Актуальні проблеми духовності
Not a member yet
759 research outputs found
Sort by
Iнформацiйна вiйна: аналiз феномена
Full text linkAbstract. Information warfare is based on different material phenomena and aims to influence the material world in a certain way. However, it also includes an equally necessary and important – ideal – constituent, which is rooted in psyche of individuals, human communities and is usually reflected outward, perceived, introduced into life and organized through relevant use of language, through visualization, etc. My research is devoted to the logical and philosophical analysis of this particular constituent of information warfare.
Social networks and electronic media, more widely – the Internet is almost the most important field for conducting the ideal component of information warfare today. Professional trolls and bots organized into "troll factories" and "bot farms" pose a great informational danger in the Internet. Their main product is the mass delivering of made-to-order (dis)information. For this, a set of fictitious "creatures" is produced – an "army of informational puppet-soldiers" with certain names and profiles in social networks.
Traditionally, publishing under a pseudonym is an acceptable or even legal way to protect the life and other rights of an author. The situation acquires new dangerous character when human activity moves into cyberspace massively, especially under condition of information warfare. Here, the use of pseudonyms provides not only anonymity, but also mass production of the "information puppet-soldiers" by trolls and bots.
In this research, some elementary ways to identify trolls were found. Together with fact checking, they are useful to protect against malicious informational influences, but are not always sufficient. This is so in the cases where, in particular, a deliverer of disinformation, trying to avoid clear deception, employs different logical tricks. Here one cannot do without of at least the basics knowledge of logic and some skill in critical thinking. This requires strengthening and renovating the mass teaching of these disciplines in schools and universities.
It is emphasized that an effective national system of conducting the ideal component of information warfare should combine groups of special officers of the competent state structures, specialized media workers, as well as relevant public organizations and individual information volunteers. But ideally, everyone should be educated to give himself or herself at least first aid against disinformation.
Key words: information warfare, ideal constituent of information warfare, Internet, troll, troll identification, "information puppet-soldiers", logic, critical thinking.Анотація. Інформаційна війна ґрунтується на різного роду матеріальних явищах і ставить за мету певним чином вплинути на матеріальний світ. Однак вона включає й не менш необхідну та важливу – ідеальну – складову, що вкорінена у психіці окремих людей, людських спільнот і зазвичай відображується назовні, сприймається, викликається до життя та організовується через застосування мови, візуалізацію тощо. Моя розвідка присвячена логіко-філософському аналізу саме цієї складової інформаційної війни.
Соціальні мережі й електронні ЗМІ, ширше – Інтернет сьогодні виявляється чи не найважливішим полем ведення ідеальної складової інформаційної війни. Велику інформаційну небезпеку в Інтернеті становлять професійні тролі і боти, організовані у «фабрики тролів», «ботоферми». Їх головний продукт – масове поширення замовної (дез)інформації. Для цього продукується множина вигаданих «істот» – «військо інформаційних ляльок-солдатів» з певними іменами та профілями у соціальних мережах.
Традиційно публікація під псевдонімом є виправданим чи навіть законним засобом убезпечення життя, інших прав автора. Ситуація набуває нового загрозливого характеру, коли людська активність масово перемішується у кіберпростір та ще й за умов інформаційної війни. Тут використання псевдонімів забезпечує не тільки анонімність, а й масове продукування тролями і ботами «інформаційних ляльок-солдатів».
У розвідці виявлені деякі елементарні способи ідентифікації тролів. Разом з фактчекінгом вони корисні в убезпеченні від злоякісних інформаційних впливів, але не завжди достатні. Це стосується випадків, коли, зокрема, розносник дезінформації, намагаючись уникнути явного обману, вдається до логічних хитрощів. Тут не обійтися без знання хоч би основ логіки і вміння критичного мислення. Це вимагає посилення і оновлення масового викладання даних дисциплін у школах та вишах.
