Institutional repository of Taras Shevchenko National University of Kyiv eKNUTSHIR
Not a member yet
15422 research outputs found
Sort by
Legal Foundations of Civil-Military Interaction between the Armed Forces of Ukraine and Volunteer Organizations
No full textБондар В. П. Правові засади цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 08 право за спеціальністю 081 «Право». – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. – Київ, 2026.
У дисертації на основі аналізу доктринальних, нормативно-правових та практичних аспектів цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке полягало в тому, щоб виявити суперечності та прогалини, які гальмують ефективне здійснення вказаної взаємодії, а також на основі системного підходу запропонувати низку заходів правового та організаційного характеру для її оптимізації.
Визначено сутність та призначення взаємодії цивільного та військового компонентів на загальнодержавному, територіальному та локальному рівні. На підставі аналізу концептуальних відходів до сутності цивільно-військової взаємодії запропоновано їх класифікацію, яка включає атрибутивний, процесуальний, синергетичний, релятіонистський, детермінаційний, комунікаційний та військово-правовий підходи.
Визначено поняття та властивості цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями. Місію взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями сформульовано як забезпечення за допомогою взаємних зусиль високої обороноздатності військових формувань та безперешкодної реалізації демократичних цінностей громадянського суспільства, завдяки чому досягається сталість відносин на всіх рівнях функціонування держави. Встановлено, що розуміння місії волонтерських організацій пройшло три етапи, на першому з яких вказана місія розглядалися як спосіб забезпечити правові рамки для надання фізичної, лінгвістичної, логістичної, інформаційної та іншої допомоги туристам та спортивним вболівальникам, які прибували в Україну з інших держав та не володіли українською мовою і знаннями про національну специфіку. На другому етапі значні зміни у розумінні місії волонтерської діяльності відбулися під час Революції Гідності, коли протести проти порушення демократичних стандартів в нашій державі охопили велику кількість населення. У цей період волонтерська діяльність та її призначення стали сприйматися як визначення і задоволення критичних для українського суспільства потреб. Третій етап трансформації місії волонтерських організацій відбувся після початку вторгнення російської федерації у 2014 році. Якщо попередній етап акцентував увагу на наданні допомоги представникам громадянського суспільства, то на третьому етапі місія волонтерства постає в якості збереження української держави як цивілізаційної цінності, забезпечення спроможності органів публічної влади, військових формувань та інших публічних інституцій виконувати свої функції.
Запропоновано класифікацію загальних та секторальних принципів цивільно-військової взаємодії - засадничих положень сумісної діяльності військових та цивільних, які мають своїм підґрунтям управлінську практику, досвід інституцій громадянського суспільства та військових формувань.
Визначено, що головна правова проблема здійснення волонтерської діяльності в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації полягає в тому, що волонтерські організації та волонтери не мають права проводити збори благодійних пожертв, у тому числі і для надання допомоги Збройним Силам України та іншим військовим формуванням (про це свідчить аналіз положень абзаців 1 і 2 ст.1 Закону України «Про волонтерську діяльність» у системному зв’язку із положеннями ст.ст.1, 7 Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації»). Однак законодавець, замість того, щоб ліквідувати цю суперечність у профільних законах, ще більш ускладнив її шляхом застосування механізму реєстрації волонтерів у Реєстрі волонтерів України з метою отримання податкових преференцій. Необов’язковість реєстрації у вказаному Реєстрі у поєднанні з відсутністю у легальному правовому статусі волонтера права проводити збори благодійних пожертв створює численні можливості для шахрайства і зловживань.
Встановлено, що правовий статус Збройних Сил України та волонтерських організацій як суб’єктів цивільно-військової взаємодії має велику кількість суперечностей та прогалин, основними з яких є: а) відсутність у Законі України «Про національну безпеку» правомочностей військових формувань здійснювати взаємодію з громадянським суспільством і його інститутами; б) прогалини у визначенні у Законі України «Про національну безпеку» ролі та місця благодійних та волонтерських організацій; в) наділення у Законі України «Про Збройні Сили України» правом здійснювати взаємодію з громадськістю Міністерства оборони України при відсутності такого права у Збройних Сил України; г) відсутність у Законі України «Про Збройні Сили України» прав та обов’язків суб’єктів цивільно-військового співробітництва; ґ) помилкове вживання у понятті цивільно-військового співробітництва у Законі України «Про оборону України» категорії координація, яка передбачає обов’язкову участь третього координуючого суб’єкта; д) неврахування у легальному визначенні поняття цивільно-військового співробітництва у Законі України «Про оборону України» таких важливих його напрямів, як репатріація тіл загиблих військових та цивільних, а також супровід членів сімей військовослужбовців як заходів, що здійснюються з метою поваги захисникам України і жертвам війни, а також з метою виконання державою своїх соціальних зобов'язань перед тими, хто захищає країну; е) відсутність законодавчого визначення поняття військової частини, що вимагає складних доктринальних тлумачень для доведення правових підстав військових частин бути отримувачами волонтерської допомоги; є) відсутність вимог до доброчесності волонтерів, що робить цілком законними випадки, коли особи з непогашеною судимістю, які вчинили особливо тяжкі злочини, кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки, корупційні або пов’язані із корупцією правопорушення тощо, виступають такими ж повноправними суб’єктами цивільно-військової взаємодії, як і інші громадяни; ж) розмитість законодавчих підстав набуття правового статусу волонтера (відсутність обов’язкової наявності посвідчення волонтера, суперечності у визначенні організації, яка має оформлювати таке посвідчення; 3) положення Закону України «Про волонтерську діяльність» щодо врахування досвіду волонтерської діяльності в якості практики здобувачів освіти не знайшли свого розвитку в освітньому законодавстві, що робить їх значною мірою декларативними; и) має місце суперечність між назвою Розділу II Закону України «Про волонтерську діяльність» і змістом означеного розділу, що сприяє правовій невизначеності категорії волонтерської організацій та вимагає доктринального тлумачення її співвідношення з категорією організації, яка залучає до своєї діяльності волонтерів; і) прогалини Розділу II Закону України «Про волонтерську діяльність» дозволяють обходити обмеження у фінансуванні політичних партій і використовувати активність волонтерів для створення переваг партії на виборах або у політичній сфері в цілому, при цьому всі ризики використання волонтерів у діяльності політичних партій покладаються не на них, а на державу. Численні вади прогалини законодавчого регулювання волонтерської діяльності примушують суб’єктів правовідносин заповнювати такі правові лакуни на локальному рівні. Це не вирішує проблеми якості законодавчого регулювання, але дозволяє напрацьовувати правові механізми найбільш доцільної організації волонтерської діяльності.
Класифіковано проблеми, притаманні сучасному етапу взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями. Обґрунтовано позицію, відповідно до якої у Законі України «Про волонтерську діяльність» не знайшли свого відображення такі умови, визначені у Доктрині цивільно-військового співробітництва НАТО (NATO Standard AJP-3.19. Allied Joint Doctrine for Civil-Military Cooperation, 2025), як: ризики під час здійснення волонтерської діяльності і правові наслідки в разі їх настання; особливості зв’язку між договірними сторонами; особливості обміну інформацією із забезпеченням інформаційної безпеки та захисту персональних даних; координаційні механізми волонтерської діяльності; сприяння стратегічним комунікаціям. Доведено, що українська модель цивільно-військової взаємодії має унікальні риси, відсутні у класичній моделі НАТО і аргументовано, що, оскільки жодна з держав-учасниць НАТО не брала участь у тривалому повномасштабному збройному конфлікті на Європейському континенті протягом останніх 80 років, то досвід України у сфері оптимальної побудови цивільно-військової взаємодії є новітнім і більш адекватним сучасним війнам, які корінним чином відрізняються від військових конфліктів ХХ століття.
Сформульовано пропозиції щодо внесення змін та доповнень до законів України «Про національну безпеку України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про волонтерську діяльність», «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про політичні партії в Україні», а також до наказу Міністерства соціальної політики України 29.12.2014 № 1100 «Про затвердження примірного зразка посвідчення волонтера» з метою удосконалення правового забезпечення цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями.
Ключові слова: волонтерські організації, волонтери, волонтерська діяльність, благодійна діяльність, Збройні Сили України, цивільно-військове співробітництво, цивільно-військова взаємодія, взаємодія, громадянське суспільство, зв’язки з громадськістю, громадськість, гуманітарна допомога.Bondar V. P. Legal Foundations of Civil-Military Interaction between the Armed Forces of Ukraine and Volunteer Organizations. – Qualifying research paper published as a manuscript.
