Актуальні проблеми духовності
Not a member yet
759 research outputs found
Sort by
Концепція зрілого розуму у філософії І. Канта
Full text linkThe article represented the reconstruction of the idea of mind, which formulated by Kant in his critical philosophy. The author rationalizes the position, that Kant as Enlightenment’s thinker reveals various aspects of his vision of the mature mind of the finite being – the mind of «adult» man. It is maintained that for Kant the concept of mind is the main concept of his critical philosophy at all and that in various works at different times he reveals certain philosophical aspects of the system phenomenon as a mature mind. Using political and legal metaphors, Kant, by analogy with legal systematicity, presents the mind as an ordered system, with a clear separation of the lawful and unlawful usage of the subject’s individual higher cognitive powers (such as understanding, judgment, reason) within their competence. The author demarcates three essential features of a mature mind in Kant’s explication: (1) free; (2) intersubjective; (3) autonomous. Each of these aspects has undergone a certain evolution, that represents the evolution of Kant’s philosophy in general: from a purely enlightening affirmation to the emancipation of reason (liberation from superstitions) to the idea of autonomous self-legitimate mind acting as a judge and arbiter within a holistic «critical enterprise». The author emphasizes that for Kant, the following maxim of free from superstitions mode of thought means that the mind is in an active state, without that state the mind cannot be a legislator either in the field of knowledge or practice. In this regard, a «revolutionary change in the way of thinking» (the Copernican revolution) in Kant’s theoretical and practical philosophy is considered as a consequence of his Enlightenment explication of mind. The article focuses also on Kant’s explication of the public use of mind and the idea of a broadened way of thinking, his critique of the position of logical selfishness and his conceptualization of logical pluralism based on the idea of the universal mind.У статтi представлена реконструкцiя концепцiї розуму, розробленої I. Кантом у межах критичного проєкту. Автор обґрунтовує положення, що Кант як представник епохи Просвiтництва розкриває рiзнi аспекти свого бачення зрiлого розуму конечної iстоти — розуму «повнолiтньої» людини. Стверджується, що для Канта поняття розуму є головним поняттям усiєї його критичної фiлософiї i що у рiзних працях рiзних рокiв вiн розкриває окремi аспекти такого системного явища, як зрiлий розум. Використовуючи полiтичнi та юридичнi метафори, Кант за аналогiєю з правовою систематичнiстю представляє розум як упорядковану систему, iз чiтким розмежуванням легiтимного i нелегiтимного використання окремих вищих пiзнавальних здатностей суб’єкта, як-то: розсудку, сили судження та розуму, — в межах їхньої компетенцiї. Автор виокремлює три суттєвi ознаки зрiлого розуму у кантiвськiй експлiкацiї: (1) вiльний; (2) iнтерсуб’єктивний; (3) автономний. Кожен iз цих аспектiв зазнав певної еволюцiї, що вiдображує еволюцiю кантiвської фiлософiї загалом: вiд суто просвiтницької настанови на емансипацiю розуму (звiльнення вiд забобонiв) до iдеї автономного само-законного розуму, який виступає суддею та арбiтром, в межах цiлiсної «критичної справи». Автором пiдкреслюється, що для Канта слiдування максимi вiльного вiд забобонiв способу думання означає перебування розуму в активному станi, без чого вiн не може бути законодавцем нi у сферi пiзнання, нi у практичнiй сферi. У зв’язку з цим «революцiйна перемiна у способi мислення» (копернiканський переворот) у теоретичнiй i практичнiй фiлософiї Канта розглядається як наслiдок його просвiтницької експлiкацiї розуму. Окрема увага у статтi придiляється кантiвському розумiнню публiчного використання розуму та iдеї широкого способу мислення, його критицi позицiї логiчного егоїзму та розробцi концепцiї логiчного плюралiзму на основi iдеї загальнолюдського розуму
Атланти й каріатиди: гуманітарні науки в зиндані сучасного університету
Full text linkThe essay provides an overview of the current position of humanities within contemporary universities with special emphasis on the universities in the United States. The current trend is to suppress humanities in order to better prepare students for their practical careers. In this context humanities are often seen as a burden and a liability rather than an asset. As a result, the courses in classical humanities disciplines are eliminated or downplayed in favor of courses in technology, business, computer science and other STEM disciplines. This attitude has serious consequences for the structure of contemporary university, where effective managers replace not very effective professors. It is no wonder that humanities occupy the lowest levels in the hierarchy of needs of contemporary consumer society. While it appears that liberal arts professors should feel at home at the university, in reality they are treated there as guest workers. Paradoxically, the neoliberal evaluation system of the performance of the humanities professors acquired many features of the old industrial production system emphasizing quantitative metrics such as number of publications. Ironically, these outdated antiquarian criteria were abandoned long time ago even in the corporate and industrial setting. Fetishization of technical innovations is an aspect of the ultimately irrational neoliberal system where policy innovations are persistently underestimated and discounted . However, many economic problems have their roots in the negligence of humanitarian issues. In such a system where «ideal goods» are completely neglected humans serve the economy, not the economy serves the humanity. The neoliberal ideologists that dominate in contemporary university administrations project the relationships between things upon the relations between human beings. This attitude deprives contemporary universities of their historical functions and responsibilities and transform them into trade school.