Law and Safety (E-Journal - Kharkiv National University of Internal Affairs) / Право і безпека (Харківський національний університет внутрішніх справ)
Not a member yet
673 research outputs found
Sort by
Протидія диверсійно-розвідувальним групам противника підрозділами Національної поліції України в умовах дії правового режиму воєнного стану
Get PDFThe article is devoted to the study of ways to improve the tactical and special readiness of police officers to counteract sabotage and reconnaissance groups in the border areas and in the areas of active hostilities. The author identifies additional powers of the police under the martial law regime, including the following: conducting joint operations against sabotage and reconnaissance forces of the aggressor (enemy) and paramilitary or armed groups which are not regulated by the laws of Ukraine.
To address the objectives of the study, the analysis of the sources of international and national law providing for the use of sabotage and reconnaissance groups by the parties to the conflict is carried out, the essence and hierarchical structure of these groups are revealed, and the objects against which the use of sabotage measures is prohibited are identified. The article also provides a list of objects of the warring parties which, according to international humanitarian law, may be subject to damage.
The organisational features of the basics for defensive combat by the units of the ground forces of certain countries, in particular, the Federal Republic of Germany and the United States of America, are considered. According to the military doctrine of these countries, the purpose of defence is to disrupt the enemy’s offensive actions, inflict maximum losses in manpower and equipment, and gain time to concentrate forces in the chosen direction for the offensive.
The article describes the signs that can be used to identify members of Russian sabotage and reconnaissance groups. These signs are the following: the execution of certain actions, including conducting intelligence activities, destabilising the situation by committing criminal offences (explosions, murders, assaults, robberies) under the guise of domestic crimes, spreading false information and discrediting the authorities during direct communication with the local population.
The tactical methods of combating sabotage and reconnaissance groups in the territory of the controlled border area are highlighted. The experience of counter-sabotage measures by the security and defence forces of Ukraine, one of the elements of which is an ambush, is studied.
A model of sabotage protection and its use in the educational process of higher education institutions of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine is proposed, which provides for a comprehensive combination of command and staff exercises with tactical and special exercises in two stages and involvement of cadets in ensuring public safety and order in border settlements.The article is devoted to the study of ways to improve the tactical and special readiness of police officers to counteract sabotage and reconnaissance groups in the border areas and in the areas of active hostilities. The author identifies additional powers of the police under the martial law regime, including the following: conducting joint operations against sabotage and reconnaissance forces of the aggressor (enemy) and paramilitary or armed groups which are not regulated by the laws of Ukraine.
To address the objectives of the study, the analysis of the sources of international and national law providing for the use of sabotage and reconnaissance groups by the parties to the conflict is carried out, the essence and hierarchical structure of these groups are revealed, and the objects against which the use of sabotage measures is prohibited are identified. The article also provides a list of objects of the warring parties which, according to international humanitarian law, may be subject to damage.
The organisational features of the basics for defensive combat by the units of the ground forces of certain countries, in particular, the Federal Republic of Germany and the United States of America, are considered. According to the military doctrine of these countries, the purpose of defence is to disrupt the enemy’s offensive actions, inflict maximum losses in manpower and equipment, and gain time to concentrate forces in the chosen direction for the offensive.
The article describes the signs that can be used to identify members of Russian sabotage and reconnaissance groups. These signs are the following: the execution of certain actions, including conducting intelligence activities, destabilising the situation by committing criminal offences (explosions, murders, assaults, robberies) under the guise of domestic crimes, spreading false information and discrediting the authorities during direct communication with the local population.
The tactical methods of combating sabotage and reconnaissance groups in the territory of the controlled border area are highlighted. The experience of counter-sabotage measures by the security and defence forces of Ukraine, one of the elements of which is an ambush, is studied.
A model of sabotage protection and its use in the educational process of higher education institutions of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine is proposed, which provides for a comprehensive combination of command and staff exercises with tactical and special exercises in two stages and involvement of cadets in ensuring public safety and order in border settlements.Статтю присвячено пошуку шляхів удосконалення тактико-спеціальної готовності поліцейських до протидії диверсійно-розвідувальним групам на прикордонних територіях і в місцях ведення активних бойових дій. Визначено додаткові повноваження поліції в умовах дії правового режиму воєнного стану, серед яких проведення у взаємодії боротьби з диверсійно-розвідувальними силами агресора (противника) та не передбаченими законами України воєнізованими або збройними формуваннями.
Для вирішення завдань дослідження проведено аналіз джерел міжнародного та вітчизняного права, що передбачають застосування диверсійно-розвідувальних груп сторонами конфлікту, розкрито сутність та ієрархічну будову цих груп, визначено об’єкти, до яких забороняється застосування диверсійних заходів. Наведено перелік об’єктів ворогуючих сторін, щодо яких згідно з нормами міжнародного гуманітарного права можливе завдання шкоди.
Розглянуто організаційні особливості основ оборонного бою підрозділами сухопутних військ окремих країн, зокрема Федеративної Республіки Німеччина та Сполучених Штатів Америки. Згідно з військовою доктриною зазначених країн метою оборони є зрив наступальних дій противника, нанесення йому максимальних втрат у живій силі й техніці, виграш часу з метою зосередження сил на вибраному напрямку для переходу в наступ.
Наведено ознаки, за якими можна розпізнати членів російських диверсійно-розвідувальних груп. Такими ознаками є виконання особами певних дій, серед яких ведення розвідувальної діяльності, дестабілізація обстановки шляхом здійснення кримінальних злочинів (вибухи, вбивства, напади, пограбування) під виглядом побутових злочинів, розповсюдження неправдивих відомостей та дискредитація органів влади під час безпосереднього спілкування з місцевим населенням.
Виокремлено тактичні прийоми боротьби з диверсійно-розвідувальними групами на території контрольованого прикордонного району. Вивчено досвід проведення силами безпеки й оборони України контрдиверсійних заходів, одним з елементів яких є засідка.
