Pytannia literaturoznavstva (E-Journal)
Not a member yet
425 research outputs found
Sort by
Людина-парадокс у світі парадоксів [Пам’яті Анатолія Нямцу (29.03.1950–3.05.2018)]
No full textIn the memory of Anatoliy Nyamtsu (29.03.1950–3.05.2018)Пам’яті Анатолія Нямцу (29.03.1950–3.05.2018
Літературний бренд, який (не) змінює канон: кейс Марії Матіос
Full text linkMaria Matios belongs to the Ukrainian literary generation of the eighties of the 20th century. The writer has a lot of prose texts, the editions are fantastic for the Ukrainian book market, the affection of the mass reader is undeniable. That is, we are dealing with a literary brand. However, this literary brand, highly sought after by publishers, readers, and translators, and awarded with many awards, did not enter the literary canon. Literary criticism mostly assigns the prose works of Maria Matios a place in the so-called “mass” literature, the writer’s works are not included in the school curriculum. The prose of Maria Mathios is an interweaving of historical and femincentric themes. The historical theme in Matios’s prose is not presented from the angle usual for similar themes. The reader does not see the historical twists and turns that usually take place in the capitals, he observes the consequences of major historical events in the small village of Roztoky in Bukovyna. The village, which for the author herself is not the periphery, but the center, because she was born in it. Just as peripheral to the patriarchal masculine center is the “second sex”, on whose behalf the story is told in the writer’s texts. The women of Maria Mathios talk about their psychological and bodily experiences of survival in times of great social upheaval. The prose texts of Maria Mathios make sense of the colonial traumas of Ukrainian memory, centering the peripheral. The author uses one of the most relevant decolonial narrative strategies – the archival impulse. The writer delegitimizes the story officially broadcast by the former metropolis; emphasizes the history of national resistance. The prose of Maria Mathios is important and necessary for our literary canon.Марія Матіос належить до української літературної генерації так званих «вісімдесятників» (покоління, яке активно заявило про себе у 80-ті роки ХХ століття). Прозовий доробок письменниці значний, наклади – фантастичні для українського книжкового ринку, прихильність масового читача безперечна. Тобто маємо справу з літературним брендом. Однак цей дуже затребуваний видавництвами, читачами, перекладачами, відзначений багатьма преміями літературний бренд не увійшов у літературний канон. Літературна критика здебільшого відводить прозі Марії Матіос місце в так званій «масовій» літературі, твори письменниці відсутні в шкільній програмі. Прозові тексти Марії Матіос – це переплетення історичної та феміноцентричної тем. Але історична тема у прозі Матіос подається не зі звичного для подібних тем ракурсу. Читач не бачить історієтворчих поворотів і переворотів, які здійснюються зазвичай у столицях, він спостерігає за наслідками, що спричинили великі історичні події в маленькому буковинському селі Розтоки. Селі, яке для самої авторки є не периферією, а центром, бо вона в ньому народилася. І так само периферійною щодо патріархального маскулінного центру є «друга стать», від імені якої ведеться оповідь у більшості текстів письменниці. Жінки Марії Матіос проговорюють свої психологічні та тілесні досвіди виживання у часи великих соціальних потрясінь. Прозові тексти Марії Матіос осмислюють колоніальні травми української пам’яті, центруючи периферійне. Авторка залучає одну з найактуальніших деколоніальних наративних стратегій – архівний імпульс. Письменниця делегітимує офіційно трансльовану колишньою метрополією історію; акцентує на історії національного спротиву. Проза Марії Матіос важлива й потрібна для глибокого осягнення нашого літературного канону
Інтермедіальна поетика біографічної кіноповісті І. Драча та І. Миколайчука «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини»
Full text linkThe trend of syncretization of arts in the modern world is spreading and this causes interest in the method of intermedia analysis in literary studies. Today we can observe a kind of “intermedia boom” (H. Levchenko); studies on the problems of synthesis and interaction of arts have become relevant, an intermedia code is actively offered for understanding problems, architecture, artistic means, narrative strategies, images of a literary work. Intermediality is relevant to the methodology of modern literary studies and also offers a new perspective on those artistic texts that are on the periphery of theoretical interests due to the uncertainty regarding their inter-artistic identification. A film story about a composer is an interesting phenomenon of intermedial synthesis, since different