Law and Safety (E-Journal - Kharkiv National University of Internal Affairs) / Право і безпека (Харківський національний університет внутрішніх справ)
Not a member yet
673 research outputs found
Sort by
Особливості вивчення особи підозрюваного в рамках міжнародного співробітництва
Get PDFGlobalisation trends, citizen mobility, technological developments and transnational crime pose new challenges to the national criminal justice system. In order to achieve the objectives set in criminal proceedings, procedural cooperation with law enforcement and judicial authorities of other states is necessary. The full-scale military aggression of the russian federation and the need to bring to justice those responsible for numerous war crimes committed on the territory of Ukraine require cooperation with international institutions operating in the law enforcement and judicial spheres, and therefore, deep and comprehensive international cooperation. The article is devoted to certain aspects of ensuring the investigation of suspects and accused persons within the framework of international cooperation. Its purpose is to highlight theoretical and practical issues in the development and improvement of the institution of international cooperation in criminal proceedings in Ukraine.
The mechanisms for implementing international requests are examined and the views of individual scholars on the effectiveness of ensuring international cooperation are analysed. Conclusions are drawn about the need to further improving the legal mechanism for providing rapid and effective assistance during international cooperation.
The implementation of procedural actions aimed at collecting data on the suspect or accused is an important element of the activities of authorised persons in criminal proceedings in general and in international cooperation within the proceedings in particular.
Compliance with the procedures for obtaining information provided for by national and international legislation in each criminal proceeding is a necessary condition for giving evidentiary value to data on the suspect.
The use of modern digital technologies in the process of obtaining data on a person within the framework of international cooperation expands the possibilities and speeds up the process of collecting such data. Current legislation only allows electronic requests to be made, with subsequent mandatory confirmation by the original. In the future, mechanisms will be needed to ensure the legalisation and use of duly certified electronic evidence in court proceedings. This approach will significantly simplify and speed up the adoption of procedural decisions by authorised persons in criminal proceedings and increase the effectiveness of the protection of human rights and freedoms.Тенденції світової глобалізації, мобільність громадян, розвиток технологій і транснаціональної злочинності висувають нові виклики перед національною системою кримінального судочинства. У межах кримінальних проваджень для досягнення поставлених завдань необхідна процесуальна взаємодія із правоохоронними та судовими органами інших держав. Повномасштабна воєнна агресія російської федерації та необхідність притягнення до відповідальності винних у численних воєнних злочинах, учинених на території України, вимагає забезпечення співпраці з міжнародними інституціями, що функціонують у правоохоронній та судовій сферах, і отже, глибокого та всеосяжного міжнародного співробітництва. Статтю присвячено окремим аспектам забезпечення вивчення особи підозрюваного, обвинуваченого в межах міжнародного співробітництва. Її мета – висвітлення теоретико-прикладних питань розвитку та вдосконалення інституту міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві України.
Досліджено механізми реалізації міжнародних запитів і проаналізовано погляди окремих науковців щодо ефективності забезпечення міжнародного співробітництва. Зроблено висновки про необхідність подальшого вдосконалення правового механізму надання швидкої та дієвої допомоги під час міжнародного співробітництва.
Здійснення процесуальних дій, спрямованих на збирання даних про особу підозрюваного або обвинуваченого, є важливим елементом діяльності уповноважених осіб у кримінальному судочинстві загалом і в міжнародному співробітництві у межах провадження зокрема.
Дотримання передбачених національним і міжнародним законодавством процедур отримання інформації в кожному кримінальному провадженні є необхідною умовою надання доказового значення даним про особу підозрюваного.
Використання сучасних цифрових технологій у процесі отримання даних про особу в межах міжнародного співробітництва розширює можливості і пришвидшує процес їх збирання. Сьогодні чинне законодавство дозволяє отримувати тільки електронний запит із подальшим обов’язковим підтвердженням оригіналом. У майбутньому потрібні механізми, що забезпечать легалізацію та використання під час доказування електронних доказів, засвідчених належним чином. Такий підхід істотно спростить і пришвидшить ухвалення процесуальних рішень уповноваженими особами у кримінальному судочинстві та підвищить ефективність захисту прав і свобод людини
Вербальна агресія: лінгвістично-правовий аспект
No full textThe article examines the phenomenon of verbal aggression as a linguistic and legal problem which, under certain conditions, can be qualified as an administrative or criminal offence. The verbal aggression is defined as a conscious communicative strategy aimed at achieving certain goals through the use of language. Theoretical aspects of communication strategies are characterised. The key characteristics, forms of manifestation and consequences of verbal aggression in the context of interpersonal communication are analysed. Various forms of verbal aggression are considered, including insults, threats, criticism, irony, manipulation and ignoring. Particular attention is paid to the analysis of linguistic means used to implement verbal aggression as a communication strategy. The lexical, syntactic and stylistic features of aggressive statements, as well as their impact on the emotional state of the interlocutor are identified.
The term “offence committed verbally” in the context of legal linguistics is considered, and its difference from more established concepts such as “hate speech” or “verbal aggression” is emphasised. It is noted that the development of jurisprudence contributes to a detailed analysis of speech actions that may have legal significance.