PhD dissertation in the field 081 Law. – Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ministry of Education and Science of Ukraine. Kyiv, 2026.
In the dissertation, based on the analysis of doctrinal, regulatory, and practical aspects of civil-military interaction between the Armed Forces of Ukraine and volunteer organizations, a new solution to a scientific problem is proposed, which consisted of identifying contradictions and gaps that hinder the effective implementation of the specified interaction, and proposing, based on a systemic approach, a number of legal and organizational measures for its optimization.
The essence and purpose of civil-military component interaction at the national, territorial, and local levels are defined. Based on the analysis of conceptual approaches to the essence of civil-military interaction, their classification is proposed, which includes the attributive, procedural, synergistic, relational, deterministic, communication, and military-legal approaches.
The concept and properties of civil-military interaction between the Armed Forces of Ukraine and volunteer organizations are defined. The mission of interaction between the Armed Forces of Ukraine and volunteer organizations is formulated as ensuring, through mutual efforts, a high defense capability of military formations and the unimpeded realization of democratic values of civil society, thereby achieving stability of relations at all levels of state functioning. It is established that the understanding of the mission of volunteer organizations went through three stages. In the first stage, the specified mission was viewed as a way to provide a legal framework for offering physical, linguistic, logistical, informational, and other assistance to tourists and sports fans arriving in Ukraine from other states who did not speak the Ukrainian language or possess knowledge of national specifics. In the second stage, significant changes in the understanding of the mission of volunteer activity occurred during the Revolution of Dignity, when protests against the violation of democratic standards in our state encompassed a large number of the population. During this period, volunteer activity and its purpose began to be perceived as the identification and satisfaction of needs critical to Ukrainian society. The third stage of the transformation of the mission of volunteer organizations took place after the start of the invasion of the Russian Federation in 2014. While the previous stage focused on providing assistance to representatives of civil society, in the third stage, the mission of volunteering appears as preserving the Ukrainian state as a civilizational value, ensuring the capacity of public authorities, military formations, and other public institutions to perform their functions.
A classification of general and sectoral principles of civil-military interaction is proposed – foundational provisions for the joint activity of military and civilian actors, based on management practices, the experience of civil society institutions, and military formations.
It is determined that the main legal problem of conducting volunteer activity in conditions of full-scale armed aggression by the Russian Federation is that volunteer organizations and volunteers do not have the right to conduct collections of charitable donations, including for providing assistance to the Armed Forces of Ukraine and other military formations (this is evidenced by the analysis of the provisions of paragraphs 1 and 2 of Art. 1 of the Law of Ukraine "On Volunteer Activity" in systemic connection with the provisions of Arts. 1, 7 of the Law of Ukraine "On Charitable Activity and Charitable Organizations"). However, instead of eliminating this contradiction in specialized laws, the legislator further complicated it by applying the mechanism of registering volunteers in the Register of Volunteers of Ukraine for the purpose of receiving tax preferences. The non-mandatory nature of registration in the specified Register, combined with the absence of the right to collect charitable donations in the legal status of a volunteer, creates numerous opportunities for fraud and abuse.
It is established that the legal status of the Armed Forces of Ukraine and volunteer organizations as subjects of civil-military interaction has a large number of contradictions and gaps, the main of which are: a) the absence in the Law of Ukraine "On National Security" of the powers of military formations to interact with civil society and its institutions; b) gaps in defining the role and place of charitable and volunteer organizations in the Law of Ukraine "On National Security"; c) granting the Ministry of Defense of Ukraine the right to interact with the public in the Law of Ukraine "On the Armed Forces of Ukraine" while such a right is absent for the Armed Forces of Ukraine itself; d) the absence of the rights and duties of civil-military cooperation subjects in the Law of Ukraine "On the Armed Forces of Ukraine"; e) the erroneous use of the category of coordination in the concept of civil-military cooperation in the Law of Ukraine "On Defense of Ukraine," which implies the mandatory participation of a third coordinating subject; f) the failure to include such important areas as the repatriation of the bodies of deceased military personnel and civilians, as well as the support of family members of servicemen, in the legal definition of civil-military cooperation in the Law of Ukraine "On Defense of Ukraine," as measures carried out to honor the defenders of Ukraine and victims of war, and to fulfill the state's social obligations to those who defend the country; g) the absence of a legislative definition of the concept of a military unit, which requires complex doctrinal interpretations to prove the legal grounds for military units to be recipients of volunteer assistance; h) the absence of integrity requirements for volunteers, which makes cases where individuals with unexpunged criminal records, who have committed particularly serious crimes, criminal offenses against the foundations of national security, corruption-related or corruption-associated offenses, etc., act as fully legitimate subjects of civil-military interaction as other citizens; i) the vagueness of the legislative grounds for acquiring the legal status of a volunteer (absence of mandatory volunteer certificate, contradictions in defining the organization that should issue such a certificate; j) the provisions of the Law of Ukraine "On Volunteer Activity" regarding accounting for volunteer experience as educational practice for students have not been developed in educational legislation, making them largely declarative; k) there is a contradiction between the title of Section II of the Law of Ukraine "On Volunteer Activity" and the content of the specified section, which contributes to the legal uncertainty of the category of volunteer organization and requires doctrinal interpretation of its correlation with the category of an organization that engages volunteers in its activities; l) the gaps in Section II of the Law of Ukraine "On Volunteer Activity" allow circumventing restrictions on the financing of political parties and using the activity of volunteers to create advantages for the party in elections or in the political sphere in general, while all risks associated with the use of volunteers in the activities of political parties are borne not by them, but by the state. The numerous flaws and gaps in the legislative regulation of volunteer activity force the subjects of legal relations to fill these legal lacunae at the local level. This does not solve the problem of the quality of legislative regulation but allows for the development of legal mechanisms for the most appropriate organization of volunteer activity.
The problems inherent in the modern stage of interaction between the Armed Forces of Ukraine and volunteer organizations are classified. The position is substantiated that the Law of Ukraine "On Volunteer Activity" did not reflect such conditions defined in the NATO Civil-Military Cooperation Doctrine (NATO Standard AJP-3.19. Allied Joint Doctrine for Civil-Military Cooperation, 2025) as: risks during volunteer activity and legal consequences in case of their occurrence; specifics of the liaison between contracting parties; specifics of information exchange with provision for information security and personal data protection; coordination mechanisms for volunteer activity; facilitating strategic communications. It is proven that the Ukrainian model of civil-military interaction has unique features absent in the classical NATO model, and it is argued that since none of the NATO member states have participated in a prolonged full-scale armed conflict on the European continent over the last 80 years, Ukraine's experience in the field of optimal civil-military interaction is novel and more adequate to modern wars, which fundamentally differ from the military conflicts of the 20th century.
Proposals for amendments and supplements to the Laws of Ukraine "On National Security of Ukraine," "On Defense of Ukraine," "On the Armed Forces of Ukraine," "On Volunteer Activity," "On Education," "On Higher Education," "On Political Parties in Ukraine," as well as to the Order of the Ministry of Social Policy of Ukraine dated 29.12.2014 № 1100 "On Approval of the Model Sample of a Volunteer Certificate" are formulated with the aim of improving the legal support for civil-military interaction between the Armed Forces of Ukraine and volunteer organizations.
