Pytannia literaturoznavstva (E-Journal)
Not a member yet
425 research outputs found
Sort by
Поетична метафізика прози Івана Ковача
Full text linkThe article under studies presents the first ever attempt to reveal the basic features of the prose of the prominent Ukrainian poet, prose writer, literary critic, and journalist Ivan Kovaci (born in 1946). It lays particular emphasis on the peculiarities of modeling the chronotope of the prose contained in three books by the writer: “A Sycamore Tree Alone in the Field” (1974), “Chuha” (1976), and “Orange Ballad” (2006). It also analyzes the narrative strategy of the writer’s artistic thinking at the level of lyrical confession of the narrative, investigates its genre specificity and the role of leitmotif detail, as well as traces the synthesis of arts in writer’s creative workshop at the level of coloring, etc. In terms of genre and style features, Ivan Kovaci’s prose is comprised of stories of various types: both lyricized, with a weakened plot, and works that are close to the genre of the classical short story. Their structure is based on an eloquent detail that creates an appropriate emotional coloring. The article claims that prose is an organic and natural part of Ivan Kovacs’s creative activity. Lyricized short stories, etudes, short stories with classical architectonics, a short story-ballad, confessional lyrical prose, together with poetry, create the unity of his artistic world. The peculiarity of the poetic metaphysics of the writer’s prose lies in his peculiar worldview pantheism and subtle sense of beauty. It is essential that the time-space of prose is also close to poetry: it is a “point” chronotope, located at the intersection of the coordinates of the “objective” (given in the narrator’s perception) and subjective-experiential space-time. This feature is especially evident in the story “Chuha”, a kind of mosaic of life. Fictional time and space are subject to mythologization and symbolization, as the lyrical hero is constantly trying to cross the line that separates him from the “golden age” of childhood. Another sign of the poetic nature of the writer’s prose is its deep psychology combined with lyricism. The most eloquent feature of Ivan Kovaci’s style is his special ability to use color. This peculiar synthesis of arts in the writer’s creative palette turned out to be a special, symbolic load of images with a bright coloristic dominant.Вперше здійснено спробу розкрити основні риси прозопису відомого українського поета, прозаїка, літературного критика й журналіста Румунії Івана Ковача (нар. 1946 р.). Зосібна, відзначено особливості моделювання хронотопу прози, уміщеної в трьох книжках письменника: «Явір, що в полі одинокий» (1974), «Чуга» (1976) та «Оранжева балада» (2006); проаналізовано наративну стратегію художнього мислення митця на рівні ліричної сповідальності наративу; досліджено його жанрову специфіку та роль лейтмотивної деталі; простежено синтез мистецтв у творчій майстерні прозаїка на рівні володіння колористикою тощо. З погляду жанрово-стильових особливостей прозу Івана Ковача складають новели різного типу: як ліризовані, з ослабленою фабульністю, так і твори, наближені до жанру класичної новели. В основі їх структури – промовиста деталь, що створює відповідне емоційне навантаження. Стверджується, що проза – органічна й закономірна частка творчого доробку Івана Ковача. Ліризовані новели, етюди, новели з класичною архітектонікою, новела-балада, сповідальна лірична проза разом із поезією творять єдність його художнього світу. Своєрідність поетичної метафізики прози письменника – у своєрідному світоглядному пантеїзмі автора, у тонкому відчутті краси. Прикметно, що часопростір прози також наближений до поезії: це «точковий» хронотоп, на перетині координат «об’єктивного» (даного у сприйнятті оповідача) і суб’єктивно-переживального простору-часу. Особливо яскраво ця риса виявилася в повісті «Чуга» – своєрідній мозаїці життя. Спостерігається міфологізація і символізація художнього часу і простору, адже ліричний герой постійно намагається перетнути межу, що відділяє його від «золотої пори» дитинства. Ще однією прикметою поетичності прози письменника також є її глибинний психологізм у поєднанні з ліризмом. Найпромовистішою ознакою стилю Івана Ковача визначено особливе уміння оперувати колористикою. Цей своєрідний синтез мистецтв у творчій палітрі письменника виявився особливим, символічним навантаженням образів з яскравою колористичною домінантою