Підкреслено, що дієва національна система ведення ідеальної складової інформаційної війни має поєднувати відповідні групи фахівців з компетентних державних структур, спеціалізований персонал медіа, профільні громадські організації, інформаційних волонтерів. Та в ідеалі кожен має бути навчений надавати собі сам бодай первинну допомогу проти дезінформації
Iнженерiя ума, звичка та людська природа
No full textThis paper attempts to do the following things. First, it reinterprets the notion of “mind engineering” from a more neutral standpoint and offers a totally new approach to the phenomenon. Thus, instead of looking at the phenomenon from a wholly negative perspective (such as identification of mind engineering with “brainwashing,” “mind control” and other manipulatory techniques), it defines mind engineering as the process of “design/redesign, implementation/reimplementation, evaluation/reevaluation of minds.” In itself, this process can be deliberate or forceful. Here, the author looks at deliberate mind engineering primarily.
Secondly, the “mind” is defined as a set of beliefs, and the latter, following Charles Peirce, is interpreted as the set of habits. The phenomenon of habit is interpreted pragmatically-hermeneutically and is defined as a “‘fixed’ functional interpretation of the world and one’s place in it that either works or does not work.” If a specific interpretation constantly works, it constitutes a “good” habit. If it does not work, it means a “bad” habit. Unlike the current social-psychological approaches to habit as goal-independent and automatic, and therefore “mindless”/non-cognitive, the author claims that habits are essentially goal-dependent, and cognitive. The habit’s main goal is to resolve the problematic situation that the organism is in. Habit’s cognitive element is grounded in the organism’s interpretive effort that allows it to specify a problematic situation as problematic. Therefore, the connection between the organism and a situation is not direct/immediate but rather is mediated via functional interpretive meaning. In the end, mind engineering must be taken as “habit engineering,” and, thus understood, the phenomenon in question can be seen as one of the key phenomena to clarify human nature.У цій статті зроблена спроба дослідити наступне. По-перше, автор переосмислює поняття «інженерії ума» з більш нейтральної точки зору та пропонує повністю новий підхід до цього феномену. Таким чином, замість погляду на цей феномен з суто негативної точки зору (наприклад, ототожнення інженерії ума з «промиванням мізків», «контролем розуму» та іншими примусовими та маніпулятивними техніками), автор визначає інженерію ума як процес «проєктування/перепроєктування, впровадження/повторного впровадження, оцінки/переоцінки ума». Сам по собі цей процес може бути добровільним або примусовим. Тут автор розглядає насамперед добровільну інженерію ума. По-друге, «ум» визначається як набір переконань, а останні, слідом за Чарльзом Пірсом, трактуються як набір звичок. Феномен звички трактується прагматично-герменевтично і визначається як «‘фіксована’ функціональна інтерпретація світу та власного місця в ньому, яка або працює, або не працює». Якщо конкретна інтерпретація постійно працює, вона є «хорошою» звичкою. Якщо не працює, значить «поганою» звичкою. На відміну від сучасних соціально-психологічних підходів до звички як ціленезалежної та автоматичної, а отже, «бездумної»/некогнітивної, автор стверджує, що звички є сутнісно цілезалежними та когнітивними. Основна мета звички полягає в тому, щоб вирішити проблемну ситуацію, в якій знаходиться організм. Когнітивний елемент звички заснований на інтерпретаційному зусиллі організму, яке дозволяє йому визначити проблемну ситуацію як проблемну. Тому зв’язок між організмом і ситуацією не є прямим/безпосереднім, а скоріше опосередковується через функціональний інтерпретаційний сенс. Зрештою, інженерію ума слід сприймати як «інженерію звичок», і, якщо її розуміти таким чином, то розглянутий феномен можна розглядати як один з ключових феноменів для прояснення людської природи
Аналітична нормативна етика і тенденції її розвитку
No full textThe paper presents an overview of the main conceptions and approaches in the field of normative ethics, developed within modern analytical philosophy. Two main types of normative ethical theories are considered — teleological and deontological ones, which differ in defining the concept of right and the concept of good and interpreting relationship between them. Theories of the teleological type (consequentialism and virtue ethics) are characterized by putting good as the primary category of ethics, which is defined independently of other ethical concepts, in particular, what can be considered right and wrong. The category of morally right, on the contrary, is defined in these theories through the concept of good, namely, as something that increases (maximizes) good or contributes to its realization. Thus, the teleological (in a broad sense) approach to ethics assumes the derivation of moral norms, in particular those that determine right behavior, from the concept of good, which acts as some basic (ultimate) goal, the achievement of which is seeking by any moral person. This ultimate and unconditional good does not depend on any moral norms and can be defined in different ways. Based on how the concept of good is concretized, various teleological concepts of normative ethics are possible. In particular, we can distinguish between egoism, altruism and utilitarianism. Both egoism and altruism have their followers among analytical philosophers, but the most widespread is utilitarianism. In theories of the deontological type (ethics of duty), the relationship between the main ethical concepts actually changes to the opposite, namely: the category of moral right is considered as the main and primary one. Accordingly, the good in such theories appears to be a subordinate concept and is ultimately defined through moral norms that enshrine and codify what is considered morally right.
