Актуальні проблеми духовності
Not a member yet
759 research outputs found
Sort by
«Усі як один». Ментальні підвалини солідарної дії
No full textAnalyzing the problem of the «semantics of action», M. V. Popovych gave an anecdotal example, according to which in a dialogue between two competitors (traveling salesmen) who suspect each other of deception in advance, one of them, convinced that the opponent will not believe him anyway, decides to tell him the truth, thus «confounding his cards». Taking the competitor\u27s information as true, the opponent, at the same time, makes it clear to the opponent that, despite his words, he fully understood his real intention -- to mislead him. In addition to the story about these «like-minded» competitors, the proposed publication cites other cases of understanding each other without words, albeit non-antagonistic. This is an old married couple, according to O. Spengler, and the original team, according to O. M. Freudenberg. In both examples the so-called «We» stands out very clearly, for which thoughts on a certain occasion are common, without the need for prior agreement. Accordingly, the article draws attention to an interesting, from the point of view of the philosophy of action, phenomenon, which the author repeatedly observed in the student group during his studies at Kyiv University named after T.G. Shevchenko (1980-85). According to him, a group of people (students) reacts to a certain challenge as a «collective individual» -- «all as one», or the same «We». There is a peculiar phenomenon of an instant solidarity protest reaction to some challenge, as a result of a «conspiracy without language», which is based on certain worldview markers of acceptable and unacceptable and reveals a structure in the form of a series of step-by-step actions that characterizes equanimity (mental measurement). This manifestation of «We» is opposed to two other, more traditional, manifestations of this category -- a mechanical «we», united by a common language or belonging to the same reference group, but not devoid of internal contradictions (the example of traveling salesmen, according to M.V. Popovich), and -- «we» of the totalitarian society, formed by the opaque way of hypnosis, deception (propaganda), violence by the leader-«puppet master». The latter can be characterized as «we are the victims». In a free society, priority is given to the authenticity and value of the unintended, spontaneous expression of «We», which opposes the phantom power of an illegitimate leader.Розбираючи проблему «семантики дії», М. В. Попович наводив анекдотичний приклад, згідно з яким в діалозі двох конкурентів комівояжерів, які наперед підозрюють один одного в обмані, один із них, у переконанні, що опонент все одно йому не повірить, вирішує сказати тому правду, таким чином «сплутавши його карти». Сприймаючи інформацію конкурента як правдиву, опонент, водночас, дає зрозуміти супротивникові, що, попри слова, він цілком зрозумів його справжній замір – ввести його в оману. Окрім історії про цих конкурентів-«однодумців», в пропонованій публікації наводяться інші випадки розуміння одне одного без слів, щоправда – неантагоністичного. Це – стара подружня пара, за О. Шпенглером і первісний колектив, за О. М. Фрейденберг. В обох прикладах дуже виразно виступає так зване «Ми», для якого думки з певного приводу є спільними, без потреби попереднього узгодження. Відповідно, стаття привертає увагу до цікавого, з точки зору філософії дії, феномену, який неодноразово спостерігався автором в студентському колективі під час навчання в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка (1980–85 рр.). Згідно з ним, група людей (студентів) реагує на певний виклик як «колективний індивід» – «усі як один», або – те саме «Ми». Відзначається своєрідне явище миттєвої солідарної протестної реакції на якийсь виклик, внаслідок «змови без мови», яка базується на певних світоглядних маркерах прийнятного й неприйнятного і виявляє структуру у вигляді низки поетапних дій, котрі характеризує виваженість (ментальний замір). Цей вияв «Ми» протиставляється двом іншим, більш традиційним, проявам цієї категорії – механічному «ми», об\u27єднаному спільною мовою або належністю до однієї референтної групи, але не позбавленому внутрішніх суперечностей (приклад комівояжерів, за М.В. Поповичем), та – «ми» тоталітарного суспільства, сформованому непрозорим шляхом гіпнозу, обману (пропаганди), насильства з боку очільника-«ляльковода». Останнє можна охарактеризувати як «ми жертв». У вільному суспільстві перевага надається справжності й цінності ненавмисного, спонтанного вияву «Ми», яке опонує примарній владі нелегітимного провідника
Порівняння практичного й онтологічного підходів до проблеми ідентичності особистості в аналітичній філософії