Key words: volunteer organizations, volunteers, volunteer activity, charitable activity, Armed Forces of Ukraine, civil-military cooperation, civil-military interaction, interaction, civil society, public relations, public, humanitarian assistance.Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченк
РОЛЬ РІДНОЇ МОВИ Й РІДНОМОВНОГО ОТОЧЕННЯ В НАВЧАННІ ТА ВИХОВАННІ МОЛОДІ
No full textBackground. The artіcle studіes the pressіng іssue of the іmportance of the Ukraіnіan language and home language envіronment іn educatіng the young generatіon. Іt hіghlіghts changes іn the economіc, polіtіcal, cultural, and educatіonal lіfe of socіety, as well as the challenges of the polіtіcal sіtuatіon іn the country, whіch have led some іndіvіduals to lose theіr core lіfe values, experіence moral declіne, and necessіtate reforms іn socіal іnstіtutіons and structures, іncludіng the іnstіtutіon of famіly, where the upbrіngіng of chіldren and youth has always been a prіorіty. Results. The artіcle focuses our attentіon on the need to strengthen the efforts of famіlіes and educators іn fosterіng natіonal self-awareness among young people and іn cultіvatіng an attіtude toward the natіve language as the natіon's code. Іt lіsts state documents that explore expandіng the Ukraіnіan language educatіonal space, meetіng language and educatіonal needs, and developіng a hіgh level of communіcatіve culture іn іndіvіduals. The іnterpretatіon of Іvan Ohіenko regardіng language as the most valuable treasure of every natіonalіty and famіly as the key lіnk іn the process of home language educatіon іs hіghlіghted. The artіcle declares that Ukraіne has developed the Strategy for Promotіng the Ukraіnіan Language untіl 2030, "Strong Language – Successful State," whіch formulates the scіentіfіc perspectіve on the lіfestyle and mіndset of future generatіons. Attentіon іs drawn to studіes by Ukraіnіan scholars on the functіonіng of the home language envіronment for Ukraіnіans lіvіng outsіde theіr homeland. Іt іs proven that teachіng the Ukraіnіan language іn the dіaspora aіms to develop a Ukraіnіan-speakіng іdentіty and prevent lіnguіstіc assіmіlatіon. A specіal focus іs placed on the formatіon of іndіvіdual culture, іntellіgence culture, speech, and communіcatіon іn elіte Ukraіnіan famіlіes wіthіn the past centurіes. The artіcle asserts that іn a home language envіronment, language іs acquіred through real lіfe experіences, whereas іn a foreіgn language envіronment, іt іs mastered through cognіtіve processes. Conclusіons. Іt іs substantіated that the role of the Ukraіnіan language and home language envіronment іn the educatіon and upbrіngіng of youth іs extremely sіgnіfіcant, as wіthout them, the development of natіonal spіrіtualіty and culture іs іmpossіble.Вступ. Аналізується актуальне питання важливості рідної української мови та рідномовного оточення у вихованні молодого покоління. Наголошується на змінах в економічному, політичному, культурному, освітньому житті суспільства, труднощах політичної ситуації в державі, що вплинули на втрату окремими людьми смисложиттєвих цінностей, зниження моральності і призвели до необхідності реформування соціальних інститутів і структур, зокрема й інституту сім'ї, у якій виховання дітей і молоді завжди було першочерговою справою. Результати. Вказано на необхідність посилення діяльності родин та освітян із формування національної самосвідомості представників молодого покоління, вироблення ставлення до рідної мови як коду нації. Названо державні документи, які орієнтують на розширення україномовного освітнього простору, забезпечення мовно-освітніх потреб, формування високого рівня комунікативної культури кожної особистості. Зосереджено увагу на тлумаченні Івана Огієнка про мову як найцінніший скарб кожної національності, а родину як основну ланку у процесі рідномовного виховання. Констатовано, що в нашій державі створена Стратегія популяризації української мови до 2030 р. "Сильна мова – успішна держава", у якій сформована позиція науковців щодо способу життя й мислення молоді у прийдешньому. Звернено увагу на дослідження вітчизняними вченими функціонування рідномовного оточення українців, які перебувають за межами рідної держави. Доведено, що навчання української мови в діаспорі спрямоване на формування україномовної особистості, уникнення мовного винародовлення. Акцентовано увагу на формуванні в елітних українських родинах у попередні століття особистої культури, культури мислення, мовлення, спілкування. Стверджено факт, що в рідномовному середовищі мова засвоюється у процесі реального життя, а в іншомовному – через його пізнання завдяки знанню мови. Висновки. Обґрунтовано, що роль української мови й рідномовного оточення в навчанні та вихованні молоді є надзвичайно значущою, оскільки без них неможливий розвиток національної духовності, культури
Втрати Кримського ханства у військових кампаніях XV–XVI ст.: хибні інтерпретації джерел
No full textIntroduction. In recent years, there has been interest in both the military art of the Crimean Tatars and the history of the people as a whole, since many topics have not been covered, there are many myths and stereotypes (partly based on misinterpretations of contemporary chronicles and annals). Having limited human resources, the Crimean Khanate inflicted great material damage on its neighbors during the 15th–16th centuries, which is evidence of the effective tactics and military art of the Crimeans.
The purpose of the study is to analyze the losses of the Crimean Khanate army in the fighting of the 15th–16th centuries. The objectives of the study: to determine the size of the Crimean Tatar army, to determine the influence of the tactics of the Kirymly on the level of losses, to consider the largest battles and campaigns involving the Crimeans and the level of losses of their army, through the prism of a comprehensive analysis of contemporary narratives.
Methods. General scientific methods, historical-comparative and historical-systemic methods were applied.
Results. A significant part of scientists overestimates the losses of the Crimeans, without resorting to a systematic analysis of the size of their troops in individual military campaigns, taking into account the distorted data of contemporary chroniclers and annals regarding individual battles. Researchers do not take into account the fact that even if the enemies of the Crimean Khanate retained the battlefield, this did not mean the defeat of the Kirymly troops and their defeat. The military power of the Crimeans was not in spectacular victories, but in preserving forces during a long confrontation, inflicting significant losses on the enemies. It should also be remembered that almost all information about the results of battles involving the Crimean Tatars is known from sources on the opposing side, which often assessed the Crimeans biasedly. The human resources of the Khanate were limited and the rulers of the state were well aware of this. The Crimean Khanate was inferior to the neighboring states with which it was in conflict, primarily Muscovy, the Grand Duchy of Lithuania and Poland (the Polish-Lithuanian Commonwealth), both in terms of mobilization potential and technological level. It is because of this that the Crimean Khans were forced to adhere to such strategies and tactics that made it possible to avoid large losses, preserve the backbone of the troops and carry out lightning attacks. It has been proven that the Crimean army had high combat capability and special tactical techniques (deceptive retreat, etc.), which is associated with many unfounded stereotypes.
Conclusions. Given that there is almost no documented statistics on the losses of the Crimean Tatars in hostilities, the question of calculating the human losses of the Kirymly remains open. At the same time, the active actions of the Kirymly during not only the 15th–16th, but also the 17th centuries. indicate that the losses of the Crimean Tatars were not very significant and did not threaten the existence of the state. This also indicates that the Crimeans could restore their troops through mobilization, attracting allies, and other actions. Therefore, the data on the losses of the Crimean Khanate army given by the contemporary authors of chronicles and annals require further research, since they are in most cases unreliable, exaggerated, or misinterpreted.
Keywords: Crimean Khanate, Crimean Tatars, sources, military history, Late Middle Ages, cavalry, tactics, losses, battles, retreat, raids, army.Вступ. В останні роки спостерігається інтерес як щодо військового мистецтва кримських татар, так і історії народу в цілому, оскільки багато тем не висвітлено, існує безліч міфів та стереотипів (почасти базованих на хибних інтерпретаціях тогочасних хронік та літописів). Маючи обмежені людські ресурси, Кримське ханство завдавало великої матеріальної шкоди своїм сусідам протягом XV–XVI ст., що є свідченням ефективної тактики та військового мистецтва кримців.
Мета дослідження – проаналізувати втрати війська Кримського ханства у бойових діях XV–XVI ст. Завдання дослідження: з’ясувати чисельність війська кримських татар, визначити вплив тактики киримли на рівень втрат, розглянути найбільші битви та походи за участі кримців та рівень втрат їх війська, крізь призму комплексного аналізу тогочасних нарративів.
Методи. Застосовано загальнонаукові методи, історико-порівняльний та історико-системний методи.
Результати. Значна частина науковців завищує втрати кримців, не вдаючись до системного аналізу чисельності їх військ в окремих військових кампаніях, беручи до уваги спотворені дані тогочасних хроністів та літописів щодо окремих битв. Дослідники не беруть до уваги той факт, що навіть якщо вороги Кримського ханства зберігали за собою поле бою, це не означало розгрому військ киримли та їх поразку. Військова міць кримців була не в ефектних перемогах, а в збереженні сил під час тривалого протистояння, завданні відчутних втрат ворогам. Слід пам’ятати також той факт, що майже уся інформація щодо результатів битв за участю кримських татар відома з джерел протилежної сторони, яка часто необ’єктивно оцінювала кримців. Людські ресурси ханства були обмежені і правителі держави це чудово усвідомлювали. Кримське ханство поступалось сусіднім державам, з якими вело протистояння, насамперед Московії, Великому князівству Литовському та Польщі (Речі Посполитої), як за мобілізаційним потенціалом так і за технологічним рівнем. Саме через це кримські хани вимушені були дотримуватись таких стратегії та тактики, за якими можна було уникати великих втрат, зберегти кістяк військ та здійснювати блискавичні напади. Доведено, що військо киримли мало високу боєздатність та особливі тактичні прийоми (оманливий відступ, тощо), з чим пов’язано багато необґрунтованих стереотипів.