Запропоновано модель диверсійного захисту та її використання в освітньому процесі ЗВО МВС України, що передбачає комплексне поєднання командно-штабних навчань із тактико-спеціальними навчаннями у два етапи та залучення курсантів до забезпечення публічної безпеки та порядку у прикордонних населених пунктах
Чинники девіантної поведінки правосвідомого суспільства
Get PDFThe article examines the ontology of factors that determine the emergence and development of deviant behaviour. Given the diversity of the concept of deviance, this social phenomenon is comprehensively studied. Based on the results of the study, an ontology of this phenomenon has been developed. Deviant behaviour is a type of social behaviour contrary to the established rules that exist in society. It is unacceptable for society and the State, violates their interests, norms of morality, ethics, law, etc. The author considers deviant behaviour in the context of unlawfulness of an act, i.e. in the context of legal norms violation existing in society and the State. Another component of the issue under study is legal consciousness, which plays an important role, since it is a factor of deterrence from unlawfulness. The opinions of the scholars are analysed, and a conclusion is made regarding the definition of the concept of “legal consciousness”. Legal consciousness is a form of social consciousness which consists in the ability of a person to understand the existence of legal norms, the need for their observance and implementation. The level of legal awareness determines the potential for a person to commit unlawful behaviour. Therefore, it is necessary to maintain an appropriate level of legal awareness in society in order to reduce the number of cases of unlawful behaviour. This raises the question of identifying the factors that influence the emergence of deviant behaviour. Given that a person is a social being who interacts with other people, one of the factors influencing him or her is the social environment in which he or she lives (family, friends, colleagues, etc.). In addition, human consciousness is influenced by the information field, i.e. the media. Thus, society and the state\u27s information policy are among the main factors influencing people. Human behaviour is formed depending on the information that influences it, and such information is formed on the basis of the effectiveness of compliance with the law by the authorities and their authority in society.Факторы девиантного поведения правосознательного общества
Текст обычной аннотации.
В данной статье рассматривается вопрос о факторах, влияющих на существование девиантного поведения в условиях противоправности. Принимая во внимание многообразие девиантного поведения, в статье в качестве одного из видов рассматривается противоправное поведение, то есть такое, которое возникает в результате нарушения правовых норм. Точно так же, как девиантное поведение может проявляться в любых других фактах отклонения от общепринятых правил сосуществования. С учетом этого было проведено комплексное исследование онтологии девиантного поведения, правосознания, их взаимосвязи и факторов, влияющих на его существование. В результате выделены основные причинные факторы, влияющие на формирование и развитие девиантного поведения в государстве и обществе.
Ключевые слова: девиантное поведение, правосознание, противоправное поведение, общество, государство.У статті досліджено питання онтології факторів, що зумовлюють виникнення та розвиток девіантної поведінки. Враховуючи різноманітність поняття девіантності, всебічно досліджено це соціальне явище. За результатами дослідження створено онтологію цього явища. Девіантна поведінка являє собою вид суспільної поведінки всупереч встановленим правилам, що існують у суспільстві. Вона є неприйнятною для суспільства, держави, порушує їхні інтереси, норми моралі, етики, права тощо. Розглянуто девіантність поведінки саме в контексті протиправності діяння, тобто в контексті порушення правових норм, які існують у суспільстві та державі. Іншою складовою досліджуваного питання є правосвідомість, яка відіграє важливу роль, бо вона є фактором утримання від протиправності діяння. Проаналізовано погляди науковців, зроблено висновок щодо дефініції поняття «правосвідомість». Правосвідомість – одна з форм суспільної свідомості, яка полягає у здатності особи розуміти наявність правових норм, необхідність їх дотримання та втілення в життя. Залежно від рівня правосвідомості визначається потенційна можливість особи до вчинення протиправної поведінки. Отже, необхідно підтримувати належний рівень правосвідомості в суспільстві з метою зниження кількості випадків протиправної поведінки. Тут постає питання визначення факторів, що впливають на виникнення девіантної поведінки. Враховуючи те, що людина є соціальною істотою, яка взаємодіє з іншими людьми, одним із факторів впливу на неї є соціальне середовище, в якому вона перебуває (сім’я, друзі, колеги тощо). Крім цього, на свідомість людини впливає інформаційне поле, тобто медіа. Отже, суспільство та інформаційна політика держави є одними з головних факторів впливу на людину. Поведінка людини формується залежно від інформації, яка впливає на неї, а така інформація формується на підставі ефективності дотримання законодавства органами влади та їхнього авторитету в суспільстві
Гендерна рівність у контексті сучасних викликів національній безпеці України: теоретичні та практичні аспекти
No full textThe article examines the legal and institutional mechanisms for integrating gender equality into the national security and defence sector of Ukraine. The analysis of the legal framework governing gender policy, in particular in the Armed Forces of Ukraine, is carried out. Particular attention is paid to the role of international standards, such as UN Security Council Resolution 1325 and the Istanbul Convention, in ensuring equal access of women and men to participation in defence processes.
Based on theoretical analysis and empirical data, the article examines the impact of gender balance on the effectiveness of the national security sector, in particular its managerial, operational and strategic components, in the context of modern military challenges. It is found that the integration of gender equality contributes to the efficiency of the defence sector, but requires improvement of legal regulation and changes in institutional approaches.
The results of the study indicate the need to revise legislative acts and introduce gender-sensitive approaches in the planning and execution of military operations. The article provides recommendations for strengthening the legal framework for gender equality in the security and defence sector of Ukraine. It is concluded that gender equality in the military does not mean mandatory establishment of equal obligations for both sexes. It is important to take into account the specifics and capabilities of each gender, ensuring equal access to military service on a voluntary basis, which is a more effective and fair approach. This allows to take into account the individual characteristics of women and men, thus ensuring the harmonious functioning of the Armed Forces of Ukraine in the context of modern challenges and needs of society.-У статті розглянуто правові та організаційні механізми інтеграції гендерної рівності в сектор національної безпеки та оборони України. Проведено аналіз нормативно-правової бази, що регулює гендерну політику, зокрема в Збройних Силах України. Особливу увагу приділено ролі міжнародних стандартів, таких як Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 і Стамбульська конвенція, у забезпеченні рівного доступу жінок і чоловіків до участі в оборонних процесах.
