Актуальні проблеми духовності
Not a member yet
759 research outputs found
Sort by
Проблема людини у філософії К. Поппера: між еволюцією і самотрансценденцією
No full textThe article analyzes the problem of man in the Karl Popper\u27s philosophy in terms of evolution and self-transcendence. It is argued that Popper reformulates this fundamental problem in an original way and offers his own solution, involving modern science and significantly rethinking the philosophical tradition. The author proposes to reconstruct Popper\u27s solution to the problem of man as an answer to the question: how is it possible that man, being a product of biological evolution and belonging to the natural world (world 1), is able to transcend his own limits and realize self-transcendence in two senses – by overcoming instincts and inclinations, reaching the level of self-consciousness, and also consciously overcoming egoistic inclinations by receiving feedback from the cultural world (world 3) and other people?
The article discusses why the concept of “human nature” is vague for Popper and what alternatives to classical essentialism he offers. Popper\u27s perspective denies the existence of a predetermined essence, as well as an individual essence that is the result of human efforts. Avoiding the extremes of classical essentialism and existentialism, Popper draws largely on the tradition of practical philosophy with its ideas of character as an inherent essence and self-determination. Popper\u27s approach also includes the concept of the interaction between biological and cultural emergent evolution, which explains the origin of reflective self-consciousness, critical rationality, argumentative speech, morality, and aesthetic taste. The overcoming of the egoistic-subjectivist perspective is considered through the logical, linguistic, ethical and aesthetic dimensions.
The article shows that Popper\u27s formulation of the problem of man is closely related to the Kantian tradition, since it focuses on the conditions for the development of specifically human qualities. Despite the criticism of essentialism, Popper seeks to preserve the idea of the rational and moral unity of mankind. The article concludes by focusing on the question of whether self-improvement is only a sphere of possibility for human beings or whether it is obligatory, which could be the subject of further research.У статті аналізується проблема людини у філософії Карла Поппера крізь призму еволюції і самотрансценденції. Обгрунтовується, що Поппер в оригінальний спосіб переформульовує цю фундаментальну проблему і пропонує власне її вирішення, залучаючи сучасну науку і суттєво переосмислюючи філософську традицію. Пропонується реконструювати попперівське вирішення проблеми людини як відповідь на питання: як можливо, що людина, будучи продуктом біологічної еволюції і належачи до світу природи (світ 1), здатна виходити за власні межі й здійснювати самотрансценденцію у двох сенсах – долаючи інстинкти і нахили, виходячи на рівень самосвідомості, а також свідомо долаючи егоїстичні нахили через отримання зворотного зв’язку від світу культури (світ 3) та інших людей?
У статті розглядається питання, чому для Поппера поняття «природа людини» є розпливчастим і які альтернативи класичному есенціалізму він пропонує. Концепція Поппера заперечує існування наперед заданої сутності, як і індивідуальної сутності, що є результатом зусиль людини. Уникаючи крайнощів класичного есенціалізму й екзистенціалізму, Поппер багато в чому спирається на традицію практичної філософії з її ідеями характеру як прищепленої сутності та самовизначення. Підхід Поппера передбачає також концепцію взаємодії біологічної та культурної емерджентної еволюції, яка пояснює походження рефлексивної самосвідомості, критичної раціональності, аргументативного мовлення, моральності й естетичного смаку. Подолання егоїстично-суб’єктивістської перспективи розглядається через логічний, лінгвістичний, етичний та естетичний виміри.
