Pytannia literaturoznavstva (E-Journal)
Not a member yet
425 research outputs found
Sort by
Проблема авторства в нефікційній літературі (на прикладі творчості Едіт Еґер і Марти Гіллерс)
Full text linkIssues of authorship in nonfiction literature, in particular in works representing traumatic experiences, such as the Auschwitz concentration camp or the period of occupation of Berlin by Soviet troops after World War II, are considered. It is noted that this problem is complex and multifaceted, going beyond the usual understanding of authorship. In the example of the works of Edith Jaeger (“Choice”) and Martha Hillers (“A Woman in Berlin”), the author analyzes different approaches to authorship and their impact on the perception of texts and interaction with the reader. The relevance of the work is due to the lack of a precise terminological apparatus in Ukrainian literary studies for analyzing nonfiction. At the same time, the authorship of fiction is a well-researched aspect; authorship in nonfiction texts, which balances between facts and interpretation, opens up new discussions about the limits of truth and ethical responsibility. Edith Jaeger chooses an open approach, legitimizing her experience through her identity, which serves as a tool of therapy and authority. Instead, Gillers, remaining anonymous, uses this approach as a defense mechanism that allows her to share painful events while avoiding the risk of public attack. It is noted that their works not only transform individual memories into public memory but also question the boundaries between authorship, authenticity, and ethical aspects of representation. Both cases demonstrate that authorship in nonfiction is a key element that influences narrative formation, traumatic experience representation, and audience interaction. The conclusions emphasize that such works reveal a profound dynamic between the personal, historical, and literary dimensions, raising important questions of authenticity, responsibility, and representation.Розглянуто проблему авторства в нефікційній літературі, зокрема у творах, що репрезентують травматичний досвід, такий як перебування в концтаборі Аушвіц чи період окупації радянськими військами міста Берлін після Другої світової війни тощо. Зазначено, що ця проблема складна й багатогранна, виходить за межі звичного розуміння авторства. На прикладі творчості Едіт Еґер («Вибір») та Марти Гіллерс («Жінка в Берліні») проаналізовано різні підходи до авторства, їхній вплив на сприйняття текстів та взаємодію з читачем. Актуальність роботи зумовлена відсутністю чіткого термінологічного апарату в українському літературознавстві для аналізу нефікційної літератури. Якщо авторство художніх творів є добре дослідженим аспектом, авторство у нефікційних текстах, які балансують між фактами й інтерпретацією, провокує нові дискусії щодо меж правди та етичної відповідальності. Едіт Еґер обирає відкритий підхід, легітимізуючи свій досвід через особисту ідентичність, що слугує інструментом терапії та авторитету. Натомість Гіллерс, залишаючись анонімною, використовує цей підхід як механізм захисту, який дозволяє їй поділитися болючими подіями, уникаючи ризику публічних нападів. Зазначено, що їхні твори не лише трансформують індивідуальні спогади в суспільну пам’ять, але й ставлять під сумнів межі між авторством, автентичністю та етичними аспектами репрезентації. Обидва випадки демонструють, що авторство в нефікційній літературі є ключовим елементом, який впливає на формування наративу, репрезентацію травматичного досвіду та взаємодію з аудиторією. У висновках акцентовано, що такі твори висвітлюють глибоку динаміку між особистим, історичним та літературним вимірами, порушуючи важливі питання автентичності, відповідальності й репрезентації
Маркери художнього в есеїстиці Олександра Бойченка
Full text linkThe essays of Oleksandr Boichenko are primarily a reflex and reflection on the issues of the day. Reflex – as they are almost instant reactions to problems that provoke Ukrainian society. Reflection – as the essayist, within the field of his text, often contemplates reality, employing Socratic maieutics as a means of self-discovery, a technique for creating concise writings, and a way to communicate with readers. However, when Boichenko’s columns, usually published in “Zbruch”, “Krayina”, and other media, are turned into books, the texts are detached from the news stream, stripped of dates and the presence of essays by other authors, and recontextualized by the book’s title. At this point, these texts, initially perceived as direct-action essays, begin to reveal previously unnoticed facets and drift toward artistry. This is particularly true of essays in which Oleksandr Boichenko draws on his personal life experiences – family, friends, travels, and overcoming illness. While these texts could be classified as memoirs, they are constructed based on the principles of artistic writing. The author develops plots (both local, within individual essay-novellas, and overarching, shaping the sequence of texts in each book), employs irony, sarcasm, satire, paronomasia, defamiliarization, overt stylistic devices, anachronisms, narrator juggling, and – in a thoroughly postmodern manner – explicitly and implicitly incorporates quotations into his texts. He meticulously selects epithets, creates fresh metaphors, and maintains rhythm. In crafting his essays, Boichenko builds his own linguistic paradigm, creating a distinctive style. Oleksandr Boichenko primarily works within the genre of diatribe, particularly Menippean satire, although his latest book, “Hra na vybuvannia”, demonstrates a departure from this genre. Boichenko’s texts exhibit a tendency toward monologism, and a noticeable shift to a different stylistic approach emerges. The author moves closer to metamodern discourse, with postmodernist playfulness diminishing, and textual passages oscillating between irony and sincerity.