Pytannia literaturoznavstva (E-Journal)
Not a member yet
425 research outputs found
Sort by
Між вигадкою та свідченнями: художній простір нехудожнього наративу Дж. Барнза «Чоловік у червоному халаті»
Full text linkThe article studies the specifics of nonfictional prose relevant to literary studies. In the modern “transliminal era” the non-fiction literary genre is developing rapidly and is in great demand among the readership. Modern non-fiction demonstrates a wide range of non-fiction forms and literary experiments with representations of human experience, confirming the opinion of scholars about the openness and flexibility of this literary genre. The work of the British writer J. Barnes is indicative for understanding the main trends and potentials of non-fiction literature. J. Barnes’ latest non-fiction “The Man in the Red Coat” demonstrates the non-standard nature of narrative strategies and the related image of the narrator, the creative freedom of artistic search, and its manifestation in language and speech. The text’s narrative and genre complexity determined the article’s purpose, which is to provide a comprehensive analysis of the hybridity and uniqueness of J. Barnes’s work as an example of contemporary “creative” nonfiction. J. Barnes traditionally demonstrates transgenre, hybrid writing, making no exceptions when creating non-fiction texts. The study found that non-fiction actively uses the artistic techniques of epic literary genres, adapting them to the requirements of non-fiction prose. The analysis of “The Man in the Red Coat” allows us to conclude that this book is a stylistically refined and complexly constructed hybrid in which elements of fiction and non-fiction prose coexist in a single narrative space, but the boundaries between them are as blurred and shaky as possible. The book’s text manifests the strategies of the individual author’s writing style and the traditional elements of a non-fictional narrative based on documentary evidence belonging to the bright representatives of the Belle Époque depicted in the book. At the same time, a clear tendency to “fictionalization” of the narrative was noted. It is observed that the artistic space of the non-fiction “The Man in the Red Coat” is formed with the help of artistic techniques familiar to the writer, among which irony, the mode of doubt and questioning, the amplification of details, through and constant Barnesian leitmotifs and themes that make up the transtextual nature of the book, which is manifested in a complex of intertextual, metatextual, paratextual, architextual features and an intermedial factor. “The Man in the Red Coat” reveals distinctive features of such artistic genres as novel-essay, novel-biography, novel-ekphrasis, and the novel of culture, which shakes the genre boundaries of non-fiction. The artistic space of the book is supported by the features of Barnes’s fabulations, which play a special role in presenting the image of the narrator-author. It was determined that in “The Man in a Red Coat” there is an atypical image of the narrator, whose voice is almost inextricably linked with the author’s voice, often completely merges with it and directly correlates with a specific referent. Barnes’s “The Man in the Red Coat” is an original and complex hybrid narrative that fits into the writer’s traditional transgressive writing model and has a high potential for further literary research.Досліджено специфіку нефікційної прози. За сучасної «транслімініальної епохи» літературний жанр нон-фікшн швидко розвивається та є гостро запитаним у читацької аудиторії. Модерний нон-фікшн демонструє широкий діапазон нефікційних форм та літературних експериментів з репрезентаціями людського досвіду, підтверджуючи думку науковців про відкритість і гнучкість цього літературного жанру. Творчість британського письменника Дж. Барнза показова для розуміння основних тенденції та потенцій нефікційної літератури. Останній нон-фікшн Дж. Барнза «Чоловік у червоному халаті» демонструє нестандартність наративних стратегій і пов’язаного з ними образу наратора, творчу свободу мистецького пошуку та його виявлення в мові. Наративна і жанрова складність тексту визначила мету статті, яка полягає в комплексному аналізі ознак гібридності та унікальності твору Дж. Барнза як зразка сучасної «креативної» нефікційної прози. Дж. Барнз традиційно демонструє трансжанрове, гібридне письмо, не роблячи винятків при створенні й нефікційних текстів. У результаті дослідження з’ясовано, що нон-фікшн активно використовує художні техніки епічних літературних жанрів, адаптуючи їх до вимог нефікційної прози. Аналіз «Чоловіка в червоному халаті» дозволяє висновувати, що ця книга є стилістично вишуканим і складно сконструйованим гібридом, в якому в єдиному наративному просторі збалансовано співіснують елементи художньої та нехудожньої прози, однак межі між ними максимально розмиті та хиткі. Текст книги маніфестує стратегії індивідуально-авторської манери письма і традиційні елементи нефікційного наративу, що базується на документальних