На основі теоретичного аналізу та емпіричних даних досліджено вплив гендерного балансу на ефективність сектору національної безпеки, зокрема його управлінських, операційних та стратегічних компонентів, в умовах сучасних воєнних викликів. Виявлено, що інтеграція гендерної рівності сприяє підвищенню ефективності оборонного сектору, але потребує удосконалення правового регулювання та зміни організаційних підходів.
Результати дослідження вказують на необхідність перегляду законодавчих актів і впровадження гендерно чутливих підходів у планування та виконання військових операцій. У статті надано рекомендації щодо посилення нормативно-правового забезпечення гендерної рівності в секторі безпеки та оборони України. Зроблено висновок, що гендерна рівність у військовій сфері не означає обов’язкове встановлення однакових зобов’язань для обох статей. Важливо враховувати специфіку й можливості кожної статі, забезпечуючи рівний доступ до військової служби на добровільних засадах, що є більш ефективним та справедливим підходом. Це дозволяє враховувати індивідуальні особливості жінок і чоловіків, забезпечуючи таким чином гармонійне функціонування Збройних Сил України у контексті сучасних викликів та потреб суспільства
Формування кадрового складу міліції в 1960-ті рр.
Get PDFThe article examines the main aspects of recruitment, training and education of militia personnel in the 1960s. The overall shortage of personnel, especially qualified and experienced ones, continued to be significant in those years. In 1964–1967, almost half of the rank and file and junior militia officers changed hands. The ways in which professional training for the militia was organised, in particular through the Higher School of the Ministry of Internal Affairs of the USSR, Donetsk, Dnipro, Ivano-Frankivsk, Lviv and Odesa secondary specialised militia schools and the establishment of training and advisory centres at them, and the organisation of schools for improving operational skills, are shown. The formation of militia personnel during this period was largely carried out using the same methods as before, in particular, the leadership was recruited through the transfer of employees of party, Soviet and Komsomol bodies to the militia. In the 1960s, the militia staff was increased. The Ministry of Public Order and its local bodies paid considerable attention to political and educational work among militia officers, as had been the case throughout the Soviet period. To this end, in 1966, the activities of political departments were restored. Measures were taken to improve the financial situation and medical care of militia officers. The awarding of special ranks to those who served in the militia was regulated. The next special ranks of commanding officers could be assigned in a sequential order after the expiry of the established term and length of service in the previous rank in accordance with the new rank of the staff position held and in the presence of a positive attestation. However, during the period under study, there were numerous violations of discipline and the rule of law among militia officers, and their level did not decrease, and in some cases even increased. The state of countering crime was often ‘embellished’, crimes were concealed, and the rights of detainees were violated. The study and analysis of unsolved crimes showed that the lack of professional skills, especially of operatives, was one of the main reasons for the delayed solving of a number of serious crimes. Nevertheless, in general, it can be stated that the situation with militia personnel has improved somewhat at present.У статті досліджено основні аспекти добору, підготовки та виховання кадрів міліції в 1960-х рр. Загальний дефіцит кадрів, особливо кваліфікованих та досвідчених, залишався значним. За 1964–1967 рр. змінилася майже половина рядового та молодшого начальницького складу міліції. Показано, як організовувалася професійна підготовка кадрів для міліції, зокрема через Вищу школу Міністерства охорони громадського порядку УРСР, Донецьку, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Львівську й Одеську середні спеціальні школи міліції та створення навчально-консультативних пунктів при них, організацію шкіл підвищення оперативної майстерності. Формування кадрів міліції в цей період здебільшого відбувалося тими ж методами, що й раніше, зокрема керівний склад комплектувався за рахунок переведення в міліцію працівників партійних, радянських та комсомольських органів. Штат міліції в 1960-ті рр. був збільшений. Значна увага Міністерством охорони громадського порядку УРСР та його місцевими органами приділялася політико-виховній роботі серед міліціонерів, як це відбувалося впродовж усього радянського періоду. Із цією метою в 1966 р. було відновлено діяльність політвідділів. Уживалися заходи щодо поліпшення матеріального становища та медичного обслуговування співробітників міліції. Було впорядковано присвоєння спеціальних звань тим, хто служив у міліції. Чергові спеціальні звання начальницького складу можна було присвоювати в послідовному порядку після закінчення встановленого строку та вислуги в попередньому званні відповідно до нового звання займаної штатної посади та за наявності позитивної атестації. Проте в досліджуваний період серед міліціонерів мали місце численні порушення дисципліни та законності, рівень яких не знизився, а за деякими показниками навіть збільшився. Стан протидії злочинності нерідко прикрашався, приховувалися злочини, порушувалися права затриманих. Вивчення та аналіз нерозкритих злочинів засвідчив, що нестача професійної майстерності, насамперед оперативних працівників, була однією з головних причин несвоєчасного розкриття низки тяжких злочинів. Але все ж у цілому можна констатувати, що в цей час ситуація з кадрами міліції дещо поліпшилася
Юридична відповідальність: сім доктринальних підходів до розуміння сутності
Get PDFThe article provides a critical analysis of the civil law doctrine of understanding the “legal liability” category. Seven main approaches to the interpretation of the category under study are identified and their advantages and disadvantages are highlighted. The author concludes that neither current legislation nor legal doctrine is consistent on the issue under study.
The author emphasises that the doctrine of legal theory distinguishes two types of legal liability: positive (relating to an offence not yet committed) and negative (relating to an offence already committed). The critical analysis of this approach is that such different legal phenomena as proper performance of duties and liability for their violation cannot be covered by the same legal concept – “liability”. As a result, the author makes a reservation that positive responsibility can be spoken of as a type of social liability, but not legal one. Thus, in the context of civil relations, legal liability should be referred to as negative liability. Positive liability is rather a moral phenomenon, which consists in the subject\u27s conscientious (responsible) fulfilment of all legal principles.