Есеїстика Олександра Бойченка – це здебільшого рефлекс і рефлексія на злобу дня. Рефлекс – бо майже миттєва реакція на проблему, яка подразнює українське суспільство. Рефлексія – бо есеїст у полі свого тексту, як правило, міркує про дійсність, застосовуючи сократівську маєвтику і як спосіб самопізнання, і як прийом творення своїх коротких текстів, і як спосіб комунікувати з читачем. Але коли Бойченкові колонки, які зазвичай публікувалися на «Збручі», в «Країні» та інших медіа, стають книгами, тексти вихоплюються з потоку новин, позбуваються дат і оточення есеїв інших авторів, контекстуалізуються назвою книжки. І саме тоді ці тексти, що зчитувалися як есеїстика прямої дії, починають виопуклювати інші, раніше не завважувані читачами грані – починають дрейфувати у сторону художності. Насамперед ідеться про есеї, у яких Олександр Бойченко працює з власними життєвими досвідами – родина, друзі, мандрівки, долання хвороби. Звісно, можна визначити ці тексти і як мемуари, але побудовані вони за принципами художнього письма. Автор розробляє сюжети (як локальні, в кожному окремому есеї-новелі, так і наскрізні, певним чином вибудовуючи послідовність текстів у черговій книзі), застосовує іронію, сарказм, сатиру, парономазію, очуднення, оголення прийому, анахронізми, жонґлює нараторами, цілком по-постмодерністськи явно й приховано запрошує у свої тексти цитати, скрупульозно добирає епітети, створює свіжі метафори, дбає про ритм. Пишучи свої есеї, Бойченко розробляє власну парадигму лінгвістичної поведінки, творить упізнаваний стиль. Олександр Бойченко працює здебільшого в жанрі діатриби, зокрема меніппової сатири, хоча в наразі останній книзі «Гра на вибування» зауважуємо дистанціювання від цього жанру. У текстах Бойченка з’являється монологічність, відчутний також перехід до іншої стилістики, автор наближається до метамодерного дискурсу, постмодерністську гру послаблено, текстові пасажі осцилюють між іронією і щирістю
Екзистенційні виміри війни в есе Ернста Юнґера «Війна як внутрішнє переживання»
Full text linkThis article explores the existential dimensions of war as presented in Ernst Jünger’s essay “War as Inner Experience”. As a direct participant in World War I, Jünger centers his reflections on the protagonist’s (his own) personal engagement with the destructive phenomenon of war, which serves as a means for self-transformation and the integration of these experiences into a cathartic process. The study underscores that Jünger’s poetic portrayal of combat operates as an attempt to grapple with human existence in its most critical and extreme states. Invoking Friedrich Nietzsche’s philosophical concept of the “Übermensch”, the analysis posits that war gives rise to a new archetype of soldier – individuals who, through an ongoing process of existential transformation, adeptly navigate societal destruction and derive self-identification from their wartime experiences. Existential categories such as solitude, fear, anxiety, freedom, and faith are intricately woven into each chapter of Jünger’s work. The study further identifies key binary oppositional existential themes that form the conceptual core of Jünger’s narrative. These include the oppositions “Eros and Blood”, “The Trench and Pacifism”, and “Horror and Courage”, which reflect the author’s moral and philosophical contemplation of his wartime experiences. The dichotomy of “Eros and Blood” serves as a metaphor for the tension between the polarities of “life and death”. Blood is emblematic of the mortal violence inflicted upon the enemy, whereas Eros, by contrast, signifies the affirmation of life and a quest to reclaim vitality. Similarly, “The Trench and Pacifism” illustrates the gulf between the harsh realities of frontline existence and the utopian aspiration for peace. The trench becomes a symbol of dehumanization, while pacifism embodies the longing for a harmonious world. Lastly, Jünger’s existential pair “Horror and Courage”, forged through the crucible of war, captures a spectrum of emotional extremes. Horror immobilizes and disorients, whereas courage replenishes the inner resolve of the soldier, enabling decisive action. Through such oppositional binaries, Jünger constructs a conceptual framework in which war emerges as a transformative force, capable of forging a new human identity.