No full textAbstract. The paper considers the problem of personal identity in analytic philosophy, which is a question of why a person remains identical to themselves over time, and what personal identity grounds on. In analytic philosophy, the problem of personal identity is usually considered in metaphysics. However, as Derek Parfit has shown, the problem of personal identity is not what matters in metaphysics. He suggests that it should be revised in ethics. Due to his influential works, the problem of personal identity starts being considered in practical philosophy. Since the 1980s, analytic philosophers have been developing two approaches to the mentioned problem. The first approach is the normative one. According to it, personal identity turns a human being into a moral agent. Without identity, an individual cannot become a person at all. The other approach is narrative one, which explains that a person combines different experiences into a narrative, and that is the way for a person to remain the same over time. Despite the differences between the two approaches, they both base on the same conceptual model – the notion of practical identity. In this paper, we suggest that narrative and normative theories of personal identity should be viewed within the practical approach to the problem, which opposes the metaphysical approach. This article outlines the key ideas of the practical approach to personal identity and compares it to personal identity in metaphysics. These three key points are the understanding of the notion of a person, the interpretation of identity and the way to consider the problem of identity criterion or criteria. In the practical approach to identity, a person is an agent. Identity is viewed through the concept of the attribution of actions. Personal identity consists of the unity of one’s self. The question of personal identity criteria becomes a question of reidentification. Personal identity is based not on criterion but on the mechanism of action attribution. As compared to the understanding of personal identity in metaphysics, the practical way to consider it highlights that identity is a process of keeping the unity of one’s self over time using action attribution. Анотація. У статті розглянуто проблему ідентичності особистості в аналітичній філософії, яка полягає в питанні, чому особистість залишається ідентичною собі протягом часу, і на чому ґрунтується її ідентичність. В аналітичній філософії проблему ідентичності особистості зазвичай розглядають в онтології. Однак, як показав Дерек Парфіт, проблема ідентичності особистості не має значення в метафізиці. Він пропонує, що її слід переглянути з в етиці. Завдяки його впливовим працям, проблему ідентичності особистості почали розглядати в практичній філософії. З 1980-х років аналітичні філософи розробляють два підходи до зазначеної проблеми. Перший підхід – нормативний. Відповідно до нього, завдяки ідентичності особистості людина перетворюється на моральний суб’єкт. Без ідентичності індивід взагалі не зможе стати особистістю. Інший підхід – наративний, який пояснює, що особистість поєднує різний досвід у наративі, і це спосіб, завдяки якому особистість залишатися тією самою у часі. Незважаючи на різницю між цими двома підходами, вони обидва засновані на одній концептуальній моделі – понятті практичної ідентичності. У статті ми пропонуємо, що наративні та нормативні теорії ідентичності особистості cлід розглядати в рамках практичного підходу до проблеми, який протиставляється метафізичному. У цій статті наведено ключові ідеї практичного підходу до особистої ідентичності та порівняно їх з ідентичністю особистості в онтології. Ці три ключові аспекти – розуміння поняття «особистість», інтерпретація ідентичності та спосіб вирішення проблеми критеріїв ідентичності особистості. У практичному підході до ідентичності особистість є суб’єктом діяльності. Ідентичність розглядається через концепцію приписування дій. Ідентичність особистості полягає в єдності власного «Я». Питання критеріїв ідентичності особистості стає питанням реідентифікації. Ідентичність особистості ґрунтується не на критеріях, а на механізмі приписування дій. У порівнянні з розумінням ідентичності особистості в онтології, практичний спосіб розгляду підкреслює, що ідентичність – це процес підтримання єдності власного «Я» у часі за допомогою приписування дій
Цінності, оцінки й емоції в обгрунтуванні прийняття рішень
No full textDecision-making is one of the main structural components of social interaction. When asked to justify a decision in question, the usual response is to construct arguments. They establish preferences between alternative actions. Such arguments rely on preferences between values. Preferences between values, in turn, are established by evaluating them, and assigning them the degrees of importance for decision-making. In this way, the evaluated values are included in the decision-making justification process. The success of the justification of the decision depends, to a large extent, on the transmitting of the evaluated value to the person to whom such justification is addressed.
When decision-making is emotional, values gain degrees of importance through emotional evaluation. And the perception of the justification of the decision can also be emotional. An emotional reaction to it is an evaluative reaction. It shows whether the transmitting of value is successful, whether the value is accepted and, in the result, whether the proposed justification for the decision is accepted or not.