Висновки. Зважаючи на те, що майже відсутня задокументована статистика втрат кримських татар у бойових діях, питання щодо обрахунку людських втрат киримли залишається відкритим. Водночас активні дії киримли протягом не лише XV–XVI, а й XVII ст. свідчать про те, що втрати кримських татар були не дуже чуттєвими й не загрожували існуванню держави. Також це свідчить про те, що кримці могли відновлювати свої війська завдяки мобілізації, залученню союзників, іншим діям. Відтак, подальшого дослідження потребують дані щодо втрат війська Кримського ханства приведені тогочасними авторами хронік та літописів, оскільки вони у більшості випадків є недостовірними, перебільшеними або ж невірно інтерпретованими.
Ключові слова: Кримське ханство, кримські татари, джерела, військова історія, Пізнє Середньовіччя, кіннота, тактика, втрати, битви, відступ, набіги, військо
УСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ ПРОЖИВАННЯ ОДНІЄЮ СІМ'ЄЮІЗ ЗАГИБЛИМ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЕМ
No full textB a c k g r o u n d . The article examines the peculiarities of considering cases in establishing the fact of living in the same family with a deceased serviceman in civil proceedings, in particular, separate proceedings. Given the duration of the legal regime of martial law in Ukraine, as of the present time, and active hostilities in certain regions, where servicemen die every day, the above-mentioned issue is relevant and widely used in practice. We have determined the mechanism for applying to the court with applications on establishing the fact of living in the same family with a deceased serviceman by persons who were not in a registered marriage with a serviceman, presented the current legal positions of the Supreme Court and formed conclusions on the appropriate evidentiary base to support the requirements for establishing the above-mentioned fact.
M e t h o d s . The methodological basis of the conducted research was general scientific methods of cognition and a special legal method. Among the general scientific methods, the method of system analysis was applied when studying judicial practice regarding the establishment of the fact of living in the same family with a deceased serviceman, observation methods, and generalization when forming provisions regarding the features of the procedural requirements for establishing the specified fact and the evidentiary base. The legal method was applied to the analysis of the structure of legal norms and their interpretation, in particular, the provisions of the Civil Procedure Code of Ukraine on the procedure for establishing facts of legal significance.
R e s u l t s . It was found that cases on establishing the fact of living in the same family with a deceased serviceman should be considered in the order of civil proceedings (separate or claim proceedings); in the case of separate proceedings, the purpose of establishing the above-mentioned fact should be determined, which will allow the applicant to exercise her non-property or property rights in the future, provided that there is no dispute about the right; establishing the fact of living in the same family with a deceased serviceman is possible only if the serviceman was not in another registered marriage at that time; the applicant must provide the court with evidence of living in the same family with the deceased serviceman; the signs of living in the same family of a man and a woman without marriage registration, in their entirety, are: common life, living in the same residential premises, common household, common expenses.
C o n c l u s і o n s . Applications to establish the fact of living in the same family with a deceased serviceman are among the most common cases considered by courts of general jurisdiction in civil proceedings, particularly in separate proceedings. We have analyzed several Supreme Court decisions, which indicate the relevance of this issue and the need to establish a clear law enforcement practice for considering cases of this category.В с т у п . Проаналізовано особливості розгляду справ про встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем у порядку цивільного судочинства, зокрема окремого провадження. Зважаючи на тривалість на території України станом на теперішній час правового режиму воєнного стану й активних бойових дій в окремих регіонах, де щодня гинуть військовослужбовці, зазначене питання є актуальним і широко застосовуваним у практиці. Визначено механізм звернення до суду із заявами про встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем особами, які не перебували в зареєстрованому шлюбі з військовим, наведено сучасні правові позиції Верховного Суду та сформовано висновки щодо належної доказової бази на підтвердження вимог про встановлення зазначеного вище факту.
М е т о д и . Методологічною основою проведеного дослідження стали загальнонаукові методи пізнання та спеціально-юридичний метод. Серед загальнонаукових застосовано такі методи: системного аналізу – при дослідженні судової практики щодо встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем; спостереження, узагальнення – при формуванні положень щодо особливостей процесуальних вимог до встановлення зазначеного факту та доказової бази. Юридичний метод застосовано для аналізу структури правових норм та їх тлумачення, зокрема положень Цивільного процесуального кодексу України про порядок установлення фактів, що мають юридичне значення.
Р е з у л ь т а т и . З'ясовано, що справи про встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем мають розглядатися в порядку цивільного судочинства (окремого чи позовного провадження); у випадку окремого провадження має бути визначена мета встановлення зазначеного вище факту, що надасть можливість здійснення заявницею своїх немайнових або майнових прав за умови відсутності спору про право; установлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем можливе лише у випадку, якщо військовий не перебував у цей час в іншому зареєстрованому шлюбі; заявниця має надати суду докази спільного проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем; ознаками спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в їх сукупності є: спільний побут, проживання в одному житловому приміщенні, спільне господарство, спільні витрати.
В и с н о в к и . Заяви про встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем є одними з найпоширеніших справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, зокрема окремого провадження. Нами проаналізовано низку правових позицій Верховного Суду, що свідчать про актуальність цього питання та необхідність формування чіткої правозастосовної практики щодо розгляду справ зазначеної категорії
Інтелектуальні витоки формальної школи: рання методологія Генріха Вельфліна
No full textIntroduction. The article explores the intellectual origins of the formal school in the history of art, examined through the early methodology of Heinrich Wölfflin (1864–1945). The article analyses the formation of Wölfflin’s scholarly views within the university environments of Basel, Berlin, and Munich. It foregrounds the influence of Jacob Burckhardt, Wilhelm Dilthey, and Heinrich Brunn, and emphasises the significance of Wölfflin’s early texts and correspondence. The discussion shows that Wölfflin laid the foundations of his methodology during his student years, developing an approach that combined the philosophy of culture, the psychology of perception, and the formal analysis of visual form.
Methods. The study employs historical-genetic, phenomenological, and hermeneutic approaches, as well as elements of new biography and prosopography, in order to reconstruct Wölfflin’s intellectual milieu. Comparative and stylistic analysis made it possible to trace the evolution of his methodology from the Prolegomena zu einer Psychologie der Architektur (1886) to Kunstgeschichtliche Grundbegriffe (1915). The analysis of Wölfflin’s letters and diaries made it possible to reveal the process of forming his own method as a search for objective laws governing the development of artistic form.
Results. The article demonstrates that Burckhardt’s concept of the intrinsic value of historical epochs, Dilthey’s philosophy of culture, and Brunn’s analytical approach all influenced Wölfflin’s methodological system. It highlights the role of drawing as an intellectual instrument for Wölfflin – a practical means of training the “eye of the art historian”. It also demonstrates that Wölfflin’s aspiration to grant art history the status of a science rested on his search for patterns of visual perception that operate independently of subjective factors.
Conclusions. The reconstruction of Wölfflin’s early methodology demonstrates that the formal school grew not from the rejection of content, but from the aspiration to objectify the analysis of artistic form. The combination of philosophy, psychology, and the practice of drawing became the foundation of his system, which shaped the development of art history in the twentieth century. Turning to these origins raises questions about the contemporary understanding of visual experience and the possibility of applying Wölfflin’s principles in visual studies today.
Keywords: Heinrich Wölfflin, formal school, methodology of art history, philosophy of culture, perception, Burckhardt, Dilthey, Brunn, Prolegomena to a Psychology of Architecture.Вступ. Статтю присвячено інтелектуальним витокам формальної школи в історії мистецтва на прикладі ранньої методології Генріха Вельфліна (1864–1945). Проаналізовано процес становлення його наукових поглядів у контексті університетських середовищ Базеля, Берліна та Мюнхена. Особливу увагу приділено впливу таких учителів, як Якоб Буркхардт, Вільгельм Дільтей та Генріх Брунн, а також значенню ранніх текстів і листів ученого. Доведено, що саме у студентські роки Вельфлін заклав підвалини своєї методології, що поєднала філософію культури, психологію сприйняття і формальний аналіз зорової форми.
