Актуальні проблеми духовності

Батрак, О.П.

Батрак, С.А.

Авторитет історичної науки та проблеми духовності молоді

Бичко, Б.І.

БИЧКО Б. І.
м. Київ
УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА.
ІДЕЯ ДЕМОКРАТИЗМУ.
В розвитку духовної культури українців одне з провід­
них місць належить релігії. Зрештою, на відміну від інших 
народів та держав, на Україні протягом століть, змінюю-
51
чись, різні конфесійні напрямки все ж тією чи іншою мірою 
(за винятком московського православія та польського като­
лицизму) брали на себе роль відтворювача та захисника на­
ціональної культури.
Це, на наш погляд, пов’язано з тим, що церква здавна, з 
часів Київської Русі була виразником такої важливої риси 
національного менталітету українців, як демократизм.
Принци! цей формувався тоді, коли відбувалася взає­
модія двох «образів світу» поганського та християнського. 
Ця бінарність найяскравіше проявилася в тих основних мо­
ральних ідеалах, що відображають її. Адже офіційно на­
саджуваним був аскетично-чернецький, що відобразилося в 
тій значній кількості перекладної літератури, яка поширю­
ється на Русі — агіографії, праці церковного письменника 
та богослова Іоанна Дамаскіна, уривки філософських праць 
з творів Платона, Арістотеля та інші.
З другого боку в культурі русичів, яка тяжіла до ус­
них форм, в тому числі і в такому важливому пам’ятнику 
усної народної творчості того періоду, як билини, оспівуєть­
ся герой — захисник вітчизни. В літературному пам’ятнику 
«Слово о Полку Ігоревім» (кінець XII ст.) подано складну 
панораму світобачення русичів, коли дві парадигми — по­
ганська та християнська існують так би мовити паралельно— 
не конфліктуючи але і не зливаючись. Таку ж взаємодію 
двох світоглядних парадигм зафіксовано у визначному па­
м’ятнику усної народної творчості русичів — в билинному 
епосі.
І все ж провідним ідеологічним впливом користувалося 
духовенство, тим більше, що внаслідок відсутності різ­
ких меж між представниками різних станів суспільства, во­
но, тобто духовенство, і було виразником народної свідо­
мості.
Тому поняття патріотизму в епоху Київської Русі мало не 
національний чи етнічний характер, а скоріше державно-гро- 
мадський, що пізніше переростає в релігійно-державниць­
кий.
Відбувається це значно пізніше і вирішальну роль у цьо­
му відіграло перебування Русі в складі Великого князівст­
ва Литовського (XIV ст.), 5/6 території якого заселяли сло­
в’яни і лише 1/6 належала литовським племенам.1
Складний симбіоз конфесійних (поширення ідей римсько- 
католицьких та греко-православних вірувань та литовської 
міфології) формує ту особливість, яка характеризує україн­
ську церкву в цілому — демократизм та раннє прагнення до 
принципів екуменізму.
52
Так, на 1-му Ліонському соборі (1245 р.) був присутній 
український православний архієпископ Петро. В першій по­
ловині XV ст. посилюються ідей унії — митрополит Київсь­
кий та литовський і ригорій Цамблак на Констанському со­
борі (1414 р.) пропонував привести до злуки українську та 
римську церкви; митрополит Ізидор в 1439 р. на Феррарсь- 
ко-Флорентійському соборі ставить те ж питання; в 1476 р. 
київський митрополит Мисаїл написав посланіє до папи 
Сикста IV з проханням прийняти українську церкву під опіку.
Значною мірою ці пошуки унійності були пов’язані з 
прагненням ввести Україну в контекст європейської куль­
тури, зробити те, що повною мірою через кілька століть бу­
ло зроблено Петром Могилою.
Ця «відкритість на світ» була виразником загальномен- 
тальної національної особливості українців, яку свого часу 
наголошував М. Костомаров2 і яка була нерозривно пов’я­
зана з ідеями демократизму.
Адже з самого початку заснування православія на Русі 
митрополит Київський мав всі зовнішні атрибути, прита­
манні автокефалії — білий клобук, дві панагії, митру з 
хрестом на ній; стоячи на килимі, роздавав миро всім єпар­
хіям на Сході та інше, мав право роздавати єпископство, не 
зобов’язаний був їздити на синод (в Константинополь, а піз­
ніше — в Мокву). Всі ці права урівнювали його з патріар­
хами.
Маючи великі маєтності, митрополит самостійно розпо­
ряджався ними, будуючи школи, шпиталі, друкарні. Все це 
робило його дійсним керівником та творцем національної 
культури. Особливо це проявлялося тоді, коли митрополичі 
кафедри займали українці.
Церковний демократизм проявився і в тому, що прин­
цип симонії, який значно поширився в Польщі, не затвер­