Робота присвячена аналiзу сучасного стану гуманiтарних дисциплiн в унiверситетi. У мiру наближення до суспiльства всезагальної цифровiзацiї потреба в гуманiтарних науках зводиться нанiвець, конкуренцiя за робочi мiсця iнтенсифiкується та запити в цих науках замiнюються iншими — потребами у вивченнi технологiй, бiзнесу i комп’ютерних наук. Сучаснi унiверситети розглядають гуманiтарнi дисциплiни як додаткове навантаження для студентiв, якого краще уникати. Це має певнi наслiдки i для структури сучасного унiверситету, де ефективнi менеджери витiснили не надто ефективних професорiв. Гуманiтарнi науки закономiрно опинилися на найнижчiй сходинцi iєрархiї потреб суспiльства достатку. Перебуваючи, здавалося б, у природному для себе освiтньому ареалi, викладачi гуманiтарних дисциплiн в унiверситетi виявляються в ролi гостьових робiтникiв. Наразi серед гуманiтарних наук створена система оцiнки знань, наближена до оцiнки виробничих процесiв у промисловостi, норм виробiтку, i, загалом, аналогiчна iндустрiальному масовому виробництву. Проте фетишизацiя технiчних iнновацiй часто приховує не вповнi рацiональний характер соцiальних iнститутiв i стратегiй розвитку. Найбiльш фундаментальнi прорахунки та фiнансовi витрати пов’язанi не з дефiцитом технологiй, а з дефiцитом гуманiтарного розумiння реальностi. У такiй системi «iдеальнi блага» та гуманiтарнi потреби лише вiдзеркалюють закони економiзму й нових технологiй. В описанiй системi не технiка обслуговує людину та її гуманiтарнi й iдеальнi потреби, а людина з її застарiлими гуманiтарними потребами обслуговує економiку й технiку. Розсудковi економiстськi побудови, що екстраполюють формули вiдношень речей на сферу стосункiв людей, позбавили унiверситет тiєї рацiональностi, яка здавалося б повинна бути синонiмом його назви. Пласкi концепцiї знання поставили сучасний унiверситет на абсолютно iррацiональнi рейки, що призвели до його потворних деформацiй
Національна ідея, національна ідентичність та історичний наратив культурної конвергенції.
Full text linkModern Ukraine is one of the oldest and richest European cultural traditions in the political, ethnic, religious and civilizational senses. The lack of an uninterrupted statehood tradition, the colonial status of Ukrainian lands as parts of other states has not only negative consequences (distrust of state authorities, institutional weakness of the Ukrainian state, the outflow of the most talented and active part of the population to the centers of former empires, different historical memory, different political and socio-economic development, weakness of civil society) but also positive consequences: it is life and survival experience of intercultural and interreligious communication and interaction. As a result, we — modern Ukrainians — have the cultural and political choice, we can freely choose what kind of state and country we want to build, using our difficult past as a very useful resource for further development. The national idea of the Ukrainian nation should be the idea of protecting equal rights and freedoms of a free human being in a free country. Every modern Ukrainian can combine his national-political identity of the Ukrainian with his or her ethnic identity without contrasting them. So, we can talk about Ukrainians, Ukrainians of the Crimean Tatar — Hungarian — Polish — Russian — Belarusian — German — Bulgarian — Greek ancestry etc. The lack of a unified “canonical” national historical narrative should be reconsidered as our advantage. It allows us to construct a national historical narrative on contemporary principles as a historical narrative of cultural convergence (interaction), which could be more relevant to the current trends in world development towards greater openness and inclusiveness. Ukraine represents a case of a national culture with extremely permeable (transparent) frontiers, and it corresponds to postmodern political developments. Therefore, the “weaknesses” of Ukrainian history (as historiography) should be rethought as the “strengths” for a new historiography.Сучасна Україна є однiєю з найдавнiших i найбагатших європейських культурних традицiй у полiтичному, етнiчному, релiгiйному та цивiлiзацiйному сенсах. Вiдсутнiсть безперервної традицiї державностi, колонiальний статус українських земель у складi iнших держав мають не лише негативнi наслiдки (недовiра до державних органiв влади, iнституцiйна слабкiсть української держави, вiдтiк найталановитiшої та найактивнiшої частини населення до центрiв колишнiх iмперiй, рiзна iсторична пам’ять, вiдмiнний полiтичний i соцiально-економiчний розвиток, слабкiсть громадянського суспiльства), але й позитивнi (досвiд життя i виживання в рiзних цивiлiзацiйних системах, досвiд мiжкультурної та мiжрелiгiйної комунiкацiї i взаємодiї). У результатi цього ми — сучаснi українцi — маємо культурний i полiтичний вибiр. Ми можемо вiльно обирати, яку державу та країну хочемо побудувати, використовуючи наше складне минуле як корисний ресурс для подальшого розвитку. Нацiональною iдеєю українцiв має стати iдея захисту рiвних прав i свобод вiльної людини у вiльнiй країнi. Кожен сучасний громадянин України може поєднувати свою нацiонально-полiтичну iдентичнiсть