Методи. У дослідженні застосовано історико-генетичний, феноменологічний і герменевтичний підходи, а також елементи нової біографіки та просопографії для реконструкції інтелектуального середовища Вельфліна. Порівняльно-стильовий аналіз дав змогу простежити еволюцію його методології від «Пролегоменів до психології архітектури» (1886) до «Основ понять історії мистецтва» (1915). Аналіз листів і щоденників Вельфліна дозволив виявити процес формування власного методу як пошуку об’єктивних законів у розвитку художньої форми.
Результати. Виявлено, що методологічна система Вельфліна формувалася під впливом ідей Буркхарда про самоцінність епох, філософії культури Дільтея та аналітичного бачення Брунна. Зазначено, що малювання відігравало у Вельфліна роль інтелектуального інструмента – засобу формування «ока історика мистецтва». Простежено, що його прагнення надати історії мистецтва наукового статусу базувалося на пошуку закономірностей зорового сприйняття, які діють незалежно від суб’єктивних чинників.
Висновки. Реконструкція ранньої методології Вельфліна засвідчує, що формальна школа виросла не з відкидання змісту, а з прагнення об’єктивізувати аналіз художньої форми. Поєднання філософії, психології й практики малювання стало основою його системи, яка визначила розвиток історії мистецтва у ХХ ст. Звернення до цих витоків актуалізує питання про сучасне осмислення зорового досвіду та можливість застосування вельфлінівських принципів у візуальних студіях сьогодення.
Ключові слова: Генріх Вельфлін, формальна школа, методологія історії мистецтва, філософія культури, сприйняття, Буркхардт, Дільтей, Брунн, «Пролегомени до психології архітектури»
Позачасове мистецтво як засіб заохочення студентів до філософської дискусії про час
No full textFostering meaningful speaking activities in foreign language (FL) university classes presents a lot of challenges for the learners due to the complex nature of subjects discussed in university courses. This article explores the integration of visual art–specifically Albert Gleizes’ Composition with Guitar–as a pedagogical tool to stimulate discussion of Henri Bergson’s philosophical concepts, particularly his ideas of time and intuition, as well as their impact on the rise of modernist outlook. Drawing on existing research on the use of visual aids in ESP and FL instruction, the study highlights how visual stimuli enhance language acquisition, encourage critical thinking, and support the interpretation of abstract ideas. The classes that the article features were conducted with upper-intermediate philosophy students of English at KNU, who successfully engaged with Bergson’s theory of duration and the dynamic nature of perception through analysis of Cubist artwork; and with the students of Spanish at KNLU, who discussed how Bergsonian concepts ushered in the advent of modernism. The activity fostered the use of field-specific vocabulary and facilitated deeper philosophical reflection. Findings suggest that visual art not only improves fluency and communicative competence but also supports higher-order thinking by bridging language learning and disciplinary content. The article concludes that visual art represents a valuable, yet underutilized, resource in teaching philosophy and philology students, with strong potential to enhance both conceptual and linguistic understanding. Further research would be recommended to explore this interdisciplinary approach more systematically.У статті розглядається використання творів мистецтва як ефективного інструменту для стимулювання мовлення на філософську тематику на заняттях з англійської для спеціальних цілей і практичних занять з іноземної мови. Зокрема, аналіз картини Альбера Глезіса “Композиція з гітарою” допоміг студентам осмислити і обговорити філософські ідеї Анрі Бергсона, які стосуються часу та інтуїції, а також їхнього впливу на виникнення модерністської течії у мистецтві. Візуальні стимули сприяли розвитку критичного мислення, активному засвоєнню фахової лексики та формуванню навичок висловлювання абстрактних ідей іноземною мовою. Дослідження підтверджує, що завдяки ілюструванню філософського змісту за допомогою творів мистецтва створюється продуктивне середовище для мовної практики та розуміння складних філософських концепцій. Такий підхід є перспективним напрямом для подальших досліджень у галузі викладання ESP для студентів неспеціальних факультетів і для викладання практики мови для студентів-філологів
ДЕМОКРАТИЧНІ ЦІННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У СВІТЛІФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО АНАЛІЗУ ТРЕТЬОГО ЛИТОВСЬКОГО СТАТУТУ 1588 РОКУ
No full textB a c k g r o u n d . The article examines the democratic values of the Ukrainian people in the context of a philosophical and legal analysis of the provisions of the Third Lithuanian Statute of 1588 (hereinafter referred to as the Lithuanian Statute). Given that contemporary geopolitical transformations necessitate research into national identity, the analysis of historical legal monuments becomes particularly relevant. The latter serve as a link between the present and the events of the past, promoting awareness of the fundamental values that shape national identity.
M e t h o d s . The research results were achieved using historical-legal, philosophical-legal, comparative-legal, dialectical, and systematic methods, which ensured a comprehensive approach to the analysis of the democratic values of the Ukrainian people embodied in the content of the norms of the Lithuanian Statute.
R e s u l t s . An analysis of the arguments in favour of the Lithuanian Statute belonging to the Ukrainian legal tradition has been carried out. Particular attention has been paid to the study of the axiological and essential dimensions of fundamental democratic concepts formalized in the Lithuanian Statute. A comparison of foreign and domestic scientific developments with the key provisions of the Lithuanian Statute contributed, inter alia, to proving the epoch-making and exceptional nature of this legal monument as an integral part of Ukrainian, and therefore European, legal heritage.
C o n c l u s i o n s . The Lithuanian Statute is reasonably considered to be a monument of Ukrainian legal creativity. Particular attention is paid to the study of the axiological and essential dimensions of fundamental democratic concepts formalized in the Lithuanian Statute: “freedom,” “will,” and “liberty.” A comparative legal analysis of the document's provisions with foreign and domestic scientific developments has helped to confirm the progressive and far-sighted nature of the Ukrainian legal heritage as one of the key elements of European legal heritage. It has been proven that the Lithuanian Statute is an autochthonous legal monument of the Ukrainian people, which explicitly attests to the continuity of the legal tradition, imbued with the democratic values of will, freedom, human rights, legality, and equality before the law. In accordance with the content of the legal tradition, a semantic analysis of the concepts of “will,” “freedom,” and “liberty” was carried out in correlation with the concepts of Ukrainian legal heritage and national consciousness. Given the presence of philosophical and legal declarations articulated in the preamble to the legal document, a hypothesis is put forward about the dominance of the idea of natural law guiding lawmakers, as evidenced by the human-centered orientation of the content of the Lithuanian Statute. The importance of the principle of legal awareness is emphasized, which is a fundamental guarantee of the possibility of realizing and, accordingly, protecting one's rights and freedoms by representatives of the whole society. The principle of its territorial application is emphasized, which contributed to the influence of this legal monument on the formation of the legal consciousness of the peoples whose lands were part of the Polish-Lithuanian Commonwealth. This gives grounds to assert the influence of the Ukrainian legal tradition on the legal traditions of these peoples, and to refer to the Lithuanian Statute as a common achievement of European legal heritage.В с т у п . Досліджено демократичні цінності українського народу в розрізі філософсько-правового аналізу положень Третього Литовського статуту 1588 р. (далі Литовський статут). З огляду на те, що сучасні геополітичні трансформації зумовлюють необхідність дослідження своєї національної ідентичності, особливої актуальності набуває аналіз історичних правових пам'яток. Останні виконують роль сполучної ланки між сучасністю та подіями минулого, сприяючи обізнаності у фундаментальних цінностях, що формують національну ідентичність.
М е т о д и . Результатів дослідження досягнуто з використанням історико-правового, філософсько-правового, порівняльно-правового, діалектичного та системного методів, які забезпечили комплексний підхід до аналізу демократичних цінностей українського народу, втілених у змісті норм Литовського статуту.
Р е з у л ь т а т и . Здійснено аналіз аргументації на користь належності Литовського статуту до пам'ятки української правової творчості. Особливу увагу приділено дослідженню аксіологічного і сутнісного виміру фундаментальних демократичних понять, формалізованих у Литовському статуті. Зіставлення іноземних і вітчизняних наукових напрацювань разом із ключовими положеннями Литовського статуту сприяло, inter alia, доведенню епохальності та винятковості зазначеної правової пам'ятки як складової частини української, а отже, і європейської правової спадщини.
