Актуальні проблеми духовності

Батрак , С.А.

Батрак , О.П.

БАТРАК С. А.,
БАТРАК О. П , 
г. Кривой Рог
ОСНОВНЫЕ ВОПРОСЫ ДОГМАТИКИ В СОЧИНЕНИЯХ 
АВВАКУМА (К ИСТОРИИ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ 
ХРИСТИАНСКОГО ДУХА)
Вопросы истории русской церковной организации 
привлекают к себе пристальное внимание историков не только в 
связи с празднованием каких-либо знаменательных дат. Ведь 
если освободить церковную историю от конфессиональной 
предвзятости и поставить ее в контекст гражданской, социаль-
377
ной истории, рассмотрев в общей системе развития культуры, 
определив ее место в ней, изучив функции, - то это позволит 
осветить историю последней более полно, многосторонне, с 
учетом объективных и субъективных факторов, которые 
непосредственно оказывали влияние на процесс формирования 
мировоззрения людей в определенные эпохи.
Многие вопросы из истории православия на Руси пока 
далеки от окончательного решения; К их числу можно отнести и 
вопрос о характере вероучения «старообрядцев» в XVII веке.
Автор «Жития Аввакума» пишет, что «вера же 
кафолическа сия есть, да единаго Бога в Троице и Троицу во 
единице почитаем, ниже сливающе составы, ниже существо 
разделяюще. Ин бо есть состав Оуечь, Ин-Сыновен, Ин-Святаго 
Духа, но Отчее, и Сыновнее, и Святаго Духа едино Божество, 
равна слава, соприсносущно величество; яков Отец, таков и Сын, 
таков и Дух Святой; вечен Отец, вечен Сын, вечен и Дух Святый; 
Бог Отец, Бог Сын, Бог- и Дух Святый... Не три Бози, но един 
Бог, не три несозданнии, но един несоздаиный; равнее: 
вседержитель-Отец, вседержитель-Сын, вседержитель и Дух 
Святый; подобие: непостижим Отец, непостижим Сын, 
непостижим и Дух Святый; не три вседержители, но един 
вседержитель, един непостижимый. И в сей Святей Троице 
ничто же первое или последнее, ничто ж более или менее, но 
целы три составы и соприсносущны суть себе и равны. Особно 
бо есть Отцу нерождение, Сыну же рождение, а Духу Святому 
исхождение; обще же им Божество и царство» (Житие 
Аввакума и другие его сочинения /  Сост., вступ, ст. и коммен. 
А  Н. Робинсона. - М., 1991. - С. 30-31).
В своем анализе трех ипостасей святой Троицы Аввакум 
опирается на положения учения Афанасия Великого. Он 
утверждает, что все три лица святой Троицы едины, равны, 
вечны, не созданны. Ни одна ипостась не подменяет другую, не 
входят одна в другую, будучи нераздельны в своей сущности. 
Нет среди трех лиц Троицы старшинства ибо они целостны, 
соприсносущны и суть себе равны. Особо их отличает: Отца - 
нерождение, Сына - рождение, а Духа святого - исхождение. 
Такую характеристику святой Троицы мы встречаем в летопис­
ном Символе веры, где особо подчеркивается принцип равенства 
ипостасей, подобие,, а также нераздельность их в божестве.
В споре Аввакума со своим бывшим учеником, дьяконом 
Федором, первый обвиняет его в том, что Федор не различал 
составных частей Троицы: «...святая сливаешь, раздельную 
лицы, глаголеши нераздельну... глаголешь образ един Святые
378
Троицы сличен; и исповедуешь... яко Сын во Отце, тако же и 
Дух Святый внутрь Отца - имут един образ, нераздельными 
лицы, и приводишь в приводе душу человеччю, толкуя суматоху, 
глаголя: якож-де душа трисоставна - ум, слово, дух - имать един 
образ, також-де и Боп Сын и Дух Святый во Отце соединено и 
совокупно, а слитно и нераздельно всяко» (Там же. - С. 288).
Убеждая Федора и других оппонентов, Аввакум 
называет приведенные положения догматов веры не иначе как 
