Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Kонфіскації єврейського майна в Україні під час Другої світової війни і проблемa реституції
No full textThe plundering and extermination of Jews is one of the important problems of modern history, which is still insufficiently studied and requires further thorough academic research both in Ukraine and in the international arena. Therefore, the problems of searching for Jewish property seized during the Holocaust, the search for former owners (or their descendants) are among the insurmountable consequences of World War II. It is hoped that studying and taking into account the mistakes made at that time that led to the catastrophe will allow us to avoid their repetition now and in the future.
The proposed article reveals that currently in Ukraine not enough measures have been taken to return Jewish property illegally seized during the Holocaust or to compensate for its loss. The reasons for this situation were that the Holocaust in the USSR was practically forgotten, not written about, and almost not studied. This topic was practically taboo during the Soviet regime. The situation has changed only since the so-called perestroika and already in the post-Soviet era. Therefore, in Ukraine in recent decades, many projects have appeared dedicated to Jewish history and its terrible pages during the Second World War. Nowadays, the development of such topics is often financed from the state budget and this gives reason to hope for thorough research. Traces of Jewish life have become visible again, memorials have been erected and mass graves have been restored, that is, an important fundamental approach has become the study of the pages of Ukrainian Jews as an integral part of the history of Ukraine.
However, there is still only a small number of works whose authors analyze the topic of confiscations of property from Ukrainian Jews. The author of the article sees a positive trend in the fact that more and more projects and publications are appearing that examine Jewish traces at the local and microhistorical levels, this is a study of the robbery of Jews in Kyiv, Berdychiv, Zhytomyr, Ruzhyn, in the towns of Volhynia and many others.
At the same time, the vast majority of those who were lucky enough to survive and experience this terrible tragedy of humanity have not yet been able to return the property seized during World War II, and they have not been paid compensation. The article correctly reveals the state of work on this problem in Ukraine, shows individual successes and obstacles that hinder restitution or make it impossible to implement it at all. The legislative framework is outlined, its current shortcomings are shown, and recommendations are made to improve the possibilities of solving a whole range of tasks that would make restitution real and inevitable.Пограбування та знищення євреїв є однією з важливих проблем сучасної історії, яка ще недостатньо вивчена й потребує подальших ґрунтовних академічних досліджень як в Україні, так і на міжнародній арені. Відтак проблематика пошуків єврейського майна, вилученого під час Голокосту, пошуків колишніх власників (або їх нащадків) належать до неподоланих наслідків Другої світової війни. Хотілося б сподіватися, що вивчення і врахування, допущених у ті часи помилок, які призвели до катастрофи, дозволить уникнути їх повторення нині і в майбутньому.
У пропонованій статті з’ясовано, що нині в Україні здійснено ще недостатньо заходів аби повернути майно євреїв, вилучене незаконним шляхом під час Голокосту або компенсувати його втрату. Причинами такого становища стало те, що про Голокост в СРСР практично було забуто, про нього не писали, його майже не досліджували. Дана тематика практично була табуйована за часів радянського режиму. Становище змінилося лише з часів так званої перебудови та вже у пострадянську добу. Відтак в Україні за останні десятиліття з’явилося чимало проєктів, присвячених єврейській історії та її жахливих сторінок під час Другої світової війни. Нині розробка такої тематики часто фінансуються з державного бюджету і це дає підстави сподіватися на проведення ґрунтовних досліджень. Сліди єврейського життя знову стали видимими, були встановлені меморіали та відреставровані місця масових поховань, тобто важливим засадничим підходом стало вивчення сторінок українських євреїв як складової частини історії України.
Проте існує ще лише незначна кількість робіт, автори яких аналізують тему конфіскацій майна в українських євреїв. Авторка статті вбачає позитивну тенденцію в тому, що з’являється все більше проєктів і публікацій, які розглядають єврейські сліди на локальному та мікроісторичному рівнях, це дослідження про пограбування євреїв у Києві, Бердичеві, Житомирі, Ружині, у містечках Волині та багатьох інших.