Успіх і його релятивізація: загальні зауваження про долю літературних творів та їхніх авторів (особливості чеської літератури)
No full textThe author of the present paper deals with the general features of success of literary artefacts on the examples of several Czech authors. Regardless of some typical cases going back to the 19th century, among others a famous one connected with the name of possibly the only real Czech romantic Karel Hynek Mácha, probably the most significant romantic poet in the world observed from the point of view of poetics and artistic values and existential angles, there are quite a lot of interesting 20th-21st-century authors whose success on the one hand and loss of popularity on the other signalled the causes of the whole process and its markers. While the 19th-century authors and the success of their work were linked with the preparedness of the reading public, with aesthetic tastes and prevalent styles, more modern literature since modernism has been connected, besides the mentioned factors, more with political shifts of emphasis and with the whole social atmosphere; it also depends on the thematic and genre structure of literary artefacts, on the problems dealt with, on the degree of experimentalism. The examples of several Czech 20th-century authors demonstrate various aspects of the problem of the markers of succes and their association with their creative individuality.Висвітлено загальні риси успіху літературних артефактів на прикладі кількох чеських авторів. Попри деякі типові випадки, що сягають ХІХ століття, зокрема відомий випадок, пов’язаний з іменем чи не єдиного справжнього чеського романтика Карела Гінека Махи, можливо, найбільш значущого поета-романтика у світі з погляду поетики, художніх цінностей та екзистенціальних ракурсів, є чимало цікавих авторів ХХ–ХХІ століть, чий успіх, з одного боку, і втрата популярності – з іншого, сигналізують про причини цілого процесу та його маркери. Якщо автори ХІХ століття та успіх їхніх творів були зумовлені підготовленістю читацької аудиторії, естетичними смаками та панівними стилями, то більш сучасна література з часів модернізму пов’язана, крім згаданих чинників, радше з політичними зміщеннями акцентів та загальною суспільною атмосферою, а також залежить від тематичної та жанрової структури літературних артефактів, від порушених проблем, від ступеня експериментаторства. На прикладах кількох чеських авторів ХХ століття показано різні аспекти проблеми маркерів успіху та їхнього зв’язку з творчою індивідуальністю
Наші пам’ятники в Україні: [Рецензія на кн.: Loewenich, H. von und Rychlo, P. (2022). Bukowinisch-Galizische Literaturstraße. Dokumentation zu einem deutsch-ukrainischen Kulturprojekt. Czernowitz : Knyhy – XXI, 288 S.]
Full text linkReview on the book: Loewenich, H. von und Rychlo, P. (2022). Bukowinisch-Galizische Literaturstraße. Dokumentation zu einem deutsch-ukrainischen Kulturprojekt. Czernowitz : Knyhy – XXI, 288 S.Рецензія на кн.: Loewenich, H. von und Rychlo, P. (2022). Bukowinisch-Galizische Literaturstraße. Dokumentation zu einem deutsch-ukrainischen Kulturprojekt. Czernowitz : Knyhy – XXI, 288 S
Культурно-історичний контекст подолання травматичного минулого (на прикладі новітнього німецькомовного роману поколінь)
Full text linkThis article deals with the process of “reinterpretation of the past” in the modern German literature, social and political discourse. The research demonstrates, that the German people actively work with their own past and form new national attitudes and values. The generation, who replaced the eyewitnesses and participants of the terrible crimes of the last century (the World War ІІ, the Holocaust, National Socialism), does not distance themselves from these events, but, on the contrary, accept the whole truth. The results of the research show that after the fall of the Berlin Wall in the 90s of the 20th century, a lot of novels were published, which directly and without illusions demonstrate this most terrible page in the history of Germany. In such novels, on the example of their own family stories, the authors raise important questions about the collective guilt and responsibility of the German people for crimes against human life. The authors describe