верой отцов наших, отеческими святыми книгами, православием 
нашим, «истинными догматами».
Аввакум обвиняет греческую церковь в отступничестве 
от «древлего благочестия». Основной мотив обвинений сводится 
к следующему:
- греческая церковь не исповедует принятый изначально 
символ веры в христианстве (по учению Афанасия 
Александрийского, Василия Великого, Григория Нисского), 
допуская неравенство трех ипостасей святой Троицы, равно как 
и римская церковь, которая допускает толкования о том, что 
Дух Святой исходит от Отца и от Сына - из-за чего нарушается 
равенство трех лиц также;
- в части обрядовости греческая церковь «четверит» 
Троицу, - пишет Аввакум. - поскольку припев церковного 
песнопения, обращенный ко всем ипостасям божественной 
Троицы, исполняет трижды «Аллилуия» с добавлением «Слава 
тебе, Господи» на четвертый раз. В то время как само понятие 
«Аллилуия» означает: «аль» - Отцу, «иль» - Сыну, «уия» - 
Духу Святому. Следовательно, должно быть исполнено дважды 
«Аллилуия», а на третий раз - пение заменяется фразой «Слава 
тебе, Боже». Именно такой порядок исполнения существовал 
традиционно в русском православии;
- греческая церковь нарушает канон и учение Мелетия, 
архиепископа антиохийского (ум. 381 г.) о сложении перст, 
вводя троеперстное (согласно учения грека Николая Малаксы, 
16 в.) вместо двуперстного.
Начавшиеся реформы Никона встретили сильный отпор 
со стороны «ревнителей благочестия», ибо те обвиняли 
патриарха в попытке ввести провизантийский вариант 
православия вместо «истинной веры отцов».
Сторонники провизантийской ориентации - никонианцы 
не были уверены, видимо, в своей празоте: по сохранившимся 
свидетельствам Лазарь, сподвижник Аввакума по вере, 
предложил церковным иерархам в качестве доказательства своей 
правоты (на соборе 1666-1667 гг.) испытать его «божьим судом»
379
- взойти на костер. В том случае, если он сгорит, говорил 
Лазарь, можно будет считать, что правы «новые книги», но если 
он не сгорит, то будут «правы старые, наши, отеческие книги». 
Власти и царь семь месяцев не могли принять решение. В конце 
концов Лазарь был осужден без предложенного им испытания, 
ему отрезали язык и сослали в Пустозерск (Там же. - С. 321).
В связи с выше изложенным, мы полагаем, что 1) в 17 а 
в христианской традиции (до реформ Никона 1653-1657 гг.) в 
северо-восточной Руси продолжали исповедовать летописный 
Символ веры; 2) под названием «ревнителей благочестия» в 17 а 
выступали последователи летописного Символа веры, названные 
позднее «старообрядцами». Причиной разногласий внутрицер- 
ковной жцзни этого периода были не столько вопросы.„обрядо- 
вости, сколько вопросы, связанные с толкованием самого 
Символа веры и догматов православия. На это указывает 
характер богословских книг, посланий царям, письма и 
челобитные Аввакума.
Результатами противоборства этих двух сил 
воспользовались сторонники третьего направления 
«пролатиняне». Поэтому вспыхнувшие массовые выступления, 
во главе которых стали видные церковные и политические 
деятели, еще долго будут вести борьбу за «истинную веру». В 
современной политической истории эти движения относят к 
разряду «классовых конфликтов», однако, видимо, характер их 
несколько иной - религиозно-социальный. И только в 1971 г. 
Русская православная церковь снимет прежние ограничения в 
отношении старого обряда, паства которого, - как отмечает 
протоиерей Игорь Экономцев, - и сегодня достаточно велика.