The main attention is paid to the characterization of offences committed verbally through the components of their legal qualification, in particular, the object, objective side, subject and subjective side. The public danger associated with their information impact on public relations, in particular, human rights, public order, state security and interests of justice, is considered. The linguistic expertise is analysed as an important tool for determining legally significant statements.
The article also deals with the issues of enshrining verbal offences in the criminal and administrative legislation of Ukraine. Examples of articles of the Criminal Code of Ukraine and the Code of Ukraine on Administrative Offences regulating liability for aggressive speech acts, including threats, harassment and calls for offences, are provided. It is noted that an important aspect of law enforcement is to take into account the context of statements, their content and possible consequences.
The importance of further development of interdisciplinary approaches to the analysis of verbal offences is emphasised, which will allow for a more effective classification of such acts according to their semantic model. The emphasis is placed on the need to systematically consolidate the concept of ‘verbally committed offence’ in legal and scientific doctrine to ensure an adequate legal assessment of such phenomena.Досліджено феномен вербальної агресії як лінгвістично-правову проблему, яку за певних умов можна кваліфікувати як адміністративне або кримінальне правопорушення. Вербальну агресію визначено як свідому комунікативну стратегію, спрямовану на досягнення певних цілей шляхом використання мовних засобів. Охарактеризовано теоретичні аспекти комунікативних стратегій. Проаналізовано основні характеристики, форми прояву та наслідки вербальної агресії в контексті міжособистісного спілкування. Розглянуто різновиди вербальної агресії, зокрема образи, погрози, критику, іронію, маніпуляції та ігнорування.
Особливу увагу приділено аналізу мовних засобів, що використовуються для реалізації вербальної агресії як комунікативної стратегії. Визначено лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості агресивних висловлювань, а також їхній вплив на емоційний стан співрозмовника.
Розглянуто термін «правопорушення, вчинене вербально» у контексті юридичної лінгвістики, наголошено на його відмінності від більш усталених понять, таких як «мова ворожнечі» чи «вербальна агресія». Зазначено, що розвиток юридичної лінгвістики сприяє детальному аналізу мовленнєвих дій, які можуть мати юридичне значення.
Основну увагу зосереджено на характеристиці правопорушень, учинених вербально, через аналіз елементів їх правової кваліфікації, зокрема об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони. Розглянуто їхню суспільну небезпеку, що пов’язана з інформаційним впливом на суспільні відносини, зокрема на права особи, громадський порядок, державну безпеку та інтереси правосуддя. Проаналізовано лінгвістичну експертизу як важливий інструмент для встановлення юридично значущих висловлювань.
Висвітлено питання нормативного закріплення правопорушень, учинених вербально, у кримінальному та адміністративному законодавстві України. Наведено приклади статей Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, які регулюють відповідальність за агресивні мовленнєві акти, зокрема погрози, цькування та заклики до вчинення правопорушень. Зазначено, що важливим аспектом правозастосування є врахування контексту висловлювань, їхнього змісту та можливих наслідків.
Наголошено на необхідності подальшого розвитку міждисциплінарних підходів до аналізу правопорушень, учинених вербально, що дасть змогу ефективніше класифікувати такі діяння за їхньою смисловою моделлю. Акцентовано на потребі системного закріплення поняття «правопорушення, учинене вербально» у правовій та науковій доктрині задля забезпечення адекватної юридичної оцінки подібних явищ
Підготовка кадрів для органів внутрішніх справ УРСР на зламі 60–70-х рр. ХХ ст.
Get PDFThe article examines the main aspects of recruitment, training and education of militia personnel in 1969–1970. The staffing of the Ukrainian SSR militia in this period can be considered satisfactory, but the situation with their qualitative composition, the level of special and higher education, advanced training of these personnel, the level of their combat and physical training was not satisfactory enough. As of the beginning of 1970, a certain part of the senior staff of the internal affairs bodies did not even have a general secondary education. There was a considerable lag in raising the educational level of employees in the criminal investigation, departments for combating the theft of socialist property and the State Automobile Inspectorate. The number of officers with higher education in these services increased extremely slowly and amounted to 15.2 % in the criminal investigation department, 21.0 % in the departments for combating the theft of socialist property, and 9.3 % in the State Automobile Inspectorate. At the beginning of 1970, every second police officer in the republic did not have a general secondary education, and in the departments of internal affairs of Ivano-Frankivsk, Rivne, Lviv, Ternopil, and Kherson regions, the number was up to 75 %. These were very low figures, which could not but affect the efficiency of these units. In many regional internal affairs departments, training sessions were held irregularly and in a poorly organised manner. Many militia employees were not able to shoot accurately, did not know the grounds for using weapons, and did not know sambo techniques. There were few group exercises and operational training sessions to teach officers how to conduct multidimensional preventive work, solve crimes in hot pursuit, and organise the search for and detention of dangerous criminals. The training of district inspectors did not sufficiently use the best practices of the best district inspectors. There were significant shortcomings in the organisation of initial training for newly recruited police officers. The Ministry of Internal Affairs of the Ukrainian SSR tried to improve this situation by considering this issue at its board, emphasising it in special directives and instructions, but despite this, no positive changes were actually achieved in 1969–1970. The leadership of the Ministry of Internal Affairs tried to improve the conditions of service in the militia, to make it more attractive and prestigious in order to retain personnel. To this end, uniforms were improved, and the awarding of the badge “Distinguished Militia Officer” was restored.