Актуальні проблеми духовності

Камчугова , І.Д.

КАМЧУГОВА І. Д. 
м. Кривий Ріг
МІФОЛОГІЯ І ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ СТУДЕНТІВ
Міф - це певна форма свідомості, світосприйняття, котра 
покликана пояснити таємниці і феномени реальності. Міф 
доповнював в уявленні стародавньої людини об'єктивну 
реальність у тих, сферах, де вона ще не була пізнаною.
Для кожного народу, всього людства міф - духовний 
скарб. Величезний і неминучий вплив на розвиток європейської 
культури справила грецька міфологія. Була своя система 
міфології і у слов'ян, котра де в чому відтворює давньогрецьку. 
Незважаючи на те, що існують різні точки зору на міфологічну 
духовність, її  роль в усвідомленні навколишнього світу, я 
вважаю, що міф складає таку духовну традицію, без якої не 
можливе поняття дійсності, бо ця традиція безперервно впливає 
на повсякденне життя людей, студентської молоді.
Стародавня людина не виокремлювала себе із природно­
го середовища. Люди вважали себе часткою природи, тому і в 
міфах своє походження виводили з неї. У міфах постійно зустрі­
чаються явища тотемізму і анімізму - духи природи, покровителі 
людей, тварини і рослини, наділені здатністю розмовляти, 
мислити, відчувати. Ці почуття різноманітні, знайомство з ними 
збагачує духовну сферу майбутнього спеціаліста.
Майже всі міфології містять в собі й антропоморфізм. В 
V ст. до н. е. хор в «Антигоні» Софокла промовляє; «Багато є 
на світі дивовижного, але немає нічого дивовижнішого самої 
людини». Та за багато століть до Софокла цю думку відбили 
грецькі міфи. Греки наділили своїх богів всіма людськими 
якостями - вони могутні, але можуть страждати від болю та 
ревнощів, бути пихатими та мстивими. Боги живуть на Олімпі - 
найвищій горі в Греції, вона видна й доступна звідусіль. Богам 
зручно і легко спускатися на землю і втручатися у справи людей.
Міфологія показує прояви найвищих людських якостей, 
злету людського духу, які повинні наслідувати студенти. В 
теперішній ситуації молоді бракує віри в людину, а міфологія - 
це джерело такої віри. Антигону жде неминуча смерть, але вона 
виконує свій обов'язок по відношенню до брата. Алкеста, не
347
вагаючись, віддає своє життя, щоб врятувати життя коханого 
чоловіка. Одісей відкидає кохання богині і можливе безсмертя в 
ім'я любові до вітчизни, рідного дому, близьких. Не випадково 
грецька міфологія стала органічною частиною гуманізму - 
боротьби за  визволення людської особистості.
Міфологія у формі емоційних культів, обрядів, пісень, 
сказань, легенд здатна оживити камінь та воскресити мертвих. 
Так, Орфей своєю музикою вгамовує бурхливі хвилі, покоряє 
Харона, Цербера і самого Плутона, добивається визволення із 
царства мертвих своєї коханої Еврідики. Каміння, зворушене 
майстерною грою Амфіона на кіфарі, саме вкладається у стіни...
Міф тісно пов'язаний з ритуалом. Обряд, свято - це, по 
суті, практична форма.існування міфу, котра передає його зміст 
магічним дійством. Так, наприклад, на Русі новорічні і 
хрещенські свята, літні свята пов'язані з певними традиціями і 
міфологічними уявленнями про боротьбу тепла з  холодом, весни 
з зимою, сонця з пітьмою. Знайомство з ними розширює 
уявлення студентської молоді про різноманітність духовного 
життя наших предків.
Знання студентами змісту і сутності міфології, вклю­
чаючи і слов'янську, допоможе їм, на мою думку, збагатитися 
загальнокультурним та моральним досвідом свого власного 
народу, стати причетними до духовного досвіду всього людства.


Ukrainian

Міфологія і формування духовності студентів

Голуб , А.П.

Голуб , М.Л.

