19735 research outputs found
Sort by
Legal regulation of the activities of territorial recruitment and social support centers, fulfillment of military and transportation obligations, reservation of military obligators for the mobilization period and wartime
Full text linkУ статті досліджуються актуальні питання, пов’язані з організацією та функціонуванням територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (надалі –ТЦКСП, центри) в умовах воєнного стану в Україні. Основна мета центрів полягає у мобілізації ресурсів, виконанні військово-транспортного обов’язку та бронюванні військовозобов’язаних. Однак діяльність ТЦКСП стикається з численними проблемами, які суттєво ускладнюють їх ефективність. По-перше, недосконалість законодавства, яке не завжди враховує специфіку сучасних викликів, зокрема воєнних. По-друге, розмитість нормативних актів та відсутність чітких механізмів реалізації військово-адміністративних заходів призводять до нерегулярностей у їх виконанні. Однією з ключових проблем є недостатня координація між різними органами влади, що, в свою чергу, створює перешкоди для своєчасного і ефективного виконання завдань, покладених на ТЦКСП. Також відзначаються недоліки в процедурах призначення керівників, які можуть впливати на якість управлінських рішень та виконання функцій центрів. У статті детально розглядається правове регулювання виконання військово-транспортного обов’язку та бронювання військовозобов’язаних, акцентуючи увагу на основних змінах у цій сфері. Дослідження, проведене на основі аналізу діючої нормативноправової бази, виявляє існуючі прогалини, які негативно впливають на загальну ефективність діяльності ТЦКСП та, відповідно, на обороноздатність держави. Наприклад, недосконалі механізми бронювання можуть призводити до зловживань і несправедливостей. Автори акцентують увагу на необхідності вдосконалення адміністративно-правових норм, що регулюють діяльність ТЦКСП, з метою запобігання зловживанням і підвищення прозорості процесів бронювання військовозобов’язаних. Для досягнення наведених цілей необхідно впровадити комплексний підхід, що включає розробку антикорупційних механізмів, вдосконалення процедур контролю та забезпечення громадського моніторингу діяльності центрів. Лише за умов дотримання цих принципів можна сподіватися на покращення ситуації в сфері мобілізації та оборони, що є критично важливим для забезпечення національної безпеки України в умовах воєнного конфлікту
Правове регулювання воєнного і надзвичайного станів в Україні
No full textУ статті аналізується нормативно-правова база воєнного та надзвичайного станів в Україні. Основну увагу приділено Конституції України, законам «Про правовий режим воєнного стану» та «Про правовий режим надзвичайного стану», а також відповідним указам Президента та постановам Кабінету Міністрів. Розглядаються проблеми правового регулювання, зокрема, недостатня визначеність меж обмеження прав і свобод, ризики зловживання владою та виклики інформаційній безпеці. Автор наголошує на необхідності вдосконалення законодавства, створення чітких механізмів реалізації обмежень і моніторингу дотримання прав людини, а також посилення міжвідомчої координації у сфері кібербезпеки
Людиноцентричний та психологічний підходи у діяльності Національної поліції України та Національної гвардії України: правові та етичні аспекти
Full text linkУ статті досліджується сутність та практичне значення людиноцентричного та психологічних підходів у діяльності Національної поліції України та Національної гвардії України крізь призму правових і етичних засад. Підкреслюється, що в умовах воєнного стану та трансформації системи сектору безпеки й оборони України пріоритетність прав і свобод людини набуває особливої ваги. Людиноцентричний підхід розглядається як концептуальна основа сучасної моделі публічного управління, орієнтованої на забезпечення гідності, безпеки та прав громадян. Аналізуються основні нормативно-правові акти, що визначають діяльність правоохоронних органів, зокрема Закон України «Про Національну поліцію», Закон України «Про Національну гвардію України» та інші акти, які регламентують етичні стандарти служби. Висвітлюється роль професійної етики, службової дисципліни, комунікаційної культури й довіри суспільства як ключових чинників ефективної реалізації людиноцентричного підходу. Окрему увагу приділено порівняльному аналізу міжнародних практик дотримання стандартів прав людини у діяльності правоохоронних органів та їх імплементації в українське законодавство. Обґрунтовується необхідність посилення етичної підготовки особового складу, підвищення прозорості діяльності силових структур та удосконалення механізмів цивільного контролю. Робиться висновок, що ефективне впровадження людиноцентричного підходу сприяє підвищенню рівня довіри до Національної поліції України та Національної гвардії України, формує позитивний імідж держави як правової та демократичної, орієнтованої на цінність людського життя та верховенство права
Навчально-методичний посібник для практичних занять і самостійної роботи з навчальної дисципліни «Розслідування кримінальних правопорушень: загальнокриміналістичні засади методики, тактики та технології» (вибіркової)
Full text linkProcedural procedure for clarifying the circumstances of criminal proceedings and verifying them with evidence at the stage of the trial.