свідченнях, які належать яскравим представникам зображуваної в книзі Belle Époque. При цьому відмічена виразна тенденція до «фікціоналізації» наративу. Простежено, що художній простір нон-фікшну «Чоловік у червоному халаті» формується за допомогою звичних для письменника художніх технік, серед яких домінують іронія, модус сумніву і запитування, ампліфікація деталей, наскрізних і константних барнзівських лейтмотивів і тем, які складають транстекстуальну природу твору, що проявляється в комплексі інтертекстуальних, метатекстуальних, паратекстуальних, архітекстуальних ознак та інтермедіального фактору. В книзі оприявнені виразні риси таких художніх жанрів, як роман-есе, роман-біографія, роман-екфразис і роман культури, що розхитує жанрові кордони нон-фікшн. Художній простір книги підтриманий особливостями притаманних Барнзу фабуляцій, які відіграють особливу роль, оприявнюючи образ наратора-автора. Визначено, що в «Чоловіку в червоному халаті» наявний нетиповий образ наратора, голос якого майже нерозривно пов’язаний з голосом автора, часто повністю зливається з ним і прямо співвідноситься з конкретним референтом. «Чоловік у червоному халаті» є оригінальним і складним гібридним наративом, який вписується в традиційну для письменника трангресивну модель письма та має високий потенціал для продовження літературознавчих розвідок
Боке у нефікційній літературі. Про розмиття глибини різкості у моменти найбільшого наближення. Міжкультурне дослідження
No full textIn der Literatur – und damit auch in der Literaturtheorie – wird davon ausgegangen, dass der Autor nicht mit dem Erzähler identisch ist. Bei allen Sachbuchgattungen scheint das Gegenteil der Fall zu sein. Hier scheint es unerlässlich, dass der Autor – beispielsweise in einer Reportage – mit dem Erzähler identisch ist und (in der Regel) die Handlung selbst mitverfolgt hat. Dennoch könnte man argumentieren, dass die überwiegende Mehrheit der Sachtexte in narrativen Prosagenres (wie Berichte, Biografien oder Autobiografien) fiktionale Elemente enthält. Entscheidend ist dabei nicht nur die bewusste Begrenzung der Erzählung (negativ: Framing), sondern vor allem die Erzählperspektive und insbesondere die Feinabstimmung ihrer Beschreibungen. Doch genau an den Stellen, an denen der Sachtext äußerst präzise sein sollte, verschwimmt der Fokus – er verschiebt sich zurück in die Fiktion; ähnlich wie bei einem Fernglas, dessen Schärfentiefe unscharf wird, wenn die Feineinstellung zu stark angezogen wird. Oder wie in der Fotografie, wo die Qualität des unscharfen Bereichs, wie beispielsweise beim Bokeh (aus dem Japanischen: 暈け/ボケ), bewusst gestaltet werden kann. In meinem Artikel konkretisiere ich diese Thesen anhand von zwei Fallstudien aus der deutsch- und englischsprachigen Sachliteratur – Katherine Boos Behind the Beautiful Forevers (2012) und Günter Wallraffs Schwarz auf Weiß – und versuche, einen Ansatz zu entwickeln, der zur Ergänzung der Literaturtheorie beitragen könnte. In einer abschließenden interdisziplinären Exkursion versuche ich, Fiktionalisierungen in der Wirtschaftswissenschaft herauszuarbeiten, wobei ich Beispiele aus Peter Bofingers Grundzüge der Volkswirtschaftslehre heranziehe, dort insbesondere Adam Smiths Darstellung der Nadelproduktion und die Robinson-Crusoe-Ökonomie zur Erklärung der Arbeitsteilung und der komparativen Kostenvorteile.In literature – and, hence, in literary theory – it has been assumed that the author is not identical with the narrator. The opposite appears to be true of all non-fiction genres. Here, it seems essential that the author – for example in a reportage – is identical with the narrator and has (usually) followed the action himself. Yet, it could be argued that the vast majority of non-fiction texts in narrative prose genres (such as reports, biographies or autobiographies) contain fictional elements. The decisive factor here is not only the deliberate limitation of the narrative (negatively: framing), but above all the narrative perspective, and particularly the fine-tuning of its descriptions. But exactly at those points where the factual text should be extremely precise, the focus becomes blurred – moving back into fiction; rather like binoculars whose depth of field becomes blurred when the fine adjustment is overtightened. Or as in photography, where the quality of the out-of-focus area, such as in bokeh (from the Japanese: 暈け/ボケ), can be deliberately designed. In my article, I concretize those theses using two case studies from German- and English-language non-fiction literature – Katherine Boo’s Behind the Beautiful Forevers (2012) and Günter Wallraff’s Schwarz auf Weiß – attempting to develop an approach that might help to complement literary theory. In a final interdisciplinary excursion, I try to work out fictionalizations in economics, taking examples from Peter Bofinger’s Grundzüge der Volkswirtschaftslehre, namely Adam Smith’s reference to pin production and the Robinson Crusoe economy to explain the division of labor and comparative cost advantages.