Стаття демонструє, що попперівська постановка проблеми людини тісно пов’язана з кантівською традицією, оскільки зосереджується на умовах можливості розвитку специфічно людських властивостей. Попри критику есенціалізму, Поппер прагне зберегти ідею раціональної і моральної єдності людства. Завершальний акцент у статті зроблено на питанні, чи є самовдосконалення лише сферою можливого для людини або ж воно має обов’язковий характер, що може стати предметом подальших досліджень
Карл Поппер і філософія у двадцятому столітті
No full textThis article is a translation of a publication by Hans Albert, formerly Professor of Sociology and Philosophy of Science at the University of Mannheim and the author of numerous works and publications on critical rationalism. In 2006, a three-volume edition titled “Karl Popper: A Centenary Assessment” was published under the editorship of Ian Jarvie, Karl Milford, and David Miller. Professor Hans Albert was entrusted with the honorary task to write the introduction for the first volume. You have the opportunity to familiarize yourself with the first Ukrainian translation of this article.Ця стаття є перекладом публікації Ганса Альберта, колишнього професора кафедри соціології та філософії науки Мангаймського університету, автора численних праць і публікацій із критичного раціоналізму. У 2006 р. за редакцією Йена Джарві, Карла Мілфорда й Девіда Міллера було опубліковане тритомне видання «Карл Поппер: оцінювання до сторічної річниці». Професору Гансу Альберту доручили почесну місію написати вступну статтю до першого тому. Із результатами його плідної праці Ви маєте змогу ознайомитися в першому українському перекладі цієї статті
Толерантність та інтелектуальна відповідальність
No full textThe work is a scholarly Ukrainian translation of Karl Popper’s lecture “Toleration and Intellectual Responsibility,” delivered in 1981. The translation is based on the edition: Popper, K. Tolerance and Intellectual Responsibility / K. Popper // In: Mendus, S., Edwards, D. (eds.). On Toleration. – Cambridge: Cambridge University Press, 1987. – P. 17–34.Робота являє собою науковий переклад українською мовою лекції Карла Поппера "Толерантність та інтелектуальна відповідальність", проголошеної в 1981 році. Переклад здійснено за виданням: Popper K. Tolerance and Intellectual Responsibility / K. Popper // In: Mendus S., Edwards D. (eds.). On Toleration. – Cambridge: Cambridge University Press, 1987. – P. 17–34
Моральний прогрес – критерії та приклади
No full textThe first part of the article (sections 2-6) sketches a general, criterial theory of moral progress. Three types of moral progress are distinguished: 1. ethical progress, i.e. the epistemic and moral improvement of moral theory (ethics), 2. practical-moral progress or moral progress in the narrow sense, i.e. the moral improvement of moral systems and moral action, and 3. mundane moral progress, i.e. the mundane improvement of the world according to moral criteria of social well-being. These concepts are defined and the definitions are justified without circularity. Characteristics of this approach are, for one thing, the inclusion of ethical progress, which is what first brings about the central concept of moral desirability and which can then be used in the definition of moral progress in the narrow sense, and for another thing, that ethical progress, and thus also the justification of the definition of the concept of moral desirability is not moral but epistemic and is based on prudential desirability. Furthermore, epistemic problems of these definitions and criteria are discussed, such as their circle-free justification and self-referentiality (sect. 6). The second part (sect. 7-10) lists examples of the three types of progress, but also corresponding regressions. The appendix (sect. 11) discusses some alternative theories of moral progress.У першій частині статті (розділи 2-6) викладено загальну критеріальну теорію морального прогресу. Виокремлено три типи морального прогресу: 1. етичний прогрес, тобто епістемічне та моральне вдосконалення моральної теорії (етики); 2. практичний моральний прогрес або моральний прогрес у вузькому сенсі, тобто моральне вдосконалення моральних систем і моральних дій; 3. повсякденний моральний прогрес, тобто повсякденне вдосконалення світу відповідно до моральних критеріїв соціального благополуччя. Ці поняття визначені, а визначення обґрунтовані без циклічності. Характерними рисами цього підходу є, по-перше, включення етичного прогресу, який спочатку породжує центральне поняття моральної бажаності і який потім може бути використаний у визначенні морального прогресу у вузькому сенсі, а по-друге, те, що етичний прогрес, а отже, і обґрунтування визначення поняття моральної бажаності, є не моральним, а епістемічним і ґрунтується на розсудливій бажаності. Крім того, обговорюються епістемічні проблеми цих визначень і критеріїв, такі як їх обґрунтування без циклічності та самореференційність (розділ 6). У другій частині (розділи 7-10) наводяться приклади трьох типів прогресу, а також відповідні регресії. У додатку (розділ 11) обговорюються деякі альтернативні теорії морального прогресу
Персональна ідентичність та асоційовані біоетичні проблеми: Плюралістичний підхід до діахронічної тяглості особи
No full textThe article discusses the relationship between the concept and philosophical theories of personal identity on one hand and bioethical problems on the other. It is argued that the discussion of the ethical issues of the beginning and the end of human life in terms of personal identity gravely suffers from the ambiguity of the terms. The case is made for a more appropriate framework, where the concept of “personal identity” is superseded with three concepts – of a human organism, a mental subject, and a person understood as a human being in the process of developing his-or-her personality.У статті обговорюється взаємозв\u27язок між поняттям та філософськими теоріями персональної ідентичності, з одного боку, та біоетичними проблемами, з іншого. Запропоновано та обґрунтовано тезу, що дискусія стосовно етичних питань початку та кінця людського життя з точки зору персональної ідентичності серйозно страждає від неоднозначності термінів. Це зумовлює доцільність формування більш відповідного концептуального каркасу, в якому поняття «персональна ідентичність» замінюється трьома поняттями – людського організму, психічного суб’єкта та особи, що розуміється як людина в процесі розвитку своєї особистості
Творча самокритика у науці і мистецтві
No full textThe article "Creative Self-Criticism in Science and Art" is the published text of K. Popper\u27s speech at the opening of the annual summer music festival in Salzburg (Austria) on July 26, 1979.
