Актуальні проблеми духовності

Макутон , П.Я.

МАКУТОН П. Я., 
м. Кривий Ріг
ДУХОВНІ ПОЧУТТЯ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЯ
В центрі духовного світу особистості знаходяться, 
безумовно, світоглядні, етичні, естетичні абсолюти. Але ідеали 
добра, істини, краси самі по собі складають лише глибинну 
сутність духовності. Вони у визначеному сенсі постійні й вічні. 
Але в них є, хоч і віддалений, проте зв’язок із повсякденним 
буттям людини. їх включення в її екзистенцію здійснюється за 
допомогою іншого компонента внутрішнього світу - духовних 
.ую чуттів. Вони відповідальні за зв’язок духовності із реальною 
діяльністю та повсякденним існуванням індивіда. Духовні 
почуття - специфічний емоціональний компонент людської 
психіки. Від звичайних емоцій їх відрізняють як предмет, так і 
функції та структура.
Емоції у своїй основі пов’язані із задоволенням тілесних 
потреб людини та успішним втіленням життєвих функцій її 
організму. Об’єкти зовнішнього світу, які чуттєво сприймаються, 
задовольняючи матеріальні потреби, породжують в людині 
оцінку цих об’єктів, і відповідну емоційну реакцію задоволення 
чи незадоволення. Звичайні емоції (як позитивні так і негативні) 
виражають відношення людини як живого створіння до 
зовнішніх об’єктів, у залежності від ступеня задоволення ними її 
тілесних потреб. Вони містять в собі два взаємопов’язаних 
моменти: зовнішній (відношення до об’єкту) та внутрішній (зміна 
емоційного стану - почуття задоволення чи незадоволення).
Духовні почуття виникли на базі звичайних емоцій, і 
тому носять вторинний характер. Вони поступово набули не 
тільки самостійності, але й першоступеневого значення, яке 
набагато перевищує значення звичайних емоцій. Кожний об’єкт 
зовнішнього світу задовольняє не лише ті чи інші потреби 
людського тіла, а й ще має об’єктивну здібність задовольняти 
духовні запити, відповідаючи, в тій чи іншій мірі етичним, 
естетичним, світоглядним ідеалом. Критерієм оцінки цих об’єкт­
них властивостей служать ідеали-абсолюти. Духовні почуття 
породжують реакцію задоволення чи незадоволення в залежно­
сті від реального втілення в об’єкті властивостей ідеалу. Таким 
чином, вони стимулюють засвоєння особистістю й уособлення в 
ній гуманного, справедливого, прекрасного, піднесеного. Завдя­
ки цим почуттям, вирощувані тисячоліттями плоди людської 
духовної культури, спресовані в ідеалах-абсолютах, втілюються
354________
355
в бутті особистості, стають його стрижнем. Звичайні емоції 
допомагають організму орієнтува-тись і виживати. Збереження 
ним своєї оптимальної життєді-яльності саме по собі вже є сти­
мулом подальшого функціону-вання цих емоцій. Інша справа - 
духовні почуття. По-перше, ідеали повністю не втілюються; 
по-друге, їх уособлення ніяк не відбивається на фізичному бутті 
організму. Щоб ці поняття не погасали, природа подбала про їх 
«підкріплення». Воно є в основі самого механізму духовних 
почуттів. На відміну від звичайних емоцій він включає в себе 
додатковий компонент - переживання. Завдяки їм, дії духовних 
почуттів у багато разів збільшуються. Поняття «переживання» 
останнім часом набуло популярності у філософії. За допомогою 
«переживання» характеризують злиття об’єктивного і суб’єк­
тивного в акті пізнання. Нам здається, що головне в переживанні 
- емоційне сприйняття внутрішніх почуттів, породжених спогля­
данням властивостей абсолюта в об’єкті, специфічна рефлексія. 
Душевне переживання - це є самосвідомість на чуттєвому рівні, 
емоція, мотивована емоцією. Це відчуття особистого почуття, 
завдяки якому почуття підносяться у квадрат і продовжуються в 
часі. Переживання означає, що ми в почутті виходимо за часові 
й просторові межі події, яка вже минула, більш того - 
повторюємо її в пам'яті. Духовні почуття: любов, надія, віра, 
обов’язок, честь і інші, завдяки переживанню, стають безмірни­
ми. Не даремно ж про почуття кажуть, що вони ведуть і кли­
чуть, дарують щастя і сенс життя, роблять безсмертним і нав­
паки - вбивають. Вони пов'язані з настільки сильними душевними 
потрясіннями і переживаннями, що примушують людину в 
ситуації вибору перебороти тілесне на користь духовного, 
пожертвувати всим, навіть життям заради досягнення духовних 
ідеалів. Переживання характеризуються глибиною і протяжні­
стю. Найбільш постійні з них стають психічними станами: 
закоханістю, фанатизмом, мрійливістю і т. д., і т. п.
Екзистенція особистості є нічим іншим як сукупністю її 
переживань та душевних станів. Екзистенціалізм, звичайно, 
позначає їх як екзистенціали, тобто очищені від конкретного 
змісту абстракції емоційного стану. Здається, що кожен з цих 
емоційних станів обов'язково володіє інтенцією, яка внутрішньо 
властива і спрямована на духовні абсолюти. Адже, як вже 
зазначалось, без такої спрямованості, взагалі, не може бути 
переживань. Саме звідси випливає відносна незалежність особи­
стості від рутинної повсякденності. Тому, за нашою уявою, 
свобода, про яку так багато писали екзистенціалісти, виникає не 
як результат «смерті бога», а внаслідок внутрішньо-необхідної
356
для особистості орієнтації на ідеали. І полягає вона не в 
цинічній відмові від абсолютів, а в дистанціюванні від повсякде­
нності і корисного прагматизму. Свобода - не у відмові від 
духовних цінностей, принципово неможливій для будь-якого 
людського створіння. Вона - у можливості піднестись над 
повсякденністю, заглянути в завтра, в майбутнє, у вічність за 
допомогою віри, надії, любові, інших духовних почуттів. У 
неможливості відкинути абсолюти, у постійному переживанні їх 
за допомогою духовних почуттів і полягає достовірне життя 
Духа. Кожного разу, коли ми здійснюємо добро, закохуємось, 
прагнемо істини, поклоняємось красі, він проявляється в нас.


