Актуальні проблеми духовності

Коломієць , Н.Є.

КОЛОМІЄЦЬ н. є., 
м. Кривий Ріг
ТВОРЧА СПАДЩИНА Б. ГРІНЧЕНКА 
І ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОСТІ
В українську літературу Б. Грінченко увійшов як майстер 
реалістичної прози, у центрі уваги якого стояла людина, її 
духовний світ. Його хвилювали морально-етичні та філософські 
проблеми людського буття. Твори письменника були наскрізь 
пройняті любов’ ю до людини, оскільки він прагнув показати 
своїх персонажів благородними, великодушними. Люди з 
демократичних кіл постають цосіями високого й прекрасного. 
Духовна краса їх найповніше розкривається у незвичайних 
обставинах.
Виняткова щирість, прямота, виразна цілеспрямованість, 
висока громадянська активність характерні для літературно- 
суспільної діяльності Б. Грінченка. Високу пошану викликає 
його невтомна жага служити народові. Це один з  найбільших в 
українській літературі трудолюбів. Щиро й правдиво звучать 
слова письменника:
Що робив, те робив я до краю.
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.
Пафос праці, пафос служіння народу надавав сили і 
творчого натхнення письменникові у його важкій і тернистій 
діяльності:
На тім полі каміння було,
Поле все бур’яном заросло,
Зупинявся мій плуг на тім полі,
Та не кидав робить я ніколи,
А гострив свій леміш, чересло.
У статті «Наше літературне життя в 1892 році» 
І. Франко ставив Б. Грінченка на «перше місце серед справжніх 
борців за українське слово», на «перше місце - по пильності, по 
таланту, по тривалій працьовитості і різнородності інтересів 
духовних».
Своє першочергове завдання як письменника-реаліста 
Б. Грінченко вбачав у служінні народу і вважав, «якщо людина 
щоденно прагне бути кращою, то тоді вона стоїть на шляху 
духовного розвитку».
У творчій спадщині письменника - близько 20 поем, 
основна тема яких - художнє осмислення історії України через
388________
389
проблему національного характеру («Смерть отаманова», «Іван 
Попович», «-Ярина», «Отаман Музика», «Хома Макогін»).
Якщо поезія багато в чому була простором вияву 
душевного життя Грінченка як особистості, то проза й 
драматургія, можна сказати, оберталися у колі «повинності», 
народницької проблематики.
Почуття письменника-реаліста не зраджує Грінченка у 
розкритті тем становища сучасної йому школи і безправності 
народного учителя, знедоленого дитинства, трагедії сільського 
життя і селянської сім’ї, умов життя і праці шахтарів Донбасу, 
сатиричного викриття вад інтелігенції та панства.
Ідея самовиховання, вироблення моральних принципів, 
гідних звання людини, єдна§ твори Грінченка з 
«Паренетіконом» І. Франка, послідовне викриття поетом 
духовного рабства породжує співзвучність з «Невільничими 
піснями» Лесі українки, уславлення борців нагадує героїчні 
мотиви лірики П. Грабовського.
Позитивний герой малої прози утверджує всезагальні 
християнські заповіді в конкретиці народно-поетичного 
ціннісного кодексу: любов до землі («Батько і дочка»), до 
ближнього («Панько»), до всього живого («Пан Коцький»), не 
убий («Хатка в балці»), не вкради («Без хліба»), не зрадь 
(«Зустріч»). Елегійний, скорботний мотив забуття, 
швидкоплинності людського життя багатьох оповідань Грінченка 
(як і ряду поетичних та драматургічних творів) осяває 
перспектива людського добродіяння, християнської любові до 
ближнього, покаяння як народження до нового життя.
У своїх творах він протиставляв духовно багаті натури 
духовно порожннім, суспільно пасивним, байдужим до 
людського горя. Антигерой Б. Грінченка свою духовну 
спустошеність прикриває пишномовними фразами про свободу 
людини, добробут у рідному краї. Письменник викриває 
засобами сатири лицемірство, пустослів’я і бездуховність.
Осуд психології рабства соціального, інтелектуального, 
релігійного, що віками поширювалось в умовах загального 
великодержавного та іноземного гноблення серед різних верств 
населення становить важливу рису концепції людини у творах 
Б. Грінченка.
Втіленням естетичного ідеалу письменника є людина, 
соціально активна, яка бореться за власне щастя і щастя народу 
(«Сонячний промінь», «На розпутті» тощо).
Письменник, вчитель за фахом, добре розумів душу 
дитини, її  тривоги та радощі, тому оповідання пройняті
390
гуманістичним пафосом, духовною домінантою в них є доброта, 
чуйність, милосердя, співпереживання, любов до ближнього. 
Найсуворіші обставини життя не спроможні зруйнувати в дітях 
природне прагнення до добра й світла, їх благородні почуття.
Як прогресивний громадський діяч і вчитель Б. Грінченко 
і у творчості відстоював право нашого народу на національну 
освіту, необхідність навчання дітей рідною мовою.
У роздумах-мініатюрах «В ітер», «Степ горів» 
руйнування підвалин народного життя, природи рідного краю 
осмислюється як наслідок руйнування духовної культури, науки, 
мистецтва, громадського життя, в муках здобутого народом. 
Письменник засуджує тих, хто перетворив рай людського буття 
на пекло.
Душевні драми і трагедії героїв Б. Грінченка - вирок, 
який письменник виносить світові, де панує соціальна 
несправедливість. У наш час, в умовах дефіциту духовності, 
твори Б. Грінченка особливо актуальні. Цей письменник - 
велична постать на терені нашої духовної культури.


