Актуальні проблеми духовності
Not a member yet
759 research outputs found
Sort by
Психофізична проблема та деякі редуктивні підходи до її розвʼязання в аналітичній філософії ХХ ст.
No full textThis paper discusses some of the important issues that are in the focus of contemporary analytical philosophy of consciousness. In particular, it reviews the approaches to solving the classical psychophysical problem that have been proposed within the framework of reductive physicalism. First of all, a modern reconstruction of the psychophysical problem itself is presented.
It is emphasised that a characteristic feature of analytical philosophy is the desire for clear and precise formulations of the problems under consideration. When it comes to a particular philosophical problem, it is very important to determine exactly what it is and what question within this problem needs to be solved. In order to achieve such precision and clarity, analytical philosophy uses the method of logical reconstruction of philosophical problems for their further logical and conceptual analysis. Such a reconstruction usually involves a number of theses about the area under study, each of which is sought to be reliably substantiated.
The problem arises when these theses turn out to be logically incompatible with each other and we are faced with the choice of which one to abandon. In his book The Concept of Consciousness, Ryle developed a certain approach to solving the psychophysical problem, which he called ‘logical behaviourism’. Logical behaviourism is a physicalist theory of a reductive type, since within its framework any concept belonging to the sphere of consciousness is exhaustively explained solely with the help of concepts from the sphere of physics, i.e. a complete reduction of mental phenomena to physical phenomena is made. This approach faces significant difficulties, since the restriction of the admissible physical language to behavioural predicates significantly narrows the possibilities of physical analysis of the language of psychology. Therefore, starting in the second half of the twentieth century, the so-called ‘identity theory’ began to gain more and more popularity among the supporters of reductive physicalism.В цiй статтi розглядаються деякi важливi проблеми, що знаходяться в центрi уваги сучасної аналiтичної фiлософiї свiдомостi. Зокрема здiйснюється огляд пiдходiв до розв’язання класичної психофiзичної проблеми, якi були запропонованi в межах редуктивного фiзикалiзму. Насамперед викладається сучасна реконструкцiя самої психофiзичної проблеми. Наголошується, що характерною рисою аналiтичної фiлософiї є прагнення до чiтких i ясних формулювань проблем, що розглядаються. Коли йдеться про ту чи ту фiлософську проблему, дуже важливо точно визначити, у чому саме вона полягає i яке саме питання в межах цiєї проблеми потребує розв’язання. Для досягнення такої точностi i ясностi в аналiтичнiй фiлософiї використовують метод логiчної реконструкцiї фiлософських проблем задля їхнього подальшого логiчного i концептуального аналiзу. Пiд час такої реконструкцiї зазвичай розглядають низку тез щодо дослiджуваної царини, кожну з яких прагнуть надiйно обгрунтувати. Проблема ж виникає тодi, коли цi тези виявляються логiчно несумiсними мiж собою i ми опиняємося перед вибором, вiд якої з них слiд вiдмовитися. Райл розробив в книзi «Поняття свiдомостi» певний пiдхiд до розв’язання психофiзичної проблеми, який дiстав назву «логiчного бiхевiоризму». Логiчний бiхевiоризм є фiзикалiстською теорiєю редуктивного типу, оскiльки в його рамках будь-яке поняття, що належить до сфери свiдомостi, дiстає вичерпне пояснення суто за допомогою понять зi сфери фiзики, тобто здiйснюється повне зведення (редукцiя) ментальних феноменiв до фiзичних феноменiв.
Такий пiдхiд зiштовхується зi значними труднощами, оскiльки обмеження припустимої фiзичної мови поведiнковими предикатами iстотно звужує можливостi фiзикалiстичного аналiзу мови психологiї. Тому, починаючи з другої половини ХХ столiття серед прихильникiв редуктивного фiзикалiзму дедалі бiльшої популярностi почала набувати так звана «теорiя тотожностi»
Рев’ю на книгу Люка О’Саллiвана «Категорiї: Дослiдження концепту в захiднiй фiлософiї i полiтичнiй думцi»
No full textДосвiд i Природа. Роздiл 7. Природа, життя i тiло-ум
Full text linkThis is the first Ukrainian translation of the seventh chapter, «Nature, Life and Body-Mind», from John Dewey’s 1925 philosophical magnum opus Experience and Nature. (Translated from English into Ukrainian by Andrii Leonov).Це перший український переклад сьомого розділу «Природа, життя і тіло-розум» видатної філософської праці Джона Дьюї «Досвід і природа» 1925 року. (Переклад з англійської українською -- Андрій Леонов)
Тягар історика та гідність історичних наук у філософії історії Хейдена Вайта
No full textThe paper is devoted to the main ideas of the important work of the American history theorist Hayden White - The Burden of History, which is extremely interesting both from the point of view of the evolution of White’s own philosophical and methodological approach to the study of history, and from the point of view of the development of the modern theory of history within the framework of analytical philosophy. The author aims to put into context the methodological struggles of the philosophy of history in the mid-twentieth century, which became preconditions for writing this significant work for the development of modern philosophy of history. It should be noted that for the broader academic community, White’s article still often remains in the shadow of his better-known work Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe (1973), which is not surprising given the theoretical and practical value and weight of this fundamental work. However, it should be highlighted that White’s intention to radically rethink the conceptual and methodological tools of historical science and its role in society was clearly declared in his work The Burden of History, published in 1966.