The question is how arise the emotional evaluations that determine preferences between values. It is proposed to consider emotional evaluation as the result of an intuitive inference – emotional evaluation induction. Making an inference is a consequence of perceiving an expression of emotion, a reaction to an emotional expression of an evaluative attitude to value.
Emotional inferences are plausible inferences. Their conclusions are potentially cancellable. Usually, the reasons for cancelling the conclusion of an argument supporting a decision are inconsistency or incompleteness of information. The dynamics of emotional states is added to these reasons.
Transmitted and accepted values lead to the emergence of collective intentionality which, apart from everything else, arises due to a series of inferences, which, to some extent, are «guided» by emotions.Прийняття рішень є одним з головних структурних компонентів соціальної взаємодії. Коли висувається вимога обґрунтувати відповідне рішення, звичайною відповіддю на цю вимогу є побудова аргументів. Вони встановлюють переваги між альтернативними діями. Така аргументація спирається на переваги між цінностями. Переваги між цінностями, у свою чергу, встановлюються їх оцінюванням, приписуванням ступенів важливості цінностей для прийняття рішень. У такий спосіб оцінені цінності входять у процес обґрунтування прийняття рішень. Успішність обґрунтування прийнятого рішення залежить, значною мірою, від передавання оціненої цінності особі, якій адресоване таке обґрунтування.
Коли прийняття рішень є емоційним, цінності отримують ступені важливості через емоційне оцінювання. І сприйняття обґрунтування прийнятого рішення також може бути емоційним. Емоційна реакція на нього є оцінною реакцією. Вона і показує, чи є передавання цінності є успішним, чи прийнята цінність і, зрештою, приймається чи ні запропоноване обґрунтування рішення.
Питання полягає в тому, як виникають емоційні оцінки, що визначають переваги між цінностями. Пропонується вважати емоційну оцінку результатом інтуїтивного виводу – емоційної оцінної індукції. Здійснення виводу є наслідком сприйняття вираження емоції, реакцію на емоційне вираження оцінного ставлення до цінності.
Емоційні інтуїтивні виводи є правдоподібними виводами. Їхні висновки потенційно скасовуються. Зазвичай причинами скасування висновку аргументу, що підтримує рішення, є суперечливість чи неповнота інформації. До цих причин додається динаміка емоційних станів.
Передані й прийняті цінності призводять до виникнення колективної інтенційності – однієї з базових умов соціальної взаємодії. Поза всім іншим, вона виникає через низку виводів, якими певною мірою «керують» емоції.
 
Сучасна філософія науки: передумови формування та основні напрями
Full text linkThe article examines the problem of forming the image of modern philosophy of science defining the major stages and trends of its development. This issue is being researched in the light of the following points:
A complex relationship between science and philosophy as well as a changing shift of emphasis towards scientific paradigm have determined specific features of social and educational inquiry related to philosophical research. The above situation has caused the formation of such an image of the philosophy of science which could represent the spectrum of its most relevant and acute problems as well as outline the leading approached to their solution focusing on science and scientific rationality.
A historical-philosophical analysis, which failed to avoid certain orientation and conceptualization, has become a basis for constructing the image in question. In view of this background there formed a unified approach (reflected in the majority of modern educational literature) that presented generalized ideas about the evolution of philosophy of science. Yet, this approach which, besides all, claimed to answer the question to what philosophy of science is, eventually turned out to be rather limited as it focused, on the one hand, on the pro-scientific tradition in philosophy within a narrow historical framework from the 1920s to the 1980s, and on the other hand, characterized its final stage as a crisis in relation to the values of scientific rationality.
Under the circumstances there arises a problem of the validity of such an approach from historical, methodological and even educational points of view. One of the ways to overcome its limitations is the use of a broader, pluralistic approach which expands the discourse of the philosophy of science by embracing a significant number of philosophical trends, including those belonging to the continental tradition. Another way to solve this problem is to search for updated rational guidelines for the development of modern philosophy of science.
Thus, discussions about the status of modern philosophy of science, its research possibilities in the direction of the rationalist tradition, prospects for the development of this tradition, and its significance remain relevant in many ways.
The proposed article is an attempt to analyze the outlined problems and consider the most promising approaches to their solution. Its first part highlights the key prerequisites of the modern philosophical study of science as well as their features and advantages. Then, taking into account these prerequisites, historical types of philosophy of science are considered basing on one of modern approaches. Considerable attention is paid to the formation of the image of modern philosophy of science and its main trends.
