Актуальні проблеми духовності
Not a member yet
759 research outputs found
Sort by
Кріс Лоренц. Історичне знання та історична дійсність: на захист «внутрішнього реалізму»
No full textIt is a translation of the paper «Historical Knowledge and Historical Reality: A Plea for «Internal Realism» authored by Prof. Dr. Chris Lorenz.Переклад статті проф. Кріса Лоренца «Історичне знання та історична дійсність: на захист «внутрішнього реализму»
Коли не працює критичне мислення і для чого нам здоровий глузд
Full text linkThe idea of critical thinking became popularity because people need methods of high-quality and fast information processing. But critical thinking does not work in every situation. The framework of methods, not filled with sufficient knowledge, is not self-sufficient and does not solve the problem of orientation in conditions of excess information, the facts depend on interpretation, and not everything in the human world can be systematized. Rationality, ordering and systematicity in human activity are presented on a fairly high scale and can be used rather as a guide, but not a support in everyday life. Everyday perception of information involves a quick response and thus differs from the qualitative reasoning that requires critical thinking. Thus, stereotype is often a much better helper than critical guidance, which is often implemented retrospectively. Thus, critical thinking has certain obstacles. These obstacles can be overcome by common sense. Compared with critical thinking, common sense is not so rational and methodical, but it is also important factor of evaluating information and decision-making and a significant factor of sociality. Common sense appears as a certain sense of self-adequacy and relevance in social practices, allows for subjective judgments that are common, reflects a sense of public good and common interest. Common sense performs an important function of awareness of the general norm, regulates permissible deviations from it, and in the individual sphere is a prerequisite for human ability to realize normality. In the epistemological aspect, common sense produces starting and ending points of reason, provides the opportunity to achieve intersubjective knowledge, and also plays the role of a kind of method of cognition, which is based on simplicity, naturalness and accessibility.Ідея критичного мислення набрала популярності, оскільки людина потребує методів якісної і швидкої обробки інформації. Але критичне мислення спрацьовує не завжди. Каркас методів, не наповнений достатнім знаннєвим змістом, не є самодостатнім і не вирішує проблему орієнтації в умовах надлишку інформації, факти залежать від інтерпретації, а не все в людському світі піддається систематизації. Раціональність, впорядкованість і систематичність в людській діяльності представлені на досить високих масштабах і виступають скоріш орієнтирами, але не опорою у повсякденності. Буденне сприйняття інформації передбачає швидке реагування і тим самим відрізняється від якісного розмірковування, якого потребує критичне мислення. Відтак, найчастіше стереотип виявляється набагато кращим помічником, аніж критична настанова, яка часто реалізується ретроспективно. Таким чином, критичне мислення має певні перешкоди. Ці перешкоди можуть бути подолані за допомогою використання здорового глузду. Порівняно з критичним мисленням здоровий глузд постає не настільки раціональним і методичним, але не менш важливим чинником оцінки інформації і прийняття рішень та суттєвим чинником суспільності. Здоровий глузд постає як певне відчуття власної адекватності і доречності у суспільних практиках, дозволяє здійснювати суб’єктивні судження, що є загальними для всіх, відображає почуття суспільного блага і спільного інтересу. Здоровий глузд виконує важливу функцію усвідомлення загальної норми, регулює допустимі відхилення від неї, а в індивідуальному плані постає передумовою людської здатності до усвідомлення нормальності. У гносеологічному аспекті здоровий глузд продукує відправні і кінцеві точки міркування, забезпечує можливість досягнення інтерсуб’єктивного знання, а також відіграє роль своєрідного методу пізнання, в основі якого лежить простота, природність і доступність
Передмова до перекладу Д. Юма «Про академічну, або скептичну, філософію»
Full text linkThat is the preface to D. Hume\u27s translation "On Academic or Skeptical Philosophy"Передмова до першоджерела Д. Юма "Про академічну, або скептичну, філософію". 