Висвітлено специфіку поняття «боке». Зокрема, зазначено, що в літературі, а також у теорії літератури виходять з того, що автор не тотожний оповідачеві. Натомість в усіх жанрах нефікційної літератури, вочевидь спостерігається протилежне. Тут видається важливим, що, до прикладу, автор репортажу тотожний оповідачеві та (як правило) сам стежив за розвитком дії. Водночас можна стверджувати, що переважна більшість текстів нефікційної літератури в жанрах оповідної прози (зокрема, репортажі, біографії або автобіографії) містить художні елементи. При цьому вирішальне не лише свідоме обмеження оповіді (у негативному значенні: рамковість), а й перш за все оповідна перспектива та особливо точне налаштування її описів. Проте саме в місцях, де нефікційний текст мав би бути гранично точним, фокус розмивається – він знову зміщується в бік художньої літератури; подібно до бінокля, глибина різкості якого розмивається при надмірно точному налаштуванні. Або як у фотографії, де якість розфокусованої області, як-от боке (з японської: 暈け/ボケ), може бути налаштованою так навмисно. У цій статті унаочнено запропоновані тези, покликаючись на два приклади з німецькомовної та англомовної нефікційної літератури – “Behind the Beautiful Forevers” Кетрін Бу (2012) та «Чорним по білому» Ґюнтера Вальрафа – здійснено спробу розробити підхід, який міг би сприяти доповненню теорії літератури. В заключному міждисциплінарному аналізі розглянуто фікціоналізацію в економіці як науці, спираючись на «Основні принципи національної економіки» Пітера Бофінґера, зокрема Адама Сміта з його зображенням виробництва голок та економіку Робінзона Крузо для пояснення розподілу праці та порівняльних переваг у витратах
Інтермедіальні стратегії подолання травми в прозі В. Ґ. Зебальда: аналіз роману «Аустерліц»
Full text linkThe article analyzes the therapeutic potential of interlude components in a literary text, considering W. G. Sebald’s novel “Austerlitz” as an example of a literary representation of the process of overcoming traumatic experience. On the basis of this text, the author traces the gradual reconstruction of the protagonist’s personal memory, the deliberately displaced trauma of the Holocaust, and fragments of his own identity through intermediate markers such as architecture, photographs, films, and documents. In the novel, these visual and material components perform a therapeutic function: they serve as triggers of recollection and trigger the process of reconstructing blocked memories. Attention is focused on the images of the father and mother, who had long been pushed out of Austerlitz’s memory. It is emphasized that through photographs, narratives of the mother’s Czech friend Vera, and architectural details of places associated with the family, the protagonist finds the forgotten figures of the family that disappeared due to deportation, gradually accepts the loss and integrates the events of the past into the gaps of his own consciousness. The main thing is that it is Vera who acts as a living carrier of collective and family memory and creates the conditions for Jacques’s cathartic experience. The transition between the verbal and visual structures of the text creates the effect of “dialogic memory,” in which intermediate objects serve as a kind of “psychoanalytic artifacts” and combine the individual experience of the hero with the collective historical trauma. It is shown how the topoi of memory (from private childhood loci – Prague, to historically marked places associated with the Holocaust – Terezin, Paris) function in the text as “therapeutic guides” between the present and the past and open up the possibility of affective rethinking of tragic events. The novel is analyzed as a peculiar form of retraumatization and existential search, in which the art of words becomes an effective tool for returning to the displaced experience, forming a holistic identity and post-traumatic recovery.Проаналізовано терапевтичний потенціал інтермедіальних компонентів у художньому тексті, розглядаючи роман В. Ґ. Зебальда «Аустерліц» як приклад літературної репрезентації процесу подолання травматичного досвіду. На основі означеного тексту простежено поступову реконструкцію особистісної пам’яті героя, навмисне витісненої травми голокосту та фрагментів власної ідентичності завдяки інтермедіальним маркерам – архітектурі, фотографіям, фільмам, документам. У романі саме ці візуальні та матеріальні компоненти виконують терапевтичну функцію: вони слугують тригерами пригадування і запускають процес реконструкції заблокованих спогадів. Увагу зосереджено на образах батька і матері, довгий час витіснених із пам’яті Аустерліца. Наголошено, що через фотографії, наративи чеської подруги матері Вери, архітектурні деталі місць, пов’язаних із родиною, герой віднаходить забуті постаті зниклої через депортацію сім’ї, поступово приймає втрату та інтегрує події минулого в лакуни власної свідомості. Головно, що саме Вера виступає живим носієм колективної та родинної пам’яті, створюючи умови для катарсичного досвіду Жака. Перехід між вербальними та візуальними структурами тексту зумовлює ефект «діалогічної пам’яті», у якій інтермедіальні об’єкти слугують своєрідними «психоаналітичними артефактами» і поєднують індивідуальний досвід героя з колективною історичною травмою. Показано, як топоси пам’яті (від приватних локусів дитинства – Прага, до історично маркованих місць, пов’язаних із Голокостом – Терезін, Париж) функціонують у тексті «терапевтичними провідниками» між теперішнім і минулим, уможливлюючи афективне переосмислення трагічних подій. Роман аналізується як своєрідна форма ретравматизації та екзистенційного пошуку, у якій мистецтво слова стає дієвим інструментом повернення до витісненого досвіду, формування цілісної ідентичності й посттравматичного відновлення
