Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Ліквідація слідів нацистських злочинів: «зондеракція–1005»
Get PDFCurrently, there is still a need to highlight little-known pages of the Second World War, the Nazi occupation of the territory of the USSR. One of these pages is the issue of disposing of the bodies of murdered Soviet citizens (civilians, prisoners of War), buried in large mass graves scattered throughout the territory of the Baltic States, Belarus and Ukraine. During the Nazi occupation, the ideological enemies of the Reich, primarily Jews, communists, commissars and other «politically dangerous elements» (undergrounds, partisans, saboteurs), were mass exterminated by four German Einsatzgruppen RSHA, additional mobile operational formations of the SS and SD, police formations (regiments, battalions), stationary units of the security police and SD, other units. All penal structures were directly subordinated to the RSHA and directly to the SS Reichsführer, because they carried out the orders of Himmler, Heydrich and Müller. The article emphasizes that “Sonderaktion-1005”, organized in the RSHA, had a secret status and the same method of disposing of corpses in all occupied regions. Therefore, what happened in Ukraine is not an exception, but fit into the general rules developed for eastern lands. “Sonderaktion” on the territory of the USSR began in the summer of 1943 (on the eve of the retreat of the Germans) and lasted until the fall of 1944 (the moment of the liberation of the territory by the Red Army). The method of disposal of corpses in the eastern occupied territories completely duplicated the methods used in the “death camps” of the “Reingard” action (Polish General Governorate), as well as in Chelmno and Birkenau (Auschwitz-II) (annexed territory of Poland). The article analyzes: centers of mass killings and burial of corpses in the Baltic countries, Belarus, Ukraine; involvement of prisoners of SD prisons, ghetto camps, correctional labor camps, and camps for Soviet prisoners of War as the main executors of disposal works in the “Sonderaction”; security and control functions of German personnel. Recollections of witnesses of events from different parts of the occupation zones of Belarus and Ukraine are involved. Little-known aspects of the occupation reality were partially elaborated in the works of foreign and individual Ukrainian scientists, but they require a more thorough study and rethinking.Нині зберігається потреба у висвітленні маловідомих сторінок часів Другої світової війни, нацистської окупації теренів СРСР. Однією з таких сторінок є питання утилізації тіл вбитих радянських громадян (цивільних, військовополонених), захоронених у великих масових могилах, розскиданих по всій території країн Балтії, Білорусі, України. Протягом нацистської окупації ідеологічних ворогів Рейху, насамперед євреїв, комуністів, комісарів та інший «політично небезпечний елемент» (підпільників, партизанів, саботажників), масово винищували чотири німецькі айнзацгрупи РСГА, додаткові мобільні оперативні формування СС і СД, поліцейські формування (полки, батальйони), стаціонарні підрозділи поліції безпеки і СД, інші підрозділи. Усі каральні структури були напряму підпорядковані РСГА і безпосередньо рейхсфюреру СС, адже виконували накази Гіммлера, Гейдріха, Мюллера.
У статті наголошено, що «зондеракція-1005», організована в РСГА, мала таємний статус і однакову методику утилізації трупів по всіх окупованих регіонах. Відтак те, що відбувалося в Україні не є винятком, а вписувалося в загальні правила, розроблені для східних земель. «Зондеракція» на теренах СРСР розпочалася влітку 1943 р. (напередодні відступу німців) і тривала до осені 1944 р. (моменту звільнення території червоноармійцями). Методика утилізації трупів на східних окупованих територіях повністю дублювала ті методи, які застосовувалися у «таборах смерті» акції «Рейнгард» (польської Генеральної губернії), а також в Хелмно і Біркенау (Аушвіц-II) (анексованої території Польщі). У статті проаналізовані: центри масових вбивств і захоронення трупів в країнах бальії, Білорусі, України; залучення до «зондеракції» в’язнів тюрем СД, таборів-гетто, виправно-трудових таборів, таборів для радянських військовополонених як основних виконавців утилізаційних робіт; охоронно-контролюючі функції німецького персоналу. Залучені спогади свідків подій з різних частин окупаційних зон Білорусі та України. Маловідомі аспекти окупаційної дійсності були частково опрацьовані у роботах зарубіжних і окремих українських науковців, але потребують більш ґрунтовного вивчення й переосмислення
Президентські вибори в РФ 2024 р.: результати прогнозовані, а наслідки – злочинні (Частина 1)
Get PDFThe article is devoted to the presidential elections in the Russian Federation on March 15-17, 2024. V. Putin participated in the elections as a self-nominated candidate, but he was supported by the two ruling parties in the Russian Federation – “United Russia” and “A Just Russia”.