the lives of three generations of one family and demonstrate how the worldview and thoughts of people are changing over time and how this affects the process of overcoming a historical traumatic experience for German nation. This was especially shown in the works “Pawel’s letter” written by M. Maron and “Heavenly bodies” by T. Dückers, “In my brother’s shadow” by U. Timm. The similar situation we observe in the Ukrainian literature during the last twenty years. A number of authors raise important historical topics, including reinterpretation of the history and the past in their family sagas. A special attention is paid to S. Andruhovych’s novel “Amadoka”. The results of the research accentuate its key features, which emphasize the relevance of such literature. In this article the culture-historical and comparative methods are used, a lot of attention is paid to the biographical analyze.Проаналізовано процес «переосмислення минулого» у німецькомовному літературознавчому та суспільно-політичному дискурсі. Виявлено, що німецький народ активно працює з власним минулим, формуючи нові національні установки та цінності. Наступні покоління, що прийшли на зміну очевидцям і безпосереднім учасникам страшних злочинів минулого століття (Друга світова війна, Голокост, націонал-соціалізм), не дистанціюють себе від цих подій, а радше, навпаки, приймають всю правду. Наголошено, що після падіння Берлінського муру в 90-х ХХ століття почали з’являтися романи письменників, в яких відкрито та без ілюзій зображена ця найжахливіша сторінка з історії Німеччини. Показано, що у таких романах на прикладі власних сімейних переказів автори порушують важливі питання щодо колективної вини та відповідальності німецького народу за скоєні злочини. Описуючи в творах біографії щонайменше трьох поколінь однієї родини, письменники демонструють, наскільки змінюються світогляд та думки людей з часом та як це впливає на процес подолання історичного травматичного досвіду для цілого народу. Зокрема, розглянуто твори У. Тімма «На прикладі мого брата», Т. Дюкерс «Небесні тіла», М. Марон «Небесні тіла» та ін. Окрім цього, проаналізовано схожу ситуацію, яку ми спостерігаємо і в українському літературознавчому просторі протягом останніх двадцяти років. Ціла низка авторів порушує важливі історичні теми, в тому числі переосмислення минулого у своїх сімейних сагах. Особливу увагу приділено роману С. Андрухович «Амадока» та виокремлено його ключові ознаки, які наголошуюють на актуальності такої літератури. Застосовано культурно-історичний та порівняльний методи, важливе місце відведено біографічному аналізові
Епістолярний роман в класиці літератури: прецедент «Португальських листів» Ґієраґа та «Листів перуанки» Ф. де Ґрафіньї
Full text linkThe dynamics of the text’s stay in the circle of literary classics becomes clear only over time: the experience of epistolary novels of the Enlightenment is very indicative of many aspects of literary production. “Portuguese Letters” by Guilleragues (second half of the XVIIth century) and “Letters from a Peruvian” by F. de Graffigny (middle of the XVIIIth century) offer material for understanding the mechanisms of the novel’s timeless success. These texts have experienced powerful recognition, oblivion, and rediscovery throughout history. From the history of creation, genre canon, literary process to the system of motives, rhetoric, figures, and metaphors – everything in these works is a kaleidoscope of the widest readership. The extra-literary factors and intra-textual mechanisms of the two novels by Guilleragues and F. de Graffigny together shed light on the secret of the power of the work in the context of the classics of literature. At the same time, they encourage us to check the essence of such categories as author’s mystification, fictionality, mimeticity in the communication arch of an artistic work. The article reveals these questions, which allows us to introduce the “Portuguese Letters” of Guilleragues and the “Letters from a Peruvian” by F. de Graffigny into the circle of current issues of modern literary studies to fill the gap in Ukrainian literary studies around the theme of the formation, flowering, and power of the epistolary genre in the history of French literature.