19735 research outputs found
Sort by
Правові питання екологізації у просторовому плануванні
No full textЕкологізація в просторовому плануванні сьогодні набуває особливої актуальності через поглиблення екологічної кризи, швидку урбанізацію та зростаючий вплив кліматичних змін. Нераціональне використання природних ресурсів, забруднення довкілля та скорочення зелених зон у містах створюють серйозні ризики для здоров’я населення і сталого розвитку територій.
Законодавство в сфері просторового планування є фрагментарним, відсутня єдина законодавча база, яка б об’єднувала питання містобудування, охорони навколишнього природного середовища та сталого розвитку. Все це ускладнює інтеграцію екологічних принципів у планування територій.
У Законі України «Про регулювання містобудівної діяльності» екологічній складовій у просторовій організації територій приділено мало уваги. І зв’язку з цим існують проблеми пов’язані з обмеженим урахуванням екологічних факторів під час затвердження містобудівної документації і відсутністю спрямування на вирішення екологічних проблем територіальних громад. Один із аспектів цієї проблеми полягає у тому, що при плануванні розвитку територій частіше за все враховуються тільки економічні фактори, такі як інвестиційна привабливість. Важливо внести до Закону положення про екологічне планування, визначивши найбільш значущі й узгоджені форми його адаптації до різних сфер системи «природа-суспільство». Це має включати просторове планування, ландшафтне планування, планування використання природних ресурсів, а також управління діяльністю суб’єктів господарювання, які впливають на стан довкілля.
У цьому контексті особливу значущість набуває розвиток концепції просторового планування, яке має стати ключовим інструментом для забезпечення сталого розвитку територіальних громад. Важливою основою такого підходу має бути екологічна складова, що враховує природний потенціал території. Екологічно орієнтоване просторове планування повинно стати не лише способом досягнення екологічної безпеки, але й засобом підвищення якості життя в територіальній громаді
Designing Robust Ukrainian GMO laws for PostWar Recovery: Facilitation of International Trade and the Bioeconomy
Get PDFThis article explores the development of Ukraine’s legal framework on genetically modified organisms (GMOs) in the context of European Union integration and post-war recovery. It analyses key regulatory challenges, including outdated biosafety laws, insufficient enforcement mechanisms and gaps in GMO detection and co-existence frameworks. Focus is placed on the 2023 Ukrainian GMO Law, which aligns with EU standards but is subject to delayed implementation. The article examines the legal tension between the EU’s interpretation of the precautionary principle in GMO law and Ukraine’s WTO obligations, highlighting the need for balanced, science-based regulation. In light of wartime agricultural disruption, the article argues that a robust, science-based GMO regulatory regime is essential for ensuring biosafety, facilitating market access and enabling the development of a resilient bioeconomy. GMO reform is thus positioned as a strategic necessity for Ukraine’s legal modernisation, economic recovery and long-term integration into the European and global systems
Відшкодування втрат лісогосподарського виробництва: законодавчі новели
No full textВказується, інститут відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, запровадженний ще за радянської доби, останнім часом зазнав суттєвих змін. Стаття присвячена новелам законодавства у сфері відшкодування втрат лісогосподарського виробництва. Відшкодування таких втрат пов’язане зі зменшенням площі земель лісогосподарського призначення, що зумовлює необхідність залучення до лісогосподарського виробництва компенсуючих площ або покращення якості існуючих земель. Втрати лісогосподарського виробництва, зумовлені вилученням (викупом) лісових земель та чагарників підлягають відшкодуванню та зараховуються до відповідних бюджетів у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.
В статті розглядаються різні «іпостасі» категорії «відшкодування втрат лісогосподарського виробництва». Передовсім наголошується, що відшкодування втрат виступає окремою функцією державного управління землями. Водночас ця категорія виконує землеохоронну роль відповідно до положень Земельного кодексу України. Окрім того компенсансація втрат – це самостійна складова економіко-правового механізму у галузі земельних відносин, тобто виступає в якості окремого засобу майнового характеру, який спрямований, з одного боку, на створення фінансової основи для виконання державних функцій у галузі земельних відносин, а з іншого – на стимулювання економічними засобами раціонального використання та охорони земель.
Звертається увага, що одна із основних законодавчих новел інституту відшкодування втрат стосується забезпечення реального виконання зацікавленою особою (громадянином або юридичною особою), яка змінює цільове призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення, занятої лісом або чагарником, зобов’язання щодо компенсації втрат лісогосподарського виробництва протягом шести місяців. З цією метою використовується гарантія банку, іншої фінансової установи або страхової організації як спосіб забезпечення виконання зобов’язання у сфері земельних відносин.