Трансформація образу Харона в романі І. Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма»
Full text linkThe article examines the genesis, evolution, and poetic transformation of the mythological image of Charon in world literature from antiquity to the present day. The myth of Charon is analyzed as a universal transitional entity representing the boundary between being and non-being, going beyond the purely mythological function and becoming a dialectical resource for understanding existential problems. Considering myth as a dynamic semiotic system, the path of transformation of the image of the stern boatman is traced from its origins in the ancient Greek tragedies of Aeschylus’ “Seven Against Thebes” and Euripides’ “Alcestis”, where the psychopomp function is gradually personalized, to satirical demythologization in Aristophanes’ comedies and Lucian’s philosophical dialogues. Special attention is paid to the Roman tradition, in particular to the texts of Virgil’s “Aeneid”, Ovid’s “Metamorphoses”, and Apuleius’ “The Golden Ass”, where the image of Charon is endowed with grotesque and everyday features and becomes an instrument of criticism of human vices. Emphasis is placed on the Christian reception of Dante Alighieri, who integrates the ferryman into the moral-hierarchical model of Hell in “The Divine Comedy” as a strict executor of divine judgment. It is proven that in modernist and postmodernist literature, the figure of Charon is reinterpreted and finally transformed into a flexible intertextual construct. The example of R. Riordan’s “The Lightning Thief” shows a playful deconstruction of the myth, where the sacred ritual of death is adapted to the realities of contemporary mass culture. Particular emphasis is placed on I. Pavliuk’s novel “I See You Are Interested in Darkness”, in which the myth of Charon takes on a profound existential and ethical meaning. The author’s strategy of anthropologizing the image through the character of Kharyton Baaliuk, who acts not only as a guide but also as a moral mediator and “examiner” of the human soul. It is summarized that the modern interpretation of the image of Charon shifts the emphasis from the mechanical transportation of souls to the psychological salvation of the individual and the overcoming of inner darkness, which affirms this archetype as an integral code of humanity’s collective experience in understanding death, guilt, and the possibility of spiritual rebirth.Розглянуто ґенезу, еволюцію та поетикальну трансформацію міфологічного образу Харона у світовому літературному процесі від античності до сучасного зразка. Проаналізовано міфему Харона як універсальну транзитну сутність, що репрезентує межу між буттям і небуттям, виходячи за рамки суто міфологічної функції, і постає діалектичним ресурсом для осмислення екзистенційних проблем. Розглядаючи міф як динамічну семіотичну систему, простежено шлях трансформації образу суворого човняра від його витоків у давньогрецькій трагедії Есхіла «Семеро проти Фів» та Евріпіда «Алкеста», де психопомпна функція поступово персоналізується, до сатиричної деміфологізації в комедіях Арістофана та філософських діалогах Лукіана. Окрему увагу приділено римській традиції, зокрема текстам Вергілія «Енеїда», Овідія «Метаморфози» та Апулея «Золотий осел», де образ Харона наділяється гротескно-побутовими рисами та стає інструментом критики людських вад. Акцентується на християнській рецепції Данте Аліґ’єрі, що інтегрує перевізника у морально-ієрархічну модель Пекла «Божественної комедії» як суворого виконавця божественного суду. Доведено, що в літературі модернізму та постмодернізму постать Харона переосмислюється і остаточно трансформується у гнучкий інтертекстуальний конструкт. На прикладі творчості Р. Ріордана («Викрадач блискавок») показано ігрову деконструкцію міфу, де сакральний ритуал смерті адаптується до реалій сучасної масової культури. Особливий акцент зроблено на романі І. Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма», у якому міфема Харона набуває глибокого екзистенційно-етичного змісту. Проаналізовано авторську стратегію антропологізації образу через персонажа Харитона Баалюка, який виступає не лише провідником, а й моральним медіатором та «екзаменатором» людської душі. Резюмується, що сучасна інтерпретація образу Харона зміщує акцент із механічного перевезення душ на психологічний порятунок особистості та подолання внутрішньої пітьми, що утверджує цей архетип як невід’ємний код колективного досвіду людства в осмисленні смерті, провини та можливості духовного відродження