У статтi подано огляд основних концепцiй i пiдходiв у га- лузi нормативної етики, яка розвивається в межах сучасної аналiтичної фiлософiї. Розглянуто два основних типи нормативних етичних теорiй: телеологiчнi та деонтологiчнi, — якi розрiзняються за способом визначення поняття правильного та поняття добра i трактуванням їх взаємозв’язку. Для теорiй телеологiчного типу (консеквенцiалiзм та етика чеснот) характерне визнання добра як первинної категорiї етики, яка визначається незалежно вiд iнших етичних понять, зокрема, вiд того, що може вважатися правильним або неправильним. Категорiя моральної правильностi, навпаки, визначається в цих теорiях через поняття добра, а саме, як те, що збiльшує (максимiзує) добро чи сприяє його втiленню. Тож, телеологiчний (у широкому сенсi) пiдхiд до етики передбачає похiднiсть моральних норм, зокрема тих, якi визначають правильну поведiнку, вiд поняття добра, що виступає як деяка основна (кiнцева) мета, досягнення якої прагне будь-яка моральна людина. Це остаточне та безумовне добро не залежить вiд жодних моральних норм, i може визначатися по-рiзному. Виходячи з того, як конкретизується поняття добра, видiляють рiзнi телеологiчнi концепцiї нормативної етики. Зокрема, маємо змогу розрiзнити егоїзм, альтруїзм та утилiтаризм. Як егоїзм, так i альтруїзм мають своїх послiдовникiв серед аналiтичних фiлософiв, якi займаються розробкою нормативних етичних теорiй, проте найбiльшого поширення серед концепцiй консеквенцiйного типу отримав утилiтаризм. У теорiях деонтологiчного типу (етика обов’язку) вiдношення мiж основними етичними поняттями фактично змiнюється на протилежне, а саме: як основна та первинна розглядається категорiя моральної правильностi. Вiдповiдно, добро в таких теорiях виявляється пiдпорядкованим поняттям i, зрештою, визначається через моральнi норми, якi закрiплюють i кодифiкують те, що вважається морально правильним
Толерантність і критичність: нетолерантність до хиби
Full text linkTolerance has limits. Tolerance is an attitude that recognizes the other as equal but different. If we cannot distinguish between false and different, we may end up with counterfeit tolerance. In order to make such a distinction, we have to accompany tolerance with critical evaluation. If the conditions for the functioning of tolerance are violated and the corresponding attitude toward social practices continues to be called tolerance, we can obtain an unlimited tolerance that applies to everything. This kind of pseudo-tolerance is based on indifference or incompetence, but not on critical evaluation. There is also a forced tolerance for which there is no reason other than some kind of coercion. Neither is tolerance, even though they are called by the same term and can be applied in similar situations.
Tolerance supports the norm. Tolerance as a social phenomenon has an unobvious consequence - it changes the status of the tolerated phenomenon by bringing it to the level of social acceptance and later approval. Tolerance sanctions the tolerated phenomenon as a permissible other that cannot be criticized and can be accepted. With pseudo-tolerance, there is a danger that some phenomena will be accepted as socially acceptable for no reason. However, such phenomena directly destroy the environment of tolerance. For example: justifiable violence or harmless lies.