Ukrainian

Духовні почуття та екзистенція

Скальська , Д.М.

Альтернативні аспекти духовності в рамках європейської сучасної культури

Батрак , С.А.

Батрак , О.П.

Христианизация Руси: содержание и сущность летописного Символа веры

Русяєва , М.В.

Трагічне у музиці як духовна парадигма культури

Пикущий , А.И.

ПИКУЩИЙ А. И., 
г. Кривой Рог
ТВОРЧЕСКИЙ ХАРАКТЕР ДУХОВНОСТИ
Поиски человеческой сущности всегда были одной из 
наиболее важных проблем философии. Европейская философ­
ская традиция издавна пыталась найти ее в разуме. Однако 
разум, как и способность к коллективному труду, присущи в 
определенной степени и животным. Общеизвестны примеры,
! свидетельствующие о наличии сообразительности у животных и 
даже хитрости; также известно, что многие виды животных 
живут и действуют сообща. Еще одной, более поздней попыткой 
I определения сущности человека является обращение к символу. 
♦Вместо того, чтобы обратиться к самим вещам, человек 
.остоянно обращен на самого себя. Он настолько погружен в 
лингвистические формы, художественные образы, мифические 
символы или религиозные ритуалы, что не может ничего видеть 
и знать без вмешательства этого искусственного посредника» - 
писал Кассирер.
Несомненно, этот символический мир не только 
.уществует, но и формирует жизненные горизонты человеческой 
особи. Но нельзя не отметить, что он является лишь проекцией, 
отражающей нечто более глубинное и фундаментальное, а 
именно, духовное содержание человека. Поэтому и специфичес- 
;им отличием человека, полагаю, следовало бы назвать духов­
ность. В ней и только в ней фиксируются основные парадигмы 
угубо человеческого отношения к миру. Понятие духовности 
пораздо шире, чем мир символов, являющимся производным от 
работы духа. Духовность, как и ее квинтэссенция - способность 
I творчеству - и является, по-видимому, фактором, изначально
278
определившим специфическое бытие человека и его развитие.
Нельзя сказать, что в строгой гармонии природы это 
приобретение сделало человека счастливее. Оно не только 
породило коллизии саморефлексии, обременив человека понима­
нием неизбежности смерти и мучительным ощущением одиноче­
ства и заброшенности. Кроме того, пытаясь осознать свое место 
в мире, человек взвалил на себя непомерный груз ответственно­
сти, приведя мир к его глобальным проблемам. И все же, 
отрицательный результат не менее важен, чем положительный. 
И все чаще в философской литературе встречается и обосновыва 
ется мысль о том, что вся бесконечная цепь ошибок и открытий 
ведет к некоторой неопределенной, но уже смутно проглядыва­
ющей цели. И способность человека к творчеству, и его духов­
ность являются ключом от врат, ведущих к новому типу отноше­
ний человека и мира, человека и природы, человека и человека.
Такой тип отношений в его высшем, абсолютном 
значении, должен опираться на духовность.
Онтологическое понимание духовности связано прежде 
всего с самостроительством личности. Мысль о том, что быть 
человеком означает быть творцом собственной жизни и 
собственного «я» далеко не нова. Еще Диоген утверждал, что 
«жить, никого не боясь, никого не стыдясь, - это доставляет 
радость и делает жизнь полной». И действительно, пройти через 
строй жизненных соблазнов и потрясений, не потеряв при этом 
самого Себя, а напротив, открыв новые горизонты своих 
возможностей и духовных перспектив роста, может лишь 
духовно сильная личность. Способность к творчеству 
проявляется здесь прежде всего в выборе прочности жизненной 
позиции, создающей целостный каркас индивидуальной судьбы.
Отсюда возникает и следующее понимание духовности, 
на сей раз аксиологическое - духовность есть отношение 