В статті розглядається проблема формування образу сучасної філософії науки, визначення основних етапів і тенденцій її розвитку. Ця проблема розкривається виходячи з наступних тез:
І. Складне співвідношення науки та філософії, зміщення акцентів в бік науки, вплинули на специфіку соціального та освітнього запитів щодо філософських досліджень. Зазначена ситуація зумовила необхідність формування такого образу філософії науки, який мав би репрезентувати спектр її найбільш актуальних та гострих проблем, а також окреслити провідні підходи до їх вирішення, орієнтуючись на науку та наукову раціональність.
ІІ. Основою конструювання такого образу, став історико-філософський аналіз, який не міг уникнути певної спрямованості чи концептуалізації. На цьому фоні сформувався уніфікований підхід (відображений у більшості сучасних навчальних матеріалів) який передбачав деяке узагальнене уявлення щодо становлення філософії науки. Однак цей погляд, який претендував, у тому числі й на те, щоб бути відповіддю на питання чим є філософія науки, виявився досить обмеженим, оскільки орієнтував, з одного боку, на пронаукову традицію в філософії в досить вузьких історичних рамках: від 20-х років до 80-х років ХХ ст., а з іншого – характеризував її завершальний етап як кризовий щодо цінностей наукової раціональності.
ІІІ. Виникає проблема обґрунтованості такого підходу з історичної, методологічної чи навіть освітньої точок зору. Одним з шляхів подолання його обмеженості стає застосування більш широкого, плюралістичного підходу, який розширював дискурс філософії науки за рахунок включення до нього значної кількості філософських напрямів, у тому числі й тих, що належать до континентальної традиції. Інший спосіб вирішення зазначеної проблеми полягає в пошуку оновлених раціональних орієнтирів розвитку сучасної філософії науки.
IV. Відповідно, зберігають свою актуальність дискусії щодо статусу сучасної філософії науки, її дослідницьких можливостей в руслі раціоналістичної традиції, перспектив розвитку цієї традиції, її значущості.
Запропонована стаття є спробою проаналізувати окреслені проблеми та розглянути найбільш перспективні підходи до їх вирішення. У першій її частині окреслюються ключові передумови сучасного філософського дослідження науки, відзначаються їх особливості та переваги. Далі, з урахуванням цих передумов, на основі одного з сучасних підходів розглядається історичні типи філософії науки. Значна увага приділяється формуванню образу сучасної філософії науки та її основних тенденцій
Як і чому Рудольф Карнап долав метафізику?
No full textThe article gives a brief outline of the genesis of Rudolph Carnap’s fundamental article “The Overcoming of Metaphysics by the Logical Analysis of Language“. We consider the scientific path of Rudolph Carnap which, together with the orientation of the Vienna Circle, leads to an anti-metaphysical attitude embodied in the “Logical Construction of the World“ and the “Scientific Understanding of the World“. We highlight the cultural and historical conditions for the emergence of “Overcoming Metaphysics through the Logical Analysis of Language“, its scientific and philosophical foundations, and analyse the influence of contemporaries on the development of Carnap’s relevant ideas. We then carry out a detailed analysis of Carnap’s method of overcoming metaphysics. We have attempted to reconstruct the movement of Carnapian ideas in a broad philosophical context, drawing on his earlier works and the explorations of the philosophers on whom he relied. We trace not only the philosophical but also the cultural component of Carnap’s attempt to reject Heidegger’s metaphysics. We extend the context of opposition to traditional metaphysics and attempts to rethink it, beginning with Kant, who was the last significant common figure of analytic and continental philosophy, and at the same time a harbinger of the divergence of their paths. We argue that the philosophers whose work we now regard as the origins of the separation of the analytic and continental traditions, including Heidegger and Carnap, shared a common philosophical background shaped by the intellectual space of post-World War I Germany, which was particularly filled with the neoKantianism of the Baden School, Husserlian phenomenology, and the life philosophy of Dilthey and Nietzsche. All these trends criticised traditional metaphysics and contributed to the renewal of philosophical methods. Carnap’s approach to overcoming metaphysics expressed the orientation of a whole galaxy of philosophers whose aim was to create a new way of doing scientific philosophy. Despite further debate and even criticism of Carnap by his followers, the influence of his methodological guidelines on the rethinking of metaphysics cannot be denied. Modern analytical metaphysics is a full-fledged methodological adherent of Carnapian methods - definiteness, reductiveness, explication, the purpose of which is the construction of categorical systems that allow the best description of reality from the position appropriate to a given study.