Complex measures that ensured V. Putin’s victory in the elections are highlighted. The constitutional reform of 2020 and the corresponding amendments to the legislation abolished the limitation of two terms of tenure in this position and introduced the right to run for this position without restrictions. For the first time, the elections were held over three days, early voting was allowed both at polling stations and at home locations, and remote electronic voting was introduced. The rights of the CEC regarding the final right to register candidates for this position were expanded. The following changes were made: the threshold for minimum participation in the elections, the conditions under which in the case of the participation of less than half of the voters in the voting, they became invalid, the obligation of public discussions between applicants for this position were eliminated.
Attention is drawn to the fact that leading analysts assessed these changes as a constitutional coup that ended with the establishment of Putin’s dictatorship. Well-known democratic figures of the Russian Federation stopped their political activity, emigrated or switched to active scientific or creative activities. Most of those who remained in Russia and continued to actively oppose Putin’s regime, to publicly criticize him, were thrown into prison or were killed.
It is noted that the elections turned out to be the most opaque, the most falsified in all the years of the existence of the independent Russian Federation. The results of the elections announced by the Central Election Commission of the Russian Federation on March 21, 2024 testified to record voter turnout and the number of votes for V. Putin compared to previous periods. The negative reaction of the world community to the election results was natural. The leaders of the developed countries of the world, most of the countries of Europe, took note of the results of the elections in the Russian Federation, but did not congratulate V. Putin on his victory, because they did not recognize their results, considered them not open and transparent, organized and conducted under coercion and on an unheard-of anti-democratic basis. The Western world believes that these elections were not free and fair. International organizations of the UN, PACE, EU countries, and NATO members did not recognize the results of the elections in the Russian Federation and in the occupied territories of Ukraine, and condemned the holding of the presidential elections of the Russian Federation on the territory of another state – Ukraine. The PACE called for V. Putin to be officially recognized as the illegitimate president of the Russian Federation and recommended to “stop all contacts with the criminal Putin regime”. The President of Ukraine V. Zelensky assessed the presidential elections in the Russian Federation as unequivocally illegitimate.Стаття присвячена президентським виборам у РФ 15-17 березня 2024 р. У виборах В. Путін брав участь як самовисуванець, проте його підтримали дві правлячі у РФ партії – «Єдиная Россия» і «Справедливая Россия».
Висвітлюються комплексні заходи, що забезпечили перемогу В. Путіна на виборах. Конституційною реформою 2020 р. та відповідними змінами до законодавства скасовувалося обмеження двома строками перебування на цій посаді і запроваджувалося право балотуватися на цю посаду без обмежень. Вперше вибори проводилися упродовж трьох днів, дозволялося дострокове голосування як на виборчих дільницях, так і у прибудинкових місцях, запроваджувалося дистанційне електронне голосування. Розширювалися права ЦВК щодо остаточного права на реєстрацію кандидатів на цю посаду. Відмінялися: поріг мінімальної участі у виборах, усувалися умови, коли у разі участі меншої половини виборців у голосуванні, вони ставали недійсними, обов’язковість публічних дискусій між претендентами на цю посаду.
Звертається увага на те, що провідні аналітики оцінили ці зміни конституційним переворотом, що завершився встановленням диктатури Путіна. Відомі демократичні діячі РФ припинили свою політичну активність, емігрували або переключилися на активну наукову чи творчу діяльність. Більшість з тих, хто залишився у Росії і продовжував активно протидіяти режиму Путіна, публічно його критикувати, були кинуті до в’язниці чи були знищені.