No full textУ дисертації вирішено наукове завдання, що полягає в комплексному дослідженні сутності процедури з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами як етапу стадії судового розгляду.
Розкрито теоретико-методологічні основи реалізації засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості під час судового розгляду.
Опрацьовано теоретико-прикладні підходи вчених та практиків до поняття та змісту категорії «змагальність», прослідковано її ґенезу в кримінальному процесуальному законодавстві України. На рівні міжнародно-правових стандартів акумульовано правові позиції Європейських правових інституцій щодо окресленого питання.
Констатовано, що змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одним із фундаментальних принципів кримінального провадження, що визначає його типологію та побудову. Змагальність є гарантією реалізації прав учасників процесу, а також ключовим елементом балансу процесуальних прав сторін кримінального провадження.
Сформульовані ознаки, притаманні змагальності в кримінальному провадженні як правовому поняттю (правовій категорії): а) унормованість, яка полягає в тому, що відповідна засада має нормативний зміст, що знаходить своє відображення в базовій ст. 22 КПК України, а також інших положеннях Кодексу, які обумовлюють її реалізацію («надають практичного життя»); б) комплексність (всеохоплюючий характер) – означає те, що правила, які визначають зміст змагальності, розповсюджуються на всіх учасників кримінального провадження, які відстоюють свої інтереси в змагальній процедурі в межах кримінального процесу; в) загальнообов’язковість, яка передбачає обов’язок виконання приписів, що становлять зміст засади; г) правозахисна функція - полягає в тому, що органи та особи, які здійснюють кримінальне провадження, мають забезпечувати реалізацію прав та законних інтересів учасників кримінального провадження в змагальній процедурі.
Звернуто увагу, що ст. 22 КПК України має дещо «обмежений» зміст, оскільки закріплює змагальність виключно між сторонами кримінального провадження. Норма не охоплює змагального характеру процесу, що має місце під час відстоювання інтересів інших суб’єктів, які в межах кримінального провадження або за його результатами можуть бути притягнуті до матеріальної або процесуальної відповідальності, чи до них будуть застосовані інші заходи кримінально-правового характеру. Аргументовано, що до сторін кримінального провадження мають бути віднесені не тільки учасники, визначені у п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, але й будь-які особи, які під час судового провадження, маючи «процесуального опонента», захищають свої права або відстоюють законні інтереси.
Зроблено висновок, що оптимізація структури судового розгляду як невід’ємної складової системи кримінального процесу є передумовою забезпечення його цілісності та дієвості, реалізації засад кримінального провадження та досягнення його завдань.
Підкреслено, що наразі КПК України не відмежовує частин (етапів) судового розгляду. Параграф 3 глави 28 КПК України закріплює загальну процедуру судового розгляду, його положення охоплюють всі етапи цієї стадії та весь комплекс процесуальних дій, що на ній вчиняються. На основі аналізу наукових праць вчених, історичного екскурсу до діючого в різні періоди кримінального процесуального законодавства України, підтримано та додатково обґрунтовано думку щодо доцільності подальшого нормативного закріплення поділу етапів судового розгляду на певні частини. Запропонована відповідна архітектоніка, назва та їх змістовне наповнення, зокрема:
§ 3. Процедура судового розгляду
§ 3.1. Початок судового розгляду.
§ 3.2. З’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірка їх доказами.
§ 3.3. Судові дебати.
§ 3.4. Заключне слово обвинуваченого.
§ 3.5. Ухвалення та проголошення вироку.