В статті представлено короткий нарис створення фундаментальної статті Рудольфа Карнапа «Подолання метафізики через логічний аналіз мови». Ми розглядаємо науковий шлях Рудольфа Карнапа, який разом зі спрямованістю Віденського гуртка, приводить до антиметафізичної настанови, що втілилася у «Логічній побудові світу» та «Науковому світорозумінні». Ми висвітлюємо культурно-історичні умови створення «Подолання метафізики через логічний аналіз мови», її наукові та філософські підгрунтя, аналізуємо вплив сучасників на розвиток відповідних ідей Карнапа. Далі ми здійснюємо детальний аналіз методу подолання метафізики, який представляє Карнап. Ми спробували відтворити рух карнапівських ідей у широкому філософському контексті за допомогою залучення його попередніх робіт та розвідок філософів, на яких він спирався. Ми прослідковуємо не лише філософську, але й культурну складову карнапівської спроби відкинути гайдеггерівську метафізику. Ми розширюємо контекст протиставлення традиційної метафізики і спроб її переосмислення, починаючи від Канта, який був останньою значною фігурою, спільної для аналітичної і континентальної філософії, і, водночас, провісником розходження їхніх шляхів. Ми стверджуємо, що філософи, в роботах яких ми зараз знаходимо витоки розділення аналітичної та континентальної традицій, в тому числі Гайдеггер і Карнап, мали спільне філософське тло, сформоване інтелектуальним простором Німеччини після Першої світової війни, який був зокрема заповнений неокантіанством Баденської школи, гусерлівською феноменологією та філософією життя Дільтея та Ніцше. Всі ці напрямки критикували традиційну метафізику і зробили внесок у оновлення методів філософствування. Підхід Карнапа до подолання метафізики виразив настанову цілої плеяди філософів, метою яких було створити наукову філософію. Незважаючи на подальші дискусії і навіть критику Карнапа його учнями, вплив його методологічної настанови на переосмислення метафізики незаперечний. Сучасна аналітична метафізика -- це повноправна методологічна послідовниця карнапівських методів – визначеності, редуктивності, експлікації, мета якої -- побудова категоріальних систем, які дозволяють найкраще описувати реальність з позиції, доцільної в певному дослідженні
Стратегії наративізації історичного знання в теорії історії Хейдена Вайта.
No full textAbstract. The paper is devoted to the theory of history of the American philosopher of history Hayden White, in particular, to the strategies of narrativization of historical knowledge in his conception of historical narrative. White believed that there can be no science in the modern sense without theory. His research approach was largely influenced by Maurice Mandelbaum\u27s critical philosophy of history, which laid the analytical foundations of White\u27s theory of historical knowledge, Robin Collingwood\u27s philosophy of history, which drew his attention to the conceptual and methodological similarities between historiography and literature, and Arthur Danto\u27s analytical narrative philosophy of history, according to with which a historical fact is considered as a discursive phenomenon and a historical narrative фі a form of organization of historical knowledge in the temporal wholes. It should be stressed that White recognized the powerful influence that the ideas of Michel Foucault and French structuralist philosophers, in particular Roland Barthes and Jacques Derrida, had on the formation of his position. It is noted that White considered his approach to be modernist, but, as Ewa Domanska rightly points out, his works show features characteristic of postmodernist discourse, which confirms that White is a multidimensional and interdisciplinary researcher who combined the theory of historiography and literary theory into a broader reflection on the topic of narrative understanding of reality.
According to White\u27s theory of historical knowledge, a historical narrative is a verbal structure in the form of narrative prose discourse that claims to be a model or sign of past structures and processes in order to explain what they were by representing them. He distinguishes the following levels of conceptualization of a historical work: chronicle; story; mode of emplotment; mode of argument; mode of ideological implication. Thus, three obvious dimensions of historical work are postulated: epistemological, aesthetic, and moral, as well as a deep metahistorical dimension on which uncritically accepted paradigms (or styles) of historical thinking function.
It is emphasized that within the framework of the White\u27s conception of historical narrative, a certain scheme of twelve categories of historical thinking is proposed, similar to the twelve Kantianʼs a priori categories of pure reason - a set of conceptual tools, a specific combination of which will determine what form and content a particular historical narrative will take as a result, creating the «effect of reality». In other words, a historical narrative is a kind of puzzle that consists of various forms of narrativization of historical knowledge: explanation by emplotment (Romance, Comedy, Tragedy, Satire), explanation by formal argument (Formism, Organicism, Mechanism, Contextualism), and explanation by ideological implication (Conservatism, Liberalism, Radicalism, Anarchism). Precisely because the historical narrative is a discursive model of the unfolding of historical processes, events and phenomena, it creates the «effect of reality» that is, a verbal representation of these historical processes, events and phenomena - historical reality as a whole, and does not reflect it as it really was.