The paper emphasizes that the social and political competence of citizens, obtained through knowledge of history, implies the ability to make reasoned decisions, taking into account the consequences of their decisions and actions. This ability is crucial for the functioning and survival of democratic societies. In this context, the proposed translation of White’s The Burden of History becomes extremely relevant. White draws attention to the important conceptual and methodological problems of modern historical studies: commitment to the “traditional” practices of nineteenth-century historiography, orientation to the models of science and art of the century before last, and conservatism in relation to new methodological approaches of modern philosophy of science, literature and art theory. White argues that history should be a space for “methodological cosmopolitanism” and should not be afraid to actively engage methods and approaches from other fields of knowledge, especially from other social sciences and humanities. The methodological ambiguity of history, which is its natural property, opens up opportunities for it that no other discipline has. Historical science is a full-fledged science at the level of “research” and is also capable of productively combining the methods of science and representation techniques from literature and art at the level of its “organization and representation”.
In addition, the main motive of White’s proposed article is to emphasize the second important function of historical science along with the study of the past, namely, the constant rethinking of how the past can be used to make an ethically responsible transition from the present to the future, free from the “burden of history” (negative patterns of behavior, such as aggression in foreign policy toward neighboring countries, traumatic historical experience in connection with such aggression, etc.). Historians play a decisive role in this process of liberating societies from this kind of consequences of the past - “the burden of history”. Therefore, along with the principles of scientific objectivity and truth, we must seriously and consciously accept the principle of ethical responsibility of the historian, which means realizing of the “humanizing effect” of studying history. Стаття присвячена розгляду основних ідей важливої праці американського теоретика історії Хейдена Вайта - Тягар історії, яка є надзвичайно цікавою як з точки зору еволюції філософсько-методологічного підходу до вивчення історії самого Вайта, так і з точки зору розвитку сучасної теорії історії в межах аналітичної філософії. Автор має на меті ввести в контекст методологічних пошуків філософії історії середини ХХ ст., що стало передумовою для написання цієї знакової для розвитку сучасної філософії історії праці. Слід відмітити, що для широкого наукового загалу зазначена стаття Вайта досі часто залишається в тіні більш відомої його роботи Метаісторія: Історична уява в Європі у ХІХ ст. (1973 р.), що не є дивним, зважаючи на теоретичну та практичну цінність і вагу цієї фундаметальної праці. Проте варто наголосити, що намір кардинально переосмислити концептуально-методологічний інструментарій історичної науки та її роль в суспільстві чітко декларується Вайтом вже в роботі Тягарі історії, яка була опублікована у 1966 році.
В статті підкреслюється, що соціальна і політична компетентність громадян, набута завдяки знанням з історії, передбачає здатність приймати виважені рішення з урахуванням наслідків своїх рішень та дій. Ця здатність є критично важливою для функціонування та виживання демократичних суспільств. У цьому контексті запропонований переклад праці Вайта Тягар історії набуває надзвичайної актуальності. Вайт звертає увагу до важливих концептуальних і методологічних проблем сучасної історичної науки - прихильність до “традиційних” практик історіописання доби ХІХ ст., орієнтація на моделі науки та мистецтва позаминулого століття, а також консервативність у відношенні до нових методологічних підходів сучасних філософії науки, теорії літератури та мистецтва. Вайт переконує, що історія має бути бути простором для “методологічного космополітизму” і не боятися активно залучати методи та підходи з інших галузей знання, передусім з інших суспільних і гумантіарних наук. Методологічна неоднозначність історії, що є її природною властивістю, відкриває для неї можливості, яких не має жодна інша дисципліна. Історична наука є повноцінною наукою на рівні “дослідження”, а також здатна продуктивно поєднувати методи науки і техніки репрезентації з літератури та мистецтва на рівні його “організації і репрезентації”.