Not everything is tolerable. There are certain social practices that cannot be tolerated because they are not other but wrong or dangerous. The question of the possibility of tolerating social practices requires the use of critical thinking to find and apply appropriate criteria. Fake, lies, and misinformation cannot be tolerated because they destroy the conditions of tolerance in the epistemic community. They create irremovable epistemic alternatives that diminish the cognitive status of knowledge in general, thereby causing the degradation of the epistemic environment. To preserve the opportunity to be tolerant, we must worry about how we can maintain an environment in which we can be tolerant. Likewise, to be able to acquire knowledge, we must care for the epistemic environment in which we can do so productively.Толерантність має межі. Толерантність – це ставлення щодо визнання іншого рівним, але відмінним. Якщо ми не можемо відрізнити хибне від відмінного, ми можемо отримати псевдотолерантність. Щоб зробити таке розрізнення, ми маємо супроводжувати толерантність критичною оцінкою. Наприклад, якщо умови функціонування толерантності порушуються, а відповідне ставлення до суспільних практик продовжує називатися толерантністю, ми можемо отримати безмежну толерантність, яка застосовується до будь-чого. Така псевдотолерантність ґрунтується на байдужості чи некомпетентності, а не на критичній оцінці. Трапляється також вимушена толерантність, для якої немає жодних інших причин, окрім примусу. Ці випадки не є толерантністю, хоча вони називаються тим самим терміном і можуть застосовуватися в схожих ситуаціях.
Толерантність підтримує норму. Толерантність як соціальне явище має неочевидний наслідок – вона змінює статус толерованого явища, підіймаючи його до рівня соціального сприйняття, а потім і схвалення. Толерантність санкціонує толероване явище як допустиме відмінне інше, яке не можна критикувати і яке можна прийняти. При псевдотолерантності існує небезпека того, що деякі явища будуть безпідставно сприйняті як соціально прийнятні. Проте такі явища безпосередньо руйнують середовище толерантності. Наприклад: виправдане насильство або нешкідлива брехня.
Не все підлягає толеруванню. Існують певні соціальні практики, які не можна терпіти, тому що вони не інші чи відмінні, а хибні чи небезпечні. Питання можливості толерантності до соціальних практик вимагає використання критичного мислення для пошуку та застосування відповідних критеріїв. Не можна терпіти фейки, брехню та дезінформацію, оскільки вони руйнують умови толерантності в епістемологічному співтоваристві. Вони створюють такі епістемічні альтернативи, які не можна відкинути, а їхня непозбувна наявність знижує когнітивний статус знання в цілому, спричиняючи тим самим деградацію епістемічного середовища. Щоб зберегти можливість бути толерантними, ми повинні турбуватися про те, як ми можемо підтримати середовище, в якому ми можемо бути толерантними. Так само, щоб мати можливість здобувати знання, ми повинні дбати про епістемічне середовище, в якому ми можемо це продуктивно робити
Знання і психофізична проблема. Глава 5. Взаємодія і свідомість
No full textThe reader is offered a translation of the fifth chapter of the book "Knowledge and the Body-Mind Problem: In Defence of Interaction", which was published on the basis of the Kenan Lectures that Sir K. Popper delivered at Emory University in the spring of 1969. The lecture "Interaction and Consciousness" can be conventionally divided into three parts: (1) the formulation of the mind-body problem and consideration of existing approaches to its solution; (2) the substantiation of his own "tentative solution" of this problem – the pluralistic conception of the mind-body interaction; (3) the discussion that took place after the lecture. Popper carefully examines the essence and arguments of both monistic (behaviorism/physicalism and solipsism/idealism) and dualistic (parallelism and interactionism) approaches. He considers Cartesian dualism the most plausible approach but significantly expands and deepens it due to three ideas: emergent evolution, the evolution of human language, and three worlds. Popper turns to Darwinism as a methodological program for constructing a new conjectural theory of the human mind and the Self. Darwinism enables him to view the world (as well as consciousness, language, knowledge, etc.) as a dynamic and hierarchical structure. In particular, Popper substantiates the thesis that there are three autonomous worlds: (1) the world of physical states, (2) the world of mental states, or dispositions