Psychosomatic Medicine and General Practice (E-Journal)
Not a member yet
519 research outputs found
Sort by
Вплив фізичної активності на важкість симптоматики та якість життя пацієнтів із межовим розладом особистості
No full textBackground. Borderline personality disorder (BPD) is one of serious mental illnesses, with the lifetime prevalence reported as 1-4% in the general adult population and about 20% in inpatient psychiatric services. Life expectancy for patients with BPD is about 20 years shorter than for the general population. At the same time, no psychoactive medication has proved its efficacy in the treatment of BPD, and no medication has been officially approved as a treatment of choice in the USA, Europe or the UK, accordingly. More than a half of patients report insufficient effect of psychotherapy, despite the availability of a wide range of approaches. The search of effective treatments for BPD is ongoing in many countries.
Objective. The purpose of the research is to analyze the connection between the level of patient’s physical activity (PA) and the severity of BPD symptoms, and to asses the influence of PA on wellbeing of people with BPD.
Methods. Three psychodiagnositc methods were used to perform the research: Borderline Evaluation of Severity Over Time (BEST) scale; Global Physical Activity GPAQ questionnaire; RAND 36-Item Health Survey (SF-36) scale. Quantitative methods were used to analyze the results of the research. The research was performed online on the basis of Reddit platform, on the subreddit for people suffering from BPD. 112 community members took part in the research. For the analysis the participants were divided into 2 groups: group 1 with 89 participants whose health is not limited by physical diseases; group 2 with 23 participants who are limited in physical functioning due to their state of health.
Results. Statistically significant association (r = 0.208; p < 0.05) was identified between the PA level and points for subscale C (Positive behavior) of BEST in the general group of participants.
For group 1 the analysis revealed a statistically significant positive association (r = 0.221; p < 0.05) between the PA level and points for C (Positive behavior) subscale (r = 0.221; p < 0.05) and A (Thoughts and feelings) subscale (r = 0,195; p = 0,0489) of BEST.
For group 2 the analysis revealed a statistically significant negative association between the PA level and points for A (Thoughts and feelings) subscale (r = -0.678; p < 0.05) and B (Negative behavior) subscale (r = -0.724; p < 0.005) of BEST. Also, it was found out that PA level has a statistically significant negative association (r = -0.712; p < 0.05) with the severity of symptoms for these participants.
A statistically significant positive association (r = 0,193; p < 0.05) has been discovered between the PA level and the quality of live according to Physical functioning subscale of RAND SF-36. Connection between PA level and severity of BPD symptoms, as well as connection between PA level and the points for subscales that asses the symptoms by domains are different for the groups. The result for the general group suggests that an active way of living may stimulate positive behavior. For those participants who are not limited in physical functioning as the result of their physical health an active way of living may stimulate positive behavior patterns but at the same time enhance negative thoughts and feelings. The most significant positive effect of PA was identified for the participants who are significantly or slightly limited in their physical functioning due to their somatic diseases. In this case an active way of living decreases the level of negative thoughts, feelings and negative behavior and also decreases the general severity of BPD symptoms.
Conclusions. In regards to the assumption that PA may support and enhance healthy lifestyle and positive behavior, and, in some cases, decrease the negative behavior and severity of BPD symptoms in general, using PA as an element of treatment programs for people with BPD seems considerable. Existing individual therapy model must be taken into consideration, as well as patient’s expectations, needs and health conditions.
Keywords: quality of life, borderline personality disorder, physical activity, psychological support programs for people with BPD.Актуальність. Межовий розлад особистості (МРО) - один з важких психічних розладів, поширеність якого оцінюється як 1-4% серед загальної популяції й приблизно 20% серед пацієнтів медичних закладів. Тривалість життя в людей з МРО коротше очікуваної приблизно на 20 років. Водночас, жоден з психофармакологічних препаратів не довів свою ефективність і відповідно не був схвалений офіційно для лікування даного розладу в США, Європі або Великобританії. Майже половина пацієнтів не отримують очікуваного ефекту від психотерапії попри наявність широкого вибору підходів. Пошук ефективних терапевтичних методик залишається актуальним в цей час у багатьох країнах.
Мета. Дослідити наявність зв’язку між рівнем фізичної активності (ФА) людини й тяжкістю проявів симптомів межового розладу та впливу фізичної активності на якість життя осіб з МРО.
Методи. Для дослідження було використано три психодіагностичні методики: шкала Borderline Evaluation of Severity Over Time (BEST); Опитувальник Global Physical Activity GPAQ; шкала RAND 36-Item Health Survey (SF-36). Для аналізу результатів було застосовано кількісні методи дослідження. Дослідження було проведено онлайн на платформі Reddit, серед учасників спільноти, що призначена для людей з МРО. В дослідженні взяли участь 112 респондентів, які було розділено на дві групи: до 1 групи ввійшло 89 учасників, які не мали фізичних обмежень; до 2 групи - 23 учасники, які мали обмеження через фізичний стан здоров’я.
Результати. Виявлено наявність статистично значущого позитивного зв’язку (r = 0,208; p < 0,05) між рівнем фізичної активності та балами за підшкалою «Позитивна поведінка» в загальній групі осіб з МРО, незалежно від фізичних обмежень, обумовлених станом здоров’я.
У респондентів 1 групи встановлено статистично значущий позитивний зв’язок між обсягом фізичної активності та балами за підшкалами «Позитивна поведінка» (r = 0,221; p < 0,05) та «Думки та почуття» (r = 0,195; p = 0,0489) шкали важкості симптоматики BEST.
У респондентів 2 групи виявлено статистично значущий негативний зв’язок між рівнем фізичної активності та балами за підшкалами «Думки та почуття» (r = -0.678; p < 0,05) і «Негативна поведінка» (r = -0.724; p < 0,005). Крім того, виявлено статистично значущий негативний зв’язок між рівнем фізичної активності та тяжкістю симптомів захворювання (коеф. Pearson = -0.712; p < 0,05) у таких респондентів.
Також виявлено статистично значущий позитивний зв’язок (r = 0,193; p < 0,05) між показником якості життя за підшкалою «Фізичне функціонування» шкали SF-36 та рівнем ФА за GPAQ для загальної групи.
Обговорення.
Порівняльний аналіз продемонстрував різний характер впливу рівню фізичної активності на загальну тяжкість симптомів та на показники по підшкалах, що оцінюють прояви симптомів, залежно від обмежень у фізичному функціонуванні респондентів. Результат для всіх респондентів незалежно від стану фізичного здоров’я показує, що активний спосіб життя може стимулювати прояви позитивної поведінки. У групі респондентів, які не обмежені в фізичному функціонуванні внаслідок стану здоров’я, активний спосіб життя посилює прояви позитивної поведінки, але водночас посилює прояви негативних думок та почуттів. Найвищий позитивний ефект фізичних вправ було виявлено в групі респондентів, чиє фізичне функціонування значно або частково обмежено внаслідок хвороби. В такому випадку активний спосіб життя знижує не тільки прояв негативних думок, почуттів та негативної поведінки, а й в цілому зменшує загальну тяжкість симптоматики МРО.
Висновки. Зважаючи на те, що активний спосіб життя може сприяти засвоєнню та розвитку здорових навичок та конструктивної поведінки, а в деяких випадках - знижувати прояви негативної поведінки, виглядає доцільним застосування фізичної активності як складової програм психологічного супроводу для людей, що хворіють на МРО, з урахуванням особливостей наявної моделі терапії конкретного пацієнта, а також його очікувань, потреб та стану здоров’я.
Ключові слова: якість життя; межовий розлад особистості; фізична активність; психологічний супровід осіб з межовим розладом особистості
Соціально-демографічні предиктори катастрофізації болю у пацієнтів із різними типами хронічного болю
No full textBackground. Pain catastrophizing is one of the key cognitive–affective mechanisms contributing to the pain chronification and the development of functional disability. However, the role of socio-demographic factors in shaping pain catastrophizing remains insufficiently explored, particularly in the context of etiopathogenetic heterogeneity of chronic pain.
Objective. To identify socio-demographic predictors of pain catastrophizing and to evaluate their differential role across various etiopathogenetic types of chronic pain within the biopsychosocial model.
Materials and Methods. The study initially included 340 outpatients with chronic pain; 302 patients completed the full research protocol. All patients were stratified into five groups according to etiopathogenetic pain types: primary psychogenic pain; psychophysiological pain; mixed primary psychogenic and psychophysiological pain; secondary mixed pain; and secondary organic pain. Pain catastrophizing was assessed using the Pain Catastrophizing Scale (PCS). Associations between catastrophizing and socio-demographic characteristics were analyzed using logistic and linear regression, Fisher’s exact test, and Cramér’s V coefficient.