ГОЛУБ А  П.,
ГОЛУБ М. А , 
м. Київ
МІФОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ
Зростання національної самосвідомості України сприяє 
відродженню інтересу до духовної спадщини народу. Рушійною 
силою в цьому процесі постає не простий абстрактний інтерес, а 
життєва вимога усвідомити власну історію, зрозуміти менталітет 
нації крізь світло надбань минулого. Останнього неможливо 
досягти без історико-філософського осмислення витоків 
національної свідомості. Ментальність нерозривно пов'язана з 
історичними умовами формування нації та зміною народного 
світовідчуття й світорозуміння.
Раніше панував традиційний погляд, який вважав фор­
мою існування філософії цілісні вчення та системи. Решта духов­
них надбань, у кращому випадку, звертала на себе увагу тільки 
як передісторія філософії. Перегляд розуміння сутності об'єкта
348
ісгорико-філософського дослідження приводить історико-філо­
софське українознавство до переорієнтації досліджень на рівень 
культури. Внутрішнім змістом, осередком культури виступає 
культура світоглядна. Дослідження проблем становлення й спе­
цифіки світоглядної культури українського народу неможливе 
без всебічного осмислення світоглядної культури Київської Русі, 
виявлення ознак, вихідних елементів, домінант та тенденцій.
Світоглядна культура Київської Русі - це світогляд 
переломної епохи, епохи взаємодії міфологічно-язичницької 
йхристиянських традицій. Період формування національної 
ментальності визначається міфологічним синкретизмом, 
осередком якого виступає міфологічно-язичницький світогляд
Така постановку проблеми відкриває нові ракурси 
вивчення та дослідження цієї важливої сьогодні проблеми. На 
жаль, історики вітчизняної філософії не зверталися до вивчення 
духовної культури саме в такому зрізі.
Дуже важливо звернутися до проблеми дослідження 
світоглядних парадигм, до аналізу явищ, процесів, тенденцій, 
схильностей, пов’язаних зі світоглядною проблематикою 
Київської Русі, які реалізують себе, відрізняючись засобами 
вираження, але структурно утворюють певні прототипи 
мислення, світоглядні орієнтири, стереотипи. Саме аналіз 
світоглядних парадигм допоможе детально дослідити специфіку 
становлення національної ментальності, зрозуміти основні 
тенденції розвитку духовної вітчизняної культури.
Складність вивчення тогочасної культури полягає перш 
за все у відсутності наукової методики подібних досліджень. 
Вони передбачають звернення до широкого соціально-практич­
ного і культурного контексту, дослідження велетенського маси­
ву нефілософських явищ. Писемних пам'яток, що могли б допо­
могти дослідженню проблеми, залишилось дуже мало. Тому 
основним джерелом при дослідженні міфологічно-язичницького 
світогляду є народна творчість, багата фольклорна традиція.
Давньоруське язичництво являло собою багатогранний 
масив обрядів, вірувань, поглядів, який склався в результаті 
багатовікових нашарувань слов'янської передісторії. Русичі 
створили складну систему міфологічного розуміння світу, яка 
увібрала в себе складний комплекс розуміння й специфічних 
тлумачень тих чи інших явищ навколишнього світу.
У міфологічному світорозумінні давніх русичів 
сформувалися основні поняття-кліше. Використовуючи ці кліше, 
міфологічне світобачення, розвиваючись, ускладнювалось. Над 
ними та обрядовою практикою, яка конкретизувала їх,
349
виникають світоглядні парадигми, котрі стають певним 
світоглядним взірцем, впорядковуючим розуміння світу.
Із зародженням феодальних відносин відбувається 
процес руху світогляду від міфологічно-язичницької свідомості 
з її поліестетичними віруваннями до монотеїзму. Відбувається 
рішучий поворот. Але християнська світоглядна культура не 
зруйнувала міфологію. Міф відокремився від релігії, від 
світогляду, але він стає предметом фольклорного мистецтва, 
фактом поезії, естетичним феноменом. Втрачаючи світоглядну 
парадигматичність, міфологічно-язичницьке світовідчуття й 
світорозуміння переходять зі сфери світоглядних орієнтацій, 
домінант, установок у сферу художньо-поетичних образів.
Саме звідси бере початрк факт того тривалого існування 
елементів міфологічно-язичницького світосприймання в нашій 
культурі.
Поступове ослаблення традиційного світорозуміння 
проявилося у характері змін епічних жанрів, які поступово 
вивільнялися від нашарувань міфології. Прикладом цього є 
казковий фольклор та билинний епос Хоча ми і бачимо там 
архаїчне минуле, але стрижнем змісту постає моральний 
елемент.
І сьогодні ми також не можемо не зважати на могутній 
пласт народної творчості, яка відображає основні принципи та 
устої суспільства. А якщо цього не має, то можна з впевненістю 
зробити висновок, що це лише твір, як явище, але ніяк не 
народна творчість.


Міфологічні джерела українського менталітету

Шевченко , І.В.

Філософія та мистецтво (музика) XIX ст. про гармонізацію буття людини

Самойленко , О.І.

Духовно-культурні аспекти музикознавства і сучасність

Сафонов , Ю.М.

