Kyivan Academy (E-Journal) / Київська Академія
Not a member yet
101 research outputs found
Sort by
Orthodoxa Confessio? Konfessionsbildung, Konfessionalisierung und ihre Folgen in der östlichen Christenheit Europas, hrsg. von Mihai-D. Grigore, Florian Kührer-Wielach (Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2018), 359 s. (Veröffentlichungen des Instituts für
Get PDFУ видавничій серії Інституту європейської історії ім. Ляйбніца у Майнці (Leibniz-Institut für Europäische Geschichte) опубліковано як 114-й том збірник про конфесіоналізацію у східнохристиянських традиціях Південної та Східної Європи. Це матеріали конференції (доповнені іншими текстами), що відбулася 5–7 березня 2015 р. у Майнці, а також результат спільного наукового проекту щойно згаданого Інституту з Інститутом німецької культури й історії Південної Європи Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана (Institut für deutsche Kultur und Geschichte Südosteuropas an der LMU München). Збірник складається із вступу упорядників та 12 статей, розподілених на дві частини — теоретичну (чи методологічну) й емпіричну (дослідження на конкретних прикладах). Авторами наукових розвідок є богослови, історики християнства, візантиністи, історики культури, філологи тощо здебільшого з німецьких наукових установ, а також голландського та румунського університетів
Навчання/екзаменування «по-кафедральному» (до питання освіти/освіченості білого духовенства в Київській митрополії XVIII ст.)
Get PDFThe article considers the question of the preparation of future priests in the Kyiv Orthodox Metropolis of the 18th century. The research begins with the analysis of the legislative framework, but the main emphasis is put on the study of the real practices. The main source is the rosters of money which were paid in the cathedra while receiving the priesthood (more than a dozen rosters of the same type in 1737, and one in 1736). On the basis of the paid sums, the author tries to reconstruct the features of studying/examining «in cathedral». The key point for the disciples was a test in reading, after which a mandatory confession. In the «educational programme» of the future priests there was the study of the catechism, the basics of preaching, or rather getting acquainted with instructive literature and worship, and possibly, church singing. Special attention was paid to clarifying the moral qualities of the future priest. This stipulation is narrower than it was required by law, but it represents the main expected directions of activity of the priest in the parish: holding the Liturgy, providing services, and teaching the congregation to the basics of the faith. The Cathedra monopolized the right to teach the disciples, not allowing anyone to qualify for the preparation of future priests. The article emphasizes that considering Kyiv-Mohyla Academy as the main school for the priesthood of the Kyiv Metropolis is not right. The base for the students of the Kyiv Metropolis of the 18th century was the education in Cathedra, a school at the bishop’s house which had, foremost, a «professional» direction. Kyiv Cathedra as a structure, priesthood as a certain corporation in the 18th century solved the education issue of their new members independently, and a certain level of education was an obligatory condition for getting the priesthood.В статті розглядається підготовка майбутніх ієреїв в Київській православній митрополії XVIII ст. Дослідження переважно сфокусовано на аналізі конкретних практик вишколу парохів. Головним джерелом слугують реєстри грошей, сплачених в кафедрі при отриманні священства (більше десятка однотипних реєстрів за 1737 р., та один за 1736 р.). Зафіксовані суми дають змогу реконструювати особливості навчання/ екзаменування «по-кафедральному». У такій підготовці ключовим для ставлеників було випробування в читанні, після того — обов’язкова сповідь. У вишкіл майбутніх ієреїв, як вдалося з’ясувати, входили навчання катехізису та чинопослідуванню богослужінь і, можливо, церковному співу, основи проповідництва або, швидше, знайомство з повчальною літературою. Особливу увагу звертали на моральні якості майбутнього ієрея. Така «програма», хоч і була вужчою, ніж вимагалося законодавчо, представляє основні очікувані напрями діяльності священика на парафії: звершення Літургії, виконання треб, навчання пастви основам віри. Кафедра монополізувала право на навчання ставлеників. Розглядати Могилянську академію, як основну школу для майбутнього парафіяльного духовенства Київської митрополії, невірно. Базовим для ставлеників у XVIII ст. було навчання при кафедрі — у школі при архієрейському домі, що мала, насамперед, «професійне» спрямування. Київська кафедра, як структура, і духовенство, як певна корпорація, у XVIII ст. самостійно вирішували питання освіти своїх нових членів, а певний рівень освіченості, був обов’язковою умовою для набуття священства