Results. Clinically significant pain catastrophizing (PCS ≥ 30) was identified in 28.1% of the total sample of patients with chronic pain. Its prevalence varied significantly depending on the type of chronic pain: the highest levels of pain catastrophizing were observed in the primary psychogenic and secondary mixed pain groups, whereas the lowest levels were found in the secondary organic pain group. Pain catastrophizing was associated with selected socio-demographic factors, the effects of which were differentiated depending on the etiopathogenetic type of chronic pain. Higher educational level, subjective dissatisfaction with financial situation, and place of residence (rural setting) were significant factors of catastrophizing both in the overall sample and in specific clinical groups. Age and sex did not exert a universal influence on catastrophizing, except in certain etiopathogenetic groups where specific gender- and social-related effects were identified. Marital status and employment did not demonstrate a general impact on catastrophizing; however, their significance varied depending on the pain type.
Conclusions. Pain catastrophizing is a heterogeneous and context-dependent psychological phenomenon that emerges from the interaction between etiopathogenetic pain mechanisms and socio-demographic factors. Social and demographic factors do not function as universal predictors of catastrophizing but rather act as moderators of its expression across different types of chronic pain. The findings support the feasibility of a stratified approach to the assessment of pain catastrophizing and confirm its value as a clinically relevant psychological marker in the formation of different pain types, which is essential for the personalization of therapeutic strategies in patients with chronic pain.
Keywords: chronic pain, pain catastrophizing, socio-demographic predictors, markers, associations.Актуальність. Катастрофізація болю є одним із ключових когнітивно-афективних механізмів хронізації больового синдрому та формування функціональних обмежень. Водночас роль соціально-демографічних чинників у формуванні катастрофізації залишається недостатньо вивченою, особливо з урахуванням етіопатогенетичної гетерогенності хронічного болю.
Мета. Визначити соціально-демографічні предиктори катастрофізації болю та оцінити їх диференційовану роль у різних етіопатогенетичних типах хронічного болю в межах біопсихосоціальної моделі.
Матеріали та методи. В дослідження було включено 340 амбулаторних пацієнтів із хронічним болем. Повну програму дослідження завершило 302 пацієнти, стратифіковані на п’ять груп відповідно до етіопатогенетичних типів болю: первинний психічний біль; психофізіологічний біль; змішаний первинний психічний та психофізіологічний біль; вторинний змішаний біль; вторинний органічний біль. Рівень катастрофізації оцінювали за шкалою Pain Catastrophizing Scale (PCS). Аналізували зв’язки між катастрофізацією болют та соціально-демографічними характеристиками із застосуванням логістичної, лінійної регресії, точного тесту Фішера та коефіцієнта V Крамера.
Результати. Клінічно значуща катастрофізація болю (PCS ≥ 30) виявлена у 28,1 % осіб загальної вибірки пацієнтів з хронічним болем. Її поширеність суттєво варіювала залежно від типу хронічного болю: найвищі показники зафіксовано у групах первинного психічного та вторинного змішаного болю, найнижчі — у групі вторинного органічного болю. Виявлено, що катастрофізація болю пов’язана з окремими соціально-демографічними чинниками, вплив яких має диференційований характер залежно від етіопатогенетичного типу хронічного болю. Вищій рівень освіти та суб’єктивна незадоволеність фінансовим станом, місце проживання (сільська місцевість) виявилися значущими факторами катастрофізації, як у загальній вибірці, так і в окремих клінічних групах. Вік і стать не мали універсального впливу на катастрофізацію, за винятком окремих етіопатогенетичних груп, де виявлено специфічні статеві ефекти. Сімейний статус і професійна зайнятість не продемонстрували загального впливу на катастрофізацію, однак їх значущість варіювала в окремих групах залежно від типу хронічного болю.
Висновки. Катастрофізація болю є гетерогенним і контекст-залежним психічним феноменом, що формується внаслідок взаємодії етіопатогенетичних механізмів болю та соціально-демографічних чинників. Соціальні фактори не виступають універсальними предикторами катастрофізації, а виконують роль модераторів її проявів залежно від типу хронічного болю. Отримані результати обґрунтовують доцільність стратифікованого підходу до оцінки катастрофізації та підтверджують її значення як клінічно релевантного психічного маркера у формуванні різних типів болю, що має важливе значення для персоналізації терапевтичних стратегій у пацієнтів із хронічним болем.
Ключові слова: хронічний біль, катастрофізація, соціально-демографічні предиктори, маркери, зв’язки
Між болем та функціональністю: опосередкована оцінка якості життя за шкалою WHODAS 2.0 у пацієнтів із хронічним болем
Get PDFBackground. Chronic pain is not merely a physical symptom, but a complex phenomenon that affects all aspects of a person’s life. It impacts physical health, psycho-emotional well-being, social relationships, and professional functioning. Chronic pain significantly diminishes quality of life, often leading to both functional and psychological disability. There is an increasing need for objective measurement of how chronic pain influences functioning across different life domains. The WHODAS 2.0 provides both quantitative and qualitative insights into impaired functioning, serving as a crucial tool in the development of personalized treatment strategies. This is particularly relevant for multidisciplinary teams managing patients with chronic pain.
Materials and methods. The study involved 147 adult outpatients aged 18 to 70 years diagnosed with primary, secondary, or mixed chronic pain lasting more than three months, in accordance with ICD-11 criteria. Socio-demographic information and pain-related clinical characteristics were collected using a structured screening questionnaire. Psychological factors, including anxiety and depression, were assessed using the Hospital Anxiety and Depression Scale (HADS). The WHODAS 2.0 tool was employed to evaluate functional impairment and to indirectly assess pain-related quality of life. Data were processed and analyzed using MS Excel and Jamovi software on the Windows 11 platform, applying standard methods of statistical analysis.
Results. The majority of participants reported difficulties on the WHODAS 2.0 scale in the domains of «Life Activities» and «Participation in Society» (56.6% and 54.5%, respectively), although the levels of dysfunction were generally mild to moderate. Statistically significant gender differences were observed in the domains of «Understanding and Communicating», «Getting Around», and «Life Activities». Dysfunction scores on the WHODAS 2.0 scale were significantly associated with both financial status and the number of pain locations.
Participants experiencing pain in more than two locations demonstrated higher levels of dysfunction compared to those with pain confined to a single area (W = 5.03, p = 0.001). Correlation analysis revealed significant positive associations between dysfunction and all assessed variables: depression (rs = 0.647, p < .001), anxiety (rs = 0.618, p < .001), and pain intensity (rs = 0.379, p < .001), with the strongest correlation observed between depression and functional impairment.
Group comparisons showed that participants who were physically inactive had significantly higher mean dysfunction scores (M = 73.4, SD = 27.1) than those who engaged in physical activity (M = 62.8, SD = 19.8), with a mean difference of 7 points (U = 2035, p = 0.022). Similarly, participants with sleep disturbances reported higher dysfunction scores (M = 72.8, SD = 26.0) compared to those without sleep issues (M = 60.5, SD = 19.0), with a mean difference of 9 points (U = 1654, p = 0.003).
Pain intensity was significantly associated with financial status (χ² = 7.31, df = 2, p = 0.026), employment status (χ² = 8.32, df = 2, p = 0.016), and number of pain locations (χ² = 9.00, df = 2, p = 0.011). Participants with lower income, unemployment, and pain in multiple locations reported higher levels of both pain and functional impairment.
Conclusions. Chronic pain substantially affects both the physical and mental health of patients. Its impact is not limited to pain characteristics alone, but is also strongly associated with psycho-emotional and social factors such as anxiety, depression, sleep disturbances, physical inactivity, and financial hardship. The WHODAS 2.0 scale serves as an effective instrument for comprehensive assessment of disability, enabling a deeper understanding of patients’ needs and supporting the development of personalized, multimodal treatment strategies.
Materials and methods. The study included 147 adult outpatients aged 18 to 70 years with a diagnosis of primary, secondary or mixed chronic pain lasting more than three months according to ICD-11 criteria. Socio-demographic data and clinical characteristics related to pain were collected using a screening questionnaire, psychological factors, such as anxiety and depression, were assessed using the HADS scale. The WHODAS 2.0 scale was used to assess dysfunction and indirectly assess the quality of life associated with chronic pain. Data preparation and analysis were performed in MS Excel and Jamovi software on the Windows 11 platform using mathematical statistics methods.