Основні напрямки аналітичної політичної філософії
Full text linkModern political philosophy of analytical direction demonstrates the existence of a wide range of trends, conceptual approaches and specific theories that address a variety of issues in the political life of society. All these problems ultimately come down to the problem of the public good — what it is and how it is possible (if at all possible) to achieve. The public good should be understood here very broadly, not as a set of some specific material or spiritual goods, but as what Aristotle called the "good life", for which people, in fact, unite in society and which provides a higher degree of individual and social perfection (first of all, moral). Given that the achievement of the public good is possible only if society is based on the idea of justice, one of the central tasks of political philosophy is the theoretical explication of this idea — to explain what it should be and how society and the state can and must meet it. This idea is fundamental to other social values, the most important of which found expression in the famous slogan of the French Revolution: "Freedom, equality, brotherhood!". Depending on the value accepted as decisive for solving the problem of justice, we can distinguish four main directions of modern analytical political philosophy: utilitarianism (utility), liberalism (freedom), egalitarianism (equality), communitarianism (comunity). According to utilitarianism, the basis of justice, as well as any other concepts of moral and political philosophy, is the principle of usefulness. Socio-political conceptions of the liberal type accept freedom as the main political value. Theories of egalitarianism differ from each other depending on the concept of equality they adopt. According to the communitarian conception, the center of political and philosophical consideration in general and the concept of social justice in particular should deal not with particular individuals, but with communities and society in general.Сучасна політична філософія аналітичного спрямування демонструє наявність великого спектру течій, концептуальних підходів та конкретних теорій, які розглядають найрізноманітніші проблеми політичного життя суспільства. Всі ці проблеми зрештою зводяться до проблеми суспільного блага — в чому воно полягає і як його можливо (якщо взагалі можливо) досягти. Суспільне благо слід розуміти тут гранично широко, не як набір якихось конкретних матеріальних або духовних благ, а як те, що Арістотель називав "благим життям", заради якого люди, власне, і об’єднуються в суспільство і яке передбачає вищу ступінь індивідуальної і суспільної досконалості (в першу чергу, моральної). З огляду на те, що досягнення суспільного блага можливе лише за умови, що суспільство грунтується на ідеї справедливості, одним з центральних завдань політичної філософії стає теоретична експлікація саме цієї ідеї — дати пояснення, в чому вона має полягати і яким чином суспільство і держава можуть і повинні їй відповідати. Ця ідея виступає засадничою для інших суспільних цінностей, найважливіші з яких знайшли своє вираження в знаменитому гаслі Великої французької революції: "Свобода, рівність, братерство!". Залежно від того, яка цінність приймається як визначальна для розв’язання проблеми справедливості, можна виділити чотири основні напрями сучасної аналітичної політичної філософії: утилітаризм (користь), лібералізм (свобода), егалітаризм (рівність), комунітаризм (спільність). Згідно з утилітаризмом, в основі справедливості, як і будь-яких інших понять моральної і політичної філософії, лежить принцип корисності. Соціально-політичні концепції ліберального типу визнають свободу за основну політичну цінність. Теорії егалітаризму розрізняються між собою залежно від концепції рівності, яку вони приймають. Відповідно до уявлень комунітаризму, в центрі політико-філософського розгляду взагалі і концепції соціальної справедливості зокрема повинні знаходитися не окремі індивіди, а спільноти людей і суспільство загалом
Наративний підхід до проблеми ідентичності особистості в аналітичній філософії