САФОНОВ Ю. М., 
м. Кривий Ріг
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ - ВЗІРЕЦЬ 
ВИСОКОДУХОВНОГО КЕРІВНИКА КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ 
(за літописом С. Величка)
Постать Зіновія Богдана Хмельницького привертала до 
себе увагу ще задовго до того, коли відбувся переможний бій під 
Жовтими Водами. Значні праці добі Хмельниччини присвятили 
В. Антонович («Коротка історія козаччини»), М. Грушевський 
(«Історія України-Руси: Початок Хмельниччини 1638-1648»), 
І. Каманін («Походження Б. Хмельницького»), М. Костомаров 
(«Богдан Хмельницький»), І. Крип’якевич («Учитель Богдана 
Хмельницького»), В. Липинський («Україна на переломі») та 
інші. З наших сучасників найбільше цим питанням займався 
В. Шевчук, зокрема у книзі «Козацька держава».
У літописі С. Величка Богдан Хмельницький показаний 
як далекоглядний політик і талановитий дипломат. Він 
намагається своєю політичною діяльністю принести максимальну 
користь своїй державі, не зупиняючись навіть тоді, коли це 
шкодить його особистим інтересам. Після втечі від Потоцького 
Хмельницький прибув до Бродів, а згодом «спізнався з добрими 
молодцями і від’їхав на Низ до Запорозької Січі... Ходив із
391
запорозькими військами на бусурманські поселення..., звідси 
можна сказати почалася політична кар’єра Хмельницького, за 
сміливість, героїзм він був у великій шані у Запорозького 
війська» (Антонович В. Коротка історія козаччини. - Коломия, 
1912. - С. 33). Будучи сотником чигиринським, Богдан бачив, як 
пани польські й дозорці пригноблюють і оздоблюють людей, 
тому зважився на політичний, хоча й не зовсім моральний крок 
- «відбирає у Барабаша королівські привілеї на користь 
малоросіян» (Там же. - С. 43).
Давня мрія дати відсіч полякам за всі знущання над 
народом малоросійським постійно була перед очима Хмельниць­
кого, і тому він вдається до деяких хитрощів політичних. 
Спочатку він їде у Крим, укладаючи угоду з харом, щоб той дав 
підмогу для війни з поляками, залишаючи на «запоруки свого 
сина Тимоша до певного часу» (Там же. - С. 57).
Грандіозна історична битва під Жовтими Водами 
поклала початок Богданового звільнення українського народу 
від польської шляхти. Не менш важлива і Косунська битва, яка 
теж закінчилася перемогою. Батоська битва - продовження цих 
перемог, на Батозі Богдан «ущент розніс польські війська, які 
були з гетьманом Калиновським» (Величко С. Літопис. - К., 
1991. - Т. 1. - С. 101). Далі війська Хмельницького рушили на 
Львів та Польщу.
Після повернення Богдана з-під Жванця російський цар 
прислав до України В. Бутуріна. На перших порах Хмельницький 
досить часто збирав повну, або генеральну раду, до якої мали 
доступ усі козаки. Однак часто вона перетворювалась на анар­
хічне бунтарське зібрання. Тому надалі вона збиралася лише у 
виняткових випадках, наприклад Переяславська рада (1654).
Так Богдан Хмельницький довів гетьманську владу до 
вершин могутності: сам вирішував законодавчі справи, призначав 
старшин і суддів, орудував скарбом, однак слід зазначити, що 
творив він все це виключно для реального і конкретного добра 
українського народу. Таким чином сконцентрована влада 
гетьмана Богдана Хмельницького і сам факт довіри народу до 
цієї влади свідчать про альтруїзм і високодуховність гетьмана
Хмельницький у своїй політичній далекоглядності 
вказував один шлях - утворення української держави: «Виб’ю з 
людської неволі руський народ увесь. Допоможе мені в тому 
чернь уся... А ставши над Віслою - скажу: «Сидіть і мовчіть, 
ляхи» (Там же. - С. 283).
Отже, з цього літопису Зіновій Богдан Хмельницький 
постає як образ майже ідеального громадянина і керівника
392
держави: мудрого і чесного, хороброго і талановитого 
полководця, далекоглядного політика і дипломата, надзвичайно 
активної людини. Іноді здається, що автор використовує 
ідеалізацію, і це в трагічних умовах було б виправданим, адже 
Б. Хмельницький для українського народу був взірцем керівника.
В устах С. Зорки звучить прекрасна промова над гробом 
гетьмана: «Помер, полишивши по собі несмертну славу, той доб­
рий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підруч­
ні, але й уся Мала Росія могла жити довгі літа при щасливих 
успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством 
всюди... До тебе звертаються з доброю мовою, милий наш вождь 
руський, гетьмане славного Запорізького війська і цілої 
козацькр-руської України, до тебе мова, скутого з^раз поміж 
чотирма дошками і мовчазного, вимови і розпорядження якого 
незадовго перед цим слухало сто тисяч, і ми ставали готові на 
всякий твій кивок» (Там же. - С. 209-210). Незважаючи на 
помилки Хмельницького, він належить до найпотужніших рушіїв 
української, і навіть європейської історії, він зробив рішучий 
поворот у бік України, зумів звільнити український народ від 
польського панування. У цьому його безцінна заслуга. У цьому 
ж його велика й висока душа, могутній дух рятівника народу.


Богдан Хмельницький - взірець високодуховного керівника козацької держави (за літописом С. Величка)

Волошук , Л.В.

Зразки духовності й бездуховності персонажів у одній з п\u27єс Л. О. Яновської

Хорольська , Т.А.

Крамаренко , І.