Results. The majority of participants reported difficulties on the WHODAS 2.0 scale in the domains related to «Life activities» and «Participation in society» (56.6% and 54.5%), but the levels of dysfunction were mild to moderate. Differences were found between men and women in the domains of «Understanding and Communicating», «Getting around» and «Life Activities». The level of dysfunction on the WHODAS 2.0 scale significantly depends on financial status and the number of pain locations.
Patients with pain in more than two locations have a higher level of dysfunction compared to those with pain in only one area (W = 5.03, p = 0.001). Correlation analysis showed that the level of dysfunction on the WHODAS 2.0 scale had significant positive correlations with all the variables studied: depression (rs = 0.647, p < .001), anxiety (rs = 0.618, p < .001) and pain intensity (rs = 0.379, p < .001). The strongest correlation was observed between depression and the level of dysfunction.
Statistically significant differences were found between groups (U = 2035, p = 0.022), where participants who did not engage in physical activity had a higher mean level of dysfunction (M = 73.4, SD = 27.1) compared to those who did engage in physical activity (M = 62.8, SD = 19.8). The mean difference between the groups was 7 points. Differences were also present between the groups of participants with and without sleep disturbances (U = 1654, p = 0.003). Participants with sleep disturbances had a higher level of dysfunction on the WHODAS 2.0 (M = 72.8, SD = 26.0) compared to those without sleep disorders (M = 60.5, SD = 19.0). The mean difference between the groups was 9 points.
Pain intensity was significantly associated with financial status (χ² = 7.31, df = 2, p = 0.026), employment (χ² = 8.32, df = 2, p = 0.016), and number of pain locations (χ² = 9.00, df = 2, p = 0.011). Participants with lower financial status, unemployed, with chronic pain in more than two locations had higher levels of pain and dysfunction.
Conclusions. Chronic pain has a significant impact on patients physical and mental health and is associated not only with pain characteristics, but also with psycho-emotional and social factors such as anxiety, depression, sleep disturbances, physical inactivity and financial difficulties. The WHODAS 2.0 scale is an effective tool for a comprehensive assessment of dysfunction, which allows for a better understanding of patients' needs and the development of personalised multimodal treatment strategies.Актуальність. Хронічний біль – це не просто фізичний симптом, а комплексний феномен, що змінює всі сфери життя людини. Він зачіпає фізичне здоров’я психоемоційний стан, соціальні взаємини та професійну діяльність людини. Хронічний біль суттєво впливає на якість життя пацієнтів, часто призводячи не тільки до функціональних порушень та фізичної інвалідизації, але і до психологічної інвалідизації. На сьогоднішній день існує потреба в об'єктивному вимірюванні впливу хронічного болю на функціонування пацієнта в різних сферах життя. Інструмент WHODAS 2.0 дозволяє кількісно та якісно оцінити порушення функціонування, що є важливим кроком у розробці подальших персоналізованих підходів до лікування. Це особливо актуально для мультидисциплінарних команд, які працюють з пацієнтами з хронічним болем.
Матеріали та методи. У дослідженні було включено 147 дорослих амбулаторних пацієнтів віком від 18 років до 70 років, з діагнозом первинного, вторинного або змішаного хронічного болю, що тривав більше трьох місяців, згідно з критеріями МКХ-11. Збір соціально-демографічних даних та клінічних характеристик пов’язаних із болем проводились за допомогою скринінгової анкети, оцінка психологічних факторів хронізації болю, таких як тривога та депресія проводилась за допомогою шкали HADS. Для оцінки дисфункції, та опосередкованої оцінки якості життя, пов’язаної з хронічним болем використовувалась шкала WHODAS 2.0. Підготовка даних та аналіз відбувались у ПЗ MS Excel та Jamovi на платформі Windows 11 з використанням методів математичної статистики.
Результати. Більшість учасників повідомили про труднощі за шкалою WHODAS 2.0 в доменах, що пов’язані з «Життєвою активністю» та «Участю у суспільному житті» 56.6% та 54.5% відповідно, але рівні дисфункції були незначними або помірними. Виявлені відмінності між чоловіками та жінками у доменах «Розуміння та спілкування», «Пересування» та «Життєва активність». Рівень дисфункції за шкалою WHODAS 2.0 значуще залежив від фінансового статусу та кількості локалізацій болю. Пацієнти з болем у більше ніж в двох локалізаціях мали вищий рівень дисфункції порівняно з тими, у кого біль був локалізований лише в одній зоні (W = 5.03, p = 0.001). Кореляційний аналіз показав, що рівень дисфункції за шкалою WHODAS 2.0 має значущі позитивні кореляції з усіма досліджуваними змінними: депресією (rs = 0.647, p < .001), тривогою (rs = 0.618, p < .001) та інтенсивністю болю (rs = 0.379, p < .001). Найсильніша кореляція спостерігалась між депресією та рівнем дисфункції.
Виявлені статистично значущі відмінності між групами (U = 2035, p = 0.022), де учасники, які не займались фізичною активністю, мали вищий середній рівень дисфункції (M = 73.4, SD = 27.1) порівняно з тими, хто займався фізичною активністю (M = 62.8, SD = 19.8). Середня різниця між групами склала 7 балів. Відмінності були також присутні між групами учасників з порушенням сну та без нього (U = 1654, p = 0.003). Учасники, які мали порушення сну, продемонстрували вищий рівень дисфункції за методикою WHODAS (M = 72.8, SD = 26.0), порівняно з тими, хто не мав порушень сну (M = 60.5, SD = 19.0). Середня різниця між групами склала 9 балів.
Інтенсивність болю значуще залежила від фінансового статусу(χ² = 7.31, df = 2, p = 0.026), зайнятості (χ² = 8.32, df = 2, p = 0.016) та кількості локалізацій болю (χ² = 9.00, df = 2, p = 0.011). Учасники фінансово не задоволені з нижчим фінансовим статусом, без роботи та з болем у більш ніж в двох локалізаціях мали вищий рівень болю та дисфункції.
Висновки. Хронічний біль значно впливає на фізичне та ментальне здоров’я пацієнтів і пов’язаний не лише з характеристиками болю, а й із психоемоційними та соціальними чинниками — тривогою, депресією, порушенням сну, фізичною не активністю та фінансовими труднощами. Шкала WHODAS 2.0 є ефективним інструментом для комплексної оцінки дисфункції, що дозволяє краще зрозуміти потреби пацієнтів та розробити персоналізовані мультимодальні стратегії лікування.
Матеріали та методи. У дослідженні було включено 147 дорослих амбулаторних пацієнтів віком від 18 років до 70 років, з діагнозом первинного, вторинного або змішаного хронічного болю, що тривав більше трьох місяців, згідно з критеріями МКХ-11. Збір соціально-демографічних даних та клінічних характеристик пов’язаних із болем проводились за допомогою скринінгової анкети, оцінка психологічних факторів хронізації болю, таких як тривога та депресія проводилась за допомогою шкали HADS. Для оцінки дисфункції, та опосередкованої оцінки якості життя, пов’язаної з хронічним болем використовувалась шкала WHODAS 2.0. Підготовка даних та аналіз відбувались у ПЗ MS Excel та Jamovi на платформі Windows 11 з використанням методів математичної статистики.
Результати. Більшість учасників повідомили про труднощі за шкалою WHODAS 2.0 в доменах, що пов’язані з «Життєвою активністю» та «Участю у суспільному житті» 56.6% та 54.5% відповідно, але рівні дисфункції були незначними або помірними. Виявлені відмінності між чоловіками та жінками у доменах «Розуміння та спілкування», «Пересування» та «Життєва активність». Рівень дисфункції за шкалою WHODAS 2.0 значуще залежить від фінансового статусу та кількості локалізацій болю. Пацієнти з болем у більше ніж в двох локалізаціях мають вищий рівень дисфункції порівняно з тими, у кого біль локалізований лише в одній зоні (W = 5.03, p = 0.001). Кореляційний аналіз показав, що рівень дисфункції за шкалою WHODAS 2.0 має значущі позитивні кореляції з усіма досліджуваними змінними: депресією (rs = 0.647, p < .001), тривогою (rs = 0.618, p < .001) та інтенсивністю болю (rs = 0.379, p < .001). Найсильніша кореляція спостерігається між депресією та рівнем дисфункції.
Виявлені статистично значущі відмінності між групами (U = 2035, p = 0.022), де учасники, які не займаються фізичною активністю, мали вищий середній рівень дисфункції (M = 73.4, SD = 27.1) порівняно з тими, хто займається фізичною активністю (M = 62.8, SD = 19.8). Середня різниця між групами склала 7 балів. Відмінності були також присутні між групами учасників з порушенням сну та без нього (U = 1654, p = 0.003). Учасники, які мали порушення сну, продемонстрували вищий рівень дисфункції за методикою WHODAS (M = 72.8, SD = 26.0), порівняно з тими, хто не мав порушень сну (M = 60.5, SD = 19.0). Середня різниця між групами склала 9 балів.