Full text linkAbstract. The article considers the narrative approach to the problem of personal identity in analytic philosophy. It states that the narrative approach develops, together with the normative one, as opposed to the metaphysical view on identity. The article admits that the normative and narrative approaches are similar to each other, as they both consider personal identity as a category based on the values. Moreover, they both regard a person as an agent, conscious of their actions. Nevertheless, the narrative approach differs from the normative. The narrative approach deepens the understanding of a person as an agent, adding that a person is not only conscious of the actions and can attribute them to the self but also articulates being an agent. All experience gained by a person unites into a single succession of events – the narrative. Thus, it is not only an autobiographical story but also the way of a person being over time. The article reveals the main features of the narrative: plausibility, teleology, thematic connectedness between events, flexibility, dynamism, and its social nature. It states that personal identity is the unity of a person\u27s self over time. So this category is treated as based on practical principles. Creating an autobiographical story, a person realizes themselves as a unique being, who remains the same over time. The narrative appears as the condition of personal identity. The article characterizes the procedure of re-identification or characterization as a mechanism of keeping identity over time. Gaining a new piece of experience, a person synthesizes it with the previous one. In such a way, personal identity reproduces and keeps over time. Since a person can create and maintain the unity of the self only in the narrative, the latter is the only criterion of identity. The paper also considers the critical remarks put forward to the narrative approach by J. Davenport, E. Rudd, G. Strawson, and D. Shoemaker. All arguments, introduced against the narrative approach, can be reduced to following: ontological, epistemological and practical. The final part of the article outlines them.Анотація. У статті розглянуто наративний підхід до проблеми ідентичності особистості в аналітичній філософії. Зазначено, що наративний підхід розвивається разом з нормативним на противагу онтологічному погляду на ідентичність. У статті визнається, що нормативний та наративний підходи схожі між собою, оскільки вони обидва розглядають ідентичність особистості як категорію, що ґрунтується на цінностях. Крім того, вони обидва розглядають особистість як суб’єкта діяльності, який усвідомлює свої дії. Проте наративний підхід відрізняється від нормативного. Наративний підхід поглиблює розуміння особистості як суб’єкта діяльності, додаючи, що особистість не лише усвідомлює свої вчинки і може приписати їх собі, але й визначає себе як суб’єкта діяльності. Увесь досвід, набутий особистістю, об’єднується в єдину послідовність подій – у наратив. Отже, він не тільки автобіографічна історія, але й спосіб буття особистості у часі. У статті розкрито такі основні риси наративу: правдоподібність, телеологічність, тематичний зв’язок між подіями, гнучкість, динамічність і соціальну природу. Зазначено, що ідентичність особистості – це єдність Я протягом часу. Отже, ця категорія витлумачується як така, що ґрунтується на практичних засадах. Створюючи автобіографічну історію, особистість усвідомлює себе як унікальну істоту, яка залишається незмінною у часу. Наратив постає як єдина засада ідентичності особистості. У статті охарактеризовано процедуру ре ідентифікації, або характеризації, як механізм збереження ідентичності протягом часу. Отримуючи новий досвід, особистість синтезує його з попереднім. У такий спосіб ідентичність особистості відтворюється і зберігається протягом часу. Оскільки особистість може сформувати і підтримувати єдність свого Я лише в наративі, останній виступає єдиним критерієм ідентичності. У статті розглянуто зауваження, що висуваються до наративного підходу Дж. Девенпортом, Е. Руддом, Г. Стросоном та Д. Шумейкером. Усі аргументи, наведені проти наративного підходу, можна звести до таких: онтологічного, гносеологічного та практичного. Їх окреслено в останній частині статті
Девід Юм. Глава 12. Про академічну, або скептичну, філософію
No full textThis manuscript is translation of the chapter "Of the Academic or Skeptical Philosophy" from D. Hume\u27s treatise "An Enquiry Concerning Human Understanding".Це переклад глави "Про академічну, або скептичну, філософію" з праці Д. Юма "Дослідження про людське розуміння"
Instrumentalist logic of scientific discovery: reflections on Dewey’s method and its metaphysical foundations
Full text linkIn this paper, I attempt to clarify the heart of Dewey’s philosophy: his method (denotative method (DM) / pattern of inquiry (PI)). Despite the traditional understanding of Dewey as anti-foundationalist, I want to show that Dewey did have metaphysical foundations for his method: the principle of continuity or theory of emergentism. I also argue that Dewey’s metaphysical position is better named as ‘cultural emergentism’, rather than his own term ‘cultural naturalism’. What Dewey called ‘common sense’ in his Logic, Husserl termed as the ‘life-world’ in his Crisis. I compare two perspectives of dealing with the phenomenon and conclude that for Dewey, the difference between natural sciences and the common sense inquiry is that of subject-matter but not of method. Thus, the goal is to find the unified method to be applied in both domains. Whereas Husserl was more pessimistic: for him, the difference was not only in subject-matter, but in the very methods. Following that discussion, I also attempt to reformulate the hard problem of consciousness in Deweyan terms. In the end, I compare Dewey’s DM / PI with Popper’s understandings of scientific method and conclude that there is no significant difference between the two and that Dewey’s method could also be looked at as \textit{hypothetic-deductive method}, with the only difference in emphases.