Ukrainian

Основные вопросы догматики в сочинениях Аввакума (к истории становления и развития христианского духа)

Карпунова , Н.Г.

КАРПУНОВА Н. Г.,
м. Луганськ
ДУХОВНІ ОРІЄНТИРИ МОЛОДІ 
(до 325-річчя від дня народження П. Орлика)
Сучасна доба - одна з найважчих, адже переломний 
період у будь-якій державі завжди проходить болісно. Ми маємо 
сьогодні розладнану економіку, політичну і духовну кризи. І в 
цих умовах формується й виховується молоде покоління.
Споглядаючи сучасну молодь, бачимо, як вона 
змінюється на очах. Наші юнаки і дівчата стали менш 
політизованими, позбулися закомплексованості, але, на жаль, 
спостерігається і моральний занепад молоді. Почався розгул
380
злочинності, зріс рівень криміногенної обстановки, зростає 
насилля, жорстокість, наркоманія, байдужість до ближніх. Тому 
однією з  найголовніших турбот нашого суспільства є фізичне, 
психічне і моральне здоров'я наступних поколінь. Пройде не так 
багато часу, як теперішнє покоління прийде до керівництва в 
органи влади, засоби масової інформації, культури, освіти, 
економіки, промисловості й т. ін. Чи виробляться у них такі 
якості, як любов до Батьківщини, гуманність, працьовитість, 
правдивість, дисциплінованість, естетичне почуття, тверда воля і 
характер; чи будуть вони керуватися почуттями відповідальності 
перед людьми? Все це залежить від теперішніх педагогів і 
батьків. Тому треба допомогти молоді відшукати в житті ціннісні 
орієнтири, цотребу в самовдосконаленні, звернутися до духовної 
спадщини України.
З цього погляду постать П. Орлика для нашого часу є 
найбільш виразною і необхідною. Наша країна йде тим же 
шляхом, живе тими ж ідеями, якими жив і за які боровся 
гетьман П. Орлик. Це ідеї суверенної, вільної, єдиної соборної 
України, ідеї творення української державності, це намагання 
поєднати Батьківщину з  діаспорою, залучити до боротьби за 
Україну міжнародне право і світову дипломатію. Але не тільки 
його ідеї, а й особистий приклад невтомного борця, романтика, 
патріота П. Орлика, людини, яка не була українцем за 
походженням, але стала ним по духу та діяльності, має важливе 
значення для відродження і зміцнення ідеалів життя.
На жаль, вшановуючи пам'ять гетьмана Пилипа Орлика 
сьогодні, ми не лише не можемо вклонитися його могилі, але 
навіть не маємо достовірного його портрета. Та завдяки працям 
І. Борщака, Б. Крупницького, В. Ульяновского та інших 
істориків перед нами постає загальний образ цієї людини. 
Людини чутливої, щирого серця, гуманної у людських 
стосунках. Коли Орликове село Домишлино Сосницького повіту 
перейшло у 1710 р. у володіння пана Полоницького, який 
кривдив селян, мешканці його не раз згадували з жалем про 
свого колишнього державця Орлика, при якому вони не терпіли 
ніяких тягарів. Характерно, що в «Конституції прав і свобод 
Запорізького війська» П. Орлик проявив особливу турботу і 
милосердя до козацьких вдів і сиріт. І хоча П. Орлику довелося 
значну частину свого життя провести на самоті, серед чужих 
людей, далеко від дружини й родини, він завжди думав і 
турбувався про долю українського народу. Українська справа 
стала правдивим змістом його життя.
Наявність національної гідності надавала йому стійкості
381
і витривалості. П. Орлик був видатним українським державни- 
ком, він створив одну з  перших у Європі державну конституцію 
- «Конституцію прав і свобод Запорізького війська».
«Конституція" складалася з  16 статей, які передбачали 
встановлення національного суверенітету і визначення кордонів 
Української держави, забезпечення демократичних прав людини, 
визнання непорушності трьох складових чинників правового 
суспільства, а саме - законодавчої, виконавчої, судової влади.
Особливого значення документ надавав питанню про 
віру в гетьманській державі. П. Орлик був глибоко віруючою 
людиною, він чемно ходив у неділю і свята до церкви, вірив у 
християнську мораль як основу українського виховання. Сьогод­
ні ця думка завойовує все більше прихильників. Повернення до 
основ християнської педагогіки, до християнської моралі як 
духовної основи суспільства стає тенденцією XXI століття.
П. Орлик був людиною висококультурною. Маючи 
значну ерудицію, він знав кілька європейських мов та досконало 
володів латинською. Наукові інтереси його лежали в царині 
історії та політики, права, теології. Сучасний етап розбудови 
національної освіти передбачає досягнення молоддю України 
того рівня освіти й освіченості, відповідав би високим 
міжнародним стандартам, сприяв би органічній інтеграції рідної 
країни у світову родину високоцивілізованих держав з високим 
духовно- інтелектуальним потенціалом.
Про це мріяв П. Орлик, присвятивши все своє життя 
українському народу. І в тому, що ми помалу стаємо на ноги, 
духовно відроджуємося, є і його заслуга.


Духовні орієнтири молоді (до 325-річчя від дня народження П. Орлика)

Александрова , Н.Г.