Динаміка перебування тексту в колі класики літератури стає зрозумілою лише з часом: досвід епістолярних романів епохи Просвітництва (та його пролегомени) дуже показовий з багатьох аспектів літературного виробництва. «Португальські листи» Ґієраґа (друга половина XVІІI ст.) та «Листи перуанки» Ф. де Ґрафіньї (середина XVІІ ст.) пропонують матеріал для осмислення механізмів позачасового успіху роману. Ці тексти зазнали протягом історії і потужного визнання, і забуття, і перевідкриття. Від історії створення, жанрового канону, літературного процесу до системи мотивів, риторики, фігур і метафор – усе в цих творах складає калейдоскоп найширшого читацького зацікавлення. Позалітературні чинники та внутрішньотекстові механізми двох романів Ґієраґа та Ф. де Ґрафіньї разом проливають світло на секрет потужності твору у контексті класики літератури. Водночас спонукають перевірити суть таких категорій, як авторська містифікація, фікційність, міметичність у комунікаційній арці художнього твору. В статті висвітлено ці питання, що дозволяє ввести «Португальські листи» Ґієраґа та «Листи перуанки» Ф. де Ґрафіньї у коло актуальних питань сучасного літературознавства за заповнити лакуну в українських літературних студіях навколо теми становлення, розквіту та потужності епістолярного жанру в історії французької літератури
Інтертекстуальність персоносфери як чинник метажанру (Кліффорд Саймак «Планета Шекспіра»)
No full textThe article under studies deals with the issue of regeneration of genre forms of science fiction literature through its evolution. In the context of topical issues of poetics, it outlines the genrological status of science fiction and fantasy in terms of genre modifications – genre, genre variety, sub-genre, mega-genre, and meta-genre. Particular emphasis has been placed on the fact that the evolution of science fiction into a meta-genre format is due to a number of factors, such as the simulative nature of the chronotope of possible and parallel worlds, the change in the anthropological vector of texts, and the involvement of samples of other art forms (intermedial components). In addition, the activation of intertextual narratives in the personosphere (which becomes an important parameter of the meta-genre) has been identified as a marker of the genre evolution of fantasy. The creative activity of the American classic of science fiction prose Clifford Simak (1904–1988) may be regarded as a typical example of how science fiction writers appeal to “other authors’ texts”. This research relies on the analysis of his novel “Shakespeare’s Planet” (1976), in which the reader’s attention is mainly focused on the intertextual parameters of the personosphere, which significantly expands the hyper-real chronotope of the science fiction world. The works by William Shakespeare are identified as the prototexts for fantasy texts. Interpreted by Simak, the Shakespearean imagological narratives are implemented through quotations, reminiscences, anthropological allusions (the use of Shakespeare’s characters’ names), as well as through the introduction of the figure of Shakespeare himself into the fantasy personosphere. What is more, the figure of the English classic occasionally appears as the very center of the personosphere, its confocal axis. It has been determined in the article that the mystified and ironic story of Shakespeare’s timeless existence ferments the internal content of the fantasy text. Besides, the personosphere of a fantasy novel with several fictional narratives also includes the classic’s texts, such as “Hamlet”, “Twelfth Night”, “The End Praises the End”, “The Comedy of Errors”, “King Lear”, “Macbeth”, “Othello”, “Pericles”, “The Taming of the Shrew”, “Richard III”, and “Titus Andronicus”. In this case, in Simak’s “Shakespeare’s Planet”, they perform the function of additional (implicit) narratives, and, consequently, as a particular (intertextual) link in the personosphere. In conclusion, the article claims that the consistent generation of new literary genre formats in the field of the cultural continuum is an immanent feature of the complex literary process, which can be fully realized only with the help of the reader’s rich receptive background.