Крім того, головним мотивом запропонованої праці Вайта є наголошення на другій важливій функції історичної науки поряд з вивченням минулого, а саме: постійне переосмислення питання, яким чином минуле можна використати для здійснення етично відповідального переходу від сьогодення до майбутнього, позбавленого “тягаря історії” (негативних патернів поведінки, наприклад агресії у зовнішній політиці стосовно сусідніх країн, травматичний історичний досвід у звʼязку з такою агресією, тощо). Визначальну роль у цьому процесі звільнення суспільств від подібного роду наслідків минулого - “тагаря історії” - відіграють історики. Тому на рівні з приципами наукової обʼєктивності та істинності, ми маємо серйозно і усвідомлено приймати принцип етичної відповідальності історика, що означає реалізацію “гуманізуючого ефекту” від вивчення історії.
Проблема демаркації: Розв’язання Карла Поппера у сучасній ретроспективі
No full textThe article analyses post-Popperian debates about the problem of demarcation. The case is made that Karl Popper’s proposition to demarcate empirical science from the rest («metaphysics») on the basis of falsifiability as the criterion of empirical character of theories remains a tenable way of seeing the most valuable aspect of the character of the scientific enterprise. It is explained that for the falsifiability criterion to be adequate for the purpose, we should consider it, as Popper did, as two-aspect — involving the logical content of theories and the critical attitude of researchers. Although falsifiability, in this sense, is not sufficient to neatly demarcate science from non-science, it can be considered as the most important necessary condition, which can be supplemented by some further requirements, for an empirical hypothesis to count as part of the body of science. In particular, it is argued that Lee McIntyre’s proposition to see empirical science as a matter of what he calls «scientific attitude» perfectly fits with this falsifiability-based perspective. William Bartley’s and Harry Laudan’s deflationary approaches to the demarcation problem are criticised as failing to recognise the practical significance of distinguishing what is and what is not empirical science, and the necessity of some theoretical grounding (however imperfect) for practicing this distinction. The suggestions of Joseph Agassi, Imre Lakatos, and Thomas Kuhn purported at the improval of Popper’s demarcational proposition are discussed, and the author’s own proposition is advanced and explained. It is also pointed out that Popper’s remark that the distinctive feature of scientific theories is openness to criticism and modification in its light serves as the basis for a wider conception of science, without the qualification «empirical».У статті проаналізовано постпопперівські дебати щодо проблеми демаркації. Обґрунтовано думку, що пропозиція Карла Поппера відмежовувати емпіричну науку від решти («метафізики») на основі фальсифікабельності як критерію емпіричного характеру теорій залишається доречним способом бачення найбільш цінного аспекту характеру наукової діяльності. З’ясовано, що для того, щоб критерій фальсифікабельності був адекватним поставленій меті, його слід розглядати, як це робив Поппер, як двоаспектний, що включає логічний зміст теорій та критичне ставлення дослідників. Хоча фальсифікабельність у цьому сенсі не є достатньою для чіткого розмежування науки і ненауки, її можна розглядати як найважливішу необхідну умову, яка може бути доповнена деякими іншими вимогами для того, щоб емпірична гіпотеза могла вважатися частиною належною до науки. Зокрема, показано, що пропозиція Лі Макінтайра розглядати емпіричну науку як таку, що визначається описаною ним «науковою настановою», цілком вписується в цю фальсифікаційну перспективу. Піддано критиці дефляційні підходи до проблеми демаркації Вільяма Бартлі та Гаррі Лаудана, як такі, що не відповідають практичній значущості розрізнення того, що є і що не є емпіричною наукою, а також необхідності теоретичного обґрунтування цієї розрізнювальної практики, хоча б і недосконалого. Обговорено пропозиції Джозефа Аґассі, Імре Лакатоша та Томаса Куна, спрямовані на вдосконалення демаркаційної пропозиції Поппера, а також запропоновано і пояснено власну пропозиція автора. Також зазначено, що зауваження Поппера про те, що відмінною рисою наукових теорій є відкритість до критики та модифікації в її світлі, може слугувати основою для ширшої концепції науки, без кваліфікації «емпірична»
Логіка у навчальній літературі XVII і XIX сторіччя
No full textThe «Port Royal Logic» is one of the most famous works not only in the field of logic but also in philosophy. Written under the influence of Jansenism and Cartesianism in the 17th century, it became one of the first works that departed from the classical exposition of logic. It\u27s difficult to say the same about another work that came from the pen of the German philosopher and logician Sigwart — «Logic». What could these works have in common? In this article, I briefly analyze these two works based on certain criteria and address the question posed above. Thus, we will pay attention not only to the structures of the works and their main ideas but also to the authors\u27 personalities and the peculiarities of the environments in which these works could have emerged.«Логіка Порт-Рояля» є однією з найвідоміших праць не тільки у сфері логіки, а й філософії. Написана під впливом янсенізму та картезіанства у 17 сторіччі, вона стала однією з перших, які відійшли від класичного викладу логіки. Що складно сказати про іншу працю, яка вийшла з-під пера німецького філософа та логіка Зігварта — «Логіка». Що може бути спільного у цих працях? У цій статті я коротко аналізую дві праці за певними ознаками і відповідаю на поставлене вище запитання. Відтак, ми звернемо увагу не тільки на структури праць та головні ідеї, а й на постаті авторів та особливості середовищ, де змогли виникнути ці праці.