ХОРОЛЬСЬКА Т. А , 
КРАМАРЕНКО І., 
м. Кривий Ріг
ОПТИМІЗМ ДУХОВНИХ ПОЧУТТІВ: ВІРИ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ
Людська духовність - багатовимірне і надто складне 
утворення. Вона формується як здатність переживати дійсне, 
минуле і майбутнє як сучасне. Саме переживати, а не лише 
мислити чи відтворювати. Духовність не зводиться до свідомості. 
Вона є результатом іншого (крім відображення) ставлення до 
дійсності. Духовність охоплює світ, проникає у нього розумом, 
освоює почуттями, відтворює волею.
Основою духовності є діяльність людини. Істинно 
людська життєдіяльність здійснюється лише на засадах глибокої 
духовності, складовими якої є почуття віри, надії, любові. 
Релігійна віра не вичерпує усього багатства духовно-довірливого 
ставлення людини до дійсності, хоч і є її сутєвим компонентом. 
Віра спонукає людину до дійсності, вона надихає людину, 
піднімає її над обставинами.
У 1951 р. у Парижі вперше було видано есе видатного 
французького письменника Андре Моруа «У що я вірю?», в 
якому він виклав своє філософсько-етичне розуміння віри, надії 
та любові. Багато в що вірить письменник, але найголовніше - він 
вірить у людину. Можна бачити У А  Моруа те, що суперечить 
нашому розумінню людської сутності, а саме - вище начало у 
людині. Воно змушує її бути благородною, милосердною, 
відважною, здійснювати героїчні вчинки. Саме це начало, за 
Моруа, надихає людину на діяння, які інколи йдуть усупереч її 
власній користі.
Відбивається це перш за все у такій людській діяльності,
357
як наука та мистецтво, які сприяють ствердженню людської 
віри, утворенню переконань, в кінці кінців - формуванню таких 
етичних ідеалів та цінностей, як честь, сміливість, милосердя, 
вірність, почуття відданості, відповідальність та інші.
Все це входить до духовного складу людини - цього 
більш надійного сховища у порівнянні із зовнішнім та соціальним 
світом. Хоч іноді й розігруються внутрішні драми, але вони 
торкаються і причинами, і наслідками переважно особи, а не 
світу, де живуть неповинні у драмі люди.
Але причини та наслідки пов’язані швидше з розумом, 
ніж з вірою. Але розум іноді може ставати «публічною дамою», 
якщо виникне потреба відшукати обставини для зречення від 
віри та переконань.
Віра й вірність - слова однокореневі. Вірність (другові, 
слову, Батьківщині тощо) це та цінність, яка допоможе і 
розумові, і розважливості, і вірі, і переконанням, а найголовніше 
- реальній людині, викликавши до життя впевненість та надію на 
мир і злагоду з собою та зі світом.
Віра народжує надію. Зневірена людина втрачає 
істинність людського ставлення до дійсності, суб’єктивного 
сприйняття обставин. З втратою надії втрачається людяність, 
взагалі без надії людина може вести лише тваринний спосіб 
життя. Надія - це та ниточка, що з’єднує людину з культурою.
Втрата надії супроводжується сумом, тугою, плачем. Як 
писав Т. Геббе, «плач з’являється тоді, коли людина раптом 
відчуває, що в неї відібрали хоч яку-небудь надію... Найчастіше і 
найбільше плачуть люди, які найменше надіються на самих себе, 
а більше - на друзів, наприклад, жінки та діти».
Надія та надійність - теж однокореневі слова, якими 
користуються люди, коли намагаються побудувати своє життя 
як власну надійну та міцну оселю («Мій дім - моя фортеця»).
Інколи людині це вдається, інколи ні. Чому? Та людина, 
яка будує цю «фортецю» вільно, небайдуже, з щирим серцем, з 
любов’ю, досягне успіху, відчує себе щасливою і з надією на 
безсмертя, бо в цій оселі будуть ті, кого вона любить і хто її 
любить.
Отже третя складова людської духовності, не менш 
важлива, ніж інші дві, - любов. Вона є вінцем духовних почуттів.
Любов - це поняття надзвичайно багатозначне. Платон 
розрізняв чуттєву і духовну любов. Фома Аквінський вбачав 
істинність любові у любові до Бога. За Л. Фейербахом, любов - 
це універсальний закон природи, що відбиває єдність роду 
людського.
358
Найбільш узагальнене визначення любові як сутнісної 
сили людини дав Г. Гегель: «Любов - це жага, що пристрасно 
мчить назустріч своєму предмету». Таке розуміння любові 
охоплює любов статеву і любов до влади, любов батьківську і 
любов до власності, любов людини до людини та інше. Але 
найбільш змістовний вимір це поняття має тоді, коли його 
визначити як любов людини до життя.
Віра, надія, любов - одвічні фундаментальні цінності 
людської духовності. На запитання «Що таке духовність?» 
можна дати таку відповідь: Це віра, наповнена надією і любов’ю. 
Справедливою була б й інша відповідь: Це любов, позначена 
вірою і надією; або ж: Це надія, пронизана любов’ю та вірою.А 
тому відновленням духовності, на наш погляд, і буде, перш за. 
все, відновлення споконвічно притаманних людям цінностей: 
віри, надії, любові у їх гармонійній взаємодії.