Виявлено невідповідність назв стадій судового провадження, закріплених загальними положеннями кодексу (ст. 3), та тих, що містяться в главах 28-32 КПК України. З метою усунення розбіжностей рекомендовано: а) замінити назву глави 29 «Судові рішення» на «Ухвалення та проголошення судового рішення»; б) замінити назву глави 31 «Провадження в суді апеляційної інстанції» на «Провадження з перегляду судових рішень в апеляційному порядку»; в) замінити назву глави 32 «Провадження в суді касаційної інстанції» – на «Провадження з перегляду судових рішень у касаційному порядку».
Звернуто увагу, що Глава 29 КПК України («Судові рішення») має всеохоплюючий характер, оскільки в ній закріплені загальні правила щодо всіх судових рішень, зокрема: визначені їх види; встановлені зовнішні (законність, обґрунтованість, вмотивованість) та внутрішні (щодо змісту) вимоги до них (ст. 370, 372, 374); унормовані питання щодо порядку проголошення судового рішення (ст. 376), виправлення описок і очевидних арифметичних помилок (ст. 379), його роз’яснення (ст. 380) тощо. З точки зору законодавчої техніки запропоновано, щоб норми, які визначають види судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанції, вимоги до них знайшли своє відображення у главі 29 КПК України. Аргументовано, що правила, які регламентують таємницю наради суддів (ст. 367) та конкретизують питання, що вирішуються судом при ухвалені вироку (ст. 368), також мають знайти своє місце в цій главі, оскільки вони повністю корелюють її назві та змісту.
Відмічено, що в процедурі з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, суд має дискреційні та імперативні повноваження. Надано їх визначення та характеристика.
Зроблено висновок, що на цьому етапі судового розгляду сторони в змагальній процедурі доводять (спростовують) існування обставин, що підлягають встановленню в кримінальному провадженні, за допомогою зібраних ними матеріалів, які у свою чергу досліджуються (апробуються) на предмет належності (ст. 85 КПК України), допустимості (ст. 86 КПК України) та достовірності для того, щоб суд міг посилатися на них у рішенні як на докази.
Обґрунтовано, що процедура визначення судом обсягу доказів, які необхідно дослідити в судовому розгляді, та встановлення порядку їх дослідження, не повинна бути формалізованою. Раціональний підхід до цього питання впливає на ефективність судової діяльності, є передумовою реалізації засади розумних строків, дотримання змагальності сторін і, як наслідок, точного встановлення всіх фактичних обставин кримінального провадження та прийняття законного, обґрунтованого, вмотивованого та справедливого рішення. У зв’язку з цим:
– підтримана позиція щодо доцільності запровадження в КПК України процедури судових промов. Доведено, що їх проголошення має психолого-юридичне значення;
– акцентовано увагу, що визначення порядку дослідження доказів включає в себе вирішення наступної групи питань: встановлення послідовності аналізу джерел доказів (які в першу чергу, а які в останню); встановлення послідовності аналізу доказів в межах одного джерела (наприклад, кого зі свідків допитувати спочатку, а кого в кінці; які документи досліджувати в першу чергу, а які в другу); встановлення послідовності аналізу доказів конкретних учасників судового провадження; визначення методу дослідження доказів. Наведено авторське поняття «визначення порядку дослідження доказів», під яким пропонується розуміти діяльність суду та інших учасників судового провадження, спрямовану на вирішення в змагальній процедурі питання про послідовність та метод дослідження доказів, що формалізується в ухвалі суду;
– рекомендовано на нормативному рівні закріпити обов’язок сторін судового провадження висловлюватися щодо виду та обсягу доказів, що є в їх арсеналі, або надати суду реєстр матеріалів, якими вони будуть обґрунтовувати свою позицію;
– доведено, що найбільш раціональним варіантом з’ясування обставин кримінального провадження є такий, коли сторона озвучує обставину, існування якої планує довести (спростувати), після чого підтверджує її доказом (їх сукупністю). Далі інші учасники судового провадження висловлюють думку щодо цього питання, суд перевіряє і уточнює отриману інформацію;
– оцінено положення, що міститься в абзаці 7 ч. 1 ст. 349 КПК України, а саме, докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, зі сторони захисту – у другу. Висловлено думку, що окреслене правило є складовою концепції сприяння захисту в кримінальному провадженні (Favor defensionis), дозволяє стороні захисту з точки зору тактики та стратегії визначитися з «міцністю» позиції прокурора та переконливістю власної. Констатовано, що з практичної точки зору такий порядок не є оптимальним, оскільки не враховує позиції учасників кримінального провадження, можливість їх неявки. Запропоновано абз. 7 ч. 1 ст. 349 КПК України викласти в наступній редакції: «Докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, зі сторони захисту – в другу. Такий порядок може бути змінений за клопотанням сторони захисту, а також вмотивованим рішенням суду з метою забезпечення оперативності та ефективності кримінального провадження»