ценностное, как по механизму реализации, так и по основаниям 
деятельности. Переживание ценности как ее субъективное 
понятие - от витальных потребностей, до проблемы смысла - 
выдвигает на первый план творческий процесс созидания 
субъективной реальности, в которой человек не только 
интерпретирует те или иные воздействия на него материального 
мира, но и моделирует специфические формы трансцен- 
дирования и самотрансценденции.
Здесь мы вплотную подходим к праксиологическому 
пониманию духовности. Созидая ценности и следуя им в 
реальной жизни, человек приспосабливает к ним мир реальный, 
мир внешний. Ставя перед собой цель и сосредоточив усилия на
279
достижении ее, человек ищет возможности для воплощения 
своих представлений о должном. И  опять в этом поиске он 
использует свои творческие способности. Именно таковое 
понимание духовности стало основой возрожденческого 
титанизма, безграничной веры человека в свое могущество.
В отличие от трех предыдущих, четвертое понимание 
духовности ориентировано не на дискурс, а на иррациональное 
постижение мистических сущностей, предшествующих сущно­
стям реальным или, по крайней мере, увенчивающей их. Ведь 
громадный опыт религиозного сознания - от языческих верова­
ний до христианской экстатичности или буддийской медитации 
- опирается на феномен духовного прозрения, индивидуального 
открытия высшего таицства и соприкосновения с ним. 
Творчество в вере есть прежде всего поиск своего личного пути 
к богу и непосредственный контакт с ним, вот почему он 
требует небывалого сосредоточения и умения выхода из обыден­
ности, конкретности и непосредственности бытия. Индивидуаль­
ная духовность проверяется соизмеримостью ее с божественной, 
следовательно, требует индивидуального духовного перерожде­
ния на основе заданных материальных императивов.
Следовательно, духовность - это не только та 
тотальность, наличие которой отличает человека от остальных 
известных нам живых организмов, но и та уникальность, 
которая делает бесценным, невоспроизводимым любое 
проявление духа, любое его творческое деяние.
Каким же образом, исходя из всего вышесказанного, 
можно смоделировать тип отношения человека с миром, 
избежав или хотя бы смягчив последствия бессмысленного 
растрачивания человеческой энергии? Ответ на этот вопрос 
можно найти в экзистенциальной философии.
Диалог, понимание другого как самого себя, сопережи­
вание является единственным способом выхода из современного 
тотального духовного кризиса. Только увидев в другом его боль 
и страдание, его единственность и одиночество, личность спо­
собна расширить пространство своего бытия до масштабов 
человечества, а время жизни - до масштабов истории. «Челове­
ка, которому я говорю «ты», я не познаю. Но я нахожусь в 
отношении к нему, в святом основном слове. Ты встречает меня 
через благодать... его нельзя обрести в поиске. Но когда я 
говорю ему основное слово, это есть акт моей сущности, акт, 
которым осуществляется мое бытие», - писал М. Бубер. С точки 
зрения М. Бубера, отношение Я к Ты выступает основой духов­
ности, ибо только в отношении, в сосредоточении Я на другом Я
заключается не только смысл реального человеческого бытия, но 
и единственный способ самореализации. Причем под Ты подра­
зумевается не только другой человек, но и все сущее на земле.
Отдавая - обогащаться. Оценивая и прицениваясь - теря­
ешь. Рефлексируя - обессмысливать. Отношение - событийно и 
непосредственно, оно не противопоставляет предстающее Ты, но 
делает его Настоящим. Только встретившись с Ты, Я пережива­
ет творческий акт самостановления, и потому человек через всю 
жизнь проносит «инстинкт контакта», пытаясь найти свое Ты в 