Музична культура й освіта у Києво-Могилянській академії
Get PDFThe research tries to answer the most complicated questions of the history of musical practice in the Kyiv-Mohyla Academy in the early modern period. Singing constantly accompanied students in their lives, which is confirmed by school instructions, documents of various kinds, iconography, testimonies of eyewitnesses, etc. All students were obliged to attend the temples on the territory of the Brotherhood (Bratsky) Monastery, and the the most gifted became the singers here. They sang in the main «brotherhood» churches: the Epiphany Cathedral and the Annunciation (Congregation) Church. Students also sang in various churches in Podil, in the Kyiv Metropolitan choir, in the Saint Petersburg Court Chapel, etc. Academic singers participated in divine services, at the funerals, during church and secular celebrations, at the time of begging alms. That was the reason why the «bursa» (student dormitory) was called «singing» for some time. In addition, singing and playing musical instruments were part of the training. There is a relation that poetry was composed and performed at the poetic lessons through singing and playing musical instruments. Music performances were a separate part of the drama school. The choir and orchestra were an obligatory part of solemn theological and philosophical disputes. In addition, playing of musical instruments was recommended for entertainment for students and was strongly welcomed outside the school education. Special musical disciplines began to be taught at the academy only in the early years of the 19th century. To this day, only a part of the musical heritage associated with the Kyiv-Mohyla Academy and the Brotherhood (Bratsky) Monastery has been preserved: paraliturgical and school songs, multivoice (partes) vocal concerts, Irmologions. Certainly, Artemy Vedel is considered the greatest among those composers who represented the Kyiv-Mohyla Academy. Unlike other prominent composers of the Ukrainian origin of the 18th century — Dmytro Bortniansky and Maksym Berezovsky — he did not only study for a long time at the academy, but also wrote works for the local choir, where they were immediately executed.Спів постійно супроводжував студентів Києво-Могилянської академії у їхньому житті, що підтверджують академічні інструкції, різномантні документи, іконографія, свідчення очевидців тощо. Усі вихованці були зобов’язані відвідувати храми на території Братського монастиря, а найздібніші ставали тут співаками. Вони співали у головних «братських» храмах — Богоявленському соборі та Благовіщенській (Конґреґаційній) церкві, а також у різних церквах Подолу, у київській митрополичій капелі, у Придворній співочій капелі Санкт-Петербурґа тощо. Академічні співаки брали участь у богослужіннях, на похоронах, під час церковних та світських урочистостей, під час випрошування милостині (саме тому бурсу деякий час називали «співочою»). Окрім цього, спів та гра на музичних інструментах були частиною навчання, зокрема є припущення, що вірші на уроках поетики виконували за допомоги співу та гри на музичних інструментах. Музичні номери були частиною шкільних вистав, а хор та оркестр обов’язково супроводжували урочисті богословські та філософські диспути. Поза тим, гра на музичних інструментах належала до рекомендованих розваг і її всіляко вітали поза навчанням, хоч спеціальні музичні дисципліни почали викладати в Академії лише на початку XIX ст. До наших днів збереглася тільки частина нотної спадщини, пов’язаної з Академією та Братським монастирем, — паралітургійні та учнівські пісні, партесні концерти, Ірмологіони. Безумовно, найбільшим серед тих композиторів, хто представляє Академію, слід вважати Артемія Веделя. На відміну від решти видатних композиторів українського походження XVIII ст. — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського, Ведель не лише навчався тут, а й писав твори для студентського хору
Между «сказанием» и «episodes en swift»: о неизвестной рукописи Ильи Тимковского «Записки для истории Малороссии» (1849 г.)
