Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Італійсько-радянська нафтова угода 1960 р. у контексті європейської енергетичної безпеки
Get PDFOn October 11, 1960, an agreement was made between the Italian state energy company Ente Nazionale Idrocarburi (ENI) and the Soviet “Soyuznefteexport” for the export to Italy of a batch of oil worth 100 million US dollars in exchange for large-diameter pipes, machinery, tires, and technical assistance. This agreement, despite its purely economic nature, significantly influenced the international political situation of its time.
Firstly, this agreement demonstrated a dangerous trend towards establishing economic cooperation between the countries of the European Economic Community and the USSR, despite belonging to opposing camps of the Cold War. Shortly after its signing, the European Economic Community was forced to review its policy in the energy sector and for the first time introduce the concept of “energy security” into official documents.
Secondly, the agreement between ENI and “Soyuznefteexport”, in which the price of oil was lower than the global average, served as a pretext for NATO to declare the existence of the Soviet plan “Soviet Oil Offensive”. According to reports of the time, the USSR planned to export large volumes to Western European countries in exchange for a change in their political position to a more neutral one. As a result of the research conducted, the NATO Economic Committee and the US Congress limited themselves to issuing recommendations on continuing to study the USSR’s plans to expand trade with Western European countries and to establish quotas on the import of Soviet oil.
Thirdly, an indirect consequence of signing this agreement was the formation of the Organization of Petroleum Exporting Countries, which feared a dumping of oil prices due to the emergence of a new competitor. In 1960, the founding of this organization went unnoticed, but in the future, it significantly influenced the development of the history of the last third of the 20th century.
Thus, studying the circumstances of the signing of the Italian-Soviet oil agreement of 1960 allows us to trace the formation of the problem of European energy security, which poses a serious problem for the countries of the European nowadays.11 жовтня 1960 р. між італійською державною енергетичною компанією Ente Nazionale Idrocarburi (ЕНІ) та радянським «Союзнафтоекспортом» було укладено угоду про експорт до Італії партії нафти на 100 млн. дол. США в обмін на труби великого діаметру, машинне устаткування, шини та технічну допомогу. Ця угода, незважаючи на свій суто економічний характер, суттєво вплинула на міжнародну політичну обстановку свого часу.
По-перше, ця угода продемонструвала небезпечну тенденцію до встановлення економічної співпраці між країнами Європейської економічної спільноти та СРСР, незважаючи на приналежність до ворогуючих таборів «холодної війни». Невдовзі після її підписання Європейська економічна спільнота була змушена переглянути свою політику в енергетичній сфері та вперше ввести поняття «енергетична безпека» до офіційних документів.
По-друге, угода між ЕНІ та «Союзнафтоекспортом», в якій ціна нафти була нижче за загальносвітову, слугувала приводом для НАТО заявити про існування радянського плану Soviet Oil Offensive. Згідно тогочасних звітів, СРСР планував експортувати величезні обсяги до країн Західної Європи в обмін на зміну їх політичної позиції на більш нейтральну. В результаті проведених досліджень Економічний комітет НАТО та Конгрес США обмежились виданням рекомендацій щодо продовження вивчення планів СРСР з розширення торгівлі із країнами Західної Європи та встановлення лімітів на імпорт радянської нафти.
По-третє, непрямим наслідком підписання цієї угоди стало утворення Організації країн-експортерів нафти, яка побоювалася демпінгу ціни на нафту через появу нового конкурента. В 1960 р. заснування цієї організації лишилося непоміченим, однак в подальшому вона значно вплинула на розвиток історії останньої третини XX ст.
Таким чином, дослідження обставин підписання італійсько-радянської нафтової угоди 1960 р. дозволяє простежити формування проблеми європейської енергетичної безпеки, яка є актуальною для країн Європейського Союзу і в наш час
Складне прощання з імперією: практики подолання тоталітарного минулого в Україні
Get PDFOvercoming the totalitarian past in Ukraine is a complex multifaceted process, during which it was necessary to solve such tasks as decommunization, de-Sovietization and decolonization/de-Russification in a parallel and comprehensive manner. In addition, in the 90s of the XX century they were part of even more complex general processes of post-Soviet transformations in Ukraine, when in a short period of time it was necessary to simultaneously solve a whole complex of others – economic, political, social, worldview, etc. - problems of varying degrees of complexity, focus and intensity.
Against this background, the processes of real decommunization and de-Sovietization seemed almost secondary to the mentioned set of problems. Their implementation was subject to the need to legitimize independence and preserve the territorial integrity of the state; formation of the population’s loyalty to the government and support for its political course.
In view of this, farewell to the totalitarian past was of a compromising nature, took place spontaneously, unsystematically, inconsistently, without proper informational, scientific and political support – under the influence of the current political situation, generated by a compromise between the post-communist nomenclature and liberal-democratic politicians. These processes were heterogeneous in the territorial dimension, varied at the national and local levels and were determined by the dynamics of the balance of political forces in local councils, causing heated scientific and political debates or experiencing latent or even open sabotage and resistance from politicians or citizens. There was a significant lag in the time and depth of such processes from the countries of Europe, which at one time belonged to the so-called “socialist camp”.