Водночас переважній більшості тих, кому пощастило вижити і пережити цю страшну трагедію людства, ще не спромоглися повернути майно, вилучене під час Другої світової війни, їм не виплачували і компенсацій. У статті слушно розкрито стан опрацювання цієї проблеми в Україні, показані окремі успіхи і перепони, які заважають реституції або взагалі унеможливлюють її здійснення. Окреслено законодавчу базу, показано її нинішні вади і зроблено рекомендації задля покращення можливостей вирішення цілого кола завдань, які б зробили реституцію реальною та невідворотною
Зовнішня політика Ірану у ХХІ ст.: посилення експансіоністських тенденцій
Get PDFThe study comprises an analysis of the foreign policy of the Islamic Republic of Iran in the twenty-first century. The particular attention is paid to the economic, military and political potential of Iran, the impact of Shiite ideological doctrine on Iranian foreign policy. The article describes the instruments of Iran’s control and influence on the states of the Middle East region (Iraq, Syria, Lebanon, Bahrain, Saudi Arabia, Kuwait, Yemen) and political Islamist groups (Iraqi Badr, Qaeda Hezbollah, Hashd al-Shaabi, Lebanese Hezbollah, Palestinian Hamas and Islamic Jihad, Yemeni Houthis, etc.) The study provides the analysis of the effectiveness of Iran’s use of “soft power” methods to spread its influence in Muslim countries. The destabilising role of Iran in the Middle East during the events of the “Arab Spring” was noted.
The article presents a profound analysisof the intensification of Iran’s relations with China and Russia, which have reached the level of strategic partnership as well as intensified it after Russia’s full-scale invasion of Ukraine, when the Iran-China-Russia axis took on obvious contours. For the purpose ofpursuing its expansionist ambitions, the Iranian authorities have sacrificed constructive relations with Ukraine by providing open military assistance to Russia - the use of Iranian weapons (such as Shahed kamikaze drones) is a proven fact. The Iranian regime’s involvement in supporting Russia’s criminal war against Ukraine has resulted in the severance of diplomatic relations between Ukraine and the IRI and the deterioration of Iran’s image in the international arena.
It has been determined that due to the strengthening of its influence in the Middle East, Iran has enhanced its geopolitical weight, but the states under Iranian influence are deprived of internal stability and are experiencing social and economic decline.Дослідження містить аналіз зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран у ХХІ ст. Звертається увага на економічний і військово-політичний потенціал Ірану, вплив шиїтської ідеологічної доктрини на іранський зовнішньополітичний курс. У статті представлено характеристику інструментів реалізації контролю і впливу Ірану на держави Близькосхідного регіону (Ірак, Сирія, Ліван, Байрейн, Саудівська Аравя, Кувейт, Ємен) і політичні ісламістські угруповання (іракські Бадр, Катаіб Хезболла, Хашд аль-Шаабі, ліванську Хезболла, палестинські ХАМАС і Ісламський джихад, єменських хуситів, ін.). Аналізується ефективність використання Іраном методів «м’якої сили» для поширення свого впливу у мусульманських державах. Відзначено дестабілізуючу роль Ірану в регіоні Близького Сходу під час подій «арабської весни».
Аналізується інтенсифікація відносин Ірану з КНР і РФ, які досягли рівня стратегічного партнерства і які посилилися після повномасштабного вторгненням Росії в Україну, коли набула очевидних контурів вісь Іран–Китай–Росія. Заради реалізації експансіоністських амбіцій іранська влада пожертвувала конструктивними відносинами з Україною, надаючи відверту військову допомогу РФ – використання іранської зброї (як дрони-камікадзе «Шахед») є доведеним фактом. Причетність іранського режиму до підтримки злочинної війни Росії проти України призвела до розриву дипломатичних відносин між Україною та ІРІ, до погіршення іміджу Ірану на міжнародній арені.
Визначено, що завдяки посиленню свого впливу на Близькому Сході Іран збільшив свою геополітичну вагу, але держави, що знаходяться під впливом Ірану, позбавлені внутрішньої стабільності, зазнають соціального і економічного занепаду
Причини та етапи еміграції українців: історичний огляд
No full textThis article presents a comprehensive analysis of the historical processes of Ukrainian emigration, highlighting the main waves and causes of mass migration abroad. The study covers the period from the late 19th century to the present, addressing the socio-economic, political, and cultural factors influencing migration processes.