Семантика "духовного" у творчості сучасних українських композиторів

Пікельна , В.С.

Паралелі духовних культур на відстані тисячоліть

Любар , О.О.

ЛЮБАР О. О., 
м. Кривий Ріг
ВЧИТИСЯ НА ЗДОБУТКАХ І ВАДАХ 
ВІТЧИЗНЯНОГО ШКІЛЬНИЦТВА
Останнім часом у суспільстві посилився інтерес до 
історії української школи та педагогіки.
На сторінках періодики з’являється чимало праць 
сучасників, які захоплююче змальовують здобутки вітчизняного 
шкільництва минулих часів. У таких писаннях, на жаль, відсутній 
глибокий аналіз діяльності навчальних закладів та педагогічних 
надбань народу, що у свою чергу не стимулює сучасне покоління 
освітян до творчих пошуків нових шляхів виховання 
теперішнього покоління українців.
Про те, що вітчизняна школа розвивалася нерівномірно, 
що в її поступі були злети і падіння, свідчить аналіз діяльності 
Києво-Могилянської академії, що функціонувала у 1632-1817 рр. 
Діяльність її викладачів і студентів сприяла поширенню ідей 
просвітництва, розвитку української культури, самобутності 
українського народу, надихала українську людність на боротьбу 
з колонізацією та окатоличенням, надала подальшого духовного
317
розвитку українському та багатьом слов’янським народам.
Академія подарувала українському шкільництву низку 
освітніх традицій, які не втратили свого значення і в наші дні. За 
весь час свого існування вона була демократичним навчальним 
закладом. До академії приймалася молодь незалежно від 
походження і майнового стану, до неї, як всеукраїнського 
освітнього центру, тягнулася молодь з усіх куточків України. У 
житті академії мало місце обрання ректора викладачами разом з 
представниками духовенства й міщанства, вибір учителів з-поміж 
найкращих випускників академії, вільне обрання учнями класів 
навчання.
У навчальному процесі використовувалися форми і 
методи навчання: лекції, диспути, написання анотацій на праці 
вчених, творчих робіт (рефератів), конкурси-виступи на кращу 
промову, вірші та ін. В академії добре було поставлене учнівське 
самоврядування. Учні через своїх уповноважених підтримували 
дисципліну, чистоту приміщень та інше.
Вихованці академії, навчаючись, проводили значну 
культурно-просвітницьку роботу поза стінами навчального 
закладу, були носіями української духовності. Вони співали у 
церковному хорі, організовували драматичні вистави, інтермедії, 
вертепи, писали вірші, грали в оркестрі, влаштовували диспути з 
католицькими та уніатськими богословами, виконували 
малярські роботи у храмах, навчали дітей у школах «мандрівних 
дяків» тощо. Така різнобічна діяльність студентів академії 
позитивно вплинула на формування у них національної 
свідомості та патріотичних почуттів, а в цілому на виховання 
духовної еліти українського народу.
Колегія та її наступниця академія готували для України 
визначних діячів науки, культури, освіти. Тут вчилися і 
працювали Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Гулак-Артемов- 
ський, Г. Кониський, С. Яворський, державні діячі І. Виготський, 
І. Мазепа, П. Орлик, І. Самолович, О. Базбородько, А. Милора- 
дович, П. Завадський та інші. Багато випускників академії плідно 
працювали на ниві не тільки української, а й російської та інших 
слов’янських культур. Вихованці академії, її визначні діячі 
А. Сатановський, С. Славинецький, С. Полоцький, Ф. Прокопо­
вич, С. Яворський, були найближчими сподвижниками Петра І у 
проведенні освітніх і церковних реформ. Вихованці Київської 
академії сприяли створенню у 1687 р. у Москві Слов’яно-греко- 
латинської Академії, були її ректорами й викладачами. За 
зразком Київської колегії були створені колегії у багатьох 
містах України і Росії, засновниками яких були вихованці
318
Київської академії. Вони заснували навчальні заклади у 
Чернігові, Харкові, Переяславі, Новгороді-Сіверському, 
Бєлгороді, Рязані, Пскові, Воронежі, Іркутську та ін. містах.
Відзначаючи заслуги Академії перед вітчизняною 
освітою і культурою, варто вказати на недоліки, що мали місце 
в її діяльності. Останнім часом академія занадто ідеалізується, її 
історія подається викривлено, без наукового аналізу. Зокрема, 
замовчуються праці вітчизняних дослідників, у яких ідеться про 
вади її діяльності. І. Крип’якевич, наприклад, вважає, що 
прийняття західних зразків (а це сьогодні намагаються 
приховати від сучасників) Києво-Могилянською академією впли­
нуло від’ємно на наукову ініціативу наших вчених. Замість самим 
щукати нових шляхів і самим будувати основи своєї культури, 