The components of these processes were the rehabilitation of victims of political repressions, the return of Crimean Tatars, the return of the names of Ukrainian political and cultural figures, spontaneous processes of “democommunization” such as the demolition of monuments to Lenin and other figures of the Communist Party of the Soviet Union-CPSU (the so-called “Lenin fall”).
A significant part of the processes of decolonization and de-Sovietization, which were supposed to take place during the first decade of Ukrainian independence, are not complete even at the current stage and were activated only in the conditions of the active phase of Russian aggression against Ukraine in 2014 and 2022. As a result, unresolved, unspoken and not the completely reinterpreted totalitarian past often and still stands in the way of Ukraine’s development as a European democratic state.Подолання тоталітарного минулого в Україні є складним багатоаспектним процесом, під час якого необхідно було паралельно і комплексно вирішувати такі завдання як декомунізація, дерадянізація та деколонізація/дерусифікація. До того ж у 90-х рр. ХХ ст. вони були частиною ще більш складних загальних процесів пострадянських трансформацій в Україні, коли у короткий період часу довелося одночасно вирішувати ще цілий комплекс інших – економічних, політичних, соціальних, світоглядних та ін. – проблем різного ступеню складності, спрямованості та інтенсивності.
На такому тлі процеси реальної декомунізації та дерадянізації виглядали мало не другорядними щодо згаданого комплексу проблем. Їх реалізація була підпорядкована необхідності легітимації незалежності і збереження територіальної цілісності держави; формуванню лояльності населення до влади та підтримки її політичного курсу.
З огляду на це, прощання з тоталітарним минулим носило компромісний характер, відбувалися стихійно, несистемно, непослідовно, без належного інформаційного, наукового та політичного забезпечення – під впливом поточної політичної кон’юнктури, породженої компромісом між посткомуністичною номенклатурою та ліберально-демократичними політиками. Ці процеси були неоднорідними в територіальному вимірі, різнилася на загальнонаціональному та місцевому рівні та визначалися динамікою співвідношення політичних сил у місцевих радах, викликаючи палкі наукові та політичні дискусії чи зазнаючи латентного або навіть відвертого саботажу та опору з боку політиків або громадян. Спостерігалося значне відставання у часі та глибині таких процесів від країн Європи, які належали свого часу до т.зв. «соціалістичного табору».
Складовими цих процесів стали реабілітація жертв політичних репресій, повернення кримських татар, повернення імен українських політичних та культурних діячів, стихійні процеси «демокомунізації» на кшталт знесення пам’ятників Леніну та іншим діячам ВКПБ-КПСС (т. зв. «ленінопад»).
Значна частина процесів деколонізації та дерадянізації, які мали б відбутися ще протягом першого десятиліття української незалежності, не є завершеними навіть на нинішньому етапі і активізувалися лише в умовах активної фази російської агресії щодо України у 2014 та 2022 р. Як наслідок, неподолане, непроговорене і не переосмислене повною мірою тоталітарне минуле часто і досі стоїть на заваді розвитку України як європейської демократичної держави
Діяльність ЮНЕСКО у другій половині 1940-х – 1950-х рр. ХХ ст.
Get PDFUNESCO’s activity (United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) in the second half of the 1940s - 1950s of the XX century are researched. It was the first period of the activities of the international organization, when UNESCO had to take into account the mistakes of previous times, to determine plans for the future, to find its place in the system of international relations. UNESCO’s Constitution was adopted in London in 1945, it entered into force in 1946. Special attention was given to Governance: The General Conference, The Executive Board, The Secretariat, which consists of the Director-General and the Staff appointed by him or her.
The author analyses the UNESCO’s policy in educational sphere: free primary education, campaign for universal compulsory schooling, supporting Member States in their efforts, encouraging their educational activities to incorporate the Organization’s own objectives, equal access to education. Special attention was given to one of the world’s first international journals “UNESCO Courier”. The first issue of rolled off the presses in Paris in 1948. Also United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization undertakes a major program designed to combat racism.
During this period of UNESCO’s activity The Convention for the Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict is adopted. It is the first international treaty with a world, wide vocation focusing exclusively on the protection of cultural heritage in the event of armed conflict.
This article focuses on the inauguration of UNESCO Headquarters in Paris in 1958. It was designed by three architects from different countries.