дився в Україні — «Головною ознакою давньої християнської 
церкви була її соборноправність, — ніхто з її ієрархів не 
правив самовласно, ніхто з духовенства не приходив до 
громади непрошений — всі церковні посади були виборни­
ми. Оцю соборноправність Українська церква плекала ввесь 
час свого незалежного життя, хоч того не було в Церкві Ві­
зантійській, що рано це втратила, відновивши стару собор­
ноправність головним чином по 1453 р., коли опинилися 
під турками»3.
Виборність духовенства накладала на нього неабияку 
відповідальність, але у виборах брали участь не тільки ду­
ховні особи, але й світські люди обов’язково участвовали. 
Одним із найважливіших чинників в оцінці духовенства бу­
53
ла освідченість. Адже нерозривний зв'язок з західною куль­
турою створював умови для широкого обміну знанями, а по­
стійний «діалог» з католиками змушував поглиблювати осві­
ченість.
Все це сприяло тому, що в XV—XVI ст. Україна вихо­
дить на одне з перших місць по розвою культури та мис­
тецтва в Європі. Принцип демократизму, реалізований по­
літично та державно (виборність державних діячів, команду­
ючих військами) відкриває дорогу для широкого потоку єв­
ропейської культури та освіченості. Під впливом протестан­
тизму у відповідь на намагання католицької церкви підпо­
рядкувати собі українське духовне життя, розгортається ак­
тивний рух за введення народної мови в церковну відправу
— почали проголошувати «казання» народною мовою, писа­
ти живою українською мовою богословські твори. Якщо пер­
шими запровадили з слов’янських народів книгодрукування 
чехи — з 1468 р., то вже в 1491 р. слов’янською мовою з 
урахуванням живої української мови було надруковано «Ок­
тоїх» та «Часослов» в друкарні Швайпольта Фіоля в Крако­
ві. В третій чверті XVI ст. закладаються друкарні у Львові, 
в Святині, Крилося, Угорцях, Уніві, Перемишлі, Дермані, 
Костянтинові, Почаєві, Рахманові, Четвертні, Луцьку, Чор­
ні, Кременці, Житомирі. В Київщині було три друкарні, 
на Чернігівщині — найбільша в Чернігові, на Поділлі — сім 
друкарень.
Все це сприяло значному поширенню грамотності та ос­
віченості серед широких кіл населення України, що, в свою 
чергу, сприяло формуванню національної самосвідомості, 
виразником якої та провідником стає козацтво.-
Слід визнати, що весь цей процес був скерований та 
ідейно забезпечений визначними діячами української церк­
ви, починаючи з ієрархів і закінчуючи письменниками-поле- 
містами, творчість яких вийшла далеко за межі України — 
Юрій Дрогобич, ректор Болонського університету, Павло з 
Кросни, Станіслав Оріховський — Роксолан, Шимон Шимо- 
нович, які внесли значні вклади в польську та світову куль­
туру в цілому. На жаль, цей процес був трагічно перерва­
ний, коли «царська сваволя заїла вольності українські, мос­
ковське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацт­
ва, а просвіта почала на Україні рости дуже тихо... вольним 
же думкам, котрі зросли вже в Європі укупі з наукою і 
звідти переходили й до нас, тепер поставлений був мур цар­
ською та чиновницькою сваволею»4, — відзначав свого часу 
М. Драгоманов.
54
Нещадно викорінюються демократичні пинципи, в тому 
числі і соборність церкви України, яка підпорядковується 
Московській патріархії і перетворюється в ідеологічного про­
відника політики царського уряду.
І лише в наші дні з великими труднощами відбувається 
відродження автокефалії української православної церкви, 
чому активно протидіє московський патріархат, що має на 
Україні безліч своїх конфесійних центрів (церков, учбових 
закладів, 70 манастирів, в тому числі і ГІечерську Лавру), 
і що особливо яскраво проявилося в дні поховання митропо­
лита Київського Володимира Романюка. Адже це був вирі­
шальний момент — якщо це поховання відбудеться на те­
риторії Софії, то цим самим буде визнано автокефалію. 
Всі сили, які намагаються повернути Україну назад, до ро­
лі служниці імперії, зробити все, щоб цього не сталося, але 
все ж є надія, що процес незворотний і відродження укра­
їнської церкви як і України в цілому є незворотний процес.
Література:
') Див. В. Б. Антонович. Очерк истории великого кня­
жества Литовського. К., 1878. С. 236.
'2 ) Див. Костомаров Н. И. Две русские народности. Киев— 
Харьков, С. 48.
3) Огієнко І., Українська церква. К., 1993. С. 74.
4) Драгоманов М. П. Пропащий час. //М. П.- Драгоманов. 
Вибране. К., 1991. С. 573 — 574.


