methodological principles forming the intentional (according to R. Carnap) approach to the concept of the frontier; it also suggests a number of typological models of the ethnocultural frontier (frontier literary zones; transitive periods and states in the historicalliterary process, as well as in the language sphere, in creative work, and psychology of an author; comparative collations, etc.). Finally, it analyzes selected literary cases that emerged in geopolitical and ethnocultural zones of Ukraine (namely Austro-Ukrainian and Polish-Ukrainian frontiers) within the framework ‘Alien — Different — One’s own’. The analysis, both diachronic and synchronic, considers contextual factors, i.e. genetic, historical, geopolitical, international, ideological, and sociocultural contexts. In the following two papers of the series, the author intends to deal with the eastern ethno- and linguocultural frontier of Ukraine (Kharkiv, Donbas) and the Ukrainian-Jewish literary frontier.
Це перша стаття авторського дискурсивного триптиха з проблематики етнокультурного пограниччя. У розвідці визначено ключові теоретичні та методологічні принципи підходу до етнокультурного пограниччя як концепту, вирізнено кілька його типологічних моделей (пограничні літературні зони, перехідні періоди та стани в літературному процесі, у творчості та психології того чи того митця, компаративні зіставлення тощо). Вибірково, під кутом зору світоглядно-філософської тріади «Чуже—Інакше—Своє», розглянуто приклади літературно-історичних ситуацій у геополітичних та етнокультурних зонах України, наразі — австро-українського та польсько-українського
Панегіричне звеличення Йоасафа Кроковського
Full text linkThe author analyzes a long and complex panegyric poem dedicated to Yoasaf Krokovskyi, a key figure in Ukrainian cultural life and Orthodox Church of the late 17th — early 18th centuries (he was elevated to the three prominent Orthodox ecclesiastical posts in the Hetmanate: rector of the Kyiv Mohyla Collegium, archimandrite of the Kyivan Cave Monastery, and metropolitan). The poem was written in 1699 when Krokovskyi held the post of the Kyivan Cave Monastery archimandrite. Since the main goal of poetry at the time was contributing to the education of pious men and loyal subjects, panegyric poetry was one of the principal genres of Mohylanian poetics. Indeed, the best way to achieve this goal was to represent exemplary human actions that would constitute models worthy of emulation. The didactic function of praise was all the more effective when the characters being praised were familiar to the students. The analyzed poem is found in the 1699 manual of poetics “Hymettus extra Atticam”, whose author was Yosyf Turoboiskyi, a Mohylanian professor who steadily entered the history of Russian culture due to his celebratory works in honor of Peter I, while in Ukrainian literature he is almost unknown. The central theme of the analyzed poem, written on the occasion of Krokovskyi’s birthday, is a virtue of the addressee and wisdom that inspires him. These themes reveal, on one side, the author’s intention to insert the personality of archimandrite and future metropolitan into what N. Pylypiuk saw as a project, initiated in the 1690s, of portraying Mazepa and Yasynskyi with visual and textual means as protectors and benefactors of Wisdom’s abode, that is the Collegium and St. Sophia. On the other, they reflect the idea of wisdom as it was characterized by the Renaissance; it is mirrored in the Erasmian definition of wisdom as “virtus cum eruditione liberali conjuncta”. This fact, expanding the topic of epic poetry to all activities related to the intellect, reflects the Renaissance approach to the ‘heroicum carmen’ and testifies to the influence of Humanism and Renaissance on the Ukrainian literature.У статті проаналізовано панегіричну поему, присвячену Йоасафові Кроковському, важливій постаті в українському культурному житті та в українській православній Церкві XVII—XVIII ст. (він обіймав три найважливіші посади: ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Києво-Печерського монастиря й митрополит). Поему було написано 1699 року, коли Кроковський був архімандритом Києво-Печерського монастиря. Головною метою поезії в той час уважали сприяння вихованню благочестивих людей і лояльних підданих, тому панегірик був одним із провідних жанрів у могилянських поетиках. І найкращим способом досягнення цієї мети було зображення зразкових людських учинків, які би становили варті наслідування взірці.Твір свідчить про вплив філософії гуманізму та Відродження на українську літературу
Літератори й театрали між УНР та Директорією