Based on the analysis of the doctrinal approaches to understanding the category of “legal liability” and their critical assessment in the legal literature, it has been noted that it is inappropriate to formulate a universal (generally accepted) definition of the concept under study today. This assertion is based on the fact that in many cases, experts seek to combine numerous and diverse features of legal liability into a definition which leaves out specific manifestations of various aspects of its phenomenon.
It has been proved that the current doctrinal approaches to the understanding of legal liability can be reduced to two main areas: its study as a form of state coercion/influence or as a protective legal relationship.The article provides a critical analysis of the civil law doctrine of understanding the “legal liability” category. Seven main approaches to the interpretation of the category under study are identified and their advantages and disadvantages are highlighted. The author concludes that neither current legislation nor legal doctrine is consistent on the issue under study.
The author emphasises that the doctrine of legal theory distinguishes two types of legal liability: positive (relating to an offence not yet committed) and negative (relating to an offence already committed). The critical analysis of this approach is that such different legal phenomena as proper performance of duties and liability for their violation cannot be covered by the same legal concept – “liability”. As a result, the author makes a reservation that positive responsibility can be spoken of as a type of social liability, but not legal one. Thus, in the context of civil relations, legal liability should be referred to as negative liability. Positive liability is rather a moral phenomenon, which consists in the subject\u27s conscientious (responsible) fulfilment of all legal principles.
Based on the analysis of the doctrinal approaches to understanding the category of “legal liability” and their critical assessment in the legal literature, it has been noted that it is inappropriate to formulate a universal (generally accepted) definition of the concept under study today. This assertion is based on the fact that in many cases, experts seek to combine numerous and diverse features of legal liability into a definition which leaves out specific manifestations of various aspects of its phenomenon.
It has been proved that the current doctrinal approaches to the understanding of legal liability can be reduced to two main areas: its study as a form of state coercion/influence or as a protective legal relationship.У статті проведено критичний аналіз цивілістичної доктрини щодо розуміння категорії «юридична відповідальність». Виокремлено сім основних підходів до тлумачення досліджуваної категорії та звернено увагу на їх переваги і недоліки. Зроблено висновок, що ані чинне законодавство, ані правова доктрина не мають одностайності в досліджуваному питанні.
Акцентовано увагу, що в доктрині теорії права виокремлюють два різновиди юридичної відповідальності: позитивну (стосується ще не вчиненого правопорушення) і негативну (стосується вже вчиненого правопорушення). Критичний аналіз такого підходу зводиться до того, що настільки різні правові явища, як належне виконання обов’язків і відповідальність за їх порушення, не можуть охоплюватися одним і тим самим юридичним поняттям – «відповідальність». Як підсумок зроблено застереження, що про позитивну відповідальність можна говорити як про різновид соціальної, але не юридичної відповідальності. Отже, у контексті цивільних відносин варто вести мову про юридичну відповідальність як про відповідальність негативну. Позитивна відповідальність є явищем скоріше морального характеру, що полягає в сумлінному (відповідальному) виконанні суб’єктом усіх правових принципів.
На основі аналізу доктринальних підходів до розуміння категорії «юридична відповідальність» та критичної їх оцінки в юридичній літературі зауважено, що формулювання універсального (загальновизнаного) визначення досліджуваного поняття сьогодні є недоцільним. Таке твердження ґрунтується на тому, що в багатьох випадках фахівці прагнуть об’єднати численні та різноманітні ознаки юридичної відповідальності у визначення, що залишає поза увагою специфічні прояви різних аспектів її феномена.
Доведено, що наявні сьогодні доктринальні підходи до розуміння юридичної відповідальності можна звести до двох основних напрямів: її вивчення як форми державного примусу/впливу або як охоронних правовідносин
Децентралізація архітектури безпеки: оцінка ролі федералізму у зміцненні системи безпеки в Нігерії
No full textThis study delves into the intricate security landscape of Nigeria, a nation grappling with a myriad of challenges such as terrorism, insurgency, banditry, and communal conflicts. The existing centralized security architecture has been found wanting in its ability to effectively mitigates these threats and safeguards the well-being of Nigerian citizens. To gain a deeper understanding of these issues, the study employs a well-structured questionnaire as its primary data collection tool and utilizes a descriptive analytical model as its theoretical framework. It leverages descriptive quantitative tools to scrutinize the collected data, aiming to provide a logical interpretation of the situation. The study identifies lack of decentralization in the security architecture and skewed federalism as key contributing factors to the prevailing insecurity in Nigeria. It uncovers a multitude of causal variables that contribute to the internal insecurity in the country. A significant finding of the study is the correlation between the over-centralization of the security architecture and the rising insecurity across the nation. It posits that the higher the level of centralization, the greater the alienation of citizens in the security of their local areas. In light of these findings, the study advocates for Nigeria to embrace the principles of true federalism. It recommends amendments to the 1999 constitution, suggesting that the majority of the items currently in the exclusive lists should be moved to the concurrent lists. This would pave the way for regional integration and the establishment of regional security outfits, such as the Amotekun in the south west, thereby fostering a more secure and harmonious nation.This study delves into the intricate security landscape of Nigeria, a nation grappling with a myriad of challenges such as terrorism, insurgency, banditry, and communal conflicts. The existing centralized security architecture has been found wanting in its ability to effectively mitigates these threats and safeguards the well-being of Nigerian citizens. To gain a deeper understanding of these issues, the study employs a well-structured questionnaire as its primary data collection tool and utilizes a descriptive analytical model as its theoretical framework. It leverages descriptive quantitative tools to scrutinize the collected data, aiming to provide a logical interpretation of the situation. The study identifies lack of decentralization in the security architecture and skewed federalism as key contributing factors to the prevailing insecurity in Nigeria. It uncovers a multitude of causal variables that contribute to the internal insecurity in the country. A significant finding of the study is the correlation between the over-centralization of the security architecture and the rising insecurity across the nation. It posits that the higher the level of centralization, the greater the alienation of citizens in the security of their local areas. In light of these findings, the study advocates for Nigeria to embrace the principles of true federalism. It recommends amendments to the 1999 constitution, suggesting that the majority of the items currently in the exclusive lists should be moved to the concurrent lists. This would pave the way for regional integration and the establishment of regional security outfits, such as the Amotekun in the south west, thereby fostering a more secure and harmonious nation.