мире тотально-технической обезличенности, причинности и 
целенаправленности. Встреча с Ты беспричинна, а отношение Я 
с Ты нецеленаправленно. Оно есть цель сама в себе, ведь только 
через него Я может реализовать свой творческий потенциал и 
стать личностью, а бытие, в котором существует человек, 
превращается в бытие личности. Встречаясь с Ты, отвечая на 
обращенный к нам, как к Ты, голос, мы оформляем прошлое и 
будущее как настоящее, переживаем обретенное, потерянное и 
ожидаемое и тем самым живем в духовном временном измере­
нии. Духовные чувства - мечта, вера, надежда - являются итогом 
нашего отношения к миру и представляют собой содержатель­
ные формы творческой коммуникации. Отсутствие же творчес­
кого компонента в диалоге не только не позволит проникнуть в 
мир иной субъективности, но и исключит свой собственный 
духовный рост, который представляет собой реализацию своей 
потенциальности через обретение самого себя - в другом. 
Очевидно, в творчестве осуществляется обращение к бытию Я, 
прозревшего и сосредоточившего в себе силу духовных чувств. 
Поэтому в творческом акте всегда присутствует неокончатель- 
ность, незавершенность, что обеспечивает открытость духа миру 
и к дальнейшему развертыванию и самосовершенствованию.
Анализируя собственное «Я» как творческую духовную 
реальность, человек редуцирует дальнейшее нарастание требова­
ний к себе в своих духовных притязаниях Творя себя, он 
постоянно выходит за пределы своего бытия, меняя облик мира 
фактом своего творчества. Это тот уровень, на котором деятель­
ность личности ограничивается только заданным имманентно 
императивами нравственного характера. «Человеческая лич­
ность, следовательно, каждый человек, есть возможность для 
осуществления неограниченной действительности, или особая 
форма бесконечного содержания, - писал Вл. Соловьев, - В уме 
человека заключается бесконечная возможность все более и 
более истинного познания о смысле всего, а его воля содержит 
в себе такую же бесконечную возможность все более и более
280_________
281
I совершенного осуществления этого всеединого смысла в данной 
жизненной среде. Человеческая личность бесконечна: это есть 
аксиома нравственной философии».
При этом, безусловно, стереотипная, репродуктивная 
| деятельность не будет достаточной. Экзистенция, как пишет 
Ясперс, имеет свойство придавать себе формы и нормы. Другими 
| словами, человек черпает ценности из самого себя, и только 
• тогда он становится единственным источником ценностей,
I только тогда человек обретает подлинное бытие. Постоянный 
выход за рамки намеченного бытия, постоянное созидание себя 
через выбор, «творчество из ничего» (Ясперс) - это реализация 
подлинной человеческой сущности, которая и есть духовность. 
Сегодня прорыв к новому, будь то в. культуре или в сфере 
социальных отношений, должен осуществляться через обретение 
новых ценностей, главной из которых является благоговение 
| перед другой жизнью. Экзистенция и есть открытость бытию, 
открытость всему живому.
Тем не менее, говорить о реальности такой духовно­
творческой личности в сегодняшних условиях есть такая же 
философская утопия, как и всесторонняя личность в марксизме. 
Однако, как отдельная личность, так и социум в целом в кризис­
ной ситуации осуществляет фундаментальный выбор: либо ане­
мия и уничтожение, либо обращение вновь и вновь к общечело­
веческим ценностям, выработанным духовностью. И если духов­
ность не есть нормой жизнедеятельности, а только придает 
значение тем или иным формам творческого овладения бытием, 
го мы рискуем попасть в объятия «экзистенционального 
вакуума», потерять меру своей выразительности, раствориться в 
нормативности и конформизме.