Оптимізм духовних почуттів: віри, надії, любові

Ракітянська , Л.М.

РАКІТЯНСЬКА А  М., 
м. Кривий Ріг
ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ФЕНОМЕНУ 
МОРАЛЬНО-ЕСТЕТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ВЧИТЕЛЯ
Проблема формування духовних, морально-естетичних 
якостей вчителя набуває особливої актуальності на сучасному 
етапі розвитку суспільства в умовах гуманістично- 
демократичних перетворень, розвитку вищої школи у 
відповідності до нової концепції, спрямованої у XXI століття.
Важливою якістю вчителя, яка забезпечує успішність 
педагогічної взаємодії є морально-естетична активність. 
Вивчення сучасного стану проблеми формування морально- 
естетичної активності дозволяє стверджувати, що вона є 
об’єктом наукового аналізу філософських, соціологічних, 
психолого-педагогічних досліджень. Специфіка предмета кожної 
з наук зумовлює особливості підходів вчених до цієї проблеми.
Теоретико-методологічні основи взаємозв’язку 
морального та естетичного знайшли всебічне обгрунтування в 
сучасній філософії (О. А  Зорова, М. С. Каган, Г. Г. Квасова, 
Н. І. Кіященко, М. Ф. Овсяннікова, В. І. Толстих, А. І. Фортової 
та інших).
372
Філософами визначається взаємозв'язок морального та 
естетичного як об'єктивна закономірність, що виявляється в 
житті та мистецтві. Духовні людські якості (ідейні, моральні, 
естетичні) функціонують в органічній єдності, реалізуються в 
імманентній характеристиці людської цілісності. Вчені
відзначають, що в діалектиці розвитку єдності морального та 
естетичного виражені рівні присвоєння людиною своєї сутності, 
рівні духовного саморозвитку людини у формах «людської 
чуттєвої діяльності». Людська чуттєва діяльність виявляє себе в 
формах співпереживання, співчуття, небайдужості.
Сутність феномена морально-естетичної активності, 
який включає логічний зв'язок понять «активність» - «моральна 
активність» - «естетична активність» розкривається
філософською категорією «активність» як внутрішньою 
властивістю об’єктів, що зумовлює їх саморозвиток. Науково 
обгрунтоване положення про діяльнісну сутність людини та 
специфічну, притаманну лише їй форму активного ставлення до 
дійсності охоплює і морально-естетичну діяльність.
У психологічних дослідженнях широко висвітлені 
питання, пов'язані з емоційним впливом мистецтва на духовний 
світ людини, розвиток її  активності, значення катарсису, 
облагороджений за допомогою мистецтва (А. С. Виготський, 
І. А. Джидар'ян, С. А. Рубінштейн, П. М. Якобсон). У процесі 
аналізу психологічних концепцій активності в роботах 
К. О. Абульханової-Славської, І. А. Джидар’яна О. І. Крупнова, 
О. М. Леонтьєва та інших зроблено висновок про внутрішню 
детермінацію психічної активності людини, яка визначається за 
допомогою категорії «активність».
Педагогічна наука вивчає проблему активності 
особливості у контексті загальних завдань навчання, виховання 
та розвитку. Аналіз робіт вчених А. О. Балаєва, А. П. Кічатіно- 
ва, О. М. Матюшкіна, М. І. Махмутова, Г. І. Щукіної та ін. дав 
підставу для висновку, що категорія «активність» в педагогічній 
теорії розглядається і як мета, засіб, метод, принцип, і як 
результат навчання та виховання.
Сучасний рівень філософсько-соціологічних, психологіч­
них та педагогічних знань про специфіку прояву та особливості 
взаємозв'язку моральної і естетичної активності підводить до 
висновку, що морально-естетична активність - це процес 
творчого накопичення чуттєво-емоційного досвіду, втіленого у 
мистецтві, освоєння навичок емоційно осмисленого сприйняття 
музичних творів та результат реалізації особистістю морально- 
естетичного потенціалу у власній соціально-ціннісній діяльності.


Теоретичне обгрунтування феномену морально-естетичної активності вчителя

Дмитрова, Т.В.