Дослідження присвячено вивченню складного безпекового середовища Нігерії – країни, яка бореться з багатьма викликами, такими як тероризм, повстанський рух, бандитизм і конфлікти між громадами. Наявна централізована архітектура безпеки виявилася нездатною ефективно протистояти цим загрозам і захищати добробут нігерійських громадян. Для більш глибокого розуміння цих питань у дослідженні використано добре структуровану анкету як основний інструмент збору даних, а як теоретичну основу – описово-аналітичну модель. Використано описові кількісні інструменти для ретельного аналізу зібраних даних із метою надання логічної інтерпретації ситуації. Наголошено на відсутності децентралізації в архітектурі безпеки та викривлений федералізм як ключові фактори, що сприяють небезпеці, яка панує в Нігерії. Виявлено безліч причинно-наслідкових змінних, які сприяють внутрішній небезпеці в країні. Важливим висновком дослідження є взаємозв’язок між занадто великою централізацією архітектури безпеки та зростанням рівня небезпеки в країні. Дослідження свідчить про те, що чим вищий рівень централізації, тим більша відчуженість громадян у питаннях безпеки на їхніх територіях. У світлі цих висновків запропоновано Нігерії прийняти принципи справжнього федералізму. Надано рекомендації щодо внесення змін до Конституції 1999 року, зокрема запропоновано перенести більшість пунктів, які зараз перебувають у виключних списках, до паралельних списків. Це відкрило б шлях до регіональної інтеграції та створення регіональних структур безпеки, таких як «Амотекун» на південному заході, що сприятиме формуванню більш безпечної та гармонійної нації
Способи вчинення кримінальних правопорушень, пов’язаних із рейдерством
No full textThe mechanism of criminal activity consists of various elements that require a thorough study in the process of understanding the event of a criminal offence, i.e. during the pre-trial investigation. It consists of a large number of elements that are determined by the type of criminal offence and the specifics of the criminal activity of a particular person or group of persons. An obligatory element that requires a thorough study during theoretical research and in the course of cognitive activity of an investigator, detective or coroner is the method of committing a criminal offence.
The method is an independent and compulsory element of the forensic characterisation of any type of criminal offence, and the need to cognise it is due to the need to present the information model of the illegal activity (actions) of a raider or a group of raiders, on the basis of which other elements of certain forensic techniques will be built. Given that the method embodies the objective side of a criminal offence, the complexity of its establishment and proof in the cognitive activity of an investigator, detective, coroner, therefore, in the context of cognition of raiding, it is subject to a thorough study.
Based on the textual analysis of criminal law provisions, generalisation of theoretical developments, statistical data and law enforcement practice, the article establishes that criminal offences related to raiding are numerous, and the methods of their commission are mostly two-component and include actions related to preparation and direct commission. The mandatory features of each of the criminal offences under study are: 1) the use of pseudo-legal mechanisms, which may include the use of forged documents, seals, stamps, conclusion of fictitious transactions, etc.; 2) the focus, which is not on the simple acquisition of objects or certain assets of a business entity, but on the rights to an enterprise, institution, organisation with its production facilities, etc.
The peculiarities of preparation for a raider seizure, peculiarities of preventive activities of this type of illegal activity are determined, and the role of the Office for Combating Raiding in this area is defined. Prospects for further research within the framework of the studied issues are outlined.The mechanism of criminal activity consists of various elements that require a thorough study in the process of understanding the event of a criminal offence, i.e. during the pre-trial investigation. It consists of a large number of elements that are determined by the type of criminal offence and the specifics of the criminal activity of a particular person or group of persons. An obligatory element that requires a thorough study during theoretical research and in the course of cognitive activity of an investigator, detective or coroner is the method of committing a criminal offence.
The method is an independent and compulsory element of the forensic characterisation of any type of criminal offence, and the need to cognise it is due to the need to present the information model of the illegal activity (actions) of a raider or a group of raiders, on the basis of which other elements of certain forensic techniques will be built. Given that the method embodies the objective side of a criminal offence, the complexity of its establishment and proof in the cognitive activity of an investigator, detective, coroner, therefore, in the context of cognition of raiding, it is subject to a thorough study.
Based on the textual analysis of criminal law provisions, generalisation of theoretical developments, statistical data and law enforcement practice, the article establishes that criminal offences related to raiding are numerous, and the methods of their commission are mostly two-component and include actions related to preparation and direct commission. The mandatory features of each of the criminal offences under study are: 1) the use of pseudo-legal mechanisms, which may include the use of forged documents, seals, stamps, conclusion of fictitious transactions, etc.; 2) the focus, which is not on the simple acquisition of objects or certain assets of a business entity, but on the rights to an enterprise, institution, organisation with its production facilities, etc.
The peculiarities of preparation for a raider seizure, peculiarities of preventive activities of this type of illegal activity are determined, and the role of the Office for Combating Raiding in this area is defined. Prospects for further research within the framework of the studied issues are outlined.Механізм злочинної діяльності складається з різноманітних елементів, які в процесі пізнання події кримінального правопорушення, тобто під час досудового розслідування, потребують ґрунтовного дослідження. Його складовими є численна сукупність елементів, що зумовлені видом кримінального правопорушення та специфікою злочинної діяльності конкретної особи чи групи осіб. Обов’язковим елементом, котрий потребує ґрунтовного вивчення під час теоретичного дослідження та в процесі пізнавальної діяльності слідчого, детектива або дізнавача, є спосіб учинення кримінального правопорушення.