з iдентичнiстю етнiчного походження, не протиставляючи їх. Отже, ми можемо говорити про українцiв кримсько-татарського, угорського, польського, росiйського, бiлоруського, нiмецького, болгарського, грецького походження тощо. Вiдсутнiсть єдиного «канонiчного» нацiонального iсторичного наратива слiд розглядати як нашу перевагу, оскiльки це дозволяє побудувати нацiональний iсторичний наратив на сучасних засадах як iсторичний наратив культурної конвергенцiї (взаємодiї), який буде бiльш адекватним до сучасних тенденцiй розвитку свiту в напрямку бiльшої вiдкритостi i iнклюзивностi. Україна — прецедент нацiональної культури з надзвичайно взаємопроникними («прозорими») кордонами, що вiдповiдає сучасним тенденцiям полiтики постмодерного свiту. Тому «слабкiсть» української iсторiї (як iсторiописання) має бути переосмислена як «сила» нової iсторiографiї
Розв\u27язання проблеми індукції Карлом Попером та неджастифікаціоністська концепція раціональності
Full text linkThe article provides a detailed account and elucidation of Karl Popper’s solution to Hume’s problem of induction. It is pointed out that the solution has two major aspects. The first, explicitly described by Popper as his solution to the problem of induction, is the replacement of the inductivist account of the development of empirical knowledge, according to which cognition begins with observations of particular events and proceeds through inductive inferences to certainly true or highly probable theories-generalisations, with the hypothetico-deductivist account, according to which cognition begins with a problem and proceeds through conjecturing its possible solutions (advancing hypotheses) and attempts to falsify them by reproducible results of observations/experiments. The second aspect has to do with the problem of justification of the hypothetico-deductivist account (which replaces Hume’s problem of the justification of induction). This problem is shown to be dealt with within Popper’s-Bartley’s general solution to the problem of justification, usually described as «non-justificationism», which admits the impossibility of absolute definitive justification (for any position) and replaces the search for such justification with the evaluation of relative advantages/disadvantages of competing approaches, which can provide us with reasons to prefer or tentatively accept one of them. The comparison is made between Popper’s hypotheticodeductivist account and Charles Pierce’s account based on abduction, or inference to the best explanation. It is shown that these accounts has similar logical structures, that with respect to empirical science they suggest mutual corrections and clarifications, and that inference to the best explanation can provide justification for the assumption of the existence of laws of nature, which is implicit in the hypothetico-deductivist account.У статтi докладно розглянуто та висвiтлено розв’язання проблеми iндукцiї Г’юма, запропоноване Карлом Поппером. Зауважено, що це розв’язання має два головнi аспекти. Перший, експлiцитно описаний Поппером як його розв’язання проблеми iндукцiї, полягає в замiщеннi iндуктивiстської концепцiї розвитку емпiричного знання, згiдно з якою пiзнання починається зi спостережень i через iндуктивнi умовиводи має досягати гарантовано iстинних або високоймовiрних теорiй-узагальнень, на гiпотетико-дедуктивiстську концепцiю, вiдповiдно до якої пiзнання починається з проблеми i здiйснюється через висунення здогадок, гiпотез щодо можливого її розв’язання та через спроби спростування цих гiпотез вiдтворюваними результатами спостережень/експериментiв. Другий аспект стосується проблеми джастифiкацiї (обґрунтування-виправдання) гiпотетико-дедуктивiстської концепцiї, що постає на мiсцi Г’юмiвської проблеми джастифiкацiї iндукцiї. З’ясовано, як ця проблема трактується в контекстi загального пiдходу Поппера та Вiльяма Бартлi до проблеми джастифiкацiї, що зазвичай описується як «не-джастифiкацiонiзм», полягає у визнаннi неможливостi абсолютної, остаточної джастифiкацiї (для будь-якої позицiї) i замiсть пошуку такої джастифiкацiї пропонує оцiнювання вiдносних переваг i недолiкiв наявних альтернатив, що може надати нам пiдстави для пробного вiддання переваги однiй iз них. Проведено порiвняння мiж гiпотетико-дедуктивiстською концепцiєю Поппера та концепцiєю абдукцiї, або висновування до найкращого пояснення, Чарльза Пiрса. Показано, що цi концепцiї мають подiбну логiчну структуру, а також продемонстровано, що стосовно емпiричної науки вони доповнюють, уточнюють i прояснюють одна одну; зокрема, висновування до найкращого пояснення може слугувати обґрунтуванням припущення про iснування законiв природи, яке передбачене гiпотетико-дедуктивiстською концепцiєю
Ціннісні засади та освітні орієнтири «відкритого суспільства»
Full text linkThe article is devoted to the issue of open society, its values, and the implementation of thereof in education. It emphasizes the importance of this concept in the context of the development of key problems of modern philosophy. The paper considers the system of ideals and norms of the open society and substantiates their interrelation with the principles of rationality. It analyzes the value principles of the functioning of the education system and the possibilities of its reformation based on critical rationalism. It outlines the following problems: the methodology of social reforms, the state control over education, the spread of anti-egalitarian tendencies in society, the regulation of the educational process, the introduction of a person-centred approach to learning, the approach focused on critical discussion of essential social