East/West: Journal of Ukrainian Studies
Not a member yet
377 research outputs found
Sort by
Social Estates, Occupation, and HISCO: A New Study of Odesa in 1897
Full text linkOdesa was one of the largest and most important cities in the Russian Empire. Numerous studies have addressed the economic development and social structure of Odesa, but there are some gaps in the knowledge of the social stratification during the nineteenth century. Although most studies of the social and economic histories of Ukraine provide qualitative or highly aggregated quantitative data, micro-data at the level of individuals and households in Ukraine are rare. This paper provides new micro-data from the 1897 census in Odesa. It is the first attempt to code occupations of Odesa workers according to the Historical International Standard Classification of Occupations (HISCO). Of the 2,435 individuals in the 457 sampled households analyzed, 1,443 individuals demonstrate 86 of the unique occupations coded with the international HISCO scheme. The analysis compares these HISCO occupations by the social estates, the gender, and the language of the surveyed individuals. The study confirms several old hypotheses but also unearths new findings regarding the number of urban females involved in service and sales occupations
Review of Leonid Heretz, translator. History of Ukraine-Rus\u27: Economic, Cultural, and National Life in the Fourteenth to Seventeenth Centuries. By Mykhailo Hrushevsky.
No full textМистецький опір російському «не вторгненню» в Україну
Full text linkWhen Russia invaded Ukraine in 2014, the Russian media ran what I propose to call a simulation of “non-invasion”—a spectacle aimed to distance Russia from the war. This essay explores activist art resistance against this simulation. Specifically, I discuss three art projects that were staged during the first, most violent year of the Russian-Ukrainian conflict: Mariia (Maria) Kulikovs\u27ka’s performance at “Manifesta 10” in St. Petersburg, Serhii Zakharov’s guerrilla installations on the streets of occupied Donetsk, and Izolyatsia’s #onvacation occupation of the Russian pavilion at the 56th Venice Biennale. These art projects, I argue, not only attacked the simulation from the outside as independent entities, but, by penetrating the simulation on site and online, they disrupted it from within.
I offer three reasons to support this claim. First, these art projects superimposed images of the invasion over the physical sites where the “non-invasion” simulation dwelt and, in this way, not only made the war visible but also produced “a glitch in the matrix” effect—a conflict within the simulation visual regime that was inconsistent with its concealment function. Second, they “hailed” (in Louis Althusser’s terms) actants of the simulation as subjects of Putin’s regime, provoking suppressive reactions that proved Russia’s participation in the war—which the simulation, thus, failed to downplay. And third, with carefully orchestrated strategies of online outreach to the public, these art projects attached themselves to the media dimension of the simulation, making the simulation’s media proliferation work against itself.Під час вторгнення Росії в Україну у 2014 році російські медіа інсценізували спектакль, спрямований на відмежування Росії від війни, який я пропоную називати симуляцією «не-вторгнення». У цій статті я досліджую як активістське мистецтво чинило опір цій симуляції. Зокрема, я розглядаю три мистецькі проекти, створені в перший, найзапекліший рік російсько-українського конфлікту: перформанс Марії Куліковської підчас «Маніфести 10» у Санкт-Петербурзі, партизанські інсталяції Сергія Захарова на вулицях окупованого Донецька та захоплення російського павільйону фондом «ІЗОЛЯЦІЯ» в рамках акції #onvacation на 56-й Венеційській Бієнале. Я обґрунтовую, що ці арт-проекти не лише атакували симуляцію ззовні як незалежні явища, але, проникаючи в неї на місцях та в мережі, підірвали її зсередини.
На доказ цього твердження я висуваю три аргументи. По-перше, ці арт-проекти накладали зображення вторгнення на фізичні місця, де діяла симуляція «не-вторгнення», і в такий спосіб не тільки привернули увагу до війни, а і спричинили ефект «збою в матриці» — дисонанс усередині візуального режиму симуляції, несумісний із її призначенням. По-друге, вони «окликували» (скористаймося терміном Луї Альтюссера (Louis Althusser)) творців симуляції як підлеглих путінського режиму, провокуючи останніх вдаватись до актів придушення і тим самим виявляти участь Росії у війні, яку симуляції, отже, не вдавалося приховати. По-третє, завдяки ретельно спланованим стратегіям онлайн-охоплення, ці арт-проекти вкорінилися в медійному вимірі симуляції. Тож, медійне розповсюдження цього обману лише сприяло його спростуванню
The Odesa Image in Odesa-Themed Restaurants