Author outlines the results of UNESCO’s activity from the time of its creation to the end of the 50s of the XX century and plans for future active policy of the Organization.У статті досліджено діяльність Організації Об’єднаний Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) у період другої половини 1940-х–1950-х років ХХ ст. Це початковий період роботи міжнародної організації, коли потрібно було врахувати досвід попередніх часів, визначити плани на майбутнє, знайти своє місце в системі міжнародних відносин. Відзначено, що відправною точкою діяльності ЮНЕСКО стала ратифікація Статуту, як основного документу будь-якої організації. Велика увага присвячена розгляду структурних елементів ЮНЕСКО, зокрема, Генеральній асамблеї, Виконавчій раді, Секретаріату, а також посаді генерального директора, яку займали в даний період часу представники з різних країн (Велика Британія, Мексика, Сполучені Штати Америки, Італія) і навіть континентів, підкреслюючи важливий акцент роботи Організації – рівність усіх, незалежно від мови, раси, релігії тощо. Тому доцільно було проаналізувати роль даних генеральних директорів у цей період часу. Після Другої світової війни починає виходити головне видання Організації «Кур’єр ЮНЕСКО», яке на своїх сторінках розкриває важливі питання, знайомить світове співтовариство з тими проблемами, які потребували найшвидшого вирішення. Особливий акцент у статті зроблено на питанні боротьби з расовою дискримінацією, яке було актуальним у політиці ЮНЕСКО з початку її створення. Галузь освіти завжди була у пріоритеті Організації, що підтверджує політика ЮНЕСКО: заохочення до безкоштовної початкової освіти, поширення грамотності, допомога країнам, рівний доступ до освіти тощо. А створення у 1953 р. мережі асоційованих шкіл ЮНЕСКО підкреслює спрямованість Організації на максимальне залучення освітніх закладів до поширення головних цінностей ЮНЕСКО.
Протягом даного періоду діяльності ЮНЕСКО з’являлися перші важливі документи, зокрема, варто згадати Конвенцію про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (1954 р.), що є однією з ключових у культурній сфері роботи Організації, ратифікація якої країнами доводить її необхідність у світі постійних конфліктів, війн, терористичних актів. УРСР стала членом ЮНЕСКО саме у 1954 р., долучившись до роботи міжнародної спільноти, пропонуючи різні проекти, приймаючи конвенції Організації.
Автор звернула увагу на важливу подію у роботі будь-якої міжнародної організації – відкриття штаб-квартири. Адже основне місцеперебування співробітників ЮНЕСКО з’явилося лише у 1958 р., чому передувала серйозна робота, підготовка, спільні зусилля архітекторів з різних країн, що призвело до появи цікавої будівлі Організації, яка була доповнена іншими спорудами в наступні роки.
Досліджено результати роботи ЮНЕСКО з часу створення і до кінця 50-х рр. ХХ ст., відзначено наявність планів на подальшу активну політику Організації для досягнення головних цілей
Чи багато цінних речей залишалося в сусідів після пограбування українських євреїв?
Get PDFCurrently, the need for solid studios covering problematic and little-studied pages of Ukrainian history during the Second World War and the occupation of Ukraine has increased significantly. It is important to note that long time before the start of World War II, Ukrainian Jews experienced significant pressure, expropriation of valuables, property, and real estate. The article emphasizes that the inseparable components of the Holocaust that raged in Ukrainian cities and villages were pogroms, robbery, persecution and physical extermination of Jews. Jewish property was systematically confiscated and looted during the Nazi occupation of Ukraine.
It is important to emphasize that the Holocaust and its victims were not given due attention in the USSR. It was about the collective concept of “Soviet people” and “the lives of Jews, their losses” seemed to dissolve in it. There was also practically no talk about the robbery of the Jewish population. Only after the 2010s appeared the works of Ukrainian researchers, in which, based on archival sources, the crimes of the occupation authorities are revealed, and the participation and role of the local population – hero-saviors or, conversely, accomplices in terror (conscious or unconscious) – is shown.
The article analyzes the events of the Holocaust, examines memories, interviews from different parts of Ukraine, and provides examples, quotes from the victims of Ukrainian Jews who miraculously managed to survive. Unknown archival documents have been introduced into scientific circulation, which clearly reveal the conditions of the robberies and persecution of Ukrainian Jews. These dark and little-known pages of history have been partially explored in the works of foreign and individual Ukrainian researchers and require thorough study and rethinking in the near future. A big challenge for scientists is to continue searching for both individual objects and collections looted under the Nazi regime. In this regard, cooperation between Ukrainian scientists and foreign experts in this field seems effective.Нині значно зросла потреба в ґрунтовних студіях, висвітленні проблемних і малодосліджених сторінок української історії часів Другої світової війни, окупації України. Важливо зазначити, що ще задовго до початку Другої світової війни українські євреї зазнавали суттєвого тиску, експропріації цінностей, майна, нерухомості. У статті наголошено, що невіддільними складниками Голокосту, який вирував в українських містах і селах, були погроми, пограбування, переслідування й фізичне знищення євреїв. Єврейське майно під час нацистської окупації України систематично конфісковували та грабували.
