Актуальні проблеми духовності

Титаренко, Т.М.

ТИТАРЕНКО Т. М.
М. Київ
МОРАЛЬНІСНИИ ДРОСТІР життєвого 
СВІТУ ОСОБИСТОСТІ
При введенні категорії «життєвий світ», яка забезпечує 
справжню цілісність, інтегрованість людини і світу, довко­
лишня дійсність неминуче здобуває не лише привнесений 
особистістю час, але й простір, що ним є стосунки, які 
відбивають моральнісні цінності, актуальні особистісні змис- 
ли. Моральнісний ракурс визначає міру гуманності, людя­
ності ставлення до довкілля, інших людей та до себе. Оди­
ницею виміру простору життєвого світу є стосунки, які від­
бивають особистісні рубежі, моральнісні кордони, а одини­
цею виміру часу — індивідуальна міра самореалізації.
Психологічний простір постає всередині простору соці­
ального, видозмінюючи його характеристики. Якщо соціаль­
ний простір — це насамперед упорядкованість і взаємодія 
певних соціальних зв’язків та процесів, їх насиченість і 
щільність, то простір життєвого світу, простір особистісний 
є тим ціннісним середовищем, яке забезпечує можливість са- 
мопроявів, саморозвитку.
Взаємодіє особистісний простір і з простором біологіч­
ним, індивідним, який у психології називають життєвим се- 
редовим. Центрованість цього простору, наявність чітких 
меж, його автономію та безликість простежуємо й при ха-
35
рактеристиці простору психологічного, особливо на ранніх 
етапах світопобудови, при переживанні кризових ситуацій, 
у випадках ускладеного, дисгармонійного розвитку, коли
власне моральнісні виміри відходять на задній план.
Існують різноманітні індивідуальні варіанти психологіч­
ного простору, які можуть узасаднювати певну типологію. 
Так, виокремлюють простір, егоцентричний, конформний, 
нормативний, релятивний і суб’єктний відповідно до крите­
рію домінуючого стилю моральнісної саморегуляції життєді­
яльності.
У психологічному просторі є полюси добра і зла, пози­
тивного і негативного, між якими постійно здійснюється об­
мінна взаємодія. Вона ж, своєю чергою, творить енерге­
тичний потенціал, що конденсує як заряди особистісного 
зростання, поступу, удосконалення, так і невротичні за­
хисти, агресивні прояви, панічні реакції. Формування мо-
ральнісного простору передбачає слідом за первинною, ди­
фузною, нерозчленованою цілісністю появу дедалі жорсткі­
шої та визначенішої позитивно-негативної структури, яка за- 
барвляє всіх і все у чорно-білу гаму. У процесі дальшого 
особистісного зростання ця подвійна структура укладнюєть- 
ся, збагачується на дедалі новіші відтінки та, нарешті, по 
досягненні особистішої зрілості, переростає необхідність 
полюсного бачення дійсності з точки зору світла і пітьми, 
грішного і праведного. Така зінтегрована, «постдовільна» 
цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу.
Серед властивостей психологічного простору, крім полю­
сів «добро-зло», слід назвати також і відповідальність, яка 
є його смисловим центром. «Відповідальність—безвідпові­
дальність» задає міру автономії, незалежності від сподівань, 
ціннісних відносин, думки оточуючих. До властивостей про­
стору доцільно також віднести «відкритість— закритість». Ме­
жі життєвого світу можуть бути більш-менш окресленими, ви­
значеними. Творча, здорова особистість відкрита для кон­
тактів, натомість особистість невротична замикається в собі, 
заглиблюючись у власні проблеми та комплекси.
Існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема 
несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. 
Щоб життєвий світ міг удосконалюватися, а особистість — 
розвиватися, міра свободи має ставати дедалі більше. Сво­
бода щонайтісніше пов’язана з розвитком, творчим ставлен­
ням до життя, суб’єктним рівнем детермінації життєдіяль­
ності.
Психологічний простір має певну центрацію, яка змі­
нюється у процесі його структурування, розширення, здо­
36
буття своєрідності, індивідуалізації. Та чи та цінність діс­
тає всередині цього простору властивості центру, тобто вла­
ду поєднувати, завершувати формування структури значу­
щих стосунків.
Особистісний розвиток передбачає певну децентрацію мо- 
ральнісного простору, побудову його таким чином, щоб, не 
порушуючи дистанції між своїм і чужим, сприймати парт­
нера як рівного, творити поруч зі своїм центром його центр, 
який мав би таку саму валентність, був би таким самим зна­
чущим, сприяв би взаємності стосунків, розподіляв відпо­
відальність. Таке структурування простору передбачає пос­
тійну взаємодію зустрічних векторів, спрямованих від цент­
ру до центру, які врівноважують взаємодію, забезпечуючи рів­
номірну децентрацію, а отже й подолання егоцентризму.
Структура житєвого світу, і насамперед його просторово- 
часові параметри, — це той спосіб організації, який стиму­
лює або гальмує особистісний розвиток.


Ukrainian

Моральнісний простір життєвого світу особистості

Васюкова, А.І.