Інтенсивність болю значуще залежить від фінансового статусу(χ² = 7.31, df = 2, p = 0.026), зайнятості (χ² = 8.32, df = 2, p = 0.016) та кількості локалізацій болю (χ² = 9.00, df = 2, p = 0.011). Учасники фінансово не задоволені з нижчим фінансовим статусом, без роботи та з болем у більш ніж в двох локалізаціях мають вищий рівень болю та дисфункції.
Висновки. Хронічний біль значно впливає на фізичне та ментальне здоров’я пацієнтів і пов’язаний не лише з характеристиками болю, а й із психоемоційними та соціальними чинниками — тривогою, депресією, порушенням сну, фізичною не активністю та фінансовими труднощами. Шкала WHODAS 2.0 є ефективним інструментом для комплексної оцінки дисфункції, що дозволяє краще зрозуміти потреби пацієнтів та розробити персоналізовані мультимодальні стратегії лікування
Копінг-стратегії та їх зв’язок з психоемоційним станом військовослужбовців у період медико-психологічної реабілітації
No full textАктуальність. Психологічна реабілітація військовослужбовців, які мали досвід участі у бойових діях, є критично важливим елементом для сприяння їхньому відновленню після пережитих фізичних і психоемоційних травм. Основоположним компонентом у процесі їхньої адаптації до бойових умов, є використання стратегій подолання стресу, відомих у наукових колах як копінг-стратегії. Саме ці стратегії відіграють надзвичайно важливу роль у реабілітаційному процесі, оскільки вони напряму впливають на успішність реалізації програм реабілітації та загальне поліпшення психологічного добробуту військовослужбовців, які брали участь у бойових діях [2]. Враховуючи специфіку військових операцій, для військовослужбовців копінг-механізми стають важливими засобами, які допомагають зменшувати тривогу, депресію та стрес. Це набуває особливої важливості під час реабілітаційного періоду.
Мета. Дослідити кореляційний зв'язок копінг-механізм та визначити його вплив на рівень тривоги, депресії та стресу у комбатантів, які перебувають на реабілітації.
Матеріали та методи. У вибірці взяли участь 50 військовослужбовців віком від 20 до 45 років, які проходять медико-психологічну реабілітацію в медичному закладі після участі в бойових діях. Для дослідження були використанні наступні психодіагностичні шкали:
DASS-21 – для визначення наявності депресії, тривоги та стресу;
Методика психологічної діагностики копінг-механізмів (E. Heim)- дозволяє вивчити 26 специфічних варіантів копінгу в різних ситуаціях, або типів поведінки при реагуванні на складні обставини та боротьбі зі стресом. Вони розділені на три основні сфери психічної діяльності: когнітивні, емоційні та поведінкові копінг-механізми.
Аналіз кореляційні зв’язки між типами копінгу та психоемоційним станом.
Виклад основного матеріалу. Існує цілий спектр стратегій, які люди використовують, щоб ефективно боротися зі стресом, і ці стратегії відрізняються між собою за характером, так і за конкретними цілями, які вони переслідують. Одним з найбільш популярних та широко застосовуваних підходів є модель копінгу, яку розробили відомі дослідники Лазарус і Фолкман. Ця модель зосереджується на способах, якими індивіди змінюють своє ставлення до стресових факторів, адаптуючи своє мислення та поведінку, щоб впоратись з викликами, зменшити внутрішнє напруження та досягти емоційного благополуччя. Лазарус та Фолкман виділяють два головних види стратегій подолання стресу: орієнтовані на емоції та спрямовані на вирішення проблем. Першочергові стратегії спрямовані на зниження емоційного напруження і уникнення обставин, що провокують тривожність, тоді як наступні методи акцентуються на активному вирішенні проблем, що стають джерелом стресу. Інша важлива модель- це концепція копінг-механізмів за Еріком Хеймом, яка висвітлює кілька ключових стратегій для подолання стресу: активне вирішення проблем, ізоляція і уникнення, а також позитивне переосмислення. Хейм також наголошує на важливості соціальної підтримки та механізмів саморегуляції в процесі адаптації до стресу. Ця модель є надзвичайно корисною для військовослужбовців, оскільки допомагає визначити, які саме стратегії виявляються більш ефективними в умовах бойового стресу і як вони сприяють процесу реабілітації.
Реабілітація після бойового досвіду є складним і багатовимірним процесом, що охоплює медичні, психологічні та соціальні складові. Механізми подолання стресу відіграють важливу роль у зменшенні негативних наслідків стресу, сприяючи стабілізації емоційного стану і покращенню стійкості до психологічних травм [5].
Активне використання стратегій копінгу, зосереджених на вирішенні конкретних проблем, має потенціал значно покращити здатність військовослужбовців адаптуватися до складних обставин. Це допомагає їм більш ефективно справлятися з психологічними та емоційними наслідками травматичних подій, які вони можуть пережити. Подібні підходи не лише сприяють зміцненню стійкості в особі, але й підвищують загальне самопочуття, забезпечуючи кращу адаптацію у військовому середовищі. Військовослужбовці, які користуються емоційно орієнтованими стратегіями, нерідко стикаються з труднощами інтеграції в цивільне життя після демобілізації. Це пов’язано з тим, що такі стратегії спрямовані на тимчасове уникнення стресових ситуацій, а не на довгострокове вирішення проблеми. Отже, використання адаптивних копінг- стратегій, таких як позитивне переосмислення і активне вирішення проблеми, є важливим компонентом у процесі медико-психологічної реабілітації.[4]
Основна мета медико-психологічної реабілітації- зменшити тривожність, депресію та стрес, які часто виникають унаслідок бойових дій. Дослідження показують, що застосування стратегій, спрямованих на вирішення проблем, суттєва знижує рівень тривоги та депресії. Натомість емоційно-орієнтовані стратегії, особливо за умов тривалого стресу, можуть бути менш ефективними і навіть спричиняти емоційне вигорання. [1] Важливість впливу копінг- механізмів на розвиток посттравматичного стресового розладу (ПТСР) важко переоцінити, адже вона грає ключову роль у психічному здоров’ї людей, які пережили травматичні події. Ґрунтовні дослідження в цій сфері систематично показують, що військовослужбовці, які навчилися майстерно використовувати адаптивні копінг-стратегії, стикаються з набагато меншим ризиком розвитку ПТСР, вони відчувають значно менше виражені симптоми депресії та інших негативних станів. [3]. Аналізуючи наукові джерела, можна стверджувати про існування зв’язку між активним застосуванням певних копінг-стратегій і помітним зниженням негативних психічних наслідків, які зазвичай виникають у відповідь на надмірні стресові події.
У вході нашого дослідження ми отримали наступні показники: кореляційний зв'язок між тривогою, депресією та стресом має такі характеристики: тривога-депресія r = 0,168- слабкий позитивний зв'язок; тривога-стрес r = 0,345- помірно позитивний зв'язок ;депресія-стрес r = 0,308- помірний позитивний зв'язок. Кореляція між тривогою депресіє означає, що загалом, коли рівень тривоги підвищується, рівень депресії може трохи збільшуватись, але цей зв'язок дуже слабкий. Тривога не є сильною передумовою для депресії в даній вибірці. Кореляція між тривогою та стресом вказує на те, що коли рівень тривоги підвищується, рівень стресу також схильний зростати, але цей зв'язок у нашій вибірці середній. Це може свідчити про те, що військовослужбовці з високим рівнем тривоги зазвичай також відчувають більше стресу, але не завжди. Кореляційний зв'язок між депресією та стресом вказує на те, що коли рівень депресії зростає, рівень стресу теж може збільшуватись. Депресія і стрес можуть бути пов’язані, але не завжди прямо. Зв'язок між адаптивними та неадаптивними копінг стратегіями r =0,140- дуже слабкий позитивний зв'язок. Чи більше використовують адаптивні стратегії, тим дещо більше застосовуються й неадаптивні. Це може вказувати про те, що комбатанти не використовують виключно одну стратегію, а комбінують їх в різних ситуаціях. Неадаптивні- відносно адаптивні r =0,186- слабкий позитивний зв'язок-може свідчити про гнучкість або суперечливу поведінку в умовах стресу. Адаптивні- відносно адаптивні копінг стратегії r =0,07 майже нульовий зв'язок – може вказувати на те, що респонденти або чітко орієнтовані на конструктивну поведінку, або діють за іншими принципом- імпульсивно або ситуативно. Кореляційні зв’язки між копіг- стратегіями (тест Хейма) та емоційним станом DASS-21. Даний аналіз показав слабкі позитивні зв’язки між типами копінг-стратегій та рівнями тривоги, депресії а стресу. Значення коефіцієнту кореляції r не перевищують 0,21, що вказує на тенденції, але не на сильні залежності. Найвищий зв'язок прослідковується між адаптивними стратегіями й тривогою, що може вказувати на активізацію внутрішніх ресурсів у відповідь на загрозливі переживання. Найменші показники отримано в групі відносно адаптивних стратегій та депресією. Це може свідчити або про низьку ефективність цих стратегій, або про їх менш активне використання в емоційно напружених ситуаціях.