channels of intermedial communication, such as literature, cinema and music, are simultaneously involved. The intermedial poetics of Ivan Drach and Ivan Mykolaichuk’s film story “Kyiv Fantasy on the Theme of a Wild Rose-hip” (1984), which is about the founder of Ukrainian classical music, public figure, musician-virtuoso and outstanding scientist-ethnographer Mykola Lysenko, is analyzed. Perfectly combining the private and creative beginnings, the successful tandem of I. Drach and I. Mikolaichuk is managed to present a rich and difficult life of a talented person and a brilliant composer from early childhood to his death. Using a two-level composition of the unfolding of events, the reader/spectator is presented with the journey of Mykola Lysenko in adulthood, where memories are retrospectively used: first childhood, then youth, and then student years, etc. The artists also tried to find out the complicated relationship of the composer with his wife Olga O’Connor and the mother of his children – Olha Lypska. In addition to this, the film story presents the image of the artist in the discourse of contemporary historical events, social processes, in the discourse of events that had significant cultural value, thus presenting the composer as a citizen-patriot, and as a public figure, and as an important cultural figure. The image of a rose-hip stands out as a symbol and a metaphor that combines saturated biographical material into a single whole – a symbol of the “people’s soul, song”.Тенденція до синкретизації мистецтв у сучасному світі набирає свого поширення і це спричиняє зацікавлення методикою інтермедіального аналізу в літературознавстві. Сьогодні можна спостерігати своєрідний «інтермедіальний бум» (Г. Левченко): актуальними стали дослідження з проблем синтезу та взаємодії мистецтв, активно пропонується інтермедіальний код для осягнення проблематики, архітектоніки, художніх засобів, наративних стратегій, образів літературного твору. Інтермедіальність як актуальна методологія сучасного літературознавства пропонує також новий погляд на ті художні тексти, що знаходяться на периферії теоретичних зацікавлень, у зв’язку з невизначеністю щодо їхньої міжмистецької ідентифікації. Цікавим феноменом інтермедіального синтезу постає кіноповість про композитора, позаяк одночасно задіяні різні канали інтермедіального зв’язку – література, кіно та музика. Аналізується інтермедіальна поетика кіноповісті Івана Драча та Івана Миколайчука «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (1984) про засновника української класичної музики, громадського діяча, музиканта-віртуоза і видатного вченого-етнографа Миколу Віталійовича Лисенка. Уміло переплітаючи приватне й творче начало, успішному тандемові І. Драчу та І. Миколайчуку в кіноповісті вдалося презентувати бурхливе, насичене та непросте життя талановитої людини та геніального композитора з раннього дитинства до його смерті. Застосовуючи двопланову композицію розгортання подій, перед читачем/глядачем відтворено подорож Миколи Віталійовича у зрілому віці, на яку ретроспективно накладаються спогади: спочатку дитячі, потім юнацькі, а далі – студентські роки і т. д. Митці намагалися з’ясувати й складні стосунки композитора з дружиною Ольгою О’Конор та матір’ю його дітей – Ольгою Липською. Крім того, кіноповість подає образ митця у дикурсі тогочасних історичних подій, соціальних процесів, у дискурсі подій, які мали вагоме культурне значення, тим самим презентуючи композитора і як громадянина-патріота, і як суспільного діяча, і як вагому культурну постать. Наскрізним образом-символом, образом метафорою, що поєднує насичений біографічний матеріал у єдине ціле, виступає образ шипшини – символ «народної душі, пісні»
Кордон як фактор мексикано-американської ідентичності
Full text linkThe article explores the dynamics of the formation of Mexican-American identity since the end of the war between Mexico and the United States in 1848. The establishment of a new border between the two countries resulted in the leveling of the culture and traditions of those Mexicans who remained in the territories under the control of the new government. Gradual and coercive state policies against locals who tried to preserve not only their ranches and material possessions but also their spiritual practices, caused a situation of forced historical amnesia. New waves of migration, caused by complex political and economic conditions in Mexico, had a significant impact on both those Mexicans who had long lived on ethnic lands and the migrants themselves, who were forced to assimilate and live according to the laws of the “white world”. It was only in the mid-20th century that the radicalization of the Chicano political movement sparked the beginning of a reconsideration of the identity of Americans of Mexican origin. The border, as a dividing line, not only separates two countries but also splits the inner world of the Mexicans who live in the United States, signifying their border state, belonging to two worlds, two cultures, and two ways of being.