Get PDFThe archive discovery, manuscript «Notes for the history of Malorossia» («Zapiski dla istorii Malorossii») composed by Ilia Fedorovich Timkovskii (Илья Федорович Тимковский, 1773–1853), was initiated by its author in 1849, yet it was never finished. Like the majority of Timkovskii’s compelling written heritage, the «Notes» were overpassed by the researchers, even though such prominent figures in social science as Ilia Fedovorich’s own nephew Mikhail Maksimovich, Nikolai Shugurov, and Vladimir Naumenko wrote about Timkovskii. Unlike his impressive intellectual and social activity that surpassed the boundaries of his professional mandate (as lawyer, educator, literary scholar, etc.), his historiographical image remains fragmented and partial. Specifically, historiography is scarce as to the role Timkovskii played in facilitating the emergence of Ukrainian historical-cultural space, historical consciousness and knowledge, as well as in creating conditions for development of Ukrainian historic writing. Meanwhile, persisting documentary sources from Tikovskii’s archive, along with his egodocuments that were published in the 19th century, allow to fill this void. The structure of this publication is determined by aforementioned historiographical factors and the intent to introduce new historical sources into scholarly practice. This article includes only the first part of the publication. As such, it provides the introduction into the biographic context of the author of the «Notes», and focuses on his vision of the meaning of history and heritage. It follows the evolution of his idea to write a historical composition through the documents, as well as «external» reasons that caused him to stop working on the «Notes». The second part of the publication (in the next issue of Kyivan Academy), along with the original text of «The Notes for the history of Malorossia», will include the analysis of the sociocultural and source study context within which the «Notes» were created, as well as historical views of the author, and the relationship between his memoirs and historical writing.Віднайдений в архіві рукопис «Записок для истории Малороссии» — це розпочатий 1849 р. і полишений незавершеним твір Іллі Федоровича Тимковського (1773–1853). «Записки», як і велика (коли не більша) частина рукописної спадщини Тимковського, досі були обійдені увагою дослідників попри те, що серед авторів, котрі писали про Тимковського, бачимо таких помітних діячів «на поле общественно-научном», як його племінник Михайло Максимович, Микола Шугуров, Володимир Науменко. На противагу масштабній громадській діяльності Тимковського, яка виходила за рамки професійного поля (юрист, педагог, літератор etc.), його історіографічну спадщину досі вивчено фраґментарно і редуковано. Зокрема, не досліджено ролі Тимковського у представленні історико-культурного простору України, історичної свідомості та знання, у створенні умов для розвитку українського історіописання. Проте, збережений корпус джерел з архіву Тимковського разом з його еґо-документами, що їх було опубліковано в XIX столітті, дозволяють заповнити цю лакуну. Такій меті присвячено й дану статтю. Її перша частина покликана окреслити біографічний контекст автора «Записок», зокрема, закцентувати увагу на значенні для нього історії та пам’яті, а також простежити генезу ідеї написання історичного твору та «зовнішні» обставини, які призвели до того, що роботу над «Записками» було перервано. У другій частині (в наступному випуску «Київської Академії») планується опублікувати текст «Записок» з аналізом джерелознавчого та соціо-культурного контекстів їх створення, а також історичних поглядів автора та співвідношення його інструментарію в історіописанні та мемуаристиці
"Res sane mira": Orthodox Saints and Relics Described by Protestant Pastor John Herbinius (1675)