ВАСЮКОВА А. І.
м. Київ
КРИЗА ДУХОВНОСТІ ЯК НАСЛІДОК 
СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН
Ми живемо, в час, коли всі суспільні зміни та духовні 
процеси, що проходять у внутрішньому світі людини висту­
пають для нас новим знанням. Адже кінець XX століття — 
це епоха розпаду старої форми суспільства і процес побу­
дови нової. Тому розгляд подій і структур, які виникають 
з розпаду старих елементів і їх перетворення в нові є темою 
для дослідження багатьох учених. Нас же в даній ситуації
61
цікавить людина, її внутрішній світ, її духовність в епоху 
перетворень.
Аналіз духовності у філософській літературі здійсню­
ється переважно з позицій закономірностей суспільної сві­
домості. Найважливішою складовою частиною свідомості, як 
відомо, виступають цінності: ідеї, почуття, смаки тощо.
Проблема цінності, поставлена Сократом ще в часи антич­
ності, набуває особливої актуальності сьогодні.
В історії філософії розрізняють два напрями в розу­
мінні цінностей. Перший з них тлумачить цінності як те, 
що служить задоволенню вітальних потреб людини. Другий 
же, навпаки, вважає цінністю щось надреальне, що є най­
вищим виміром людської духовності і служить компасом в 
житті людини. Це щось всезагальне, вічне, далеке від 
матеріальних потреб.
Безперечним є той факт, що духовне життя індивіда в 
певній мірі залежить від економічних та політичних по­
дій, що відбуваються в суспільстві. Якщо економічний роз­
виток суспільства є стабільним, то в ньому існує певна сис­
тема цінностей до яких людина звикла і почуває себе спо­
кійно. Одначе сьогодні, на порозі XXI століття, в суспіль­
стві, що находиться в процесі становлення, цінності, що 
існували багато років, втратили своє значення, а нові ще не 
ствердились настільки, щоб стати загальнолюдськими. Вна­
слідок цього людина відчуває своєрідний дискомфорт, в нав­
колишньому світі. Але не можна шукати причини цього 
лише в економіці. Звичайно, здорова економічна система
— обов’язкова умова виходу з кризи, але існує ще ряд со­
ціальних умов, які впливають на процес створення і поши­
рення цінностей. Вичленимо деякі з них:
1. П’ять років пройшло, як розпався Радянський Союз; 
Основною цінністю для нас став український народ. На пе­
редній план виступили такі поняття як самостійність, неза­
лежність тощо.
2. Виникнення нових форм влади, багатопартійної сис­
теми, існування різних вірувань з різними цінностями при­
мушує людину вибирати, які цінності їй прийняти за свої. 
Якщо раніше основні цінності сприймались наосліп, то в 
нашому суспільстві створення нових цінностей і їх прийнят­
тя базуються на свідомій оцінці.
3. Зміни, які відбулись в суспільстві останнім часом по­
ставили людину, яка звикла наосліп приймати цінності, в 
кризове становище. Люди не можуть справитись з цінностя­
ми, які звертаються до розуму. Тому необхідна реформа ос­
62
віти для того, щоб могло функціонувати демократичне сус­
пільство, яке базується на свідомій оцінці цінностей.
4. Впровадження нових форм виробництва, нових вироб­
ничих відносин висунув на передній план всю систему оці­
нок, пов’язану з ідеєю приватної власності.
5. В галузі мистецтва ведучими стали твори «масової» 
культури.
6. Зникла чітка стратифікація суспільства, зросла кіль­
кість елітарних груп, внаслідок чого послабився їх автори­
тет; змінився склад цих еліт і принцип відбору до них. В 
результаті еліта перестала бути духовним імпульсом сус­
пільства.
Таким чином, утворення нової держави, впровадження 
нових форм виробництва та форм влади, впровадження ба- 
гатопартійної системи вплинули на виникнення нових цін­
ностей. А нездатність людини свідомо оцінити цінності ви­
кликала тимчасову кризу її духовності. Але це не вічне 
явище. Воно притаманне лише країні, яка знаходиться в 
процесі становлення; з побудовою повноцінної держави 
ствердиться певна система цінностей, що ліквідує кризу 
духовності людини.


Криза духовності як наслідок соціальних змін

Хорольська, Т.А.

Шрамко, О.І.

Художня творча діяльність як компонента духовного відродження України

Данильченко, І.Е.