Осмислена динаміка формування мексикано-американської ідентичності з моменту закінчення війни між Мексикою та США у 1848 році. Проведення нового кордону між країнами спричинило нівеляцію культури та традицій тих мексиканців, які залишилися на територіях, підконтрольних новій владі. Поступова насильницька державна політика проти місцевих, які намагалися вберегти не лише свої ранчо і матеріальні статки, а й духовні практики, спричинила ситуацію примусової історичної амнезії. Нові хвилі еміграції, зумовлені складними політичними та економічними умовами в Мексиці, сильно впливали як на тих мексиканців, які здавна проживали на етнічних землях, так і на самих мігрантів, змушених асимілюватися і жити за законами «білого світу». Лише у середині ХХ століття радикалізація політичних руху Чикано/а зумовила перегляд ідентичності американців мексиканського походження. Кордон як розмежувальна лінія, що не просто розділяє дві країни, але й роздвоює внутрішній світ самих мексиканців, які проживають у США, сигніфікує їхній бордерний стан, приналежність до двох світів, двох культур, двох способів буття. Звідси він функціонує як спосіб оприявлення гібридної ідентичності
Між правдою факту й его-літературою: мемуарно-публіцистична «одіссея» Анни Франко-Ключко (жанрово-тематична поліфонія)
Full text linkArticle is devoted to the memoir and artistic and journalistic work of Anna Franko-Klyuchko (1892–1988), the youngest daughter of Ivan Franko. The purpose of the studio is to reveal the creative individuality of the author as a representative of the literary dynasty of the Franks. The investigation is based on historical and documentary research using analytical, synthetic, biographical, bibliographic, cultural-historical, and geneological methods. The novelty of the research consists in understanding and introducing into scientific circulation a number of memoirs and journalistic texts of Anna Franko-Klyuchko, which were scattered in diasporic periodicals and for a long time were out of the attention of researchers. On the basis of the analysis of these texts, conclusions are made about the peculiarities of the creative style of Anna Franko-Klyuchko, which is characterized by a high degree of autobiography, emotionality and imagery, and the dominance of the genres of essays and memoirs. The texts of Anna Franko-Klyuchko can be considered documents of the author's creative and life history (characteristically ego-literature). As a whole, the memoir and journalistic texts of Anna Franko-Klyuchko make up a long story of the life of the author herself: one text grows into another, creating a travelogue lasting a lifetime with unrealized dreams and real events. The source for Anna Franko-Klyuchko’s texts was either her memories of the years she lived in Ukraine, or events from the author’s emigrant life, which as a whole represented the great drama of the generation that suffered defeat in the national liberation contests of the beginning of the 20th century. In the psychoanalytical dimension, literary creativity was for Frank's daughter an attempt to go beyond the limits of the possible: a way to return home (imaginatively in dreams, memories and fantasies), when in reality she could not return there, when the ship of her life was sailing in the opposite direction from her native home, and her soul was torn home. This form of creative existence became the secret of the author’s longevity and at the same time vividly reflected the tragedy of the generation of Franko’s children, whose lives were spent in emigration.Розлянуто мемуарний і художньо-публіцистичний доробок Анни Франко-Ключко (1892–1988), наймолодшої доньки Івана Франка. Мета студії – розкрити творчу індивідуальність авторки як представниці літературної династії Франків. Розвідка базується на історико-документальних розшуках з використанням аналітичного, синтетичного, біографічного, бібліографічного, культурно-історичного, генологічного методів. Новизна дослідження полягає в осмисленні й уведенні до наукового обігу низки мемуарних і публіцистичних текстів Анни Франко-Ключко, які були розпорошені у діаспорній періодиці і довгий час перебували поза увагою дослідників. На підставі аналізу цих текстів зроблено висновки про особливості творчого стилю Анни Франко-Ключко, що позначений високим ступенем автобіографізму, емоційності та образності, домінуванням жанрів нарисів та мемуарів. Тексти Анни Франко-Ключко можна вважати документами творчої і життєвої історії авторки (властиво его-літературою). У своїй сукупності мемуарні і публіцистичні тексти Анни Франко-Ключко складають розлогу історію життя самої авторки: один текст переростає в