Розглянуто екзистенційні виміри війни в есе Е. Юнґера «Війна як внутрішнє переживання». Позаяк сам письменник був безпосереднім учасником Першої світової війни, увагу зосереджено на особистісних параметрах переживання цього деструктивного явища протагоністом (самим Е. Юнґером) задля власної трансформації та інтеграції пережитого в катарсичний досвід. Наголошено, що авторська поетизація бойових дій функціонує як спроба осмислення людського буття у його критичних станах. Апелюючи до філософської концепції Ф. Ніцше про надлюдину, зауважено, що в умовах війни генеруються солдати нового ґатунку, які внаслідок перманентного процесу екзистенційної трансформації вміють вдало пристосовуватися до суспільної руйнації і проходять процес самоідентифікації через отриманий військовий досвід. Підмічено, що екзстенціали самотності, страху, тривоги, свободи, віри ризомно використовуються в кожному з означених автором розділів. Акцентовано на аналізі першорядних бінарних опозиційних екзистенціалів, які формують концептуальну основу тексту Юнґера. Автор у своєму есе вдається до морально-філософських рефлексій щодо пережитого ним воєнного досвіду, транслюючи його через полярні поняття: «Ерос і Кров», «Траншея і Пацифізм», «Жах і Відвага». Опозиція «Ерос і Кров» розглядається як метафора конфлікту між усталеними полярними поняттями «життя і смерті», де кров насамперед концептуально пов’язана зі смертельним кровопролиттям ворога, тоді як ерос, навпаки, протистоїть загибелі і символізує життєдайність, бажання віднайти жагу до життя. Полярні поняття «Траншеї і Пацифізму» виражають розрив між реаліями фронтового існування та утопічною ідеологією миру. Умови траншеї слугують своєрідним маркером дегуманізації, натомість пацифізм символізує бажаний мир. Юнґерівські екзистенціали «Жах і Відвага», сформовані внаслідок переживання війни, уособлюють драматичний спектр емоцій, де жах паралізує і дезорієнтує, а відвага відновлює внутрішні ресурси військового та спонукає до дії. Через такі протилежні бінарні опозиції німецький письменник конструює власний концепт війни, здатної сформувати нову людську ідентичність
Конструювання реальності в літературному репортажі: фікційний вимір документального
Full text linkThe article analyzes the methods of constructing reality in literary reportage, using examples from German-language literary reportage texts of the 19th–21st centuries. It is noted that, given the hybrid nature of this text type, it is characterised by documentariness, which implies the depiction of reality through artistic means through the prism of the author's own experience. This feature justifies the consideration of fictional and documentary components in it not in opposition, but in their complementarity as components of a single textual space. It is established that such a combination contributes to a deeper disclosure of the topic, creates an emotionally rich narrative, while maintaining a connection with reality, which makes the text both reliable and artistically expressive. In order to identify the strategy of constructing reality and establish the relationship between the fictional and the documentary, the analysis was carried out within three categories: text structure, formal features and internal characteristic elements (level of direct presence, character level, documentary level). It was found that the presence of photographs and maps in the text, accurate descriptions of the place of action, chronological narration with time specification, detailing of audio elements, direct speech of characters and integration of reference information into the text enhance the documentary nature and reliability of the depicted. The fictional nature of literary reportage is represented by the level of experience, which, although indicating the author’s direct presence, is formed through the author’s reflection, supplemented by stylistic devices. Thus, it is established that the documentary and fictional components engage in a productive interaction, facilitated in particular by the mediality of the text. This mediality is expressed through multichannel elements (such as text, visual imagery, and sound) and intermediality, resulting in a holistic and multidimensional narrative capable of effectively conveying both informational and emotional content.Проаналізовано способи конструювання реальності у літературному репортажі на прикладі німецькомовних літературно-репортажних текстів ХIХ–ХХІ століття. Зазначено, що з огляду на гібридну природу даному типу тексту характерна докуфікційність, яка передбачає зображення дійсності за допомогою художніх засобів крізь призму власного досвіду автора. Ця особливість обґрунтовує розгляд у ньому фікційного і документального компонентів не в опозиції, а в їхньому взаємодоповненні як складових єдиного текстового простору. Встановлено, що таке поєднання сприяє глибшому розкриттю теми, створює емоційно насичений наратив, зберігаючи при цьому зв’язок із реальністю, що робить текст одночасно достовірним і художньо виразним. Задля виявлення стратегії конструювання реальності та встановлення співвідношення між фікційним і документальним здійснено аналіз у межах трьох категорій: структури тексту, формальних ознак і внутрішніх характерних елементів (рівень безпосередньої присутності, рівень персонажів, документальний рівень). З’ясовано, що наявність у тексті фотографій та карт, точні описи місця дії, хронологічна оповідь із конкретизацією часу, деталізація аудіальних елементів, пряма мова персонажів та інтеграція в текст довідкової інформації посилюють документальність і достовірність зображеного. Фікційну природу літературного репортажу репрезентує рівень досвіду, який хоч і вказує на безпосередню присутність автора на місці подій, однак виражається завдяки авторській рефлексії, доповненій стилістичними прийомами. Отже, встановлено, що документальний і фікційний компоненти вступають у продуктивну взаємодію, зокрема, завдяки медійності тексту, яка знаходить свій прояв у багатоканальності (використання тексту, візуальних образів, звуку) та інтермедіальності, створюючи цілісний і багатовимірний наратив, здатний ефективно передавати як інформаційний, так і емоційний змісти