The first wave of emigration (1870–1914) marked the beginning of large-scale Ukrainian migration. The interwar period (1918–1939) saw the second wave of emigration. The third wave (1945–1955) was driven by the aftermath of World War II. The fourth wave (1960s–1980s) was predominantly characterized by ethnic and religious motivations. The fifth wave of emigration, which began after 1991, continues to this day.
The article provides a detailed analysis of the socio-demographic composition of emigrants from different periods, their impact on the development of settlement countries, and their ties with Ukraine. Special attention is given to the formation of the Ukrainian diaspora, its institutional development, and its role in preserving national identity. The authors examine the effects of emigration processes on Ukraine’s economic, demographic, and social development.
The study also sheds light on current trends in Ukrainian emigration, including circular migration, transnational families, and new forms of diaspora interaction. The impact of globalization, digital technologies, and social networks on migration processes and the maintenance of connections between the diaspora and Ukraine is analyzed.
Particular attention is paid to Ukraine’s state policy regarding the diaspora and the regulation of migration processes. Legislative initiatives, cooperation programs with the diaspora, and mechanisms for protecting the rights of Ukrainian labor migrants abroad are reviewed. The author evaluates the effectiveness of existing government programs and provides recommendations for their improvement.
An important aspect of the research is the analysis of the economic impact of emigration on Ukraine, particularly the role of remittances from labor migrants in the national economy. Both positive (financial inflows, labor market relief) and negative (demographic challenges, family separations) consequences of mass emigration are examined.
This article contributes to understanding the historical prerequisites and current state of Ukrainian emigration, offering a comprehensive analysis of this multifaceted phenomenon. The study not only systematizes existing knowledge but also outlines prospects for further scholarly investigations in this field.Дана стаття представляє комплексний аналіз історичних процесів української еміграції, виокремлюючи основні хвилі та причини масового переселення українців за кордон. Дослідження охоплює період від кінця XIX ст. до сучасності, висвітлюючи соціально-економічні, політичні та культурні фактори, що впливали на міграційні процеси.
Перша хвиля еміграції (1870-1914 рр.). Міжвоєнний період (1918-1939 рр.) характеризувався другою хвилею еміграції. Третя хвиля еміграції (1945-1955 рр.) була спричинена наслідками Другої світової війни. Четверта хвиля (1960-1980-і рр.) мала переважно етнічно-релігійний характер. П'ята хвиля еміграції розпочалася після 1991 року і триває донині.
Стаття детально аналізує соціально-демографічний склад емігрантів різних періодів, їхній вплив на розвиток країн поселення та зв'язки з Україною. Особлива увага приділяється формуванню української діаспори, її інституційному розвитку та ролі у збереженні національної ідентичності. Автори розглядають вплив еміграційних процесів на економічний, демографічний та соціальний розвиток України.
Дослідження також висвітлює сучасні тенденції української еміграції, включаючи циркулярну міграцію, транснаціональні сім’ї та нові форми діаспорної взаємодії. Аналізується вплив глобалізації, цифрових технологій та соціальних мереж на характер міграційних процесів та підтримання зв’язків між діаспорою та Україною.
Окрема увага приділяється державній політиці України щодо діаспори та регулювання міграційних процесів. Розглядаються законодавчі ініціативи, програми співпраці з діаспорою та механізми захисту прав українських трудових мігрантів за кордоном. Автор аналізує ефективність існуючих державних програм та пропонують рекомендації щодо їх удосконалення.
Важливим аспектом дослідження є аналіз економічного впливу еміграції на Україну, зокрема роль грошових переказів трудових мігрантів у національній економіці. Розглядаються як позитивні (фінансові надходження, зниження напруги на ринку праці), так і негативні (демографічні проблеми, розрив сімейних зв’язків) наслідки масової еміграції.