В и с н о в к и . Аргументовано належність Литовського статуту до пам'ятки української правової творчості. Особливу увагу приділено дослідженню аксіологічного і сутнісного виміру фундаментальних демократичних понять, формалізованих у Литовському статуті: "вольність", "воля", "свобода". Порівняльно-правовий аналіз положень документа з іноземними й вітчизняними науковими напрацюваннями сприяв засвідченню прогресивності та далекоглядності характеру української правової спадщини як однієї із ключових елементів європейської правової спадщини. Доведено, що Литовський статут є автохтонною правовою пам'яткою українського народу, що експліцитно засвідчує тяглість правової традиції, змістовно пронизаної демократичними цінностями волі, свободи, прав людини, законності та рівності перед законом. Відповідно до змісту правової традиції здійснено семантичний аналіз понять "воля", "вольність" і "свобода" у кореляції з поняттями української правової спадщини й національної свідомості. З огляду на присутність філософсько-правових декларацій, артикульованих у преамбулі правової пам'ятки, висловлено гіпотезу про домінування керівної для нормотворців ідеї природного права, про що свідчить людиноцентристське спрямування змісту Литовського статуту. Підкреслено вагомість принципу правової обізнаності, що є фундаментальною гарантією можливості реалізації та, відповідно, захисту своїх прав і свобод представниками всього суспільства. Наголошено на принципі територіальної його дії, що сприяло впливу цієї правової пам'ятки на формування правової свідомості народів, землі яких входили до складу Речі Посполитої. Це дає підстави стверджувати про вплив української правової традиції на правові традиції цих народів, а про Литовський статут – як про спільний набуток європейської правової спадщини
STEM-ОСВІТА ЯК МЕХАНІЗМ ПОДОЛАННЯ РИЗИКІВ ВПЛИВУ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ НА ОСВІТНІЙ ПРОЦЕС
No full textBackground. Thіs artіcle explores the rіsks assocіated wіth the іnfluence of artіfіcіal іntellіgence (AІ) technologіes on the educatіonal process and justіfіes STEM educatіon as a potentіal mechanіsm to address these challenges. Sіx key negatіve factors of AІ іn educatіon are іdentіfіed, namely: ("dehumanіzatіon", "vіolatіon of academіc іntegrіty", "suppressіon of creatіvіty and crіtіcal thіnkіng", "іnaccurate or bіased іnformatіon", "focus on outcomes rather than process", and "declіne іn motіvatіon"). Methods. Methods of systematіc analysіs of scіentіfіc sources on AІ and STEM educatіon, methods of analysіs, synthesіs, and generalіzatіon were applіed. Comparatіve analysіs and classіfіcatіon methods were used to structure the іnformatіon. Explanatіons of the relevance of STEM methods to each rіsk were based on the correlatіon between the characterіstіc features of these methods (іndependent research work, project actіvіtіes, group collaboratіon, etc.) and the abіlіty to neutralіze a specіfіc threat. Results. The artіcle descrіbes the maіn methods of STEM educatіon (project-based learnіng, problem-based learnіng, engіneerіng desіgn, contextual learnіng, team collaboratіon, etc.), wіth an emphasіs on theіr capacіty to foster creatіvіty, crіtіcal thіnkіng, and motіvatіon іn learners. A comparatіve table tіtled "AІ challenge – STEM method – Overcomіng mechanіsm" іs presented, іllustratіng how specіfіc STEM methods compensate for the іdentіfіed rіsks. Іt іs argued that the STEM approach actіvates those cognіtіve qualіtіes (crіtіcal thіnkіng, creatіvіty, and іnnovatіon) that AІ cannot replace. Addіtіonally, the potentіal synergy between AІ technologіes and STEM іs hіghlіghted, wіth the goal of creatіng a new human-centered educatіonal ecosystem for the future. Conclusіons. The publіcatіon analyzes the maіn dіffіcultіes accompanyіng the іntegratіon of STEM educatіon іnto Ukraіne's hіgher educatіon system and outlіnes possіble dіrectіons for overcomіng these challenges. Key іssues іnclude the lack of a clearly defіned legal framework necessary for іmplementіng the STEM approach іn hіgher educatіon, іnsuffіcіent technіcal іnfrastructure іn educatіonal іnstіtutіons, challenges іn creatіng a full-fledged STEM envіronment, especіally іn terms of laboratory setups, the absence of hіgh-qualіty іnstructіonal support focused on іmplementіng STEM prіncіples іn natural and mathematіcal scіences, and the shortage of scіentіfіc-pedagogіcal personnel wіth relevant competencіes іn the fіeld of STEM educatіon. The іntegratіon of AІ technologіes іnto educatіon represents an іmportant area of pedagogіcal transformatіons іn the 21st century.Вступ. Досліджуються ризики впливу технологій штучного інтелекту на освітній процес та обґрунтовується STEM-освіта як потенційний механізм їхнього подолання. Виділено шість ключових негативних чинників штучного інтелекту в освіті ("дегуманізація", "порушення академічної доброчесності", "пригнічення креативності та критичного мислення", "неточна або упереджена інформація", "акцент на результатах замість процесу", "зниження мотивації"). Методи. Застосовано методи системного аналізу наукових джерел із проблематики ШІ та STEM-освіти, методи аналізу, синтезу узагальнення. Для структурування інформації використано метод порівняльного аналізу та класифікації. Пояснення відповідності методів STEM до кожного ризику ґрунтувалися на кореляції між характерними рисами цих методів (самостійна дослідницька робота, проєктна діяльність, групова співпраця тощо) і спроможність нейтралізувати конкретну загрозу. Результати. Описано основні методи STEM-освіти (проєктне навчання, проблемно-дослідницьке навчання, інженерне проєктування, контекстне навчання, співпраця в команді тощо) з акцентом на їхній здатності розвивати творчість, критичне мислення та мотивацію здобувачів освіти. Створено порівняльну таблицю "виклик ШІ – метод STEM – механізм подолання", яка ілюструє, як відповідні STEM-методи компенсують виявлені ризики. Обґрунтовано, що STEM-підхід активізує ті когнітивні якості особистості (критичне мислення, творчість, інноваційність), які штучний інтелект не може замінити. Наголошено також на потенційній синергії технологій штучного інтелекту і STEM у створенні нової людиноцентричної освітньої екосистеми майбутнього. Висновки. Проаналізовано основні труднощі, що супроводжують інтеграцію STEM-освіти у вищу школу України, а також окреслено можливі напрями їхнього подолання. Серед основних викликів – брак чітко сформованої нормативноправової бази, необхідної для запровадження STEM-підходу у вищій освіті; недостатній рівень технічного оснащення закладів; складнощі зі створенням повноцінного STEM-середовища, зокрема з організацією лабораторій; відсутність якісного навчально-методичного супроводу, що орієнтований на реалізацію принципів STEM у межах природничоматематичних дисциплін; а також дефіцит науково-педагогічних кадрів із відповідними компетентностями у сфері STEMосвіти. Інтеграція технологій штучного інтелекту в освіту є важливим напрямом педагогічних трансформацій ХХІ ст
Criminal liability for illicit enrichment
Full text linkГраб А. В. Кримінальна відповідальність за незаконне збагачення.
– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. − Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025.
Дисертаційна робота є одним із перших в Україні комплексних монографічних досліджень, в якому проблеми кримінальної відповідальності за незаконне збагачення і підстави такої відповідальності (ст. 368-5 КК України) розглянуто з урахуванням здобутків правничої науки, новітньої правозастосовної практики та останніх змін антикорупційного законодавства. У дисертації обґрунтовані теоретичні положення і висновки, що мають важливе значення для розвитку кримінально-правової науки, а також для тлумачення, застосування і вдосконалення положень як КК України, так і інших нормативно-правових актів.