Розглянуто регенерацію жанрових форм фантастичної літератури шляхом еволюції. У розрізі актуальних питань поетики окреслюється генологічний статус фантастики й фентезі у контексті модифікацій жанру – жанр, жанровий різновид, субжанр, мегажанр, метажанр. Аргументовано еволюцію фантастики у формат метажанру, зумовлену низкою чинників, як-от: симулятивність хронотопу можливих та паралельних світів, зміна антропологічного вектору текстів, залучення зразків інших видів мистецтва (інтермедіальних компонентів). Окрім того, маркером жанрової еволюції фентезі визначено активізацію інтертекстуальних наративів у персоносфері, що постає важливим параметром метажанру. Показовим прикладом того, як письменники-фантасти апелюють до «чужих» текстів, визнано творчість американського класика фантастичної прози Кліффорда Саймака (1904–1988). Дослідження ґрунтується на аналізі його роману «Планета Шекспіра» (1976), у якому увага читача зосереджується переважно на інтертекстуальних параметрах персоносфери, що значною мірою розширює гіперреальний хронотоп фантастичного світу. Як прототексти до фентезійних текстів висвітлено, зокрема, твори Вільяма Шекспіра. Проінтепретовані Саймаком шекспірівські імагологічні наративи реалізовуються через цитати, ремінісценції, антропологічні алюзії (використання імен Шекспірових персонажів), а також шляхом уведення постаті самого Шекспіра до персоносфери фентезі. Причому фігура англійського класика постає осереддям персоносфери, її конфокальною віссю. Акцентовано, що містифікована та іронічна історія позачасового існування Шекспіра ферментує внутрішнє наповнення фантастичного тексту. Окрім того, персоносфера фентезійного роману з кількома фікційними наративами також включає тексти класика. Зокрема, зафіксовано взаємодію із такими шекспірівськими драмами, як «Гамлет», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить», «Комедія помилок», «Король Лір», «Макбет», «Отелло», «Перікл», «Приборкання норовливої», «Річард III», «Тіт Андронік». У цьому контексті в саймаківській «Планеті Шекспіра» вони виконують функцію додаткових (імплікованих) наративів і, відповідно, осібної (інтертекстуальної) ланки персоносфери. Висновується, що послідовне генерування нових літературних жанрових форматів у полі культурологічного континууму виступає іманентною рисою складного літературного процесу як такого, що може бути повністю усвідомленим лише з опорою на зустрічний рецептивний багаж читача
Мультимитець у «Музагеті»: інтермедіальна домінанта творчості Михайла Жука
Full text linkThe article examines the literary legacy of the multi-artist Mykhailo Zhuk (1883–1964) as a member of the “Muzahet” group (1919) and an author who, navigating the bifurcation points of his time, influenced the development of Ukrainian culture in the first half of the 20th century. The paper outlines the specifics of the modernist society’s activities in the historical context at that time. It highlights the characteristic features of the publication process of the multi-genre almanack “Muzahet”. The author pays particular attention to M. Zhuk’s contribution to maintaining the association’s activities. His Muzahet poetry, particularly in the poem “Wings” (“Kryla”), decodes metalogical components through picturesque and musical reminiscences. The dramatic poem “Autumn Night” (“Nich Osinniia”) synthesises poetic, musical, and dramatic narratives and consists of several tonally distinct “musical” parts, being an example of a quasi-symphonic structure. The author explores the intertextual interaction of the “Autumn Night” text with Goethe’s “Faust”, which serves as its hermeneutic key. The impressionistic story “Etude” (“Etiud”) is interpreted through the depiction of the act of creation, the “introduction of dreaminess”, harmony through abstract imagery, and the metaphor of blindness in the dual world of the artist. The story “Melancholy” conceptualises the intermedial problem of harmony related to voice, sound, listening, dialogue, silence, and pauses based on the family relationship crisis theme. The author points out that the auditory reception of the character aligns with his internally defocused state. The paper also analyses M. Zhuk’s review of V. Yaroshenko’s book “Lighthadows” (“Svitotin”) (1918), highlights the critic’s primary criteria, including the preservation of one’s own identity (by avoiding the influence of the “other”), the title, and the genre-compositional organisation of the book. The portraits of P. Tychyna, D. Zahul, and Yu. Mezhenko in “Muzahet” are noted to not only reproduce the faces of artists but also capture the characteristics of their character, their distinctiveness, and idio-stylistic dominants in their work. In conclusion, the author argues that Mykhailo Zhuk’s creative method draws on cross-mediality and the synergy of arts, emerging not as a technique but as an inherent trait. The harmonious unity of various artistic components in the text often provokes synesthesia – the ability of the recipient to visualise, hear, and feel the texts simultaneously.