Стаття робить внесок у розуміння історичних передумов та сучасного стану української еміграції, пропонуючи комплексний аналіз цього багатогранного явища. Дослідження не лише систематизує наявні знання, але й окреслює перспективи подальших наукових розвідок у цій галузі
Формування головних векторів зовнішньополітичного курсу Директорії УНР
Get PDFThe article reveals the influence of Ukrainian political parties on the foreign policy of the Ukrainian People’s Republic of the Directory era, analyzes the foreign policy concept of the ruling circles of the restored UNR. An assessment is made of certain heads of the foreign policy department of Ukraine in terms of their real actions to protect the national interests of the state, rather than general declarations. The foreign policy aspects of the program documents of Ukrainian political parties during the period of national liberation struggles are considered. The features of the international position of the UNR Directory after the victory of the national uprising against the regime of Hetman Pavlo Skoropadsky are determined. In addition, alternative options for the foreign policy orientation of the Directory in the winter and spring of 1919 are analyzed: to achieve an understanding with Bolshevik Russia or with the Entente powers. The main stages of the Ukrainian-Polish rapprochement, the formation of the military-political union of the UNR and the Second Polish-Lithuanian Commonwealth are traced and the reasons for its defeat are determined. It is found that the Directory relied in its activities on socialist demagogy and direct assistance from external anti-national forces.
It is noted that the number of foreign diplomatic missions in Ukraine during the Directory was constantly decreasing and virtually disappeared. The constant state of war in which the UNR was located and the government’s movements from place to place made it impossible for foreign diplomats to be accredited and to operate.
It was found that the Ukrainian national liberation movement and the aspirations of Ukrainians for an independent state existence did not receive support from the Entente countries. Disappointed with this position of the victorious states in the First World War, the leadership of the Ukrainian People's Republic stopped focusing on France, Great Britain and the USA and began to seek support in other states for their national-state aspirations. An important role in this process was played by the active diplomatic activities of the UNR Directory in the countries of Central and Western Europe.У статті розкривається вплив українських політичних партії на зовнішню політику Української Народної Республіки доби Директорії, проаналізовується зовнішньополітична концепція правлячих кіл відновленої УНР. Зроблено оцінку тих чи інших керівників зовнішньополітичного відомства України з погляду їх реальних дій щодо захисту національних інтересів держави, а не загальних декларацій. Розглянуто зовнішньополітичні аспекти програмних документів українських політичних партій періоду національно-визвольних змагань. Визначено особливості міжнародного становища Директорії УНР після перемоги загальнонародного повстання проти режиму гетьмана Павла Скоропадського. Окрім того проаналізовано альтернативні варіанти зовнішньополітичної орієнтації Директорії взимку – навесні 1919 р.: на досягнення порозуміння з більшовицькою Росією чи з державами Антанти. Простежено головні етапи українсько-польського зближення, оформлення військово-політичного союзу УНР і Другої Речі Посполитої та визначити причини його поразки. З’ясовано, що Директорія спиралася у своїй діяльності на соціалістичну демагогію та пряму допомогу зовнішніх антинаціональних сил.
Зазначено, що кількість іноземних дипломатичних установ в Україні за часів Директорії постійно скорочувалася і фактично зійшла нанівець. Постійний стан війни, у якому перебувала УНР, і переїзди уряду з місця на місце унеможливлювали акредитацію та діяльність закордонних дипломатів.
З’ясовано, що український національно-визвольний рух та прагнення українців до незалежного державного існування не отримали підтримки з боку країн Антанти. Розчаровані такою позицією держав-переможниць у Першій світовій війні, керівні кола Української Народної Республіки припинили орієнтуватися на Францію, Велику Британію та США і почали шукати підтримку в інших державах для своїх національно-державних прагнень. Важливу роль у цьому процесі відіграла активна дипломатична діяльність Директорії УНР у державах Центральної та Західної Європи
Українсько-литовські двосторонні відносини наприкінці ХХ – початку ХХІ ст: формування договірно-правової бази
Get PDFThis article examine show, after the adoption of the Declaration on State Sovereignty in 1990, Ukraine sought to become part of the “European house”, actively looking for opportunities to develop cooperation with all states of the continent.
The purpose of the development of relations with Lithuania is to strengthen the political, economic and cultural presence of Ukraine in Lithuania and the Baltic region, to facilitate the implementation of deep political and socio-economic reforms in country, as well as its integration into Western European and regional structures and organizations. For Lithuania, Ukraine is one of the priority countries due to its geopolitical position, which is important both from the point of view of the current situation and from broader strategic considerations.
It is about the fact that the active creation of a legal basis for the development of Ukrainian-Lithuanian relations in the early 1990s contributed to laying the foundations for real and full-fledged cooperation in various fields, which was then strengthened by new agreements. The change in diplomatic emphasis in interstate dialogue was consolidated by the conclusion of an agreement on cooperation and further development of friendly Lithuanian-Ukrainian relations, which included the expansion of cooperation at the interparliamentary level, as well as the intensification of interstate cooperation in the areas of healthcare, education, culture, and social protection of the population.