Get PDFJohn Herbinius (1633–1679) was a well-known Lutheran theologian and writer. Living for a long time on the territory of the Polish-Lithuanian Commonwealth, he wrote a description of the religious caves of Kyiv, which was published in 1675 in Jena. Plenty of popular cults of Ruthenian spiritual life of the first half of the seventeenth century are reflected in the book. It is important to underline that Herbinius did not criticize the glorification and imitation of saints. He briefly mentioned their post-mortem waiting role in the place of salvation and omitted the Orthodox prayers to them. The great Orthodox mistake for Herbinius was glorifying human and not Christ’s merits as a cause of sanctity and miracle. This very important theological difference was, however, the only one distinction that Herbinius saw between the Orthodox and Protestant traditions of the veneration of saints. The veneration of relics was not criticized by John Herbinius either. On the contrary, relics of Christ’s followers can and must be worshiped, through them God performs miracles, the Protestant author believed. However, Herbinius did not share the Orthodox idea of miraculous unperishability of the saints’ remains in the Cave Monastery. Those remains, as he wrote, are particularly damaged and particularly preserved because of the existing ventilation system in the caves; the saints’ heads are oozing the oil as a result of absorbing of the special air as well. Trying to provide these arguments, Herbinius aimed to deny the core of the Orthodox belief that Kyiv relics preserved undamageed because of great merits and dignities possessed by the Cave fathers in the eyes of God. Obviously, the very idea of merits, earned by the monks due to their ascetic efforts, could have not been accepted by the Protestant author. It strongly contradicted with his confessional views and was unambiguously treated by him as idolatry.Іоанн Гербіній (1633–1679) був відомим лютеранським богословом і письменником. Живучи на території Речі Посполитої, він зробив опис київських печер, який був опублікований 1675 році в Єні. В цій книзі знайшло відображення багато популярних культів руського духовного життя першої половини XVII століття. Важливо підкреслити, що Гербіній не критикував прославлення та імітацію святих. Він коротко згадав про їхню посмертну роль, опустивши, однак, поширені у Православній Церкві молитви до подвижників. На думку Гербінія, помилкою православних було прославлення людських вчинків (а не заслуг Христа) і бачення у них причини святості та чуда. Однак ця дуже важлива богословська відмінність була єдиною різницею, яку Гербіній вказав між православними та протестантськими традиціями шанування святих. Шанування мощей також не критикувалося Гербінієм. Навпаки, протестантський автор вважає, що мощам послідовників Христа можна і потрібно поклонятися, через них Бог виконує чудеса. Проте Гербіній не поділяв православну ідею про чудесну нетлінність останків святих в Печерському монастирі. Реліквії, як він писав, є частково зітлілими і лише почасти збереженими через систему вентиляції в печерах; голови святих мироточать внаслідок поглинання спеціального повітря. Наводячи ці аргументи, Гербіній, заперечує центральне місце православного вчення, згідно з яким київські реліквії збереглися незруйнованими через великі заслуги та гідності, якими володіли печерські отці в очах Бога. Очевидно, що сама ідея заслуг, зароблених монахом завдяки своїм подвижницьким зусиллям, не могла бути прийнята протестантським автором. Це суперечило його конфесійним поглядам і однозначно розглядалося ним як ідолопоклонство
Нижнікова, Світлана. Єпархіальні жіночі училища в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія, наук. ред. Л. Ю. Посохова (Харків: Майдан, 2018), 244 с., іл.
Get PDFЄпархіальні жіночі училища — це середні напівзакриті навчальні заклади, які проіснували майже сімдесят років і були важливою ланкою системи освіти України, відіграючи значну роль в історії Російської православної церкви та жіночої емансипації. На жаль, ці освітні установи є не такими популярними та відомими, як інститути шляхетних дівчат чи вищі жіночі курси. У підручниках з історії України ми ледве знайдемо кілька рядків про єпархіальні училища. Тому вихід цієї монографії є важливим внеском у дослідження історії духовної освіти. Зростання інтересу до жіночої історії протягом останніх десятиліть ще більше актуалізує значущість цієї розвідки, автором якої є молода дослідниця, кандидат історичних наук Світлана Нижнікова
Rusińska-Giertych, Halina. Kultura książki polskiej we Lwowie w okresie oświecenia (Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2018), 392 s.