Переосмислення творчої спадщини Тараса Шевченка в сучасній мережевій поезії
Full text linkThe article carries out a comprehensive analysis of strategies for reinterpreting Taras Shevchenko’s creative legacy in terms of contemporary network poetry, particularly in the genres of micropoetry (“pyrizhky” poetry), visual poetry, and video poetry. It relies on the study of the concept of “cultural allotropy” (O. Chervinska), which explains the ability of the classical canon to preserve its internal stable “formula” while adapting to various digital “states”. The article also takes a detailed look at the intertextual strategies of desacralisation and humorous recoding of Shevchenko’s imagesin microlyric genres such as “pyrizhky” and “poroshky,” where irony, satire, and wordplaymake the classic relevant to modern everyday life. Particular attention is paid to the functioning of artificial intelligence (AI) as a tool for recreation and a mediator in the process of literary transformation. The example of the project “In Verse” proves that AI acts as an intermediary that transposes verbal text into visual and audio formats for the TikTok and YouTube platforms. This approach contributes to the popularisation of the canon, transforming “compulsory reading” into a relevant process of shaping the cultural awareness of young people. In addition, the article studies the synthesis of poetry and visual art in “calligraphic Petrykivka” (M. Sarkisyan), demonstrating the continuity of the national artistic code through the combination of text with folk tradition. Along with the positive aspects, the research highlights the risks of the digital environment, in particular the phenomenon of fake poetry, analyzing he mechanisms of manipulative use of Shevchenko’s name to spread pseudo-patriotic poems, which leads to vulgarisation and simplification of the classics. It is concluded that digital poetry is a dynamic tool for adapting literature to visual culture, but it requires recipients to increase their level of cultural literacy, as it carries risks of simplification and manipulation.Здійснено комплексний аналіз стратегій переосмислення творчої спадщини Тараса Шевченка в контексті сучасної мережевої поезії, зокрема у жанрах мікропоезії («пиріжкової» лірики), візуальної та відеопоезії. Робота ґрунтується на дослідженні концепту «культурної алотропії» (О. Червінська), який пояснює здатність класичного канону зберігати свою внутрішню стійку «формулу», адаптуючись до різноманітних цифрових «станів». Детально розглянуто інтертекстуальні стратегії десакралізації та гумористичного перекодування шевченківських образів у таких жанрах мікролірики, як «пиріжки» та «порошки», де через іронію, сатиру та мовну гру класика стає релевантною для сучасної повсякденності. Особливу увагу приділено функціонуванню штучного інтелекту (ШІ) як інструменту ре-креації та медіатора у процесі трансформації літератури. На прикладі проєкту «В віршах» доведено, що ШІ виступає посередником, який здійснює медійну транспозицію вербального тексту у візуально-аудіальні формати для платформ TikTok та YouTube. Такий підхід сприяє популяризації канону, перетворюючи «читання з примусу» на актуальний процес формування культурної обізнаності молоді. Досліджено синтез поезії та образотворчого мистецтва у «каліграфічній петриківці» (М. Саркісян), що демонструє тяглість національного художнього коду через поєднання тексту з народною традицією. Поряд із позитивними аспектами виокремлено ризики цифрового середовища, зокрема феномен фейк-поезії. Проаналізовано механізми маніпулятивного використання імені Шевченка для поширення псевдопатріотичних віршів, що призводить до вульгаризації та спрощення класики. Висновується, що цифрова поезія є динамічним інструментом адаптації літератури до візуальної культури, проте вимагає від реципієнтів підвищення рівня культурної грамотності, оскільки несе ризики спрощення та маніпуляції
Морально невиправдане: досвід документальної літератури в італійській воєнній літературі (від Растелло до Ву Мін)
No full textThe article suggests to consider non-fictional writing like a global “symbolic form” (Cassirer) of XXth century and tries to analyse its caracteristics starting from some Italian examples: La guerra in casa (1998) and Piove all’insù (2006) by Luca Rastello, a journalist and writer engaged in historical research and L’invisibile ovunque (2015), a book by the group Wu Ming: which is the notion of time in these works? Which is the relationship between non-fiction and truth? Which the relationship to historiography ? which the links with engagement? Finally: is non-fiction a form of fiction?L’article propose de considérer la non-fiction comme un genre ‘global’, comme une ‘forme symbolique’ (Cassirer) du XXe siècle et en analyse les caractéristiques à partir de quelques exemples italiens : La guerra in casa (1998) et Piove all’insù (2006) par Luca Rastello, journaliste et écrivain engagé dans la recherche sur l’histoire contemporaine de guerre et L’invisibile ovunque (2015), un ouvrage signé par le collectif Wu Ming : quelle notion de temps ? quel rapport entre non-fiction et vérité ? quel rapport avec l’historiographie ? quel rapport avec la notion d’engagement? Finalement : est-ce que la non-fiction est une forme de fiction ?