Перший розділ дисертації присвячено висвітленню загальних (вихідних) засад дослідження кримінальної відповідальності за незаконне збагачення. З’ясовано наявний в Україні стан теоретичної розробленості проблем, пов’язаних із кримінальною відповідальністю за незаконне збагачення, що уможливило виокремлення трьох етапів у відповідних наукових розвідках із притаманним їм колом (переліком) досліджуваних питань. Проаналізовано розвиток кримінального законодавства України про відповідальність за незаконне збагачення, що дало змогу запропонувати таку періодизацію: 1-й етап (2012 – 2019 рр.) – тривав від моменту, коли КК України було доповнено ст. 368-2, і до моменту, коли остання була визнана неконституційною; 2-й етап (2019 р. – до сьогодні) – триває від моменту визнання ст. 368-2 КК України такою, що не відповідає Конституції України, та доповнення КК України новою ст. 368-5 «Незаконне збагачення» і
дотепер. Розкрито міжнародно-правовий і порівняльно-правовий аспекти кримінально-правової протидії незаконному збагаченню, у межах чого зокрема проаналізовано підходи до розуміння незаконного збагачення як конвенційного злочину, пов’язаного із зобов’язанням України виконати положення ст. 20 Конвенції ООН проти корупції. Показано, що включення ст. 368-5 до КК України стало результатом як виконання міжнародних зобов’язань, так і внутрішнього запиту на дієвий механізм протидії латентній корупції. Виокремлено спільні та відмінні риси криміналізації незаконного збагачення в зарубіжних правових системах, узагальнено практику органів конституційного контролю різних країн щодо з’ясування питання про конституційність кримінально-правових заборон, присвячених відповідальності за незаконне збагаченню. Доведено, що вказані заборони, хоч і розроблені на основі Конвенції ООН проти корупції, мають особливості в кожній країні, і на сьогодні відсутній єдиний загальновизнаний підхід до їх (особливостей) закріплення у національному кримінальному законодавстві, який би однозначно убезпечив відповідні заборони від подальших змін або раз і назавжди розв’язав всі пов’язані з ними питання.
У другому розділі дисертації досліджено об’єктивні та суб’єктивні ознаки незаконного збагачення, розглянуто особливості його співвідношення із суміжними складами кримінальних правопорушень, висвітлено інші проблемні питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 368-5 КК України.
Розкрито зміст родового, основного безпосереднього, додаткового обов’язкового та факультативного об’єктів незаконного збагачення. Показано, що чинна редакція ст. 368-5 КК України уможливлює відповідальність належного суб’єкта і тоді, коли той незаконно набув активи не у корупційний спосіб, а це частково (а) «підважує» призначення досліджуваної заборони як засобу кримінально-правової протидії латентній корупції і (б) не узгоджується з правовою визначеністю як складником
верховенства права. Висловлено думку про те, що позначена проблема на практиці може бути вирішена у спосіб застосування кримінально-правової норми про малозначність. Доведено, що предикатна щодо незаконного збагачення поведінка – це протиправні діяння саме і тільки належного суб’єкта незаконного збагачення; інше тлумачення ст. 368-5 КК України означатиме порушення принципу особистої (персональної) відповідальності у кримінальному праві України.
Обґрунтовано оптимальність чинного кількісного критерію активів як предмета незаконного збагачення і відсутність підстав для його зменшення. Показано, що відсутність часового орієнтира в ст. 368-5 КК України, на який мала б зважати сторона обвинувачення при обчисленні періоду набуття активів належного суб’єкта для встановлення в його діях складу незаконного збагачення, не перешкоджає його викриттю та, як показує судова практика, є радше не недоліком, а перевагою чинної редакції досліджуваної кримінально-правової заборони.
Уточнено зміст поняття «набуття активів» та запропоновано його тлумачення, зокрема, з урахуванням практики ВАКС. Розкрито зміст поняття
«доручення» та доведено, що у разі набуття активів іншою особою за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, для кваліфікації діяння як незаконного збагачення достатнім є встановлення фактичного впливу суб’єкта злочину на володільця активів, підтвердженого сукупністю непрямих доказів.
Обґрунтовано неможливість співучасті загальних суб’єктів в опосередкованому незаконному збагаченні. Наголошено на необхідності виключення з п. 2 примітки ст. 368-5 КК України формулювання «якщо доведено» як такого, що дублює загальні процесуальні приписи і суперечить вимогам ч. 1 ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З’ясовано, що чинна редакція ст. 368-5 КК України необґрунтовано звужує коло спеціальних суб’єктів, виключаючи з нього осіб, перерахованих у пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції». Обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення конкретного часового проміжку (три роки після звільнення або припинення діяльності), протягом якого кримінально-правова заборона щодо незаконного збагачення поширюватиметься і на осіб, що припинили виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Доведено наявність невизначеності при встановленні суб’єкта незаконного збагачення через помилкове посилання на ст. 368-5 КК України в примітках статей 364, 368 КК України, через що зазначені посилання слід виключити.
Показано, що проблематику співвідношення незаконного збагачення і суміжних складів кримінальних правопорушень доцільно розділити на три складові: а) концепція співвідношення в межах принципу non bis in idem (наприклад, ч. 2 ст. 191, ст. 364, ст. 368 КК України); б) концепція складів суміжних кримінальних правопорушень за наявності розмежувальної ознаки (наприклад, ст. ст. 209, 212 КК України); в) концепція, у межах якої склади кримінальних правопорушень не визнаються ні суміжними, ні такими, що мають відношення до принципу non bis in idem, ні такими, що перебувають у стані конкуренції кримінально-правових норм (наприклад, ст. ст. 366-2, 366-3 КК України). Встановлено, що лише склади кримінальних правопорушень, передбачених статтями 209 і 212 КК України, є підстави вважати суміжними, а незаконне збагачення не слід визнавати вторинним злочином.
Третій розділ дисертації присвячено висвітленню окремих кримінально-правових наслідків незаконного збагачення.
Запропоновано посилити превентивний потенціал санкції ст. 368-5 КК України у спосіб збільшення максимального строку додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до п’яти років і доповнення її конфіскацією майна як
факультативним додатковим покаранням, що особливо актуально в умовах воєнного стану.
Аргументовано, що взаємовиключний характер процедури кримінального провадження за ст. 368-5 КК України та цивільного провадження за ст. 290 ЦПК України дозволяє штучно уникати кримінальної відповідальності за рахунок відповідного цивільного провадження щодо конфіскації необґрунтованих активів, а тому потребує законодавчого усунення. Показано, що відмежування вказаних проваджень на основі єдиного кількісного (вартісного) критерію є сумнівною новелою українського законодавця, особливо на фоні релевантного зарубіжного досвіду. Запропоновано конкретні законодавчі зміни для реалізації авторської ідеї усунення взаємовиключного характеру відповідних (кримінального та цивільного) проваджень.
Доведено, що виважене застосування угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо незаконного збагачення (разом із можливістю призначення більш м’якого покарання за ст. 69-2 КК України або звільнення від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК України) є дієвим інструментом для пришвидшення судочинства, економії державних ресурсів, ефективної протидії корупції із забезпеченням при цьому принципу індивідуалізації покарання.
Ключові слова: кримінальна відповідальність, корупція, незаконне збагачення, корупційне кримінальне правопорушення, кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності, принцип правової визначеності, спеціальний суб’єкт, декларування недостовірної інформації, фінансовий контроль, неправомірна вигода.Hrab A. V. Criminal liability for illicit enrichment. – Qualifying scientific work on the rights of a manuscript.
Dissertation for the degree of Doctor of Philosophy (PhD) in specialty 081
«Law». – Taras Shevchenko National University of Kyiv, Ministry of Education and Science of Ukraine, Kyiv, 2025.
This dissertation presents one of the first comprehensive monographic studies in Ukraine addressing the issues of criminal liability for illicit enrichment (Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine) in light of the latest achievements of legal science, current law-enforcement practice, and recent amendments to anti- corruption legislation. The research substantiates theoretical propositions and conclusions that are important for the development of criminal law science, as well as for the interpretation, application, and improvement of the provisions of the Criminal Code of Ukraine, the Civil Procedural Code of Ukraine, and other legal acts.
Chapter one provides the general (foundational) framework for studying criminal liability for illicit enrichment. The existing state of theoretical research on this issue in Ukraine is analyzed, allowing the author to distinguish three stages of scholarly inquiry with their characteristic scope of examined questions. The evolution of Ukrainian criminal legislation on liability for illicit enrichment is reviewed, enabling the following periodization: the first stage (2012–2019) – from the introduction of Article 368-2 into the Criminal Code of Ukraine to its declaration as unconstitutional; the second stage (2019 – present) – from that declaration to the adoption of the new Article 368-5 «Illicit Enrichment», which remains in force today. The dissertation further explores the international-legal and comparative-legal dimensions of combating illicit enrichment, including approaches to understanding it as a conventional offence related to Ukraine’s obligation to implement Article 20 of the UN Convention against Corruption. It
demonstrates that the inclusion of Article 368-5 into the Criminal Code resulted both from the fulfillment of international obligations and from an internal demand for an effective mechanism against latent corruption. Common and distinctive features of criminalization in foreign jurisdictions are identified, and the practice of constitutional courts in assessing the constitutionality of illicit enrichment provisions is summarized. It is proven that, although based on the UN Convention against Corruption framework, such prohibitions vary by country, and no universally recognized legislative model currently exists that would fully safeguard them from future amendments or resolve all related issues once and for all.