Ukrainian

Українська церква. Ідея демократизму

Бурдюг, Л.М.

Про деякі утопічні концепції науково-технічного прогресу

Мохначова, О.В.

Уроки духовності в писемницькій долі Ф. С. Фіцджеральда

Шевченко, П.І.

В. О. Сухомлинський про виховання духовності у школяра

Хорольська, Т.А.

Актуалізація філософської проблеми співвідношення "Раціонального" та "Чуттєво-ціннісного" в екзистенціально-антропологічній духовній традиції

Царук, O.

ЦАРУК О.
м. Кривий Ріг
ВИХІДНІ ЩАБЛІ ФОРМУВАННЯ 
УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ 
В АСПЕКТІ МОВИ
Початки формування українського етносу сьогодні мож­
на однозначно пов’язати з теренами середнього Подунав’я, 
із ареалами, чітко визначеними у Початковому літописі ук­
раїнського народу. О. Стрижак відзначає «дунайські» сліди 
стародавніх слов’ян у гідронімії басейну Вісли, із Надду- 
нав’ям пов’язуються і численні українські Дунаї та Дунай- 
ці, численні згадки про цю ріку-праматір в українському 
фольклорі (при повній відсутності аналогічних форм у росій­
ській народно-пісенній традиції), пор.: «Ой гаєм-гаем, понад 
Дунаєм, любив дівчину, роду не знаю»; «у тебе (господарю) 
хліби, як тихи Дунай»; «Зійду за Дунай да гляну на свій 
край» тощо.
За часів Дунайської правітчизни постали також міцні 
вівчарські традиції українського народу, що безпосередньо 
відбилося у обрядовій фольклорній поезії, напр.: «Ой наш
братчику, сідай коло нас (...). Та з діточками, та з овечка­
ми...»; «У тебе (пане Іване) вівці гори покрили, у тебе ху­
доби без рахуби». Зародження та утвердження цих форм 
господарювання можна співвіднести із сусідством (взаємозмі- 
шуванням та амиміляцією) із сарматським скотарським пле­
менем язигів антів (літописних ясів), що пізніше передали 
свою самоназву цілій окремій слов’янській групі.
Із періодом перебування слов’ян у Наддунав’ї слід по­
в’язати також зародження і утвердження у них основ под­
ружніх стосунків. З цього приводу важливо згадати доку­
ментальні матеріали т. з. Пшеворської культури, що дату-
124
ється І—III ст. н. Д. — тобто часом антського розселення на 
Україні. Серед комплексу знахідок цікавою є накладка для 
піхов меча, виготовлена з бронзи, яка, на думку вчених, 
передає давній міфологічний сюжет про походження роду: 
озброєний вершник, баран, що поїдає молоді стеблини, та 
сцена священного шлюбу героя і героїні. Принагідно зга­
даймо Несторове: «поляни мали звичай своїх предків, ти­
хий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сес­
тер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до ді­
верів велику пошану мали. І весільний обичай (виділено на­
ми. — О. Ц. вони мали: не ходив жених по молоду, а при­