State control in the economic sector
No full textУ роботі проаналізовані різноманітні наукові підходи до визначення змісту і сутнісних ознак загального державного контролю і його інституціонального різновиду – державного контролю у сфері господарської діяльності. Наголошено, що існуючий плюралізм поглядів при характеристиці досліджуваних правових явищ одночасно пов’язаний як із різноманітністю завдань самої управлінської діяльності держави в цілому, так і з інституціональною (галузевою) спеціалізацією контролю в господарському секторі зокрема. Обґрунтовано потребу включати мінімально необхідні (специфічні) ознаки при формуванні дефініції «державний контроль у сфері господарської діяльності» для чіткого визнання цієї форми державної управлінської діяльності, тобто такі, що притаманні суто державному контролю, уникаючи спільних з іншими формами державного управління ознак. Крім того, для вирішення проблеми різночитання сфери охоплення державного контролю та наявності різних підходів що до охоплення державним контролем господарських відносин і, як наслідок, визначення місця контрольних функцій держави в досліджуваній сфері запропоновано деталізувати смисловий обсяг і зміст термінів «господарська діяльність», «господарські правовідносини», «безпосередня господарська діяльність» як категорій, що прямо окреслюють межі контролю держави у відповідному секторі. Проведений аналіз показав доцільність розгляду державного контролю у сфері господарської діяльності дуалістично: у «вузькому значенні» як державний контроль, пов’язаний із перевіркою безпосередньої господарської діяльності суб’єкта господарювання (виробництво і реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг), а у «широкому сенсі» – як державний контроль, пов’язаний з веденням суб’єктом господарювання господарської та супутньої (опосередкованої) щодо центральної (основної) діяльності. Запропоновано авторську дефініцію поняття «державний контроль у сфері господарської діяльності», представлено новий підхід до визначення основних особливостей та ознак державного контролю у сфері господарської діяльності.
Під час розгляду проблеми окреслення об’єкта і предмета державного контролю у сфері господарської діяльності доведено, що наявність кореспондуючих прав і обов’язків в ході взаємовідносин контролюючого і підконтрольного, а також активна участь останнього в контрольному процесі зумовлюють необхідність включення до структури державного контролю не тільки підконтрольного учасника (об’єкта контролю), а й його матеріальні показники або виробничі та інші процеси, що підлягають перевірці в межах виконання контрольної функції держави. Цього при здійсненні контролю у сфері господарської діяльності не враховують сучасні наукові підходи. Сформульовані пропозиції щодо більш детального трактування об’єкта і предмета контролю, що вивчається.
Доведено доцільність розглядати цілі і значення контролю, що є предметом дослідження, дуалістично: по-перше, як «практичного виконавця» контрольних заходів держави «взагалі», тобто з позицій забезпечення належного виконання правових приписів об’єкта контролю шляхом виявлення й запобігання можливим порушенням вимог законодавства у сфері предметних (у даній роботі господарських) відносин; по-друге, як діяльність державних інституцій з проведення господарської політики держави (як механізм реалізації, стадію або один із інструментів проведення державою політики у сфері господарювання). У ході розгляду цілей сучасної держави у господарському секторі акцентовано на існуючих прогалинах у сучасному законодавстві в частині визначення цілепокладання державного контролю у сфері господарської діяльності. Запропоновано шляхи їх усунення. Надано ряд пропозицій з оптимізації системи функцій і принципів державного контролю у сфері господарської діяльності. Висвітлено проблему сучасної системи суб’єктів даного контролю в Україні, охарактеризовані і класифіковані основі нормативно-правові акти з досліджуваних питань. Приділено увагу юридичній відповідальності, що настає за результатами проведення даного різновиду державного контролю. Зокрема, наголошено, що фінансова відповідальність на відміну від відповідальності, визначеної нормами Господарського кодексу України, за своєю природою більше тяжіє до адміністративної, а отже, виокремлення її у певний різновид юридичної відповідальності варто визнати невиваженим кроком законодавця.