Висвітлюється нон-фікшн як «глобальний» жанр, своєрідна «символічна форма» ХХ століття (у сенсі, наданому Е. Кассірером). Аналіз базується на вивченні кількох знакових італійських творів: La guerra in casa (1998) та Piove all’insù (2006) Луки Растелло – журналіста і письменника, відомого своїми дослідженнями воєнної сучасності, – а також L’invisibile ovunque (2015), створеного колективом Ву Мін. Ці тексти дозволяють простежити ключові характеристики нон-фікшну: специфіку часових структур, природу правди, межі між художнім і документальним, а також особливості авторського залучення. Особливу увагу приділено співвідношенню нон-фікшну з історіографією та способам репрезентації колективного й особистого досвіду. Зрештою, стаття порушує фундаментальне теоретичне питання: чи можна розглядати нон-фікшн як різновид художньої літератури, чи радше як окрему естетичну форму, що функціонує на перетині етики, політики й мистецтва
Тарас Шевченко у просторі своєї лектури: час 1843–1847 років
Full text linkThe article is dedicated to examining the reading experience of T. Shevchenko during one of the most vibrant stages of his creative history, the zenith of his poetic development and painterly self-expression – the “Three Years” period (1843–1847). This period unfolded mostly within the territory of a significant part of Ukraine, although also in Petersburg and occasionally in Moscow, in various social and educational environments. The article clarifies the reading interests of Shevchenko’s circle at that time and the extent to which they correlated with the poet’s own interests; what book collections and libraries he encountered during that period and the impression they left on him; and, finally, the nature of the artist’s encounters with texts and how he managed to even popularize his (literary) preferences, simultaneously developing his own view on the Ukrainian literary book and its exceptional historical and cultural mission. The sources of information naturally include memoir literature, the correspondence of Shevchenko and other individuals, observations of scholars, and other documentary literature on the subject. Access to the family libraries of the landed gentry, contacts with the intellectual elite of Kyiv, work in the Archaeographic Commission for the Study of Ancient Monuments, scholarly travels across Kyivshchyna, Volyn, and Podillia, as well as Shevchenko’s Moscow and Petersburg acquaintances, logically led to his discovery of books and periodical publications of various focuses – from fiction and belles-lettres to scholarly and documentary works on historical, theological, and ethnographic themes, and ethnology by Ukrainian, Russian, and Western European figures. A significant segment of such reading material, some of it rare, constitutes a new characteristic feature of Shevchenko’s reconstructed reading record, which, in turn, explains the uniqueness of the poet’s contribution to the development of the social sciences and humanities of the time. Moreover, the intertextuality of the prose written by the poet in exile, under conditions of severe restrictions on access to books, also stems from the “Three Years” period. Shevchenko’s preface to the unrealized 1847 edition of the “Kobzar” is also analyzed as the quintessence of the author’s reading and, simultaneously, civic convictions, and as a turning point in the intellectual history of Ukraine.Висвітлено читацький досвід Т. Шевченка в один із найяскравіших етапів його творчої історії, час зеніту поетичного розвитку й малярського самовираження – період «трьох літ» (1843–1847). Він розгортався більше на терені значної частини України, хоча і в Петербурзі та епізодично в Москві, в різних соціальних та освітніх середовищах. З’ясовано, якими були тоді читацькі інтереси в Шевченкового оточення і наскільки вони корелювали з такими ж інтересами поета; які книгозбірні, бібліотеки траплялись йому на тодішньому відрізку дороги і які враження про себе вони залишили; якими, зрештою, були за своїм змістом зустрічі митця з текстами і як він спромагався навіть популяризувати свої симпатії, виробляючи заодно власний погляд на українську художню книжку та її виняткову історичну, культурницьку місію. Джерелами відомостей закономірно стали мемуаристика, епістолярій Шевченка й інших осіб, спостереження науковців, інша документальна література з теми. Доступ до родинних бібліотек поміщицької знаті, контакти з інтелектуальною елітою Києва, праця в Археографічній комісії з вивчення пам’яток старовини, наукові подорожі по Київщині, Волині, Поділлі, а ще московські й петербурзькі знайомства Шевченка закономірно