Спосіб є самостійним та обов’язковим елементом криміналістичної характеристики будь-якого виду кримінального правопорушення, а потреба його пізнання зумовлена необхідністю подання тієї інформаційної моделі про протиправну діяльність (дії) рейдера чи групи рейдерів, на підставі якої будуть побудові інші елементи окремих криміналістичних методик. З огляду на те, що спосіб уособлює об’єктивну сторону складу кримінального правопорушення, складність його встановлення та доказування в пізнавальній діяльності слідчого, детектива, дізнавача, тому в контексті пізнання рейдерства він підлягає ґрунтовному дослідженню.
На підставі текстуального аналізу положень кримінального законодавства, узагальнення теоретичних розробок, статистичних відомостей і правозастосовної практики встановлено, що кримінальні правопорушення, пов’язані з рейдерством, є численними, а способи їх учинення – здебільшого двокомпонентні й охоплюють дії щодо підготовки та безпосереднього вчинення. Обов’язковими ознаками кожного з досліджуваних кримінальних правопорушень є: 1) використання псевдоюридичних механізмів, що можуть полягати у використанні підроблених документів, печаток, штампів, укладенні фіктивних правочинів тощо; 2) спрямованість, котра полягає не в простому заволодінні об’єктами чи певними активами суб’єкта господарювання, а в цілому правами на підприємство, установу, організацію із їх виробничими потужностями та ін.
Визначено особливості готування до вчинення рейдерського захоплення, специфіку превентивної діяльності щодо протиправного характеру цього виду правопорушення та визначено роль Офісу протидії рейдерству в цьому напрямі. Окреслено перспективи подальших досліджень у межах досліджуваної проблематики
Критерії допустимості цифрових (електронних) доказів у кримінальному процесі
Get PDFThe article is devoted to consideration of modern problems of determining the admissibility of digital (electronic) evidence in criminal proceedings. Given the importance of the outlined issues, the main purpose of the study is to characterize each component of the admissibility of such evidence, namely: the proper source of receipt, the proper subject, and the proper method of collection. It is emphasized that the biggest doctrinal problem that creates an obstacle in the definition of such criteria is the lack of a unified scientific vision regarding the concept of digital (electronic) evidence and the definition of its source. The existence of three scientific approaches to the solution of this problem was established, taking into account the author\u27s position on possible ways of its elimination. Some practical aspects related to the problems of compliance with the criteria of admissibility of digital (electronic) evidence during the investigation of criminal offenses are disclosed.
On the basis of a systematic analysis of scientific work and judicial practice, it was determined that the difficulty of solving problematic aspects of the admissibility of digital (electronic) evidence is related to their complex technical nature. This is due to the fact that digital (electronic) evidence contains abstract technical and mathematical models, characterized by specific conditions of origin, existence, copying and storage, which significantly differ from other types of evidentiary information.
It has been proven that when determining digital (electronic) evidence, such a mandatory feature as relevance to a certain criminal proceeding should be displayed. This is explained by the fact that in a criminal trial, digital (electronic) evidence can only be the information that is of direct importance for a certain criminal proceeding. Another mandatory component of the definition of “digital (electronic) evidence” should be an indication of its specific nature. At the same time, it is inappropriate to recognize the approach when the definitions simultaneously indicate the electronic nature of such information and its concentration on a certain electronic medium. Information that is on a certain electronic medium is electronic and not any other. Otherwise, it leads to duplication and is a logical fallacy. It is suggested that the source of digital (electronic) evidence be considered a digital (electronic) object by means of which this evidentiary information was created, recorded or transmitted.
The lack of official definition of digital (electronic) evidence and their sources, in contrast to civil and administrative procedural legislation, is among the shortcomings of the current criminal procedural legislation of Ukraine. However, the definitions proposed by the legislator contain shortcomings, in particular, the fixed definitions of digital (electronic) evidence contain an unjustified opposition of related concepts, such as “information”, “data” and “facts”.The article is devoted to consideration of modern problems of determining the admissibility of digital (electronic) evidence in criminal proceedings. Given the importance of the outlined issues, the main purpose of the study is to characterize each component of the admissibility of such evidence, namely: the proper source of receipt, the proper subject, and the proper method of collection. It is emphasized that the biggest doctrinal problem that creates an obstacle in the definition of such criteria is the lack of a unified scientific vision regarding the concept of digital (electronic) evidence and the definition of its source. The existence of three scientific approaches to the solution of this problem was established, taking into account the author\u27s position on possible ways of its elimination. Some practical aspects related to the problems of compliance with the criteria of admissibility of digital (electronic) evidence during the investigation of criminal offenses are disclosed.
On the basis of a systematic analysis of scientific work and judicial practice, it was determined that the difficulty of solving problematic aspects of the admissibility of digital (electronic) evidence is related to their complex technical nature. This is due to the fact that digital (electronic) evidence contains abstract technical and mathematical models, characterized by specific conditions of origin, existence, copying and storage, which significantly differ from other types of evidentiary information.
It has been proven that when determining digital (electronic) evidence, such a mandatory feature as relevance to a certain criminal proceeding should be displayed. This is explained by the fact that in a criminal trial, digital (electronic) evidence can only be the information that is of direct importance for a certain criminal proceeding. Another mandatory component of the definition of “digital (electronic) evidence” should be an indication of its specific nature. At the same time, it is inappropriate to recognize the approach when the definitions simultaneously indicate the electronic nature of such information and its concentration on a certain electronic medium. Information that is on a certain electronic medium is electronic and not any other. Otherwise, it leads to duplication and is a logical fallacy. It is suggested that the source of digital (electronic) evidence be considered a digital (electronic) object by means of which this evidentiary information was created, recorded or transmitted.