issues, the problem of the development of the skills, necessary for participation in the democratic life of the country, the development of critical thinking. The article draws attention to the problem of reforming education in societies in the context of the dominance of moral relativism, the problematic aspects of the coexistence of contradictory traditions in society. It considers the peculiarities of education systems shaped by Marxist and post-Marxist ideologies. The paper emphasizes their connection with irrationalism and relativism. It also characterizes the formal way of organizing such a system and its value content. The article updates the categories of “social adaptation”, “social mimicry”, highlights the phenomenon of double moral standards of the post-totalitarian countries. It considers the principles of the strategy of the piecemeal social engineering for societies of such type. It covers the problematic aspects of the moderate (piecemeal) way of reforms and the method of radical transformations. It outlines the strategy of the constructive activity of the reformer, the features of his belonging to the critical-rationalist tradition. It emphasizes the role of philosophical education and philosophical disciplines in spreading values and ideals of the open society and the establishment of the rationalist tradition.Стаття присвячена проблематицi «вiдкритого суспiльства», його цiнностей i їх реалiзацiї в освiтi. Акцентовано значення цiєї концепцiї в контекстi розробки ключових проблем сучасної фiлософiї. Розглянуто систему iдеалiв i норм «вiдкритого суспiльства», обґрунтовано їх взаємозв’язок з принципами рацiональностi. Проаналiзовано функцiонування цiннiсних орiєнтирiв освiтньої системи та можливостi її реформування на засадах критичного рацiоналiзму. Окреслено проблеми методологiї соцiальних реформ, державного контролю над освiтою; розповсюдження антиегалiтарних тенденцiй в суспiльствi; регулювання освiтнього процесу; упровадження особистiсно-орiєнтованого пiдходу в навчаннi; пiдходу, зорiєнтованого на критичне обговорення важливих суспiльних тем; виховання та розвитку навичок, необхiдних для участi в демократичному життi країни; розвитку критичного мислення. Придiлено увагу проблемi реформування освiти в суспiльствах за умов домiнування цiннiсного релятивiзму, проблемним аспектам спiвiснування суперечливих традицiй у суспiльствi. Розглянуто особливостi освiтнiх систем, що були сформованi на засадах марксистської та пост-марксистської iдеологiй. Пiдкреслено їх зв’язок з iррацiоналiзмом та релятивiзмом. Характеризовано формальний спосiб органiзацiї такої системи та її цiннiсне наповнення. Актуалiзовано категорiї «соцiальної адаптацiї», «соцiальної мiмiкрiї», висвiтлено феномен подвiйної моралi, характерний для посттоталiтарних країн. Розглянуто засади стратегiї поетапної соцiальної iнженерiї щодо суспiльств такого типу. Висвiтлено проблемнi аспекти помiркованого (поетапного) шляху реформ та методу радикальних перетворень. Окреслено стратегiю конструктивної дiяльностi реформатора, ознаки його приналежностi до критикорацiоналiстичної традицiї. Пiдкреслено роль фiлософської освiти та фiлософських дисциплiн у поширеннi цiннiсних настанов та iдеалiв вiдкритого суспiльства, становленнi рацiоналiстичної традицiї
Розділ 6 Про думку пана Локка щодо нашої особистісної ідентичності
No full textThis article is the Ukrainian translation of Chapter 6 “Of Mr. Locke’s Account of Our Personal Identity” from T. Reid’s “Essays on the Intellectual Powers of Man”. In this chapter, T. Reid gives definitions to main terms: “personal identity” and “person” and puts forward a number of critical remarks concerning the Lockean concept of personal identity. T. Reid defines identity as a continued existence of an intelligent being over time. He considers identity as an integral feature of personhood: there is no person, who wouldn’t be identical over time. Critical remarks concern the content of J. Locke’s concept, and they also have methodological nature. T. Reid opposes J. Locke’s attempt to develop the concept of personal identity, which was based on consciousness as a criterion of identity. According to T. Reid, the continuity of the self over time cannot be explained by the existence of consciousness, because consciousness, or self-awareness of a person, does not have the same fundamental ontological status as substance. The identity between the two stages in a person’s existence over time is easy to violate, because the transitivity between the stages is lost due to forgetfulness. T. Reid argues that consciousness is replaced by memory in Locke’s concept. Consciousness is by nature flowing and transient. It changes every moment, so it cannot be the basis of identity. T. Reid emphasizes that “personal” denotes an individual, while in Locke’s concept it begins to be used as a sortal term. The very fact of the existence of consciousness does not explain how a person keeps personal identity overtime, because in this case all people were identical to each other. Methodological remarks on the Lockean concept relate to the inconsistency of the use of concepts that lead to contradictions between the main theses and Locke’s attempt to call the criterion of identity what is really a consequence of identity: to be conscious, a person must remain personal identity. In this chapter, T. Reid considers a though-experiment about a boy, an officer and a general, which has become a classic among though-experiments on the problem of personal identity. In this experiment, the philosopher argues that consciousness is an unreliable criterion of personal identity because it is easy to violate. As a result, one and the same individual ceases to be identical to themselves at different stages of their life, therefore ceases to be the same person.