Окремо досліджується відшкодування втрат як специфічна правова форма економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, якій притаманні специфічні ознаки
Codification of Legislation: A Comparative Legal Study
No full textДисертаційна робота є першим комплексним компаративістським теоретико-правовим дослідженням кодифікації в Україні, а також країнах романо-германської, англо-американської правових систем та праві ЄС, в ході якого сформульовано нові теоретичні та практичні висновки та узагальнення
Запропоновано цілісне уявлення щодо сучасної концепції кодифікації в нашій державі шляхом формування базових понять та категорій, які розкривають її зміст. Кодифікацію визначено як комплексний правовий феномен, що розглядається як форма систематизації джерел кодифікації та як вид правотворчості. З одного боку, кодифікація передбачає глибоку переробку та об’єднання джерел права у єдиний, логічно узгоджений кодифікований акт, який вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин. З іншого - кодифікація є видом діяльності спеціально уповноважених суб’єктів, які, використовуючи правотворчий інструментарій, здійснюють розроблення та прийняття кодифікованого акта. Аргументовано доцільність впровадження в українську правотворчу діяльність новітніх підходів до кодифікації, які базуються на використанні таких джерел, як принципи права, стандарти, етичні правила, судові прецеденти, та інших позанормативних джерел регулювання, що дозволятиме приймати сучасні кодифіковані акти, модернізувати і гармонізувати вітчизняне законодавство відповідно до міжнародного права та права ЄС.
З’ясовано, що кодекс є різновидом нормативно-правового акта, який, будучи результатом кодифікаційної діяльності, виступає джерелом права, має специфічні ознаки, що відрізняють його від інших видів законодавчих актів. До таких ознак належать: високий рівень упорядкованості правових норм; системність і кодифікованість; унікальна форма і структура; стабільність дії та регулювання певної сфери суспільних відносин; специфічний предмет і метод правового регулювання; найвища юридична сила у відповідній галузі; відбиття важливих юридичних теорій і концепцій. Основною метою кодексу є виключне регулювання правових відносин певної галузі, підгалузі чи інституту права. Кодекс у правовій системі виконує низку особливих функцій, зокрема регулятивну, узгоджувальну, системоутворювальну, гармонізаційну, прогностичну та інформаційно-освітню.
Запропоновано класифікацію видів кодифікації залежно від предмета регулювання, суб’єктів здійснення та обсягу охоплення нормативного матеріалу. До основних видів кодифікації за предметом регулювання віднесено загальну, галузеву та спеціальну (інституційну, міжгалузеву) кодифікацію; за суб’єктами виокремлено державну, міжнародну та приватну (наукову); за обсягом регулювання - первинну і вторинну кодифікацію. Така класифікація дозволяє чіткіше визначити функціональні характеристики різних видів кодифікаційної діяльності, а також окреслити їх роль у забезпеченні системності, узгодженості та ефективності правового регулювання суспільних відносин.
Обґрунтовано, що перспективним є розвиток загальної, міжгалузевої та приватної кодифікації. Загальна кодифікація, як свідчить досвід США та ЄС, є важливим інструментом гармонізації законодавства, спрямованим на охоплення широкого спектра суспільних відносин в одному акті. Використання принципів і методів загальної кодифікації дозволить створити фундаментальні нормативні акти, які усунуть дублювання та колізії у законодавстві. Приватна (наукова) кодифікація, характерна для США та міжнародного права, має значний потенціал у створенні рекомендаційних модельних актів, що можуть бути основою для офіційної законотворчості. Україна може адаптувати цей досвід, залучивши наукові установи, експертів професійні організації до розробки модельних кодексів. Це сприятиме врахуванню як теоретичних, так і практичних сторін правового регулювання, а також підвищенню якості національного законодавства.
Зроблено висновок, що досвід США щодо участі органів місцевого самоврядування, міжурядових і міждержавних організацій у кодифікаційній діяльності також є корисним для України, зокрема в контексті реалізації реформи децентралізації. Прийняття муніципальних кодексів дозволить органам місцевого самоврядування ефективніше врегульовувати суспільні відносини на місцевому рівні. Міжгалузеву кодифікацію визначено як перспективний напрям розвитку національного законодавства, здатний забезпечити врегулювання комплексних правовідносин. Включення до міжгалузевих кодексів норм вітчизняного права, положень актів ЄС та міжнародного права сприятиме гармонізації законодавства України з європейськими стандартами, підвищенню його ефективності у контексті євроінтеграції та усуненню правових колізій національного, європейського та міжнародного рівнів.