Творческий характер духовности

Сичев, В.А.

Гуманитарный контекст деятельности Криворожского филиала КБ "Приватбанк"

Корольский , В.В.

Математика как специфическая форма познания

Стрюк , Л.Б.

Стрюк , М.І.

СТРЮК Л. Б.,
СТРЮК М. І., 
м. Кривий Ріг
ВИХОВАННЯ ДУХОВНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ 
ЗАСОБАМИ ПІСЕННОГО ФОЛЬКЛОРУ
Виховання молоді засобами пісенного фольклору річ 
природна. Адже пісні створювались народом саме для того, щоб 
передавати свій духовний досвід наступним поколінням, і, 
акумулюючи його, в результаті вони стали великим коштовним 
здобутком духовної діяльності багатьох поколінь. Загальнови­
знано, що українська пісня змістом, багатством, глибиною і 
різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодій­
ністю посідає одне з перших місць серед пісень народів світу.
Пісенна творчість українського народу багата і різ­
номанітна. Жоден із фольклорних жанрів не може порівнятися 
з піснею широтою охоплення життєвих явищ, відображенням 
народного світосприйняття, народної моралі, психології, етики 
та естетики народу України. Обумовлено це тим, що пісня - 
незмінний супутник українця, який супроводжує весь його 
життєвий шлях - від народження до домовини. Багато в чому 
саме завдяки пісні український народ навіть в умовах 
найжорстокіших інонаціональних впливів зберіг рідну мову - 
основу свого етнобуття і духовного поступу. Тому сьогодні 
народна пісня повинна зайняти чільне місце у вихованні високої
335
духовності української молоді.
Б народних піснях знайшли яскраве відображення 
духовна атмосфера життя народу, розуміння честі, вірності, 
справедливості, порядності у взаєминах. Дослідження текстів 
українських народних пісень дає підставу стверджувати, що в 
основу їх покладено найхарактерніші та найважливіші життєві 
ситуації, кожна з яких має певний духовний, морально-етичний 
аспект. Саме пісня дає можливість людині з перших кроків її 
життя пізнавати суть таких моральних понять як гарне і погане, 
добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, 
дбайливість, ощадність, а надалі - поглиблювати і розширювати 
моральний досвід, оскільки трансформує головні чинники 
народної моралі, якими споконвічно для українців були повага і( 
любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, 
гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси високо­
го громадянства, з  іншого боку, нещадно засуджує негативні 
якості - пияцтво, лінощі, нещирість, злодійство, жадібність, 
скупість. Одними з першорядних ознак людської вдачі з народ­
них пісень постають працьовитість, господарність, дбайливість, 
охайність, привітність, гостинність, повага до батька-матері як 
засновників роду, як мудрих порадників. Народна пісня виступає 
своєрідною охоронницею моральності в суспільстві, створюючи 
ауру духовності, поетизуючи вірність і щирість у коханні і 
засуджуючи легковажність, зраду, розбещеність.
Аналіз змісту народних пісень дає підставу стверджува­
ти, що вони є джерелом виховання культури почуттів, школою 
народного етикету, в якій викладаються неписані закони людсь­
кого спілкування, людських взаємин. В українській народній пі­
сенній ліриці відтворюються своєрідні поетичні моделі спілкува­
ння між парубками і дівчатами, батьками і дітьми. Художні за­
соби, такі як поетичні звертання (любий соколоньку, дівчинонь­
ка моя вірная, зіронько вечірняя, серце дівчино, моя ненько, 
стара мати, порадниця в хаті тощо), пестливі слова (серденько, 
личенько, дівчинонька, козаченько, синочку, сиротинонька, 
слізоньки, стеженька, сонечко тощо), порівняння (як рибці без 
водиці, то так мені чужениці; не вір дівко парубкові, як тому ко­
тюзі; хто не жонатий, білеє личко, як в паненяти тощо), яскраві­
ше окреслюють особливості спілкування між юнаками і дівчата­
ми, дорослими дітьми та батьками, їх ставлення один до одного.
Кохання у народній ліриці постає як найбільша цінність, 
взаємність у коханні ставиться над усе (Не треба мені злота, я й 
сам придбаю, а треба дівчина, що я кохаю). Ніщо у народній 
пісні не поетизується так, як поетизується вірність, ні про що не
336
співається з таким натхненням і зачаруванням як про щире 
кохання. Дуже часто в цих піснях стосунки між закоханими 
подаються в інакомовній формі через образи-символи (голубка 
не їсть, голубка не п’є, все на ту гору плакати йде, ...і не так він 
гуде, як до мене іде, і не так він воркоче, як їстоньки хоче), які 
часом ідеалізують вірність ї щирість у особистих стосунках, 
оспівують сильні людські почуття, закладають потребу прагнути 