Digitalization: реалії та симулякри паралельної реальності
Full text linkThe article defines the essential features of the concept of "digitalization", which is ambiguously evaluated by researchers. It also focuses attention on the positive and negative consequences of digitalization, and defines the development trends of the digital society.Among the indisputable advantages of digitalization, the following stand out: the expansion of opportunities to meet needs of both a spiritual and material nature, a significant improvement in the quality of life, an increase in the opportunities for intellectual and creative development, an increase in the ability to career growth and opportunities for self-realization and self-development. Emphasis is made on the opportunities, open to people with disabilities, limited opportunities for employment, inclusion in the social life of those persons, who under normal conditions due to various reasons could not take an active social position is ensured.The danger of digitalization is the blurring of the boundaries between public and private life, which was especially evident during the pandemic, when a large part of the population was forced to switch to work and study online; interference in private life; the polarization of society as a result of digital inequality, which tends to deepen.It has been proved that the result of digitization is the creation of a new image of society - a digital society, where the boundary between reality and virtuality is leveled, its own system of signs reigns, and a new system of values and norms is formed.Considerable attention is paid to the phenomenon of the "digital man", who exists in virtual space, creates and transforms information relationships, perceives the world as a simulation game model, is convinced of his ability to control the digital world, but at the same time is a hostage of an alternative reality generated by the digitalization process.У статті визначено істотні ознаки поняття «цифровізація», яка неоднозначно оцінюється дослідниками, акцентована увага на позитивних та негативних наслідках цифровізації, означено тенденції розвитку цифрового суспільства.
Серед безперечних переваг цифровізації виділяються: розширення можливостей задоволення потреб як духовного так і матеріального характеру, суттєве покращення якості життя, збільшення можливостей інтелектуального та творчого розвитку, підвищення здатності до кар’єрного зростання та можливостей для самореалізації і саморозвитку. Наголошується на можливостях, які відкриваються перед людьми з інвалідністю, обмеженими можливостями до працевлаштування, забезпечується інклюзія у соціальне життя тих осіб, які в звичайних умовах в силу різних причин не могли проявляти активну соціальну позицію.
Небезпечність цифровізації - розмивання кордонів між публічним та приватним життям, особливо це проявилося під час пандемії, коли значна частина населення змушена була перейти до роботи та навчання он-лайн; втручання у приватне життя; поляризація суспільства як наслідок цифрової нерівності, яка має тенденцію поглиблюватися.
Доведено, що наслідком цифровізації стає створення нового образу суспільства – цифрового суспільства, де нівелюється межа між реальністю та віртуальністю, панує власна система знаків, утворюється нова система цінностей та норм.