ДМИТРОВА Т. В.
м. Вінниця 
ПРО ДІАЛОГІЧНУ ПРИРОДУ ОБРАЗУ Я
Існує згода між представниками різних методологічних 
парадигм, щодо того, що особистісне спілкування, інтеріори- 
зуючись в образі Я, виявляє в ньому свою діалогічну при­
роду. Таким чином, однією (чи не найважливішою) пере­
думовою діалогічної будови образу Я є спілкування як спосіб, 
за допомогою якого відбувається формування даної психо- 
структури. Досвід особистісного спілкування закріплюється 
у сформованій структурі продукту самосвідомості — образі 
Я.
Спілкування набуває інтерпсихічної форми: реальне спіл­
кування перетворюється на аутоспілкування, реальна персо- 
нологічна структура, що передбачає ближчих і дальших су­
б’єктові партнерів по спілкуванню, перетворюється на його 
феноменальну структуру.
Однією з передумов діалогічності образу Я є те, що осо­
бистість постійно ставиться до себе як до об’єкта зміни. Сам 
зміст образу Я як відображення соціальних взаємодій осо­
бистості зумовлює для неї певне випередження дійсності у ви­
гляді цілей та завдань особистісного розвитку.
В. В. Столін виділив іще одну передумову діалогічної бу­
дови образу Я — факт залучення суб’єкта до різноманітних, 
часом суперечливих взаємин. Різні системи зв’язків визна­
чають можливість різних точок зору на світ, у тому числі 
на самого себе.
Двобічиість рефлексії підтверджує і кібернетика. З по­
гляду інформації рефлексія виступає як глибоке послідовне 
відображення не тільки самого суб’єкта, а й іншої «дійової 
особи», з якою взаємодіє суб’єкт, як відображення позиції 
суб’єкта і позиції партнера по взаємодії. Змістом цього вза-
32
ємовідображєння є відтворення внутрішнього світу партнера, 
до того жу цьому внутрішньому світі, своєю чергою, відобра­
жається внутрішній світ першого «дослідника».
Про діалогізм Я свідчать також дані клінічних досліджень 
так званого роздвоєння особистості та дані з психології самот­
ності. Експерименти з перебування особи на самоті досить 
чітко ілюструють процес інтеріоризації спілкування в образ 
Я. По-перше, це підтверджується тим, що випробуваний 
будував свої взаємини сам із собою за зразком тих видів сто­
сунків, у яких він перебував до експерименту. По-друге, ви­
пробуваний екстеріоризував із себе двійника у вигляді «близь­
кого співрозмовника». Нарешті, по-третє, екстеріоризований 
образ часто вступає з ядром особистості як у синергічні, 
так і в антагоністичні взаємини. Ці дані, а також багато ці­
кавих і релевантних досліджуваній проблемі фактів віднос­
ної ізоляції або так званої самотності серед людей показують, 
що діалогічність образу Я — це практичний спосіб існування 
особистості, а не лише теоретичне поняття. Адже необхід­
ність участі іншого в житті особистості може проявитися в 
ситуаціях дефіциту спілкування досить часто, якщо спілку­
вання досить часто, якщо спілкування виступає в психологіч- 
ному розумінні принциповим конституюючим моментом про­
цесу саморегуляції особистості.
В. А. ІІетровський описує діалогічну сутність Я за допо­
могою категорії відображуваної суб’єктивності. Відображую­
чись у мені, інша людина постає активним, діяльним нача­
лом, що змінює мій погляд на речі, формує нові прагнення, 
ставить переді мною нові цілі. Відображення іншого суб’єк­
та стає для відображуваного джерелом нового для нього змис- 
лу, спроможним надати його активності нового напряму.
У процесі відображення відображуваний суб’єкт розкри­
вається перед відображуючим як значуща для нього особис­
тість. Актуальною в цьому плані є проблема початкової та 
зміненої активності суб’єкта. Початковою є активність, не­
обхідна для відображення іншого суб’єкта у свідомості дано­
го індивіда. У цьому контексті під відображенням розумі­
ється відтворення істотних рис відображуваного. Зміна ха­
рактеру активності, саморух суб’єкта закладається вже в 
самому процесі відображення ним іншого суб’єкта, у якому 
відбувається переживання суб’єктом своєї власної динаміки. 
Остання ж характеризує як це не пардоксально, особистість 
іншої людини, але ту частину її особистості, яка є невід­
дільною від власної особистості сприймаючого і виступає як 
фрагмент відображеної суб’єктивності іншого.
Питання, щодо якого думки вчених розходяться, поля­
з 33
гає в тому, що дослідники по-різному інтерпретують психо­
логічну сутність учасників внутрішнього діалогу, по-різному 
відповідають на запитання, хто ж такий інший, що йому відво­
диться чільне місце у становленні й розвитку образу Я. Пи­
тання про психологічну сутність іншого є проблемним як у за- 
гальнопсихологічному плані, так і в плані вікових аспектів 
психології. Проблема діалогічності образу Я — не нова, 
але вона залишається по-справжньому відкритою для теоре­
тичного узмислення та емпіричного вивчення.


Про діалогічну природу образу Я

Нападовський, В.В.