to behave, and (3) the world of theories and objective problems. According to the theory of emergent evolution, emerging structures always interact with, but do not reduce to, the basic structure of the physical states from which they arise. Similarly, ideas, problems, and theories are generated by the subject’s mental states but form an autonomous world. In addition, according to Popper, there is always a feedback loop between the regulating and regulated systems. In Popper\u27s conception of interactionism, human consciousness is viewed as containing a great many residues of the lower forms of consciousness shared with animals, but what he calls the Self or full consciousness arises when people are thinking, especially when they use language in its higher functions (descriptive and argumentative).Увазі читача пропонується переклад п’ятої глави книги «Знання і психофізична проблема: На захист взаємодії», яка видана на основі Кенанівських лекцій, прочитаних К. Поппером навесні 1969 року в Університеті Еморі. Лекцію «Взаємодія і свідомість» умовно можна поділити на три частини: (1) формулювання психофізичної проблеми і розгляд наявних підходів до її розв’язання; (2) обґрунтування власного «пробного розв’язання» цієї проблеми – плюралістичної концепції психофізичної взаємодії; (3) обговорення, що мало місце після лекції. Поппер ретельно розглядає суть та аргументацію як моністичних підходів (біхевіоризм/фізикалізм та соліпсизм/ідеалізм), так і дуалістичних (паралелізм та інтеракціонізм). Найбільш правдоподібним підходом він вважає картезіанський дуалізм, однак суттєво розширює і поглиблює його за рахунок трьох ідей: емерджентної еволюції, еволюції людської мови та трьох світів. Поппер звертається до дарвінізму як методологічної програми для побудови нової гіпотетичної теорії людського розуму та Я. Дарвінізм дає йому можливість розглядати світ (а також свідомість, мову, знання тощо) як динамічну та ієрархічну структуру. Зокрема, Поппер обґрунтовує тезу, що існує три автономних світи: (1) світ фізичних станів, (2) світ психічних станів, або схильностей до поведінки, (3) світ теорій та об’єктивних проблем. Згідно з теорією емерджентної еволюції, нові структури, що виникають, завжди взаємодіють з базовою структурою фізичних станів, з яких вони виникають, але не редукуються до них. Так само ідеї, проблеми і теорії породжуються психічними станами суб’єкта, але утворюють автономний світ. Крім того, на думку Поппера, між регулюючою і регульованою системами завжди існує також і зворотній зв’язок. В концепції інтеракціонізму Поппера людська свідомість розглядається як така, що містить дуже багато залишків нижчих форм свідомості, спільних з тваринами, однак те, що він називає Я, або повною свідомістю, виникає, коли люди мислять, особливо коли послуговуються мовою в її вищих функціях (дескриптивній та аргументативній)
Психофізична взаємодія, фізична причинність та природа субстанцій у філософії Декарта
Full text linkThe article discusses the problem of the compatibility of Descartes’s doctrine of interactionist substance dualism with his claims about the law of the conservation of the quantity of motion, about the way God maintains the world in existence, and about minds and bodies having only properties that are modes of thinking or extension respectively. The case is made that although there seem to be prima facie conflicts, they can be neutralised as merely apparent. The position that mental states cause some motions in the brain is consistent with Descartes’s postulation of the existence of the law of conservation of the quantity of motion, insofar as it derives from God’s immutability whereas souls are not immutable, as well as with the laws of conservation established by Newtonian physics, insofar as they don’t prohibit purely redistributive changes and are established only for physical interactions. Descartes’s interactionism does not conflict with his statements about the way God maintains the world in existence, if the latter are construed in the sense that God preserves motion in the world by preserving the laws of nature, and the conservation of the world by God is a continuation of the initial act of creation. The principle that all properties of a substance are modes of its main attribute agrees with substance dualism and interactionism, if we admit that Descartes’s ontology of the world includes, besides substances of two kinds with their main attributes and modes of those attributes, something more ‒ irreducible sue generis entities, such as the substantial union of body and soul and/or psychophysical laws of nature.