У статті досліджено основні аспекти добору, підготовки та виховання кадрів міліції у 1969–1970 рр. Укомплектованість міліцейськими кадрами в УРСР у цей період загалом можна вважати задовільною, однак ситуація з їхнім якісним складом, рівнем спеціальної та вищої освіти, підвищенням кваліфікації, а також рівнем бойової та фізичної підготовки залишалася недостатньо належною. Певна частина начальницького складу органів внутрішніх справ станом на початок 1970 р. навіть не мала загальної середньої освіти. Значне відставання у підвищенні освітнього рівня працівників спостерігалося в карному розшуку, відділах боротьби з розкраданням соціалістичної власності та Державній автомобільній інспекції. Кількість працівників із вищою освітою в зазначених підрозділах зростала вкрай повільно й становила: у карному розшуку – 15,2 %, у відділах боротьби з розкраданням соціалістичної власності – 21,0 %, у Державній автомобільній інспекції – 9,3 %. Кожен другий міліціонер у республіці на початок 1970 р. не мав загальної середньої освіти, а в управліннях внутрішніх справ Івано-Франківської, Рівненської, Львівської, Тернопільської та Херсонської областей таких було до 75 %. Це були вкрай низькі показники, які не могли не позначитися на ефективності роботи цих підрозділів. Заняття зі службової підготовки в багатьох обласних управліннях внутрішніх справ проводилися нерегулярно та неорганізовано. Багато співробітників міліції не вміли влучно стріляти, не знали підстав для застосування зброї, не володіли прийомами самбо. Недостатньо проводилося групових вправ і тренувань з опанування методики профілактичної роботи, розкриття злочинів «по гарячих слідах», організації розшуку та затримання небезпечних злочинців. У підготовці дільничних інспекторів слабо використовувався передовий досвід кращих фахівців. Суттєві недоліки існували також в організації початкової підготовки новоприйнятих працівників міліції. Міністерство внутрішніх справ УРСР прагнуло покращити цю ситуацію, розглядаючи проблеми на засіданнях колегії, а також через видання спеціальних директив і вказівок. Однак упродовж 1969–1970 рр. реальних позитивних зрушень не відбулося. Керівництво Міністерства внутрішніх справ УРСР намагалося підвищити привабливість і престиж служби в міліції, зокрема шляхом удосконалення умов праці. Із цією метою було модернізовано однострій і відновлено нагородження нагрудним знаком «Відмінник міліції»
Sustainable Development Goals as a Component of the National Security System: Legal and Methodological Approaches
No full textThe article examines the place and role of sustainable development goals in the modern national security system of Ukraine. In the context of growing global challenges, military conflicts, climate change, information attacks and socio-economic instability, the integration of sustainable development principles into state security policy is becoming particularly relevant. It is shown that the Sustainable Development Goals cannot be considered in isolation from the security paradigm, since long-term stability is only possible with a comprehensive approach that covers economic, social and environmental dimensions, as well as the legal and institutional mechanisms for ensuring them. Particular attention is paid to the security dimension of the Sustainable Development Goals, in particular Goal 16, “Peace, Justice and Strong Institutions”, which most fully reflects the interconnection between security and sustainable development.
International and national regulatory and legal acts that form the legal basis for the implementation of the Sustainable Development Goals in Ukraine are analysed, in particular: the Law of Ukraine “On National Security of Ukraine”, the Decree of the President of Ukraine “On the Sustainable Development Goals of Ukraine for the period until 2030”, the State Strategy for Regional Development for 2020–2027, the Strategy for Environmental Security and Adaptation to Climate Change, the Information Security Strategy, and the National Recovery Plan for Ukraine. It is concluded that, despite the existence of individual strategies, the regulatory and legal framework remains fragmented and needs to be unified.
The article proposes a comprehensive risk-oriented approach to integrating the Sustainable Development Goals into national security policy, combining a systematic analysis of the interrelationships between security and development, indicator-based monitoring of results, and risk forecasting. The novelty of the study lies in identifying specific gaps in legal regulation and proposing a methodological model for assessing the effectiveness of integrating the Sustainable Development Goals into Ukraine’s security policy. It is argued that such an approach makes it possible to move from a declarative level of implementation to the practical realisation of sustainable development principles in the security sector, contributes to enhancing the institutional capacity of the state and the formation of a long-term state strategy focused on preventing complex threats and strengthening democratic institutions.У статті досліджено місце та роль Цілей сталого розвитку в системі сучасної національної безпеки України. В умовах зростання глобальних викликів, військових конфліктів, кліматичних змін, інформаційних атак і соціально-економічної нестабільності інтеграція принципів сталого розвитку в державну безпекову політику набуває особливої актуальності. Показано, що Цілі сталого розвитку не можуть розглядатися ізольовано від безпекової парадигми, адже довготривала стабільність можлива лише за умови комплексного підходу, який охоплює економічний, соціальний та екологічний виміри, а також правові й інституційні механізми їх забезпечення. Особливу увагу приділено безпековому виміру Цілей сталого розвитку, зокрема Цілі 16 «Мир, справедливість та ефективні інститути», яка найповніше відображає взаємозв’язок між безпекою і сталим розвитком.