It is noted that the legal regulation of cooperation between Ukraine and Lithuania has its own characteristics and prospects. Today, Ukraine actively cooperates with the European Union, in particular with the Baltic countries, which allow sit to control and influence the processes taking place in the region, as well as to contribute to the creation of energy security as a counterweight to Russia. Multi-sectoral cooperation within the framework of the European Union, as well as between Ukraine and the Republic of Lithuania, should become an important priority of Ukraine’s foreign policy.У статті розглядається, як після прийняття Декларації про державний суверенітет у 1990 р. Україна прагнула стати частиною «європейського дому», активно шукаючи можливості для розвитку співпраці з усіма державами континенту.
Метою розвитку відносин з Литвою є зміцнення політичної, економічної та культурної присутності України в Литві та Балтійському регіоні, сприяння проведенню глибоких політичних та соціально-економічних реформ в країні, а також інтеграція її до західноєвропейських та регіональних структур і організацій. Для Литви Україна є однією з пріоритетних країн через її геополітичне становище, що важливо як з точки зору поточної ситуації, так і з ширших стратегічних міркувань.
Йдеться про те, що активне створення правової основи для розвитку українсько-литовських відносин на початку 1990-х рр. сприяло закладенню основ для реального і повноцінного співробітництва в різних сферах, що потім було зміцнене новими угодами. Зміна дипломатичних акцентів у міждержавному діалозі була закріплена укладенням угоди про співпрацю та подальший розвиток дружніх литовсько-українських відносин, що включало розширення співпраці на міжпарламентському рівні, а також активізацію міждержавної співпраці в сферах охорони здоров’я, освіти, культури, та соціального захисту населення.
Зазначено, що правове регулювання співробітництва України з Литвою має свої особливості та перспективи. Нині Україна активно співпрацює з Євросоюзом, зокрема з країнами Балтії, що дозволяє контролювати та впливати на процеси, що відбуваються в регіоні, а також сприяти створенню енергетичної безпеки як противаги Росії. Багатогалузева співпраця в рамках Європейського Союзу, а також між Україною та Литовською Республікою, має стати важливим пріоритетом зовнішньої політики нашої країни
Причини Голокосту: історія, теорія, джерела
No full textThe article examines the causes of the Holocaust, an unhealing wound of humanity, the pain of which remains in the memory and soul. The historical origins of the concept of “Holocaust” itself are examined, its etymology from historical times to modern understanding. It is shown that in Germany Jews were always treated no worse and no better than in other European countries. There were never such Jewish pogroms here as in Russia, there was no extermination and expulsion as in medieval Spain. It is emphasized that the attitude towards Jews changed dramatically after Germany’s defeat in the First World War. Jews were accused of evading participation in the war, profiting from it, collaborating with the Russian Bolsheviks, in the collapse of the political regime headed by the Kaiser, in supporting the terms of the Versailles Peace Treaty, in participating in the Weimar government, in the hyperinflation of the early 1920s. But the Jews did not destroy the German Empire, but history did, just as it did with the Russian, Austro-Hungarian and Ottoman empires during that period. Examples of racial and anti-Semitic laws adopted by the Nazis after coming to power in the 1930s are given. It is noted that the roots of anti-Semitism of National Socialism go back centuries and were of a religious nature at that time. In Germany, in parallel with irrationalist and traditional Christian anti-Semitism, attacks on Jews by supporters of the theory of racism intensified. It is noted that the theory of racism was attractive to those who considered themselves to belong to a “superior” race (nation). The ideas of eugenics are added to nationalist and racial anti-Semitism. The reasons for the intensification of anti-Semitism in Germany after the defeat in the First World War are shown. But for the practical realization of the Holocaust, the author argues, a totalitarian state and a totalitarian society were needed, which were created in Germany by the Nazis. Their ideology and propaganda led not only to the tragedy of the Jewish and German peoples, but also to the tragedy of the entire civilization.