передбачили відкриття ним книжкових та періодичних видань різної спрямованості – від художніх творів, белетристики до наукових, документальних праць історичної, богословської, етнографічної тематики й народознавства українських, російських, західноєвропейських діячів. Значний сегмент саме такої лектури, почасти й раритетної, складає нову характерну рису умовного читацького формуляру Шевченка, зі свого боку пояснює унікальність внеску поета в розвиток тодішніх суспільно-гуманітарних наук. Та й інтертекстуальність прози, що вийшла з-під пера поета на засланні в умовах суворих обмежень на зустрічі з книжками, походить із періоду «трьох літ». Проаналізовано також Шевченкову передмову до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року як квінтесенцію читацьких, заодно і громадянських, переконань автора й поворотний пункт в інтелектуальній історії України
Література як свідчення: етика і естетика опису винищення (від Прімо Леві до Варлама Шаламова)
No full textThe article under studies proves that the literature of extermination necessitates a radical re-evaluation of the entire literary tradition. Its very existence poses a silent yet eloquent challenge to the narcissism and complacency of mass-media-influenced literary circles. Moreover, it effectively deconstructs the foundations of modern literary heritage, beginning with the Renaissance. In this context, the author ceases to be a romantic visionary who, obeying a higher calling, cultivates his inner self and commits himself to serving the art. Testimonies of mass political violence break the imaginary alliance between Evil and Beauty, embedded in traditional aesthetic discourse. These literary texts restore dignity to victims and resist literature that strives for venality, reduced to the rhetorical pathos, a favorite tool of executioners. Thus, the ethical responsibility of the artist comes to the forefront – as resistance against violence and as an act of restoring the truth. The function of testimony, which comprises both the recording of facts and the honoring of memory, demands stylistic restraint, devoid of decorative aestheticism. In the creative process, aesthetic intuitions cannot be divorced from practical rationality – they must operate within the bounds of ethics, not in opposition to them. This necessitates a re-evaluation of the opposition between ethics and aesthetics introduced by Nietzsche: in reality, aesthetics can interact with politics only indirectly – through the ethical dimension. However, political upheavals became merely a starting point for a profound rethinking of the artistic universe, giving impetus to the formation of new aesthetic “worlds”. The ethics of resistance, which emerged as a response to violence, gave rise to a number of unprecedented aesthetic solutions – diverse in form, but united by a common tonality and depth of moral concern. In this respect, the issue of lying is particularly acute, as no act of mass political violence occurs without lies – both as a tool of disguise and as a mechanism of systemic oppression. Realizing that the already set forms of writing and familiar means of literary language proved incapable of conveying the truth about the catastrophe, authors like Levi and Shalamov concluded that literary testimony must not only record the past but also pave the way for a new literature – a literature of the future, rooted in ethics and aimed at counteracting the devaluation of human experience.La littérature des exterminations conduit à reconsidérer le reste de la littérature : par son existence même, elle exerce une critique muette mais définitive contre le narcissisme et la complaisance des milieux littéraires médiatisés. Mieux, elle exerce une critique de fait sur l’ensemble de la tradition littéraire moderne depuis la Renaissance. L’auteur n’est plus ce lettré obéissant à une vocation supérieure, cultivant son intériorité, consacrant sa vie à son art. Le lien romantique entre le Mal et la Beauté a été rompu par les témoignages artistiques des violences politiques de masse. Ils restaurent la dignité des victimes et s’opposent aussi aux complaisances d’une littérature vendeuse déshonorée par le pathos si cher aux bourreaux. La responsabilité éthique des artistes prend alors toute sa place pour s’opposer à la violence et rétablir la vérité. Les fonctions du témoignage, de la déposition à la commémoration, appellent un style dépouillé de tout esthétisme. Ainsi, dans le processus de création, les intuitions esthétiques ne sont pas seulement sous le contrôle éventuel et a posteriori de la rationalité pratique définitoire de l’éthique : elles en restent indissociables et il importe donc de récuser la fausse contradiction nietzschéenne entre éthique et esthétique. On retiendra alors que l’esthétique peut se lier avec la politique, mais lointainement, par la médiation de l’éthique. La violence politique aura cependant été l’événement déclencheur de la reconception critique d’un l’univers artistique qui suscite les « mondes » de nouvelles œuvres. Une même éthique de résistance inspire une gamme de solutions esthétiques inouïes, variées mais unies par des tonalités comparables. La question du mensonge se pose alors avec d’autant plus d’acuité qu’aucune violence politique de masse ne s’exerce sans être enveloppée de mensonge, tout à la fois moyen de dissimulation et régime d’oppression. Conscients que les formes littéraires traditionnelles et les habitudes convenues de la langue littéraire étaient devenus inadéquats, des auteurs comme Levi et Chalamov ont compris que le témoignage littéraire devait contribuer à élaborer la littérature de l’avenir.