Стаття присвячена розгляду теорії історії американського філософа історії Хейдена Вайта, зокрема стратегіям наративізації історичного знання в його концепції історичного наратива. Вайт вважав, що не може бути науки в сучасному розуміння без теорії. На формування його дослідницького підходу значною мірою вплинули критична філософія історії Моріса Мандельбаума, котра заклала аналітичні підвалини вайтівської теорії історичного знання, філософія історії Робіна Колінгвуда, яка звернула його увагу до питань концептуально-методологічної схожості між історіописанням та літературою, а також аналітична наративна філософія історії Артура Данто, відповідно до якої історичний факт розглядається як дискурсивний феномен, а історична оповідь - як форма організації історичного знання в часові цілісності. Слід підкреслити, що Вайт відзначав потужний вплив, який здійснили на формування його позиції ідеї Мішеля Фуко та французьких філософів структуралістів, зокрема Ролана Барта і Жака Дерідди. Зазначається, що Вайт вважав свій підхід модерністським, однак, як слушно зауважує Ева Доманська, у його працях проявляються риси, характерні для постмодерністського дискурсу, що лише підтверджує, що Вайт є багатовимірним й міждисциплінарним дослідником, котрий поєднав теоріїю історіографії та теорію літератури в ширшу рефлексію на тему наративного розуміння дійсності.
Відповідно до теорії історичного знання Вайта, історична оповідь являє собою вербальну структуру у формі оповідного прозового дискурсу, котра претендує на те, щоб бути моделлю або знаком минулих структур та процесів з метою пояснення чим вони були шляхом їхньої репрезентації. Він вирізняє наступні рівні концептуалізації історичної праці: хроніка; історія; тип побудови сюжету; тип аргументації; тип ідеологічного підтексту. Таким чином, постулюються три очевидні виміри історичної праці: епістемологічний, естетичний та моральний, а також глибинний метаісторичний вимір, на якому функціонують некритично прийняті парадигми (або стилі) історичного мислення.
Наголошується, що в межах вайтівської концепції історичного наратива пропонується певна схема з дванадцяти категорій історичного мислення на заразок дванадцяти кантіанських апріорних категорій розсудку - набір концептуальних інструментів, конкретна комбінація яких визначеє, якої форми і змісту в результаті набуде та чи інша історична оповідь, створюючи «ефект реальності». Тобто, історичний наратив являє собою свого роду пазл, що скадається з різних форм наративізації історичного знання: пояснення шляхом побудови сюжету (роман, комедія, трагедія, сатира), пояснення завдяки формальноій аргументації (формізм, органіцизм, механіцизм, контекстуалізм) та пояснення через ідеологічний підтекст (консерватизм, лібералазм, радикалізм, анархізм). Саме тому, що історичний наратив є дискурсивною моделлю розгортання історичних процесів, подій і явищ, він створює «ефект реальності», тобто вербальну репрезентацію цих історичних процесів, події та явища - історичної дійсністі в цілому, а не відображає її такою, якою вона насправді була
 
Актуальні проблеми сучасної прикладної етики
Full text linkThis article provides an overview of contemporary studies in the field of applied ethics carried out within the framework of analytical moral philosophy. The systematic application of the tools of normative ethics to the consideration of practical issues of human and social life forms the field of applied (or practical) ethics, which analyses the moral aspects of vital problems that are at the very heart of public debate and usually have great social significance, in particular, for making important decisions by both state structures and specific agents of society, whether it be social groups or individuals. Among the branches of modern applied ethics, business ethics, environmental ethics and biomedical ethics are usually distinguished as the most relevant and dynamically developing. In addition, applied ethics actively discusses a set of problems that affect key issues of life and death, such as the death penalty, euthanasia, suicide, relations between the sexes, attitudes towards various minorities and many others. The article concludes that the development of applied ethics within the framework of analytical and philosophical research, on the one hand, contributes to the revealing and comprehensive processing of various empirical material that is effectively used to confirm classical normative theories, and on the other hand, provides a significant impetus for further development of the newest concepts in the field of normative ethics.