Стратегії біографічного письма: Ірвінг Стоун та його романи-біографії художників у розвитку біографістики
Full text linkThe article is dedicated to the development of the genre of fictionalised biography, its beginnings, the aspects of its evolution and transformation, and inter-art strategies, as highlighted primarily in the material of biographical prose about artists written by the American writer Irving Stone. Starting from 1934, when Lust for Life about Vincent van Gogh came out, and during the upcoming decades, Stone resorted to the genre on many occasions, thus laying the foundation for the development of fictionalised biographies about artists, sculptors and other renowned personalities. In 1957, as a popular biographical novel writer, Stone presented the fundamentals of biographical fiction in a lecture he delivered at the Library of Congress. The paper focuses on the analysis of primary strategies for writing fictional biographies identified in novels about artists, the lecture about biographical novels, and during analysis of the specifics of the development of the genre of fictionalised biographies in a long-term prospect. The article examines the basics of biographical novels in the legacy of Irving Stone and within a wider context of biographical fiction development. The historical and literary approach and intermedial studies have been used to analyse trends in the development of the genre of biographies of artists. The analysis is centred on the essential characteristics of biographical novels about artists by Irving Stone, which feature complicated personalities, exposure of the psychology of the character, and the poetics of inter-art interaction which are revealed through a detailed study of an artist’s studio, description of the creative process, the use of pictorial quotes and ekphrasis, complying with the palette via the use of colour terms. Currently, we are witnessing a resurgence of interest in biographical fiction in Western literary studies, which is attested to by such works as L’épuisement du biographique? еd. by V. Broqua and G. Marche, 2010, a 2014 collection of interviews Truthful Fictions: Conversations with American Biographical Novelists, a 2012 publication of the special edition of the Critique journal on the issues of biographical genre.Висвітлено розвиток жанру роману-біографії, його витоки, проблеми еволюції і видової трансформацій, а також міжмистецькі стратегії, показані передусім на матеріалі біографічної прози про митців американського письменника Ірвінга Стоуна. Від видання 1934 року першого роману про художника Вінсента ван Гога «Жага життя» Стоун звертався до цього жанру впродовж кількох десятків років, чим заклав основи розвитку біографічних романів про художників, скульпторів та інших видатних особистостей. 1957 року, будучи популярним автором романів-біографій, Стоун оприлюднив основні засади біографічної творчості в лекції, прочитаній в Бібліотеці Конгресу США, яка стала одним із базових джерел авторського осмислення психології творчості. Зосереджено увагу на аналізі основних стратегій написання літературних біографій Стоуна, виявлених на матеріалі романів про митців, лекції про роман-біографію, а також на з’ясуванні особливостей розвитку жанру белетризованих біографій у подальшій перспективі розвитку цього виду літератури. Із застосуванням історико-літературного підходу та інтермедіальних студій проаналізовано тенденції розвитку жанру біографії про митців. В основі аналізу – базові засади жанру роману-біографії про митця Ірвінга Стоуна, характерними рисами яких є вибір складних особистостей, розкриття психології образу, поетика міжмистецької взаємодії, що виявляться у детальному вивченні творчої майстерні, описах творчого процесу, використання живописних цитат та екфразису, дотримання малярської палітри через використання колоративів тощо. На сучасному етапі в західному літературознавстві фіксуємо нову хвилю наукового інтересу до біографічного жанру, що засвідчують книжки «Вичерпаність біографії?» за редакцією Вінсента Брокуа та Ґійома Марше (Broqua 2010), збірка інтерв’ю «Правдиві вигадки: розмови з американськими письменниками-біографістами» (Truthful Fictions 2014), публікація 2012 року спеціального випуску часопису «Критика» (Critique) з проблем біографічного жанру та ін
«Месопотамія» Сергія Жадана: метрико-ритмічні параметри віршованих текстів
Full text linkThe article analyzes the second part of S. Zhadan’s book “Mesopotamia”, “Clarification and Generalization”, which contains thirty poetic texts, from the point of view of versioning. In addition, the paper presents an interpretation of the book’s title that transfers it to Ukrainian basis and possibly reflects some details of the author’s biography. Mesopotamia is associated with Kharkiv, the city of S. Zhadan’s formation. The study offers a general picture of the metrical and rhythmic characteristics of the poems written in the sizes of the syllabic-tonic (iambic), tonic systems (dolnik, metrical, accented verse), and free verse. Also the article indicates the features of their interaction and combination in one text. Among the poems, there are also those that are considered transitional metrical forms and polymetrical constructions, one of which (the poem “And then she says”) combines not only with tonic metres but also the free verse. We