Ukrainian

Творча спадщина Б. Грінченка і проблеми духовності

Табачковський , В.Г.

Вивчення проблем духовності сьогодні: розрив традицій чи спадкоємність

Писчиков, В.С.

Холін, М.М.

Полагание смыслов как функция культуры

Мохначева , О.В.

Изменение понятия "духовность" в философско-литературной мысли XX в.

Чеботаренко , О.В.

Музичне виконавство як особлива форма духовно-творчого діалогу

Клец , К.Г.

КЛЕЦ К. Г., 
м. Одеса
ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ 
В УМОВАХ ПОСТКОМУНІЗМУ
Серед безлічі завдань, які стоять в умовах розбудови 
національної держави в Україні, одне із найскладніших - це 
формування нових духовних цінностей. Щоб при цьому не 
повторити тих помилок, які були допущені світовою спільнотою 
у розв'язанні цих нелегких питань, варто врахувати ряд 
факторів.
368
Працюючи все життя з студентською аудиторією в 
технічному вузі, я дійшла висновку, що одне із завдань, яке 
необхідно розв'язати нагально - це посилення гуманітарного 
виховання. Як відомо, в подібних технічних учбових закладах у 
світі на викладання гуманітарних наук відводиться 35% учбового 
процесу, в СРСР їм було відведено лише 7%.
Наслідки видимі - це і екологічні катастрофи на нашій 
землі, найтрагічнішим з яких є Чорнобиль, це і злочинно 
повільне вирішення питань соціального життя. Та як може бути 
інакше, коли ці найскладніші за своєю природою питання 
розв'язуються людьми, надзвичайно далекими від них - 
металургами та будівельниками, агрономами та нафтовиками. 
Тому не вдрто дивуватися, що в рішеннях Верховної Ради та 
уряду домінують концепції, далекі від гуманітарного 
спрямування.
Так, чого варта хоча б «зрівнялівка», введена щодо 
оцінки праці, без врахування якості її. Тому так високо 
оцінюється праця виконавців всупереч творчій. Варто порівняти 
оплату праці найнижчого рівня чиновника з найвищим - вченого, 
митця. Все це ніяк не може сприяти вихованню у молоді 
прагнення до праці якісної - самовідданої та відповідальної.
В цих умовах надзвичайно небезпечним є заклик до 
прагматичного ставлення до соціальної проблематики. Варто 
нагадати, що прагматизм виник в умовах американізму, голов­
ною ідеєю якого було: «користь - будь-якою ціною!». Ось тут 
надзвичайно вчасною виявилася концепція, запропонована 
Дж. Дьюї, Ч. П. Пірсом, В. Джемсом щодо звуження освітніх 
циклів у напрямку поглиблення професіоналізації освіти. 
Користь та шкідливість цієї ідеї в педагогічному процесі - це 
окреме питання, хоча варто зазначити, що в США від такого 
«звуження» відмовилися вже у 70-х роках після «бунтів 
молоді».
Нас більше цікавить філософсько-світоглядна доля ідей 
прагматизму. За логікою цього вчення - істинним оголошується 
все, що дає конкретний і безпосередній результат 
напрошується висновок, що слід прагнути, досягти цього 
результату якнайшвидше й за будь-якої ціни. У політиці така 
установка веде до популізму, до охлократії (влади натовпу) 
включно, відкриває шлях до корупції, штовхає молодь до 
соціальної агресії, наркоманії, злочинів.
В умовах посткомуністичного суспільства з його «моно­
логічним» сприйняттям світу, коли з великими труднощами 
відбувається відмова від цієї монологічності та здійснюється
369
поворот до демократії, центром якої є цінність самої людини, а 
не колектив безособових соціальних структур, значно зростає 
роль гуманітарних знань. Саме тому, враховуючи численні засте­
реження Ф. Ніцше, 3. Фрейда, Г. Маркузе щодо небезпеки «тех­
нотронної цивілізації» необхідно значно посилити гуманітарне 
виховання нашої молоді, в тому числі звернувши увагу на ту 
молодь, яка завтра стане керівником економічного процесу в 
нашій державі.