У статті обговорюється проблема сумісності між інтеракціоністським субстанційним дуалізмом Декарта та його висловлюваннями про закон збереження кількості руху, про спосіб, у який Бог підтримує існування світу, та про те, що усі властивості душ і тіл є модусами, відповідно, мислення або протяжності. Обґрунтовуються можливості інтерпретацій, які усувають позірний конфлікт між цими аспектами вчення Декарта. Зокрема, положення про те, що психічні стани викликають певні рухи в мозку, узгоджується з вченням Декарта про закон збереження кількості руху, оскільки цей закон випливає з незмінності Бога, тоді як душі не є незмінними; воно також узгоджується із законами збереження у фізиці Ньютона, оскільки ці закони не забороняють змін, в яких відбувається лише перерозподіл (без загальної зміни) енергії та імпульсу, і оскільки вони встановлені лише для фізичних взаємодій. Інтеракціонізм Декарта не суперечить його висловлюванням про те, як Бог підтримує існування світу, якщо ці висловлювання тлумачити у тому сенсі, що Бог зберігає рух у світі через збереження законів природи, і що збереження світу Богом є продовженням початкового акту творення. Принцип, згідно якого усі властивості субстанції є модусами її головного атрибута, узгоджується з субстанційним дуалізмом та інтеракціонізмом, якщо визнати, що в філософії Декарта онтологія світу включає не лише субстанції двох видів з їх основними атрибутами та модусами цих атрибутів, але й деякі інші особливі фундаментальні сутності, такі як субстанційний союз тіла та душі та/або психофізичні закони природи
Ідентичність в аналітичній філософії, соціології та психології: спільне і відмінне
No full textAbstract. In the twenty-first century, scholars pay considerable attention to the question of the identity of a person. This category is studied in philosophy, humanities, and social studies. However, there is a question of similarity and differences in the understanding of the term “identity”. Is identity viewed the same in philosophy, sociology, and psychology? The paper attempts to compare the understanding of identity as a category in the mentioned fields of study.
First, the article outlines the historical development of identity, sociology, and psychology and the understanding of this category. In analytic philosophy, identity is the question of a person\u27s existence over time: whether the person at time t1 is identical to a person at time t2. In psychology, identity is regarded as the feeling of being an unchanged subject of thoughts in the stream of consciousness and as the identification with social roles. The first understanding is personal identity. It is viewed the same as in philosophy. The other is social identity. Sociology considers identity predominantly as social identity.
Then, the paper compares the understanding of identity in analytic philosophy, psychology, and sociology. In analytic philosophy, personal identity is viewed as logical construction, but the notion of personal identity in psychology is based on the Pure Ego theory. It means identity is a minimal unit and cannot be analyzed further. Social identity is regarded as logical construction. Personal identity in analytic philosophy and social identity in psychology and sociology are based on the same methodological approach, so the paper compares these two categories. As a result of the comparison, some differences have been found in the understanding of the ontological status of the category “identity” and its practical realization.
Анотація. У двадцять першому столітті науковці приділяють значну увагу питанню ідентичності особистості. Цю категорію вивчають у філософії, гуманітарних та соціальних науках. Однак постає питання схожості та відмінності у розумінні поняття «ідентичність». Чи однаково розглядається ідентичність у філософії, соціології та психології? У статті зроблено спробу порівняти розуміння ідентичності як категорії у згаданих галузях дослідження.
Спочатку у статті окреслено історичний розвиток ідентичності та розуміння цієї категорії е філософії, соціології і психології. В аналітичній філософії ідентичність – це питання про існування особистості в часі: чи ідентична певна особистість в момент часу t1 особистості в момент часу t2. У психології ідентичність розглядається як відчуття себе незмінним суб’єктом думок в потоці свідомості та як ототожнення з соціальними ролями. Перше розуміння – особистісна ідентичність. Вона розглядається так само, як і у філософії. Інше тлумачення – соціальна ідентичність. Соціологія розглядає ідентичність переважно як соціальну ідентичність.