водили (її) ввечері».
Із давніх часів увійшли і закріпилися в українській мові 
специфічні архаїчні форми, пов’язані із обрядом одруження, 
тоді як одружуватися, подружжя, дружина, побратися, наре- 
чений-наречена. Усі ці утворення, без огляду на можливі 
праслов’янські їх корені на сьогодні зберігаються виключно 
українською мовою, стверджуючи егалітарність, гармоній­
ність стоосунків між чолвіком і жінкою (по. ще укр. синтак­
сичну модель «одружитися з...» із рос. «жениться на...»). 
Сербськохорватська мова, зберігаючи побратися із значенням 
«одружитися», одночасно користується формами супруг і 
супруга, як і російська (пор. ще рос. суженьш — «присуд­
жений», тобто щось таке, що невідворотно визначане, щоб 
покірно прийняти).
Українська мова містить в собі як шар лексики, грама­
тичних моделей, що співвідносяться із загальнослов’янсь­
кими морально-етичними та культурними принципами, так і 
ряд утворень, що відображають основи світогляду окремої 
слов’янської (протоукраїнської) групи. Так із прадавніх ча­
сів дійшли до нас форми, що містять поняття «добра» і 
«зла», що первісн'о пов’язувалися із всеслов’янськими Доб- 
робогом і Злобогом, однак похідні утворення з цими коре­
нями в українській і російській мові різняться, пор., зок­
рема, рос. добродетель, доброжелатель (болг. добродетел, 
доброжелател) і укр. добродій, доброзичливий, добро­
чинний, добромисний, доброчесний (пор. польськ. СІОЬгО(ІгІЄ], 
(іоЬгосгупса, ческ сіоЬгосіппу, сІоЬготуз^у).
Специфічним для української і мов антської групи (зок­
рема, чеської) є розвиток значення у слова добре — той, 
«який має позитивні якості або властивості, що відповідають 
поставленим вимогам» (СУЛМ, 11, 322) — рос. «хороший», 
напр.: «Жито було справді добре: колоски товсті, довгі»
125
(П. Мирний), пор; чеськ. Іо тагапі ]’е сІоЬге па геугпа — ця 
мазь добра від ревматизму.
Форми із коренем — зло — теж часто мають спільносло­
в’янське походження, напр. укр. злодій — рос. злодей (хоча 
з дещо іншим семантичним наповненням), однак ряд утво­
рень виступають як своєрідні лексичні маркери мов антської 
групи, напр., слово злочин, крім української, зберігається 
ще білоруською, польською, чеською, словацькою, сербсь- 
кохорватською, верхньолужицькою, македонською і сло­
венською мовами, однак ця форма відсутня в російській, 
болгарській, церковнослов’янській мовах. Експресивні укр. 
утворення злодюга, діал. злодюх можуть бути пояснені через 
чеськ., сербськохорв. хІоЬисІї, злодух, що розкривають до­
даткові оцінкові характеристики злодія, як людини, керова­
ної «злим духом».


Вихідні щаблі формування української ментальності в аспекті мови

Кононенко, В.Г.