The lack of official definition of digital (electronic) evidence and their sources, in contrast to civil and administrative procedural legislation, is among the shortcomings of the current criminal procedural legislation of Ukraine. However, the definitions proposed by the legislator contain shortcomings, in particular, the fixed definitions of digital (electronic) evidence contain an unjustified opposition of related concepts, such as “information”, “data” and “facts”.Статтю присвячено розгляду сучасних проблем визначення допустимості цифрових (електронних) доказів у кримінальному процесі. Зважаючи на важливість окресленої проблематики, основною метою дослідження визначено надання характеристики кожній складовій допустимості таких доказів, а саме: належне джерело отримання, належний суб’єкт і належний спосіб збирання. Наголошено, що найбільшою доктринальною проблемою, яка створює перепону у визначенні таких критеріїв, є відсутність єдиного наукового бачення щодо поняття цифрових (електронних) доказів та визначення їх джерела. Констатовано наявність трьох наукових підходів до вирішення цієї проблеми, з урахуванням чого висловлено авторську позицію щодо можливих шляхів її вирішення. Розкрито окремі практичні аспекти, пов’язані з проблемами дотримання критеріїв допустимості цифрових (електронних) доказів під час розслідування кримінальних правопорушень.
На основі системного аналізу наукового доробку та судової практики визначено, що складність вирішення проблемних аспектів допустимості цифрових (електронних) доказів пов’язана з їхньою складною технічною природою. Це зумовлено тим, що цифрові (електронні) докази містять абстрактні технічні та математичні моделі, характеризуються специфічними умовами виникнення, існування, копіювання та зберігання, що суттєво відрізняє їх від інших видів доказової інформації.
Доведено, що під час визначення цифрових (електронних) доказів слід відобразити таку обов’язкову їхню ознаку, як релевантність щодо певного кримінального провадження. Означене пояснено тим, що у кримінальному процесі цифровим (електронним) доказом може бути лише та інформація, яка має безпосереднє значення для певного кримінального провадження. Іншою обов’язковою складовою дефініції «цифровий (електронний) доказ» має бути вказівка на його специфічну природу. При цьому недоцільним визнано підхід, коли у визначеннях паралельно вказують на електронний характер такої інформації та її концентрацію на певному електронному носієві. Інформація, яка міститься на певному електронному носієві, є електронною, а не якоюсь іншою. Інакше це призводить до дублювання та є логічною помилкою. Запропоновано джерелом цифрових (електронних) доказів вважати цифровий (електронний) об’єкт, за допомогою якого ця доказова інформація була створена, зафіксована або передана.
До недоліків чинного кримінального процесуального законодавства України віднесено відсутність офіційного визначення цифрових (електронних) доказів та їхніх джерел, на відміну від цивільного процесуального та адміністративного процесуального законодавства. Проте запропоновані законодавцем визначення містять недоліки. Зокрема, у закріплених дефініціях цифрових (електронних) доказів міститься невиправдане протиставлення суміжних понять «інформація», «дані» та «відомості»
Порівняльний аналіз понять «правоохоронні органи» та «дискреційні повноваження» в міжнародних правових системах
Get PDFThe article makes a comparative analysis of the concepts of “law enforcement agencies” and “discretionary powers” in the international legal systems on the example of the USA, the UK, Germany, France and Japan. The purpose of the study is to examine the legal acts that define the functioning of these concepts in each country, as well as to analyse in-depth the mechanisms of their implementation within the framework of legislative and practical activities of law enforcement agencies. An important part of the study is an assessment of how national legal systems interpret the powers of law enforcement agencies, including the police, prosecutors and other state institutions that contribute to law enforcement and security. Particular attention is paid to how these powers affect the efficiency and effectiveness of law enforcement, as well as the ability of law enforcement officers to make decisions in real, often unpredictable situations.
In addition, important aspects of the legal regulation of discretionary powers, including control and accountability mechanisms, which allow ensuring their fair application in each country, are investigated. The research shows how the legal framework affects the functioning of law enforcement agencies, and what principles should guide public authorities in the exercise of discretionary powers to prevent possible abuse.
The main idea of the study is that although the concept of ‘law enforcement agencies’ in all these countries has common features, approaches to their activities and the definition of discretionary powers may differ significantly depending on national legal systems, cultural traditions and specific legislative acts. The article highlights how countries regulate the discretionary powers of the police and other agencies, giving them freedom of action in situations where there is no clear legislative guidance, and what control and accountability instruments are applied to such agencies. In particular, the influence of constitutions and special laws, such as the Police Act in the UK, the Administrative Procedure Act in Germany, as well as certain provisions of Japanese and US legislation on discretionary powers are considered. Particular attention is paid to how these powers allow agencies to apply flexible solutions in different legal situations, while maintaining a balance between legality and efficiency.
The study concludes that discretionary powers are an integral part of law enforcement systems, but require clear regulation and control to ensure their fair application, which allows ensuring law and order and protection of citizens’ rights.У статті здійснено порівняльний аналіз понять «правоохоронні органи» та «дискреційні повноваження» в міжнародних правових системах на прикладі США, Великої Британії, Німеччини, Франції та Японії. Метою роботи є вивчення нормативно-правових актів, які визначають функціонування цих понять у кожній країні, а також глибокий аналіз механізмів їх реалізації в межах законодавчої та практичної діяльності правоохоронців. Важливою частиною дослідження є оцінювання того, як національні правові системи трактують повноваження органів правопорядку, зокрема поліції, прокуратури та інших державних установ, що сприяють забезпеченню правопорядку та безпеки. Особливу увагу приділено тому, як саме ці повноваження впливають на оперативність і ефективність правоохоронної діяльності, а також на можливість правоохоронців ухвалювати рішення в реальних, часто непередбачуваних ситуаціях.
Окрім цього, досліджено важливі аспекти правового регулювання дискреційних повноважень, зокрема механізми контролю та відповідальності, які дозволяють забезпечити їх справедливе застосування в кожній країні. З’ясовано, як нормативно-правова база впливає на функціонування правоохоронних органів, а також якими принципами повинні керуватися органи державної влади під час реалізації дискреційних повноважень для запобігання можливим зловживанням.