Далі у статті порівнюється розуміння ідентичності в аналітичній філософії, психології та соціології. В аналітичній філософії ідентичність особистості розглядається здебільшого як логічна конструкція, але поняття особистісної ідентичності в психології базується на теорії Чистого Его. Це означає, що поняття ідентичності розглядається як мінімальна одиниця і не може бути проаналізовано далі. Соціальну ідентичність розглядають як логічну конструкцію. Оскільки ідентичність особистості в аналітичній філософії та соціальна ідентичність у психології та соціології базуються на одному методологічному підході, у статті порівнюються ці дві категорії. У результаті порівняння виявлено деякі відмінності в розумінні онтологічного статусу категорії «ідентичність» та у її практичній реалізації
Невідомий Поппер: передмова до перекладу глави «Взаємодія і свідомість»
No full textAbstract. The article is designed to introduce the issues subjected to K. Popper\u27s analysis in the so-called metaphysical period of his intellectual quest and, thereby, facilitate the reading and comprehension of the proposed translation of the fifth chapter from the book "Knowledge and the Body-Mind Problem: In Defence of Interaction". The author emphasizes that, in Ukraine, Popper is known predominantly as a political philosopher and a social science methodologist, and that fact corresponds to the early methodological period. In many ways, his views on classical philosophical problems remain misunderstood and misrepresented in the West. The mind-body problem is among such classic philosophical problems widely discussed in contemporary analytic philosophy; its quite original tentative solution of which is offered by K. Popper. In particular, he suggests looking at this problem in the light of three ideas: the autonomy of the world 3, emergent evolution, and the theory of the evolution of language. Using these ideas, Popper criticizes all known approaches to solving the mind-body problem: both monistic (behaviorism/physicalism and solipsism) and dualistic ones (parallelism and Cartesian interactionism). The value of the approach offered by K. Popper may lie in the fact that, on the one hand, it actualizes the ideas of many previous philosophers, in particular, Plato, R. Descartes, F. Bolzano, G. Frege, and, on the other hand, it attracts a wide range of modern scientists\u27 ideas and concepts: K. Bühler\u27s idea of the evolution of language, Ch. Darwin\u27s idea of biological evolution, Ch. Peirce\u27s fallibilism, K. Lorenz\u27s ethology, E. Schrödinger\u27s quantum mechanics, etc. The author believes that the familiarization with K. Popper\u27s arguments can be useful for the contemporary discussion of the mind-body problem, which is conducted mainly in the physicalist terms of cognitive science and to a much lesser extent in the philosophical terms of the metaphysics of mind. The author also draws attention to the peculiarity of Popper\u27s style of philosophizing, difficulties with the translation of some philosophical terms and demonstrates how Popper himself follows his philosophical principles of critical rationalism.Анотація. Стаття покликана ввести у проблематику, яка була предметом аналізу К. Поппера у т. зв. метафізичний період його інтелектуальних пошуків, і тим самим полегшити читання і розуміння запропонованого перекладу п’ятої глави із книги «Знання і психофізична проблема: На захист взаємодії». Автор підкреслює, що Поппер відомий в Україні здебільшого як політичний філософ і як методолог суспільних наук, що відповідає ранньому методологічному періоду. Багато в чому його погляди на класичні філософські проблеми залишаються неправильно зрозумілими і неправильно представленими і на Заході. До таких класичних філософських проблем, широко обговорюваних у сучасній аналітичній філософії, належить психофізична проблема, доволі оригінальне пробне розв’язання якої пропонує Поппер. Зокрема, він пропонує подивитися на цю проблему у світлі трьох ідей: автономності світу 3, емержентної еволюції та теорії еволюції мови. Завдяки цим ідеям Поппер критикує усі відомі способи розв’язання психофізичної проблеми: як моністичні (біхевіоризм/фізикалізм та соліпсизм), так і дуалістичні (паралелізм та картезіанський інтеракціонізм). Як альтернативу до усіх них він обґрунтовує плюралістичну концепцію психофізичної взаємодії. Цінність підходу, запропонованого К. Поппером, може полягає у тому, що він, з одного боку, актуалізує ідеї багатьох філософів минулого, зокрема Платона, Р. Декарта, Ф. Больцано, Г. Фреге, а з іншого – залучає широке коло сучасних наукових ідей і концепцій: ідею еволюції мови К. Бюлера, ідею біологічної еволюції Ч. Дарвіна, фалібілізм Ч. Пірса, етологію К. Лоренца, квантову механіку Е. Шрьодінгера та ін. Автор вважає, що ознайомлення з аргументами К. Поппера може бути корисним для сучасної дискусії щодо психофізичної проблеми, яка ведеться переважно у фізикалістських термінах когнітивної науки і в значно меншій мірі в філософських термінах метафізики свідомості. Автор також звертає увагу на особливість попперівського стилю філософствування, складнощі із перекладом деяких філософських термінів, демонструє, як Поппер сам слідує власним філософським принципам критичного раціоналізму