Зазначається, що вибори виявилися самими непрозорими, найбільш сфальсифікованими за усі роки існування самостійної РФ. Обнародувані ЦВК РФ 21 березня 2024 р. результати виборів засвідчили про рекордну участь виборців та кількість голосів за В. Путіна у порівнянні з попередніми періодами. Негативна реакція світової спільноти на результати виборів була закономірною. Керівники розвинених країн світу, більшість держав Європи прийняли до відома результати виборів у РФ, але не привітали В. Путіна з перемогою, бо не визнали їх результатів, вважали їх не відкритими і не прозорими, організованими і проведеними під примусом і на нечуваній антидемократичній основі. Західний світ вважає, що ці вибори не були вільними і чесними. Міжнародні організації ООН, ПАРЄ, країни ЄС, члени НАТО не визнали результатів виборів у РФ та на окупованих територіях України, засудили проведення президентських виборів РФ на території іншої держави – України. ПАРЄ закликала офіційно визнати В. Путіна нелегітимним президентом РФ і рекомендувала «зупинити всі контакти зі злочинною путінською владою». Президент України В. Зеленський оцінив президентські вибори у РФ однозначно нелегітимними
Україна у наративах німецької інтелектуальної історії з кінця XVIII до середини XIX ст.: порівняльний аналіз поглядів двох генерацій
Get PDFThe article identifies two generations of German intellectuals who, from the end of the XVIIIth to the middle of the XIXth century created various ideas and visions of Ukraine and Ukrainians. The author identified the positions and verified the statements of the selected authors, in particular of A.-V. Hupel, J.-Ch. von Engel, A.-L. von Haxthausen, J.-G. Kohl, A. Mauritsius, F.-M. von Bodenstedt, through a comparative analysis of their views on the phenomenon of Ukraine at two distinct periods of history and the traced evolution of these views. These are German scholars who started the discourse on Ukraine at the end of the XVIIIth century (first generation), and researchers and travelers from Germany, who revived the discourse about Ukraine in the 1840s-1860s (second generation). The author finds out how the second discourse in the vision of the phenomenon of Ukraine differed from the first, and that it brought something new to the interpretation of Ukrainian problems. Various currents that existed among German intellectuals of both the first and the second discourse in the study of Ukraine are singled out. In the framework of reconstruction of the image of Ukraine shaped by leading German intellectuals during the period in question, the author answers to the questions of whether German researchers considered Ukrainian issues separately from Russian and Polish issues or, on the contrary, jointly, and whether there was a vision of Ukrainians as a separate nation with its right to its own statehood in German intellectual history.У статті визначені два покоління німецьких інтелектуалів, які з кінця XVIII до середини XIX ст. створили різноманітні уявлення та бачення України й українців. Автором виявлено позиції і верифіковано твердження обраних авторів, зокрема А.-В. Гупеля, Й.-Х. фон Енгеля, А.-Л. фон Гакстгаузена, Й.-Г. Коля, А. Мауріціуса, Ф.-М. фон Боденштедта, шляхом порівняльного аналізу їхніх поглядів на феномен України на двох відмінних відрізках історії та простежена еволюція цих поглядів. Це німецькі науковці, які розпочали дискурс про Україну наприкінці XVIII ст. (перше покоління), та дослідники і мандрівники з Німеччини, які відродили дискурс про Україну у 1840-1860-х рр. (друге покоління). Автор з’ясовує, чим другий дискурс у баченні феномену України відрізнявся від першого, та що він приніс нового у трактування українських проблем. Виокремлено різноманітні течії, які існували в середовищі німецьких інтелектуалів як першого, так і другого дискурсу у дослідженні України. Окреме місце у статті займає пошук відповіді на питання, чи українська проблематика розглядалася німецькими дослідниками окремо від російської та польської чи, навпаки, спільно, та чи існувало у німецькій інтелектуальній історії бачення українців як окремої нації з її правом на власну державність
Україна-НАТО: проблеми і перспективи партнерства
Get PDFThe article contains an overview of the evolution of Ukraine-NATO relations from the beginning of our state’s independence to the present. The author made an attempt to identify and characterize the main periods of the formation of Ukraine-NATO relations, to identify the key problems of partnership development. It is noted that at the beginning of independence, Ukraine chose a neutral and non-aligned status, and then declared multi-vectorism as the basis of foreign security policy, which was a historically determined necessity in the transition period. At that time, Ukraine remained in the field of interests of Russia, which sought to restore its position in the post-Soviet space, and therefore did not have the opportunity to fully integrate into the Euro-Atlantic structures.
Due to the difficult geopolitical situation, Ukraine was forced to maneuver between the East and the West in order to establish itself in the international field and take its place in the European security architecture. In the 1990s, Ukraine-NATO relations developed quite briskly, but not enough for Ukraine to become a NATO member. However, Ukraine managed to gain the status of a special partner, which subsequently contributed to the deepening of bilateral relations.