In his speech, Popper analyzes the similarities and differences between the work of great natural scientists and the work of great artists, trying to dispel pessimistic ideas about scientific achievements, widespread in cultural circles. Popper notes that science and poetry have a common origin, which goes back to myths. He emphasizes that the main goal of both is the search for truth. Emphasizing the importance of a critical approach in scientific and artistic creativity, Popper distinguishes two types of criticism: one that is focused on aesthetic and literary interests, and one that is rational, scientific in nature and involves mutual criticism. He also notes that both art and science retain many traces of their common origin, including a tendency to mythologize, and the use of fantasy and imagination to explain the nature of our world and our place in it.
Popper also emphasizes the essential differences between science and art. He points out that in science there is progress, since scientific achievements are the result of cooperation and mutual criticism, which leads to the development of knowledge. At the same time, in art, progress exists only in the context of the creative power of the individual artist, where creative self-criticism plays an important role. Popper compares the scientific method, based on the falsification of hypotheses, with the artistic process, in which creators experiment, test new ideas and subject them to self-criticism. He warns against dogmatism in both science and art, emphasizing that true creativity is possible only in an atmosphere of intellectual freedom.
This speech vividly demonstrates Popper not only as a profound thinker, but also as a brilliant orator, a public intellectual, and a man of encyclopedic knowledge, knowledgeable not only in the achievements of science but also in various forms of art. His style combines the rigor of argument with a lively, witty, and inspired manner of presentation. The optimistic tone of the speech reflects Popper\u27s belief in the power of reason, freedom, and self-criticism as the driving force behind the progress of science, art, and human culture in general.Стаття «Творча самокритика у науці і мистецтві» являє собою опублікований текст виступу К. Поппера на відкритті щорічного літнього музичного фестивалю в Зальцбурзі (Австрія) 26 липня 1979 року.
У своєму виступі Поппер аналізує схожості й відмінності між творчістю великих вчених-природознавців і творчістю великих митців, намагаючись розвіяти песимістичні уявлення щодо наукових досягнень, поширені в культурних колах. Поппер зазначає, що наука і поезія мають спільне походження, яке сягає корінням у міфи. Він підкреслює, що основною метою обох є пошук істини. Акцентуючи на важливості критичної настанови в науковій та художній творчості, Поппер виділяє два види критики: ту, що зосереджена на естетичних і літературних інтересах, і ту, що має раціональний, науковий характер і передбачає взаємну критику. Крім того, він зазначає, що і мистецтво, і наука зберігають багато слідів від спільного походження, зокрема схильність до міфотворення, використання фантазії та уяви для пояснення природи нашого світу і нашого місця в ньому.
Поппер також акцентує увагу на суттєвих відмінностях між наукою і мистецтвом. Він вказує на те, що у науці є прогрес, оскільки наукові досягнення є результатом співпраці і взаємної критики, що веде до розвитку знання. Водночас у мистецтві прогрес існує лише в контексті творчої сили окремого митця, де важливу роль відіграє саме творча самокритика. Поппер порівнює науковий метод, заснований на фальсифікації гіпотез, із мистецьким процесом, у якому творці експериментують, випробовують нові ідеї і піддають їх самокритиці. Він застерігає від догматизму як у науці, так і в мистецтві, підкреслюючи, що справжня творчість можлива лише в атмосфері інтелектуальної свободи.