Значна увага приділена феномену «цифрової людини», яка існує у вітруальному просторі, створює та перетворює інформаційні взаємозв’язки, сприймає світ як симуляційну ігрову модель, переконана в своїй здатності керувати цифровим світом, але в той же час є заручницею альтернативної реальності, породженої процесом цифровізації
Теоретико-методологічна програма в контексті формування лінгвістичної феноменології
Full text linkThe study of language in the horizon of interdiscursiveness preserves the request for an adequate methodology, which includes classical methodological guidelines, considered from a different paradigmatic point of view. An example of such an approach is the phenomenological paradigm, its concepts, and methodological correlations. The use of phenomenological methodology demonstrates the possibility to shed light on the essential dimensions of language, in particular to investigate the problem of meaning. The purpose of the article is an attempt to demonstrate the methodological fruitfulness of the phenomenological approach in the field of language, to consider its structure, categories, and perspectives. To realize the set goal, the methodological foundation, which includes general theoretical, philosophical, linguistic, and psycholinguistic methods, has been researched. The phenomenological method was used as a basic method, which consists in "phenomenological reduction" – the separation of the essences of the semantic triad "sign-meaning-meaning"; text, context, discourse. The article uses methodological projects of classical phenomenology, represented by the teachings of E. Husserl, M. Heidegger, and, accordingly, social phenomenology of N. Luhmann, Y. Habermas, and M. Foucault. In this way, understandable language is presented not as a set of signs, but as a discursive practice that systematically forms objects.The assumption is justified, that meaning – the "phenomenon" of categorization of meaning, a phenomenon connecting subjective mental and communicative intersubjective horizons; an ontological principle related to the systems of thinking and language, which implements hermeneutic, medial, syntagmatic (understanding) functions; discourse is an incomplete semiosis, which is built on intersubjective bases and is characterized by the partial coherence values, as it is composed of a discursive set of discourses of different types. It can be assumed that the discourse, its relevant components, implement the function of meaning construction. At the same time, the meaning (text) functions in the context given by the discourse as a specific linguistic and social structure. It is possible to interpret meaning as a semantic field, a set of possible meanings determined by a related discourse.Дослідження мови у горизонті інтердискурсивності зберігає запит на відповідну методологію, яка включає класичні методологічні настанови, розглянуті під іншим парадигматичним кутом зору. Зразком такого підходу є феноменологічна парадигма, її концепти та методологічні кореляції. Використання феноменологічної методології демонструє можливість описати сутнісні виміри мови, зокрема дослідити проблему значення та смислу. Метою статті є спроба продемонструвати методологічну плідність феноменологічного підходу у царині мови, розглянути його структуру, категорії, перспективи. Для реалізації поставленої мети досліджено методологічний фундамент, який включає загально-теоретичні, філософські, лінгвістичні, психолінгвістичні методи. Феноменологічний метод використано як базовий метод, що полягає у «феноменологічній редукції» – виокремленні сутностей семантичної тріади «знаку-значення-смислу»; тексту, контексту, дискурсу. У статті використано методологічні проєкти класичної феноменології, представленої вченням Е. Гусерля, М. Хайдеггера та відповідно соціальної феноменології Н. Лумана, Ю. Хабермаса, М. Фуко. Так потлумачена мова подана не як сукупність знаків, а як дискурсивна практика, що систематично формує об’єкти. Висловлюється припущення, що смисл – «феномен» категоризації значення, що сполучує суб’єктивний ментальний і комунікативний інтерсуб’єктивний горизонти; онтологічний принцип, споріднений з системами мислення і мови, шо реалізує герменевтичну, медіальну, синтагматичну функції; дискурс – незавершений семіозис, що вибудовується на інтерсуб’єктивних засадах і характеризується частковою когерентністю значень, оскільки є складеним з дискурсивної множини дискурсів відмінних типів. Можна вважати, що дискурс, його актуальні компоненти, реалізують функцію конструювання значення. При цьому смисл функціонує у контексті, заданий дискурсом як специфічною мовно-соціальною структурою. Можна трактувати смисл як семантичне поле, сукупність можливих значень, детермінованих спорідненим дискурсом
В очікуванні епістемічної несправедливості: порівняльний аналіз теорій превентивно-антиципаторних несправедливостей