Ця стаття є українським перекладом Розділу 6 «Про думку пана Локка щодо нашої особистісної ідентичності» з праці Т. Ріда «Есе щодо розумових здібностей людини». У цьому розділі Т. Рід дає потрактування основним поняттям: «ідентичності особистості» та «особистості», і висуває низку критичних зауважень щодо локкіанської концепції ідентичності особистості. Т. Рід витлумачує ідентичність як протяжне у часі існування розумної істоти. Ідентичність розглядається як невід’ємна риса особистості: не існує такої особистості, яка б не мала ідентичності у часі. Критичні зауваження стосуються змісту концепції Дж. Локка і також носять методологічний характер. Т. Рід виступає проти спроби Дж. Локка розвинути концепцію ідентичності особистості, яка ґрунтувалася на свідомості як критерію ідентичності. На думку Т. Ріда, протяжність Я особистості у часі не може бути пояснена через існування свідомості, оскільки свідомість, або усвідомлення людиною себе, не має такого ж фундаментального онтологічного статусу як субстанція. Тотожність між двома етапами існування особистості у часі легко порушується, оскільки втрачається транзитивність між ними етапами внаслідок забування. Т. Рід обґрунтовує, що свідомість у Локка підмінюється пам’яттю. Свідомість за своєю природою мінлива та швидкоплинна. Вона змінюється щомиті, тому не може виступати як засада ідентичності. Т. Рід наголошує, що «особистість» позначає індивіда, у той час як у Локка це поняття починає виступати як видове поняття. Сам факт наявності свідомості не пояснює, яким чином особистість зберігає тотожність самій собі у часі, оскільки у такому випадку усі люди були ідентичними один одному. Методологічні зауваження щодо локкіанської концепції стосуються неузгодженості використання понять, які призводять до суперечностей між основними тезами та спроба Локка назвати критерієм ідентичності те, що насправді є її наслідком існування ідентичності: щоб бути свідомою, особистість повинна залишатися ідентичною самій собі протягом певного часу, а не навпаки. У зазначеному розділі Т. Рід розглядає також уявний експеримент про хлопця, офіцера та генерала, який став класикою серед уявних експериментів, що стосуються проблеми ідентичності особистості. У цьому експерименті філософ доводить, що свідомість є ненадійним критерієм ідентичності, оскільки її легко порушити. Як наслідок одна і так ж людина перестає бути тотожною самій собі на різних етапах свого життя, а значить перестає бути однією і тією ж особистістю
Критичне мислення: філософія і педагогіка
Full text linkThe paper explores two approaches to the understanding of critical thinking: philosophical and pedagogical, grounded on different orientations of critical thinking: truth or personality. The philosophical approach emphasizes critical thinking as a set of means of finding the truth and focuses on teaching the methods of rational reasoning. In turn, the pedagogical approach considers critical thinking as a manifestation of personality traits and insists on the teaching of appropriate characteristics. The philosophical context of critical thinking is aimed at the use of critical thinking, the success of which is the achievement of truth, whereas the pedagogical approach is directed to achieve more pragmatic goals, including criticality, awareness, ability to make good decisions, and generally be an adequate active citizen. Philosophical and pedagogical approaches to critical thinking actually outline its theoretical and empirical layers inherent in a particular scientific field. The differences between these approaches and the corresponding discussions can be divided into two groups. (1) Eclectic and therefore irrelevant to a productive discussion are grown out of mixing these areas, similar to the misunderstandings arising from mixing the empirical and theoretical levels of science: general and partial, deductive and inductive, and so on. (1) Significant and hopeful — those that justify the ways of interaction of philosophical and pedagogical approaches to critical thinking and show the directions of development of critical thinking. We argue that these approaches should not be opposed and developed separately from each other. Their combination will help to separate critical thinking into a more independent field of research. To substantiate our idea, we consider these approaches in more detail, analyze their characteristics and shortcomings, review these shortcomings for their authenticity for each approach, and finally conclude that they can be overcome or at least reduce the intensity of their manifestations based on interpenetration both of philosophical and pedagogical approaches.