В цій статті надається огляд сучасних досліджень в галузі прикладної етики, які здійснюються в рамках аналітичної моральної філософії. Систематичне застосування інструментарію нормативної етики до розгляду практичних питань життя людини і суспільства утворює царину прикладної (або практичної) етики, що піддає аналізу моральні аспекти гострих життєвих проблем, що перебувають у самому центрі суспільних дискусій і зазвичай мають велику соціальну значущість, зокрема, для ухвалення важливих рішень як із боку державних структур, так і конкретних суб\u27єктів суспільства - будь-то соціальні групи чи окремі індивіди. Серед розділів сучасної прикладної етики зазвичай виокремлюють як найактуальніші та такі, що динамічно розвиваються, ділову етику, екологічну етику та біомедичну етику. Крім того, у прикладній етиці активно обговорюють сукупність проблем, що зачіпають ключові питання життя і смерті, такі як смертна кара, евтаназія, самогубство, взаємини між статями, ставлення до різного роду меншин і багато інших. В статті робиться висновок, що розвиток прикладної етики в рамках аналітико-філософських досліджень, з одного боку, сприяє виявленню і всебічній обробці різноманітного емпіричного матеріалу, який ефективно задіюється для підтвердження класичних нормативних теорій, а з іншого боку, надає значного імпульсу для подальших розробок новітніх концепцій в галузі нормативної етики
Подолання метафiзики логiчним аналiзом мови
Full text linkTranslation of Rudolf Carnap\u27s program article "The elimination of metaphysics through logical analysis of language", made according to the edition Carnap R. Uberwindung der Metaphysik durch ¨ logische Analyse der Sprache. Erkenntnis. 2. Bd. 1931. S. 219-241.Переклад програмної статті Рудольфа Карнапа "Подолання метафізики логічним аналізом мови", здійснений за виданням Carnap R. Uberwindung der Metaphysik durch ¨ logische Analyse der Sprache. Erkenntnis. 2. Bd. 1931. S. 219-241
Чи має матерія недиспозиційні внутрішні властивості? Сідней Шумейкер проти квідитизму
No full textThe article discusses the problem of the existence of the fundamental non-dispositional intrinsic qualities of matter (quiddities) and arguments for two opposite views, quidditism and dispositionalism (causal structuralism). In support of quidditism, arguments by Howard Robinson, John Foster and Philip Goff are deployed. These arguments highlight the incoherence or unintelligibility of the doctrine that the whole reality is just a network of causal relations without any qualitative filler in the nodes of the network. Sydney Shoemaker’s influential argument for dispositionalism, in the article “Causality and Properties”, is analysed and responded. The case is made that Shoemaker’s objections against the existence of fundamental properties whose identity “consists of something logically independent of their causal potentialities” can be neutralised on the assumption that our world is operated by ontologically fundamental laws of nature in virtue of which quiddities have constant causal potentialities. Quidditism with this assumption makes it possible to know all the same properties of matter as dispositionalism, viz., dispositional properties and spatiotemporal relations. So, pace Shoemaker, it has no “disastrous epistemological consequences”. Although such quidditism expands (as compared with dispositionalism) ontology by attributing matter not only with knowable dispositional properties (causal structures) but also with quiddities, which are in a sense unknowable, this ontological exuberance is justified by the need to avoid the vicious regress of powers entailed by dispositionalism.У статті обговорюється проблема існування фундаментальних не диспозиційних внутрішніх якостей матерії (квідитів) та аргументи стосовно двох протилежних поглядів з цього питання, квідитизму та диспозиціоналізму (кавзального структуралізму). Резюмовано аргументацію на користь квідитизму Говарда Робінсона, Джона Фостера та Філіпа Гофа, яка висвітлює суперечливість або незбагненність доктрини про те, що вся реальність є лише мережею каузальних відношень без будь-якого якісного наповнення у вузлах мережі. Проаналізовано впливовий аргумент Сідні Шумейкера (зі статті “Кавзальність та властивості”) на користь диспозиціоналізму, і запропоновано відповідь на нього. Обґрунтовано думку, що заперечення Шоумейкера проти існування фундаментальних властивостей, чия ідентичність “полягає в чомусь логічно незалежному від їхніх кавзальних потенцій”, можуть бути нейтралізовані на основі припущення, що в нашому світі діють онтологічно фундаментальні закони природи, які наділяють квідити постійними кавзальними потенціями. Квідитизм, що включає це припущення, уможливлює пізнання усіх тих самих властивостей, що й диспозиціоналізм, а саме, диспозиційних властивостей та просторово-часових відношень. Тож, всупереч твердженню Шумейкера, він не має “катастрофічних епістемологічний наслідків”. Хоча такий квідитизм розширює (порівняно з диспозиціоналізмом) онтологію через наділення матерії не лише пізнаваними диспозиційними властивостями (каузальними структурами), але також і квідитами, які є в певному сенсі непізнаваними, таке онтологічне збільшення виправдане потребою уникнення порочного регресу спроможностей, що його породжує диспозиціоналізм
До експлікації поняття квантової заплутаності
Full text linkGenesis of concept of quantum entanglement is explored in context of the controversy regarding the Einstein-Podolsky-Rosen thought experiment and, more broadly, the debate about the completeness of quantum mechanics. Taking into account the concepts of mixture and statistical operator, which were introduced by von Neumann and borrowed by Schrödinger, it is argued that the concept of entanglement is not necessary in quantum physics.