Цей виступ яскраво демонструє Поппера не лише як глибокого мислителя, а й як блискучого оратора, публічного інтелектуала та людину енциклопедичних знань, яка знається не тільки на досягненнях науки, але й на різних видах мистецтва. Його стиль поєднує строгість аргументації з живою, дотепною й натхненною манерою викладу. Оптимістичний тон промови відображає Попперову віру в силу розуму, свободи і самокритики як рушійної сили прогресу науки, мистецтва та людської культури загалом
Проти кочерги Вітгенштайна і сокири позитивістів: як Карл Поппер реабілітує філософські проблеми
No full textThe article addresses one of the fundamental questions in twentieth-century philosophy – the status of philosophical problems. At the centre of attention is Karl Popper’s position, formulated in response to the programme of logical positivism and the ideas of Ludwig Wittgenstein. The article analyses Popper’s key arguments in defence of the reality of philosophical problems and the possibility of their rational resolution, as well as the intellectual and historical context in which the debate unfolded – in particular, his confrontation with Wittgenstein, known as the «poker incident».
In the second part of the article, the author focuses on the content of the 1948 symposium What Can Logic Do for Philosophy?, especially on Popper’s contribution, published here for the first time in Ukrainian translation. In this text, Popper continues his polemic regarding the status of philosophical problems and argues that logic is not confined to linguistic analysis or the formal scaffolding of science. Rather, he presents logic as a tool of rational criticism that can be applied to meaningful philosophical questions – questions that are open to discussion and capable of at least provisional resolution.
Special attention is paid to the responses of the other participants in the symposium – William Kneale and Alfred J. Ayer – who offer moderate opposition to Popper’s views. Kneale argues that philosophers should not waste time debating the boundaries of their discipline and methods but acknowledge that in logic they possess at least one legitimate domain of inquiry, where sustained work may yield significant results. In his view, logic can indeed serve as an effective method for addressing philosophical problems, provided that philosophers stay abreast of developments in modern logic. Ayer, for his part, seeks to clarify what makes a problem philosophical, and how philosophical method differs from that of the natural sciences. He closely examines the examples of philosophical problems cited by Popper, agreeing that they are genuinely philosophical, but criticising Popper’s strategy for analysing them. Instead, Ayer demonstrates the potential of contemporary logical analysis.У статті розглянуто одну з основоположних для філософії XX століття проблем, а саме -- статус філософських проблем. В центрі уваги -- позиція Карла Поппера, яку він сформулював у відповідь на програму логічного позитивізму та ідей Людвіга Вітгенштайна. Стаття аналізує ключові аргументи Поппера про реальність філософських питань і можливість їх раціонального розв’язання та історико-філософське тло на лаштунках якого відбувалася дискусія, зокрема конфлікт із Вітгенштайном, відомий як «інцидент з кочергою».
У другій частині статті авторка зосереджується на змісті симпозіуму «Що може логіка зробити для філософії?» (What Can Logic Do for Philosophy?) 1948 року, зокрема на виступі самого Поппера, вперше перекладеному українською і опублікованому разом із цією статтею. У цій публікації Поппер продовжує полеміку щодо статусу філософських проблем і відстоює думку, що логіка не обмежується аналізом мови або формальним супроводом науки, а має функцію раціональної критики і може застосовуватись до філософських питань, які мають зміст, можуть бути предметом обговорення та отримати певне розв’язання, принаймні – попереднє.
Окрему увагу приділено виступам інших учасників симпозіуму — Вільяма Ніла та Альфреда Айєра, які створюю деяку помірковану опозицію ідеям Поппера. Ніл зазначає, що філософам не варто витрачати стільки часу на дебати про межі свого предмету і методів, а визнати, що в логіці вони мають принаймні одну справжню сферу дослідження, де інтенсивна праця може принести багаті плоди. На думку Ніла, логіка може стати дійсно дієвим методом дослідження філософських проблем, але для цього філософи мають йти в ногу з розвитком сучасної логіки. Зі свого боку Айєр хоче зʼясувати – що саме у проблемі робить її філософською і чим саме філософський метод відрізняється від методів природничих наук. Айєр детально аналізує приклади філософських проблем, надані Поппером. Він погоджується з тим, що це філософські проблеми, але критикує підхід, який Поппер обрав для їхнього аналізу. Натомість, Айєр демонструє можливості сучасного логічного аналізу
Наративна теорія історичного знання: історична наука на шляху до методологічного космополітизму
No full textAbstract. The article is devoted to the consideration of narrative theory of historical knowledge as a set of separate concepts of narrative philosophy of history of the second half of the 20th century – early 21st century. The author briefly draws attention to the debate between early narrativists and their critics, and also examines their arguments, which laid the methodological foundation for the further development of narrative philosophy of history within the analytical philosophical tradition. Due to the fact that individual narrative concepts of historical knowledge often competed with each other, they actively engaged the conceptual and methodological tools of other philosophical schools and approaches. With time, this led to the formation of a unique feature of narrative philosophy of history — methodological openness, which in turn lays the foundations for the methodological cosmopolitanism of historical science as a broad complex of knowledge.