Висновки. Дослідження виявило, що існує помірно позитивний зв'язок між тривогою і стресом, а також між депресією і стресом, що свідчить про близьку взаємозалежність цих емоційних станів у військових після бойових дій. Кореляція між різними копінг-стратегіями показують тенденцію до використання як адаптивних, так і неадаптивних підходів до подолання стресу. Хоча зв’язки між цими стратегіями та рівнями тривоги, депресії й стресу залишаються слабкими, спостерігається загальна закономірність адаптивні стратегії частіше асоціюються зі зниженим емоційним напруженням. Ці результати підкреслюють важливість розвитку ефективних копінгових навичок у рамках реабілітаційної допомоги військовим
AI як новий співрозмовник у добу вигорання: психологічні механізми, ризики та можливості для медицини
No full textBackground. In the digital age, the traditional phenomenon of doomscrolling (the compulsive consumption of negative news content) is gradually transforming into a new practice — AI-companionship, intensive interaction between users and generative language models in the form of dialogue. Unlike passive information consumption, interaction with AI takes on the character of cognitive and social partnership, opening new opportunities for self-reflection, learning, and psychosocial support. This trend is particularly significant in medicine, where high levels of emotional burnout among physicians and healthcare professionals create an urgent demand for innovative tools of psychological assistance. At the same time, risks remain: dependency on digital companions, the illusion of “algorithmic truth,” and the gradual replacement of live human interaction.
Objective. The aim of this study is to theoretically define and analyze the phenomenon of AI-companionship, to identify its psychological mechanisms, potential risks, and positive possibilities in the context of cognitive and social practices, as well as its potential role in the prevention of emotional burnout among healthcare professionals.
Materials and Methods. The article applies an interdisciplinary approach, including a theoretical review of literature in cognitive psychology, sociology of technology, and digital communication; conceptual frameworks of algorithmic authority, cognitive outsourcing, and digital companionship; and a comparative analysis of empirical studies on chatbot applications in mental health, educational practices, and professional burnout prevention (EU/USA, 2015–2023).
Results. It was found that trust in AI is based on three mechanisms: the perception of algorithms as objective and neutral (algorithmic authority); the delegation of cognitive functions to machines (cognitive outsourcing); and the formation of quasi-social bonds (digital companionship). The study demonstrates that AI can serve as a tool for self-reflection, psychoeducation, and primary support (an analogue of a “digital psychotherapist”), as well as functioning as a consultant (“family office”) in matters of career, integration, and life strategies. For healthcare professionals, AI can provide cognitive offloading (fast access to protocols and clinical guidelines), act as an additional emotional buffer, and deliver micro-interventions in everyday practice that may help reduce burnout risks. At the same time, the study identifies risks such as overreliance on algorithmic outputs, erosion of real social interactions, and new forms of digital dependency.
Conclusions. The phenomenon of AI-companionship can be understood as a new form of “algorithmic mirror,” reflecting and amplifying users’ cognitive and social processes. In the case of healthcare professionals, it may serve as an auxiliary resource for the prevention of emotional burnout, but only as part of a comprehensive, multi-level strategy that includes organizational reforms and psychotherapeutic interventions. The optimal model is a hybrid one, in which AI complements but does not replace human experts and established support systems. Future research should focus on the empirical evaluation of large language models’ effectiveness in reducing burnout among healthcare professionals and their integration into healthcare systems.
Key words: artificial intelligence, emotional burnout, medical stuff, mental health care, carepsychoeducation, professional burnoutВступ. У цифрову епоху традиційне явище doomscrolling (неконтрольоване споживання негативного новинного контенту) поступово трансформується у нову практику — AI-companionship, інтенсивну взаємодію користувача з генеративними мовними моделями у форматі діалогу. На відміну від пасивного споживання інформації, взаємодія з AI набуває характеру когнітивного та соціального партнерства, що відкриває нові можливості для саморефлексії, навчання й психосоціальної підтримки. Особливого значення ця тенденція набуває у сфері медицини, де високі рівні емоційного вигорання серед лікарів та медичних працівників створюють потребу у нових інструментах психологічної допомоги. Водночас існують ризики: залежність від цифрових співрозмовників, ілюзія «алгоритмічної істини» та поступова заміна живого спілкування.
Мета. Метою дослідження є теоретичне окреслення та аналіз феномену AI-companionship, виявлення його психологічних механізмів, потенційних ризиків і позитивних можливостей у контексті когнітивних, соціальних практик та профілактики емоційного вигорання серед медиків.
Матеріали та методи. У статті застосовано міждисциплінарний підхід: теоретичний аналіз літератури з когнітивної психології, соціології технологій та цифрової комунікації; концептуальні рамки algorithmic authority, cognitive outsourcing та digital companionship; порівняльний аналіз емпіричних досліджень використання чат-ботів у психічному здоров’ї, освітніх практиках та у сфері профілактики професійного вигорання (ЄС/США, 2015–2023 рр.).
Результати. Визначено, що довіра до AI ґрунтується на трьох механізмах: сприйняття алгоритмів як об’єктивних і нейтральних (algorithmic authority); делегування когнітивних функцій машині (cognitive outsourcing); формування квазісоціальних зв’язків (digital companionship). Показано, що AI може виступати інструментом саморефлексії, психоедукації та первинної підтримки (аналог «цифрового психотерапевта»), а також виконувати функції консультанта («сімейного офісу») у питаннях кар’єри, інтеграції та життєвих стратегій. Для медичних працівників AI здатен забезпечувати когнітивне розвантаження (швидкий доступ до протоколів, клінічних настанов), виступати додатковим емоційним буфером та джерелом мікроінтервенцій у повсякденній практиці, що може знижувати ризики вигорання. Водночас ідентифіковано ризики: надмірна довіра до алгоритмічних висновків, ерозія живих соціальних контактів та нові форми цифрової залежності.
Висновки. Феномен AI-companionship можна розглядати як нову форму «алгоритмічного дзеркала», що відображає та підсилює когнітивні й соціальні процеси користувача. У випадку медиків він може слугувати допоміжним ресурсом профілактики емоційного вигорання, проте лише як частина комплексної багаторівневої стратегії, яка включає організаційні та психотерапевтичні інтервенції. Оптимальною є гібридна модель співіснування, де AI доповнює, але не витісняє людських експертів та інститути підтримки. Подальші дослідження мають бути зосереджені на емпіричній оцінці ефективності LLM у зниженні вигорання серед медичних працівників та їх інтеграції у системи охорони здоров’я.
Ключові слова: штучний інтелект, синдром емоційного вигорання, медичні працівники, ментальне здоров’я, психоедукація, професійне вигорання, інтернет-залежніст
Ефективність застосування групової психотерапевтичної практики із орфанними пацієнтами та пацієнтами, які мають зовнішні вади
No full textIntroduction. Modern medical and psychological practice shows an increase in the number of patients with rare (orphan) and chronic diseases, accompanied not only by physical limitations, but also by significant psychological difficulties. Systemic psychotherapeutic support for such patients remains underdeveloped, especially in the context of group work. The study highlights the issue of the psychoemotional state of this category of patients and proves the need to integrate group psychotherapy into a comprehensive care system.
Methods. The study used qualitative methods of analysis: clinical observation, analysis of cases from group therapy practice, interpretation of psychodynamic processes in a small group. The participants of the therapeutic work were patients with orphan and chronic diagnoses who underwent outpatient treatment. Psychotherapeutic work was carried out in the format of closed groups with a focus on support, expression of emotions and improvement of the internal image of oneself.
Results. During the group work, a gradual decrease in the level of anxiety, an increase in self-esteem, an increase in openness and the ability to make emotional contact were observed. Participants acquired self-reflection skills, better understood the mechanisms of their own experiences and behavioral reactions. The group became a source of support, normalized experiences, and increased the sense of belonging to the community, which is especially valuable for patients isolated due to illness.