наші професори часто задовольнялися тим, що живцем 
переносили до нас здобутки заходу, не входячи в те, чи вони для 
нас відповідні й корисні. Академія відкрила широко ворота 
західним, латинським впливам, але рівнозначно не продовжувала 
давніх зв’язків України зі сходом, із Візантією... Через це 
українська культура почала втрачати свою всебічність, якою 
визначалася у давніх часах, свою оригінальність і окремішність, 
а дісталася під непереможний вплив Західної Європи, яку в нас 
репрезентувала Польща. І хоч Київська академія була живим 
огнищем культури для цілого Сходу, хоч пливли до неї учні 
навіть із балканських країн, але для самої України вона дала 
менше, ніж могла дати (Крип’якевич І. Нове шкільництво / /  
Історія української культури. - К-, 1994. - С. 125).
З висновками Крип’якевича не можна не погодитися. 
Аналіз навчальної літератури, якою користувалися учні й 
студенти академії, свідчить, що більшість навчальних програм і 
підручників було взято готовими з університетів Польщі, Чехії, 
Німеччини та інших європейських держав. Ними користувалися 
студенти, а викладачі не обтяжували себе новими 
дослідженнями, переповідаючи лекційні курси зарубіжних 
професорів, про що не раз згадувалося.
У зв’язку з тим, що академія у всі свої часи працювала 
під зверхністю київської митрополії, а з 1685 р. під контролем 
московського патріарха та Синоду, у ній завжди проявлялося 
схоластичне навчання, тенденції якого посилилися у 2 пол. 18 ст. 
Викладання більшості наук носило догматичний і схоластичний 
характер. Проблеми тогочасного суспільства залишилися осто­
ронь академічних аудиторій. Професор М. Сумцов, наприклад, 
аналізуючи наукову справу академії, відзначає, що учні всю 
увагу звертали на форму, а не на суть предмету. Професори все
319
робили, аби відгородити учнів й студентів від наболілих проблем 
життя. Так на заняттях з філософії, наприклад, професори 
полемізували з учнями з питань, чи будуть померлі приймати 
їжу у потойбічному світі або скільки днів пробув Адам у раю 
і т. п. І це у той час, коли український народ запрягався у ярмо 
панщини, здійснювалося закріпачення українського слова, коли 
в самій академії заборонялося вживання української мови тощо.
Про цей бік діяльності професорів В. Радзикевич з болем 
констатує: «Прикро вражає в тодішніх проповідях нестача 
якого-небудь зв’язку з подіями, що потрясли під ту пору життя 
усього народу, нестача якого-небудь відгомону найважливіших 
історичних подій. Все-таки цей схоластичний напрям довго 
утримувався в Україні (Радзикевич В. Середня доба / /  Історія 
української культури. - К., 1994. - С. 256).
У цій же праці Радзикевич відзначає й відсутність 
національних почуттів у значної частини професорів, які мов 
«перелітні птахи» кинули батьківщину і працювали на розвій 
російської культури (Є. Славинецький, С. Полоцький, 
Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, С. Калиновський та 
інші). Все це сталося внаслідок спрямованої з боку російського 
царату денаціоналізації академії, що особливо посилилася після 
знищення Гетьманщини.
Першим, хто здійснив замах на українську мову, був той, 
хто дав київській колегії право академії - цар Петро І. У 1720 р. 
він видає Указ про заборону друкування книжок українською 
мовою. Згодом російська мова (за наполяганням царського 
уряду) стає мовою викладання, а українська мова у стінах 
академії забороняється. У 1769 р. Синод наказує відібрати всю 
літературу, писану українською мовою. Проте до усіх цих акцій 
насилля більшість професорів і студентів залишилися 
байдужими. Схоластика, що панує у ті часи в академії, була 
настільки всепроникливою у думах професорів і студентів, що ті 
змирилися з поневоленням народу і зрадили його.
Отже, коли мова йде про відновлення традицій академії, 
треба пам’ятати, що серед них були й ганебні, не варті 
наслідування. Ними зокрема були: сліпе запозичення іноземних 
освітніх систем, без урахування національних особливостей 
освіти і виховання українців, всесильність схоластичної науки, 
ізоляція навчання від життя свого народу, денаціоналізація 
навчального процесу тощо.
Це варто пам’ятати, бо нині владними структурами чи­
ниться опір розбудові національної школи, під виглядом реформ 
губляться надбання вітчизняної системи освіти і виховання.
320
З історії українського шкільництва не можна вибирати 
окремі моменти, її треба знати, аналізувати і вчитися на ній, аби 
не робити нових помилок.