Здійснено науковий аналіз кодифікації як найважливішого засобу систематизації нормативно-правових актів в романо-германській правовій системі та зроблено висновок, що адаптація законодавства України до сучасних трансформаційних процесів, обумовлених інтеграційними прагненнями нашої держави, є нагальною потребою, що вимагає врахування європейського досвіду оновлення кодифікованих актів. У процесі модернізації нормативно-правової бази важливим є оновлення застарілих кодексів, гармонізація їх положень із нормами права ЄС, а також врахування новітніх викликів, зумовлених політичними, економічними і технологічними змінами.
З огляду на успішний досвід Франції, Німеччини та інших держав романо-германської правової сім’ї, запропоновано конкретні напрями вдосконалення національного законодавства України. Одним із ключових напрямів є використання елементів прецедентної практики в кодифікованих актах, що сприятиме інтеграції наукових доктрин і судової інтерпретації у процес правозастосування й, як наслідок, уніфікації в тлумаченні та застосуванні норм європейського та міжнародного права, що дозволить забезпечити єдність розуміння та застосування чинних норм без необхідності прийняття нових кодексів. Окремої уваги заслуговує гармонізація національних кодексів із консолідованими актами ЄС.
Аналіз досвіду Франції та Німеччини свідчить про ефективність системного перегляду кодексів з метою їх відповідності директивам і регламентам ЄС, Результати проведеного дослідження закладають основу для розробки теоретичних і практичних рекомендацій щодо вдосконалення кодифікації законодавства України. Гармонізація кодексів із сучасними тенденціями кодифікації країн Західної Європи сприятиме інтеграції їх положень з нормами права ЄС.
Узагальнення досвіду кодифікації в країнах в англо-американській правовій системі дозволило зробити висновок про те, що кодифікація характеризується як фрагментарний процес систематизації нормативно-правових актів, що спрямований на впорядкування правових норм із збереженням домінування судового прецеденту. Основними рисами цієї системи є поступовий характер кодифікаційної діяльності, переважна орієнтація на процесуальні норми та інтеграція у кодекси прецедентного права, що забезпечує адаптивність правової системи до сучасних потреб правозастосування.
З’ясовано, що англо-американська правова система поступово впроваджує кодифікацію як ефективний інструмент реагування на потреби суспільства та удосконалення регулювання окремих галузей. Для України, як держави з континентальною правовою традицією, доцільним є збереження домінуючої ролі кодифікації у систематизації законодавства. Водночас запозичення окремих елементів англо-американського досвіду, таких як розробка модельних кодексів, кодифікація консолідованих актів та застосування рестатування права, сприятиме підвищенню гнучкості та адаптивності вітчизняного законодавства.
На основі аналізу досвіду США обґрунтовано необхідність впровадження в Україні модельних кодифікованих актів, які можуть стати рекомендаційною основою для створення офіційних законодавчих актів. Такий підхід забезпечить гармонізацію національного законодавства з нормами права ЄС та міжнародного права, а також сприятиме формуванню адаптивних і гнучких кодифікованих актів, здатних відповідати викликам сучасного правового регулювання.
Розкрито сутність кодифікації, як засобу систематизації правових актів ЄС. Встановлено, що кодифікація у праві ЄС є не лише інструментом упорядкування та систематизації нормативно-правових актів, але й механізмом інтеграції та уніфікації права держав-членів. Завдяки кодифікації усуваються правові колізії, дублювання норм, спрощується їх застосування, що забезпечує єдність правового простору ЄС.
З’ясовано, що джерелами кодифікації в праві ЄС є: по-перше, регламенти, директиви, рішення, які регулюють певну сферу суспільних відносин і які в подальшому об’єднуються в один спільний кодифікований акт (наприклад, Митного кодексу ЄС сфері митного регулювання (Регламент (ЄС) №952/2013); по-друге, принципи, стандарти, правила, які визначають, роз’яснюють та регулюють певну сферу правовідносин (наприклад, Principles of European Contract Law (PECL; Draft Common Frame of Reference, DCFR).