щирості і взаємності у виборі пари на все життя. Народна 
мораль завжди стоїть на сторожі дівочої честі, а дівоча цнотли­
вість оспівується з особливою поетичністю. Символом втрати 
дівочої честі за народними уявленнями є розплетена коса, 
загублений вінок (не дай свою косу русу без батька розплести; 
він тебе вінка збавить при зеленім лузі). Непорядність у народ­
них піснях розцінюється як тяжкий гріх (як гріх, синочку, в 
неділю рано пити, та ще й гірший гріх сироту судити). Часом у 
піснях використовуються гіперболи з метою окреслення певного 
морально-етичного явища (сльози сироти впадуть на камінь, то 
й камінь розбиває, впадуть на море, то й море розливає).
Народні пісні часто мають безпосередньо дидактичну 
направленість. Вони не просто відображають, а й мають на меті 
прищепити молодому поколінню певну систему звичаєвих норм 
освячених високою духовністю. Наприклад, через схвальну оцін­
ку дій ліричних героїв, що виступають носіями моралі та тради­
цій українського народу, виразниками загальнонародних інтере­
сів, проявляють мужність, патріотизм, відданість Батьківщині 
Уособленням таких чеснот в народних піснях виступають 
насамперед козаки, яким шану складає вся Україна (За тобою, 
Морозенку, вся Україна плаче).
В народних піснях ми знаходимо опис дуже різноманіт­
них звичаїв, норм поведінки, кожні з яких характеризують ту чи 
іншу грань духовності збірного образу українця. Наприклад, 
любов до рідної землі, патріотизм виразно характеризує опоети­
зований народом поширений серед козаків звичай освячувати 
рідну землю, ставитися до неї як до оберега. В тяжкі хвилини 
ліричний герой припадає до рідної землі, щоб набратися від неї 
сили, наснаги, грудочка рідної землі завжди зігріває його серце 
на чужині та в бою і першою лягає на груди козакові, коли над 
ним насипають могилу.
Глибокою символічністю осяяний і наведений у багатьох 
піснях звичай козаків насипати землі у чоботи, щоб ходити по 
рідній землі й щоб ворог не розгадав їхні думки. Зміст народно­
пісенних джерел дозволяє зробити висновок, що характероло­
гічною рисою українців, зокрема й козацтва, є глибока повага до
337
народних звичаїв, їх пошановування («А  ще ж ти між козаками 
не бував, козацької каші не їдав і козацьких звичаїв не знаєш»; 
«козак Голота добре козацький звичай знає»).
У різноманітних формах пісні передають народну 
звичаєвість. Найпоширенішою з них є форма повчання: «отцеву 
й матчину молитву шанувати й поважати», «отця і матір 
почитати», «до смерті доглядати», «брата старшого за рідного 
отця в себе мати», «близьких сусідів хлібом-сіллю наділяти» 
тощо. Благоговійне ставлення до батьківського, яке культивува­
ла народна звичаєвість, передається у формі метафоричної 
конструкції з певними акцентами на причинно-наслідковому 
зв’язку: «Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина 
молитва відсіля визволяти, то нехай же б ми могли знати як., 
отцеву і матчину молитву штити-поважати». Звичаєвість також 
часто передається у формі опису: «У сінечки ввійшов, із себе 
шличок ізнімав, а в світлиці ввійшов - низенький поклон послав».
В той же час в українських піснях виразно 
проглядається непримиренне ставлення до порушників норм 
моралі, звичаю, який увійшов у духовний світ народу, особливо, 
якщо поведінка, вчинки літературного героя порушують святість 
родинних стосунків. Народ у своїх піснях вчить нащадків: 
«Котрий чоловік отцеву-матчину молитву щтить, шанує, пова­
жає, того отцева-матчина молитва зо дна моря винімає, од гріхів 
душу одкупає, до царствія небесного проводжає; та отцева- 
матчина молитва у купецтві і в реместві, і на полі, і на морі на 
поміч приспіває; нам годиться тоє спам’ятати». З героями, які не 
виявляють належної поваги до «отця-матері», в народних піснях 
неодмінно трапляються важкі випробування, а той смерть.
Наведені положення засвідчують, що українські народні 
пісні є цінним джерелом духовності, і тому процес виховання 
підростаючого покоління, боротьба з бездуховністю і 
«яничарством» неможливі без звернення до пісенного доробку 
українського народу.
Література
1. Ващенко Г. Виховний ідеал - Полтава, 1994.
2. Дей О. Поетика української народної пісні. - К., 1978.
3. Основи національного виховання: Концептуальні положення/ 
В. Г. Кузь, Ю. Д. Руденко, 3. О. Сергійчук та ін. - К.,1993. - Ч. 1.
4. Франко І. Студії над українськими піснями / /  Франко І. Зібр. 
та : У 50 т. - Т.Т. 42, 43.
5. Фролова К. Ярина: Учб. посіб. з народознавства. - Дн-ськ,1993.