Вчитися на здобутках і вадах вітчизняного шкільництва

Дашко , В.І.

Формування духовної особистості як комплексна педагогічна проблема

Хорольська, Т.А.

Хорольський, А.А.

Людський дух як органічна інтенція та екзистенціал

Балута, Г.А.

До початків розуміння (герменевтика Д. I. Чижевського)

Власенко , І.М.

Проблема духовності в контексті музикознавчих дисциплін

Осипець , Р.О.

338
ОСИПЕЦЬ Р. О., 
м. Кривий Ріг
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОСТІ 
ЗАСОБАМИ НАРОДНОЇ ПІСНІ
Багатовікове колоніальне ярмо деформувало національну 
свідомість українців і сприяло появі у ній таких рис, як 
національний нігілізм, почуття меншовартості, мавпування перед 
чужим тощо. Очистити свідомість українця від нехарактерних 
рис і нашарувань уярмлених віків є нагальною потребою часу.
У незалежній українській державі мають бути створені 
всі умови для виховання національно свідомих громадян. З цією 
метою в першу чергу має використовуватись виховний потенціал 
української культури. Великі просвітителі Г. Сковорода, Т. Шев­
ченко, М. Драгоманов, Леся Українка, Г. Ващенко, В. Сухомлин- 
ський та інші визначальну роль у формуванні української 
ментальності відводили народній пісні. Т. Шевченко писав:
Наша пісня, наша дума,
Не вмре, не загине!
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Українська пісня розкриває безмежний світ людської 
духовності, полонить почуття, розум і серце молоді та дорослих. 
У ній відобразилися світогляд народу, його морально-етичні й 
естетичні принципи, педагогічний геній, багатовіковий досвід 
виховання підростаючих поколінь. Особливість найпоширенішо­
го музичного жанру пісні полягає у тому, що вона діє на 
почуття безпосередньо. В той час, як інші види мистецтва, 
наприклад, образотворче, архітектура, поезія, діють спочатку на 
інтелект, а потім на почуття, пісня викликає емоційні 
переживання відразу ж і здатна викликати могутню реакцію 
слухачів. Відомий український педагог Г. Ващенко підкреслює 
велику виховну й об’єднуючу роль музики, її злагіднюючий 
вплив на слухача. Коли її слухає якась велика група людей, вона 
спільно переживає певний настрій, чи то буде радість, чи смуток, 
чи тиха журба. Крім того, музика, особливо урочиста, як, 
наприклад, релігійні гімни, виводить нас із кола дрібних, щоден­
них, часто егоїстичних переживань і навіть примушує забувати 
своє «я». «Людина в такому стані розчиняється у світі вічного і 
безмежного» (Ващенко Г. Виховний ідеал.-ІІолтава,1994.-С.162).
Пісні, що виконуються хором, вважаються найвпливові- 
шими. Хоровий спів як вид народного мистецтва існує ще з неза-
339
пам’ятних часів. Він є породженням різних епох, починаючи від 
первісного суспільства і до наших днів. Хорова пісенна творчість 
розцвітає нев’янучими квітами любові до життя, рідної землі, її 
природи, в ній висвітлюються найкращі моральні якості людей: 
працьовитість, доброта, сердечність, розум, вірність, відданість, 
щирість, правдивість, краса. Поріч із цим у ній засуджуються 
потворні риси та стосунки між людьми: подружня невірність, си­
нівська невдячність, лінощі, заздрість, злість, зрада батьківщині.
У наші дні хоровий спів набув поширення через різні 
форми хорової самодіяльності, яка є органічною частиною 
художньої народної творчості. Покликання художньої 
самодіяльності полягає у задоволенні потреби естетичного 
виховання слухачі^ та виконавців, потреб народу у створенні, 
духовних цінностей.
У сучасних умовах важко переоцінити культурно- 
просвітнє значення художньої самодіяльності, її роль стає 
особливо відповідальною, тому що вона ідейно і художньо 
впливає на мільйонну аудиторію. І надзвичайну роль вона 
відіграє там, де самодіяльні хори - єдине живе джерело музично- 
пісенної культури.