Discussion. The authors emphasize the need to combine psychotherapeutic sensitivity to medical limitations with the flexibility of psychotherapeutic tools. The presence of a diagnosis should not reduce the patient only to a medical object - psychotherapy should consider the personality in its entirety. At the same time, it is emphasized that group work with such patients requires thorough preparation, support from medical specialists, and consideration of the psychophysical resources of each participant.
Conclusion. Group psychotherapy is an effective means of support for patients with orphan and chronic diseases. It contributes to improving the quality of life, psychological stabilization, and social reintegration. Successful implementation of such programs is possible only under the condition of multidisciplinary cooperation, clinical awareness of the psychotherapist and adherence to the principle of unconditional acceptance of the participant as an individual.
Keywords: facial defects, group psychotherapy, external defects, orphan patients, psychotherapeutic practice.Актуальність. Сучасна медична статистика свідчить про зростання якості діагностики, що, у свою чергу, призводить до збільшення кількості виявлених випадків пацієнтів із рідкісними (орфанними) та хронічними захворюваннями. Такі хвороби супроводжуються не лише фізичними обмеженнями, а й потребують особливого психологічного підходу у веденні пацієнтів. Водночас системна психотерапевтична підтримка для цієї категорії залишається недостатньо розробленою, особливо в аспекті групових форм роботи. Проведене дослідження актуалізує проблему психоемоційного стану таких пацієнтів і підкреслює необхідність інтеграції групової психотерапії в комплексну систему медичної допомоги.
Методи. У дослідженні застосовано якісні методи аналізу: клінічне спостереження, аналіз випадків із практики групової терапії, інтерпретація психодинамічних процесів у малій групі. Учасниками терапевтичної роботи були пацієнти з орфанними та хронічними діагнозами, які проходили амбулаторне та стаціонарне лікування на базі НДСЛ «ОХМАТДИТ» МОЗ України в місті Києві. Психотерапевтична робота проводилася у форматі закритих груп з фокусом на підтримку, вираження емоцій та покращення внутрішнього образу себе.
Результати. У ході групової роботи спостерігалося поступове зниження рівня тривожності, підвищення самооцінки, зростання відкритості та здатності до емоційного контакту. Учасники набували навичок саморефлексії, краще розуміли механізми власних переживань та поведінкових реакцій. Група ставала джерелом підтримки, нормалізації переживань, підвищувала відчуття приналежності до спільноти та суспільства взагалі, що є особливо цінним для повністю або частково ізольованих через хворобу пацієнтів.
Обговорення. Автори акцентують на необхідності поєднання психотерапевтичної чутливості до медичних обмежень із гнучкістю психотерапевтичних інструментів. Наявність діагнозу не повинна зводити пацієнта лише до медичного об’єкта страждань. Психотерапія повинна розглядати особистість в її цілісності. Водночас підкреслюється, що для групової роботи з такими пацієнтами необхідна ретельна підготовка, супровід медичних фахівців і врахування психофізичних ресурсів кожного учасника.
Висновок. Групова психотерапія є ефективним засобом підтримки для пацієнтів із орфанними та хронічними захворюваннями. Вона сприяє покращенню якості життя, психологічній стабілізації та соціальній інтеграції у суспільство. Успішна реалізація таких програм можлива лише за умови мультидисциплінарної командної співпраці, клінічної обізнаності лікаря-психолога та дотримання принципу безумовного прийняття учасника як власне окремої особистості.
Ключові слова: вади обличчя, групова психотерапія, зовнішні вади, орфанні пацієнти, психотерапевтична практика
Психоемоційні кореляти тривалого горя в умовах воєнної травми: клініко-психологічний аналіз
No full textThe full-scale war in Ukraine has caused a deep psychosocial resonance, resulting in a sharp increase in cases of mental disorders associated with the loss of loved ones. Prolonged grief disorder (PGD) is one of the most severe forms of reaction to loss, characterized by chronic separation distress, affective instability, and adaptation difficulties. Studying the psychoemotional characteristics of such patients allows us to better understand the mechanisms of transformation of an acute loss reaction into a pathological state.Повномасштабна війна в Україні спричинила глибокий психосоціальний резонанс, наслідком якого стало різке зростання випадків психічних розладів, пов’язаних із втратою близьких. Розлад тривалого горя (РТГ) виступає однією з найтяжчих форм реакції на втрату, що характеризується хронічним дистресом розлуки, афективною нестабільністю та труднощами адаптації. Вивчення психоемоційних особливостей таких пацієнтів дозволяє глибше зрозуміти механізми трансформації гострої реакції втрати у патологічний стан
Підходи до психокорекції когнітивних функцій у осіб, що перенесли мозковий інсульт
Get PDFIn approaches to psychocorrection of patients after a stroke, it is necessary to take into account the personality of patients, the stages of the process, adherence to treatment, individuality, a combination of influences, and continuity.
The Aim. Assess the effectiveness of the program of psychocorrection of cognitive disorders in people who have suffered an ischemic stroke.
Materials and methods. On the basis of the State Institution "UD SRI MSPI MZH of Ukraine" 83 patients with stage III hypertension were examined. with the consequences of cerebral stroke, who were divided into two clusters (cluster I – 40 people with mild (MilCI) and cluster II – 43 people with moderate (ModCI) cognitive impairments.
Results. As a result of combined treatment, long-term memory in people with MilCI and ModCI significantly improved – by 19,4 and 49,0%, figurative – by 12,9 and 50,7%, visual – by 22,0 and 31,5%, substantive – by 18,0 and 37,0% and the volume of short-term memory – by 19,7 and 22,9%. Memorization and short-term memory also improved; in both groups, memorization of the first test increased – by 12,9 and 19,1%, the second test – by 5,8 and 20,3%, the third test – by 6,5 and 26,3%, the fourth sample – by 2,3 and 30,1% and short-term memory – by 5,6 and 19,7%. Selective attention in patients with MilCI and ModCI probably increased by 36,8 and 47,8% and the level of logical thinking – by 12,8 and 23,7% and improved work efficiency – by 13,7 and 17,0%.
Conclusions. We have developed a model of psychocorrection based on methodology (body-oriented and psychophysiological approaches); principles of complexity, differentiation, systematicity, stages and sequence; components (informational, emotional and behavioral); levels (internal and interpersonal and social); targets (psychological and cognitive disorders, limitations of vital activity); Art therapy methods (drawing and coloring, dance and music therapy, fairy tale therapy) can be widely useВ підходах до психокорекції хворих після інсульту необхідно враховувати особистість хворих, етапність процесу, прихильність до лікування, індивідуальність, комбінацію впливів, безперервність.
Мета. Оцінити ефективність програми психокорекції когнітивних порушень у осіб, що перенесли ішемічний інсульт.
Матеріали та методи. На базі ДУ «УД НДІ МСПІ МОЗ України» було обстежено 83 пацієнти з АГ ІІІ ст. з наслідками мозгового інсульту, які були розподілені на два кластери (І кластер – 40 осіб з легкими (ЛКП) та ІІ кластер – 43 особи з помірними (ПКП) когнітивними порушеннями.
Результати. В результаті комбінованого лікування у осіб з ЛКП і ПКП вірогідно покращувалися довготривала пам’ять – на 19,4 і 49,0%, образна – на 12,9 і 50,7%, зорова – на 22,0 і 31,5%, змістовна – на 18,0 і 37,0% та об’єм короткотривалої пам’яті – на 19,7 і 22,9%. Запам’ятовування й короткотривала пам’ять також поліпшувалися; зростали в обох групах запам’ятовування першої проби – на 12,9 і 19,1%, другої проби – на 5,8 і 20,3%, третьої проби – на 6,5 і 26,3%, четвертої проби – на 2,3 і 30,1% та короткотривала пам’ять – на 5,6 і 19,7%. Вірогідно зросли у пацієнтів з ЛКП і ПКП вибірковість уваги – на 36,8 і 47,8% й рівень логічного мислення – на 12,8 і 23,7% та поліпшилась ефективність роботи – на 13,7 і 17,0%.