Важливим є акцентування на тому, що Голокосту і його жертвам не приділяли в СРСР належної уваги. Йшлося про збірне поняття «радянський народ» і «життя євреїв, їх втрати» неначе розчинялися в ньому. Про пограбування єврейського населення також практично не йшлося. Лише після 2010-х рр. з’являються праці українських дослідників, в яких на основі архівних джерел розкриваються злочини окупаційних органів, а також показується участь і роль місцевого населення – героїв-рятівників або ж навпаки – співучасників терору (свідомих чи несвідомих).
У статті проаналізовано події часів Голокосту, опрацьовано спогади, інтерв’ю з різних частин України, наведено приклади, цитати постраждалих українських євреїв, яким дивом вдалося вижити. До наукового обігу введено донині невідомі архівні документи, які унаочнюють та розкривають умови пограбувань і переслідувань українських євреїв. Ці темні і маловідомі сторінки історії частково були опрацьовані у роботах зарубіжних і окремих українських дослідників та потребують ґрунтовного вивчення й переосмислення в найближчому майбутньому. Великим завданням для науковців є неприпинення пошуків як окремих об’єктів, так і колекцій, які пограбовані за часів панування нацистського режиму. Ефективною у цьому зв’язку видається кооперація українських учених з зарубіжними спеціалістами у цій царині
Формування радянської тоталітарної моделі державно-церковних відносин
Get PDFThe article sets the task of researching the Soviet totalitarian model of state-church relations formed during Lenin’s reign, which fundamentally changed the religious situation in the country after the October Revolution of 1917. The coming to the state leadership of the Bolshevik Party meant the beginning of an era of brutal persecution for the Orthodox Church. With a negative attitude towards all religions, the Bolsheviks showed particular hostility towards Orthodoxy, so their relations with the church took conflicting forms from the very beginning. The Decree of the Council of People’s Commissars “On the Separation of Church and State: of January 20, 1918 deprived the Orthodox Church of its legal and property rights and laid the foundations for its lawless position for the entire period of Soviet rule. This decree became an attack on the entire system of church life and an act of open persecution of the church. An active process of seizure and seizure of monastery and church buildings began. Thousands of clergy and active believers were thrown into prisons and concentration camps, extrajudicial massacres took place against them en masse.
The blasphemous campaign conducted by the Bolsheviks during 1918-1920 to reveal the cancer with holy relics became the first of the largest nationwide anti-church actions in the entire history of the Soviet period. Holy relics removed from monasteries and cathedrals were placed in atheistic museums. Persons guilty of resisting the opening of coffins with holy relics was held criminally liable. At the same time, there was a mass closure of monasteries, their land and buildings were seized, church valuables were requisitioned and looted, the inhabitants were evicted and subjected to repression. Direct punitive actions against the church began under the guise of a 1922 campaign to seize objects made of precious metals from temples for use in aid of the starving. A higher measure of punishment was applied to those accused of organizing opposition to the seizure of church valuables. During this period, the Bolsheviks also tried to remove Patriarch Tikhon and other authoritative archpastors from the church administration in order to destroy the unity of the church, make it under their control, and subsequently disintegrate and destroy it.
Confrontation with the Orthodox Church was the basis of Soviet religious policy during the period of Lenin’s rule. In relation to other confessions, contrary to the declarations of full equality of all religions in the Soviet state, in the first years after the October Revolution, the policy of the Bolsheviks was less strict. For propaganda purposes, the “former ruling” Orthodox Church was opposed to all other religions that were previously restricted in their rights or persecuted by tsarism. However, at the end of 1923 (already without the participation of the seriously ill Lenin, who had previously been directly involved in the adoption of almost all fundamentally important decisions of the Soviet government and the Bolshevik Party regarding church policy), a new structure for the implementation of state religious policy was formed in the USSR and the transition of the Soviet state to a more flexible of course regarding the church (the so-called “religious non”).У статті ставиться завдання дослідження сформованої в часи правління Леніна радянської тоталітарної моделі державно-церковних відносин, яка після Жовтневої революції 1917 р. принципово змінила релігійну ситуацію в країні. Прихід до державного керівництва більшовицької партії означав для православної церкви настання епохи жорстоких гонінь. При негативному ставленні до всіх релігій більшовики виявляли особливу ворожість до православ’я, тому їх відносини з церквою з самого початку набули конфліктних форм. Декрет Ради Народних Комісарів «Про відокремлення церкви від держави» від 20 січня 1918 р. позбавив православну церкву юридичних і майнових прав та заклав основи її безправного становища на увесь період існування радянської влади. Цей декрет став замахом на весь устрій церковного життя і актом відкритого гоніння на церкву. Розпочався активний процес захоплення та вилучення монастирських і церковних будівель. Тисячі духовних осіб та активних віруючих були кинуті до в’язниць і концтаборів, масово відбувалися позасудові розправи над ними.