Різноманітні функції хорової самодіяльності: виховна, 
пізнавальна, художньо-естетична, комунікативна. Це свідчить 
про її різносторонній характер і великий діапазон виховних 
засобів, якими вона володіє. У зв’язку з цим необхідно перш за 
все відзначити характер діяльності її членів, які безпосередньо 
беруть участь у творчому процесі, у створенні художнього 
образу. Є всі підстави оцінювати хорову самодіяльність не 
тільки як засіб активного відпочинку, залучення до світу 
прекрасного, до музичної освіти, але і як величезну суспільно- 
корисну справу, яка сприяє формуванню всебічно розвиненої 
особистості (ІІІамина Л. Работа с самодеятельным хоровым 
коллективом. - М., 1988. - С. 6).
Динаміка почуттів, яка криється у музичному творі й 
передається комплексом певних музично-виражальних засобів, 
стає іноді для виконавця об’єктом глибокого аналізу, а тому 
розкрити музичний образ вокального твору - важливе завдання 
керівника. Здійснити це можливо лише за умови усвідомленого і 
разом з тим живого, емоційного ставлення співаків до твору, що 
виконується. Отже, необхідно розвивати у самодіяльних 
виконавців емоційне сприйняття музики, образне мислення, 
навички виразного співу. Тільки тоді вся робота і саме 
виконання стануть дійсно виховним мистецтвом.
Хоровий спів поєднує у собі два найсильніші фактори
340
впливу на виконавця й слухача: слово та мелодію. Поєднавшись 
між собою, слово й мелодія здатні підняти людину на подвиг, 
спонукати до роздумів, доброчинності. Вои доповнюють і 
поглиблюють одне одного, формують художні смаки та 
благородні громадянські почуття.
Високохудожнім, справді духовним музичним твором 
стає та музика, яка всебічно розкриває духовні скарби, втілені у 
поетичному слові. Такий симбіоз слова й музики здатний 
ефективно діяти на духовну сферу виконавця і слухача.
Наслідки виконання залежать від ряду об’єктивних та 
суб’єктивних причин, серед яких основою слід вважати технічну 
підготовленість учасників хору, їх вміння емоційно передати 
закладений у творі художній образ, настрій. |Серування 
процесом співу і контроль за ним здійснюється за допомогою 
якісної оцінки звучання голосу, яке повинно бути природним, 
вільним, темброво забарвленим. У зв’язку з цим одним з 
головних моментів у організації процесу співу стає розвиток 
вокального, зонного слуху, який тонко реагує на відхилення від 
необхідного тону і передає багату гаму фарб людського голосу.
Однією з важливих особливостей хорового співу є його 
колективна основа, яка значно ускладнює розв’язання питань 
відносно техніки виконання. Тут успіх залежить від кожного 
зокрема і від колективу в цілому. Саме у взаємовідношенні 
співака з колективом, як елементу й цілого, полягає характерна 
риса хорового виконавства. Навчити співати кожного і навчити 
співати хором, в ансамблі - таким є двоєдине завдання вокально- 
хорового навчання, для виконання якого необхідне знання 
особливої техніки хорового виконавства, специфічних засобів 
виразності, пов’язаних зі своєрідністю й можливостями 
інструмента виконання - голосу.
Виховний вплив хорового дійства, а саме - колективну 
свідомість, правильно визначив К. Д. Ушинський: «Який могутній 
педагогічний засіб - хоровий спів... У пісні, а особливо у хоровій, 
є взагалі не тільки те, що оживляє й освіжає людину, але й те, 
що організовує працю, надихає співаків до дружньої справи» 
(Ушинський К. Вибр. педагогічні твори.-Т.1.-М.,1939.-С.341-342).
Отже, хоровий спів, емоційно впливаючи на співаків та 
слухачів, сприяє формуванню свідомості морально-естетичної 
культури майбутнього спеціаліста, всебічному гармонійному 
духовному розвитку його особистості.


Формування національної духовності засобами народної пісні

Not a member yet