КОНОНЕНКО В. Г.
м. Кривий Ріг
МОРАЛЬ ,ЯК ОСНОВА ДУХОВНОЇ 
КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА
Ні в кого не викликає сумніву те, що етика є наука про 
мораль. Але питання про те, що являє собою мораль зали­
шається дискусійним, у радянській філософській та етич­
ній літературі, виходячи з основного питання філософії, 
мораль однозначно трактувалася як одна із форм суспільної 
свідомості, суспільний інститут, що виконує функцію регу­
лювання поведінки людини. Однак суспільна свідомість, 
насамперед моральна: за певних соціальних умов, як пра­
вило, перекручує справжній ціннісний зміст, як вчинків, 
так і відносин. Отже, дзеркало моральної свідомості — кри­
ве свічадо. По-друге, дія реальної моральності практично
55
безмежна: вона просякає всі сфери людської діяльності, її
матеріальної та духовної культури. Будучи розлитою по всій 
тканині суспільного буття, мораль не обмежена соціальним 
часом та простором: так чи інакше вічними залишаються
гуманістичні цінності, вироблені духовною культурою люд­
ства. Тому мораль розуміється як загальнолюдський фено­
мен, як один із проявів культури: вона виділяється із цьо­
го ряду як певна основа, корінь, з якого проростає все ос­
таннє;
Питання полягає ось в чому: чи можна вивести розу­
міння моралі як загальнолюдського феномена та своєрідно­
го базису культури із тих методологічних основ, якими ке­
рується радянська етика? Як, наприклад, ідею моральних 
абсолютів сполучити із переконаннями, що уявлення про доб­
ро та зло змінюється від епохи до епохи, переходять один 
в одного? Або, якщо ми визнаємо, що мораль є певна ос­
нова духовності, усієї культури, то чи не вступає така конста­
тація в суперечність із тезою, що мораль є елементом надбудо­
ви, обумовленої економічними відносинами? Ці питання ви­
магають уважного, аналітичного підходу.
Класові пріоритети при оцінці будь-якого явища полиша­
ли радянських суспільствознавців можливостей глибокого 
аналізу ролі та місця загальнолюдських універсалій у ду­
ховній культурі цивілізацій. Історія людства давно засвід­
чила, що здібність одного народу засвоювати досягнення ін­
шого є одним із головних показників життєздатності його 
культури, найвірнішим індикатором прогресу культури. Саме 
на цьому шляху взаємодії культур і складається єдина і ра­
зом з тим різноманітна загальнолюдська культура.
І стосується це, насамперед, нормативних характерис­
тик духовної культури. А поскільки норми складають ос­
нову моральної регуляції відносин між людьми, можна
стверджувати, що, по-перше, мораль є основою духовної 
культури, по-друге, моральні універсали несуть значний 
загальнолюдський зміст. Аналізуючи історію народів та люд­
ства, ми знаходимо, що в кожній культурі цінуються: по­
вага до праці, працелюбність; шанобливе, іноді навіть
обожнюване ставлення до материнства; гостинність; вільний 
вибір супутника життя та сім’ї; сміливість, мужність; не
убий, не вкради, не бреши та ін. Все більше і більше ста­
ють загальнолюдськими універсаліями, а отже, загально­
людськими цінностями мир, екологічні моральні норми. Сво­
го часу і французькі матеріалісти, розробляючи моральні 
імперативи розумного егоїзму, і Кант, створюючи мораль­
56
ний категоричний імператив, виходили із усвідомлений 
безумовної необхідності універсалій моральності, універса- 
лій культури. І чим більш гострими і глибокими виявляють­
ся суперечності між моральною нормою і фактичною пове­
дінкою людей, тим більш глибоко, всебічно обргунтовуєть- 
ся кращими мислителями ця необхідність як передумова 
нормального існування людської цивілізації.
Отже, мораль можна розглядати як універсальне явище 
духовної культури. ГІри такому підході мораль не просто 
одна із регулятивних систем поведінки індивіда в просторі 
соціальних відносин, а фундаментальна основа буття, що 
структурує світ. Не випадково деякі автори розглядають мо­
раль як універсум, що включає в себе весь всезагал зв’яз­
ків і відносин реального світу.
Виходячи із цих та багатьох інших подібних думок мож­
на спробувати дати таке визначення моралі. Мораль є осно­
вою, коренем духовної культури людства, згустком його 
практичного розуму, що виробив гуманістичні норми спів­
життя, які, спираючись на найвищі критерії моральної 
оцінки, склали систему загальнолюдських моральних цін­
ностей, покликаних регулювати та орієнтувати гуманістич­
ну перспективу людського буття.
Таке визначення моралі дає можливість більш гармоній­
ного тлумачення: місця та ролі в людській цивілізації загаль­
нолюдських моральних цінностей та етико-філософських цін­
ностей: морального добра та зла, справедливості і блага,
сенсу життя та щастя, ідеалу, гідності, совісті, обов’язку, 
смерті та безсмертя.


Мораль як основа духовної культури людства

Борисова, С.В.