The author formulates and analyzes such characteristics of narrative theory of historical knowledge as methodological openness, openness to criticism, narrative tolerance, perspectivism, and instrumentalist understanding of historical narrative. It is emphasized that these conceptual foundations allow narrative theory of historical knowledge to be considered an independent comprehensive approach in the philosophy of the humanities. It should be noted that due to its internal diversity and methodological openness, narrative theory of historical knowledge, represented by a synthesis of various philosophical concepts and approaches, plays an important role in contemporary philosophy of history and claims the status of a cosmopolitan methodological system. By extensively drawing on the principles and methods of research of both analytical philosophy and other philosophical schools (pragmatism, phenomenology, internal realism), as well as literary theory, the narrative approach in the theory of historical knowledge generates significant conceptual potential and provides methodological tools for studying the historical past.Анотація. Стаття присвячена розгляду наративної теорії історичного знання як сукупності окремих концепцій наративної філософії історії другої половини XX - початку XXI ст. Авторка коротко звертає увагу на дискусію між ранніми наративістами та їхніми критиками, а також розглядає їхні аргументи, дебати з приводу яких заклали методологічний фундамент для подальшого розвитку наративної філософії історії в межах аналітичної філософської традиції. Завдяки тому факту, що окремі наративні концепції історичного знання часто конкурували одна з одною, вони активно залучали концептуальні й методологічні інструменти інших філософських шкіл та підходів. З часом це призвело до формування унікальної особливості наративної філософії історії — методологічної відкритості, яка своєю чергою закладає засади методологічного космополітизму історичної науки як широкого комплексу знань.
Авторка формулює й аналізує такі особливості наративної теорії історичного знання, як методологічна відкритість, відкритість до критики, наративна толерантність, перспективізм та інструменталістське розуміння історичного наративу. Підкреслюється, що завдяки вищезазначеним концептуальним засадам наративна теорія історичного знання може розглядатися як самостійний комплексний підхід у філософії гуманітарного пізнання. Слід зазначити, що завдяки своїй внутрішній різноманітності й методологічній відкритості наративна теорія історичного знання, представлена синтезом різних філософських концепцій та підходів, відіграє важливу роль у сучасній філософії історії й претендує на статус космополітичної методологічної системи. Широко залучаючи принципи й методи дослідження як аналітичної філософії, так і інших філософських шкіл (прагматизм, феноменологія, внутрішній реалізм), а також теорії літератури, наративний підхід у теорії історичного пізнання генерує значний концептуальний потенціал й забезпечує методологічні інструменти для опрацювання історичного минулого
Три поняття невизначеності
No full textAbstract. This research article aims to deepen understanding of the uncertainty phenomenon and to develop the corresponding conceptual apparatus. To get this aim, comparative analysis of a row of studies of certainty and uncertainty, known from the history of scientific and philosophical thought, was completed. It was found that the classical-scientific concept of certainty grasps three essential features: 1) everything that really exists – the Universe or any of its parts – is in an actual state at every moment, having a set of properties with precise quantitative characteristics; 2) the primary, universal and only possible are the laws of motion, of being in general, which connect the past, present and future states of the existing in an exclusively necessary way; the conjunction 1) /\ 2) is equivalent to the statement that 3) the fate of the whole Universe, of everything in the Universe, is absolutely certain objectively. If we additionally assume the existence of the Laplace demon with the "intelligence sufficiently vast" to 4) exhaustively and accurately comprehend 1) and 2) and correctly operate with the knowledge gained, then for this superhuman subject the fate of anything will be quite obvious, in particular predictable. Given the explicated content of the classical-scientific concept of certainty, one can conclude that in the human world the content of the corresponding concept of uncertainty in the presence of 1) /\ 2) necessarily includes ¬4), that is, it is a conjunction1) /\ 2)/\ ¬4): let call this “uncertainty1”.