Проведена більшовиками протягом 1918-1920 рр. блюзнірська кампанія з розкриття рак зі святими мощами стала першою з найбільших загальнодержавних антицерковних акцій за всю історію радянського періоду. Вилучені у монастирях і соборах святі мощі поміщалися в атеїстичні музеї. Особи, винні у протидії розкриттю рак зі святими мощами, притягалися до кримінальної відповідальності. Одночасно відбувалося масове закриття монастирів, у них вилучалися земельні угіддя та будівлі, проводилися реквізиції та пограбування церковних цінностей, насельники виселялися і зазнавали репресій. Під виглядом проведеної 1922 р. кампанії з вилучення у храмах предметів із дорогоцінних металів для реалізації на допомогу голодуючим розпочалися безпосередні каральні дії проти церкви. До обвинувачених в організації протидії вилученню церковних цінностей застосовувалася вища міра покарання. У цей період більшовики намагалися також усунути від церковного управління патріарха Тихона та інших авторитетних архіпастирів, щоб зруйнувати єдність церкви, зробити її підконтрольною, а в подальшому розкласти та знищити.
Протистояння з православною церквою було основою радянської релігійної політики в період правління Леніна. Стосовно до інших конфесій, всупереч деклараціям про повну рівноправність усіх релігій у радянській державі, у перші роки після Жовтневої революції політика більшовиків була менш жорсткою. У пропагандистських цілях «колишній панівній» православній церкві протиставлялися усі інші релігії, які раніше обмежувалися у правах або переслідувалися царизмом. Однак наприкінці 1923 р. (вже без участі тяжко хворого Леніна, який раніше був безпосередньо причетний до прийняття практично всіх принципово важливих рішень радянського уряду і більшовицької партії щодо церковної політики) в СРСР формується нова структура здійснення державної релігійної політики та відбувається перехід радянської держави до більш гнучкого курсу щодо церкви (так званий «релігійний неп»)
Індивід і соціум в контексті «колективної пам’яті» Моріса Гальбвакса
Get PDFThe issue of collective memory, which is an integral component of modern memory studies, is considered in the paper. Memory, as the author notes, is a way for people to construct their past, which belongs to history. The concept of “collective memory”, proposed by the French historian and sociologist Maurice Halbwachs at the beginning of the last century, opened the prospect of overcoming the absolutization of psychologism in historical research, and also defines the scientific sense of the meaning of collective historical trauma. The ideas of the French scientist regarding the presence of memory in the oral tradition and methods of analyzing forms of oral communication are studied. The sense of using the concept of “frame”, which is a combination of spatio-temporal and social representations mediated by place, form, name, reasoning, and language, is revealed. In this context, the main idea of the scientist is the assertion that memories of the past are determined by social frameworks. The variability and transformation of social frameworks in connection with the entry of a person into many groups is emphasized in the paper. Group memory is the memory of people who live now and can discuss memories of their past. Examining Christianity as an example showed how gradually the collective memory of a group of believers, which coincided with the collective memory of society as a whole, was completely transformed under the influence of new and the latest social challenges. The role of tradition in the historical process is considered in the context of collective memory. Therefore, the paper suggests that society is able to act productively if its institutions rely on collective ideas and collective memory.У статті аналізується проблема колективної пам’яті, невід’ємної складової сучасних memory studies. Пам’ять, зазначає автор, є способом конструювання людьми свого минулого, яке належить історії. Запропоноване на початку минулого століття французьким істориком і соціологом Морісом Гальбваксом поняття «колективна пам’ять» відкрило перспективу подолання абсолютизації психологізму в історичних дослідженнях, а також визначає науковий смисл значення колективної історичної травми. Аналізуються ідеї французького ученого про наявність пам’яті в усній традиції і методах аналізу форм усної комунікації. Показано значення використання поняття «рамки», яка є комплексом просторово-часових і соціальних уявлень, опосередкованих місцем, формою, ім’ям, міркуванням, мовою. В даному контексті основна думка вченого полягає в твердженні, що спогади про минуле обумовлені соціальними рамками. У статті здійснено акцент на мінливості і трансформації соціальних рамок в зв’язку з входженням людини у багато груп. Пам’ять групи є пам’яттю людей, які живуть тепер і можуть обговорювати спогади про своє минуле. Розгляд в якості прикладу християнства показав, як поступово спільна пам’ять групи віруючих, що співпадала з колективною пам’яттю суспільства в цілому, повністю трансформувалася під впливом все нових і нових соціальних викликів. В контексті колективної пам’яті розглядається роль традиції в історичному процесі. У статті підкреслюється, що суспільство здатне продуктивно діяти при умові опори його інститутів на колективні уявлення і колективну пам’ять
Історія виникнення і сучасний стан грузино-абхазького конфлікту
Get PDFThe article examines the causes of the Georgian-Abkhazian conflict, shows the phases of its development and its current state. The Georgian-Abkhaz confrontation began during the period of the existence of the USSR. It turned into an armed conflict in 1992-1993, which ended with the defeat of the Georgian troops and Abkhazia establishing control over the territory of the republic (with the exception of the Kodor gorge) with the help of military support from Russia. Since that time, Abkhazia has become a de facto independent state, which is practically outside the power of the Georgian government.