Full text linkStudying the artistic heritage and creative life in 1917—1919 significantly complements the biographies of many Ukrainian writers and influences the usual perceptions of the Ukrainian literary process overall. Against the backdrop of this period, the proletarian cultural conception no longer seems to be all-inclusive. After all, a great number of ideas, themes, and creative pursuits of 1917—1919 became a prologue to the cultural dialogue of the following years, being at the same time rooted in pre-revolutionary artistic development. For the Soviet political and cultural memory the establishment of Ukrainian statehood in 1917—1919 becomes a traumatic memory for a long time. As the present paper shows, the process over the Union of Liberation of Ukraine (SVU) in 1929—1930 was a perversion of the solemn action in honor of the short-lived triumph of the Directory of the Ukrainian People’s Republic in 1918, and in general became the quintessence of the political and symbolic delegitimization of the ‘Petliurian’ and ‘Hetmanian’ history. Despite the difficult political situation, 1918 was marked not only by vibrant creative life, but also by the daily attempts to normalize the course of artistic activity in accordance with legal laws and commercial logic. As an example, the author of the paper reconstructs some aspects of the theatrical and literary life of 1918, which were covered on the pages of the Kyiv daily newspaper “Vidrodzhennia” and also such periodicals as “Robitnycha Hazeta”, “Nova Rada”, “Narodna Volia”, etc. The paper focuses on the publications by Yakiv Savchenko, Les Kurbas, Mykhail Semenko and public polemics between representatives of “Molodyi Teatr”, “Teatralna Rada”, and the Military Society “Batkivshchyna”.Вивчення мистецької спадщини і творчого повсякдення 1918 року суттєво доповнює біографії низки українських письменників і коригує уявлення про вітчизняний літературний процес загалом. Велика кількість ідей, тем, творчих пошуків цього часу стали прологом до культурного діалогу наступних років, будучи водночас закоріненими в дореволюційний мистецький розвиток. Попри складну політичну ситуацію, 1918 рік позначений не лише активною творчою діяльністю, а й повсякчасними спробами унормувати триб мистецького життя відповідно до правових законів і комерційної логіки. Як приклад, авторка статті реконструює деякі аспекти театрального й літературного життя 1918 року, що висвітлювалися на сторінках київської щоденної газети «Відродження» й у таких періодичних виданнях, як «Робітнича газета», «Нова рада», «Народна воля» та ін. Головну увагу приділено публікаціям Якова Савченка, Леся Курбаса, Михайля Семенка, а також полеміці між представниками Молодого театру, Театральної ради, військового товариства «Батьківщина»
Кінематографічна колористика пленеру в малій прозі Володимира Дрозда 1960-х років
Full text linkThe paper considers the style manner of V. Drozd’s prose from his early writing period with a focus on cinematographic aesthetics of color and possibilities of the screen design of plein air as the most free spatial environment for visual development of the image. The writer’s literary means have their analogues in the well-known contemporary films (“October”, “Poem about Sea”, “Red Desert”).
The dynamic plein air compositions have certain screen potential. The images of open-space are related to freedom in dynamic and successive change of a scene, and alternation of verbal pictures. They are rather close to the specifc cinematographic representation of action, as their color markers may be associated with an imaginary film. The first V. Drozd’s attempts of designing the color and light of plein air are marked with an accent on the hues of the represented objects, the dynamism of objects in the imaginary shots, and expressive motion, increased with spectral indicators. A growth of the writer’s mastery is related to development of successive color ‘melody’, based on nuances of the visual impressions, and harmonized with internal action progress. Plastic imaginal markers with limited color range also remind the technique of cinematographic rush, adding emotional and psychological mood connotations to the narration and stimulating positive (nostalgic, elegiac) associations. Although they may seem random, the light and color signals acquire cinematographic expressiveness due to integration into the plot and its internal action, and to the dynamics of the character’s point of view. Abandoning a picturesque fixed nature, the author acquires possibility to decode wider associative meanings with color and light markers, search for deeper semantics of visual image complexes, and construct deterministic relations of a character and environment. Even minimal visual signals contribute to the color structure of a verbal shot. Such terseness and obscurity of objects in the prospect of a narrative camera, and a rapid change of plein air sections are similar to the features of cinematographic aesthetics and poetics.У статті проаналізовано стильову манеру ранньої прози В. Дрозда з погляду кінематографічної естетики кольору й можливостей екранного моделювання пленеру як найбільш вільного просторового середовища для візуальної репрезентації образної думки. У порівняльному аспекті запропоновано й розглянуто аналоги до мистецьких знахідок українського письменника у відомих фільмах («Жовтень», «Поема про море», «Червона пустеля»).