Чим І. Кант завершує «критичну справу»? : (До питання про зміст третьої «Критики»)
No full textThe article examines the final stage of I. Kant`s "entire critical enterprise" in the context of critical philosophy in general (explained by Kant in his three Critiques: Critique of Pure Reason, Critique of Practical Reason, and Critique of the Power of Judgment). The main idea of the article is that the content of the third Critique is not the aesthetics, teleology, biology, ecology, system theory or philosophy of science, like all of them together, but the reflective power of judgment as one of the higher cognitive faculties of a transcendental subject. It has its own a priori principle (the subjective principle of the formal purposiveness of nature) and its own territory (ein Boden) for rightful use (but not the domain (das Gebiet or ditio)). The author gives three arguments for this idea: (1) it is important to distinguish between critique itself (as propaedeutics) and philosophical doctrine, which consists of the metaphysics of nature and metaphysics of morals; (2) the main task of the third Critique is not the construction of a coherent philosophical system (doctrine), but the solution of a general problem concerning the conditions of the possibility and limits of knowledge of individual formations; (3) before judging numerous particular ideas, it is worth grasping the whole idea, that is, placing the Critique of the Power of Judgment in the context of the "critical enterprise" in general. Kant pays special attention to delineating the limits of rightful use of key terms in a specific context, in particular, such as "the purposiveness of nature" and "the power of judgment". The subject of consideration in the third Critique is the aesthetic judgments of reflection (judgments about the beautiful and the sublime of nature and art), and teleological judgments about objects of nature as ends. If the transcendental principle of the reflective power of judgment in the aspect of its aesthetic variety acts as a constitutive principle for the feeling of pleasure and displeasure, then in the aspect of its teleological variety, it is regulative for the faculty of knowledge. Kant emphasizes that the critique of the power of judgment does not concern to how we know nature, but how we can judge it beyond theoretical cognition in view of the reality of the supersensible, which is the subject of practical philosophy.У статті розглядається завершальний етап «цілої критичної справи» І. Канта у контексті критичної філософії загалом (викладеної Кантом у трьох «Критиках»: «Критиці чистого розуму», «Критиці практичного розуму» та «Критиці сили судження»). Головна ідея статті полягає у тому, що змістом третьої «Критики» є не естетика, телеологія, біологія, екологія, теорія систем чи філософія науки, як і усі вони разом, а рефлектувальна сила судження як одна із вищих пізнавальних спроможностей трансцендентального суб’єкта. Вона має власний апріорний принцип (суб’єктивний принцип формальної доцільності природи) і власну ділянку (ein Boden) для легітимного вжитку (проте не царину (das Gebiet)). Автор наводить три аргументи на користь цієї ідеї: (1) важливо розрізняти власне критику (як пропедевтику) і філософську доктрину, що складається із метафізики природи і метафізики звичаєвості; (2) головне завдання третьої «Критики» – не побудова цілісної філософської системи (доктрини), а вирішення загальної проблеми, що стосується умов можливості і меж пізнання індивідуальних формоутворень; (3) перш ніж судити про численні окремі ідеї, варто схопити цілісну ідею, тобто вписати зміст «Критики сили судження» у контекст «критичної справи» загалом. Кант приділяє особливу увагу окресленню границь правомірного вжитку ключових термінів у конкретному контексті, зокрема таких як «доцільність природи» і «сила судження». Предметом розгляду у третій «Критиці» є естетичні судження рефлексії (судження про прекрасне і піднесене природи та мистецтва) та телеологічні судження про предмети природи як цілі. Якщо трансцендентальний принцип рефлектувальної сили судження в аспекті її естетичного різновиду виступає конститутивним принципом для почуття задоволення і незадоволення, то в аспекті її телеологічного різновиду – регулятивним для спроможності пізнання. Кант наголошує на тому, що критика сили судження не стосується того, як ми пізнаємо природу, а як ми можемо судити про неї за межами теоретичного пізнання з огляду на реальність надчуттєвого, що є предметом практичної філософії