In the 2000s, Ukraine-NATO relations first intensified, and after Yanukovych came to power, Ukraine’s Euro-Atlantic integration was suspended. The situation changed after the Revolution of Dignity, when pro-European democratic forces came to power. Further policy is aimed at deepening Ukraine’s relations with the Alliance. Ukraine has finally decided on its course, but the necessary conditions must be met for successful integration. Also, for its part, NATO should conduct a more targeted policy regardless of Russia, which is not as strong as it has created an image of itself through propaganda. Ukraine receives the undisputed support of the Alliance, but, unfortunately, this is not enough to end the war and restore territorial integrity. Ukraine’s accession to NATO would guarantee Ukraine’s security on the one hand, and strengthen the Alliance’s values on the other. Therefore, NATO needs more determination in Ukraine’s accession to the Alliance.Стаття містить огляд еволюції відносин Україна-НАТО від початку незалежності нашої держави до сьогодення. Авторка зробила спробу визначити та охарактеризувати основні періоди формування відносин Україна-НАТО, означити ключові проблеми розвитку партнерства. Констатується, що на початку незалежності, Україна обрала нейтральний та позаблоковий статус, а далі задекларувала багатовекторність як основу зовнішньої безпекової політики, що була історично обумовленою необхідністю у перехідний період. Водночас Україна залишалася в полі інтересів Росії, яка прагнула відновити свої позиції на пострадянському просторі, а тому не мала можливості повноцінно інтегруватися до євроатлантичних структур.
Через складне геополітичне становище Україна була змушена маневрувати між Сходом і Заходом щоб утвердитися в міжнародному полі та зайняти своє місце в європейській архітектурі безпеки. В 1990-і рр. відносини Україна-НАТО розвивалися досить жваво, але не достатньо для того, щоб Україна стала членом НАТО. Однак, Україна спромоглася здобути статус особливого партнера, що у подальшому сприяло поглибленню двосторонніх відносин.
У 2000-х рр. спочатку відбулася активізація відносин Україна-НАТО, а з приходом до влади В. Януковича Євроатлантичну інтеграцію України було призупинено. Ситуація змінилася після Революції Гідності, коли до влади прийшли демократичні проєвропейські сили. Подальша політика спрямована на поглиблення відносин України з Альянсом. Україна остаточно визначилася зі своїм курсом, однак для успішної інтеграції потрібно виконати необхідні умови. Також зі свого боку НАТО має проводити більш цілеспрямовану політику не зважаючи на Росію, яка не є такою сильною, як створила про себе образ шляхом пропаганди. Україна отримує беззаперечну підтримку Альянсу, але, на жаль, цього не достатньо для припинення війни та відновлення територіальної цілісності. Вступ України до НАТО гарантував би з одного боку безпеку України, а з іншого укріпив цінності Альянсу. Тому НАТО потрібно більше рішучості у приєднанні України до Альянсу
Сучасна Індія на шляху успішних перетворень: модель розвитку
Get PDFThe study presents an attempt to carry out a comprehensive analysis of the Republic of India’s development model from the time of its formation in 1950 to the present days and to characterize achievements and problems along the path of transformation from a post-colonial, backward country to a state claiming a leading position in the world. It is proven that the country chose an effective but complicated hybrid development model for modernization transformations. The Indian model is significantly different from the East Asian model, it is not like any other, so it is a special type of development model. It has been proven that researchers are faced with a huge transition economy with pronounced contrasts. In particular, a high level of education and a large sector of highly qualified specialists are combined with hundreds of millions of illiterate people and a significant middle class, not present in every transition economy, with mass poverty. The presence of contrasts is characteristic of all countries with transition economies that are developing rapidly. However, India has a feature that is almost unique – a combination of the so-called "three worlds", three socio-economic development models observed in our time. This peculiar “mix” made it possible to rationally use the features and advantages of each of the specified systems at various stages of the country's development. A special model of progress enabled India to overcome (or to reduce) a significant number of the most difficult economic, scientific and technical, social problems, make a colossal leap from colonial backwardness to global leadership, and become an interesting and useful example for many countries. Such a unique combination is obviously not found in any other country, and it largely determines the features of the Indian development model and successful transformations on the path to modernization.У дослідженні представлено спробу провести комплексний аналіз моделі розвитку Республіки Індія з часів її утворення у 1950 році до наших днів, показати її досягнення та проблеми на шляху перетворення з постколоніальної, відсталої країни у державу, яка претендує на провідні позиції у світі. Доведено, що задля модернізаційних перетворень країна обрала ефективну, але складну гібридну модель розвитку. Індійська модель суттєво відрізняється від східноазійської, вона не схожа на жодну іншу, це особливий тип моделі розвитку. Показано, що перед дослідниками постає величезна перехідна економіка із яскраво вираженими контрастами. Зокрема, високий рівень освіти та великий сектор висококваліфікованих фахівців поєднуються із сотнями мільйонів неписьменних, значний середній клас (що є далеко не в кожній перехідній економіці) – з масовою бідністю. Наявність контрастів характерна для всіх країн з перехідною економікою, які швидко розвиваються. Однак в Індії є особливість, що властива майже їй одній – поєднання так званих «трьох світів», трьох соціально-економічних моделей розвитку, що спостерігаються у наш час. Цей своєрідний «мікс» дозволив раціонально використовувати особливості та переваги кожної з вказаних систем на різних етапах розвитку країни. Особлива модель прогресу надала можливість Індії подолати (або нівелювати) значну кількість найскладніших економічних, науково-технічних, соціальних проблем, зробити колосальний ривок із колоніальної відсталості до глобального лідерства, стати цікавим і корисним прикладом для багатьох країн. Такого унікального поєднання, очевидно, немає в жодній іншій країні, саме воно значною мірою визначає особливості індійської моделі розвитку та успішні перетворення на шляху модернізації
Діяльність європейських військових місій в ісламських країнах Близького Сходу та Північній Африці в 20–80-ті рр. ХІХ ст.