Виховання духовності української молоді засобами пісенного фольклору

Лисечко , В.П.

ЛИСЕЧКО В. П., 
м. Кривий Ріг
ДУХОВНІСТЬ ЯК СПОСІБ БУТТЯ 
ТА СВІТОВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ
Сучасна світова ситуація призводить до того, що пробле­
ма духовності перестає бути своєрідним атавізмом та релігійним 
пережитком і стає предметом серйозних філософських роздумів.
352
Перегляд світоглядних та ціннісних орієнтацій сучасної 
людини, що дедалі частіше відбувається під впливом екологічних 
реалій, зумовлює висування на перший план таких складових 
феномена духовності як відповідальність, мудрість, зваженість, 
самообмеження, співчуття, любов. Все більше усвідомлюється 
необхідність такого способу буття людини в світі, який орієнтує 
її не стільки на зовнішнє перетворення природи, скільки на 
внутрішньо спрямоване перетворення душі, не на безмежне 
задоволення все зростаючих матеріальних потреб, що спонукає 
до ескалації матеріального виробництва, а на пріоритет 
духовного вдосконалення, виробництва людиною себе.
Духовність як спосіб буття стає найбільш адекватним 
сучасному стану людини, в світі та альтернативним тому способу 
буття, який склався протягом останніх століть, починаючи з 
епохи Нового Часу, і знайшов своє відображення в реалістично- 
діяльнісній парадигмі класичної філософії. Духовність як спосіб 
буття означає, зокрема, повернення до чуттєвості, реабілітацію 
її екзистенцій і того смислу, що фактично заперечувався 
безмежним раціоналізмом.
Духовність є не приниження, а піднесення, облагородже- 
ння почуттів людини, надання їм високого змісту. Надмірно 
раціоналізована, технологічно спрямована свідомість людини ро­
бить її світосприйняття об’єктивно холодним, сухим, байдуже- 
безтурботним, атомізуючим, кількісним. На цьому світовідноше- 
ння втрачає здібність до співчуття, співпереживання, породжує 
екзистенціальні суперечності та соціальні кризи. Духовний тип 
свідомості повертає світосприйняттю цілісність, якісність, 
благоговійність, співучасність, турботу та відповідальність, 
аксіологічну наповненість.
Духовність як особливий тип світовідношення 
передбачає корінну переоцінку феномена практичної діяльності, 
позбавлення її ролі своєрідного людського буття, який у значній 
мірі й формує протиставлення людини світові. Екологічні реалії 
сучасності вимагають переосмислення пріоритетності значення 
різних специфічних форм активного ставлення людини до світу. 
Манія всемогутності, сили, ставка на фізичний тиск, необмежене 
перетворення дійсності спричинені механістичним і разом з тим 
антропоцентричним новочасним світосприйняттям.
Адекватний вимогам сучасності екологізований тип 
духовності, долаючи обмеженість, як традиційно-християнсько­
го так і просвітницько-секуляризованого бачення природи як 
даної людині в її користування, не відкидає, а синтезує їх 
здобутки на основі критичного переосмислення історичного
353
досвіду 20 ст. Якщо у 19 ст. людина прийшла до висновку, що 
вона не може жити з Богом, то в кінці 20 ст., вона усвідомлює, 
що не може зайняти його місце. Екологізований тип духовності 
не може бути однобічно зорієнтованим - як на теоцентризм, так 
і на антропоцентризм, який приймав довгий час форму 
людського егоцентризму.
У сучасній екофілософії вихід з проблеми 
«теоцентризм-антропоцентризм» часто шукають на шляху 
звернення до принципу натуралізму у формі екоцентризму. Але 
чи не означає екоцентризм прагнення сучасної людини втекти 
від відповідальності за буття, «розчинивши» себе як рівного 
іншим формам буття у природному світі.Екологізований тип 
духовності як основа самовизначення людини у сучасному світі, 
навпаки, означає прийняття людиною відповідальності за буття 
як своєї онтологічно зумовленої місії. Цей тип духовності 
означає розширення людського «я» до глобальних масштабів, 
подолання замкненості «я» на самому собі, його залучення до 
вищої надлюдської реальності, через відношення до якої набував 
смисловизначення й людське існування.
Духовність як спосіб буття та світовідношення виводить 
людину за межі відносного, кінечного, тимчасового, залучає її 
до абсолютного, вічного, нескінченного буття.
Не знімаючи з людини відповідальності за буття, духовна 
світоорієнтація на відміну від індивідуалістично-прагматистської 
антропоцентристської не приймає ідею самодостатності самоцін- 
ності людини, яка ввійшла в європейську культуру з часів 
Відродження. Це не означає, що духовність як світовідношення 
суперечить гуманізму, але вона вимагає його переосмислення, 
зміни його форми шляхом наповнення вищими духовн' [ми цінно­
стями. Духовно насичений гуманізм (духовний гуманізм) критич­
но сприймає беззастережний оптимізм в оцінці природи та 
можливостей людини, що характеризував гуманізм Ренесансу. 
Зберігаючи віру в людину, її можливості, він розкриває складну, 
драматично неоднозначну та суперечливу природу людини, її 
незавершеність, а значить, і недосконалість, яка виявляє себе і в 
стосунках зі світом. Тому духовно зорієнтований спосіб буття є 
постійним закликом до вдосконалення, до «добудови», до 
перевершення людиною себе, до гармонізації своїх відносин зі 
світовим універсумом.