Шляхи формування духовності в умовах посткомунізму

Хорольська , Т.А.

Комарова , О.

ХОРОЛЬСЬКА Т. А., 
КОМАРОВА О., 
м. Кривий Ріг
СОФІЯ РУСОВА ПРО ФОРМУВАННЯ 
ДУХОВНОСТІ ШКОЛЯРА
Розвиток гуманної, вільної відповідальної особи 
безпосередньо пов’язаний із системою її духовних цінностей. 
Духовність так чи інакше передбачає вихід за межі егоїстичних 
інтересів, якщо вони задовольняються за рахунок інших людей, 
спирається на моральну культуру людства. У наш час, час 
розгулу невігластва, тимчасового духовного бездоріжжя, 
людина все більше відчуває необхідність розвитку і формування 
духовної культури. Це вірний шлях, щоб наше суспільство у 
цілому не тільки вижило - це постулат печерної людини - але й 
рухалося далі шляхом соціального й духовного прогресу - це 
постулат цивілізованого людства, теоретично об’єднаного у 
планетарному масштабі.
Духовна культура, створена людиною, - є другий світ, 
надбудова над природою стихійною. Світ духовної культури - це 
світ загальнолюдських духовних цінностей, які виявляються в 
масштабах всієї планети і є надбанням всього людства. 
Ненароком виникає питання: чи духовна культура це тільки 
констатація того, що людство до нас і без нас надбало те, що 
називається духовними скарбами і орієнтирами, тільки знання 
певних норм і правил поведінки, знання гуманістичних 
цінностей? Однозначно відповісти на це питання неможливо. 
Адже людина в процесі діяльності виступає як культурно- 
історична істота, а загальнолюдські якості особистості 
формуються в результаті засвоєння мови, залучення в процесі 
виховання до існуючих у суспільстві цінностей, традицій. У 
цьому аспекті духовна культура виступає мірою 
загальнолюдського в людині, характеристикою її як соціально
370
активної істоти. Підкреслимо, саме мірою, бо у кожного рівень 
духовних потреб і розвитку індивідуальний, знаходиться у 
певній залежності від змісту, засобів і шляхів виховання і 
самовиховання цієї особи, від того, на що вихователі (маються 
не увазі й батьки, і вчителі, і суспільство взагалі) орієнтували 
людину - на досягнення власних інтересів і в той же час 
нівеліювання інтересів оточуючих, чи виховували в людині 
насамперед те, що допомагало б їй не вступати у суперечки з 
існуючими духовними (перш за все моральними) нормами, те, що 
допомагало б їй жити у відповідності з совістю, духовними 
абсолютами добра, краси й істини.
Є різні визначення поняття духовності. Наприклад, точка 
„зору окремих філософів кафедри філософії £ДПІ зводиться до 
того, що духовність - це певний стан свідомості особистості, за 
допомогою якого особистість спроможна зрозуміти значення 
духовних цінностей для визначення сенсу її власного життя, 