 
Роль пам’яті в будуванні національної ідентичності («Країна гіркої ніжності» Володимира Лиса)
Full text linkRole of memory in forming national identity. “The land of bitter tenderness” by Volodymyr Lys
The paper offers an attempt to look at the “The Land of Bitter Tenderness” by contemporary Ukrainian writer Volodymyr Lys in the context of the search for individual and national identity, national memory, as well as the history of the 20th century Ukraine. In the analyzed work, the writer uses the image of a child, which, in the researcher’s opinion, is a quite rare phenomenon in Ukrainian literature. The is technique was used by the writer in order to capture the reader’s attention and make him penetrate the text of the novel deeper. The us, the author informs the reader that the main idea of the work is extremely important because the average person is accustomed to paying more attention to children. On occasion, the writer points out that manipulating a child’s memory was the easiest way for the Bolsheviks in their criminal social experiment. The writer emphasizes that the effects of ‘brainwashing’ may be prevented, but it is impossible to cure the trauma left by this process in the soul of a person. Analyzing the mentioned novel, the author of the paper refers to the works in the fields of literary studies, pedagogy, sociology, and psychology, written by Philip Aries, Rudolf Schaffer, Ellen Kay, Pierre Nora, Katarzyna Segiet, and others. The Ukrainian writer, describing the fate of three women (grandmother, daughter, and granddaughter), presented against the backdrop of the tumultuous Ukrainian history of the last century, is trying to restore the lost memory, both individual and collective, in order to secure the process of building Ukrainian national identity. The writer draws attention to the fact that during almost all the 20th century not only the Ukrainian nation but also Ukrainian history has been the subject of constant Bolshevik manipulation and fraud. He emphasizes that the prerequisite for building a unified Ukrainian identity is the attempt to restore individual and collective memory in Ukrainians, including the memory of history.У статті розглянуто роман сучасного українського письменника В. Лиса «Країна гіркої ніжності» в контексті пошуків індивідуальної та національної ідентичності, національної пам’яті, а також історії України ХХ ст. Під час аналізу використано студії з літературознавства, педагогіки, соціології та психології Ф. Арієса, Р. Шаффера, Е. Кей, П. Нора, К. Сеґєт та ін. Встановлено, що український письменник, описуючи долі трьох жінок (бабусі, дочки й онуки) на фоні бурхливої української історії минулого століття, відновлює втрачену пам’ять як індивідуальну, так і колективну
«Гібридна війна» на сцені Києво-Могилянської Академії (1736—1737 pр.)
Full text linkDuring the 1736/1737 academic year, Mytrofan Dovhalevskyi taught a course in poetics at the Kyiv-Mohyla Academy. According to the rules of the time, he prepared two school dramas, the texts of which survived — for Christmas and Easter. Five interludes were set for each drama. In the 3rd interlude to the Christmas drama and the 5th interlude to the Easter drama, the plot is based on the confrontation of Liakh (Pole) and Zhyd (Jew), oppressing Belarusian and Ukrainian peasants, with Cossack. Moskal (Moscovite) is a powerful ally of the Cossack. The propaganda sense of both interludes is revealed in the context of political conflicts of that era. During 1733—1735 Stanisław Leszczyński, a former ally of Hetman Ivan Mazepa, led the war for the royal throne of the Polish-Lithuanian Commonwealth. Most Ukrainian lands were then part of the Commonwealth. The Russian empire introduced troops into the territory of the Commonwealth and put on the throne Stanisław Leszczyński’s rival August III. Ukrainian citizens of the Commonwealth were prompted by Russians to revolt against Polish authorities. The Haidamaky movement emerged which Russia promised to support. The Cossacks of Zaporizhzhia in 1734 betrayed Hetman Pylyp Orlyk and came under the jurisdiction of the Russian empress. The interludes to the Mytrofan Dovhalevskyi’s dramas form the ideological basis for Russian aggression and future division of the Commonwealth. They impose on the spectators the idea of oppressing Ukrainians and Belarusians by Poles, complementing it with anti-Semitic nuances. Cossacks are encouraged to engage in aggression, interpreted as a liberation mission. These trends, identified still in the Baroque literature, were used in 2014 by the Russian Federation for motivating its incursion into Ukraine. The modern terminology defines such trends with the concept of ‘hybrid war’.Серед десяти інтермедій, поставлених між діями драм Митрофана Довгалевського на сцені Києво-Могилянської академії на Різдво Христове та Великдень упродовж 1736—1737 навчального року, є дві, де центральним персонажем постає Козак. Він виступає героєм, захисником поневолених селян від гнобителів — Шляхтича й Жида. У політичній кон’юнктурі свого часу обидві інтермедії відігравали пропагандистську роль, пов’язуючи у свідомості глядачів перспективу експансії Російської імперії на захід із визвольною місією Запорозького козацтва — Нової Січі, утвореної під юрисдикцією Росії