НАПАДОВСЬКИИ В. В.
м. Кривий Ріг
ПРО СТРУКТУРУ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН 
ТА ТЕНДЕНЦІЇ! ЇХ РОЗВИТКУ
В колишньому Радянському Союзі соціалістична ідеоло­
гія зводила національні відносини до національного питання, 
яка до того ж вважалось в основному вирішеним. Серед вче­
них України ще й досі користується підтримкою сталінське 
визначення нації як такої історичної спільноти людей, яка 
утворюється в процесі формування спільності території, еко­
номічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей 
культури і характеру. За межами цьоого визначення залиша­
ється сутність нації — національні відносини, які, до речі, 
зводяться до міжнаціональних, чим знімається проблема 
структури і розвитку національних відносин. Не кращою за­
лишається ситуація з дослідженням і суспільних відносин, 
складовою яких слід признати національні відносини. Спи­
раючись на категоріальний аналіз суспільних відноосин, су­
купність яких складає сутність суспільства і особистості, 
приходимо до висновку, що структура суспільного відно­
шення включає три області: 1) відношення людини до приро­
ди, 2) відношення людини до інших людей, 3) відно­
шення людини до самої себе. Ці відношення 
можна поділяти на матеріальні і духовні. До того ж двома 
сторонами суспільного відношення в кожній з трьох його об­
ластей виступають діяльність і спілкування. При цьому вза­
ємозв’язок категорій діяльності (як предметного виробницт­
ва індивідуального відношення людини до природи, до ін­
ших людей і до самої себе) і спілкування (як предметного ос­
воєння індивідуального відношення людини до природи, до 
інших людей і до самої себе) полягає в тому, що ці категорії, 
які позначають сторони кожної з трьох виділених областей 
суспільного відношення, міняються місцями, або, як вис­
ловлювався колись Г. Гегель, переходять одна в іншу (при 
послідовному розгляді цих трьох областей). Така структура 
притаманна всім видам суспільних відносин. Економічне від­
ношення, наприклад, теж має дві сторони, де економічній 
діяльності відповідає категорія (матеріального) виробницт­
ва, а економічному спілкуванню (привласненню) — катего­
рія власності (матеріального привласнення) в кожній із трьох 
областей цього відношення. При цьому взаємозв’язок (і вза- 
ємоперехід) категорій виробництва і привласнення полягає 
в тому, що в області економічного відношення людини до
99
природи категорія виробництва виступає Як виробництво, 
а категорія привласнення — як розподіл, в області еконо­
мічного відношення людини до інших людей категорія ви­
робництва виступає знову ж таки як розподіл, а категорія 
привласнення — як обмін, в області економічного відношен­
ня людини до самої себе категорія виробництва виступає 
знову ж таки як обмін, а категорія привласнення — саме як 
споживання. За цією (на перший погляд) грою понять при­
ховується діалектика.
Виділені три області і взаємозв’язок (та взаємоперехід 
категорій) діяльності і спілкування характеризують структу­
ру політичних, правових, моральних, естетичних, релігій­
них, філософських, наукових та інших видів суспільних 
відносин.. Достатньо тільки вказати на наявність таких по­
нять як категорії політичної діяльності (предметного вироб­
ництва індивідуального політичного відношення) і політич­
ного спілкування (предметного освоєння, привласнення інди­
відуального політичного відношення людиною), правової ді­
яльності і правого спілкування, моральної діяльності і 
морального спілкування, релігійної діяльності і релігійного 
спілкування, естетичної діяльності і естетичного спілкуван­
ня тощо, які характеризують кожну область названих видів 
суспільних відносин.
До суспільних відносин належать і національні відноси­
ни, які мають свою специфіку. Використовуючи логіку до­
слідження структури суспільних відносин при аналізі струк­
тури націнального відношення, приходимо до висновку, що 
його структура включає три області: 1) відношення людини
як представника певної нації до своєї (рідної) природи, 2) 
відношення людини як представника певної нації до інших 
людей -- представників цієї ж нації, 3) відношення людини 
як представника певної нації до самої себе. Специфіка націо­
нальних відносин як системи полягає в тому, що вони вклю­
чають в себе як матеріальні, так і духовні елементи сус­
пільного життя. Для прояснення цього положення достатньо 
назвати такі поняття як «національна економіка», «націо­
нальні інтереси» (матеріальні і духовні), «національна по­
літика», національне мистецтво», «національна релігія», 
«національна ідея», «національна свідомість і самосвідо­
мість» тощо. Категорія «національне відношення» має, так 
би мовити, синкретичний характер, оскільки включає в себе 
всю сукупність суспільних відносин, носіями яких є пред­
ставники певної нації.
ГІоскільки національне відношення є суспільним відно­
шенням, постільки воно має ідентичну з ним структуру, йо­
90
го структура включає § себе теж три області національно­
го відношення, двома сторонами кожної з яких є національ­
на діяльність і національне спілкування. Національне відно­
шення формується індивідом в процесі його онтогенезу і 
включає в себе формування відношення його до рідної при­
роди, відношення до людей своєї рідної землі (своєї дер­
жави), нарешті, усвідомлення себе представником певної 
національної спільноти, тобто формування відношення до 