поведінки та вчинків у відповідності з ними, а не всупереч.
Підсумовуючи вищевказане, можна дати власне 
визначення духовності - це спосіб існування того 
індивідуального, особистісного, що сформувалося під впливом 
виховання і самовизначення.
Відомо, що виховання - це процес, у якому переважає 
передання вихованцям тих цінностей і норм суспільного життя, 
що створило людство за тисячоліття свого існування, передання 
з метою збереження роду людського як специфічного 
соціального утворення. Але не слід забувати, що навряд чи 
людство рухалося б вперед, якби не створювало щось нове, 
відмінне від існуючого, але на його основі. Це стосується і 
виховання. В такому разі воно розглядається як такий процес, 
що не виключає елементів творчості по збагаченню тих чи інших 
духовних цінностей, створенню нових ідеалів й орієнтирів на 
існуючих старих засадах. Видатний український педагог 
С. Русова зазначала, що «виховання є передання найкращих 
моральних заповітів і знань попередніх поколінь для того, щоб 
із дитини виробилась людина у найкращому значенні слова, 
найкраще фізично й інтелектуально пристосована до умов 
життя». Звичайно, гармонійна особистість повинна бути фізично 
та інтелектуально розвинута, але хіба не обов’язковою є 
наявність духовних цінностей, знання моральних вимог і 
гуманістичних норм та дотримання їх у житті? Підхід до 
сучасного виховання як до процесу передання і засвоєння 
загальнолюдських цінностей, створення нових критеріїв, норм й 
орієнтирів є умовою формування цілісної особистості, єдиної
371
тілом, розумом і душею, а отже, і гарантом існування людства в 
цілому, гарантом збереження духовного здоров’я.
Вітчизняна концепція освіти та виховання передбачає, 
що «цілісна особистість громадянина України успішно 
формується тоді, коли вона вбирає в себе високі цінності 
духовної спадщини і реалізує у своєму житті заповіді предків». 
Таке положення концепції необхідно практично реалізовувати у 
навчально-виховному процесі. Поняття виховання, а не навчання 
повинно стати вихідним при дослідженні результативності 
діяльності школи. Саме цей навчальний заклад повинен бути 
одним із провідних інститутів виховання особистості. «Ми часто 
зустрічаємо людей назверх освічених, енциклопедично 
озброєних знаннями, а всередині у них пустиня, як говориться у 
Біблії, «гроби пофарбовані, поваплені», - писала С. Русова.
До цього часу школа віддавала, на жаль, пріоритет 
озброєнню учнів знаннями, а вихованню приділяла мінімум 
уваги. В сучасних соціальних умовах варто переосмислити 
значимість виховного процесу як єдиного, найціннішого шляху 
формування духовно зрілої, суспільно значущої особистості.


Софія Русова про формування духовності школяра

Федоренко , Д.Т.