У статті досліджують причини виникнення Голокосту, незаживаючої рани людства, біль якої залишається в пам’яті і душі. Розглянуто історичні витоки виникнення самого поняття «Голокост», його етимологія з історичних часів до сучасного розуміння. Показано, що в Німеччині до євреїв завжди ставилися не гірше і не краще, ніж в інших європейських країнах. Тут ніколи не було таких єврейських погромів, як в Росії, не було їх знищення і вигнання, як в середньовічній Іспанії. Підкреслюється, що відношення до євреїв різко змінилося після поразки Німеччини в Першій світовій війні. Євреїв звинуватили в ухилянні від участі у війні, наживанні на ній, у співпраці з російськими більшовиками, у розвалі політичного режиму на чолі з кайзером, у підтримці умов Версальського миру, в участі у Вейморському уряді, у гіперінфляції початку 1920-х рр. Але євреї не розвалювали Німецьку імперію, а зробила це історія, так само як вона вчинила з Російською, Австро-Угорською та Османською імперіями в той період. Наведені приклади расових та антисемітських законів, прийнятих нацистами після приходу до влади в 1930-х рр. Зазначено, що корені антисемітизму націонал-соціалізму йдуть в глибину віків і носили в той час релігійний характер. У Німеччині паралельно з ірраціоналістичним і традиційним християнським антисемітизмом активізувалися нападки на євреїв з боку прихильників теорії расизму. Зазначено, що теорія расизму була привабливою для тих, хто вважав себе належним до «вищої» раси (нації). До націоналістичного і расового антисемітизму були долучені ідеї євгеніки. Показано економічні причини активізації антисемітизму в Німеччині після поразки у світовій війні. Але для практичної реалізації Голокосту, стверджує автор, потрібні тоталітарна держава і тоталітарне суспільство, які й були створені в Німеччині нацистами. Їхня ідеологія і пропаганда привели не лише до трагедії єврейського і німецького народів, але й до трагедії усієї цивілізації
Теоретико-методологічні засади дослідження Культур-Ліги як феномену єврейського культурно-освітнього життя в Києві (1918–1931 рр.)
No full textThe article examines the theoretical and methodological basis of researching the activities of the Kultur-Lige as an integral historical and cultural phenomenon. The research issue is to study the Kultur-Lige as a social and cultural formation with its worldview, motivation, and cultural activities. The specific areas of activity of the comrade, in particular the organization of Jewish schools, the publication of textbooks and literary works, the creation of musical, artistic and theatrical studios, reveal various spheres of application of these ideological principles of the Kultur-Lige. These elements were not accidental; each sphere of activity reflected the desire for the modernization and secularization of Jewish culture, emphasizing its originality and at the same time openness to pan-European intellectual and cultural trends.
The article represents an interdisciplinary approach to the study of Kultur-Lige, based on the concepts of the Karl Mannheim’s sociology of knowledge (in particular, the concepts of Weltanschauung, definition of interests and generational affiliation), theoretical concepts of the Annales school (the Roger Chartier`s method of the history of mentalities) and Volodymyr Potulnytsky`s comparative model of “idea – territory – alternatives”.
As a research outcome, the Kultur-Lige is presented as a deliberately organized cultural community that influenced a Jewish worldview of that period based on a shared long-term interest. Through intergenerational collaboration and cross-party engagement, the organization actively promoted a new secular Yiddish culture among various segments of the Jewish community. The concepts of Karl Mannheim, Roger Chartier, and Volodymyr Potulnytsky made it possible to identify the inner logic of the Kultur-Lige’s activities, its adaptive strategies, and transformative potential. The proposed methodological concepts expand the analytical framework for understanding the Kultur-Lige as a cultural-educational phenomenon and a complex system of educational and artistic initiatives.У статті розглядаються теоретико-методологічні засади дослідження діяльності Культур-Ліги як цілісного історико-культурного феномену. Проблематика полягає у необхідності осмислення Культур-Ліги не лише як організаційної структури, а як соціокультурного утворення з власним світоглядом, структурою мотивації та механізмами культурних практик. Конкретні напрями діяльності товариста, зокрема організація єврейських шкіл, видання підручників і літературних творів, створення музичних, художніх і театральних студій, виявляють різноманітні сфери застосування цих світоглядних засад Культур-Ліги. Ці елементи не були випадковими, кожна сфера діяльності відображала прагнення до модернізації та секуляризації єврейської культури, підкреслюючи її самобутність і водночас відкритість до загальноєвропейських інтелектуальних і культурних тенденцій.