Висновки. Розроблена нами модель психокорекції, що базується на методології (тілесно-орієнтованих та психофізіологічних підходах); принципах комплексності, диференційованості, системності, етапності й послідовності; компонентах (інформаційному, емоційному та поведінковому); рівнях (внутрішньо- й міжособистісному та соціальному); мішенях (психологічних і когнітивних порушеннях, обмеженнях життєдіяльності); методах арт-терапії (малюванні й фарбуванні рисунку, танцювальній та музикальній терапії, казка терапії) може бути широко застосована в процесі реабілітації хворих з наслідками мозкового інсульту
Проактивна медико-психологічна допомога пацієнтам із хронічним болем: клінічне дослідження ефективності
Get PDFRelevance. Chronic pain is one of the most widespread and complex medical and social problems of modern healthcare: according to estimates, it affects up to 20% of the adult population [1]. Comorbid mental disorders, particularly anxiety and depression, are diagnosed in approximately 40% of such patients [3]. Under wartime conditions, this problem is aggravated: traumatic injuries cause persistent pain syndrome in the vast majority of wounded individuals—up to 83% [4], often accompanied by post-traumatic and anxiety disorders. Pain and emotional distress form a pathological vicious cycle: nociceptive input activates the stress response and brain structures associated with fear [5], while anxiety contributes to pain catastrophizing and avoidance behavior [6]. This mutual reinforcement worsens prognosis and hinders rehabilitation. Timely detection and correction of psychological factors is a critical component of modern pain medicine [7]. The biopsychosocial model of pain emphasizes the need for a complex, interdisciplinary approach [7], and proactive strategies aimed at early intervention may potentially disrupt the “pain–anxiety” cycle. However, in Ukrainian clinical practice, a predominantly medicalized approach with reliance on pharmacotherapy still prevails, limiting the effectiveness of rehabilitation and increasing the burden of repeated visits, escalating medication dosages, and social maladaptation [8].
The relevance of the proactive approach to chronic pain has been repeatedly emphasized in Ukrainian literature. For example, Professor O.S. Chaban and Professor O.O. Khaustova highlight the importance of timely identification of psycho-emotional disorders in patients with somatic complaints and chronic pain, advocating for the use of standardized psychodiagnostic tools [23]. The study by A.I. Kohut and O.S. Chaban [24] demonstrated the effectiveness of using PCL-5, GAD-7, and PHQ-9 in identifying symptoms of post-traumatic and anxiety-depressive disorders in the context of combat trauma. Also, the work of I.V. Chernenko and M.I. Markova [25] described the relationship between psychosocial maladjustment and the severity of post-traumatic burden in veterans—aligning with the concept of multidimensional distress in chronic pain. These publications provide a solid methodological foundation for implementing psychocorrectional programs in rehabilitation institutions. Therefore, the introduction of accessible, standardized, and evidence-based proactive psychological interventions appears not only desirable but essential in improving the quality of life for patients with chronic pain in wartime settings.
Objective. To assess the role of anxiety disorders in the clinical presentation of chronic pain syndrome and evaluate the effectiveness of a proactive psychomedical intervention in reducing anxiety and improving patient adaptation during post-traumatic rehabilitation.
Methods:
The study involved 32 male patients aged 23 to 70 years (M = 34.9; SD = 5.7) undergoing inpatient rehabilitation after combat-related limb injuries. A prospective one-factor pre-post intervention design was used. Psychological assessment included standardized tools: GAD-7 (generalized anxiety), PHQ-9 (depression), SSS-8 (somatic symptoms), SPAASMS (pain adaptation), and the 4DSQ (Four-Dimensional Symptom Questionnaire). The 6-week intervention included psychoeducational modules, cognitive-behavioral techniques, and self-regulation skills training. Paired t-tests and Pearson correlation were used for statistical analysis.
Results. At baseline, most patients had clinically significant levels of anxiety, depression, and somatization. The mean GAD-7 score was 13.97±2.12, PHQ-9 — 16.76±3.47, and SSS-8 — 11.52±2.81. After the intervention:
Anxiety (GAD-7) decreased to 7.08 (–49%; p<0.001),
Depression (PHQ-9) to 7.81 (–53%; p<0.001),
Somatization (SSS-8) to 6.12 (–47%; p<0.001),
Subjective distress (4DSQ) to 13.87 (–34%; p<0.001).
The proportion of patients with high anxiety (GAD-7 ≥15) dropped from 21.9% to 3.1%, and with severe depression (PHQ-9 ≥20) from 28.1% to 0%. Significant correlations were observed between GAD-7 and pain adaptation (SPAASMS), with r = 0.46 (p<0.01), confirming the emotional contribution to pain perception.
Conclusions. The proactive psychological program integrated into rehabilitation treatment proved highly effective in reducing anxiety, depression, and somatic complaints in patients with trauma-related chronic pain. Early identification and targeted correction of anxiety contributed to breaking the “pain–anxiety” cycle, improving emotional well-being, pain tolerance, and overall adaptation. These findings support the inclusion of proactive psychomedical interventions in rehabilitation care standards. Given the growing mental health burden from war-related trauma, such approaches are not only clinically, but also socially meaningful, aiding recovery and reintegration into everyday life.Актуальність. Хронічний біль є однією з найпоширеніших та найскладніших медико-соціальних проблем сучасності: за оцінками, він вражає до 20% дорослого населення [1]. У близько 40% таких пацієнтів діагностуються коморбідні психічні розлади, зокрема тривога та депресія [3]. В умовах війни проблема загострюється: травматичні ушкодження спричиняють стійкий больовий синдром у переважної більшості поранених — до 83% [4], що нерідко супроводжується посттравматичними та тривожними розладами. Біль та емоційний дистрес формують патологічне порочне коло: ноцицептивні імпульси активують стрес-реакцію та мозкові структури, пов’язані зі страхом [5], а тривожність, у свою чергу, сприяє катастрофізації болю та уникненню активності [6]. Це взаємне підсилення погіршує прогноз і утруднює реабілітацію. Своєчасна діагностика і корекція психологічних чинників розглядається як критично важливий етап сучасної медицини болю [7].Біопсихосоціальна модель пояснення болю підкреслює необхідність комплексного підходу [7], а проактивні стратегії, орієнтовані на раннє втручання, потенційно здатні зруйнувати патологічне коло «біль – тривога». Проте в українській клінічній практиці досі переважає медикалізований підхід з домінуванням фармакотерапії, що обмежує ефективність реабілітації, сприяє повторним зверненням, збільшенню доз медикаментів і соціальній дезадаптації [8]. Актуальність проактивного підходу до болю неодноразово підкреслювалася у вітчизняній літературі. Так, професор О.С. Чабан та професорка О.О. Хаустова акцентують на важливості своєчасного виявлення психоемоційних розладів у пацієнтів із соматичними скаргами та хронічним болем, підкреслюючи доцільність застосування стандартизованих психодіагностичних інструментів [23]. У дослідженні А.І. Когут і О.С. Чабана [24] продемонстровано ефективність використання опитувальників PCL-5, GAD-7 та PHQ-9 для виявлення симптомів постстресових і тривожно-депресивних розладів у контексті бойової психотравми. Також у роботі І.В. Черненко та М.І. Маркової [25] описано взаємозв’язок психосоціальної дезадаптації з вираженістю посттравматичного навантаження у ветеранів, що повністю відповідає концепції полікомпонентного дистресу при хронічному болю. Загалом ці наукові праці співробітників кафедри формують актуальне методологічне підґрунтя для реалізації психокорекційних програм у реабілітаційних установах. Саме тому впровадження доступних, стандартизованих і доказових програм проактивної психологічної допомоги виглядає не лише бажаним, а й необхідним кроком для покращення якості життя пацієнтів із хронічним болем в умовах військового конфлікту.
Мета. Визначити роль тривожних розладів у клінічній картині хронічного больового синдрому та оцінити ефективність проактивної психолого-медичної інтервенції для зниження тривожності й покращення адаптації пацієнтів під час реабілітації після травм.
Методи. Обстежено 32 пацієнти чоловічої статі віком від 23 до 70 років (M = 34,9; SD = 5,7), які перебували на стаціонарній реабілітації після бойових травм кінцівок. Дослідження проводилося у форматі проспективного однофакторного інтервенційного дизайну з вимірюваннями до та після втручання.Психологічний стан учасників оцінювався за допомогою валідизованих психодіагностичних інструментів: шкали генералізованої тривоги GAD-7, депресії PHQ-9, соматичних симптомів SSS-8, комплексного індексу SPAASMS та чотиривимірного опитувальника симптомів 4DSQ. Втручання тривало шість тижнів і включало психоедукаційні блоки, когнітивно-поведінкові техніки та навчання навичкам саморегуляції.Для статистичної обробки результатів застосовано парний t-критерій Стьюдента та кореляційний аналіз Пірсона.
Результати. До початку втручання у більшості пацієнтів виявлявся клінічно значущий рівень тривожності, депресії та соматизації. Середній бал за шкалою GAD-7 становив 13,97±2,12, за PHQ-9 — 16,76±3,47, а за SSS-8 — 11,52±2,81. Після завершення 6-тижневої інтервенції спостерігалося достовірне зниження всіх основних показників:
рівень тривожності (GAD-7) знизився до 7,08 (–49%; p<0,001),
рівень депресії (PHQ-9) — до 7,81 (–53%; p<0,001),
соматизація (SSS-8) — до 6,12 (–47%; p<0,001),
суб’єктивний дистрес (4DSQ) — до 13,87 (–34%; p<0,001).