У цій роботі я намагаюся прояснити сутність філософії Дьюї: його метод (денотативний метод (ДМ) / структуру дослідження (СД)). Незважаючи на традиційне розуміння Дьюї як анти-фундаменталіста, я хочу показати, що, насправді, його метод мав метафізичні основи: принцип тяглості або теорію емерджентизму. Я також обґрунтовую, що метафізичну позицію Дьюї краще називати «культурним емерджентизмом», аніж його терміном «культурний натуралізм». Те, що Дьюї називав «здоровим глуздом» у своїй «Логіці», Гуссерль позначав терміном «життєвий світ» у «Кризі». Я порівнюю два погляди на розуміння цього явища і роблю висновок, що для Дьюї різниця між природничими науками та здоровим глуздом полягає у предметі, а не в методі. Отже, мета полягає у тому, щоб знайти уніфікований метод, який застосовуватиметься в обох сферах. Тоді як Гуссерль був більш песимістичним: для нього різниця полягала не тільки в предметі, а й у самих методах. Услід за цим обговоренням, я також зробив спробу переформулювати важку проблему свідомості у термінах Дьюї. Насамкінець, я порівнюю ДМ / СД Дьюї з попперівським розумінням наукового методу і роблю висновок, що між ними немає значної різниці, і що метод Дьюї також можна розглядати як гіпотетико-дедуктивний, з єдиною різницею в акцентах
Ключовий дієвець історії
Full text linkThe paper is devoted to the consideration of the views on the problem of the key agent of history. There are two positions: the concepts of an apersonalized creator of history and the concepts of a personalized agent of history. For the first group it is typical to see the maim creator of history in some supernatural beings, which a person cannot perceive directly with the help of the senses or the mind, but he/she is able to observe their influence on the course of history. For example, it may be God in the Abrahmic religious (Judaism, Christianity, Islam), the fate and gods of the ancient Greeks and Romans, Hegel\u27s Absolute Spirit. The second position includes ideas about the personalized agent of history: an outstanding historical figure (politician, prince, religious prophet, hero, charismatic leader, passionary, Nietzche\u27s superman, poet or artist), a social group (social class, social stratum, ruling elite, aristocracy, creative minority, technical intellectuals, «new» intellectuals of post-industrial society, technocrats, social movements), large collective communities (people, nation, race, ethnos, culture and/or civilization, cultural-historical types, crowds and masses, humanity in general). The author shows that all the considered position are united by the common opinion that the human past is the result of the systemic activity of many historical agents, but the dominant progressive role is usually assigned to only one of them. The paper also introduces a new concept «agent of history» to refer to an outstanding historical figure (social group or large collective community) who, through its actions or inactions, creates history. Анотація: Стаття присвячена огляду основних позицій стосовно проблеми ключового дієвця історії. Можна вирізнити дві позиції: уявлення про аперсоналізованого творця історії та уявлення про персоналізованого дієвця історії. Для першої групи характерно вбачати головного творця історії у певних надприродних сутностях, котру людина не може сприймати безпосередньо за допомогою органів чуття або розумом, однак він або вона здатні спостерігати їхній вплив на хід історії. Наприклад, це може бути: Бог у авраамічних релігійних традиціях (іудаїзм, християнство, іслам); доля та боги у давніх греків і римлян; абсолютний дух у філософії Георга Гегеля. До другої позиції відносяться уявлення про персоналізованого дієвця історії: видатної історичної особистості (політик, правитель, релігійний пророк, герой, харизматичний лідер, пасіонарній, ніцшеанська надлюдина, поет або художник), соціальної групи (соціальний клас, суспільна страта правляча еліта, аристократія, творча меншість, технічна інтелігенція, «нова» інтелігенція постіндустріального суспільства, технократи, соціальні рухи), великих колективних спільнот (народу, нації, раси, етносу, культури та/або цивілізації, культурно-історичні типи, натовпу та мас, людство у цілому). Автор показує, що усі розглянуті позиції єднає спільна думка, що людське минуле є результатом системної діяльності багатьох дієвців історії, однак домінуюча прогресивна роль, як правило, віддається лише одному із них. У статті також вводиться нове поняття «дієвець історії» для позначення видатної історичної особистості (соціальної групи чи великої колективної спільноти), котра своїми діями або бездіяльністю творить історію