Стаття репрезентує міждисциплінарний підхід до дослідження Культур-Ліги, що спирається на концепції соціології знання Карла Маннгейма (зокрема поняття світогляду, дефініції інтересів та генераційної належності), теоретичні інструменти школи «Анналів» (метод історії ментальностей Роже Шартьє) та компаративну модель «ідея – територія – альтернативи» Володимира Потульницького.
У результаті дослідження Культур-Ліга постає як штучно організована культурна спільнота, яка формувала модерний єврейський світогляд на основі спільного довготривалого інтересу. Через взаємодію представників різних поколінь та міжпартійність, організація активно транслювала нову секулярну їдишську культуру серед широких верств населення. Концепти Карла Маннгейма, Роже Шартьє та Володимира Потульниького дозволяють виявити внутрішню логіку культурної дії Культур-Ліги, її адаптивні стратегії та трансформаційний потенціал. Запропоновані методологічні інструменти розширюють рамки дослідження Культур-Ліги як товариства та її просвітницьких та культрних ініціатив
Причини і наслідки падіння режиму аль-Асадів
Get PDFOn December 8, 2024, as a result of a lightning offensive by the Syrian opposition, the regime of the hereditary dictator B. al-Assad fell. The reasons for the inglorious end of the 54-year rule of the al-Assad family can be divided into 3 blocks: foreign policy, internal regime and opposition. In the first case, we are talking about the lack of support for B. al-Assad from the Lebanese Hezbollah weakened by Israel and the distancing of Iran and Russia from him; in the second – about a number of personal miscalculations and mistakes of the Damascus dictator himself; in the third – about the effective transformations carried out by the leader of the Islamist opposition A. al-Sharaa in the province of Idlib under his control.
The internal consequences of the overthrow of the Damascus regime include the coming to power in Syria of relatively moderate Sunni Islamists and a change in the format of still unfinished Syrian civil war. In the regional context, the most noticeable changes as a result of the fall of the al-Assad dynasty were experienced by Lebanon. The change of power in Syria deprived Hezbollah of military and financial support from Iran. As a result, this Shiite organization had to cede power to Westerners and supporters of Saudi Arabia. In turn, Iran, as a result of refusing to support B. al-Assad, had to curtail the international anti-Israeli project “Axis of Resistance”. In contrast, Turkey, Qatar and partly Kuwait significantly benefited from the fall of the Damascus regime, through their permanent support for the anti-Assad opposition.
In a non-regional context, the collapse of the B. al-Assad regime hit Russia the hardest. In turn, the European Union played the Syrian card very competently. The EU promptly suspended the energy, transport and banking sanctions of the B. al-Assad era. This step should accelerate the voluntary repatriation of Syrian refugees from Europe, ensure themoderation of A. al-Sharaa’s religious policy, and create the prerequisites for further mutually beneficial economic cooperation between Damascus and Europe.8 грудня 2024 р. в результаті блискавичного наступу сирійської опозиції зазнав краху режим спадкового диктатора Б. аль-Асада. Причини безславного завершення 54-річного правління родини аль-Асадів можна поділити на 3 блоки: зовнішньополітичний, внутрішньорежимний і опозиційний. У першому випадку йдеться про відсутність підтримки Б. аль-Асада з боку послабленої Ізраїлем ліванської Хезболли та дистанціювання від нього Ірану і Росії; у другому – про низку особистих прорахунків і помилок самого дамаського диктатора; у третьому – про ефективні перетворення, здійснені лідером ісламістської опозиції А. аш-Шараа у підконтрольній йому провінції Ідліб.
До внутрішніх наслідків повалення дамаського режиму необхідно віднести прихід до влади у Сирії відносно поміркованих сунітських ісламістів і зміну формату все ще незавершеної сирійської громадянської війни. У регіональному контексті, найвідчутніших змін внаслідок падіння династії аль-Асадів зазнав Ліван. Зміна влади у Сирії позбавила Хезболлу військової та фінансової підтримки Ірану. В результаті, ця шиїтська організація мусила поступитися владою на користь західників і прибічників Саудівської Аравії. Своєю чергою, Іран, внаслідок відмови від підтримки Б. аль-Асада, мусив згорнути інтернаціональний антиізраїльський проект «Вісь опору». Натомість, Туреччина, Катар і почасти Кувейт суттєво виграли від падіння дамаського режиму, з огляду на перманентну підтримку ними антиасадівської опозиції.