raise the question of distinguishing between accentual verse and polymetrical construction on the basis of the quantitative ratio of lines of a particular size. The author makes an attempt to highlight specific features of the writer’s free verse, in particular, irregular rhyme, repetition, stylistic figures, division of syntactic units by means of ending pauses, which form the rhythm of poetry and emphasize its meaning. We substantiate their value and give examples of their use. The paper separately considers the issue of the stanzaic structure of couplets, which we reckon as conditional, since in such texts the concept of stanza has lost its features and is based mainly on the author’s vision. However, such a mosaic „stanza” is another tool that gives free verse a special rhythm. In conclusion, the article outlines the prospects for further research on the author’s versioning.Здійснено версифікаційний аналіз другої частини книги С. Жадана «Месопотамія» – «Уточнення та узагальнення», що містить тридцять поетичних текстів. Наведено тлумачення назви книги, що переносить її на український ґрунт і, ймовірно, відображає деякі деталі біографії автора. Месопотамія асоціюється з Харковом – містом становлення С. Жадана. Дослідження пропонує загальну картину метричних та ритмічних характеристик віршів, написаних розмірами силабо-тонічної (ямб), тонічної систем (дольником, тактовиком, акцентним віршем) та верлібром, висвітлює особливості їхньої взаємодії й поєднання в одному тексті. Серед віршів трапляються й такі, які розглядаємо як перехідні метричні форми та поліметричні конструкції, одна з яких (вірш «І тоді вона каже») поєднує не лише тонічні розміри, а й верлібр. Порушено питання розрізнення акцентного вірша та поліметричної конструкції на основі кількісного співвідношення рядків того чи іншого розміру. Здійснено спробу виокремлення специфічних рис вільного вірша письменника, зокрема, нерегулярної рими, повторів, стилістичних фігур, поділу синтаксичних одиниць за допомогою прикінцевих пауз, що утворюють ритм поезії та увиразнюють її зміст. Обґрунтовано їхнє значення та наведено приклади застосування. Окремо розглянуто питання строфічної будови верлібрів, яку вважаємо умовною, оскільки в таких текстах поняття строфи втратило свої ознаки й ґрунтується здебільшого на авторському баченні. Проте така мозаїчна «строфіка» є ще одним інструментом, що надає вільному віршові особливого ритму. У підсумку окреслено перспективи подальших досліджень версифікації автора
«Яремчук: Незрівнянний світ краси» (2024): художній потенціал «нефікційного» (кіно)тексту
Full text linkIn terms of the discourse of the literary potential of non-fiction (cinema) texts, the article under discussion presents a detailed analysis of the biographical documentary “Yaremchuk: The Incomparable World of Beauty” (2024) directed by Artem Hryhorian. It points out that in order to artistically reconstruct the history of personal and creative growth of the famous Bukovynian singer and folk artist, the first Ukrainian pop star, the lead singer of the VIA “Smerichka” Nazariy Yaremchuk, the filmmakers have skillfully combined a number of non-fictional sources in the film. In particular, these are diaries, memoirs, interviews, expert comments, photographs, film documents, and newsreels, which make the film emotionally rich and authentic, at the same time revealing the deep literary potential of the documentary text. The article emphasizes that Nazariy Yaremchuk’s diaries have become a reliable source of knowledge about him, allowing the readers to understand his inner world, thoughts, feelings, experiences, as well as trace up the sequence of his life events. They do not just outline the author’s inner world, his individual perception of the surrounding reality, but, within the literary discourse, become a unique text, marked with poetry and deep psychology. This cinema text is a literary study of an exceptional personality with a unique inner world and a deep understanding of the Ukrainian soul, with spirituality and close connection to nature, with a desire to preserve and develop folk culture, promoting it in his work. The artist is regarded as a special character of his time. He expresses the spirit of the era whose social and spiritual life is reflected in his fate. The filmmakers present the material in such a way as to convey the hero’s inner feelings and love for his country and his muse – the song. Accordingly, the latter plays a leading role in the film, becoming a means of expressing the inner world and psychology of the hero. The songs that sound in the film set the mood for a certain emotional atmosphere, as well as move on the film narrative, emphasizing the importance of the musical heritage that Nazariy Yaremchuk left behind. It is essential that the cinema text intertextually refers to the legendary film-musical “Chervona Ruta” (1971), the film directed by the Estonian filmmakers “Smerichka Ensemble under the Direction of Levko Dutkivsky” (1975), and the musical film “Chervona Ruta. 10 Years Later” (1981).