Get PDFThe study is devoted to the study of military missions (transfer of military knowledge, training methods and organization of military affairs) sent by the governments of European countries to the Islamic countries of North Africa and the Middle East. The author’s attention is focused purely on the activities of officially sent military missions from European countries to the Ottoman Empire, Iran, Egypt, Morocco, and Tunisia.
It is important to note that under the concept of “officially sent military missions” the author also means the missions of military professionals who, although they were equipped by the governments of European countries, hid the fact of their delegation by the military ministries of the metropolises and acted under the guise of a private initiative. The main marker of the missions we are investigating is their participation in the organization of the state.
The activity of more than 20 military missions directed in the 20s-80s of the XIXth century was analyzed. by the governments of France, Britain, the Kingdom of Prussia, the Russian Empire, and the Austrian Empire to the armed forces of the countries of the Islamic East. The main goal of the study is to summarize the evolution of the activities of European military professionals in the armed forces of the Islamic countries of North Africa and the Middle East for more than 50 years. The author sets himself the task: with the help of a comprehensive scientific analysis of the activities of the military from European countries, to reveal the history of such a phenomenon in military and political history as “the activities of military missions in the countries of the Islamic world”.
The study of the evolution, reform and transformation of the armies of East and North African states (as well as the political history of the countries of the region) serves only as a context for the study. The purpose of the article is not to analyze the activities of officers in the fleets, or officers who were hired for service in a private way.
During the research, statistical and biographical methods were used, as well as a method of critical analysis of the activities of European military professionals as part of missions in the countries of the Islamic East.
In the context of the study, the memoirs of participants in military missions, published archival sources and scientific literature devoted to the given topic were used.
The work is a continuation of the author’s long-term research on the history of the transfer of European military technologies and military culture to Asian countries, starting from the end of the 18th and the beginning of the XXth centuries.Дослідження присвячене вивченню діяльності військових місій (передання військових знань, методик навчання та організації військової справи), направлених урядами європейських країн до ісламських країн Північної Африки та Близького Сходу. Увагу автора зосереджено суто на діяльності офіційно надісланих військових місії з країн Європи до Османської імперії, Ірану, Єгипту, Марокко, Тунісу.
Важливо зазначити, що під поняттям «офіційно надісланих військових місій» автор також має на увазі і місії військових професіоналів, які, хоч і були споряджені урядами європейських країн, але приховували факт свого делегування військовими міністерствами метрополій і діяли під виглядом приватної ініціативи. Головний маркер місій, які ми досліджуємо, – їх участь в організації держави.
Проаналізовано діяльність більш ніж 20 військових місій, спрямованих у 20–80-ті рр. ХІХ ст. урядами Франції, Британії, королівства Пруссії, Російської імперії, Австрійської імперії до збройних сил країн ісламського Сходу. Головною метою дослідження є узагальнення еволюції діяльності європейських військових професіоналів у збройних силах ісламських країн Північної Африки та Близького Сходу впродовж більш ніж 50 років. Автор ставить перед собою завдання: за допомогою всебічного наукового аналізу діяльності військових із країн Європи розкрити історію такого феномену у військово-політичній історії, як «діяльність військових місій у країнах ісламського світу».
Вивчення еволюції, реформи та перетворення армій східних і північноафриканських держав (як і політична історія країн регіону) слугує лише контекстом дослідження. Не є метою статті і аналіз діяльності офіцерів на флотах, або офіцерів, які найнялися на службу приватним способом.
Під час дослідження було використано статистичний, біографічний методи, а також метод критичного аналізу діяльності європейських військових професіоналів у складі місій у країнах ісламського Сходу.
У контексті дослідження використано мемуари учасників військових місій, опубліковані архівні джерела та наукову літературу, присвячену означеній темі.
Робота є продовженням багаторічних досліджень автора з історії передання європейських військових технологій, військової культури в азійські країни, починаючи з кінця XVIII і до початку XX ст
Обговорення в Британському парламенті тенденцій та еволюції європейської безпеки (1990-2010 рр.)