У роботi дослiджено два напрямки розумiння критичного мислення, а саме: фiлософський i педагогiчний. Окресленi напрямки акцентують орiєнтацiю критичного мислення: iстина або особистiсть. Фiлософський пiдхiд зосереджує увагу на критичному мисленнi як на сукупностi засобiв вiдшукання iстини й орiєнтується на навчання методам рацiонального мiркування. В свою чергу, педагогiчний пiдхiд уважає критичне мислення проявом рис особистостi та наполягає на вихованнi вiдповiдних характеристик. Фiлософський контекст спрямований на таке використання критичного мислення, iдентифiкатором успiшностi якого вважається досягнення iстини. Водночас для педагогiчного пiдходу прийнятним є досягнення бiльш прагматичних цiлей, серед яких власне критичнiсть, обiзнанiсть, здатнiсть приймати хорошi рiшення й загалом бути адекватним активним громадянином. Фiлософський i педагогiчний пiдходи до критичного мислення фактично окреслюють його теоретичну й емпiричну сфери, притаманнi конкретнiй науковiй царинi. Розходження мiж цими пiдходами та вiдповiднi дискусiї можна подiлити на двi групи. Еклектичнi й несуттєвi для продуктивної дискусiї — тi, що виростають зi змiшання цих напрямкiв, аналогiчно до непорозумiнь, якi виникають унаслiдок змiшання емпiричного й теоретичного рiвнiв науки: загального й часткового, дедуктивного й iндуктивного тощо. Суттєвi й перспективнi — тi, що обґрунтовують способи взаємодiї фiлософського та педагогiчного пiдходiв до критичного мислення i показують напрямки його розвитку. Ми обґрунтовуємо, що вказанi пiдходи не мають протиставлятися та розвиватися окремо один вiд одного. Їхнє поєднання сприятиме виокремленню критичного мислення в самостiйну галузь дослiдження. Для того, щоб обґрунтувати нашу iдею, ми розглядаємо цi пiдходи бiльш детально, аналiзуємо їхнi характеристики та недолiки, переглядаємо вказанi недолiки на предмет їхньої автентичностi щодо кожного пiдходу й нарештi доходимо до висновкiв щодо можливостi їхнього подолання або принаймнi зменшення iнтенсивностi проявiв на основi взаємопроникнення фiлософського та педагогiчного пiдходiв
«Життя» і «Смерть». Дослідження суттєвого значення цих феноменів
No full textIn this paper, I am dealing with the phenomena of «life» and «death». The questions that I attempt to answer are «What is life, and what is death?», «Is it bad to die?» and «Is there life after death?». The method that I am using in this paper is that of phenomenology. The latter I understand as an inquiry into meaning, that is, what makes this or that phenomenon as such. Thus, I am approaching the phenomena in question from the point of view of their meaning in the first place. I claim that ordinarily we constitute phenomena of «life» and «death» in a twofold way. When it comes to «life», one can specify «life-as-biological», and «life-as-a-possibility» senses. The former I understand as a cluster of biological processes that unfold in physical time. By «life-as-a-possibility», I understand a cluster of projects, potentials that depend on our subjectivity. I claim that we essentially perceive life-as-biological through life-as-a-possibility. When it comes to «death», I argue that we essentially constitute this phenomenon in a similar manner. On the one hand, we perceive «death» in the «death-as-biological/physical» sense which signifies the end of the organism’s biological processes. On the other hand, we constitute «death» as the «existential/practical death»/«death-of-possibility». By that I mean an annihilation of all possibilities, and projects. In short, it is a situation when one’s life suddenly loses all its meaning and value: death of meaning. I argue that what constitutes the significance of «death-as-biological» for us is what I call the «existential/practical death» or «death-of-possibility». I use the phenomena of mourning and suicide to illustrate my point better. Reflecting on whether it is bad to die, I claim that if we accept the hypotheses I am defending in the paper, it appears that death is bad because it entails the loss of all possibilities. I also want to show that people’s desire for immortality is in fact reasonable, because the more one lives, the more possibilities one is able to realize. In other words, people’s desire for immortality is grounded in the essential understanding of the phenomenon of «life» as a possibility. Reflecting on whether there is life after death, my answer is twofold. Since there is no scientific evidence of life after physical/biological death, I think there is no reason to believe in such as well. But when it comes to the question whether there is life after the existential/practical death, my answer is positive: «Yes, there is!» I try to show that it is always possible to find the meaning of life even in the light of the most terrible events. In this sense, there is always a light at the end of the tunnel.У цiй статтi я маю справу з феноменами «життя» та «смертi». Питання, на якi я намагаюсь вiдповiсти, є такими: «Що таке життя та що таке смерть?», «Чи погано помирати?» та «Чи є життя пiсля смертi?». У цiй статтi я використовую метод феноменологiї, який розумiю як дослiдження у сферi сенсiв, тобто, що саме робить той чи iнший феномен як такий. Отже, я пiдходжу до обговорюваних феноменiв з погляду їхнiх сенсiв. На мою думку, повсякденно ми конституююємо феномени «життя» та «смертi» двовимiрно. Коли йдеться про «життя», цими смисловими вимiрами є «життя-як-бiологiчне» та «життя-як-можливiсть». Перший смисловий вимiр я розумiю як зв’язку бiологiчних процесiв, що протiкають у фiзичному часi. «Життя-як-можливiсть» я усвiдомлюю як зв’язку проєктiв, потенцiалiв, що залежать вiд нашої суб’єктивностi. Я стверджую, що сутнiсно ми сприймаємо «життя-як-бiологiчне» крiзь призму «життя-як-можливiсть». Я також намагаюсь показати, що так само iстотно ми конституююємо «смерть». З одного боку, ми сприймаємо феномен «смертi» як «смерть-як-бiологiчне/фiзичне», що означає кiнець бiологiчних процесiв органiзму. З iншого боку, ми конституюємо «смерть» як «екзистенцiйну/практичну смерть», чи як «смерть можливостей». Пiд останнiми я розумiю знищення всiх можливостей i проєктiв. Якщо коротко, це ситуацiя, коли життя раптово втрачає весь сенс i цiннiсть: смерть сенсiв. Я також стверджую, що для нас тим, що конститутуює значимiсть сенсу «смертi-як-бiологiчне» є саме те, що я називаю «екзистенцiйною/практичною смертю», чи «смертю можливостей». Я використовую феномени скорботи та суїциду як приклади для кращої iлюстрацiї цiєї тези.