Get PDFВивчення історії Львова неможливе без дослідження інтелектуального життя міста, одним із важливих елементів якого була книга та пов’язані з нею інституції: друкарні, книгарні, бібліотеки. Саме цій тематиці присвячено книжку «Kultura książki polskiej we Lwowie w okresie oświecenia» польської дослідниці Халіни Русінської-Ґєртих. Монографія складається зі вступу, восьми розділів, висновків, списку джерел та літератури. Роботу доповнюють іменний покажчик та покажчик періодичних видань, список ілюстрацій і таблиць, а також мапа Львова, на якій позначено міські друкарні, книгарні, книжкові абонементи, бібліотеку Львівського університету та Оссолінеум
Про істину, пізнання і традицію [З приводу книжки:] Ушкалов, Леонід. Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди. Вид. 2-е (Київ: Дух і Літера, 2017), 368 с.
Get PDFЯскрава модернова обкладинка книжки, яку присвячено далеко не новій темі, обіцяє щось революційне, нестандартне. Ім’я автора, знаного науковця, живить передчуття нових джерел, нових думок, точно сформульованих і підкріплених ґрунтовною науковою аргументацією. Проте від самого початку читання виникають певні перепони, а під кінець стає зрозумілим, що нова версія життя українського філософа приховує своєрідний «гадательний» смисл, який стосується не лише Сковороди і культури XVIII ст. Мова про ставлення до традиції, пізнання й істини у ширшому сенсі. Спочатку оглянемо форму і зміст книжки. У вступній частині під назвою «Prelude» на читача відразу чекають несподіванки. Розповідь про життя Григорія Сковороди, як і годиться, автор розпочинає з притчі про пустельника в «Silenus Alcibiadis», але раптом переносить нас у зовсім інший історичний світ. Тепер він розповідає про Олександра Потебню та подібність його думок і думок Сковороди. Чому книжку про філософа XVIII ст. треба починати з доведення подібності його думок до думок мислителя ХІХ ст.? Не дуже зрозуміло. Принаймні автор посилається на своє відчуття. І такий сюжетний хід мусить навіювати читачеві думки про історичну тяглість певних ідей. Серед цих ідей азначено такі: гостре відчуття богополишеності світу; панування «кривди» (с. 7); досягнення суспільної гармонії лише за умови чистоти сердець (с. 10); трактування серця як найглибшої основи людського буття (с. 10); нерозривний зв’язок пізнання речей і любові (с. 11); релігійне «підложжя» вчення обох мислителів (с.12); подібність теорії пізнання: пізнати світ можна шляхом пізнання себе і навпаки (с. 18); визнання символічності слова (с. 19); однакове розуміння структури слова і образу (с. 21); «нерівна рівність» як універсальний принцип (с. 24); «послідовний націоналізм», предтечею якого Потебня вважав Сковороду, і просвітницький пафос (с. 27). Згадка про «націоналізм» додає провокативності сюжету. А до питання про «просвітницький пафос» ми ще повернемося. Закінчує вступну частину висновок, що народ спить і його треба «розбудити». Очевидно, автор збирається пов’язати цю тему з філософією Сковороди, але не дає чітких пояснень з цього приводу. І претензій не висунеш, адже це не вступ до дисертації, а «prelude»
Києво-могилянські трактати «Про виникнення і зникнення» у контексті теологічних дискусій XVII — початку XVIIІ століть
Get PDFThe article examines treatises De Generatione et Corrutione which were taught at Kyiv-Mohyla Academy in the 17th-18th centuries as a component of the philosophical course. The treatises have a historical connection to Aristotle’s book of the same name and are focused on the topics of generation, substantial and qualitative change, and corruption. However, Mohylan professors Stephan Yavorskyi and Theophan Prokopovych also included theological topics in the treatises. Yavorskyi discusses the question of the Eucharistical transsubstantiation, trying to find out how substantial change occurs and when it takes place in the Divine Liturgy of the Eastern Rite. He argues that the trans-substantiation occurs during the words of