На основі аналізу наукової літературі фахового спрямування і законодавства відзначено, що ефективність вибору конкретних інструментів проведення державного контролю багато в чому залежить від оптимальності вибору підстав для класифікації і теоретично належного обґрунтування його диференціації з урахуванням вимог галузевої (інституціональної) специфіки. Доведено, що розподіл контролю за сферами суспільних відносин взагалі має закладатися в основу розбудови й оптимізації як системи законодавчих актів, так і системи органів владних повноважень, що втілюють контроль у реальну площину людських взаємовідносин у досліджуваній сфері. Доведено, що сучасна законодавча модель визначення сфери суспільних відносин, поставлених під охорону за допомогою здійснення державного контролю за господарськими відносинами, не відповідає їх реального обсягу. Зокрема, аргументовано, що існує необхідність виокремлення як самостійного різновиду в системі державного контролю держконтролю за забезпеченням додержання суб’єктами господарювання законодавчих вимог, пов’язаних з їх господарською компетенцією. Зроблено ряд інших пропозицій.
З урахуванням багатогранності господарської діяльності в рамках роботи представлено авторське бачення диференціації досліджуваного різновиду контролю та його класифікації за напрямами або за сферою суспільних відносин. Через виокремлення предметних особливостей та специфіки механізму реалізації охарактеризовано місце основних різновидів контролю в системі державного контролю за господарською діяльністю
Окрему увагу приділено формам і методам державного контролю у сфері господарської діяльності. В ході вивчення окресленого питання було виявлено, що як на теренах наукового поля, так і в рамках вітчизняного законодавства проблема їх розмежування досі залишається невирішеною. Проведений аналіз показав, що тотожні за назвою інструменти контролю. З огляду на сказане констатовано, що розмежування форм, методів, способів і засобів державного контролю на законодавчому рівні не доречне, не має і практичної значущості їх закріплення в нормативно-правовій базі. На нашу думку, з’ясування співвідношення форм і методів в механізмі реалізації суспільних відносин слід віднести до прерогативи наукового обговорення для всебічного розгляду особливостей відповідних правових явищ. Також під час дослідження доведено, що специфіка механізмів реалізації контрольно-наглядових повноважень органів контроля за господарською сферою похідна від особливостей сфер господарювання, оскільки саме ці останні визначають засоби контролю.
Обґрунтовано, що державний контроль за веденням господарської діяльності тісно переплітається з іншими напрямами державного контролю у сфері господарювання, зокрема, у сфері безпеки праці, охорони здоров’я, екологічним тощо. У рамках дослідження розкрито основні методи, притаманні контролю, що розглядається, надана їх класифікація.
Встановлено, що у вітчизняній науці кожному окремому різновиду (напряму) державного контролю у сфері господарської діяльності приділялося достатньо уваги, однак вони майже не розглядалися з позиції складової державного контролю у сфері господарювання, що і було поставлено за головну мету останньої частини дисертаційного дослідження. Під час висвітлення особливостей різновидів (напрямів) державного контролю у сфері господарської діяльності визначено основні шляхи удосконалення існуючої системи як для нього в цілому, так і для окремих його різновидів зокрема. Запропоновано внесення конкретних змін до чинного законодавства.
Акцентовано на проблемі гарантій захисту прав, свобод і інтересів суб’єктів господарювання в ході проведення державного контролю у сфері господарської діяльності. Особливу увагу приділено аналізу доцільності впровадження адміністративної медіації як одного з найпопулярніших інноваційних заходів сучасності.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що її теоретичні положення, висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані в законотворчій діяльності – під час внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» та інших нормативних актів; у правозастосовній діяльності – при вдосконаленні конкретних інструментів у ході проведення державного контролю у сфері господарської діяльності; в освітньому процесі – у процесі викладання навчальних дисциплін «Адміністративне право», «Господарське право», підготовки навчально-методичних матеріалів і освітніх програм за темою «Державний контроль у сфері господарської діяльності»; в науково-дослідній діяльності – для подальших досліджень питань державного контролю у сфері господарської діяльності та ін
Мethodology of criminalistics: modern understanding, discussion problems, research prospects
No full textThe Legal Status of Migrant Children in European Union Law within the Framework of the Common Policy on Asylum, Subsidiary, and Temporary Protection
No full textДисертація є першим в українській науці міжнародного і європейського права дослідженням, яке присвячене комплексному розкриттю теоретичних і практичних засад правового регулювання статусу дітей-мігрантів у праві Європейського Союзу у межах спільної політики притулку, допоміжного і тимчасового захисту, а також специфіки його розвитку відповідно до Пакту про міграцію і притулок 2024 року у рамках передбачених ним правових механізмів. У роботі розкривається зміст терміну «дитина-мігрант», який у праві ЄС вживається переважно в актах «м’якого» права та науковій доктрині.