Проаналізовано міжнародні, а також національні нормативно-правові акти, що формують правові засади імплементації Цілей сталого розвитку в Україні, зокрема: Закон України «Про національну безпеку України», Указ Президента України «Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року», Державну стратегію регіонального розвитку на 2020–2027 роки, Стратегію екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату, Стратегію інформаційної безпеки, Національний план відновлення України. Зроблено висновок, що, попри наявність окремих стратегій, нормативно-правова база залишається фрагментарною та потребує уніфікації.
У статті запропоновано комплексний ризик-орієнтований підхід до інтеграції Цілей сталого розвитку в політику національної безпеки, який поєднує системний аналіз взаємозв’язків між безпекою та розвитком, індикаторний моніторинг результатів і прогнозування ризиків. Новизна дослідження полягає у визначенні конкретних прогалин у правовому регулюванні та пропозиції методологічної моделі оцінки ефективності інтеграції Цілей сталого розвитку в безпекову політику України. Аргументовано, що такий підхід дає змогу перейти від декларативного рівня імплементації до практичної реалізації принципів сталого розвитку в секторі безпеки, сприяє підвищенню інституційної спроможності держави та формуванню довгострокової державної стратегії, орієнтованої на запобігання комплексним загрозам і зміцнення демократичних інститутів
Subjects of International Cooperation in Higher Education in Ukraine and the Limits of Their Competence
No full textThe need for legal research on international cooperation in higher education is driven, in particular, by the regional issue of European integration and the global issues of internationalisation and globalisation of higher education. The latter are the subject of a number of scientific studies, which, in terms of methodology, are partly based on the relevant experience and practices of international cooperation between higher education institutions, in particular foreign ones. In addition, various areas of international cooperation between higher education institutions give rise to a wide range of actors, which, from a legal point of view, requires separate research due to the large number of regulatory and legal acts that determine the legal status and limits of competence of the relevant actors. The article is devoted to identifying the subjects of international cooperation in the field of higher education and characterising the limits of their competence. International subjects of such cooperation are analysed, and national subjects are identified by studying various regulatory and legal acts of domestic national law. The limits of competence of subjects of international cooperation in higher education are outlined, and a basic list of criteria for their further classification is formed.
The subjects of international cooperation in the field of higher education are a system of international subjects (states and confederations, international intergovernmental and inter-state organisations, other subjects with a foreign component) and a system of subjects of domestic law, namely: the Verkhovna Rada of Ukraine; the President of Ukraine; the Cabinet of Ministers of Ukraine; ministries and other central executive bodies, their authorised departments and employees; advisory bodies to executive bodies; state-owned enterprises, institutions and organisations related to higher education and their authorised employees; local state authorities responsible for higher education and their authorised employees; state higher education institutions, scientific and scientific-production institutions and their structural subdivisions; commercial legal entities and individual entrepreneurs; public and/or self-governing organisations, associations, associations of individuals or legal entities in the field of higher education; individuals whose main activities or interests relate to the field of higher education.
The criteria for classifying entities involved in international cooperation in the field of higher education may include the following: subject, subject matter, influence, and industry.Необхідність юридичних досліджень міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти зумовлена, зокрема, регіональною проблемою щодо євроінтеграції та глобальними проблемами інтернаціоналізації і глобалізації вищої освіти. Останні є предметом низки наукових розвідок, які в контексті методології частково спираються на відповідний досвід і практики міжнародної співпраці закладів вищої освіти, зокрема іноземних. Крім того, різноманітні напрями міжнародної співпраці закладів вищої освіти породжують широке коло її суб’єктів, що з юридичної точки зору потребує окремого дослідження через наявність великої кількості нормативно-правових актів, які визначають правовий статус і межі компетенції відповідних суб’єктів. Статтю присвячено виокремленню суб’єктів міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти та характеристиці меж їхньої компетенції. Проаналізовано міжнародні суб’єкти такого співробітництва, а також виокремлено національні суб’єкти шляхом дослідження різноманітних нормативно-правових актів вітчизняного національного права. Окреслено межі компетенції суб’єктів міжнародної співпраці у вищій освіті, а також сформовано базовий перелік критеріїв для подальшої їх класифікації.