After that, a multi-year negotiation process began in various formats, which did not bring the desired results in the settlement of the Georgian-Abkhazian conflict. In view of this, in August 2008, Georgia made an unsuccessful attempt to restore control over Abkhazia by force. This led to a five-day Russian-Georgian armed conflict, during which Abkhazia, with the help of the Russians, established complete control over its entire territory. Shortly thereafter, Abkhazia was recognized as an independent state by the Russian Federation and some of its satellites. After that, two Russian military bases were placed on the territory of Abkhazia, and Russian servicemen began to be stationed throughout Abkhazia.
Despite this development, Georgia rightfully considers Abkhazia its territory occupied by Russia. The absolute majority of countries in the world, including Ukraine, support the territorial integrity of the Republic of Georgia, of which Abkhazia is a constituent part. Given the high level of Russian presence in Abkhazia, it can be predicted that in the near future Russia will absorb Abkhazia and include it “at the request of the Abkhazians” as another subject of the federation.У статті досліджуються причини виникнення грузино-абхазького конфлікту, показано фази його розвитку та сучасний стан. Грузино-абхазьке протистояння розпочалося ще в період існування СРСР. Воно переросло у збройний конфлікт 1992-1993 рр., який закінчився поразкою грузинських військ і встановленням Абхазією за допомогою військової підтримки Росії контролю над територією республіки (за винятком Кодорської ущелини). З того часу Абхазія стала де-факто незалежною державою, яка практично опинилася поза владою грузинського уряду.
Після цього розпочався багаторічний переговорний процес у різних форматах, який не приніс бажаних результатів у врегулюванні грузино-абхазького конфлікту. Зважаючи на це, Грузія зробила у серпні 2008 р. невдалу спробу силового відновлення контролю над Абхазією. Це призвело до п’ятиденного російсько-грузинського збройного конфлікту, під час якого Абхазія за допомогою росіян встановила повний контроль над усією своєю територією. Невдовзі по тому Абхазія була визнана незалежною державою з боку РФ та деяких її сателітів. Після цього на території Абхазії були розміщені дві російські військові бази, а російські військовослужбовці стали дислокуватися по всій Абхазії.
Незважаючи на такий розвиток подій, Грузія по праву вважає Абхазію своєю територією, окупованою Росією. Абсолютна більшість держав світу, зокрема Україна, підтримують територіальну цілісність Республіки Грузія, складовою частиною якої є Абхазія. Враховуючи високий рівень російської присутності в Абхазії, можна прогнозувати, що в недалекому майбутньому Росія поглине Абхазію і включить її «на прохання абхазів» до свого складу в якості ще одного суб’єкта федерації
Цілі та пріоритети зовнішньополітичної стратегії Нової Зеландії в контексті війни в Україні
Get PDFIn the article, the authors consider the main directions of New Zealand’s foreign policy in the context of the full-scale Russian invasion of Ukraine. The modern measures of the New Zealand government in the context of support to Ukraine in the diplomatic, military and humanitarian spheres are traced. It was noted that the military assistance of partners is one of the keys to Ukraine’s success on the battlefield. So New Zealand provides significant military aid to Ukraine, supplying equipment and weapons and participating in training programs for the Ukrainian military. Military finding provided by New Zealand from the beginning of the war until the end of July 2023 are humanitarian aid, finding to Ukraine, and finding located by the country’s government for the legal and administrative support of the International criminal Court and the Office of the High Commissioner for human rights.
It is emphasised that the New Zealand government pays special attention to the sanctions policy against Russia and its effectiveness. Conceptual approaches which are laid down in the New Zealand Law on Sanctions is the main document that defines sanctions and policy against Russia. The considerable attention was paid to the study of the trend of strengthening and expanding sanctions of these measures.
The decision of the court of the New Zealand visualises the solution of additional support is in such areas as training, intelligence, command and administrative support, logistics, communications, global food security, participation in the NATO Trust Fund.
How it has been proven New Zealand’s diplomatic support to Ukraine is carried out, is at different levels, and in different format, which contributes to the effectiveness of support to Ukraine on the one hand and the rules of the international authority of New Zealand in the world, which must use a fair policy, defending Ukraine’s right to independence. On the other hand, New Zealand’s priorities are outlined in the list of international security and forms of response to the latest threats.