Встановлено, що в науці права ЄС сформувалися два основні підходи до його розуміння – широке та вузьке. У широкому значенні термін «дитина-мігрант» охоплює усіх дітей, які мігрували до або в межах ЄС і не мають громадянства країни перебування. У вузькому розумінні поняття «дитина-мігрант» обмежується колом дітей, які є громадянами третіх країн і прибули до держав- членів Союзу, на яких поширюється міграційна політика ЄС. Запропоновано типологізацію правових статусів дитини у рамках різних політик Європейського Союзу з урахуванням обсягу та особливостей прав особи і кореспондуючих їм обовʼязків держав-членів, що випливають із права ЄС, за такими критеріями: наявність громадянства ЄС; наявність сімейних звʼязків із громадянами ЄС або громадянами окремих третіх країн із якими укладені спеціальні договори; законність перебування на території держави-члена; наявність супроводу повнолітньою особою, яка несе за неї відповідальність; ступенем вразливості, що дає право на спеціальний (міжнародний або тимчасовий захист) у праві ЄС; напрямками політик Європейського Союзу у межах його предметної компетенції.
Розкрито правову природу спільної європейської системи притулку щодо неповнолітніх, яка ґрунтується на ідеї гуманності і взаємної солідарності держав- членів.
Досліджено генезу правового регулювання статусу дітей-мігрантів у праві ЄС, що дозволило виділити пʼять ключових історичних етапів: 1) закладення правових основ регулювання на базі міжнародних договорів держав-членів поза межами правопорядку ЄС (1954-1993); 2) регламентація правового становища дітей-мігрантів у праві ЄС на основі актів «мʼякого» права за Маастрихтським договором (1993-1999); 3) запровадження мінімальних обовʼязкових стандартів прав неповнолітніх у сфері вимушеної міграції на основі Амстердамського договору (1999-2009); 4) посилення правових гарантій захисту прав дітей відповідно до Лісабонського договору (2009-2024); 5) подальше вдосконалення правового регулювання статусу дітей мігрантів в умовах нових викликів у рамках Пакту про міграцію і притулок 2024 року (2024 – наш час). Наголошується на тому, що повага до прав дитини є наскрізним зобовʼязанням ЄС та держав-членів у рамках предметної компетенції Союзу, що покладає на них додаткові зобовʼязання у контексті реалізації мети та завдань, визначених установчими договорами у межах внутрішньої і зовнішньої політики Європейського Союзу. Більше того, це один із ключових пріоритетів у сучасній стратегії Європейського Союзу щодо прав людини. Акцентовано увагу на концепції вразливості неповнолітніх у праві ЄС, яка зумовлює посилені гарантії їхнього захисту на основі принципу забезпечення найкращих інтересів дитини і є обґрунтуванням їхньої позитивної дискримінації, що своєю чергою покладає на держав-членів додаткові зобовʼязання гарантувати спеціальні права, щоб досягти рівних умов користування загальними правами з іншими, непривілейованими групами осіб або зменшити негативні наслідки вразливості таких осіб у суспільстві.
Надано характеристику правовій регламентації статусу дитини-мігранта на трьох рівнях: міжнародно-правовому, наднаціональному (інтеграційному або рівні ЄС) та національному.
Досліджено значення універсальних і регіональних міжнародних договорів і актів «мʼякого» у праві ЄС у контексті правового становища неповнолітніх у межах спільної європейської системи притулку. Особлива увага присвячена Женевській конвенції про статус біженців 1951 р. та Конвенції про права дитини 1989 р., які формально не будучи джерелами права ЄС, є основою розвитку права ЄС у межах спільної політики притулку, допоміжного і тимчасового захисту. Розкрито значення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. у правопорядку Європейського Союзу, яка захищає основоположні права, які розглядаються загальними принципами права Союзу.