Get PDFThe article is devoted to the discussion of European security issues in the British Parliament in the post-bipolar period. After the collapse of the Soviet Union, the British establishment had to revise the foreign policy doctrine of the United Kingdom to adapt it to the demands of the post-bipolar age. During this period, parliamentarians discussed the future role of NATO after the dissolution of the Warsaw Pact. The political establishment has continued to define NATO as the foundation of the Euroatlantic system of collective security. After the direct military threat from the USSR vanished, the British elites had difficulties formulating the strategic goal of the North Atlantic alliance's existence. Another important topic was the creation of the European Union, its future enlargement in Central-Eastern Europe, and the search for the best approach to British European policy under new circumstances. There was an agreement that the idea of the “Europe of Nations” was best suited to British national interests. The British government also deterred attempts by France and Germany to transform the European Union into a federal superstate. The Balkan crisis also became a central topic that caused heated debates in Parliament in an attempt to find a path to a peaceful settlement. In the case of military interventions in local conflicts, the British establishment tried to evade direct intervention in the Balkan crisis but was forced to reconsider its position under growing pressure from allies, who began to experience economic and reputational damage. The humanitarian intervention in Kosovo created a precedent that was used to justify interventions in Afghanistan and Iraq. Additionally, the conflicts in Nagorno-Karabakh and Georgia were also discussed.Стаття присвячена обговоренню питань європейської безпеки в Британському парламенті у постбіполярний період. Після розпаду Радянського Союзу перед британським істеблішментом постало питання про перегляд зовнішньополітичної доктрини Сполученого Королівства з метою адаптувати її до реалій постбіполярної доби. Протягом розглянутого періоду парламентарії обговорювали майбутню роль НАТО після розпуску його стратегічного супротивника – Організації Варшавського договору. Політичний істеблішмент Великої Британії продовжував вважати військовий блок НАТО основою євроатлантичної системи колективної безпеки. Після зникнення прямої стратегічної загрози з боку СРСР у британського уряду виникли певні складнощі з формулюванням стратегічної мети існування Північноатлантичного альянсу. Іншим важливим питання було створення Європейського Союзу, його майбутнє розширення у Центрально-Східній Європі та формулювання найкращого підходу Великої Британії до європейської політики в нових умовах. В британському парламенті простежувалася стратегічна згода стосовно того, що концепція «Європи націй» найкраще відповідає інтересам Сполученого Королівства. Британський уряд стримував спроби Франції та ФРН перетворити ЄС на федеративну наддержаву. Водночас британському істеблішменту довелося шукати рішення для врегулювання етнічних конфліктів на Балканському півострові, що знайшло своє відображення в гострих дебатах в обох Палатах Парламенту. У випадку з ухваленням рішень про військові інтервенції у зонах регіональних конфліктів доступні документальні джерела підтверджують, що британський істеблішмент початково бажав уникнути військового втручання у Балканську кризу. Однак унаслідок зростання тиску з боку союзників, які почали нести економічні та репутаційні втрати, британський уряд був змушений переглянути своє ставлення до цієї проблеми. Гуманітарна інтервенція в Косово заклала прецедент який пізніше був використаний для обґрунтування інтервенцій до Афганістану та Іраку. Окрім того на парламентських засіданнях обговорювалися Нагірно-Карабаський конфлікт та війни в Грузії
Конкурс «Євробачення»як інструмент культурної дипломатії
Get PDFThis article presents an analytical study dedicated to the practical implementation of cultural diplomacy, one of the types of diplomacy. This form of diplomacy is utilized by governments to achieve political goals, by educational institutions to expand the knowledge base through academic exchanges, and by independent organizations to showcase their achievements and ideas to a new audience. Cultural diplomacy enables the implementation of both short-term and long-term programs of cultural-civilizational or integrative direction.
The advancement of information technologies has simplified the communication process in a globalized world, providing opportunities for ‘soft’ forms of influence. The foundation of ‘soft power’ comprises a country’s culture, particularly those elements that can be attractive to others; its political values; and its foreign policy, especially when others perceive the country as a bearer of certain moral authority. These components collectively shape the external image of the state and create an image and perception of the country’s potential in the information space.