Суб’єктами міжнародної співпраці у сфері вищої освіти виступає система міжнародних суб’єктів (держави та конфедерації, міжнародні міжурядові та/або міждержавні організації, інші суб’єкти з міжнародною (іноземною) складовою) та система суб’єктів вітчизняного права, а саме: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їхні уповноважені підрозділи і працівники; дорадчі органи при органах виконавчої влади; державні підприємства, установи, організації, пов’язані зі сферою вищої освіти, та їхні уповноважені працівники; місцеві органи державного управління вищою освітою та їхні уповноважені працівники; державні заклади вищої освіти, наукові й науково-виробничі установи та їхні структурні підрозділи; комерційні юридичні особи і фізичні особи – підприємці; громадські та/або самоврядні організації, об’єднання, асоціації фізичних або юридичних осіб сфери вищої освіти; фізичні особи, основна діяльність або інтереси яких стосуються сфери вищої освіти.
Критеріями побудови класифікації суб’єктів міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти можуть виступати такі: суб’єктний, предметний, впливу, галузевий
Правотворчий досвід формування національного законодавства щодо права на свободу мирних зібрань
Get PDFУ статті досліджено питання законопроєктної діяльності у сфері законодавчого регулювання використання та здійснення права на свободу мирних зібрань в Україні. У суспільно-політичній думці неодноразово наголошувалося на необхідності законодавчого врегулювання обов’язків як суб’єктів, які здійснюють це право, так і органів публічної адміністрації під час організації та проведення мирних зібрань. Проаналізовано кількісно-якісні показники законотворчості, якість законопроєктів, їхню визначеність, зрозумілість та узгодженість із чинним законодавством України, відповідність конституційним нормам. Дослідження охоплює Проект Закону про гарантії свободи мирних зібрань, Проект Закону про порядок організації і проведення мирних заходів, Проект Закону про свободу мирних зібрань, а також доктринальні погляди на законотворчість у сфері регулювання права на свободу мирних зібрань в Україні. Зроблено висновок, що ці законопроєкти не забезпечують свободу використання та здійснення права на мирні зібрання, а натомість є спробою держави обмежити це право шляхом покладення на осіб, які бажають реалізувати своє право, додаткових обов’язків. Норми цих законопроєктів свідчать про те, що вони являють собою нормативно-правовий матеріал, який має застосовуватися не для регулювання загальної сфери використання та здійснення права на свободу мирних зібрань, а для встановлення окремих винятків із цих правил. Водночас запропоновані законопроєкти не вирішують низки важливих питань, таких як строки сповіщення, визначення об’єкта сповіщення, повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування щодо забезпечення безперешкодного здійснення цього права тощо. Законодавець цими законопроєктами намагається легітимізувати додаткові обов’язки для носіїв права на свободу мирних зібрань, перетворюючи негативне право, яке є гарантією здійснення інших конституційних прав, на позитивне право, використання чи здійснення якого залежить від розсуду органів публічної адміністрації.
На підставі глибинного аналізу зроблено обґрунтовані висновки щодо якості зазначених законопроєктів та доцільності їх удосконалення, а також важливості для громадянського суспільства ухвалення відповідних законодавчих актів у сфері свободи мирних зібрань.
Визначено, що розвиток правової системи має відбуватися в напрямі ухвалення законодавчих актів, у яких чітко окреслюватимуться повноваження органів публічної адміністрації під час організації і проведення мирних зібрань, а також уникнення покладення додаткових обов’язків на суб’єктів, які здійснюють це право.The article examines the issue of legislative activity in the field of legislative regulation of the use and exercise of the right to freedom of peaceful assembly in Ukraine. Public and political opinion has repeatedly emphasised the need for legislative regulation of the obligations of both the subjects exercising this right and public administration bodies when organising and conducting peaceful assemblies. The article analyses quantitative and qualitative indicators of lawmaking, the quality of draft laws, their clarity, comprehensibility and consistency with the current legislation of Ukraine, and their compliance with constitutional norms. The study covers the Draft Law on Guarantees of Freedom of Peaceful Assembly, the Draft Law on the Procedure for Organising and Conducting Peaceful Events, the Draft Law on Freedom of Peaceful Assembly, as well as doctrinal views on lawmaking in the field of regulating the right to freedom of peaceful assembly in Ukraine. It concludes that these draft laws do not ensure the freedom to exercise the right to peaceful assembly, but rather are an attempt by the state to restrict this right by imposing additional obligations on persons wishing to exercise their right. The provisions of these draft laws indicate that they constitute regulatory material that should be applied not to regulate the general sphere of use and exercise of the right to freedom of peaceful assembly, but to establish specific exceptions to these rules. At the same time, the proposed draft laws do not address a number of important issues, such as notification deadlines, the definition of the subject of notification, the powers of state authorities and local self-government bodies to ensure the unhindered exercise of this right, etc. With these draft laws, the legislator is attempting to legitimise additional obligations for those who enjoy the right to freedom of peaceful assembly, transforming a negative right, which is a guarantee of the exercise of other constitutional rights, into a positive right, the use or exercise of which depends on the discretion of public administration bodies. Based on an in-depth analysis, well-founded conclusions have been made regarding the quality of these draft laws and the advisability of improving them, as well as the importance for civil society of adopting relevant legislation in the field of freedom of peaceful assembly. It has been determined that the development of the legal system should be directed towards the adoption of legislative acts that clearly define the powers of public administration bodies in organising and conducting peaceful assemblies, as well as avoiding the imposition of additional obligations on those exercising this right
Зарубіжний досвід запобігання й протидії домашньому насильству в країнах Європейського Союзу та можливості його використання в Україні
Get PDFA comprehensive analysis of the organisational and legal framework for preventing and combating domestic violence in the Republic of Poland, the Czech Republic, as well as in the Republics of Latvia and Lithuania is carried out. The legislative and administrative legal regulation of the activities of the authorised entities of these EU member states in the field of combating domestic violence is analysed.