інший, витворюючи тревелог тривалістю у ціле життя з нереалізованими мріями і реальними подіями. Джерелом для написання текстів Анни Франко-Ключко слугували чи то спогади про роки, прожиті в Україні, чи то вже події з емігрантського життя авторки, які у цілості репрезентували велику драму покоління, яке зазнало поразки в національно-визвольних змаганнях початку ХХ ст. У психоаналітичному вимірі літературна творчість була для доньки Франка спробою вийти поза межі можливого: спосіб повернутися додому (уявно у мріях, спогадах і фантазіях), коли насправді повернутися туди не могла, коли корабель її життя плив у протилежну від рідного дому сторону, а душа рвалася додому. Така форма творчого буття стала секретом життєвої довговічності авторки і водночас яскраво відображала трагедію покоління Франкових дітей, життя якого минало на еміграції
Персонажі казок, фентезі та магічна їжа в кулінарних реаліті-шоу: перехрестя літературної культури і медіакомунікацій
Full text linkThemed cooking reality shows emerge and develop at the intersection of media communications, literary culture and leisure. They are also based on intertextual, transmedia connections, simultaneously and masterfully using heterogeneous languages, ranging from artistic, social-ideological to commercial. This is a new type of intermediate territory (J. Mukarzowski), which is filled with, and exists due to the meeting and interaction of heterogeneous languages, memory, signs, and associations, fragmentary hints, which are united into a coherent whole by the tasks, meanings and language of media. Such a culinary media text that uses the game with fashionable works of art, holidays, and heroes and makes them fashionable by this game should be easily read as explicit, well-known, universally understood quotes, allusions, puzzles, and signs. It to be accepted and in demand, must speak the equally significant language of mass culture, art, and everyday life, which is quickly perceived. Magical heroes, characters, and magical food also actively and naturally fit into these processes through the means and possibilities of literary culture and media communications. As a result, new urgent places of existence of collectively, socially, and ideologically significant meanings are created and consolidated, and literary culture contributes to this as much as possible, helping to form and manifest new aspects of truth and authenticity. In addition, thematic cooking reality shows also reveal qualitatively new dimensions of transmedia, intertextual transformations of folklore, literature, and cinema texts, as well as aesthetic, ideological, and socio-cultural functions. In this regard, the ideas and methods proposed by J. Mukarzowski in his works of the 1930s and semiotics are relevant.Тематичні кулінарні реаліті-шоу зароджуються й розвиваються на перетині медіакомунікацій, літературної культури і дозвілля. Вони також базуються на інтертекстуальних, трансмедіальних зв’язках, одночасно і віртуозно використовують для цього різнорідні мови, починаючи від художньої, соціально-ідеологічної і закінчуючи комерційною. Це нового типу проміжна територія (Я. Мукаржовський), яка наповнена, існує за рахунок зустрічі, взаємодії різнорідних мов, пам’яті, знаків, асоціацій, осколкових натяків, що об’єднуються в цілісність мас-медійними завданнями, смислами, мовою. Такий кулінарний медіатекст, що використовує гру з модними художніми творами, святами, героями і робить їх модними цією грою, повинен легко прочитуватися як явні, відомі, загальнозрозумілі цитати, алюзії, пазли, знаки. Вони, щоб бути сприйнятими і затребуваними, повинні говорити не менш значущою мовою масової культури, мистецтва, повсякденності, що швидко сприймається. Чарівні герої, персонажі, магічна їжа теж активно, природно вписуються в ці процеси засобами, можливостями літературної культури, медіакомунікацій. Внаслідок цього створюються, закріплюються нові нагальні місця існування колективно, соціально, ідеологічно значущих сенсів, а літературна культура цьому максимально сприяє, допомагаючи формуватися, проявлятися новим аспектам істини та достовірності. Крім того, тематичні кулінарні реаліті-шоу проявляють якісно нові виміри трансмедійних, інтертекстуальних трансформацій і фольклорного, літературного, і кінематографічного творів, і естетичної, ідеологічної, соціально-культурної функцій. У зв’язку із цим актуальними виявляються ідеї та методи, запропоновані Я. Мукаржовським у працях 30-х рр. ХХ ст., і семіотики
Григорій Сковорода та Лев Шестов: між наукою та поезією. До постановки проблеми