The annual Eurovision Song Contest serves as a successful manifestation of ‘soft power’ in the context of cultural diplomacy and contemporary international relations. It has been proven that Eurovision, as a project aimed at uniting all members of the European Union, has influenced the establishment of communicative ties between countries, the formation of the image of European countries in the information space, and has become a significant component of global socio-cultural and politico-cultural processes. Despite the organizers positioning Eurovision as a politics-free platform, it continues to be an arena for the expression of geopolitical sympathies and a successful project for implementing the tasks of cultural diplomacy.Стаття представляє аналітичну роботу, присвячену практичній реалізації одного з напрямків дипломатії – культурної дипломатії. Цей вид дипломатії використовується урядами країн для досягнення політичних цілей, освітніми установами для розширення бази знань через академічні обміни, незалежними організаціями для демонстрації своїх досягнень та ідей новій аудиторії. За допомогою культурної дипломатії можна реалізувати як короткострокові, так і довгострокові програми культурно-цивілізаційного або інтеграційного спрямування.
Розвиток інформаційних технологій спрощує комунікаційний процес у глобалізованому світі, відкриваючи безцінні можливості для «м’яких» форм впливу. Основу «м’якої сили» складають: культура країни, особливо ті її елементи, які можуть бути привабливими для інших; політичні цінності, якими живе ця країна; її закордонна політика, коли інші сприймають країну як носія певного морального авторитету. Всі ці компоненти формують зовнішній імідж держави на міжнародній арені та створюють у інформаційному просторі образ та уявлення про потенціал країни.
Щорічний телевізійний конкурс естрадної пісні «Євробачення» (Eurovision Song Contest) є вдалим прикладом прояву «м’якої сили» в контексті культурної дипломатії та сучасних міжнародних зв’язків.
Доведено, що «Євробачення», як проект, що має на меті об’єднати всіх членів європейського інтеграційного союзу, вплинуло на встановлення комунікативних зв’язків між державами, на формування іміджу європейських країн в інформаційному просторі, а також стало важливою складовою світових соціокультурних та політико-культурних процесів. І хоча організатори «Євробачення» позиціонують конкурс як майданчик без політики, але він був і залишаєтеся ареною прояву геополітичних симпатій і вдалим проектом реалізації завдань культурної дипломатії. 
«Ми не можемо довіряти росіянам». «Нота Сталіна 1952 року» про нейтралітет і об’єднання Німеччини
Get PDFThe article is devoted to the USSR’s diplomatic notes of 1952 sent to the governments of the United States, Great Britain and France with proposals to resolve the so-called “German question” after the World War II (1939-1945). The problem of a divided Germany turned into a pan-European issue in the first post-war years, but it also determined international relations in “the West-East” complex. The USSR’s proposal to unite the country with a neutral status sparked public debate, even though the solution to this issue remained in the hands of the Western allies. Public discussions of the Soviet proposals formed the myth of “lost opportunities”, which has become a German historiographical phenomenon. The myth of “lost opportunities” was a product of the chancellor’s authoritarian management style on the one hand, and internal confrontation with political opponents – social democrats – and numerous public nationalist groups on the other.
The article attempts to reveal the general context of international initiatives to resolve the German question; the strategic vision of the Allied powers on the issue of a united Germany; analyses Soviet proposals and responses of the Western Allies; and outline the reaction of German politicians, who contributed to the myth of a “lost opportunity” for the country’s unification. The author concludes that the discussion of Soviet proposals in Germany influenced the development of the strategy of the “new eastern policy” in the late 1960s and early 1970s, when the ruling Social Democrats led by W. Brandt concluded that this process could be successful only in cooperation with the USSR. Time has proven that there is no alternative to Germany’s economic and military Western integration, and the myth of “lost opportunities” today remains only a means of theoretical exercise.Стаття присвячена дипломатичним нотам СРСР від 1952 р., направленим урядам США, Великої Британії і Франції з пропозиціями вирішити т. зв. «німецьке питання» після Другої світової війни (1939-1945 рр.). У перші повоєнні роки проблема розділеної Німеччини перетворилась у загальноєвропейську, але й визначала міжнародні відносини в комплексі «Захід-Схід». Запропоноване СРСР об’єднання країни з нейтральним статусом викликало публічні дебати навіть попри те, що вирішення цього питання залишалася в руках західних союзників. Публічні обговорення радянських пропозицій сформували міф про «втрачені можливості», який став німецьким історіографічним феноменом. Міф про «втрачені можливості» був породженням з одного боку авторитарним стилем управління канцлера, а з іншого – внутрішнім протистоянням з політичними опонентами – соціал-демократами – і численними громадськими націоналістичними групами.