The main powers of police bodies and units of Latvia, Lithuania, the Czech Republic and Poland in the general system of prevention and counteraction to domestic violence are identified: conducting awareness-raising activities, suppression of unlawful acts, assessment of the risks of domestic violence, issuance of restraining orders, and referral of victims to special assistance institutions. The key role of EU police authorities and units in the formation and implementation of the state policy in the field of preventing and combating domestic violence is emphasised.
It is proved that the legislation on criminal and administrative liability for domestic violence in the studied countries differs from the Ukrainian one, since it sometimes lacks provisions that directly establish liability for domestic violence.
It is stressed that the analysed EU countries have established an effective system of social, psychological and legal assistance to victims of domestic violence. In particular, this is reflected in the functioning of extensive networks of specialised crisis centres and counselling centres which help these persons to draw up a personal safety plan, make referrals to specialised professionals, and resolve the issue of providing “emergency housing” for temporary residence, especially for women with minor children.
The paper formulates a number of conceptual provisions for improving the legal and organisational framework for preventing and combating domestic violence in Ukraine, taking into account the best law enforcement practices of the analyzed countries, in particular: establishing administrative liability for refusal to undergo a correctional programme for offenders; increasing the period of administrative detention of a person who has committed domestic violence to 24 hours; establishing the obligation of the offender to pay (part of the payment) for undergoing a correctional programme at the level of by-laws.Проведено комплексний аналіз організаційно-правових засад запобігання та протидії домашньому насильству в Республіці Польща, Чеській Республіці, а також у Латвійській та Литовській республіках. Проаналізовано законодавче й адміністративно-правове регулювання діяльності уповноважених суб’єктів зазначених держав – членів ЄС у сфері протидії домашньому насильству.
Визначено основні повноваження органів і підрозділів поліції Латвії, Литви, Чехії та Польщі в загальній системі профілактики та запобігання домашньому насильству: проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи, припинення протиправних дій, здійснення оцінки ризиків учинення домашнього насильства, винесення заборонних приписів, перенаправлення постраждалих до спеціалізованих установ допомоги. Наголошено на ключовій ролі органів і підрозділів поліції країн ЄС у формуванні та реалізації державної політики у сфері запобігання і протидії домашньому насильству.
Доведено, що законодавство про кримінальну й адміністративну відповідальність за вчинення домашнього насильства в досліджуваних країнах відрізняється від українського, оскільки в ньому подекуди відсутні норми, які прямо встановлюють відповідальність за вчинення домашнього насильства.
Наголошено, що в цих країнах створено дієву систему надання соціальної, психологічної та правової допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства. Зокрема, це виявляється у функціонуванні розгалужених мереж спеціалізованих кризових центрів, консультаційних пунктів, які допомагають постраждалим скласти план особистої безпеки, перенаправляють їх до профільних фахівців, вирішують питання щодо надання «екстреного» житла для тимчасового проживання, особливо жінкам із неповнолітніми дітьми.
Сформульовано низку концептуальних положень щодо вдосконалення правових та організаційних засад запобігання і протидії домашньому насильству в Україні з урахуванням кращих правоохоронних практик досліджуваних країн, зокрема: встановлення адміністративної відповідальності за відмову від проходження корекційної програми для кривдників; збільшення строку адміністративного затримання особи, яка вчинила домашнє насильство, до 24 годин; закріплення на рівні підзаконних актів обов’язку кривдника здійснювати оплату (або її частину) проходження відповідної корекційної програми; розроблення інституційного закону про захист осіб, що постраждали від домашнього насильства та насильства за ознакою статі
Summarising the Best Practices of Foreign Countries in the Field of Combating Corruption for Ukraine
No full textThe article provides a comprehensive analysis of the most successful foreign anti-corruption practices developed in countries such as Singapore, Georgia, Romania, Sweden, South Korea, Poland, the Czech Republic, France, Canada and the United States. Particular attention is paid to institutional models and mechanisms for coordinating anti-corruption policy. The role of specialised anti-corruption bodies, systems for monitoring the activities of civil servants, the digitisation of administrative procedures and tools for ensuring transparency are analysed. The examples of Singapore and South Korea demonstrate the effective combination of strict anti-corruption oversight with high standards of public administration. The experience of Georgia and Romania has shown the effectiveness of rapid institutional reforms with international support and active public control. The Swedish model, on the other hand, demonstrates a long-term preventive effect thanks to deep-rooted political integrity and openness in public administration.
The comparative analysis identifies the most effective anti-corruption tools that have the potential to be adapted to the Ukrainian context. The feasibility of introducing the principle of inevitability of responsibility, improving financial control mechanisms, strengthening the institutional capacity of anti-corruption agencies, introducing modern IT solutions in public administration, and ensuring the independence of investigative and judicial bodies has been substantiated. The critical importance of political will at all levels of government and the active participation of civil society has been emphasised.