Основна ідея дослідження полягає в тому, що, хоча поняття «правоохоронні органи» в усіх зазначених країнах має спільні риси, підходи до їхньої діяльності та визначення дискреційних повноважень можуть суттєво різнитися залежно від національних правових систем, культурних традицій і конкретних законодавчих актів. Висвітлено, як країни регулюють дискреційні повноваження поліції та інших органів, надаючи їм свободу дій у ситуаціях, де чітке законодавче керівництво відсутнє, і які інструменти контролю та відповідальності застосовуються до таких органів. Розглянуто такі аспекти, як вплив конституцій та спеціальних законів, зокрема Закону про поліцію у Великій Британії, Закону про адміністративну процедуру в Німеччині, а також окремих положень законодавства Японії та США щодо дискреційних повноважень. Окрему увагу приділено тому, як ці повноваження дозволяють органам застосовувати гнучкі рішення в різних правових ситуаціях, зберігаючи баланс між законністю та оперативністю.
У результаті дослідження зроблено висновки, що дискреційні повноваження є невід’ємною частиною правоохоронних систем, але вимагають чіткої регламентації та контролю для забезпечення їх справедливого застосування, що дозволяє гарантувати правопорядок і захист прав громадян
Становлення та розвиток підрозділів поліції особливого призначення: ретроспективний аналіз
Get PDFThe article analyses historical facts, requirements of laws and by-laws which regulated the activities of special police units in different periods through the prism of modern realities. It has been concluded that these units have gone through a rather long historical path of their formation and development, which we propose to divide into six stages. Stage I (1709–1917) – formation of the land militia, which can be considered the first example of the existence of modern special police units; Stage II (1917–1941) – characterised by the creation of Ukrainian voluntary militia and military formations; Stage III (1941–1978) – a period of stagnation in the history of the formation of special police units due to the events of the First and Second World Wars; Stage IV (1978–1991) – creation of the first special unit in the system of the Ministry of Internal Affairs of the USSR at the official level – a special police detachment; Stage V (1991–2014) – associated with Ukraine’s independence and the creation of Berkut special police unit, Titan special police unit, Sokil rapid response unit; Stage VI (2014 – present) – formation of special police units that actively participate in armed conflicts; this stage was influenced by three key events: 1) the anti-terrorist operation in eastern Ukraine, which was later called the “Joint Forces Operation”, which led to the creation of a number of volunteer special units of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine; 2) the creation of the National Police of Ukraine and the formation of special units within its structure (the Rapid Action Corps, the Special Police Patrol Service and the Tactical Response Unit); 3) Russia’s full-scale invasion of Ukraine, which led to the creation of a militarised special police unit, the “Luty” Joint Assault Brigade of the National Police of Ukraine and the “Safari” assault regiment of the National Police.The article analyses historical facts, requirements of laws and by-laws which regulated the activities of special police units in different periods through the prism of modern realities. It has been concluded that these units have gone through a rather long historical path of their formation and development, which we propose to divide into six stages. Stage I (1709–1917) – formation of the land militia, which can be considered the first example of the existence of modern special police units; Stage II (1917–1941) – characterised by the creation of Ukrainian voluntary militia and military formations; Stage III (1941–1978) – a period of stagnation in the history of the formation of special police units due to the events of the First and Second World Wars; Stage IV (1978–1991) – creation of the first special unit in the system of the Ministry of Internal Affairs of the USSR at the official level – a special police detachment; Stage V (1991–2014) – associated with Ukraine’s independence and the creation of Berkut special police unit, Titan special police unit, Sokil rapid response unit; Stage VI (2014 – present) – formation of special police units that actively participate in armed conflicts; this stage was influenced by three key events: 1) the anti-terrorist operation in eastern Ukraine, which was later called the “Joint Forces Operation”, which led to the creation of a number of volunteer special units of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine; 2) the creation of the National Police of Ukraine and the formation of special units within its structure (the Rapid Action Corps, the Special Police Patrol Service and the Tactical Response Unit); 3) Russia’s full-scale invasion of Ukraine, which led to the creation of a militarised special police unit, the “Luty” Joint Assault Brigade of the National Police of Ukraine and the “Safari” assault regiment of the National Police.Проведено аналіз історичних фактів, приписів законів і підзаконних нормативно-правових актів, які в різні періоди регламентували діяльність підрозділів поліції особливого призначення, крізь призму сучасних реалій. Зроблено висновок, що ці підрозділи пройшли доволі тривалий історичний шлях свого становлення та розвитку, який ми пропонуємо поділити на шість етапів. І етап (1709–1917) – утворення ландміліції, яку можна вважати першим прикладом існування сучасних підрозділів поліції особливого призначення; ІІ етап (1917–1941) – характеризується створенням українських добровільних міліцейсько-військових формувань; ІІІ етап (1941–1978) – період застою в історії формування підрозділів особливого призначення, зумовлений подіями Першої та Другої світових війн; ІV етап (1978–1991) – створення першого спеціального підрозділу в системі Міністерства внутрішніх справ СРСР на офіційному рівні – загону міліції спеціального призначення; V етап (1991–2014) – пов’язаний зі здобуттям Україною незалежності та створенням загону міліції особливого призначення «Беркут», спеціального підрозділу міліції «Титан», відділу швидкого реагування «Сокіл»; VІ етап (з 2014 року – дотепер) – формування підрозділів поліції особливого призначення, які беруть активну участь у збройних конфліктах; цей етап проходив під впливом трьох визначальних подій: 1) проведення антитерористичної операції на Сході України, яка згодом отримала назву «операція Об’єднаних сил», у зв’язку з чим було створено низку добровольчих спеціальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України; 2) створення Національної поліції України та формування в її структурі спеціальних підрозділів (Корпусу оперативно-раптової дії, Патрульної служби поліції особливого призначення та підрозділу Тактико-оперативного реагування); 3) повномасштабне вторгнення росії на територію України, під час якого було створено воєнізований підрозділ поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» і штурмовий полк Національної поліції «Сафарі»