ДАНИЛЬЧЕНКО І, Е.
м. Кривий Ріг
РЕЛІГІЙНО ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ 
ТВОРІВ «ЖИТІИНОї ЛІТЕРАТУРИ»
Кожна окрема людина має певний рівень евідомоеті. її 
розвиток і мислення можуть або ж зупинитись на поєднанні 
інстинктивно-інтуїтивного і матеріального рівнів, коли ус­
відомлюється природно-генетичний фактор і потреба в за­
безпеченні себе матеріальними благами, або ж, охопивши 
морально-етичний, соціальний, правовий рівні, піднімають­
ся до філософського. Індивідуальність розвитку конкретної 
особистості залежить від обставин і оточення, в якому ця 
особистість перебуває. Проте загальний рівень свідомості 
нації — завжди найвищий, а саме — філософський. Кож­
ному народові притаманні певні традиції, певне менталь­
не філософське мислення.
149
Тому, породжені певною нацією, її найкращі передові 
представники завжди мислять і діють категоріями філософ­
ських аспектів. Інакше кажучи, геній народу породжує 
геній особистості.
Життя, внутрішній світ, філософські погляди передових, 
прогресивних історичних, політичних, релігійних, культур­
них діячів завжди привертали до себе велику увагу гро- 
мадськості. Задовольнити інтерес людства до таїни доль 
його видатних представників завжди допомагали і допомага­
ють твори художньої біографії. Адже однією з їх основних 
рис, які визначив ще у 1929 році відомий французький лі­
тературознавець Андре Моруа, є пошук опори у своїх попе­
редників.
Важливе місце у розкритті світогляду героїв художньо- 
біографічних творів посідає зображення їх релігійно-філо­
софських поглядів.
Найвиразніше теологічне забарвлення несли у собі тво­
ри художньої документально-біографічної прози на початку 
її зародження, а саме — X — початку XI століть. Адже ос­
новними писаннями такого гатунку стали «житія». Вони бу­
ли укладені у збірках або ж подавались як окремі твори. В 
них описувалось життя святих, проповідників, служителів 
церкви, біблійних персонажів. До збірок житій відносять 
«Пролог», «Патерики», тощо.
Перекладений з грецького оригіналу, двохтомний «Про­
лог» містить у собі короткі життєписи християнських геро­
їв з додатками повчальних оповідань. Збірник цей перекла­
дено у Києві, змінено, резширено. І вже у 13 столітті він 
став значно більшим за обсягом від свого оригіналу.
На відміну від «Прологу» «Патерики» в основному не 
містили у собі загальні життєписи, а подавали конкретні 
епізоди з життя святих. Це епізоди незмінно увінчувались 
релігійно-моральним висновком. Найвідомішими в Україні з 
найстаріших творів такого типу стали «Патерик» скитський», 
«Патерик синайський», «Лимонар», тощо. За їх зразком 
пізніше був написаний «Києвопечерський» патерик. Харак­
терною рисою патериків є те, що несучи у собі християнську 
мораль, вони все ж таки на перше місце ставлять не аске­
тизм, а доброчиннсіть. Так в одному з оповідань говорить­
ся про те, як один пустельник у (розмові з єпископом за 
обідом відмовляється від м'яса, мотивуючи це своїм говін­
ням від народження. А єпископ говорить, що для нього у 
житті є головним не мати в житті жодного дня, який би 
пройшов у сварці з людиною. І пустельник зрозумів, що йо­
го мораль поступається епископовій.
150
Поступово у літературі з’являються житія слов’янських 
святих: Кирила та Мефодія, Бориса та Гліба, Феодосія Пе- 
черського. Писати про них було надзвичайно важко, бо пи­
сання такі вважалися зухвалістю. Адже доводилось ставити 
своїх святих в один ряд зі старими, великими мучениками. 
Тому у тих житіях немає надмірності у вихвалянні діянь 
персонажів, зображенні чудес і відчувається залежність від 
перекладних зразків.
Такими є житіє Бориса та Гліба в «Чтениі» га житіє 
святого Феодосія Печерського Нестора. Обидва твори почи­
наються молитвами, в яких автор просить Бога допомогти 
у своїй праці. Автор вдало поділяє та групує матеріал, ці­
каво описує діяння персонажів, випускаючи дрібні подроби­
ці та політичні моменти, його герої — це перш за все божі 
люди, які живуть за господніми законами. Нестор не «при­
в'язує» святих до певних наіцональних та культурних тра­
дицій. Чому митець обрав саме такий план викладу? Свою 
версію подає Д. Чижевський: «Гадаю, що в ім’я вірності
законами житійного «агіографічного» стилю. А сенс такого 
«знеособлення» в тому, що житіє не має бути твором місце­
вого характеру, воно призначається не лише для місцевий 
читачів. Житіє звертається до всього християнського сві­
ту, хоче бути твором світової християнської літератури»1.
Житіє Бориса та Гліба вважається композиційно сильні­
шим за житіє св. Феодосія. Це пояснюється насамперед тим, 
що при описі життя св. Феодосія Нестір не міг спиратись 
на своїх попередників, бо їх не було. Це поназчилось і на 
вираженні теологічної концепції творів. У житті Бориса та 