У статті здійснена спроба розкрити загальний контекст міжнародних ініціатив з вирішення німецького питання; стратегічне бачення держав-союзників у питанні об’єднаної Німеччини; проаналізувати радянські пропозиції і відповіді західних країн-союзників; окреслити реакцію німецького політикуму, який сприяв зародженню міфу про «втрачену можливість» для об’єднання країни. Зроблено висновок про те, що обговорення радянських пропозицій у ФРН вплинуло на вироблення стратегії «нової східної політики» кінця 1960-х – початку 1970-х рр., коли правлячі соціал-демократи на чолі з В. Брандтом дійшли висновку, що цей процес міг бути успішним лише спільно з СРСР. Безальтернативність економічної і військової західної інтеграції ФРН підтверджена часом, а міф про «втрачені можливості» нині залишається лише засобом теоретичних вправ
Явище спадкового авторитаризму в сучасних політичних системах: історико-політичний аспект
Get PDFThe article is devoted to revealing the essence, content and options for practical implementation of the phenomenon of hereditary authoritarianism in the political practice of countries with an authoritarian form of government. The relevance of the mentioned topic is explained by the current cardinal geopolitical changes, which are associated with the strengthening of the influence of countries with a non-democratic form of government on modern world politics. In particular, the author of the article notes that hereditary authoritarianism, by its very nature, comes from the very nature of authoritarian political regimes and is the result of their transformation. Here, in the understanding of hereditary authoritarianism, the key category is the inheritance of personified political power from an authoritarian ruler to his successor.
The article also proves that hereditary authoritarianism is not an evolutionary form of state development, as it does not ensure quality continuity of power. However, at the same time, we cannot consider hereditary authoritarianism as a spontaneous stage of state development, since it is a logical consequence of socio-political processes that take place in the country when the political system needs changes, but these changes take place under the influence of the political elite, not society .
In the conditions of modern political systems, hereditary authoritarianism was implemented in Syria, Azerbaijan, and Turkmenistan. In particular, the emergence of hereditary authoritarianism in Syria is explained by the need to preserve in this country a complex power structure that combined intercommunal, clan and family relations based on interpersonal mutual obligations. In the conditions of Azerbaijan, hereditary authoritarianism exists in the form of a “hereditary republic”, the foundation of which was laid by the first president of the country, G. Aliyev. As for hereditary authoritarianism in Turkmenistan, its feature is that a two-power system of state administration was formed in the country.
In addition to the above-mentioned countries, the tendency of hereditary authoritarianism is also observed in the political practice of a number of post-Soviet countries, in particular in Kazakhstan, Uzbekistan, Tajikistan, and Belarus.
In conclusion, the author of the article, taking into account the fact that hereditary authoritarianism is a new concept in modern science, outlined directions for its further study and understanding.Стаття присвячена розкриттю сутності, змісту та варіантам практичної реалізації явища спадкового авторитаризму в політичній практиці сучасних країн з авторитарною формою правління. Актуальність зазначеної теми пояснюється нинішніми кардинальними геополітичними змінами, які пов’язані з посиленням впливу країн з недемократичною формою державного управління на сучасну світову політику. Автор статті зокрема зазначає, що за своєю сутністю спадковий авторитаризм виходить з самої природи авторитарних політичних режимів і є результатом їхньої трансформації. В даному випадку в розумінні спадкового авторитаризму, ключовою виступає категорія передавання у спадок персоніфікованої політичної влади від авторитарного правителя своєму наступнику.
У статті також доводиться, що спадковий авторитаризм, не є еволюційною формою розвитку держави, оскільки він не забезпечує якісну спадкоємність влади. Однак, при цьому, спадковий авторитаризм ми не можемо й вважати спонтанним етапом розвитку держави, оскільки він є логічним наслідком суспільно-політичних процесів, які відбуваються в країні, коли політична система потребує змін, однак ці зміни відбуваються під впливом політичної еліти, а не суспільства.
В умовах сучасних політичних систем, спадковий авторитаризм був реалізований в Сирії, Азербайджані, Туркменістані. Так виникнення спадкового авторитаризму у Сирії пояснюється необхідністю збереження в цій країні складної владної конструкції, що поєднувала в собі міжобщинні, кланові та сімейні відносин на основі міжособистісних взаємних зобов’язаннях. В умовах Азербайджану спадковий авторитаризм існує, у формі у «спадкової республіки», основу якій заклав перший президент країни Г. Алієв. Щодо спадкового авторитаризму в Туркменістані, то його особливістю є та, що в країні була сформована двовладна система державного управління.
Окрім вищезазначених країн, тенденція спадкового авторитаризму також прослідковується у політичній практиці цілої низки країн пострадянського простору, зокрема в Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Білорусі.
На завершення, автор статті, зважаючи на те, що спадковий авторитаризм є новим поняттям в сучасній науці, накреслив напрями його подальшого вивчення та осмислення