Частка пацієнтів із високим рівнем тривожності за GAD-7 зменшилася з 21,9% до 3,1%, а з тяжкою депресією за PHQ-9 — з 28,1% до 0%. Взаємозв’язок між емоційними станами та больовим синдромом підтверджено значущими кореляціями між GAD-7 та показниками болю й адаптації. Зокрема, коефіцієнт кореляції між GAD-7 та SPAASMS до початку лікування становив r = 0,46 (p<0,01).
Висновки. Проактивна психологічна програма, інтегрована в реабілітаційне лікування, демонструє високу ефективність у зниженні тривожності, депресивних проявів та соматичних скарг у пацієнтів із хронічним болем травматичного походження. Раннє виявлення та цілеспрямована психокорекція тривожних розладів сприяють розриву патологічного кола «біль–тривога», покращують емоційний стан, суб’єктивне сприйняття болю та загальну адаптацію пацієнтів. Отримані результати підтверджують доцільність включення проактивних медико-психологічних втручань до стандартів реабілітаційної допомоги. З огляду на сучасні виклики, пов’язані з підвищеним психоемоційним навантаженням унаслідок воєнних дій, такі підходи мають не лише клінічну, а й соціальну значущість та можуть сприяти більш успішному відновленню та поверненню до повсякденного життя
Професійна діяльність медичних сестер у контексті стресових ситуацій: психологічні аспекти та наслідки
No full textПсихологічні чинники професійної діяльності медичних сестер мають значний вплив на якість медичної допомоги, зокрема в умовах стресових ситуацій. Професія медичної сестри передбачає постійне перебування в ситуаціях, що потребують високої відповідальності, швидких рішень і підтримки пацієнтів у критичних станах. З огляду на це, важливо розглядати не лише професійні навички та знання медичних сестер, але й психологічний стан, оскільки стресові ситуації можуть суттєво впливати на ефективність їх роботи та на якість медичних послуг загалом.
Одним із основних психологічних чинників є здатність медичної сестри до стресостійкості. Високий рівень стресу, з яким стикаються медичні працівники, може призводити до емоційного вигорання, зниження мотивації та втрати професіоналізму. Психологічні навантаження, що виникають внаслідок постійної роботи в умовах невизначеності та високих вимог, можуть спричинити порушення концентрації уваги, зниження здатності до швидкої реакції та порушення когнітивних функцій, що, своєю чергою, впливає на якість медичних процедур та прийняття рішень.
Стрес, як один із найбільш поширених чинників, що впливає на професійну діяльність медичних сестер, часто виникає в умовах термінових ситуацій, коли необхідно швидко приймати важливі рішення щодо здоров’я пацієнтів. Тривалий стрес без належної підтримки може призвести до емоційного вигорання, що проявляється у відчутті втоми, розчарування та відсутності задоволення від роботи. Це може призвести до зниження ефективності наданої допомоги, оскільки медична сестра може не мати достатньо енергії або психологічної стійкості для виконання своїх обов’язків на високому рівні.
Психологічна готовність медичних сестер до стресових ситуацій безпосередньо пов’язана з рівнем їх професійної підготовки, але також важливою є наявність підтримки на робочому місці та адекватне управління стресом. Системи підтримки, такі як тренінги з управління стресом, психологічні консультації, а також підтримка колег та керівництва, можуть значною мірою сприяти зниженню негативного впливу стресових ситуацій на медичних працівників. Додавання елементів психологічної підготовки до навчальних програм для медичних сестер дозволяє підвищити їх готовність до непередбачуваних ситуацій та знизити ймовірність розвитку стресу.
Особливу увагу слід приділяти питанням емоційної підтримки. Емоційний інтелект медичних сестер відіграє важливу роль у взаємодії з пацієнтами. Емпатія, здатність слухати та надавати психологічну підтримку можуть істотно покращити взаємини з пацієнтами та сприяти більш ефективному лікуванню. Однак, без належної психологічної підтримки для самих медичних сестер, високий рівень стресу може призвести до зниження емоційної чутливості та витратити ресурси, необхідні для ефективної роботи з пацієнтами.
Отже, психологічні чинники професійної діяльності медичних сестер відіграють ключову роль у забезпеченні високої якості медичної допомоги. Психологічна підготовка, управління стресом та підтримка емоційного здоров’я медичних працівників є важливими аспектами, які можуть значно покращити ефективність їх роботи та сприяти покращенню якості наданої медичної допомоги.
Одним із основних психологічних чинників є здатність до стресостійкості. Професія медичної сестри пов’язана з частим перебуванням у стресових ситуаціях, коли необхідно швидко реагувати на різноманітні виклики, зокрема на критичні стани пацієнтів. Тривалий стрес, особливо у поєднанні з недостатньою психологічною підтримкою, може призвести до розвитку емоційного вигорання, яке виражається у зниженні мотивації, зменшенні працездатності та порушенні здатності до прийняття ефективних рішень. В такому стані медичні сестри можуть не впоратися з обсягом своїх обов’язків, що негативно позначається на якості медичної допомоги та взаємодії з пацієнтами. Психологічний тиск, зумовлений складними умовами праці, може мати також фізичні наслідки, такі як хронічна втома або порушення сну, що ще більше ускладнює професійну діяльність.
Невід’ємною частиною професійної діяльності медичних сестер є емоційний інтелект, що включає здатність до самоконтролю емоцій, а також до розуміння та підтримки емоційних потреб пацієнтів. Емоційний інтелект дозволяє медичним сестрам ефективно взаємодіяти з пацієнтами, особливо в складних ситуаціях, коли відчуття безпорадності та страху є поширеними. Високий рівень емоційного інтелекту дозволяє медичним сестрам зберігати спокій, надавати емоційну підтримку та будувати довірливі стосунки з пацієнтами, що сприяє кращому сприйняттю медичної допомоги. Проте відсутність емоційного інтелекту може призвести до недостатньої уваги до потреб пацієнтів, зниження якості наданих послуг і навіть до виникнення конфліктів у колективі.
Мотивація медичних сестер також є ключовим психологічним чинником. Висока внутрішня мотивація, яка визначається бажанням допомагати людям, прагненням до професійного зростання та самовдосконалення, стимулює медичних працівників до ефективної роботи навіть у складних умовах. Однак, коли мотивація знижується, це може призвести до розвитку професійного вигорання, яке характеризується емоційною виснаженістю, зниженням рівня професіоналізму та втратами інтересу до роботи. Професійне вигорання значно знижує ефективність роботи, оскільки медична сестра втрачає здатність до співчуття і відчуття власної значущості, що може вплинути на взаємодію з пацієнтами і на їхнє сприйняття медичної допомоги.
Психологічна підтримка на робочому місці є важливим чинником, що сприяє підвищенню ефективності роботи медичних сестер. Взаємна підтримка колег, наявність психологічних тренінгів, а також консультації з фахівцями допомагають зменшити рівень стресу та сприяють розвитку стійкості до емоційного вигорання. Психологічна підтримка керівництва та колег є надзвичайно важливою для створення здорового психологічного клімату в медичному колективі, що безпосередньо впливає на ефективність роботи. Зниження рівня стресу через організацію такої підтримки сприяє підвищенню загального рівня якості медичних послуг та зменшенню ризику професійного вигорання серед медичних працівників.
Таким чином, психологічні чинники є важливими складовими професійної діяльності медичних сестер. Висока стресостійкість, емоційний інтелект, мотивація та підтримка на робочому місці відіграють важливу роль у забезпеченні ефективної роботи медичних сестер і якості наданої медичної допомоги. Психологічна готовність до роботи в умовах стресу та здатність до емоційної взаємодії з пацієнтами є критичними для професійного зростання і благополуччя медичних сестер.
Причини виникнення стресових ситуацій у професійній діяльності медичних сестер можна пояснити рядом факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх, що взаємодіють і посилюють одна одну. Однією з основних причин є високий рівень відповідальності, який несе медична сестра за здоров’я пацієнтів. Робота в умовах, де життя та здоров’я людей залежать від її швидких і точних дій, створює постійну напругу та стресові ситуації. Крім того, постійне стикання з хворобами, смертю, болем та стражданнями пацієнтів призводить до емоційного навантаження, яке в поєднанні з фізичним стомленням може стати серйозним чинником стресу. Цей професійний контекст вимагає від медичних сестер високої стресостійкості та емоційної саморегуляції