Гліба більш яскраво виявлено не тільки релігійно-філо- 
софські погляди героїв, а й самого автора. У великому 
вступі, що передує творові, подано історію людства від 
створення світу до зародження християнства і поширення 
його на Русі, передано захоплене авторське ставлення до 
християнської релігії та незборима віра у її прогресивну ру­
шійну силу.
Згадані нами житія є правовірними. Крім них у літе­
ратурі існують ще й апокрифічні житія, тобто ті, щоне ви­
знані офіційною церквою і не входять до канону св. Письма. 
Релігійно-філософська концепція апокрифів дещо відріз­
няється від такої у творах правовірної літератури.
Апокрифічні житія задовольняли невтамований право­
вірними творами інтерес громадськості до подробиць жнг-
1 Чижевський Д. І. Історія української літератури. — К.: Феміна,
1993. — С. 112.
151
тя Спасителя., Богоматері, мучеників, подвижників, вчите­
лів, тощо. Вони доповнювали канонічні сюжети різними 
розповідями, перйнятими з переказів, яких на цей час іс­
нувало надзвичайно багато. Автори апокрифів не завжди 
могли відрізнити релігійні істини від вигадки. Прагнучи до 
чудесного, вони брали на віру найнеймовірніші сказання і 
передавали їх читачам як неоспоримі факти. Короткі епі­
зоди або навіть окремі вислови Святого Письма перетво­
рювались на значну подію з розгалуженим і напруженим 
сюжетом. Маючи одну мету з правовірними — переказати 
подвиги і благочинну діяльність на користь віри сподвижни­
ків церкви — апокрифічні житія часто однак відтворювали 
джерело чудесного не у Господній всемогутності, а в чарів­
ності різних предметів і силі духів. Тому ці твори позначе­
ні або надзвичайною деталізацією, дріб’язковістю або містич­
ними хитросплетіннями і «хитрим символізмом».
До типових тем апокрифічних житій належать описи 
життя і діяльності Мойсея, Авраама, Давида, Соломона, 
Христа, Богородиці та багато інших. Апокрифи, поєдную­
чи офіційні релігійні тенденції з дещо інтерпретованою на­
родною вірою, показують, в якому світлі уявлялись у давні 
часи священні особи і події.
Кінець XIII, XIV та XV ст. є для української культури 
взагалі і літератури зокрема занепадницькими. Перехід ве­
ликої частини українських земель під владу Литовського та 
Польського князівств спричинив до гальмування розвитку на­
ших національних традицій та мистецтва. У контексті укра­
їнської літератури припинився і розвиток художньої біо­
графії.
І лише у кінці XV — початку XVI ст. знову почасти з’яв­
ляються біографічні духовні повісті. Доних, наприклад, від­
носять повість «Мука Христова» — компіляцію різних латин­
ських творів, що частково й нині невідомі. Повість близька 
до апокрифів. Вона доповнює євангеліївську біографію Хри­
ста різними легендами, не завжди релігійними мотивами 
(життєпис Пілата, переписаний і перероблений із західної 
збірки легенд «Золота легенда»). Сюди ж відносимо де­
кілька повістей про життя св. Олексія, повість «Про світлу 
пророчицю», тощо.
Великий крок уперед у своєму розвитку українська ху­
дожня біографія зробила у 17—18 ст. у період так звано­
го літературного барокко. Зараз відомо, що бароккова лі­
тература синтезувала в собі якості готики та ренесансу. Але
152
здобутки ренесансу виявлені в ній в набагато меншій мірі 
ніж здобутки готики. На релігійно-філософській концепції 
творів це відбилось перш за все у тому, що у художній біо­
графії помічаємо замість антропоцентризму — піднесення 
культу людини — теоцентризму возвеличення Божественного 
начала. Хоча творам притаманний і натуралізм — зображен­
ня життя і природи в реалістичних, не завжди естетично за­
барвлених формах.
Надалі розвивається житійна література. її твори не ли­
ше переписуються зі старих джерел, а й зазнають мовної, 
стилістичної, художньої обробки. При цій переробці в ба- 
роккових житіях втрачається тонкий психологізм, притаман­
ний старим творам. Найголовнішою обробкою біографічного 
оповідання (житія) вважається ,12-томник «Четій-Міней» св. 
Дмитра Тунтала.
Однією з важливих особливостей релігійно-філософської 
концепції релігійних творів є обов’язкове введення в сюжет 
елементів містерії. Живе і сильне вірування поєднується з 
наївною і хвилюючою фантазією. Але гра фантазії не довіль­
на. Вона відтворює або низку благочестивих релігійних под­
вигів героїв, або ж ниіцість темних сил, яким ніколи не 
вдасться повністю підкорити собі світ. Чудесне виражає у 
творах принципи людської релігійної моралі, а отже стано­
вить «необхідний елемент саме тому, що було основою жит­
тя, коли створювалась така легенда»2.
Загалом же житійна література, як правовірна, так і 
апокрифічна служила релігійному повчанню, створювала 
уявлення по будову світу і основи буття. Вона у повній 
мірі характеризує релігійно-моральний світогляд давнини.