ФЕДОРЕНКО Д. Т., 
м. Кривий Ріг
КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІКА ПРО ТІЛОВИХОВАННЯ МОЛОДІ
Козацька педагогіка, як невід’ємна складова української 
егнопедагогіки, акумулювала у собі вироблені віками і 
апробовані часом традиції тіловиховання молоді.
375
Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі 
(козацькі, січові, паланкові, приходські та ін. школи) перед­
бачала формування у молоді крім якостей лицарської честі 
певну систему доблесті й звитяги, а саме:
- готовність боротися до загину за волю, честь і славу України;
- нехтування небезпекою, коли справа стосується життя рідних, 
друзів, побратимів;
- ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від 
чужих заброд-завойовників;
- здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути 
господарем на власній землі;
- героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім’я свободи і 
незалежності України. (Див.: Руденко Ю. Українська козацька 
педагогіка: Відродження, пошуки, перспективи / /  Рідна школа. - 
1994. - № 5. - С. 16).
У козацькому середовищі виникло, закріпилося, а потім 
і поширилося у слов’янському світі кілька спеціальних систем - 
фізичних і психофізичних вправ, що спрямовані на тіловихован- 
ня, самовдосконалення особистості. Це перш за все система 
фізичного виховання і військового вишколу учнів різних типів 
шкіл (володіння луком, списом, шаблею і арканом, майстерність 
їзди на бойовому коні, управління й догляд за ним тощо).
Система вести наступальні й захисні бої, створення 
«кругової неприступної оборони» (між іншим, і свої військові 
табори вони зводили за такими ж принципами), системи одно- 
борства - все підпорядковувалось основній меті виховання не­
зборимого воїна-захисника, богатиря, красивого тілом і духом.
Козацька служба вимагала високого рівня 
загартованості, витривалості на голод і спеку, дощ і сніг, 
відсутність харчів і питної води зумовлювали побудову 
одноборств у поєднанні з високим рівнем моральності, 
лицарської честі.
Популярними серед козацької молоді були одноборства 
під назвою «Спас», «Гойдок» та різні види змагань - «на 
ременях», «на палицях», «на списах», «навкулачки» та 
наземної боротьби, що формували і виховували бойовитість та 
влучність рухів, силу ударів ногами й руками тощо.
А у побуті козацька молодь змагалася на прояв сили, 
спритності, прудкості, винахідливості, тому і рухливі ігри 
включали елементи бігу, стрибків, присідань, різних кидків 
руками й ногами, що нагадують складні па (рухи) колись 
ритуального, потім спортивного, а згодом - національного танцю 
гопака (присядки з різними викиданнями ніг, так звані «діжки»
376
та «кози», «повзунець», інші рухи та фігури).
Отже, високий рівень розвитку психофізичної культури 
козацтва, досягнення української етнопедагогіки з питань 
тїловиховання молоді визнані й апробовані у світі, мають 
природне право на відновлення кращих своїх здобутків у 
практиці тіловиховання сучасної молоді. Успіх буде
гарантований за умови творчого підходу до практичної 
реалізації теоретичних узагальнень потреби відновлення 
козацького гарту, тіловиховання і гармонійного розвитку молоді 
у процесі відновлення національної системи освіти. Слід 
враховувати дослідження С. Славинецького, С. Сірополка, 
Ю. Руденка, О. Губка, О. Любара, інших українських педагогів і 
психологів, істориків вітчизняної педагогіки.
Найголовнішими вимогами до такої діяльності можуть 
бути відомі козацькі заповіді:
- не нашкодь своїми діями іншим;
- візьми все найкраще, що зробить тобі добро, зміцнить силу, 
загартує волю, збудить думку, уяву, сформує почуття і 
переконання;
- без потреби не позіхай на сусідські звички, не переймай чужі 
молитви, а бери лиш те, що продовжить життя, зробить його 
незборимим, загартованим, помножить майстерність, вправність, 
а здібності перетворить на невичерпні.
Дотримуючись таких вимог, можна до курсу 
тіловиховання сучасної молоді включити більшість народних 
рухливих і спортивних ігор та змагань, колись популярних серед 
козаченків, передусім «А я квача не боюся», «Чаклун», 
«Високий дуб», «Хлібчик» та інші види фізичного впливу на 
тіло, волю, характер і мораль молоді.


Козацька педагогіка про тіловиховання молоді

Бичко, А.К.

Бичко, І.В.

Прагматизм і духовність - моральні альтернативи

Шрамко, О.І.

Специфіка буття індивідуального досвіду в культурі

Not a member yet