Розкрито особливості співвідношення норм первинного права ЄС, що стосуються правового регулювання статусу дітей у праві ЄС, і зроблено висновок, що норми Договору про ЄС та Хартії ЄС про основоположні права, що стосуються усіх категорій неповнолітніх, та норми Договору про функціонування ЄС у межах спільної політики притулку, допоміжного і тимчасового захисту співвідносяться за правилами lex generalis та lex specialis. Надано правовий аналіз положень актів первинного права ЄС, що стосуються спільної політики у сфері притулку, допоміжного і тимчасового захисту, які деталізуються в актах вторинного права Союзу, що мають їм відповідати. Законодавчі акти ЄС, які стосуються міжнародного і тимчасового захисту, містять як загальні права, які мають бути забезпечені особам незалежно від їхнього віку, так і спеціальні права, які стосуються неповнолітніх. Передбачено також додаткові спеціальні права для неповнолітніх без супроводу як найбільш вразливої категорії дітей-мігрантів. На основі порівняльного аналізу прав, які гарантуються неповнолітнім за нормативними актами ЄС у сфері міжнародного і тимчасового захисту, доведено, що обсяг прав бенефіціарів тимчасового захисту і, відповідно, кореспондуючих їм обовʼязків держав-членів, є суттєво обмеженим від заявників та осіб, яким надано міжнародний захист. Йдеться про право на доступ до житла, права на охорону здоровʼя, права на освіту, а також права неповнолітніх без супроводу.
Окрема увага приділяється практиці Суду ЄС, яка є основою розвитку вторинного права Європейського Союзу і служить цінним інтерпретаційним джерелом для правильного застосування норм права ЄС на національному рівні держав-членів. Наголошується, що має принципове значення для ефективного забезпечення прав неповнолітніх як однієї із найбільш вразливих категорій мігрантів на національному рівні, оскільки держави-члени досі зберігають значні дискреційні повноваження щодо регулювання їхнього статусу у межах своєї юрисдикції. Акцентовано увагу на значенні принципу найкращих інтересів дитини у праві ЄС у межах спільної політики у сфері притулку, допоміжного і тимчасового захисту. Наголошено, що цей принцип є основою телеологічного і аксіологічного тлумачення положень актів вторинного права ЄС Судом Європейського Союзу.
Обґрунтовано, що у рамках спільної політики у сфері притулку, додаткового і тимчасового захисту неповнолітні без супроводу є однією із найбільш вразливих і одночасно найбільш захищених у праві ЄС категорій вимушених мігрантів, що покладає на держав-членів додаткові позитивні зобовʼязання задля забезпечення ефективної реалізації їхніх прав у процесі міграції.
Наголошується на тому, що провідна роль у забезпеченні прав дітей- мігрантів у межах ЄС належить державам-членам, які зберігають широкі дискреційні повноваження у регулюванні правового становища дітей-мігрантів, що зумовлено домінуванням директив у системі джерел правового регулювання, які є рамковими та загальними правовими інструментами. Досліджено передумови прийняття та надано змістовну характеристику нормативним актам у рамках Пакту про міграцію і притулок 14.05.2024 р., що ґрунтується на засадах гнучкої системи солідарності і справедливого розподілу відповідальності між державами-членами Європейського Союзу та базується на комплексному та збалансованому підході до регулювання міграційних процесів у рамках політики ЄС у сфері прикордонних перевірок, спільної політики у сфері притулку та політики щодо боротьби з нелегальною міграцією. Встановлено, що однією із найважливіших новацій у законодавчих змінах є суттєве посилення правових гарантій для дітей-мігрантів, що відображає загальну тенденцію до підвищення рівня захисту прав особливо вразливих категорій осіб у рамках сучасної європейської міграційної політики.
Обґрунтовано, що повномасштабна російська агресія проти України стала важливим чинником, що вплинув на пріоритети і зміст проєктів нормативних актів, які згодом були прийняті у рамках Пакту про міграцію і притулок; зокрема, у звʼязку із масовим переміщення вимушених мігрантів з України, здебільшого жінок і дітей, було посилено правові стандарти, які стосуються оцінки потреб вимушених мігрантів та їхньої інтеграції у приймаючих країнах, окрім того, були підтримані пропозиції із запровадження спеціальних кризових механізмів для регулювання ситуації інструменталізації, в якій треті країни або недержавні актори підтримують або сприяють переміщенню громадян третіх країн до кордонів держав-членів задля дестабілізації обстановки і створення ризиків для національної безпеки і громадського порядку.