самого себе. При цьому національне відношення із індивіду­
ального переростає в суспільне тоді, коли воно «синкрети- 
зує» в собі всі види' суспільних відносин, які набувають на­
ціональної форми, звучання, забарвлення, сприйняття, пе­
реживання тощо. Як відомо, національні відносини в Єв­
ропі сформувались в процесі переходу від феодалізму до ка­
піталізму як прогресивного суспільного ладу. Цей перехід 
здійснювався під прапором національної ідеї і захисту інте­
ресів своєї національної держави. Національна форма роз­
витку всіх суспільних відносин європейських капіталістичних 
держав сприяла розвитку народів (що сформували свою на­
цію) цих держав, їх культури, економіки, науки, техніки 
тощо. Тому можна вважати, що процес становлення своєї 
державності, який здійснюється колишніми республіками 
СРСР, а тепер незалежними і суверенними державами, є 
закономірним. Цей процес по суті можна зрозуміти як про­
цес формування і розвитку національних відносин, що під­
німає суспільство на якісно новий рівень матеріального і ду­
ховного життя і наближає до рівня найбільш розвинутих кра­
їн світу.
В розвитку національних відносин можна визначити де­
які тенденції:
1) тенденція формування національної культури (матері­
альної і духовної). Якщо матеріальна культура пов’язана 
перш за все із способом матеріального життя представників 
певної нації, то духовна — з національною мовою, яка мо­
же розглядатись як матеріальна форма національної свідо­
мості і духовного життя нації взагалі;
2) тенденція формування національної еліти, здатної 
очолити найважливіші ділянки прогресивних перетворень в 
державі;
3) тенденція формування єдності нації, що знаходить 
свій прояв в збереженні і захисті національної самобутності 
народу і формуванні чуття національної гідності грома­
дянина;
91
4) тенденція переважання загальнолюдських інтересів (над 
груповими) в тій мірі, в якій вони відповідають національ­
ним інтересам, що проявляється в демократизації суспіль­
ного життя, в забезпеченні прав і свобод громадянина, в 
утвердженні правової держави, в утвердженні відповідальності 
кожного громадянина її за результати своїх дій чи бездіяль­
ність;
5) тенденція зростання рівня цілісності нації, що є 
проявом підвищення рівня цілісності, «щільності» національ­
них відносин;
6) тенденція універсалізації національних відносин, яка 
проявляється в універсалізації національної діяльності і 
національного спілкування, що свідчить про становлення 
людини універсальною суспільною істотою і суспільства та­
ким, в якому вільний розвиток кожного стає умовою віль­
ного розвитку всіх;
7) тенденція співіснування прогресивних і регресивних 
моментів в розвитку національних відносин, що проявляєте 
ся в тимчасовому переважанні тоталітарних чи демократич­
них засад в житті певної нації.
Яке практичне значення має розглянута проблематика? 
Зупинимося лише на деяких моментах питання. По-перше, 
процес розбудови демократичних національних держав в 
колишніх республіках СРСР слід вважати закономірним яви­
щем. По-друге, всі проблеми пов’язані із вдосконаленням 
національних відносин, слід вирішувати, спираючись на до­
сягнення фундаментальних соціологічних досліджень, на 
досвід високорозвинутих держав. По-третє, практичні і перш 
за все економічні проблеми слід вирішувати комплексно. На­
приклад, проблему приватизації державного майна слід ви­
рішувати тільки у зв’язку з виробництвом, а це означає, що 
виробництво і привласнення слід брати: 1) як сторони всіх
трьох областей економічного відношення, 2) як індивідуальні, 
пов’язані з відповідальністю кожного громадянина за нас­
лідки своїх дій. Формою такої відповідальності може бути, 
наприклад, декларація про прибутки, банкрутство підпри­
ємства, власником якого цей громадянин став тощо. Прин­
ципу індивідуальності в процесі приватизації суперечить 
створення посередницьких структур між державою і її гро­
мадянами. По-четверте, не командно-адміністративні струк­
тури держави, а самі громадяни її повинні визначити тих 
представників нації, які дійсно належать до національної 
еліти і здатні успішно здійснити соціальні перетворення, які 
розпочались. По-п’яте, слід чітко відрізняти поняття гро­
мадянина як представника національної держави від поняття
92
громадянина за походженням, тобто за національністю: По­
дібно до того як громадяни Франції є французами незалеж­
но від їх походження (національності), так громадяни Укра­
їни є українцями, хоча деякі із них можуть бути вихідцями 
із Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Грузії, Молдови чи Ро­
сії. Тому погрози деяких політичних діячів Росії силою за­
хищати інтереси вихідців із Росії, що проживають в Україні і 
є її громадянами, слід розцінювати не тільки як безглузді, 
але й як втручання у внутрішні справи України як суверен­
ної держави. Цікаво, чи можна знайти хоч одного європей­
ського політичного діяча, який би погрожував США силою 
захищати громадян цієї держави на тій підставі, що вони 
є вихідцями із держави цього політичного діяча? Нарешті, 
від національних слід відрізняти міжнаціональні чи міждер­
жавні відносини, які є умовами розвитку національних від­
носин, оскільки можуть сприяти обміну економічними, куль­
турними, технічними або науковими досягненнями між наці­
ями чи державами.


Not a member yet