Institution, not the Epiclesis. According to him, most authoritative Eastern theologians taught in the same way. Discussing this theological question in the philosophical course (1691–1693) most probably was a reaction to Moscow Council (1689), which condemned the doctrine of the trans-substantiation during the words of Instantiation. Yavorskyi wanted to defend the teachings common among theologians of Ukrainian Orthodox tradition (Petro Mohyla, Sylvestr Kosov, Inokentii Gizel, etc.). Another professor, Theophan Prokopovych, in his course (1707–09) addresses the question why the relics of the saints buried in the Kyiv Caves are very well preserved. He claims that it happens because of special God’s grace. Moreover, he analyses 16 arguments of the opponents who deny this. The conclusion is that these topics entered in philosophical courses because of their social importance at that time.Стаття присвячена трактатам «Про виникнення і зникнення» викладеними у Києво-Могилянській академії у XVII–XVIIІ ст. як складова філософського курсу. Ці трактати мають історичну і тематичну прив’язку до однойменної книги Аристотеля і зосереджені на обговоренні виникнення, субстанційної і якісної зміни та зникнення. Однак деякі могилянські професори, як Стефан Яворський і Теофан Прокопович, включили сюди і теологічні питання. Яворський обговорює питання про транссубстанціацію св. Євхаристії, намагаючись з’ясувати, як ця субстанційна зміна відбувається і коли вона має місце на Божественній Літургії Східного обряду. Він доводить, що транссубстанціація відбувається під час Слів Освячення, а не Епіклези. На його думку, так вчили найбільш авторитетні теологи Східної церкви. Обговорення цього питання у філософському курсі (1691–1693) найімовірніше було реакцією на Московський собор 1689 року, де було осуджено доктрину про транссубстанціацію під час Слів Освячення. Яворський, натомість, хотів захистити вчення, притаманне українській православній традиції (Петро Могила, Сильвестр Косов, Інокентівй Ґізель тощо). Інший професор, Теофан Прокопович, у своєю курсі (1707–09) звертається до питання про особливу збереженість мощей Києво-Печерських святих. Він доводить, що мощі, які покояться у Київських Печерах, зберігаються завдяки особливій Божій благодаті, і детально аналізує 16 аргументів противників, які це заперечують. На думку автора статті, введення теологічних тем у філософські курси було пов’язане з особливою соціальною значущістю цих питань у той час
Бартоліні, Марія Ґрація. «Пізнай самого себе»: неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди, переклад з італійської Мар’яни Прокопович та Катерини Новікової (Київ: Академперіодика, 2017), 157 с.
Get PDFA rewiev of «Пізнай самого себе»: неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди. Бартоліні, Марія Ґрація, переклад з італійської Мар’яни Прокопович та Катерини Новікової (Київ: Академперіодика, 2017), 157 с.Вихід у світ перекладу праці Марії Ґрації Бартоліні, відомої італійської славістки та дослідниці українських ранньомодерних текстів, не залишиться поза увагою тих, хто цікавиться історією вітчизняної культури, а тим більш її вивчає. На це є декілька причин. По-перше, ця праця є методологічно цілком новаторською на тлі величезного наукового та науково-популярного доробку, присвяченого творчості Григорія Сковороди. По-друге, авторка не лише декларує давно назрілу потребу «розсіяти стереотипи… про народний, несистематичний характер його рефлексії» (c. 5), а й успішно це здійснює. По-третє, джерела, на які спиралася філософська візія Сковороди, у праці нарешті представлено не тільки на рівні концепцій, частина з яких була притаманною й іншим богословам та філософам (зазвичай, це викликає неабиякі складнощі при інтерпретації певних ідей, а також при спробах пов’язати їх із тими чи тими особами), а й на рівні лексичних запозичень, у збігах окремих фраз, у зіставленні спільних смислових чи семантичних полів, схожому способові мислення тощо