Доводиться, що література винищення спонукає до радикального переосмислення всієї літературної традиції. Саме її існування кидає мовчазний, але промовистий виклик нарцисизму та поблажливості літературних кіл, що перебувають під впливом масмедій. Більше того, вона фактично деконструює основи модерної літературної спадщини, починаючи з доби Відродження. У цьому контексті автор перестає бути романтичним візіонером, який, підкоряючись вищому покликанню, плекає власне внутрішнє «я» й присвячує себе служінню мистецтву. Свідчення про масове політичне насильство розривають уявний союз між Злом і Красою, закладений у традиційному естетичному дискурсі. Ці художні тексти повертають гідність жертвам і чинять опір літературі, що прагне до продажності, зведеної до риторичного пафосу, улюбленого інструменту катів. Тож на перший план виходить етична відповідальність митця – як протистояння насильству та як акт відновлення правди. Функція свідчення, що охоплює як фіксацію фактів, так і вшанування пам’яті, вимагає стилістичної стриманості, позбавленої декоративного естетизму. У процесі творення естетичні інтуїції не можуть бути відірвані від практичної раціональності – вони мають діяти в межах етики, а не всупереч їй. Тож постає необхідність переосмислення протиставлення між етикою та естетикою, яке запровадив Ніцше: насправді, естетика здатна взаємодіяти з політикою лише опосередковано – через етичний вимір. Проте політичні потрясіння стали лише відправною точкою для глибокого переосмислення мистецького всесвіту, що дало поштовх до формування нових естетичних «світів». Етика опору, яка стала відповіддю на насильство, породила низку небувалих естетичних рішень – різноманітних за формою, але об’єднаних спільною тональністю і глибиною морального занепокоєння. Питання брехні в цьому контексті постає особливо гостро, адже жоден акт масового політичного насильства не обходиться без брехні – як інструменту маскування, так і механізму системного гноблення. Усвідомлюючи, що усталені форми письма й звичні засоби літературної мови виявилися неспроможними передати правду про катастрофу, такі автори, як Леві та Шаламов, прийшли до висновку, що літературне свідчення має не лише фіксувати минуле, а й прокладати шлях до нової літератури – літератури майбутнього, вкоріненої в етиці й спрямованої на протидію знецінюванню людського досвіду
Спроба історизуючого прочитання оповідки IX, День ІІ (Бернабо та Дзіневра) з «Декамерона» Джованні Боккаччо
Full text linkI attempt to restore elements of the horizon of perception that readers and listeners of the Bernabò and Zinevra novella (IX, Day II) from Decameron may have had in Italian cities in the mid-14th century. The novella provides opportunities for relating to values, beliefs, knowledge, behaviours, and life experiences within the historical environment in which it was created; these are what interest me. I discuss topics such as sustainability in social roles, cruelty and justice, the image of wolves, topography, the relationship between fairy tale and authenticity, the importance of the exemplum, the function of money. The novel exemplum conveys experience, indicates a norm and its violation. Speaking of truth, deception and punishment, the short story establishes a pattern of behaviour. I dwell on some of the interpretations of the novella. I am trying to make clear the fundamental difference between a reconstructive reading and the interpretations that modernise the novella. I compare Boccaccio’s novella with a novel by Franco Sacchetti’s and a novel by Giovanni Sercambi’s.Здійснена спроба відновити елементи сприйняття, якими могли керуватися читачі та слухачі новели про Бернабо і Дзіневру (IX, День II) з «Декамерона» в італійських містах у середині XIV століття. Новела дає можливість пов’язати цінності, переконання, знання, поведінку та життєвий досвід з історичним середовищем, в якому вона була створена. Розглядаються такі теми, як сталість соціальних ролей, жорстокість і справедливість, образ вовків, топографія, взаємозв’язок казки та автентичності, важливість екземплуму, функція грошей. Екземплум у новелі передає досвід, вказує на норму та її порушення. Новела встановлює модель поведінки в контексті правди, обману й покарання. Йдеться про деякі інтерпретації новели. Робиться спроба пояснити фундаментальну різницю між реконструктивним прочитанням та інтерпретаціями, що модернізують новелу. Новела Боккаччо порівнюється з новелами Франко Саккетті та Джованні Серкамбі