It was noted that New Zealand is considering Russia as a permanent threat to the world with its actions, it violates the main principles of the United States charter and must be held accountable for his criminal actions. Analysing the attitude of the New Zealand government to the Russian Ukrainian war, it was concluded that the importance of this problem goes beyond European security. It is emphasyzed that in relation to Ukraine are they New Zealand government declares, and implementing practice a comprehensive large-scale support.У статті автори розглядають основні напрями зовнішньої політики Нової Зеландії в контексті повномасштабного російського вторгнення в Україну. Простежено сучасні заходи новозеландського уряду в контексті підтримки України у військовій та гуманітарній сферах. Зазначено, що військова допомога партнерів є однією з ключових для успіхів України на полі бою, а Збройні Сили України є єдиною європейською армією з досвідом повномасштабної війни з Росією, які продемонстрували, що здатні швидко опановувати зброю країн НАТО і використовувати її під час бойових дій. Тож Нова Зеландія надає Україні значну військову допомогу, постачаючи оснащення і зброю та беручи участь у програмах підготовки українських військових. Проаналізовано надане Новою Зеландією з початку війни й до кінця липня 2023 р. військове фінансування, фінансування гуманітарної допомоги Україні, та фінансування, виділене урядом країни на юридичну та адміністративну підтримку Міжнародного кримінального суду та офісу Верховного комісара з прав людини.
До переліку основних напрямів підтримки України включено дипломатичні, політичні, військові та гуманітарні заходи. Наголошено, що особливу увагу уряд Нової Зеландії приділяє санкційній політиці щодо Росії та її ефективності. Проаналізовано концептуальні підходи, закладені в Законі Нової Зеландії про санкції – основному документі, який визначає санкційну політику проти Росії. Значну увагу зосереджено на тенденціях посилення та розширення санкційних заходів. У ставленні уряду Нової Зеландії до російсько-української війни зроблено акцент на тому, що за своїм значенням ця проблема виходить за межі європейської безпеки. Наголошено, що стосовно України уряд Нової Зеландії декларує надання і реалізує на практиці всебічну широкомасштабну підтримку.
Відзначено рішення уряду Нової Зеландії наприкінці 2022 р., яке унаочнює багатоаспектність додаткової підтримкиУкраїни у таких сферах, як навчання українських воїнів, розвідка, командно-адміністративна підтримка, логістика, зв’язок, підтримка глобальної продовольчої безпеки, Трастовий фонд НАТО і розкрита їх конкретна сутність.
Доведено, що дипломатична підтримка Новою Зеландією України здійснюється на різних рівнях та у різних форматах, що сприяє дієвості підтримки України з одного боку і сприяє зростанню міжнародного авторитету Нової Зеландії в світі, яка проводить політику, відстоюючи права України на незалежність – з іншого.
Окреслено пріоритети Нової Зеландії у сфері міжнародної безпеки та перелік форм реагування на новітні загрози. Зазначено, що головним пріоритетом стратегії Нової Зеландії в реагуванні на зовнішні виклики є протидія російській агресивній політиці, здатній змінити міжнародний порядок. Нова Зеландія розглядає Росію як безпосередню й постійну загрозу міжнародному миру, яка своїми агресивними діями порушує основні принципи Статуту ООН і має відповідати за свої злочинні дії
Створення Українського конгресового комітету Америки та його діяльність у період «холодної війни»
Get PDFThe article deals with the creation and activity of the Ukrainian Congress Committee of America during the Cold War. It is the main organization of the Ukrainian diaspora in the United States, which brings together more than 30 leading public, cultural, religious organizations. It represents the interests of the Ukrainian Diaspora of the United States and lobbies the interests of Ukraine in the US authorities and the world community.
The author traced the historical preconditions and circumstances of the creation of the Ukrainian Congress Committee of America and concluded that the founding of the organization demonstrated a new qualitative stage in the development of the Ukrainian diaspora of the United States. Its institutional design was completed, and systemic integration into the social and political space of the United States was launched, including interaction with the highest state power.
Attention is focused on determining the main activities of the Ukrainian Congress Committee of America and their implementation during the Cold War. Thus, one of the main tasks of the Committee was to protect the rights of the Ukrainian people to self -determination and democratic freedoms, including national self -expression, religious and political freedom, cultural development in Ukraine and abroad, in particular in the United States. The majority in the Ukrainian diaspora considered this mission the main thing of their lives. Therefore, this has become the most important unifying factor for various Ukrainian organizations and forces in the US around the Ukrainian Congress Committee of America.
During the second half of the 1940s-1991, the activity of the Ukrainian Congress Committee of America was aimed at promoting the essence and tasks of the Ukrainian national liberation movement, exposing the USSR policy towards the Ukrainian people, protection of human rights and Ukrainian nation in the USSR, gaining support for the idea of independence of Ukraine. As well as the formation of a positive image of the Ukrainian nation in the United States and the international arena, preserving the national identity and culture of the Ukrainian people, the unification of the Ukrainian diaspora in America and the world. In fact, the UCCA appears as the first Ukrainian lobby in the US political party, which effectively defended the interests of Ukraine and the Ukrainian people, and made a significant contribution to the proclamation and recognition of Ukraine's independence.У статті розглянуто створення та діяльність у другій половині 1940-х – 1991 рр. Українського конгресового комітету Америки – центральної «парасолькової» організації української діаспори у США, що об’єднує понад 30 провідних українських громадських, культурних, релігійних організацій, представляє інтереси української діаспори Сполучених Штатів та лобіює інтереси України перед владою США і світовою спільнотою.