Full text linkThe aim of this paper is to reveal a typological kinship between two outstanding religious thinkers of different eras – Hryhorii Skovoroda and Lev Shestov, who are rarely addressed in conjunction with each other. Drawing on the scarce existing research on this rich, but heavily under-researched topic, we trace the inner connection between their respective philosophical worldviews, paying a special attention to the gnoseological (epistemological) aspect of their teachings. While staying within the framework of religious faith, fundamental for both thinkers, we scrutinize their relationship with reason, focusing on the attitude of both to the scientific method. At the same time, as a distinctive feature of our analysis, we apply a literary-centred approach rather than purely philosophical one, and draw on the optics of poets and writers, characterised by their own unique philosophical premonitions. As we argue, this is justified at various levels, including the closeness of both thinkers under study to the world of literature, especially poetry, which, arguably, had a profound impact on their philosophical discourse and helped to shape their ideas. Not aiming at providing a comprehensive comparative analysis of Skovoroda and Shestov, we nevertheless hope that this paper will pave the way for future studies, and demonstrate the productiveness of our method, shedding some new light not only on these two exceptional thinkers, but also on the intrinsic proximity between religious philosophy and the world of poetry more generally.Досліджена типологічна спорідненість двох видатних релігійних мислителів різних епох – Григорія Сковороди та Лева Шестова, до яких рідко звертаються у зв’язці один з одним. Спираючись на наявні нечисленні дослідження з цієї багатої, але маловивченої теми, простежено внутрішній зв’язок між їхніми філософськими світоглядами, приділяючи особливу увагу гносеологічній (епістемологічній) стороні їхніх вчень. Залишаючись у рамках основоположної для обох мислителів релігійної віри, докладно розгляуто їхні стосунки з розумом, акцентуючи увагу на ставленні обох до наукового методу. При цьому відмінною рисою здійсненого аналізу є те, що застосовано не суто філософський підхід, а літературознавчий, і зосереджено увагу на оптиці поетів та письменників, які вирізняються своїми унікальними філософськими передчуттями. Стверджується, що це виправдано на різних рівнях, включаючи близькість обох мислителів до світу літератури, особливо поезії, що, можливо, справило глибокий вплив на їхні філософські міркування і сприяло формуванню їхніх ідей. Не претендуючи на всебічний порівняльний аналіз Сковороди і Шестова, висловлено сподівання, що ця стаття підготує ґрунт для подальших досліджень і продемонструє продуктивність нашого методу, по-новому проливаючи світло не тільки на цих двох неабияких мислителів, а й на внутрішню близькість між релігійною філософією та світом поезії в цілому
Долі держави та її письменників в історії. Виміри їхньої трагедії й успіху в литовській літературі
No full textThe destiny of Lithuanian writers and the state carry intertwined meanings opening their dimensions to a painfully relevant aspect of history. Several compelling fate-fracturing cases emerged when the writer became an anti-hero or even a martyr in history as if being “swallowed by darkness” or possessed by forces hostile to the state. The signs of the literary success sinking into darkness marked the destinies of some Lithuanian writers like Salomėja Nėris (1904–1945), Petras Cvirka (1909–1947), and Kostas Kubilinskas (1923–1962), showing the decisive factor in the dramaturgy of the intersection between the state and the writer. It can be vice versa when the process of writing breaks into the light of historical openness, illuminating and changing the paradigm of literary processes with its fateful rise out of the depths of loss and the darkness of the grave. The fate of doctor Dalia Grinkevičiūtė (1927–1987) in exile can be such a particular case. The literary unfolding and flourishing in the media of Kristina Sabaliauskaitė (*1974) represents the culmination of the contemporary Lithuanian writers’ success on the international level in creative works about statehood. Her books, “Silva rerum” and “Petro Imperatorė” [Peter’s Empress], with their unique expression of the modernisation of the past times, play the role of the renewal of the genesis of the state and the citizen in the present day leading to the dynamics of forgotten statehood. It has a crucial significance for the aesthetic dimension of the writer’s style, its passion for baroque, and the revival of statehood as a yearning for history.