The second chapter examines the objective and subjective elements of illicit enrichment, its correlation with related criminal offences, and other problematic issues of qualification under Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine.
The dissertation clarifies the content of the generic, primary direct, additional mandatory and optional objects of illicit enrichment. It shows that the current wording of Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine allows liability even when a person acquires assets illegally but not through corruption-related means. This (a) partially undermines the purpose of the norm as a criminal-law tool against latent corruption and (b) contradicts the principle of legal certainty as an element of the rule of law. It is suggested that this issue may be resolved in practice through the application of the criminal law norm of insignificance. It is argued that predicate conduct in relation to illicit enrichment refers exclusively to unlawful acts committed by a person authorized to perform state or local government functions; any other interpretation would violate the principle of personal criminal liability in Ukrainian law.
Current research substantiates the adequacy of the existing quantitative threshold for assets as the subject of illicit enrichment and rejects any grounds for its reduction. It further shows that the absence of a temporal reference point in Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine does not hinder the detection of
illicit enrichment and, according to judicial practice, is rather an advantage of the current wording.
The concept of «acquisition of assets» is refined with reference to the case law of the High Anti-Corruption Court of Ukraine (HACC). The notion of «on behalf of» is clarified, and it is demonstrated that when assets are acquired by another person on behalf of an official, the establishment of the official’s factual control over such assets − confirmed by a set of indirect evidence − is sufficient for qualification as illicit enrichment.
Participation of general subjects in indirect illicit enrichment is rejected. The phrase «if proven» in Note 2 to Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine should be removed, as it duplicates general procedural principles and contradicts Article 7 § 1 of the European Convention on Human Rights.
It is shown that the current wording of Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine unjustifiably narrows the circle of special subjects by excluding persons listed in subparagraph (a) of paragraph 2 of part 1 of Article 3 of the Law of Ukraine «On Prevention of Corruption». The author recommends extending criminal liability to former officials for three years after leaving office. Technical inconsistencies in the notes to Articles 364 and 368 of the Criminal Code of Ukraine, which incorrectly refer to Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine, should also be corrected.
Relations between illicit enrichment and neighbouring offences are examined in three aspects: 1) within the principle of non bis in idem (e.g., Articles 191 § 2, 364, 368 of the Criminal Code of Ukraine); 2) as related but distinguishable offences (e.g., Articles 209, 212 of the Criminal Code of Ukraine);
3) as offences neither related nor in competition (e.g., Articles 366-2, 366-3 of the Criminal Code of Ukraine). It is concluded that only the offences under Articles 209 and 212 of the Criminal Code of Ukraine may be regarded as related, while illicit enrichment should not be considered a derivative crime.
Chapter three explores the criminal-law consequences of illicit enrichment.
The author proposes strengthening the preventive potential of Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine by increasing the maximum term of the additional punishment of disqualification (prohibition to hold certain positions or engage in certain activities) to five years and supplementing the sanction with confiscation of property as an optional additional punishment, especially relevant under martial law conditions.
Attention is drawn to the mutually exclusive nature of criminal proceedings under Article 368-5 of the Criminal Code of Ukraine and civil proceedings under Article 290 of the Civil Procedural Code of Ukraine enables artificial avoidance of criminal liability through parallel civil forfeiture cases, and thus requires legislative correction. The differentiation of these proceedings based solely on a quantitative (value-based) criterion is deemed a questionable legislative innovation, particularly in light of comparative experience. Specific legislative amendments are suggested to remove mutual exclusivity between criminal and civil proceedings.
Prudent use of plea agreements in criminal proceedings for illicit enrichment, combined with possible application of Articles 69-2 and 75 of the Criminal Code of Ukraine, proves to be an effective instrument for expediting adjudication, saving state resources, and strengthening anti-corruption efficiency while preserving the principle of individualized punishment.
Keywords: criminal liability; corruption; illicit enrichment; corruption criminal offence; criminal offenses in the field of official activity; principle of legal certainty; special subject; false asset declaration; financial control; illegal benefit.Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченк
ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗБРОЙНОЮ АГРЕСІЄЮРОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЮРИДИЧНИМ ОСОБАМ В УКРАЇНІ
No full textB a c k g r o u n d . This study is based on the need to resolve complex legal issues related to compensation for damage caused to legal entities as a result of the Russian Federation's armed aggression against Ukraine. The relevance of this issue is due to the extraordinary scale of damage caused to enterprises, institutions, and organizations, as well as the lack of established judicial practice and effective mechanisms for recovering compensation. The need for a thorough analysis of this issue is due to the need to determine the appropriate methods and procedures for compensating for the damage caused, as well as to establish a clear algorithm of actions to protect the rights of business entities in wartime. The purpose of this study is to highlight current legal approaches and tools that can be used to effectively compensate legal entities for damages caused by the armed aggression of the Russian Federation, taking into account international standards, case law, and the peculiarities of the Ukrainian legal system.
M e t h o d s . The article is based on national judicial practice and legal doctrine, using a comparative legal approach, formal logical methods, as well as methods of analysis, deduction, and generalization.
R e s u l t s . The article examines the problems of compensation for damage caused to legal entities as a result of armed aggression by the Russian Federation and the issue of notifying the defendant, i.e. the Russian Federation, in such cases by analyzing national judicial practice, and an analysis of the existing mechanisms for compensation under martial law as a result of armed aggression, hostilities, terrorist acts, and sabotage committed by the Russian Federation.
C o n c l u s i o n s . The primary issues related to compensation for damage caused to legal entities as a result of the Russian Federation's armed aggression against Ukraine were examined. The difficulties in establishing a causal link between military actions and the resulting damage, as well as the collection of relevant evidence in accordance with national and international standards, were identified. Emphasis is placed on the need to use a comprehensive approach that combines domestic legislation, international practice, and mechanisms for holding the aggressor state accountable in order to ensure effective protection of the rights of legal entities and real compensation for damages.В с т у п . Дослідження ґрунтується на необхідності вирішення складних правових питань, пов'язаних із відшкодуванням шкоди, завданої юридичним особам унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Актуальність такої проблематики обумовлюється надзвичайними масштабами завданих збитків підприємствам, установам та організаціям, а також відсутністю усталеної судової практики й ефективних механізмів стягнення компенсації. Потреба у ґрунтовному аналізі цього питання зумовлена необхідністю визначення належних способів та порядку відшкодування завданої шкоди, а також установлення чіткого алгоритму дій для захисту прав суб'єктів господарювання в умовах війни. Метою цього дослідження є висвітлення актуальних правових підходів та інструментів, які можуть бути використані для ефективного відшкодування збитків юридичним особам, спричинених збройною агресією Російської Федерації, з урахуванням міжнародних стандартів, прецедентної практики й особливостей правової системи України.
М е т о д и . Стаття заснована на національній судовій практиці, правовій доктрині, порівняльно-правовому підході, формально-логічних методах, а також методах аналізу, дедукції та узагальнення.
Р е з у л ь т а т и . Досліджено проблеми відшкодуванням шкоди, завданої юридичним особам унаслідок збройної агресії Російської Федерації, проблематику повідомлення відповідача, тобто РФ, у подібних справах шляхом аналізу національної судової практики; проаналізовано механізми її відшкодування в умовах воєнного стану внаслідок збройної агресії, бойових дій, терористичних актів, диверсій, вчинених Російською Федерацією.
В и с н о в к и . Проаналізовано основні проблеми відшкодування шкоди, завданої юридичним особам унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Визначено складнощі встановлення причинно-наслідкового зв'язку між воєнними діями та завданими збитками, а також збирання належних доказів відповідно до національних і міжнародних стандартів. Акцентовано увагу на необхідності використання комплексного підходу, що поєднує норми внутрішнього законодавства, міжнародну практику та механізми притягнення держави-агресора до відповідальності задля забезпечення ефективного захисту прав юридичних осіб і реального відшкодування збитків