У дискурсі художнього потенціалу нефікційних (кіно)текстів детально проаналізовано документальний біографічний фільм «Яремчук: Незрівнянний світ краси» (2024) режисера Артема Григоряна. Зауважено, що з метою художньої реконструкції історії особистісного і творчого зростання відомого буковинського співака та народного артиста, першої української поп-зірки, соліста ВІА «Смерічка» Назарія Яремчука, кіномитці майстерно поєднали у фільмі цілий ряд нефікційних джерел. Зокрема, щоденники, спогади, інтерв’ю, коментарі експертів, фотографії, кінодокументи, кінохроніки, що робить фільм емоційно насиченим та автентичним, водночас розкриваючи глибокий художній потенціал документального кінотексту. Акцентовано, що щоденники Назарія Яремчука постали хорошою основою знань про митця, дозволили глибше зрозуміти його внутрішній світ, думки, почуття, переживання та простежити хронологію життєвих подій. Вони не просто окреслюють внутрішній світ автора, його індивідуальне світосприйняття навколишньої дійсності, а стають унікальним текстом у літературному дискурсі, позначеним поетичністю й глибоким психологізмом. Згаданий кінотекст постає художнім дослідженням унікальної особистості, її внутрішнього світу, митця з глибоким розумінням української душі, духовності та зв’язку з природою, з прагненням зберегти і розвинути народну культуру, пропагуючи її у своїй творчості. Митець стає особливим персонажем доби, виразником духу епохи, соціальне й духовне життя якої відбивається на його долі. Матеріал вибудовується авторами так, щоб передати внутрішні почуття героя та любов до своєї країни і своєї музи – пісні. Відповідно, пісня відіграє провідну роль у фільмі, вона стає засобом вираження внутрішнього світу та психології героя. Пісні, що звучать у фільмі, налаштовують на певний емоційний лад і рухають кінонаратив, підкреслюють вагомість музичного спадку, який залишив по собі Назарій Яремчук. Зауважено, що кінотекст інтертекстуально апелює до легендарного фільму-мюзиклу «Червона Рута» (1971), музичного фільму естонських кінематографістів «Виступає ансамбль «Смерічка» під керівництвом Левка Дутківського» (1975) та музичного фільму «Червона рута. 10 років потому» (1981)
Образ Нарциса в літературній критиці
No full textA mythical image takes on new connotations in literary criticism. The image of the myth is used as an explanatory route from the context that maintains the explanation of the relationship between the text and the author/writer. Narcissism is analyzed from the perspective of the “mirror effect” paradigm by university professor Sanda-Maria Ardeleanu and the participants of the transdisciplinary project: Fiction-Psychiatry / Anthropology. The main objectives are: differential explanation of narcissism, depending on time; the approach of several scientific models; explaining the scientific consensus on the notion of narcissism; the investigation of narcissism in some Romanian writers from the 20th century. In this regard, the literary critic elaborates his vision in an explanatory stratification that contains certain landmarks, which the reader begins to notice the interpretive construct similar to a journey. The mythical image used in the study of literary criticism has an element that fascinates through its recognition and the detection of the transformations attributed to it by the researcher. Academician Eugen Simion, a graduate of the University of Bucharest, cataloged in “Fiction of the intimate diary” the relationships between the author and the diary from the perspective of Narcis’s fears/expectations. The problem of reflection involves the researcher to probe another fundamental element of the myth – the mirror. And this is not about the surface of the lake or the Venetian mirror. Any mirror is imperfect for the one who struggles with the goal of stopping time, of perpetuating himself in an eternal metamorphosis. Academician Mihai Cimpoi investigates the Eminesian creation through the monad Narcissus – Hyperion. Other correspondences persist with other mythical characters, such as: Neptune, Prometheus, Orpheus, Parce, etc. To explain the possible perspectives of knowledge in Eminesian creation, the researcher will be determined by two names from Greek mythology: Narcissus and Hyperion.Critica literară abordează imaginea mitică diferit de textul artistic. Perspectivele mitului permit să revendice un traseu explicativ din context care menține vie relația dintre text și autor/scriitor. Narcisismul este analizat din perspectiva paradigmei „efect de oglindă” de profesorul universitar Sanda-Maria Ardeleanu și de participanții la proiectul transdisciplinar: Ficțiune-Psihiatrie/Antropologie. Obiectivele principale sunt: explicarea diferenţială a narcisismului, în funcţie de timp; abordarea mai multor modele științifice; explicarea consensului științific asupra noțiunii de narcisism; investigarea narcisismului la unii scriitori români din secolul XX. În acest sens, criticul literar își elaborează viziunea într-o stratificare explicativă care conține anumite repere, pe care cititorul începe să le observe ca pe un construct interpretativ asemănător unei călătorii. Imaginea mitică folosită în studiul criticii literare are un element care fascinează prin recunoașterea ei și depistarea transformărilor care i-au fost atribuite de către cercetător. Academicianul Eugen Simion a catalogat în Ficțiunea jurnalului intim relațiile dintre autor și jurnal din perspectiva temerilor/așteptărilor lui Narcis. Problema reflecției îl implică pe cercetător să analizeze un alt element fundamental al mitului – oglinda. Și nu este vorba de suprafața lacului sau de oglinda venețiană. Orice oglindă este imperfectă pentru cel care se luptă cu scopul de a opri timpul, de a se perpetua într-o eternă metamorfoză. Academicianul Mihai Cimpoi investighează creația eminesciană prin monada Narcis – Hyperion. Alte corespondențe persistă cu alte personaje mitice, precum: Neptun, Prometeu, Orfeu, Parce etc. Pentru a explica posibilele perspective ale cunoașterii în creația eminesciană, cercetătorul va fi determinat de două nume din mitologia greacă: Narcis și Hyperion.