Формаційна теорія: державні та приватні формації
Full text linkIn our study, we proceed from the fact that modern social philosophy often refers to the methodological potential of the social formation theory. Certain modifications of the Marxist approach make it possible to use its ideas quite productively for the analysis of modern society. However, it is obvious the formation theory must be cleansed of its ideological meanings and dogmatic forms. In the scientific environment, there is an established tradition of external criticism of the formational approach from the standpoint of others, especially the civilizational one. There is also an internal criticism (critical remarks) of the formation concept, and it aims not at its denial but rather at its improvement. The essential aspects of the internal criticism are the following: the problem of the number of formations and their names, the problem of the status of socialist and communist formations, the issue of formational changing, etc. Our goal is to present such an approach to the understanding of formation theory that is able, at least partially, to overcome some of the enumerated problems, outlined by internal criticism. Thus, we propose a view of formation theory in which all antagonistic formations – slavery, feudalism, and capitalism – have state and private forms. In the state form of the mentioned formations, the state acts as the chief owner and exploiter, represented by the state apparatus. The notion of state slavery and state feudalism allows us to outline within these formations the Asian mode of production as a separate system that cannot be classified. The state form of feudalism allows returning of Kievan Rus’ and the Russian Empire from a "separate" way to the path of the universal historical process. State capitalism makes it possible to reconsider the pages of the so-called socialist history of many countries of the world and finally to unravel the phenomenon of modern China.У своєму дослідженні ми виходимо з того, що сучасна соціальна філософія часто звертається до методологічного потенціалу формаційної теорії. Певні модифікації марксистського підходу дозволяють цілком продуктивно використовувати його ідеї для аналізу сучасного суспільства. Проте очевидно, що формаційна теорія має бути очищена від її ідеологічних смислів та догматичних форм. В науковому середовищі сформувалася усталена традиція зовнішньої критики формаційного підходу з позицій інших підходів, насамперед цивілізаційного. Також має місце і внутрішня критика формаційної концепції, спрямована не на її заперечення, а, скоріше, на її вдосконалення. Важливими аспектами такої критики є: проблеми кількості формацій та їх назв, проблема статусу соціалістичної та комуністичної формацій, проблема зміни формацій тощо. Наша мета полягає у тому, щоб представити підхід до розуміння формаційної теорії, здатний принаймні частково подолати деякі з перелічених проблем, окреслених внутрішньою критикою. Таким чином, ми пропонуємо такий погляд на формацiйну теорiю, при якому всi антагонiстичнi формацiї – рабовласництво, феодалiзм та капiталiзм – мають державну i приватну форму iснування. В умовах свого державного рiзновиду в якостi основного власника та експлуататора виступає держава в особi державного апарату. Уявлення про державне рабовласництво та феодалізм дозволяє окреслити в рамках цих формацій азійський спосіб виробництва як окремий уклад, що не піддається класифікації. Державна форма існування феодалізму дозволяє повернути з «окремішнього» шляху Київську Русь та Російську імперію на дорогу загальнолюдського історичного процесу. Державний капіталізм дає змогу переосмислити сторінки так званої соціалістичної історії багатьох країн світу та врешті розгадати феномен сучасного Китаю
Кріс Лоренц і сучасна філософія історії: чим може бути корисним філософ історику? (передмова до перекладу статті «Історичне знання та історична дійсність: на захист "внутрішнього реалізму"»)
Full text linkChris Lorenz and modern philosophy of history: how can a philosopher be useful to a historian? (Preface to the translation of "Historical knowledge and historical reality: a plea for ``internal realism")
Olena Mishalova, Oksana PanafidinaКріс Лоренц і сучасна філософія історії: чим може бути корисним філософ історику? (передмова до перекладу статті «Історичне знання та історична дійсність: на захист "внутрішнього реалізму"»)
Мішалова О.В., Панафідіна О.П