A century ago, physical science discovered in the Universe a domain of chance, uncertainty, unpredictability, and probability, the existence of which does not depend on the knowledge and intelligence of a real person or even Laplace\u27s demon: this is the "strange" quantum reality and, naturally, everything it significantly affects. The key here is the special quantum-mechanical concept of uncertainty. It is related to ¬1) directly, but more fully – it grasps in its content the conjunction ¬1) /\ 2) /\ ¬4, where ¬4 acquires an objective ground: let call it “uncertainty2”. The comprehension of uncertainty developed in newest synergetics includes negation of all the features inherent to classical certainty, including the primacy, universality, and uniqueness of the laws of nature, which absolutize necessity: in the general case, the conjunction ¬1) /\ ¬2) /\ ¬4 comes into effect here. Accordingly, it is reasonable to introduce a third special – synergetic – concept of uncertainty, let call it “uncertainty3”.
It is argued that the situation of uncertainty, or the "perfect storm", in the contemporary world forms at least partly objectively, and not only due to a situational lack of information, someone\u27s "insufficiently vast" intelligence, or conscious intention. To understand it, the classical-scientific concept of uncertainty1 is not sufficient; instead, it requires the involvement of contextually interpreted concepts of uncertainty2 and uncertainty3. The future is open and subject to only limited prediction, control, or management. For this purpose, it seems appropriate to use tools similar to nonlocal probability distribution functions in synergetics.
Under conditions of instability, the complex global system, its elements and structure, innovations or changes are indeed created by numerous actors of completely different scales, values or interests. Even a spontaneous action of a minor group or an act of one person – a relatively small event, a random fluctuation – can cause some kind of “resonance” and a more or less large-scale bifurcation, a transition to one of many very different “branches” of further existence. Thus, further development of our world will depend not only on the greatest "structuring force" of today – the competition between the USA and China, but also on an effective "at an uncertain time and in an uncertain place" political, economic, military or some other fluctuation. A bifurcation it causes will probably lead to a more or less long-term stabilization of the world system with leadership either by the USA and, in general, the renewed West, or by China, part of the East and the South. However, these are only the clearest "branches" of future development: the emergence of some currently uncertain "black swan" cannot be ruled out.Анотація. Дана розвідка має на меті поглибити розуміння явища невизначеності, розвинути відповідний понятійний апарат. Задля цього виконано компаративний аналіз низки відомих з історії філософської і наукової думки досліджень визначеності та невизначеності. Знайдено, що класично-наукове поняття визначеності зафіксувало три суттєві обставини: 1) усе реально існуюче – Всесвіт чи будь-яка його складова – кожної миті знаходиться у певному стані, маючи разом усю сукупність властивостей з точними кількісними характеристиками; 2) первинними, універсальними та єдино можливими є закони руху, буття загалом, що пов’язують минулий, теперішній і майбутній стани існуючого у виключно необхідний спосіб; кон’юнкція 1) /\ 2) тотожна твердженню, що 3) доля усього Всесвіту, усього у Всесвіті об’єктивно абсолютно визначена. Коли ж припустити ще й існування демона Лапласа – носія «достатньо широкого розуму», здатного 4) вичерпно та точно пізнати 1) і 2) й належним чином оперувати таким знаннями, то для цього надлюдського суб’єкта доля будь-чого буде ще й цілком очевидною, зокрема передбачуваною. З огляду на з’ясований зміст класично-наукового поняття визначеності можна дійти висновку, що у людському світі зміст відповідного поняття невизначеності за наявності 1) /\ 2) з необхідністю включає ¬4), тобто є кон’юнкцією 1) /\ 2) /\ ¬4): іменуватимемо це «невизначеність1».