Релігійно-філософська концепція творів "житійної літератури"

Волощук, Л.В.

ВОЛОШУК л. в.
м. Кривий Ріг
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ДУХОВНІ ЦІННОСТІ 
В ДРАМАТУРГІЇ Л. ЯНОВСЬКОЇ
Дослідження духовності тісно пов’язані з сучасними про­
блемами, оскільки «духовність людини (і духовне життя су­
спільства в цілому) визначається її уявленнями про най-
155
більш цінне у житті, про те, яким повинен бути світ» (6, 
164). Кожне суспільство формує певну структуру цінностей. 
Розглядаючи проблему ролі ціннісних компонентів у духов­
ному житті суспільства, необхідно використовувати методо­
логію системного і структурного підходів. У даному випад­
ку це означає не виділення деяких приорітетів у ціннісній 
структурі, а, по можливості, аналіз за всіма характерис­
тиками (2, 120—126) . Існує теза Р. Лоулера «У кризові пе­
ріоди виникає питання, чому людина повинна бути мораль­
ною. Якщо принципи моралі не істинні і не хибні, і немож­
ливо раціональними засобами переконати, що вибір якого- 
небуть з них є необхідністю, людина залишається без мо­
ральної опори — в кризових ситуаціях, вона легко змінює 
моральні переконання» (5, 17). Тому бездуховність пород­
жує агресивність, яка є «діяльністю в чистому вигляді, без 
змісту» (4), А. Я. Яценко стверджує, що «весь духовний 
світ людини можна поділити на три великі сфери — світ по­
чуттів, світ волі і світ людської думки» (8, 110). Тим самим 
духовність дає змогу виміряти «зріст» людини у кожному 
з людей. Твори літератури в цьому аспекті є прекрасною мо­
деллю для дослідження духовності.
Актуальноою щодо цього постає драматургічна спадщина 
Л. Яновської, творчість якої невивчена з точки зору впли­
ву її на формування людської моралі, рівня духовності сус­
пільства. Письменниця порушувала загальнолюдські пробле­
ми і найпослідовніше розвивала філософський мотив співвід­
несеності об’єктивного і суб’єктивного, що конкретизував­
ся у пошуках людиною щастя, проголошувала гуманістичну 
тезу поваги до всього живого на землі. Видавці творів 
Л. Яновської визначили її місце в українській літературі між 
Б. Грінченком та В. Винниченком. Письменниця вела по­
шуки щодо розширення можливостей реалістично-побутової 
драматургії і тут, зрозуміло, слід говорити про першу дра­
му Л. Яновської — «Повернувся із Сибіру» (1892). П’єса за 
своїм змістом досить емоційно напружена. В життєвих зіт­
кненнях трагічно переплітаються долі героїв твору: Марини,
сільської дівчини, в яку закохані два парубки, та цих хлоп­
ців, Степана і Дмитра.
Марина — молода, гарна дівчина, працьовита, добра, ла­
гідна. Праця для неї — засіб існування, односельці поважа­
ють її. їжі та одягу Марина не надає якогось великого зна­
чення, вони є лише засобами життя. Гроші для неї не ма­
ють ніякої сили, останні копійки вона ладна віддати ареш­
тантам, яких будуть гнати через село до Сибіру: «...вони не­
щасні люди... нещасливіші за старців, за калік. Старцям
156
люди спочувають, помагають, у їх не відбирають ні волі, ні 
пошани, а від арештантів одвертаються навіть кревні... Я 
хочу подати тим арештантам грошей» (7, 83). Отже, Мари­
на — людина, для якої матеріальні блага є лише необхід­
ністю підтримувати життя, накопичення багатства для неї не 
є необхідним. Вона не погоджується на шлюб з Дмитром 
навіть коли той обіцяє землю одписать, та синові хату збу­
дувать. її душу ніколи не гнітила заздрість до багатства од­
носельців. Вона жаліє арештантів не лише тому, що вони 
потерпають через матеріальні нестатки, а перш за все тому, 
що вони терплять душевні муки. Таке розуміння людей спри­
яє формуванню в неї милосердя, співчуття чужому горю. 
Щиро жаліє Степана: «на чужині та ще з таким гріхом на
душі... то як же йому там самому... одинокому (7, 83).
Марина з повагою ставиться до себе, поважає свою люд­
ську гідність. Вона щиро любить свою матір, шанує її ста­
рість. Без материнського благословення не йде з села: «Ма­
мо! одпустіть мене! Я — не можу розказати вам всього, але 
вірте не мені, вірте Богові, від сього залежить щастя вашої 
безталанної дочки, відпустіть мене, моя ріднесенька» (7, 95). 
Вірна в коханні, не зраджує Степанові навіть коли його за­
судили за вбивство на 10 років: «Я ж присягалася Степанові 
кохати його до самої домовини. Не піду довіку заміж ні за 
Дмитра, ні за кого!» (7, 78). Марина ладна йти за судженим 
будь-куди, аби лише бути разом. Це не сліпе кохання, а 
глибока віра в порядність Степана: «не забув він мене й не
забуде ніколи. Хіба ви самі не знаєте його вдачі, мамо?» 
(7, 79). У неї ніжна материнська душа, свого позашлюбного 
сина вона пестить, захищає від людей, які називають його 
байстрюком: «гляди веселенько на світ божий, *юки можна 
сміливо дивитися кожному у вічі, янголятко моє непороч­
не» (7, 76!.
Марина прагне людського щастя, гармонії людських сто­
сунків, Вона інтуїтивно відчуває злі людські наміри, тому 
уникає зустрічі наодинці з Дмитром. їй неприємно, що той 
називає себе другом Степана і в той же час залицяється до 
неї, Степанової нареченої. Ця неприязнь протягом розгор­
тання дії переростає в люту патологічну ненависть: «Іди,
іди вороже лютий,—вже готова за для тебе глибока Ічогила, 
Іди, іди, пекельна гадино! Пий, упийся коханням тієї, що 
вміє кохати тільки раз на своєму віку (7, 105);
Марина є носієм характерних для селянства етичних 
норм в побуті. В родині вона виховувалася за божими запо­
відями (однією з яких є «не убий»), це було засвоєно нею 