Зроблено висновок, що Україна, з огляду на свої євроінтеграційні прагнення, має запровадити подібні підходи до кодифікаційної діяльності. Кодифікацію законодавства ЄС спрямовано на впорядкування первинних та вторинних джерел права через прийняття уніфікованих регламентів, директив і рішень.
Виокремлено етапи кодифікації вітчизняного законодавства з законодавством ЄС. Обґрунтовано, що процес гармонізації права України з acquis communautaire має включати: аналітичний етап, який передбачає глибоке дослідження вітчизняних кодифікованих актів на предмет їх відповідності стандартам ЄС; правотворчий етап, що включає проектів кодифікованих актів із урахуванням принципів і положень кодифікованих актів ЄС; інтеграційний етап, спрямований на впровадження нових кодифікованих норм у правозастосовчу діяльність з метою забезпечення їх дієвості та відповідності вимогам ЄС. Гармонізація українського законодавства з acquis communautaire має враховувати не лише формальне наближення норм, а й їх змістовну відповідність європейським стандартам.
Обґрунтовано, що в сучасних умовах розвитку законодавства України кодифікація має відігравати ключову роль у впорядкуванні нормативно-правових актів, усуненні дублювання та правових колізій, а також створенні єдиних підходів до регулювання суспільних відносин. Україна повинна впровадити комплексний підхід до кодифікації, що передбачає аналіз чинних норм, їх систематизацію, гармонізацію з правовими актами ЄС та нормами міжнародного права.
Аналіз сучасного стану правового регулювання в Україні свідчить про нагальну потребу у прийнятті нових кодифікованих актів в багатьох сферах суспільних відносин. Зокрема, оновлення потребують Кодекс законів про працю України (КЗпП), Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), які не відповідають сучасним викликам та потребам суспільства та правозастосування. У сучасних умовах гібридної війни та зростання загроз національній безпеці прийняття Кодексу оборони України є необхідним для забезпечення комплексного правового регулювання у сфері оборони. Прийняття Екологічного кодексу України є необхідним для впровадження європейських екологічних стандартів, посилення державного контролю за дотриманням екологічного законодавства та ефективного вирішення екологічних проблем. Прийняття Інформаційного кодексу України є важливим для систематизації законодавства у сфері інформаційних технологій та кібербезпеки. Кодекс цифрових комунікацій має забезпечити адаптацію українського законодавства до європейських стандартів у сфері електронних комунікацій, сприяти інтеграції України до єдиного цифрового простору та ринку ЄС, а також стимулювати розвиток сучасних телекомунікаційних послуг. Розробка Інвестиційного кодексу України має вирішальне значення для створення прозорих та сприятливих умов для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій
Самоідентифікація особистості в сучасному інформаційному просторі: до концептуалізації смислу
Get PDFПоказано, що в періоди глобальних змін інформаційного суспільства людина закономірно опиняється в ситуації суперечливих процесів і подальшої кризи ідентичності. Стимулом для цього стали трансформації символічного універсуму, який виступає посередником між індивідом і суспільством і в межах якого здійснювалися й реґулювалися всі форми життєдіяльності кожного індивіда. Обґрунтовується, що людина значною мірою залежить від тих комунікативних зв՚язків, які об՚єднують її в соціальну спільноту, від панівних у ту чи іншу епоху системи знань і цінностей, і саме ці чинники впливають на формування ідентичності особистості в умовах інформаційного суспільства
Актуальні проблеми розвитку приватного права в Україні
Get PDFУ матеріалах круглого столу розглянуті теоретичні та практичні питання, пов’язані із розвитком приватного права в Україні, окреслені шляхи його реформування та удосконалення з урахуванням досвіду зарубіжних держав, а також надані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства
Роль наукових ідей та практичних розробок Ганса Гроса у формуванні концепції воєнної криміналістики
Get PDFAdvantages, features and impact of implementation of the Rome statute of the International criminal court on the national legislation of Ukraine