Б О Р И С О В А  С. В.,
м. Луганськ
ІНТОНАЦІОННА МОВА НАРОДНОЇ /МУЗИКИ 
І (ВІДРОДЖЕННЯ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ 
(ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ)
Немає сумніву, що наявна загальнокультурна обстанов­
ка відрізняється надзвичайною складністю і викликає три­
вогу у багатьох напрямах. Один з них, можливо найважли­
віший для національного самоіндетифікуваня, це збережен­
ня й опанування народногоо мистецтва, народної традиції, 
творчої спадщини митців, що відобразили, висказали, ви-
135
разили народну душу та його ставлення до сенсу життя. 
Проблема ця має не тільки культурно-історичний, естетич­
ний, художній характер, але й характер етичний, оскіль­
ки народне мистецтво, в якому викристалізовувалося від­
ношення людини до світу, до себе, до іншої людини, вис­
тупає як таке, що репрезентує ідеали краси та моральної 
норми в їх нерозривній єдності. Найбільш виразно, яскра­
во ця єдність подана в народній музиці, пісні.
Однак процеси глобального масштабу (наприклад, урбані­
зація) і процеси більш специфічні щодо художньої культури 
як сфери функціонування мистецтва, і музичного теж (на­
приклад, різноманітні технічні засооби тиражування), не 
завжди сприятливі для збереження й розвитку традиційних 
форм виконавства та побуту, що вироблялись й шліфува­
лись на протязі століть і тому несуть в собі «генофонд» на­
ціональної культури. Звичайне сприйняття української куль­
тури як культури села має під собою грунт історичний, але 
це не може стати перепоною для її осмислення та опануван­
ня, бо істотним має стати проникнення в дух її, ласкавий та 
привабливий, характер її лагідний.
Тому актуальним завданням, насамперед для сходу та 
півдня України є освоєння, вивчення, виконання та пере­
живання народної пісні, народної інтонації — мови народ­
ної музики та душі народної культури — з самого ранньо­
го віку. Конкретними формами оволодіння цією мовою ма­
ють бути не тільки звичайні уроки музики, але й самоді­
яльна художня творчість, різноманітні засоби притягнення 
школяра до активного вияву та розвитку своїх творчих здіб­
ностей. Казкові сюжети, але розіграні не тільки на свята, 
вірші та пісні, але не тільки на заняттях мовою та співами 
тощо — це мабуть те, що має стати головною метою, при­
наймні у початкових класах. Але цьому треба вчити вже 
студентів педагогічних інститутів.
Не тільки співанки, танки та віршики в повсякденне 
шкільне життя початківця, бо для нього це ще не є щось ар­
хаїчне, а навпаки, природне, а головне — бажане. Також, 
крім звичайних форм роботи (навчаальної та позакласної), 
можливе притягнення учнів до роботи навіть пошукової, 
свого роду дослідницької. Школярі, перш за все ті, що 
вчаться ще й у музичних школах та студіях (це на першому 
етапі експериментальної роботи) об’єднуються в невеликі 
групи (ансамблі), де вони не тільки виконують народні тво­
ри, але й одержують завдання. Наприклад, одне з них — 
узнати, а по можливості записати пісні, казки та інше у
136
бабусь та дідусів. Саме це завдання вже спонукає до актив­
ної діяльності та спілкування, але й потім діти не втрача­
ють інтересу до цієї роботи, бо потім усі ці пісні викону­
ються усіма дітьми, а «автор» виступає у ролі соліста.
Ці та інші завдання розробляються в науково-педагогіч­
них гуртках під керівництвом викладачів факультету музики 
Луганського педінституту. Апробація, втілення, часткова пе­
ревірка ідей планується в основному на період педагогічної 
практики, але багато хто зі студентів, що працюють з діть­
ми як керівники шкільних самодіяльних колективів, чи вза­
галі мають такий досвід, мають змогу перевірити! та корегу­
вати свої ідеї майже щоденно. Таким чином, до речі, вста­
новлено досить тісний контакт між студентами-заочниками, 
що працюють учителями в школі, та студентами факульте­
ту, що навчаються за фахами «Учитель початкових класів 
та музики», «Учитель музики та художньої культури».
Освоєнню української інтонаційної «мови» суттєво допо­
магає інша програма в пошуках викладачів та студентів. 
Це вивчення та засвоєння творів українських компоозиторів 
для дітей, більшість яких (як вокальних, так і інструмен­
тальних) основано на інтонаціях української народної піс­
ні. Є обов’язковий мінімум таких творів, які повинен знати 
студент. Накопичений таким чином репертуар далі, в прак­
тичній діяльності, буде великою допомогою в рішенні зав­
дання засвоєння цієї інтонаційної «мови» вже школярами.


Інтонаційна мова народної музики і відродження духовної культури (педагогічний аспект)

Сіренко, І.І.

Психолого-педагогічні фактори підвищення професійної майстерності викладача

Not a member yet