ще з дитинства, але на протязі п’єси змінюються її моральні
157
принципи. З лагідної дівчини Марина перетворюється в ду­
шегубку. Вона вже не може протистояти злу !і на чуже 
зло теж відповідає злими діями. Душевні сили покидають 
Марину, вона більше не може протистояти знущанням над 
нею з боку Дмитра, психіка її надломлюється і вона стає на 
шлях злочину. За своєю природою, вихованням Марина є 
моральною, але поставлена в нестерпні умови, втрачає мо­
ральні принципи, чинить злочин, розуміючи, що перед Бо­
гом і людьми буде нести відповідальність за скоєне.
Народні традиції є невід’ємною часткою життя дівчини. У 
розмові вміє влучно використати народні прислів’я, приказ­
ки: «не так складається, як бажається», «не зійти руті на 
каменю — не бути й нам з тобою в парі», «ти впертий, а 
доля ще впертіїііа», «не тільки світу, що у вікні». Щиро 
покохавши Степана не змогла зберегти дівочу честь. Марина 
свідомо порушує традиції, але причиною того є прагнення 
мати людське щастя.
Л. Яновська не подає політичної, філософської, ідеоло­
гічної та педагогічної характеристики персонажа і тому пе­
ред нами постає характер дівчини з чистою від природи ду­
шею, яка під тиском життєвих негараздів, надломлюється, 
невитримує наруги над своєю людською гідністю і стає на 
шлях злочину.
Антигероем у п’єсі виступає Дмитро, дії якого спрямова­
ні на руйнування щастя інших людей. Це тридцятирічний 
кремезний парубок, ровесники якого на селі майже всі од­
ружені. Багатство, гроші для Дмитра не є самоціллю, заро­
бити собі на життя він Вавжди спроможний. Дмитро домага­
ється прихильності Марини, шлюбу з нею, добре розуміючи, 
що в неї, напівсироти, немає багатства. В селі його недо­
люблюють і дають таку характеристику: «...одійди відгріха,
бо Дмитрові гульня — не гульня, коли він з ким-небудь не 
полається. То ще добре, як сам полається, а то більше 
норовить, щоб других посварити, а потім і дивиться, як во­
ни б’ються. Ти й на парубка не походиш, так наче той хи­
жий звір все з-під лоба й дивишся!» (7, 84). Але він зовсім 
не засмучується з того приводу, що про нього говорять люди.
До своїх рідних ставиться байдуже. Вирішивши після су­
ду над Степаном піти на заробітки, він не звертає увагу на 
батька, який благає його залишитися. І це, як стверджують 
односельці, привело батька до смерті. На перший погляд 
він добре ставиться до Марининої дитини, приносить навіть 
гостинці, але на довго його не вистачило. Після відмови 
йому з боку молодої жінки називає її дитя байстрюком і 
стверджує, що воно взагалі не має права на існування:
153
«тебе мені треба живою, а) оце цуценя я можу застрелити за 
одним разом з його батьком» (7, 101). Оточуючих людей 
Дмитро зневажає, стравлює їх між собою, намагається ви­
користати з користю для себе. Так, щоб люди не насміха­
лися над ним через його нерозділене кохання до дівчини, 
занепастив життя Уляні. Дмитро розуміє кохання як отри­
мання особистої насолоди, він не може піднятися до розу­
міння того, що справжнє кохання то гармонія людських душ. 
Він здатний на приниження, моральне та й фізичне знищен­
ня іншої людини, коли йому не відповідають взаємністю. 
Дмитро не хоче правильно оцінити природний хід подій, а 
намагається примусити їх йти за його власним бажанням. 
Отже, це егоїстична людина, яка зневажає моральні прин­
ципи. Добиваючись чогось особисто для себе, здатний зни­
щити людину, розтоптати людську гідність: «Схочу — ти
будеш раювати на волі з своїм милим, — схочу — заморю йо­
го голодом, викажу людям, застрелю, заріжу його ...» (7, 
100—101). Називає Степана братом, товаришем і в той же 
час виношує план, якби його позбутися. Ця людина не знає 
істинних тлумачень категорій «добро» і «зло», бо вона все 
намагається підкорити задоволенню власних бажань та ін­
стинктів. Отже, Дмитро — це егоїстична людина, яка на­
магається все і всіх підкорити своїй волі. Поняття про по­
рядність, чесність, людяність для нього не існують. Тому 
він приречений на загибель.
Драма «Повернувся із Сибіру» змушує людей усвідомити, 
що людські взаємини часто стають джерелом людських мук 
і саме вони мебуть убити в людині її достоїнство, довести 
до здичавіння. Л. Яновська пропонує замислитися над пи­
танням; «Хіба не злочин по відношенню до іншої людини — 
примусити її невинно страждати, зазіхати на її людську 
гідність?». Письменниця стверджує, що людина ніколи не 
може бути щасливою за рахунок інших. Гармонії людських 
стосунків ніколи не можна досягти шляхом шантажу та за­
лякування. Твори Л. Яновської розширюють поняття про ду­
ховний світ людини, про добро і зло, навчають красі люд­
ських стосунків, розвінчують все те негативне, потворне, 
що може виникати в результаті людської діяльності.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2-х тт.
— Мюнхен. — 1989. — Т. 2. — 495 с.
2. Козлов А. В., Щербак С. В., Козлов Р. В. Азбука літе­
ратурознавства. — 1995. — 130 с.
159
3. Кримський С. Б. Контури руховності: нові контексти 
ідентифікації //Питання філософії. — 1992. — № 12 — С. 
21—28.
4. Лихачов Д. С. Агресивність «бездуховності» //Літера­
турна газета. — 1990. — ЗО травня.
5. Lewler R. Philosophical analisis and enhies,—Wilwakee, 1968, 
—p. 106
6. Шалишкіна І. В. Духовні цінністі в житті суспільства: 
перспективи філософського осмислення //Філософська та со­
ціологічна думка. — 1992. №5. — С. 163—169.
7. Яновська Л. Твори: В 2-х тт., 1991. — Тт 2. — 711 с. 
8. Яценко О. І. Цілепокладання та ідеали. — 1977. — 173 с.