Get PDFУ статті проводиться науково-практичне дослідження переваг і можливих застережень ратифікації та імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду, їх впливу на національне законодавство України. Здійснюються комплексний аналіз тривалого процесу ратифікації, який тривав понад два десятиліття, з постановкою акценту на ключові події, що вплинули на прийняття цього рішення. Висвітлюються ключові переваги ратифікації, зокрема виконання євроінтеграційних зобов’язань, вдосконалення механізмів розслідування міжнародних злочинів, а також підвищення міжнародного авторитету України. Детально розглянуто законодавчі зміни, необхідні для імплементації положень Статуту, зокрема внесення поправок до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України. Особливу увагу приділено прикінцевим положенням у статті 124 Римського статуту, які впливають на ризики притягнення до відповідальності українських військовослужбовців. Аналізуються практичні аспекти виконання ордерів на арешт, виданих МКС, зокрема щодо російських високопосадовців, а також можливість залучення України до управління цільовими фондами для потерпілих. Наголошується на важливості участі України в діяльності Асамблеї держав-учасниць Міжнародного кримінального суду, що забезпечує можливість впливати на бюджет, відбір суддів і прокурорів, а також пріоритети суду. Розкриваються перспективи використання командної відповідальності для притягнення до суду військових командирів, відповідальних за системні злочини. Додатково розглянуто співвідношення між положеннями Римського статуту та Любляно-Гаазької конвенції, імплементація якої вимагає подальших законодавчих змін. Підкреслюється, що ратифікація Статуту є важливим кроком у гармонізації національного законодавства із міжнародними стандартами, що сприяє справедливості та зміцненню правової системи України
Cassation filters in the light of the right to access to justice: a constitutional and comparative study
No full textДисертація присвячена комплексній науково-правовій розробці природи права на доступ до правосуддя, в особливості права на доступ до суду касаційної інстанції в конституційно-порівняльному аспекті та пропозиціям щодо вдосконалення юридичного регулювання в цій царині. Україна перманентно перебуває у стані глибоких демократичних перетворень. Ратифікація 16 вересня 2014 року Угоди про асоціацію між Україною та ЄС стало одним із відчутних поштовхів для трансформаційних процесів. Зокрема, такої складової цієї Угоди, як реформування судоустрою в Україні. Система судоустрою найчастіше піддається впливу та змінам. Проте не всі нововведення мають, на жаль, лише позитивний практичний ефект. На виконання умов Угоди про асоціацію між Україною та ЄС – першим кроком було змінено Конституцію України, яка визначила принципово нову систему судоустрою. Наступним кроком стало введення у лютому 2020 року нових «касаційних фільтрів», які фактично, істотно ускладнили реалізацію права на доступ до правосуддя у розумінні права на доступ до касаційного оскарження. Розгляд такого питання: які наслідки введення «касаційних фільтрів» зазнало суспільство? – має гостру актуальність, тому що по своїй суті така новела в Конституції України та процесуальному законодавстві фактично призвела до встановлення дворівневої системи судоустрою. Обґрунтування Верховного Суду як суду права та утвердження сильної апеляційної інстанції наразі призводить до певного дисбалансу, адже певні проблеми судової влади на першому та другому рівні у поєднанні з закритістю Верховного Суду призводить до наявності великої кількості необґрунтованих рішень (невірне застосування норма матеріального та/або процесуального права) та порушення прав людини в цілому. Через те, що проблематика доступу до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції тісно пов’язана із розумінням права особи на доступ до правосуддя, саме тому виникла необхідність більш детального занурення у проблематику реалізації права на доступ до правосуддя у контексті права на касаційне оскарження. Крім того, постав теоретичний виклик, щодо аналізу самого механізму касаційного оскарження, який передбачений в процесуальному законодавстві з погляду його пропорційності, оскільки будь-яке законодавче регулювання чи обмеження повинні переслідувати легітимну мету та бути необхідними та пропорційними обмеженню права, не обмежуючи його настільки що порушується сама суть права. Тому процесуальні норми підлягають теоретичному аналізу з погляду порушення самої суті права. Окреслення цих проблемних питань стоїть у тісному взаємозв’язку з ефективністю захисту та відновлення порушених прав, а тому є актуальними на сучасному етапі.