Століття тому фізична наука знайшла у Всесвіті домен випадковості, невизначеності, непередбачуваності та ймовірності, існування якого не залежить од знань і розуму реальної людини чи навіть демона Лапласа: це «дивна» квантова реальність і, природно, все те, на що вона суттєво впливає. Ключовим тут є особливе квантово-механічне поняття невизначеності. Безпосередньо воно пов’язане з ¬1), а повніше – схоплює у своєму змісті кон’юнкцію ¬1) /\ 2) /\ ¬4, причому ¬4 набуває об’єктивного обґрунтування: іменуватимемо його «невизначеність2». Розвинуте у новітній синергетиці розуміння невизначеності містить у собі заперечення усіх невід’ємних ознак класичної визначеності, включно з первинністю, універсальністю і унікальністю законів природи, які абсолютизують необхідність: в загальному випадку тут набуває чинності кон’юнкція ¬1) /\ ¬2) /\ ¬4. Відповідно, доцільно увести третє особливе – синергетичне – поняття невизначеності, іменуватимемо його «невизначеність3».
Стверджується, що ситуація невизначеності, або «довершеного шторму», у сучасному світі принаймні почасти складається об’єктивно, а не тільки внаслідок ситуативного браку інформації, чийогось «недостатньо широкого» розуму чи свідомого умислу. Для її осмислення не достатньої класично-наукового поняття невизначеності1, натомість потрібне залучення контекстуально витлумачених понять невизначеності2 та невизначеності3. Майбутнє відкрите і піддається лише обмеженому прогнозуванню, контролю чи управлінню. Для цього видається доцільним використовувати інструменти, аналогічні нелокальним функціям розподілу ймовірностей у синергетиці.
За умов нестабільності складна світова система, її елементи і структура, інновації чи зміни дійсно творяться численними суб’єктами зовсім різних масштабів, цінностей чи інтересів. Навіть спонтанна акція малої групи чи вчинок однієї людини – відносно невелика подія, випадкова флуктуація – може викликати якийсь «резонанс» і більш-менш масштабну біфуркацію, перехід на одну з множини дуже відмінних «гілок» подальшого буття. Тож подальший розвиток нашого світу залежатиме не тільки од найбільшої сьогодні «структуруючої сили» – конкуренції США і Китаю, а й від влучної «у невизначений час і у місці невизначеному» політичної, економічної, військової чи якоїсь іншої флуктуації. Спричинена нею біфуркацію призведе, ймовірно, до більш-менш тривалого усталення світової системи з лідерством або США і, загалом, оновленого Заходу, або Китаю, частини Сходу і Півдня. Це, однак, лише найясніші «гілки» майбутнього розвитку: появу якогось невизначеного наразі «чорного лебедя» виключати не можна
On the challenge of translating the terminology in contemporary argumentation theory
No full textУточнення та узгодження термінології є одним із ключових завдань сучасної теорії аргументації. Одним з найбільш контраверсійних термінів у цій царині є англомовний термін argument, який надзвичайно поширений у наукових публікаціях. На сьогодні існують різні варіанти визначення його смислового значення, які суттєво залежать від контексту його застосування. У зв’язку з цим виникає проблема його коректного українського перекладу.
Для вирішення цього питання у статті наведений системний аналіз різноманітних підходів, які наявні у сучасній теорії аргументації щодо терміну argument. Дослідження організовано навколо (1) розгляду дихотомії «процес – продукт» і (2) встановленні зв’язку цього терміну з пов’язаними з ним поняттями, включаючи dialogue, argumentation, arguing, reasoning.
У статті також наголошується, що термін argument є засадничим не тільки для теорії аргументації, а також і для суміжних дисциплін, таких як логіка і критичне мислення. Показано, що означена проблема коректного перекладу наукової термінології тут також має місце.
На підставі отриманих результатів у статті надані рекомендації для українського перекладу розглянутих англомовних термінів залежно від контексту, в якому вони застосовуються.
Clarifying terminology is a central task in contemporary argumentation theory. The English term ‘argument’ is particularly controversial and widely used in research publications. Its meaning is highly context-dependent, making accurate translation into Ukrainian difficult.To address this issue, a systematic analysis of various approaches to the term \u27argument\u27 within argumentation theory is provided.
The research is organized around the ‘process–product’ dichotomy and examines the term\u27s relationship to related concepts, including ‘dialogue’, ‘argumentation’, ‘arguing’, and ‘reasoning’.The paper further emphasizes that the term ‘argument’ is fundamental not only to argumentation theory but also to related disciplines such as logic and critical thinking.
Finally, context-dependent recommendations are presented for translating the examined English terms into Ukrainian