Загальнолюдські духовні цінності в драматургії Л. Яновської

Красовська, Л.І.

Духовність та формування професійної позиції вчителя

Бичко, А.К.

БИЧКО А. К.
м. Київ.
УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ. СПЕЦИФІКА 
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ
Серед чинників, які сприяють становленню державності, 
як одне з провідних місць належить інтелектуальному забез­
печенню цього процесу. Загальновідомо, що носієм такого 
«забезпечення» у всіх народів завжди є інтелігенція. Саме
47
їй належить усвідомлення та обгрунтування специфічних 
особливостей «душі» народу, його національного характеру. 
Протягом багатьох століть інтелігенція України достатньо 
успішно справлялася з цією задачею. Це було пов’язано 
в першу чергу з специфічними особливостями історичного 
розвитку народу України.
В першу чергу слід визначити особливість самого фе­
номену української інтелігенції. В численних публікаціях, 
в першу чергу російських, стверджується, що поняття інте­
лігенції притаманне, мовляв, лише російській культурі і по­
в’язано з ім’ям письменника Боборикіна П., який запропону­
вав його в 70-х роках XIX ст.
З цим не можна погодитися. Адже задовго до цього іс­
нувало поняття іггіеі^епз (від лат. розумний, знавець, спе­
ціаліст).
Саме таке розуміння (на відміну від російського, де по­
няття інтелігенції пов’язувалося з різночинцями, що проти­
ставляли себе як дворянству, так і народу) і притаманне Ук­
раїні. Адже ще з часів Київської Русі в оригінальних тво­
рах руських письменників виділено, як одну з найшановні- 
ших та найповажніших характеристик людини саме інте­
лігентність, яка ототожнювалася з освіченістю. «Велика бо 
користь буває людині, — зазначає літописець, — од учення 
книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь пока­
яння. І мужність бо, і стриманість здобуваємо м із словес 
книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є 
джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина»1. Осві­
ченість була орінєтована на певний енциклопедизм, куди вхо­
дили рінзобічні знання, почерпнуті як із культури Заходу, 
так і Сходу. З самого початку сформувалося основне розу­
міння інтелігентності з точки зору українського національ­
ного менталітету — це певний поліфонізм, який втілений не 
стільки у фактах поєднання елементів різних культур, скіль­
ки у співчутливо-прийнятливому ставленні до «чужого» — 
«Южноруси, — зазначає М. Костоваров, — з незапам’ятних 
часів звикли чути у себе чужу мову і не уникають людей з 
іншими обличчями і зіншими звичками... Але неприязнь 
спалахує у них ще сильніше, ніж у Великороса, якщо тіль­
ки Південнорус помітить, що іновірець чи чужоземець почи­
нає ображати його власні святощі»2. Цьому сприяв і той 
факт, що на Україні не склалося неперехідних меж між різ­
ними станами — вищі церковні посади, державні діячі — геть­
мани, полковники займалися людьми, які досягли їх своєю 
особистою працею. Все це орієнтувало світобачення на прин­
цип індивідуалізму, нерозривно пов’язаний з морально-етич­
48
ними установами, які іноді поєднувалися з релігійно-конфе­
сійними рухами та ідеалами.
При цьому слід відзначити, що в XV—XVI ст. відбува- 
єься формування професійної інтелігенції — це були так зва­
ні писарі при генеральному гетьманському урядові. На 
них покладалося завдання керівництва та проведення як внут­
рішньої, так і зовнішньої політики козацької держави. 
Знавці мов, дипломатії, звичаїв та духовної культури ін­
ших народів, писарі складали інтелектуально елітарний стан, 
ідентичний тим «канцелляріям», які були відомі в ряді єв­
ропейських держав, починаючи з XIII ст. (Особливо актив­
но проявили себе такі канцеллярії (нім. канцлери в Італії в 
епоху Відродження, включно і до Макьявелі). Саме їх ді­
яльність сприяла духовному розвою, який, на жаль, був 
зруйнований після смерті Богдана Хмельницького. «Держа­
ва легко розпалася на три частини: Правобережжя, де ще 
намагалися втриматися поляки, Лівобережжя, де остаточно 
запанували москвини, і Січ Запорізька, що жила тільки 
традицією та сваволею, а тягла на обидва боки, то до Поль­
щі, то до Москви»3.
В цих умовах інтелігенція України, що була нерозрив­
но пов’язана з світовою культурою, була активно «всмокта­
на» політичними системами цих держав, свідченням чого є 
не лише прізвища численних українців на службі інших дер­
жав, але й вплив духовної культури на культуру ряду на­
родів. Є достатньо багато праць з цього питання і то не ли­
ше українських, але й польських та російських авторів. Ад­
же мова, музика, театр, поезія, малярство — все це сво­
го часу прийшло в російську імперію з «Малоросії». Тим 
більше, що, як зазначає російський академік О. Пипін: 
«Книжник XVII ст. нічим не відрізнявся від свого предка в 
XI ст. не лише за характером знань, але й нерідко за самим 
їх обсягом»4. На жаль, в цій «міссіонерській», хоч і пород­
женій та підтриманій політикою колонізації з боку Польщі 
та Росії, подіяльності, загинуло дуже важливе — націо­
нальна ідентифікація, нерозривно пов’язана з кодексом ли­
царських чеснот вільної, свободолюбивої людини і найповні­
ше втілена в українському козацтві — покровителю освіти, 
науки, мистецтва, релігії та захиснику своєї волі і держав­
ної незалежності.
І якщо в XVIII ст. українці, служачи іншим державам, 
відчували себе українцями і гордились цим, то з втратою дер­
жавності вони змінюють свої духовні орієнтації — «Ставши 
російськими громадянами і включаючися в російський куль­
турний процес, українські культурні діячі разом з мовною
4 49
русифікацією починають вважати себе також росіянами і в 
культурному відношенні. Росія стала символом прогресу і 
вищої культури, а Україна, позбавлена вищої культурної 
верхівки, стала синонімом мужицької нації, культурної від­
сталості і провінціалізму»5.
Цьому надзвичайно активно сприяла політика тих дер­
жав, в складі яких перебували українці. Особливо активно 
проводилася політика денаціоналізації з боку Російської ім­
перії, яка завжди з острахом сприймала будь-який прояв ук­
раїнської національної самосвідомості. Фактично знищуєть­
ся освіта (так, на території Чернігівського, Городецького та 
Сосницького повітів в 1786 р. одна школа випадала на 746 
душ, а вже в 1860 р. — на 17143 душі), ліквідуються всі 
атрибути політичної самостійності, а весь інтелектуальний 
контроль переноситься в Петербург. Тому українці змушені 
були переорієнтуватися на «пристосовницькі» ідеали. Вироб­
ляються певна психологічна установка «меншовартості», «по- 
задництва», орієнтована на «приховане життя», сконцент­
роване на сьогодення. «Поліфонічність» перетворюється на 
загальноприйнятість», що веде до розчинення без залиш­
ку в чужих культурах та, відповідно, прислужництво щодо 
них; особиста самоповага, «чесність з собою» козацтва обер­
тається на «втечу» в свою «хату з краю». Втрачається по­
в’язана з освіченістю та високим культурним рівнем світо­
глядна орієнтація на широке стратегічне світове бачення 
себе. її підміняє і витісняє тактика пристосовництва, спря­
мована на моральні ідеали «vita minima» (життя «мінімаль­
ного» , прихованого).
І все ж європейський національний рух, започаткований 
ще епохою Відродження і внесений на Україну в першу 
чергу викладачами вищих учбових закладів, які, в основ­
ному, були іноземцями або ж людьми, що широко орієнту­
валися на світову культуру, викликав активний потяг до 
нього українського духовенства, вчительства, науковців. 
Особливе загострення він отримує в зв’язку з колоніальною 
агресією Росії. Тому в кінці XIX — на поч. XX ст. відрод­
жується почуття національної самосвідомості — спочатку на 
рівні фольклорно-етнографічному. До цього долучаються як 
письменники та поети — творці української літературної, мо­
ви, так і історики, публіцисти, філософи. Зрештою, так 
чи інакше, стверджується ідея, яку свого часу сформулю­
вав М. Зеров: «Значить, не уникаймо і старої Європи, і бур­
жуазної, і навіть феодальної. Не лякаймося її психологіч­
ної зарази (хто знає, може пролетарієві краще вже зарази-
50
тися плясовою окресленістю західно-європейського буржуа, 
аніж млявістю російського «кающегося дворянина»), осво­
юймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, 
щоб не залишитися назавжди провінціялами... йдемо до пер­
ших джерел, доходьмо до кореня»6.
Цей заповіт Зерова з величезними труднощами починає 
чути сучасна Україна. Звичне становище денщика» при 
чужій державі створило менталітет «пристосовника». І пот­
рібен певний час і неабиякі зусилля, щоб люди звикли пок­
ладати надію лише на самих себе. А для цього, на мій, пог­
ляд, необхідно найголовніше — сформувати нову держав­
но-національну самосвідомість громадян України. Гордість за 
свою державу, за свій народ — ось той найголовніший стимул, 
за допомогою якого і тільки якого можна створити суспільство, 
орієнтоване на неповторну цінність кожного людського буття. 
Для формування такої соціальної орієнтації необхідно широ­
ке входження в світову культуру. Без розвитку наукових та 
освітніх чинників цих питань національна та політична не­
залежність неможлива і ніякі економічні успіхи не вирішать 
цих питань автономно.
Література:
]) Літопис Руський. К., 1989, с. 89.
2) Костомаров Н. И. Две русские народности. Киев— 
Харьков. 1991. С. 48.
а) Митрополит Іларіон. Українська церква за час руїни 
(1657—1687). Вінніпег. 1956. С. 14.
4)А. Н. ГІипин. История русской литературы. Спб. 1989, 
Т. И. С. 122.
5) Петро Голубенко. Україна і Росія у світлі культурних 
взаємин. К., ]993. С. 141.
6) Цит. за Лавренко Ю. Розстріляне Відродження. Анто­
логія 1917—1939. Поезія—проза—драма—есеї. Мюнхен.
1959. С. 834—835.