Духовність як спосіб буття та світовідношення людини

Бичко , Б.І.

БИЧКО Б. І., 
м. Київ
ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО 
В СУЧАСНОМУ ПОСТМОДЕРНІЗМІ
В складних умовах зміни світоглядних парадигм - від 
монологічної, успадкованої нами від радянських часів до 
постмодерністської, яка спирається на принцип плюралізму, що, 
в свою чергу, пов'язаний з визнанням поліфонічності 
світосприймання, перед філософсько-культурологічною думкою 
України виникли досить складні питання.
З одного боку, вихована на абсолютах «матеріалізму», 
«ідеалізму», «інтернаціоналізму», «атеїзму», «класовості» ця 
думка з великими труднощами приймає «багатоголосся» світо­
вої культури, з другого ж, за своїми ментальними особли­
востями, вона не може не бути прихильною до неї. Адже, як 
відомо, на що наголошували дослідники національної культури 
українців, починаючи з М. Костомарова, М. Драгоманова та 
інших, українці здавна відзначалися толерантністю та 
терпимістю (свідченням цього в дореволюційні часи є, 
наприклад, той факт, що третина всіх євреїв світу жила саме на 
території України або ж того, що зараз кожний четвертий 
житель України є представником іншого етносу чи нації).
Все це дає можливість зробити висновок про те, що при 
певному спрямуванні державної політики в культурі й світогляді 
громадянства нашої держ.ави входження в плюралістичне пост-
359
модерністське світобачення не поставить особливих труднощів.
Тим більше, що концепції суб'єктивності, права на само­
вираження, які є основним змістом постмодернізму цілком 
вписуються в історію становлення української культури. Так, 
кордоцентризм («сердечність») Г. Сковороди та П. Юркевича 
достатньо чітко окреслений в діяльності представників так 
званого українського бароко XVII-XVIII ст. Як зазначається в 
блискучому дослідженні В. Нічик, «у бароковій літературі 
життя людини зображається як постійний рух, перебування в 
дорозі, а сама вона - як подорожній, мандрівник, прочанин. 
Топоси шляху та мандрів належать у ній до найпоширеніших» 
(Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України.- К., 1997. 
- С. 117). Саме рухливість і характеризує українську барокову 
культуру, що цілком відповідає «текучості» постмодернізму, 
коли в основі світобачення лежить концепція вічної зміни 
внутрішнього буття людини. Започатковане ще С, Кьеркегором, 
М. Хайдеггером, Ж.-П. Сартром, А. Камю екзистенційне філо­
софське світобачення, реалізоване в працях неофрейдистів 
(К. Юнга, К. Хорні, В. Рейха та ін.). Цей принцип отримує сцієн- 
тистське обгрунтування в творчості Ж- Деріди, П. Рікера та ін.
А в основі концепцій, розроблених ними, лежить все той 
же принцип, який ще Кирилом Транквіліоном Ставровецьким у 
XVI ст. був сформульований як «сердечність» (кордоцентризм). 
Цей принцип немов би «стягує» світоглядно-філософсько дві 
епохи і є свідченням того, що в українській ментальності здавна 
існують тенденції, що зближують її з новітніми сучасними тен­
денціями, що, в свою чергу, сприяє її входженню в сьогодення.


Ідеї українського бароко в сучасному постмодернізмі

Not a member yet