Наукова робота є однією з перших спроб комплексного аналізу цієї проблеми, в межах якої: акумульовано та проаналізовано підходи до розуміння права на доступ до правосуддя в конституційно-правовому аспекті; сформовано та теоретично обґрунтовано висновки щодо сутності, становлення та розвитку права на доступ до правосуддя в Україні; з’ясовано місце та роль права на доступ до правосуддя в контексті захисту прав людини; розкрито роль права на доступ до правосуддя, в тому числі право на доступ до суду касаційної інстанції в контексті захисту прав і свобод громадянина; обґрунтовано, що право на доступ до правосуддя необхідно розглядати не тільки з точки зору принципу права, а й з погляду фундаментального права особи на доступ до правосуддя та отримання дійсно правосудного рішення; визначено, що право на доступ до правосуддя є невід’ємним елементом категорії прав людини та перебуває у безпосередньому зв’язку; визначено конституційно-правову природу права на доступ до суду касаційної інстанції; проаналізовано досвід конституційно-правового регулювання доступу до касаційного оскарження в країнах ЄС і США; виявлено проблемні моменти в реалізації права на доступ до правосуддя в країнах ЄС та США; досліджено практичні шляхи розв’язання проблем доступу до правосуддя в країнах ЄС та США та визначено можливості застосування цих підходів у національній практиці; висвітлено міжнародні стандарти права на доступ до правосуддя в практиці Європейського суду з прав людини та Венеційської Комісії; проаналізовано співвідношення конституційної скарги та касаційної скарги в контексті права на доступ до правосуддя; запропоновано шляхи вирішення низки практичних проблем реалізації права на доступ до правосуддя в аспекті можливості касаційного оскарження; обґрунтовано необхідність удосконалення існуючої системи судоустрою як на законодавчому, так і на конституційному рівнях.
У роботі висвітлюються основні проблеми, пов'язані з реалізацією права на доступ до правосуддя в Україні, та запропоновані шляхи вдосконалення системи судоустрою, зокрема в частині касаційного оскарження. Особлива увага приділяється питанням юридичної визначеності та рівності в судовому процесі.
Дисертаційне дослідження складається з 2-х розділів. Перший розділ присвячено теоретичним та конституційно-правовим основам права на доступ до правосуддя: визначення природи суду касаційної інстанції; проаналізовано теоретичне підґрунтя права на доступ до правосуддя в контексті практики національних судів так і іноземних країн, зокрема: США, Франція, Німеччина. Крім того, виявлено проблемні питання доступу до правосуддя в цих країнах та шляхів їх вирішення. На підставі досвіду цих країн виокремлено можливі шляхи вдосконалення національного законодавства. Окрему увагу було приділено аналізу позицій Європейського суду з прав людини з метою поглибленого вивчення окресленої тематики.
Приділено увагу історичному розвитку права на доступ до правосуддя через призму тематичних 4-ох хвиль, а саме 1) рівності доступу до правових послуг; 2) структурної нерівності в судовій системі; 3) неформального правосуддя; 4) запобігання та вирішення спорів; 5) ефективності та конкуренції з метою зниження судових витрат в судовій системі. Проаналізовано та сформульовано взаємозв’язок права на доступ до правосуддя із основоположним принципом права, а саме верховенством права, й, зокрема, таким його складовим елементом як принцип законності; обґрунтовано, що право на доступ до правосуддя за своєю сутністю є не лише принципом судочинства. Другий розділ за своєю сутністю має здебільшого практичний характер, позаяк проблеми доступу до правосуддя розглядались вже у нерозривному зв’язку із судовою діяльністю.
Проаналізовано сутність та значення Верховного Суду, як найвищого суду в судоустрої України не тільки з теоретичного боку, а й через аналіз відповідної судової практики, що є прямим відображенням ключової думки самого Верховного Суду. Досліджено механізми касаційного оскарження в Україні та обґрунтовано практичні проблеми реалізації права на доступ до касаційного оскарження. Досліджено механізм касаційного оскарження в країнах з різними правовими системами та правовими традиціями, зокрема: США, Франція, Німеччина та проведено порівняльний аналіз цих механізмів з правовим механізмом касаційного оскарження в Україні. Сформульовано та проаналізовано механізм взаємодії Верховного Суду та Конституційного Суду України в контексті реалізації права на доступ до правосуддя. Проаналізовано висновок Конституційного Суду України щодо визнання неконституційною норму, яка передбачала надмірно високу ставку судового збору за касаційне оскарження. Обґрунтовано невідповідність вимог щодо можливості касаційного оскарження в Україні принципам юридичної визначеності та рівності осіб (за майновим критерієм).
Обґрунтовано необхідність перегляду норм, які регламентують доступ до касаційного оскарження не тільки з точки зору розуміння Верховного Суду як екстраординарної інстанції, а й з позиції пропорційності обмежень, щоб не було порушено саму суть права на доступ до правосуддя.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані результати і зроблені висновки надалі можуть бути використані: – у науково-дослідній сфері – для дослідження особливостей і проблемних теоретичних питань правового регулювання реального доступу до Верховного Суду, як касаційної інстанції та ефективного захисту прав людини ; – у правотворчості та практичній діяльності – при опрацюванні законопроєктів щодо внесення змін до процесуальних кодексів в частині підстав для касаційного оскарження