No full textThe author demonstrates that Miranda Fricker\u27s idea of pre-emptive testimonial injustice may be expanded and deepened, but is in itself insufficient to cover the entire spectrum of preventive injustices. Drawing on Kristy Dotson\u27s theory of testimonial smothering and quieting, she shows the successful operation of an alternative, narrow theory of preventive injustice, which, nevertheless, cannot be expanded without substantial modification. As an example of an extended theory aimed at such cases, the author analyses Ji Young Lee\u27s theory of anticipatory epistemic injustice and reveals its flaws. Comparing the three mentioned theories, the author formulates the requirements that a fuller theory of preventive-anticipatory injustices must meet and foresees possible development directions. “Neo-nazis heuristic” is introduced as a method for a quick evaluation of future theoretical candidates.Авторка демонструє, що ідея превентивної свідченнєвої несправедливості Міранди Фрикер може бути розширена та поглиблена, однак сама по собі є недостатньою для охоплення всього спектру подібних несправедливостей. Залучивши теорію заглушення та придушення свідчення Крісті Дотсон, вона демонструє вдале функціонування альтернативної вузької теорії превентивної несправедливості, яка, однак, не може бути розширена без суттєвих змін. Як приклад розширеної теорії, створеної для аналізу подібних випадків, авторка аналізує теорію антиципаторно-епістемічної несправедливості Джійон Лі, і розкриває цю спробу як невдалу. Зіставляючи згадані три теорії, авторка формулює вимоги, яким має відповідати повніша теорія превентивно-антиципаторних несправедливостей, та передбачає можливі шляхи її розбудови. Пропонується також евристика для швидкої перевірки спроможності майбутніх підходів
Глобалiзацiя освiти: мистецтво як гарант збереження iдентичностi
Full text linkThe article discusses the specific features of globalization transformations of education in the context of identity preservation and substantiates the role of art in this process.Emphasizing the negative features of globalization, such as unification and erosion of identity, the author turns to the search for ways to synchronize polar trends and considers R. Robertson’s glocalization strategy as one of the ascending ones in the search for an answer to the challenges of identity preservation that education faces today. The basis of such a strategy is the understanding of identity as a global value, and the leading principle is interpenetration and coherence of the idea of globalization and the idea of localization. Therefore, the basis of the strategy of glocalization in education should be the definition of identity as the main condition for mutual interest and complementarity of different localities that create a global educational space.This process requires an understanding of the specifics of globalization transformations in the field of education as a gradual movement from one-linearity and mono-subjectivity to a holistic worldview and worldview based on integration. At the same time, the principle of multiculturalism as an indivisible unity of two aspects: cultural pluralism and cultural individualism as respect for identity is gaining priority.The fundamental status of multicultural competence in the list of general competencies that define the profile of any educational program also seems obvious.Art is one of the most effective means of forming multicultural competence through the immanent function of emotive world involvement, thanks to which a person becomes a person capable of seeing and feeling the world through the eyes and sensations of the Other. Also, art itself most clearly demonstrates identical rootedness at the ethnic, national and cultural levels, which allows us to make assumptions about art as a guarantor of identity preservation in the process of globalization of education and art education as an important factor in the development of integraleducational programs based on the principles of multiculturalism.Головною ідеєю статті є обґрунтування значення мистецтва як складової глобалізаційних трансформацій освіти. На основі аналізу семантики поняття «глобалізація» автор розглядає складові глобалізаційних трансформацій освіти у контексті збереження особистісної й національної ідентичності та обґрунтовує роль мистецтва у цьому процесі.
Акцентуючи увагу на негативних рисах глобалізації, як то уніфікація й розмивання ідентичності, автор звертається до пошуків шляхів синхронізації полярних тенденцій і розглядає стратегію глокалізації Р. Робертсона як одну з висхідних у пошуках відповіді на виклики щодо збереження особистісної й національної ідентичності, які постали сьогодні перед освітою. Провідним принципом такої стратегії виступає плекання ідентичності як основної умови взаємозацікавленості та взаємодоповнення різних локальностей, що створюють глобальний світ на засадах взаємопроникнення, взаємоузгодженості та взаємозалежності.
Ці процеси потребують розуміння специфіки глобалізаційних перетворень у галузі освіти як поступового руху від однолінійності й монопредметності до комплексного пізнання з можливістю цілісного світосприйняття й світоосягнення, що простежується від міжпредметності й інтегративності до міждисциплінарності, мультидисциплінарності, трансдисциплінарності.
Автор підкреслює, що основним принципом глобалізаційних трансформацій освіти є принцип мультикультуралізму, отже, формування мультикультурної компетентності має стати найважливішою освітньою стратегією. Мистецтво є одним з найефективніших засобів формування мультикультурної компетентності через іманентну функцію емотивного світозалучення, завдяки якій людина стає особистістю, здатною бачити і відчувати світ очима й відчуттями Іншого. Також саме мистецтво найяскравіше демонструє ідентичну вкоріненість на етнічному, національному і культурному рівні, що дозволяє зробити висновок про мистецьку освіту як гаранта збереження ідентичності у процесі розбудови трансдисциплінарних парадигм сучасної освіти, що ґрунтуються на принципах мультикультурності.
Ключові слова. Глобалізація, ідентичність, глобалізаційні трансформації освіти, глокалізація, мультикультурність, мистецтво, мистецька освіта