Аналізується творчість мультимитця Михайла Жука (1883–1964), як учасника угруповання «Музагет» (1919) та автора, що рухаючись поміж біфуркаційними точками свого часу, вплинув на розвиток української культури першої половини ХХ ст. Окреслюється специфіка діяльності модерністського товариства у контексті тогочасних історичних обставин та особливості видання мультижанрового альманаху «Музагет». Характеризується внесок М. Жука у функціонування об’єднання. Розглядається його музагетівська поезія. Зокрема, у вірші «Крила» декодуються металогічні компоненти, що забезпечуються живописними і музичними ремінісценціями. Драматична поема «Ніч осіння», що синтезує поетичний, музичний і драматичний наративи та складається з кількох відмінних за тональностями «музичних» частин, аналізується як зразок квазісимфонії. Простежується інтертекстуальна взаємодія тексту «Ніч осіння» із «Фаустом» Й. В. Ґете, що постає його герменевтичним ключем. В імпресіоністичному оповіданні «Етюд» інтерпретується зображення акту творчості, «інтродукції мрійності», гармонії через абстрактну образність і метафору сліпоти у двосвіті митця. В оповіданні «Смуток» на ґрунті тематики кризи сімейних стосунків концептуалізується інтермедіальна проблема гармонії, пов’язаної із голосом, звуком, слуханням, діалогом, мовчанням і паузами. Зазначається, що аудіальна рецепція персонажа суголосна з його внутрішнім розфокусованим станом. Аналізується рецензія М. Жука на книгу В. Ярошенка «Світотінь» (1918), головними критеріями у якій для критика буули збереження власної поетичної ідентичності (шляхом уникнення впливу «іншого»), назва і жанрово-композиційна організація книги. Зазначається, що у розміщених в «Музагеті» портретах П. Тичини, Д. Загула, Ю. Меженка відтворено не лише обличчя митців, але й особливості характеру, їхню інакшість, ідіостилістичні домінанти. Висновується, що творчий метод М. Жука як мультиталанта, ґрунтується на наскрізній інтермедіальності та синергії мистецтв, що постає не прийомом, а іманентною рисою. Гармонійна єдність кількох мистецьких компонентів тексту нерідко інспірує синестезію – здатність реципієнта воднораз візуалізувати, чути, відчувати його тексти
«Загублені: пошук шести із шести мільйонів» Деніела Мендельсона та «Поштівка» Ан Берест: успіх двох різних трактувань голокосту
No full textThis study compares the success of two books written by descendants of Holocaust victims in France. With The Lost. A search for six of six million (2006) / Les Disparus (2007), Daniel Mendelsohn brought from the United States a new look at the Holocaust and a true originality in the restitution of this event. Fifteen years later, French writer Anne Berest’s La Carte postale (The Postcard) (2021) trivializes the model of third-generation family investigation that The Lost represented. The study first details the markers of success (sales, prices, reception in the media) which already indicate two very different target audiences, then – in a second part – compares these investigations which, despite some similarities, are differently narrated, Anne Berest even adopting on the essential the opposite positioning of Daniel Mendelsohn. Finally, the last part relies on readers’ opinions to verify and clarify the trivialization detailed in the second part.Dans cet article, il s’agit de comparer le succès que deux livres écrits par des descendants de victimes de la Shoah ont obtenu en France. Avec The Lost. A search for six of six million (2006) / Les Disparus (2007), Daniel Mendelsohn a apporté des États-Unis un nouveau regard sur la Shoah et une véritable originalité dans la restitution de cet événement. Quinze ans plus tard, La Carte postale (2021) de l’écrivaine française Anne Berest trivialise le modèle d’enquête familiale de troisième génération que représentait Les Disparus. L’étude détaille d’abord les marqueurs de succès (ventes, prix, réception dans les médias) qui indiquent déjà deux publics cibles bien différents, puis – dans une deuxième partie – compare ces enquêtes qui, en dépit de quelques ressemblances, sont différemment racontées, Anne Berest adoptant même sur l’essentiel un positionnement inverse de celui de Daniel Mendelsohn. Enfin, la dernière partie prend appui sur des avis de lecteurs pour vérifier et préciser la trivialisation détaillée dans la deuxième partie.