Простеживши історичні передумови та обставини створення Українського конгресового комітету Америки, автор доходить висновку, що його заснування ознаменувало якісно новий етап у становленні української діаспори США: завершення її інституалізації та початок системної інтеграції в суспільно-політичний простір США, зокрема взаємодії з вищою державною владою.
Увага акцентується на визначенні головних напрямків діяльності Українського конгресового комітету Америки та їх реалізації в роки «холодної війни». Так одним з основних завдань Комітету було визначено захист прав українського народу на самовизначення і демократичні свободи, серед яких національне самовиявлення, релігійну і політичну свободу, культурний розвиток в Україні та поза нею, зокрема у США. Саме ця місія, яку більшість української діаспори вважала головною справою свого життя, й стала найважливішим об’єднуючим чинником різних українських організацій та сил США навколо Українського конгресового комітету Америки.
Протягом другої половини 1940-х – 1991 рр. діяльність Українського конгресового комітету Америки спрямовувалася на популяризацію суті та завдань українського національно-визвольного руху, викриття політики СРСР щодо українського народу, захист прав людини та української нації в СРСР, здобуття підтримки ідеї незалежності України, а також формування її позитивного іміджу у США та на міжнародній арені, збереження національної ідентичності й культури українського народу, об’єднання української діаспори в Америці та всьому світі. Фактично, УККА постає як перше українське лобі у політикумі США, що ефективно відстоювало інтереси України та українського народу, і зробило значний внесок у проголошення та визнання світом незалежності України
Українська тюркологія у ХХ – на початку ХХІ ст.: розвиток і основні здобутки
Get PDFThis research deals with an analysis of the formation, professional evolution, and key achievements of Turkology studies in Ukraine. It was determined that a major push for the development of Ukrainian Turkology was Ukraine’s independence in 1918 and the foundation of special academic and scientific institutions such as the Ukrainian Academy of Sciences, All-Ukrainian Research Association of Orientalists, the Turkology Commission which ensured a fruitful development of Turkology studies. A special attention of Ukrainian orientalists to Turkology was determined by sustained historical ties of the Ukrainian people with the Turkic peoples of Ukraine as well as by the establishing of interstate relations with the Republic of Türkiye and the necessity of their further development. It was noted that during the reign of Soviet power in Ukraine, Turkology declined due to massive repressions against Ukrainian Turkologs, the destruction of Ukrainian Oriental research centers in 1930s and the subsequent ban of specialized scientific institutions and oriental schools which were concentrated mainly in Moscow. Enabling environment for the resurgence of Turkology as an independent research branch was ensured after the renewal of Ukrainian independence in 1991, which indicates the relevance and practical significance of such research for our country. The development and scientific results of Ukrainian Turkology are a significant contribution to the evolution of humanitarian ties between Ukraine and Turkic peoples and states. This paper represents basic features and directions of the research activities of Ukrainian Turkologs, the generalization of their academic heritage and the analyses of Turkology academic works. It is especially underlined that the most important paradigm of the evolution of Turkology studies in Ukraine is the enlargement of the scope of Ukrainian – Turkic relations research, the deepening of the study of the steppe civilization on the territory of Ukraine and their influence on Ukrainian culture and mentality.Дослідження містить аналіз процесу становлення, професійного зростання та основних здобутків тюркологічних досліджень в Україні. Визначено, що поштовхом для розвитку української тюркології стало здобуття незалежності України у 1918 р. та утворення спеціальних наукових установ (Української Академії наук, Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, Тюркологічної комісії), які забезпечили розвиток тюркологічних розвідок. Особлива увага до тюркологічного напряму українських науковців-сходознавців визначалася тривалими історичними зв’язками українського населення з тюркськими народами України і становленням міждержавних відносин з Турецькою Республікою та необхідністю їх подальшого розвитку. Зазначено, що у часи панування радянської влади в Україні тюркологія занепадає через масові репресії проти українських тюркологів, руйнування наукових осередків у 1930-і рр. і відсутність спеціалізованих наукових установ і шкіл у подальшому, що було пов’язано з централізацією такого роду досліджень у Москві. Сприятливі умови для відродження тюркології як самостійного наукового напряму відбувається після відновлення незалежності України, що свідчить про актуальність і практичну значущість для нашої держави таких досліджень. Розвиток і наукові результати української тюркології є вагомим внеском у розбудову гуманітарних зв’язків між українським і тюркськими народами та державами. У статті представлено характеристику основних напрямів наукової діяльності українських тюркологів, узагальнення їхнього наукового спадку та аналіз тюркологічних розвідок. Звертається увага, що сучасною парадигмою розвитку тюркологічних досліджень в Україні стає розширення сфери дослідження українсько-турецьких відносин, поглиблення вивчення степових культур, що існували на території України та їхнього впливу на українську культуру і менталітет