Літературна критика розглядає міфічний образ інакше, ніж художній текст. Перспективи міфу дозволяють окреслити пояснювальний маршрут із контексту, який підтримує живий зв’язок між текстом і автором/письменником. Нарцисизм аналізується крізь призму парадигми «ефект дзеркала», запропонованої професором Санда-Марією Арделеану та учасниками міждисциплінарного проєкту: Фікція–Психіатрія/Антропологія. Основні цілі включають: диференціальне пояснення нарцисизму залежно від часу; аналіз кількох наукових моделей; пояснення наукового консенсусу щодо поняття нарцисизму; дослідження нарцисизму в творчості окремих румунських письменників ХХ століття. У цьому контексті літературний критик створює свою концепцію у вигляді пояснювальної стратифікації, що містить певні орієнтири, які читач починає сприймати як інтерпретаційну структуру, подібну до подорожі. Міфічний образ, використаний у дослідженні літературної критики, має елемент, що зачаровує через його упізнаваність і виявлення трансформацій, приписаних йому дослідником. Академік Єуджен Сіміон у праці «Фікція інтимного щоденника» аналізує зв’язки між автором і щоденником із точки зору страхів/очікувань Нарциса. Проблема рефлексії спонукає дослідника аналізувати інший ключовий елемент міфу – дзеркало. Йдеться не лише про поверхню озера чи венеціанське дзеркало. Будь-яке дзеркало недосконале для того, хто прагне зупинити час і увічнити себе у вічній метаморфозі. Академік Міхай Чімпой досліджує творчість Емінеску через монаду Нарцис – Гіперіон. Інші паралелі простежуються з міфічними персонажами, такими як Нептун, Прометей, Орфей, Парки тощо. Щоб пояснити можливі перспективи пізнання у творчості Емінеску, дослідник звертається до двох імен із грецької міфології: Нарциса та Гіперіона
Про компонування збірки віршів Василя Пачовського «Розсипані перли» (версифікаційний аспект)
Full text linkThe article under discussion studies the collection of poems by Vasyl Pachovsky “Scattered Pearls” (1901) in terms of the principle (rather popular in Ukrainian poetry of the early XX century) not to place the poetic works with the same form next to each other. In accordance with this principle, the article also briefly regards the composition of the collections of love poems by V. Pachovsky’s predecessors I. Franko and P. Karmansky. In I. Franko’s “Withered Leaves” (1896), there is no arrangement of verses with similar forms next to each other. However, in the collection “From the Briefcase of a Suicide” (1899), there occur certain cases when the verses with the same forms stand next to each other. Consequently, the article introduces the notion of the coefficient of coincidence of form (the ratio of the number of repetitions to the number of poems in the collection). In P. Karmansky’s collection, it is 8,3 %. In the collection by V. Pachovsky, there is the tendency to place works with different forms next to each other. In addition, the article also considers pairs of verses, in which the poet tries to diversify the form with the help of stanza (for example, in the works “Vichno vesny povertaiut’...” and “Iak zazulia vesnu chuie...”), rhyme (for example, “Shumka” ta “Orlynyi let”), introduction of systematic internal rhyme (for example, “Oi navysly moï mysly...” and “I znov buv ia na zabavi...”). The article identifies six cases of repetition of the form in adjacent poems. The coefficient of form repetition in the collection is 5 %. The following pairs of poems have been analyzed in the article: “Na shcho ïkhav na zabavu…” and “Oi iak more stohne hore…”, “Chomu to iak more fyliuie…” and “Hanusiu, skhylysia na hrudy…”, “Oi navysly moï mysly...” and “I znov buv ia na zabavi...”, “Zontsi R. (Oi ty s’mishku, s’mii sia, s’mii!)” and “Iak myne dytynnyi rai…”, “Damen-Vals” and “Znov ia bachu ïkh na muku…”, “Moia Steftsiu, moia zirko…” and “Found pearls”. It is shown that a kind of «justification» for the coincidence of form in the adjacent poems of the collection is their semantic unity. Sometimes one poem is a continuation of the other. It is proposed to study other collections by the poet in terms of form.Здійснено аналіз зірки Василя Пачовського «Розсипані перли» (1901) в аспекті відомого в українській поезії початку ХХ століття принципу не розташовувати поруч віршовані твори з однаковою формою. За цією ознакою стисло розглянуто композицію збірок любовних віршів попередників В. Пачовського – І. Франка та П. Карманського. У «Зівялому листі» І. Франка (1896) відсутнє розташування поруч поезій із тотожною формою. У збірці П. Карманського «З теки самовбивці» (1899) представлено низку прикладів розташування поруч творів з однаковою формою. Уведено поняття коефіцієнта збігів форми (відношення кількості повторів до кількості віршів збірки). У П. Карманського він становить 8,3 %. У збірці В. Пачовського загалом простежено тенденцію до розташування поруч творів різної форми. Розглянуто також пари віршів, у яких поет намагається урізноманітнити форму за допомогою строфіки (у творах «Вічно весни повертають…» і «Як зазуля весну чує…»), римування («Шумка» та «Орлиний лет»), уведення системного внутрішнього римування («Ой нависли мої мисли…», «І знов був я на забаві…»). Виділено шість випадків повторень форми в розташованих поруч поезіях. Коефіцієнт повторень форми у збірці – 5 %. Проаналізовано такі пари віршів: «На що їхав на забаву…» та «Ой як море стогне горе…», «Чому то як море филює…» та «Ганусю, схили ся на груди», «Ой нависли мої мисли…» та «І знов був я на забаві…», «Зонці Р. (Ой ти сьмішку, сьмій ся, сьмій!)» та «Як мине дитинний рай», «Дамен-Валс» та «Знов я бачу їх на муку…», «Моя Стефцю, моя зірко…» та «Найдені перли (В альбом Стефані М.)». Показано, що своєрідним «виправданням» збігів форми у «сусідніх» віршах збірки є їхня змістова єдність. Іноді одна поезія виступає продовженням іншої. Запропоновано вивчити у аспекті форми інші збірки поета