The in-depth comparative analysis of some Schrödinger’s, von Neumann’s, and Landau’s theoretical works concludes that presentation of a complex quantum system as a quasi-mechanical aggregate was gradually being overcome. Its objective wholeness was being substantiated. Therefore, wholeness is inherent not only to quantum phenomena, but also to quantum systems themselves. Complete explanation of the Einstein-Podolsky-Rosen thought experiment requires consideration of both these appearances of the quantum wholeness. Therefore, main result of the long-term discussion of the EPR thought experiment is the exhaustive recognition of wholeness of quantum reality.
Study of "the rise and fall" of the quantum entanglement concept, as well as Bohr\u27s substantiation of the concept of wholeness of phenomenon, confirm irreducibility of the Universe to a set of Democritus\u27 atoms and their combinations, aggregates. Moreover, all these enrich picture of the Universe as an undivided wholeness, which is revolutionary replacement for the still popular worldview in the spirit of Democritus.
Analysis of contemporary use of the concept of entanglement finds out that, on the one hand, it grasps undividedness, wholeness of complex quantum systems of various kinds and, thus, is an instrument of rational holism. However, on the other hand, the concept of entanglement was call into life within the framework of imagining quantum systems as quasi-classical aggregates. Until now, this results in a shallow everyday-descriptive understanding of it, in principally limited attempts to model or think holistic systems as a set of separate objects, albeit in any entangled states.Ґенеза поняття квантової заплутаності досліджується у контексті суперечок навколо мисленого експерименту Ейнштейна-Подольського-Розена, а ширше – дискусії щодо повноти квантової механіки. З огляду на уведені фон Нейманом і запозичені Шредінгером поняття суміші й статистичного оператора аргументовано, що поняття заплутаності у квантовій фізиці не є необхідним.
Поглиблений порівняльний аналіз теоретичних студій Шредінгера, фон Неймана і Ландау приводить до висновку про поступове долання уявлення складної квантової системи як квазімеханічного агрегату. Знаходить обґрунтування її об’єктивна цілісність. Тож цілісність притаманна не тільки квантовим явищам, а й квантовим системам самим по собі. Повне роз’яснення мисленого ЕПР-експерименту вимагає врахування обох цих виявів квантової цілісності. Стверджується, що, ймовірно, головний результат довготривалого обговорення ЕПР-експерименту полягає у вичерпному визнанні цілісності квантової реальності.
Дослідження «зльоту і падіння» поняття квантової заплутаності, як і обґрунтування Бором поняття цілісного явища, підтверджують незвідність Універсуму до множини демокрітових атомів та їх незчисленних сполучень, агрегатів. Більше того, усе це збагачує картину Всесвіту як зрештою неподільної цілісності, що є революційною заміною досі популярного світогляду у дусі Демокрита.
Аналіз сучасного використання поняття заплутаності виявляє, що, з одного боку, воно схоплює неподільність, цілісність складних квантових систем різного роду і, таким чином, є інструментом раціонального холізму. Однак, з іншого боку, поняття заплутаності було викликане до життя ще у межах уявлення квантових систем як квазікласичних агрегатів. Це дотепер дається взнаки через неглибоке наочно-повсякденне його розуміння, через принципово обмежені спроби змоделювати чи помислити цілісні системи як множини окремих об’єктів, хоч і у якось заплутаних станах