Акцентовано, що долі литовських письменників та їхньої держави переплетені, відкриваючи свої виміри до болісно актуального аспекту історії. Існує кілька переконливих випадків перелому долі, коли письменник ставав антигероєм або навіть мучеником історії, ніби «поглинутим темрявою» або одержимим силами, ворожими державі. Виявлено, що ознаки занурення літературного успіху в темряву позначили долі деяких литовських письменників, таких як Саломея Неріс (1904–1945), Пятрас Цвірка (1909–1947) та Костас Кубілінскас (1923–1962), демонструючи вирішальний фактор у драматургії перетину між державою та письменником. Буває і навпаки, коли процес письма проривається на світло історичної відкритості, висвітлюючи і змінюючи парадигму літературних процесів своїм доленосним піднесенням з глибин втрат і темряви могили. Доля лікарки Далі Ґрінкявічюте (1927–1987) в еміграції може бути таким конкретним випадком. Літературне становлення і розквіт у медіа Крістіни Сабаляускайте (*1974) є кульмінацією успіху сучасних литовських письменників на міжнародному рівні з творами про державність. Її книги «Silva rerum» та «Petro Imperatorė», з їх унікальним вираженням модернізації минулих часів, відіграють роль оновлення ґенези держави та громадянина в сьогоденні, що приводить до динаміки забутої державності. Це має вирішальне значення для естетичного виміру стилю письменника, його пристрасті до бароко та відродження державності як туги за історією
Тарас Шевченко у просторі своєї лектури: час до 1837 року
Full text linkThe paper examines the beginning of Taras Shevchenko’s history as a reader – the period up to 1837, which is the date of the first known work of the young genius, the ballad “Insane” (“Prychynna”). Three stages (“the ages”) are distinguished in this period: childhood (until 1828), pre-bachelorhood (1828–1831), and bachelorhood (1831–1837). The analysis involves direct self-evidence (memoirs of relatives and acquaintances, Shevchenko’s autobiographical novels and letters), scholarly and popular science studies of Shevchenko studies, samples of historical and biographical Shevchenko studies, etc. The main method used is the “reverse optics” method, aimed at cognizing the object of attention “from the outside” and “from the inside”. The article traces, in addition to social, purely private (home) prerequisites for Taras’s long-lasting interest in books, noting that the latter had not only a paper equivalent at that time: living history was learned from stories, folk songs also penetrated his mind and taught him. The features of the boy’s psychological communication with books in the elementary school of Kyrylivka, as well as during his stay in Vilno and in the first years after his arrival in St. Petersburg, are also discussed. Also outlined is the range of Shevchenko’s reading at this time, it is indicated which lectures the future poet met sporadically, by chance, and which he had long-term, one might say, lifelong, external and internal relations with. These are primarily religious books, then works of fiction by Ukrainian and foreign authors, works on history, etc. The article also discusses the people who supported Shevchenko’s unusual interest in reading and how these efforts correlated with the multicultural and spiritual contexts in which Taras was living at the time. Some attempts to ideologize the topic (such as the artificial attempts of Soviet artists to “infantilize” the image of Shevchenko in his childhood and youth, noted by H. Hrabovych) are also pointed out. It is concluded that even in this state, in the grip of merciless circumstances (early orphanhood, social slavery), Taras not only sought but also worked to broaden his horizons, as a result of which reading and knowledge contributed to his relatively broad erudition even for that time, and was a form of creative socio-cultural activity, a way of self-defense and self-realization. Obviously, this is how the unique reading consciousness of the genius was formed, not to mention that a bright, outstanding type of Ukrainian creative intellectual was cultivated.Розглянуто початок історії Тараса Шевченка як читача – період до 1837 року, яким датовано перший відомий нам твір молодого генія – баладу «Причинна». В цьому часі виокремлено три етапи («віки»): дитинний (до 1828 року), підпарубочий (1828–1831 роки) і парубочий (1831–1837 роки). До аналізу залучено прямі самосвідчення (мемуари близьких та знайомих осіб, Шевченкові автобіографічні повісті й листи), наукові та науково-популярні студії із шевченкознавства, зразки історико-біографічної шевченкіани тощо. Як провідний застосовано метод «зворотної оптики», розрахований на пізнання об’єкта уваги «ззовні» та «зсередини». Відстежено, крім соціальних, суто приватні (домашні) передумови тривкого зацікавлення Тараса книжкою. Зауважено, що в тієї був тоді не лише паперовий еквівалент: жива історія пізнавалася з розповідей, народнопісенний матеріал так само залягав у свідомість і навчав. Окремо з’ясовано особливості психологічного спілкування хлопця з книжками в початковій школі Кирилівки, а також під час перебування у Вільно та в перші роки по приїзді до Петербурга. Окреслено діапазон прочитаного Шевченком о цій порі, вказано, з якою лектурою майбутній поет зустрічався епізодично, випадково, а з якою він був у зв’язках тривалих, можна