Здійснюється порівняльне дослідження успіху у Франції двох творів, написаних нащадками жертв Голокосту. Книга «Загублені: пошук шести із шести мільйонів» (2006, франц. пер. 2007) Деніела Мендельсона пропонує оригінальне трактування цієї трагедії і, беззаперечно, являє собою новий погляд на Голокост зі Сполучених Штатів Америки. Тоді як роман «Поштівка» (2021) французької письменниці Ан Берест, написаний п’ятнадцять років по тому, вдається до тривіалізації моделі родинного пошуку представниками третього покоління нащадків жертв, випробуваної в «Загублених». У першій частині дослідження виокремлено маркери успіху (продажі, ціни, рецепція в медіа), що вказують на дві різні категорії реципієнтів. Далі здійснено зіставлення опису двох типів пошукових дій нащадків жертв Голокосту, які, незважаючи на певні подібності, стали об’єктом різних поетологічних прийомів, де Ан Берест протиставляє свою оповідь наративу Деніела Мендельсона. Відтак шляхом аналізу читацьких відгуків проілюстровано функціонування виокремленого у другій частині статті прийому тривіалізації трактування Голокосту в сучасній художній літературі
Заборонена література
No full textIn anti-democratic systems, free-thinking people are always feared. Poets are free people. That is why the main book of Georgians – “The Knight in the Panther’s Skin” was probably persecuted not only in the 12th century, but also centuries later. It is enough to remember the Catholicos Patriarch of Georgia, Anton I, who threw the “The Knight in the Panther’s Skin” printed in Tbilisi’s first printing house into the Mtkvari river, “as a book harmful to readers, poisonous to the minds and feelings of Christians”. There are only a few main reasons why literary works or works of art in general are banned. Motives are essentially sexual, religious, political, or moral. But the motive as such belongs to a variable category – we cannot say about any motive that it is universal and does not change according to time and space – or more precisely, era and countries. To anyone who has thought about this matter, it will be self-evident that temporal categories are always changing. Michel Foucault has already told us that the concepts of mad and abnormal are constantly changing in different times, under different countries and governments. Times and values change, but the mechanisms of prohibition remain the same. And if before the state directly interfered in what could be considered appropriate, from the point of view of political or other type of correctness, today it already imposes the mass and controls the validity criteria from its point of view as much as possible.Досліджено проблему заборони літератури. В антидемократичних системах завжди бояться вільнодумців. Поети – вільні люди. Саме тому головна книга грузинів – «Витязь у тигровій шкурі», ймовірно, зазнала переслідувань не лише у XII столітті, а й століттями пізніше. Досить згадати Католикоса-Патріарха Грузії Антонія І, який кинув надрукованого в першій тбіліській друкарні «Витязя в тигровій шкурі» в річку Мткварі, «як книгу, шкідливу для читачів, отруйну для розуму і почуттів християн». Існує кілька основних причин, чому літературні твори або твори мистецтва в цілому забороняються. Мотиви можуть бути сексуальними, релігійними, політичними або моральними. Але мотив як такий належить до категорії змінної – про жоден мотив не можна сказати, що він універсальний і не змінюється залежно від часу і простору – точніше, епохи і країни. Для кожного, хто замислювався над цим питанням, буде очевидним, що часові категорії завжди змінюються. Мішель Фуко, зокрема, зауважив, що поняття божевільного й ненормального постійно змінюються в різні часи, у різних країнах і при різних урядах. Змінюються часи і цінності, але механізми заборони залишаються незмінними. Зроблено висновок: якщо раніше держава безпосередньо втручалася в те, що можна було вважати доречним із погляду політичної або іншої коректності, то сьогодні вона вже нав’язує масам свої заборони і максимально контролює критерії допустимості