Розкрито особливості правового регулювання статусу дітей-мігрантів на основі змін, внесених нормативними актами у рамках Пакту про міграцію і притулок 2024 року, у рамках правових механізмів скринінгу, міжнародного захисту (на основі прикордонної процедури, прискореної процедури та звичайної процедури) та механізмів управління міграційними потоками (у рамках процедур трансферу, релокації, процедур в умовах кризи або форс-мажору, процедури переселення та гуманітарного прийому), які характеризуються специфічною метою, принципами та заходами і зумовлюють відмінності правового становища дітей-мігрантів на різних етапах їхнього перебування на території держав-членів ЄС. Виявлено, що найширший обсяг прав для дітей-мігрантів гарантується у рамках звичайної процедури міжнародного захисту
Військові кримінальні правопорушення проти порядку проходження військової служби: детермінація та шляхи запобігання
Full text linkУ статті розглядаються актуальні питання запобігання військовим кримінальним правопорушенням, що посягають на встановлений порядок проходження військової служби. Автор прагне виявити ключові фактори, які впливають на дисципліну та правопорядок у військових формуваннях і на цій основі запропонувати ефективні напрями профілактики зазначених правопорушень, як на системному, так і на індивідуальному рівнях. Наголошено, що ключовим завданням для розробки дієвих стратегій стає усунення першопричин, виявлення та розуміння всіх чинників та умов, які обумовлюють або сприяють вчиненню військовослужбовцями дій, що порушують встановлений порядок проходження військової служби. Серед них виділено низку чинників, пов’язаних з недостатньою ефективністю правової системи та недосконалістю законодавства, недоліками у системі організації військової служби та управління, динамікою взаємин у військовому колективі, характером бойових дій та психологічним станом військовослужбовця. Розглянуто індивідуально-особистісні детермінанти, які залежать від психологічних та характерологічних особливостей самої особистості військовослужбовця, таких як правовий нігілізм, психологічна нестійкість, сімейні проблеми тощо. На підставі дослідження вказаних детермінант робиться висновок, що правопорушення проти порядку проходження військової служби є досить складним явищем, яке рідко зумовлене однією причиною. Зазвичай, це результат поєднання багатьох факторів, які можуть варіюватися в залежності від конкретної ситуації та обставин, а отже й впливати на поведінку військовослужбовця. Ці фактори можуть бути як внутрішніми, пов’язаними з особистими переконаннями, психологічним станом та моральними цінностями, так і зовнішніми, що випливають з умов служби, відносин у колективі та загальної ситуації в державі, армії чи зоні бойових дій. На основі проведеного аналізу запропоновано комплекс заходів, спрямованих на запобігання військовим кримінальним правопорушенням, а саме: забезпечення доступу до психологічної підтримки та консультацій для військовослужбовців, приділення уваги їх якісній професійній підготовці та психологічній адаптації; психологічна підготовка особового складу, яка формує цілий комплекс психологічних якостей та навичок, критично важливих для успішного виконання завдань, особливо в найскладніших, екстремальних умовах; підвищення соціальних гарантій для військовослужбовців; посилення ролі командирів та правоохоронних органів у профілактичній роботі та інші
Феномен національної безпеки у синергетичному контексті
Full text linkУ статті здійснена спроба філософського осмислення феномена національної безпеки крізь призму синергетичної парадигми. Автори пропонують розглядати національну безпеку як складну, відкриту та самоорганізуючу систему, що формується в умовах постійної взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників. У роботі проаналізовано ключові категорії синергетики ‒ біфуркацію, атрактор, стохастичність, ентропію та емерджентність ‒ у контексті українського історичного досвіду та сучасних викликів. Особливу увагу приділено ролі духовної сфери як системотворчого чинника, здатного генерувати нові ціннісні орієнтири в періоди соціальної нестабільності. Обґрунтовується, що синергетичний підхід дозволяє не лише глибше зрозуміти динаміку загроз, а й окреслити потенціал для формування нової культури національної безпеки, заснованої на свободі, гідності та солідарності