Жіночі права в академічному світі (за романом Бонні Ґармус «Уроки хімії»)
Full text linkAn analysis of the debut novel “Lessons in Chemistry” (2022) by the American writer and professional copywriter Bonnie Garmus is carried out from the perspective of feminist criticism. In particular, the issue of gender inequality and the struggle for women’s rights in the academic topos is emphasized through the prism of a biographical story about a talented chemical scientist, a single mother, Elizabeth Zott. Such interpolation to the university environment and focusing on the private life and scientific activities of the main character, as well as focusing on the research work of the entire Hastings Research Institute, gives a reason to assume that B. Garmus integrates the synergistic unity of two genre varieties – lablit and Professorroman – into the text. It is emphasized that the patriarchal oppression of a psychological and physical nature in the academic space of the novel “Lessons in Chemistry” is experienced by the scientist Elizabeth Zott and the employee of the human resources department Miss Fresk. Instead, the male personosphere demonstrates deeply rooted gender prejudice and aggression, toxic masculinity, sexism and sometimes misogyny. Intelligence analyzes the interaction of the protagonist Elizabeth with other characters. The author’s focus on gender parity stratifies male images of the Hastings Research Institute into negative (Dr. Myers – sexual harassment, quasi-science, Dr. Donatti and Dr. Boryvaits – violations of academic integrity) and positive (talented Calvin Evans who promotes equal relations, but is not devoid of patriarchal stereotypes), thus forming a gradation in the perception of the characters in the recipients – from misandry (misogyny) to sympathy and affection. The author emphasizes typical for the scientific environment of the 1950s and 60s of the 20th century. Discrimination and prejudice against women in science, criticizes established masculine and feminine roles, condemns academic and social obstacles to women’s career success and the limitation of their personal development. The topical issues raised in the novel for the modern academic center (gender discrimination, sexual harassment, the destructive influence of the patriarchal structure, the violation of academic integrity and ethical norms) and the need to continue the struggle of women scientists for their professional recognition and emancipation are emphasized.Розглянуто дебютний роман американської письменниці, професійної копірайтерки Бонні Ґармус «Уроки хімії» (2022) в аспекті феміністичної критики. Наголошено на питанні гендерної нерівності та боротьбі за жіночі права в академічному топосі крізь призму біографічної оповіді про талановиту вчену-хімікиню, матір-одиначку Елізабет Зотт. Звернення до університетського середовища та зосередження на приватному житті й науковій діяльності головної героїні, а також фокусування на дослідній роботі всього Гейстінґського інституту дає підстави припускати, що Б. Ґармус інтегрує у текст синергетичну єдність двох жанрових різновидів – lablit та Professorroman. Акцентовано, що патріархальних утисків психологічного й фізичного характеру в академічному просторі роману «Уроки хімії» зазнають науковиця Елізабет Зотт та працівниця відділу кадрів міс Фреск. Натомість чоловіча персоносфера демонструє, як глибоко в цьому середовищі вкорінені гендерні упередження й агресія, токсична маскулінність, сексизм, а подекуди й мізогінія. Розвідка аналізує взаємодію протагоністки Елізабет з іншими персонажами. Зосередження авторки на гендерному паритеті стратифікує чоловічі образи Гейстінґського науково-дослідного інституту на негативні (доктор Маєрс – сексуальні домагання, квазінауковість, доктор Донатті й доктор Боривайц – порушення академічної доброчесності) та позитивні (талановитий Келвін Еванс, який пропагує рівноправні стосунки, однак не позбавлений патріархальних стереотипів), формуючи в такий спосіб у реципієнтів градацію у сприйнятті персонажів – від мізандрії (чоловіконенависництва) до співчуття та прихильності. Авторка підкреслює типові для наукового середовища 1950–60-х років ХХ ст. дискримінацію й упереджене ставлення до жінок у науці, критикує усталені маскулінні та фемінні ролі, засуджує академічні та суспільні перешкоди в досягненні жінками кар’єрного успіху, обмеженість їхнього особистісного розвитку. Підкреслено актуальність порушених у романі питань для сучасного академічного осередку (гендерна дискримінація, сексуальні домагання, деструктивний вплив патріархальної структури, порушення академічної доброчесності та етичних норм) та необхідність продовження боротьби жінок-науковиць за своє фахове визнання та емансипацію