Українська інтелігенція. Специфіка становлення та розвитку

Лобанова, А.С.

До питання про соціальну адаптацію молоді в сучасних умовах

Головіна,  Н. І.

Кононенко,  Т. М.

ГОЛОВІНА Н. І., 
м. Полтава,
КОНОНЕНКО Т. М., 
м. Полтава
СВОЄРІДНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ: 
ЕСТЕТИЧНИИ АСПЕКТ
Культура сьогодні не може існувати поза національною 
формою самовиразу. Національне народжується з конкретно- 
історичних особливостей життя народу, причому творення 
кожної нації є унікальним процесом. Національний досвід 
неповторний. Тому в кожній національній культурі є власні 
плоди: духовні надбання, відкриття, свої драми й трагедії,
своє бачення світу, своєрідність образного мислення, різні 
емоційні алгоритми, зміни кольорів, відтінків.
Ця унікальність обумовлює своєрідність національної 
культури, яка на рівні свідомості концентрується в націо­
нальній ідеї. Тому актуальною є проблема її формування.
Проблема формування національної ідеї, її становлення 
і реалізація має чітко виражений особистий аспект. Будь- 
яка ідея, а зокрема національна, є формою практично-ду­
ховного освоєння світу людиною. Тому вона є не тільки ви­
щим ступенем розвитку свідомості на пізнавальному рівні, 
але й містить у собі прагнення до практичного втілення.
Усі форми практично-духовного освоєння світу знахо­
дяться у складному діалектичному взаємозв’язку. У цьому 
процесі ідея оточена «пластом» нормативно-ціннісних знань, 
емоційно-вольових, почуттєвих утворень, переконань і сис­
темою стереотипів буденної свідомості. Орієнтація і закріп­
лення спрямованості знань в ідеї залежить від ступеня їх 
проникнення в емоційну сферу та здібності останньої нада­
ти їм значення суб’єктивної цінності, тому що емоції та по­
чуття найбільш пов’язані з усвідомленням і переживанням 
реальності людиною, з її ідеалом як метою соціальної дії.
116
Ідеал як компонент духовного світу людини має велике 
Значення для розуміння процесу формування особистого став­
лення до національних цінностей. Та ідея, яка набуває для 
суб’єкта значення норми, зразка, вищої життєвої мети, стає 
ідеалом, у науковій літературі ідеал визначається як іде­
альний (тобто втілений в ідеях) образ, зразок, норма, що 
обумовлюють спосіб і характер мислення і діяльності лю­
дини. Ідеал відродження національного, розвитку нації, що 
базується на найважливіших суттєвих потребах, пердбачає 
досягнення мети, об’єднує розум і почуття людини та є для 
неї одночасно зразком, образом краси.
Процес об’єктивації національної ідеї передбачає, на наш 
погляд, підвищення її до рівня ідеалу. Тому з необхідністю 
включає почуттєвий естетичний аспект.
Осмислення національної ідеї та її закріплення в ідеал 
здійснюється за допомогою естетичних почуттів, оскільки 
вони універсальні, інтегрують у собі всі інші почуття. У 
них концентрується багатоманітний почуттєвий досвід людини, 
безкорисливе та незацікавлене ставлення до світу, пере­
живання усвідомлених цінностей як загально-людської, так 
і національної культури. В естетичному почутті фіксують­
ся всі смислові цінності людського буття, що викликає по­
чуття повноти життя, його доцільності та доскональності. 
При ьому воно підіймається до рівня свободи як прагнення 
здійснення мрії, надії та ідеалів, в яких виражене намаган­
ня удосконалення усіх форм людських відносин.
Естетичні почуття значно впливають на формування цін­
нісних орієнтацій, переконань та світогляду людини, адже 
у них виражається ставлення особи до цінностей як ідеалів, 
навіть як до святинь. Саме естетичні почуття — радість, ми­
лування, захват — вносять гармонію в неусвідомленні потя­
ги, бажання людини, забезпечують благоговіння перед на­
ціональними цінностями як перед святинями.
Таким чином, естетичне переживання національної ідеї 
виконує пізнавальну функцію (дозволяє співпереживати істи­
ну) та аксіологічну (індивід виявляє в ній «особливий смисл»). 
Емоційна близькість національної ідеї суб’єкту закономірно 
приводить до більш високого ступеня розуміння та оцінки. Са­
ме за допомогою почуттів сугубо особистими і конкретними ста­
ють для людини абстрактні ідеї відродження національної свідо 
мості і культури, державності і мови тощо,- Через естетич­
не переживання загальне стає особистим, колективне — інди­
відуальним. Під впливом естетичних переживань функції 
свідомості актуалізуються, а естетичне переживання не зни­
кає, та переходить у нову якість — стає елементом ідеї.
117


Not a member yet