сказати, пожиттєвих, зовнішніх та внутрішніх. Це передовсім книжки церковно-релігійного змісту, відтак художні твори окремих українських та зарубіжних авторів, праці з історії тощо. Мовиться також про людей, котрі підтримували незвичайний інтерес Шевченка до читання, і про те, як ці зусилля корелювали з полікультурним та духовним контекстами, в яких обертався тоді Тарас. Указано на окремі спроби ідеологізації теми (як-от запримічені Г. Грабовичем штучні намагання радянських митців «інфантилізувати» образ Шевченка пори його дитинства та юності). Зроблено висновок, що навіть у такому стані, в лещатах немилосердних обставин (раннього сирітства, соціальної неволі) Тарас не просто прагнув, але й сам працював на розширення свого світогляду, внаслідок чого читання, пізнання посприяли навіть на той час його порівняно широкій ерудиції, були формою творчої соціокультурної активності, способом самозахисту і самореалізації. Вочевидь так формувалася й унікальна читацька свідомість генія, вироблявся яскравий, непересічний тип українського творчого інтелектуала
Ідея Бертольта Брехта про колективну творчість
Full text linkThe most recent research in the theory of authorship has been used to put forward an original idea about the collective creativity of the German poet and playwright Bertolt Brecht (1898–1956). It is stated that according to Bertolt Brecht scholars, there still does not exist a definition for the “collective creative work process” (Nadia Dimassi). At the same time, Brecht never concealed his creative principle, highlighting in his theoretical texts how important collective creative collaboration was for his work. Moreover, this specific principle is particularly important for understanding the creative phenomenon of the talented German artist. It is established that the concept of collective artistic creation manifests modernist qualities in his creativity, namely lyrics. Brecht believed that one isolated artist’s depiction of the modern world in its extraordinary complexity was insufficient and dubious. It has been established that Brecht’s concept of collective creation developed in several directions: throughout his life, his creative work involved friends and peers whose knowledge and skills he particularly valued, including his numerous beloved women. The artist was, thus, convinced that art was a collective affair. In addition, it is known that Brecht did not consider creative texts as being complete. For him, they were temporary versions in a constant state of creation. A particular moment of development came with their staging. Brecht had a particular attitude towards existing literary material – he believed he was a craftsman as far as texts were considered, so he developed his own “poetics of plagiarism”. A comparison with “Wagner’s total work of art” revealed intermedial aspects of artistic products created by Bertolt Brecht. The artistic specificity of the “Brecht machine” has been summarized, and the principles of its operation have been identified.Опираючись на найновіші дослідження в царині теорії авторства, представлено оригінальну ідею колективної творчості німецького поета і драматурга Бертольта Брехта (Bertolt Brecht, 1898–1956). Зазначено, що, на думку брехтознавців, досі нема чіткого визначення поняття «колективно-креативного робочого процесу» (Nadia Dimassi), тоді як сам Брехт не приховував свого принципу творчої діяльності, наголошуючи у теоретичних текстах на важливості для своєї творчості колективно-творчої співпраці. Більше того, саме цей принцип особливо важливий для розуміння творчого феномену талановитого німецького митця. Вказано, що концепт колективного мистецького продукування виявляє модерністські риси його творчості, зокрема лірики. Для зображення сучасного світу в усій його надзвичайній комплексності обмежені можливості ізольованого митця, переконаний Бертольт Брехт, були недостатніми і сумнівними. З’ясовано, що брехтівський концепт колективного мистецького виробництва розгортався у кількох напрямках: упродовж свого життя він залучав до творчої роботи своїх друзів і соратників, знання і вміння яких особливо цінував, серед яких були і його численні кохані жінки. Тож митець був переконаний, що мистецтво – справа колективна. До того ж відомо, що Брехт не класифікував художні тексти як повністю завершені. Вони були для нього тимчасовими версіями, які постійно перебували в становленні, особливого розвитку вони зазнавали у процесі інсценування. Брехт своєрідно ставився до наявного літературного матеріалу, вважав себе щодо нього ремісником, тому розвинув особливу «поетику плагіату». У зіставленні з поняттям «ваґнерівського сукупного твору мистецтва» визначено також інтермедіальні складові мистецьких продуктів, відомих під іменем Бертольта Брехта. Узагальнено художню специфіку «Брехт-машини», визначено принципи її функціонування