Specific steps are proposed for the implementation of relevant mechanisms in the legislation and practice of Ukraine’s anti-corruption policy, taking into account the challenges associated with the state of war and post-war reconstruction.
Particular attention is paid to analysing the challenges associated with transferring foreign experience to the Ukrainian legal space. The risks of mechanically copying models without taking into account the socio-cultural context are considered. The importance of adaptation is emphasised, taking into account national specifics, institutional capacity and the level of trust in state institutions.
The article may be of interest to researchers, lawyers, politicians and experts in the field of public administration who are involved in reforming anti-corruption policy and developing effective models for preventing abuse in the public sphere.У статті здійснено комплексний аналіз найуспішніших зарубіжних практик протидії корупції, сформованих у таких державах, як Сінгапур, Грузія, Румунія, Швеція, Південна Корея, Польща, Чехія, Франція, Канада та США. Особливу увагу приділено інституційним моделям, механізмам координації антикорупційної політики. Проаналізовано роль спеціалізованих антикорупційних органів, системи контролю за діяльністю державних службовців, цифровізацію управлінських процедур та інструменти забезпечення прозорості. На прикладі Сінгапуру та Південної Кореї показано ефективне поєднання жорсткого антикорупційного нагляду з високими стандартами державного управління. Досвід Грузії та Румунії засвідчив результативність швидких інституційних перетворень за умови міжнародної підтримки й активного громадського контролю. Шведська модель, навпаки, демонструє довготривалий ефект превентивного характеру завдяки вкоріненій політичній доброчесності і відкритості державного управління.
У результаті порівняльного аналізу виокремлено найефективніші інструменти протидії корупції, що мають потенціал для адаптації в українських умовах. Обґрунтовано доцільність запровадження принципу невідворотності відповідальності, вдосконалення механізмів фінансового контролю, зміцнення інституційної спроможності антикорупційних агентств, упровадження сучасних ІТ-рішень у сфері публічного управління, а також гарантування незалежності слідчих і судових органів. Наголошено на критичній важливості політичної волі на всіх рівнях влади й активній участі громадянського суспільства.
Запропоновано конкретні кроки щодо імплементації релевантних механізмів у законодавство та практику антикорупційної політики України з урахуванням викликів, пов’язаних із воєнним станом і післявоєнною відбудовою.
Особливу увагу приділено аналізу викликів, що супроводжують перенесення іноземного досвіду в український правовий простір. Розглянуто ризики механічного копіювання моделей без урахування соціокультурного контексту. Наголошено на важливості адаптації з огляду на національну специфіку, інституційну спроможність і рівень довіри до державних інститутів.
Стаття може бути корисною для науковців, правників, політиків та експертів у сфері державного управління, які займаються реформуванням антикорупційної політики та розробленням ефективних моделей запобігання зловживанням у публічній сфері
The Essence and Features of International Cooperation in Higher Education in Ukraine
No full textInternational cooperation in higher education has a direct and significant impact on the international authority of the state, its integration into the world community, and the attraction of foreign investment. It covers a wide range of activities, from education and science to academic integrity and other areas of activity. The relevance of researching the essence of international cooperation in higher education and the features of its administrative and legal support is determined by the need to increase the competitiveness of domestic education and science, the desire to occupy high positions in international rankings and attract foreign investment. The implementation of these tasks is complicated by the cumbersome procedures of international cooperation, the lack of clear mechanisms for the legal regulation of certain types of cooperation, and the insufficient development of theoretical provisions. Despite a significant number of scientific works devoted to the administrative and legal support of international cooperation in various spheres of social relations, as well as to individual aspects of the activities of higher education institutions, there are still significant gaps in the coverage of issues of its legal regulation in the field of higher education. This article opens a series of studies on this topic and is devoted to summarising the basic aspects of the essence and content of international cooperation in the field of higher education in Ukraine, in particular in the context of the specifics and content of the norms of current legislation. The main objectives of the study are: to reveal the key characteristics of domestic and foreign studies; to analyse the content of the concept of “international cooperation” and the specialised category of “international cooperation in higher education”; to summarise the features of this phenomenon and highlight its characteristic features in the Ukrainian context.