Розмiрковуюючи над тим, чи погано помирати. Якщо взяти до уваги гiпотези, якi я захищаю у статтi, стає зрозумiлим, що помирати — це дiйсно погано, оскiльки з цього випливає втрата всiх можливостей. Я також хочу показати, що людське прагнення до безсмертя є доволi обгрунтованим, оскiльки чим бiльше людина живе, тим бiльше можливостей вона спроможна здiйснити. Iнакше кажучи, прагнення людей до безсмертя є обгрунтованим у сутнiсному розумiннi феномену життя як можливостi.
Розмiрковуючи над тим, чи є життя пiсля смертi, моя вiдповiдь є наступною. Оскiльки ми не маємо наукових доказiв життя пiсля фiзичної/бiологiчної смертi, то у нас немає пiдстав, щоб вiрити в нього. Але, коли йдеться про питання, чи є життя пiсля екзистенцiйної/практичної смертi, моя вiдповiдь є позитивною: «Так, є!». Я намагаюсь показати, що завжди iснує можливiсть знайти сенс життя, навiть з огляду на найтрагiчнiшi подiї. У цьому сенсi завжди є свiтло в кiнцi тунелю
Після постмодернізму: «нащадки»/ «маски»? (філософський начерк)
No full textThe article reveals a range of different versions of the discourse of postmodernism, which seek to describe the social and cultural component of the world of the third millennium, but rejecting the philosophical pathos of postmodernism, only confirm its viability. History repeats itself, because postmodernism emerged in the realm of modernism, manifesting a rejection of universals, narratives and grand narratives, abandoning the focus on European scale and priority, fascinated by the phenomenon of consumption, Americanization and Westernization. The postmodernism’s ontico-ontological background was presented by the element of decentralization, generated by ontological and epistemic doubts, «dispersed perception», caused by acquaintance and fascination with the creative possibilities of chaos. The progressive postmodern thesis about the balance of any discourses influenced the legitimation of differences, the recognition of marginalized groups and strata of society, the reconsideration of attitudes towards race, sex, gender, etc. The rebellious pathos of postmodernism is that this intellectual phenomenon positioned itself not only as a certain set of ideas, but also as a historical dimension of the epoch, the essence of which had to be revealed. The variability of postmodern concepts is united by the pathos of denial, the rejection of the achievements of predecessors, the belief in the truth of only one’s own position. This is a purely postmodernist approach, described in detail by J.-F. Lyotard in his work «Differend: Phrases in Dispute» (1998). All postmodern theoretical constructions, in contrast to the postmodern, do not focus only on criticism and deconstruction, but seek to find and predict trends in society in the XXI century, but focus mainly on the cultural component, ignoring politics and economics. Therefore, all new «trends» are only «simulacra» of postmodernism, because they cannot adequately describe the current state of society, so postmodernism remains relevant in the XXI century.У статтi розкрито спектр рiзноманiтних варiантiв дискурсу постпостмодернiзму, якi прагнуть описати соцiальну та культурну складову свiту третього тисячолiття, проте, вiдкидаючи фiлософський пафос постмодернiзму, лише пiдтверджують його життєздатнiсть. Iсторiя повторюється, адже постмодернiзм виник на теренах модернiзму, манiфестуючи вiдмову вiд унiверсалiй, наративiв i гранднаративiв, вiдмовившись вiд орiєнтацiї на європейськi масштаби та прiоритети, захопившись феноменом споживання, американiзацiєю та вестернiзацiєю. Онтико-онтологiчним тлом постмодернiзму була стихiя децентрування, породжена онтологiчними й епiстемiчними сумнiвами, «розсiяним сприйняттям», якi стали наслiдком знайомства та захоплення креативними можливостями хаосу. Прогресивною є постмодерна теза про рiвноважливiсть будь-яких дискурсiв, наслiдком чого стає легiтимацiя вiдмiнностi, визнання маргiналiзованих груп i верств суспiльства, перегляд вiдношення до раси, статi, гендеру тощо. Бунтiвний пафос постмодернiзму в тому, що цей iнтелектуальний феномен позицiонував себе не лише як певну сукупнiсть iдей, а як iсторичний вимiр епохи, сутнiсть якого потрiбно було розкрити. Варiативнiсть концепцiй, що виникають пiсля постмодерну, об’єднанi пафосом заперечення, вiдмови вiд досягнень попередникiв, переконанням в iстинностi лише власної позицiї. Це суто постмодернiстський пiдхiд, детально описаний Ж. Ф. Лiотаром у його роботi «Differend: Phrases in Dispute» (1998). Усi теоретичнi конструкцiї постпостмодерного ґатунку, на вiдмiну вiд постмодерну, не зосереджуються лише на критицi та деконструкцiї, а прагнуть вiднайти та спрогнозувати тенденцiї розвитку соцiуму у ХХI ст., концентруючись в основному на культурнiй складовiй i залишаючи поза увагою полiтику й економiку. Усi новi «-iзми» — це лише «симулякри» постмодернiзму, бо не можуть адекватно описати сучасний стан суспiльства, тому постмодернiзм залишається актуальним i в ХХI столiттi