Full text linkThe popularity of Odesa-themed restaurants across the world presents an opportunity to explore a possible core of the Odesa city myth, sedimented into consumer space. The article analyzes 63 enterprises in seventeen countries, examining the cuisine, interiors, restaurant concepts, media reviews, and visitor reports on social media. The theoretical framework of this study revolves around the concept of memory entrepreneurship, the concept of travelling mnemonic plots, and instruments of marketing semiotics, especially the “cultural mélange” phenomenon. The surveyed restaurants reveal a specific picture of an Odesa “memoryscape,” formed as a dense palimpsest. The key themes are the motifs of an inverted world and of a lost Paradise. The plot of the Odesa myth in restaurants outside Odesa can be described as a temporal loop, starting at several points simultaneously, traversing the space of the world, then collapsing and returning to the departure time in a gesture of grief over the lost paradise.Авторка припускає, що популярність у світі ресторанів з одеською тематикою надає можливість дослідити можливе ядро одеського міського міфу, що є седиментованим в споживчому просторі. У статті аналізуються 58 закладів з чотирнадцяти країн світу. Ресторатори використовують різні «мови», щоб розкрити одеську тему в інтер’єрах закладу. Загальним місцем в «одеських» ресторанах є практично повна відсутність зображень сучасного міста в інтер’єрах. Цікавою рисою інтер’єрів «одеських» ресторанів є дивовижні хронологічні мікси. Так званий культурний меланж створює ефект привабливості, що виникає за рахунок використання маркерів різних культурних просторів в одному інтер’єрі. Ресторани демонструють специфічну картину одеського memoryscape, що формує густий палімпсест. Меседж «одеських» ресторанів може бути проговорений різними символічними мовами, що описані у статті. Ностальгія є дуже важливим поняттям в процесі роботи над пошуком базових елементів одеського міфу. Поєднання непоєднаного (високе та низьке, центр та маргіналія) є ядром одеської ностальгії. Хронологічні мікси в «одеських» ресторанах побудовані на маркерах часів «швидких грошей» (перши десятиліття існування міста, період Нової Економічної Політики, ринок «Сьомий Кілометр» як місце виживання в злиденні 1990-ті). Ключова тема тут – це мотив світу догори ногами. Сюжет одеського міфу в ресторанах поза Одесою може бути описаний як часова петля, що починається в декількох точках одночасно, проходить через простір руйнування світу та повертається до початку в жесті суму за втраченим раєм. Парадиз Одеського міфу має образ перевернутого світу, в якому панують дитяча радість, відкриті можливості та зневага до соціальних умовностей
Сади толерантності: війна на Донбасі очима українських художниць
Full text linkWith ongoing war in the Donbas, war narratives and war images saturate public media in Ukraine, the discourse contaminated by ideological remnants of the Soviet World War II cult and by fake news. Art that deals with war wounds can subvert the familiar visual language of war propaganda, where the suffering of victims is a mere pretext for touting the inevitable triumph of the heroes. Currently in Ukraine, the most prolific art in this regard is produced by women-artists who address the trauma of war through painting and installations that offer highly personalized accounts. Often touching upon extreme circumstances, their art is about tolerance, both in terms of endurance and of the mutual understanding necessary for cohabitation. Alevtyna (Alevtina) Kakhidze’s ongoing performance creates an opportunity to comprehend the war in the Donbas from multiple perspectives, including that of a gardener. She associates the tending of plants with her mother who died on occupied territory, refusing to leave her garden. Mariia (Maria) Kulikovs\u27ka’s sculptures serve as shooting targets for separatists in the occupied centre of contemporary art in Donetsk. Vlada Ralko’s paintings of tortured bodies become a metaphor for scars garnered by a war that remains close to home. Paintings and sculptures by Maryna Skuharieva (Skugareva) and Anna Zviahintseva (Zvyagintseva) address the ruin of representation inflicted by war, and the conceptual performance by Liia (Lia) Dostlieva and Andrii Dostliev contemplates the healing process of war wounds. Neither making spectacle from the “pain of others” nor deeming it unrepresentable, this art seeks emphatic alternatives to traditional war narratives.В умовах війни, що вже давно pозгортається на Донбасі, українські медіа вщент переповнені воєнними наративами та образами, а цей дискурс несе ознаки забруднення ідеологічними пережитками радянського культу Другої світової війни та численними фейковими новинами. Твори мистецтва, що зображують рани війни, здатні підірвати звичну візуальну мову воєнної пропаганди, де біль постраждалих – лише привід для оспівування невідворотного тріумфу героїв. Авторами більшості подібних творів в Україні на сучасному етапі стають жінки-мисткині, які висвітлюють травми війни через парсипативні практики, живопис та інсталяції, надаючи вкрай особисті точки зору або залучаючи у якості учасників людей, уражених війною. І хоча їхня творчість нерідко торкається екстремальних обставин, вона присвячена терпимості – як з точки зору витривалості, так і взаєморозуміння, необхідного для гармонійного співіснування. Тривалий перформанс Алевтини Кахідзе дозволяє осмислити війну на Донбасі з різних сторін, навіть з погляду садівника. Турбота про рослини асоціюється в жінки з рідною матір’ю, яка померла на окупованій території, відмовившись покинути свій сад. Скульптури Марії Куліковської перетворилися на мішені для куль сепаратистів в окупованому центрі сучасного мистецтва в Донецьку. На картинах Влади Ралко, що зображують понівечені тіла, метафорично проступають шрами, нанесені війною, що триває. Полотна і скульптури Марини Скугарєвої і Анни Звягінцевої стосуються руйнування репрезентації війною, а в концептуальному перформансі Лії і Андрія Достлєвих розглядається процес загоєння воєнних ран. Мистецтво не влаштовує видовище з «чужого болю», але й не вважає його таким, що неможливо зобразити. Мистецтво прагне віднайти емпатичну альтернативу традиційним воєнним наративам