In the course of the work, all tasks were completed and the author’s definition of the concept of “international cooperation in higher education” was formulated. The main legal relations that are its objects were also identified as follows: in the fields of law, education and educational activities, science and innovation, economics, humanitarian policy and investment.Міжнародне співробітництво у сфері вищої освіти справляє безпосередній і вагомий вплив на міжнародний авторитет держави, її інтеграцію до світової спільноти та залучення іноземних інвестицій. Воно охоплює широкий спектр діяльності – від освіти й науки до академічної доброчесності та інших напрямів діяльності. Актуальність дослідження сутності міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти й особливостей його адміністративно-правового забезпечення зумовлена потребою підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти і науки, прагненням посісти високі позиції у міжнародних рейтингах та залучити іноземні інвестиції. Реалізація цих завдань ускладнюється громіздкістю процедур міжнародної взаємодії, браком чітких механізмів правового регулювання окремих видів співробітництва та недостатньою розробленістю теоретичних положень. Попри значну кількість наукових праць, присвячених адміністративно-правовому забезпеченню міжнародного співробітництва в різних сферах суспільних відносин, а також окремим аспектам діяльності закладів вищої освіти, досі зберігаються істотні прогалини у висвітленні питань його правового регулювання у сфері вищої освіти. Представлена стаття відкриває цикл досліджень цієї тематики та присвячена узагальненню базових аспектів сутності й змісту міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти в Україні, зокрема в контексті специфіки і змісту норм чинного законодавства. Основними завданнями дослідження є: розкриття ключових характеристик вітчизняних та зарубіжних досліджень; аналіз змісту поняття «міжнародне співробітництво» та спеціалізованої категорії «міжнародне співробітництво у сфері вищої освіти»; узагальнення ознак цього явища та виокремлення його характерних рис в українських умовах.
У процесі роботи всі завдання було виконано та сформульовано авторське визначення поняття «міжнародне співробітництво у сфері вищої освіти». Також визначено основні правовідносини, що є його об’єктами: у сферах права, освіти та освітньої діяльності, науки й інновацій, економіки, гуманітарної політики та інвестицій
Sanctions in the System of Counteracting Criminal Asset Circulation: Criminological and Legal Analysis of the International Dimension of Application
No full textСтаттю присвячено визначенню поняття, місця, ролі санкцій як кримінологічного заходу в системі протидії злочинному обігу активів на міжнародному рівні. Здійснено дослідження поняття «санкції» як категорії міжнародного права, з’ясовано їхню кримінологічну природу, визначено місце в системі протидії злочинності взагалі та злочинному обігу активів зокрема.
У результаті проведеного дослідження запропоновано багатофакторну матрицю міжнародного виміру застосування санкцій як форми відповідальності держав за міжнародно протиправні діяння. Вона включає: а) суб’єктно-цільову компоненту з трьома категоріями держав, організацій та окремих фізичних осіб, на яких спрямовуються санкції; б) предметно-змістовну компоненту контрзаходів у межах притягнення держав до міжнародно-правової відповідальності, яка охоплює економічні, політико-дипломатичні та військово-політичні санкції; в) масштаб розгортання репресивного та превентивного санкційного впливу, який репрезентований трьома рівнями – глобальним, регіональним і локальним. Економічні обмежувальні заходи мають секторальний (сектори економіки з переліком підсанкційних суб’єктів господарювання, ділові контакти з якими забороняються), номенклатурний (переліки товарів), а також персональний характер (щодо конкретних фізичних осіб).
Доведено дисфункційність ООН як суб’єкта формування та реалізації глобальної міжнародної санкційної політики. Запропоновано внесення змін і доповнень до Статуту ООН щодо унормування порядку втрати права вето постійним членом Ради Безпеки, діяльність якого засуджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Відстоювано думку, що реалізація такого кроку дозволить розблокувати діяльність Ради Безпеки щодо адекватної реакції на міжнародно протиправні діяння держав, зокрема на агресію росії проти України.
Установлено існування прогалини у кримінально-правовому регулюванні відносин у сфері забезпечення примусового виконання приписів та обмежень, установлених міжнародними санкціями. Утім, усунення цієї прогалини вимагає ухвалення базового регуляторного нормативно-правового акта з питань визначення правового режиму міжнародних санкцій на території України.The article is devoted to defining the concept, place and role of sanctions as a criminological measure in the system of combating criminal asset trafficking at the international level. The concept of ‘sanctions’ as a category of international law has been studied, their criminological nature has been clarified, and their place in the system of combating crime in general and criminal asset trafficking in particular has been determined.
As a result of the study, a multifactorial matrix of the international dimension of sanctions as a form of state responsibility for internationally wrongful acts has been proposed. It includes: a) a subject-target component with three categories of states, organisations and individuals targeted by sanctions; b) a subject-content component of countermeasures within the framework of bringing states to international legal responsibility, which covers economic, political-diplomatic and military-political sanctions; c) the scale of the deployment of repressive and preventive sanctions, which is represented by three levels – global, regional and local. Economic restrictive measures are sectoral (sectors of the economy with a list of sanctioned entities with which business contacts are prohibited), nomenclature (lists of goods), and personal (relating to specific individuals).
The dysfunctionality of the UN as an entity for the formation and implementation of global international sanctions policy has been proven. Amendments and additions to the UN Charter have been proposed to regulate the procedure for the loss of veto power by a permanent member of the Security Council whose actions have been condemned by a resolution of the UN General Assembly. It has been argued that the implementation of such a step would unblock the Security Council\u27s ability to respond adequately to internationally illegal acts by states, in particular Russia’s aggression against Ukraine.
A gap has been identified in the criminal law regulation of relations in the field of enforcement of the provisions and restrictions established by international sanctions. However, eliminating this gap requires the adoption of a basic regulatory legal act on determining the legal regime of international sanctions on the territory of Ukraine