До проблеми ідентичності: «четвертий елемент» Дж. Фаулза
Full text linkThe article attempts to analyze the structural model of identity on the material of the philosophical essays of the modern British thinker and philosopher J. Fowles, who reconsiders the traditional Freudian concept of mind and includes a new construct in it — the category of Nemo. Nemo is interpreted as the anti-ego, under the influence of which a pseudo-identity is formed, and that is a form of psychological protection: the escape from freedom. Freedom as an existential dimension of identity is analyzed in the context of the category of nothingness. The disadvantage of Freud’s concept is its simplicity, as it lacks an existential basis. It also reviews the history of the issue, different options for defining identity, modern philosophical trends, including the methodology of phenomenological and existential paradigms used in the study. Freud considers the ego as a kind of core around which the personality is formed (its identity); “I” provides continuity and consistency of individual behavior based on his biological and psychological experience. Freud interpreted the concept of “I” functionally: as its basic function is thought the function of protection, its various forms, and manifestations. The “I” can also be a concentration of anxiety due to external challenges, pressure from the unconscious, and fear of conscience. The psychoanalytic model of identity is ambivalent, interpreted as an infantile ego — the result of internal conflict: the influence of libido and the system of prohibitions of the Over-Self. At the same time, the ability to productively resolve internal conflicts is different. Nemo’s resistance produces demonstrative aspects of personality — the narcissistic ego. Narcissism, conformism — a pathological solution to the conflict — in psychoanalysis is close to the concept of “escape from Nemo” in the philosophy of J. Fowles. Where it was, the “I” must appear, a psychoanalytic maxim that directs the analyst’s efforts in the direction of constituting a healthy identity that is not weakened by internal conflicts. A psychoanalytic interpretation of ego is opposed by existential interpretation, based on the transcendental preconditions of identity, understanding of its complex dynamic nature. Thus, the loss of identity is a consequence of its sociocultural absorption, “social dissolution”, destructiveness in which analogies are found with the common doctrine of “escape from freedom” by E. Fromm — a synthesis of elements of psychoanalytic tradition and existential motives.У статтi зроблено спробу проаналiзувати структурну модель iдентичностi на матерiалi фiлософських есеїв сучасного британського мислителя Дж. Фаулза, який переглядає традицiйну фрейдистську модель психiчного, додає нову конструкцiю — категорiю немо. Немо трактується як анти-его, пiд впливом якого формується псевдоiдентичнiсть — форма психiчного захисту: «втеча вiд свободи». Свобода як екзистенцiйний вимiр iдентичностi аналiзується в контекстi розгляду категорiї Нiщо. Недолiком концепцiї Фрейда є її спрощенiсть, оскiльки в нiй вiдсутнiй екзистенцiйний фундамент. Також здiйснюється огляд iсторiї питання, рiзних варiантiв означення iдентичностi, сучасних фiлософських напрямiв, серед яких методологiя феноменологiчної й екзистенцiальної парадигм, використана в дослiдженнi. З. Фрейд розглядає ego своєрiдним стрижнем, навколо якого формується особистiсть (її iдентичнiсть); «Я» забезпечує безперервнiсть i послiдовнiсть поведiнки iндивiда на основi його бiологiчного та психологiчного досвiду. З. Фрейд трактував поняття «Я» функцiонально: як його базова функцiя мислиться функцiя захисту, її рiзнi форми, прояви. «Я» також може бути зосередженням тривоги внаслiдок зовнiшнiх викликiв, тиску несвiдомого та страху совiстi. Психоаналiтична модель iдентичностi є амбiвалентною, трактується як iнфантильне ego — результат внутрiшнього конфлiкту: впливу лiбiдо та системи заборон Над-Я. Водночас здатнiсть до продуктивного вирiшення внутрiшнiх конфлiктiв є неоднаковою. Опiр немо продукує демонстративнi аспекти особистостi — нарцисичне его. Нарцисизм, конформiзм — патологiчне вирiшення конфлiкту — у психоаналiзi є наближеним до концепту «втечi вiд немо» у фiлософiї Дж. Фаулза. «Там, де було Воно, повинно постати “Я”» — психоаналiтична максима, яка скеровує зусилля аналiтика в русло конституювання здорової iдентичностi, не ослабленої внутрiшнiми конфлiктами. Психоаналiтичнiй iнтерпретацiї ego протиставляється екзистенцiйне трактування, що виходить iз трансцендентальних передумов iдентичностi, розумiння її складної динамiчної природи. Тому втрата iдентичностi є наслiдком її соцiокультурного поглинання, «соцiального розчинення», деструктивностi, у чому вiдшукуються аналогiї з поширеною доктриною «втечi вiд свободи» Е. Фрома — синтезу елементiв психоаналiтичної традицiї й екзистенцiйних мотивiв