У позарегіональному контексті, крах режиму Б. аль-Асада найболючіше вдарив по Росії. Натомість, сирійську карту дуже грамотно розіграв Євросоюз. ЄС оперативно призупинив енергетичні, транспортні та банківські санкції часів Б. аль-Асада. Цей крок має прискорити добровільну репатриацію з Європи сирійських біженців, забезпечити поміркованість релігійної політики А. аш-Шараа і створити передумови для подальшого взаємовигідного економічного співробітництва Дамаска з Європою
Танатологія та анатомія французького хірурга Марі Франсуа Ксав’є Біша
Get PDFFrench surgeon and anatomist Xavier Bichat founded the discipline of histology, the study of tissue, and he is sometimes called the “father of descriptive anatomy”. Bichat published four major works that created a springboard for the transformation of medicine through physiological investigation. Classification of tissue provided a new elementary unit for understanding disease, and in a sense sounded the death knell for humoral pathology – the idea that disease is due to an imbalance of essential humors. Bichat was under the formidable influence of Pierre Desault, a renowned surgeon and professor. Bichat’s talent was noted, and he soon became not only Desault’s most valued pupil but a lodger in his home. Desault had been a surgeon, but Bichat would adapt his methods and his approach to physiology. In 1798 Bichat began to publish articles concerning the potential classification of various tissues apart from the organs they formed. A book “Treatise on Membranes”, was published in 1799, and two years later he produced “General Anatomy Applied to Physiology and Medicine”. Taken together, these works express a major simplification.
Bichat’s predominant role in the development of histology needs to be qualified in several ways. In classifying twenty-one kinds of tissue, Bichat relied on external appearance as well as on determining how each type reacted with chemicals and other means of decomposing. He soaked tissue, baked it, boiled it, dried it out, and observed how it rotted. He examined how it reacted to acids and alkalis.
Publication of “Physiological research on life and death” in 1800 represented Bichat’s even larger aim of refashioning physiology. Bichat proceeded in two ways. He took over and extended the classificatory enterprise that had developed in medicine during the XVIII century. Also, using his experience in surgery and at autopsy, he applied experimental procedures to understand function. Moving from taxonomy to grasp of function in science is fairly common, but rarely does one individual achieve both.Французький хірург і анатом Марі Франсуа Ксав’є Біша заснував дисципліну гістологію та вивчення тканин, іноді його називають «батьком описової анатомії». Біша опублікував чотири основні праці, які створили міцний плацдарм для подальшої трансформації медицини через фізіологічні дослідження. Його класифікація тканин дала нову елементарну одиницю для розуміння хвороби, і в певному сенсі заклала основи для розвитку гуморальної патології – ідеї, що хвороба зумовлена дисбалансом основних гуморальних речовин. Біша перебував під сильним впливом П’єра Дезо, відомого хірурга і професора. Лікарський талант Біша був швидко помічений сучасниками і він став не тільки найціннішим учнем Дезо, але й його близьким другом та послідовником. Дезо переважно був практичним хірургом, але Біша адаптував його методи і підхід до фізіології. У 1798 р. Біша почав публікувати праці про можливу класифікацію різних тканин окремо від органів, які вони утворюють. Книга «Трактат про мембрани та оболонки» була опублікована в 1799 р., а через два роки він випустив «Загальну анатомію в застосуванні до фізіології та медицини». Взяті разом, ці роботи виражають значне спрощення уявлень про причини хвороб взагалі. Відзначається також провідна роль Біша в розвитку гістології. Класифікуючи двадцять один вид тканин, Біша покладався на їх зовнішній вигляд, а також на визначення того, як кожен вид реагував на хімічні речовини та інші способи розкладання. Він замочував тканину, випікав її, кип’ятив, сушив і спостерігав, як вона гниє. Він досліджував, як вона реагує на кислоти та будь-які впливи. Публікація «Фізіологічних досліджень життя і смерті» у 1800 р. стала втіленням ще більшої мети Біша – переосмислення фізіології. Біша пішов двома шляхами. Він перейняв і розширив класифікаційну діяльність, яка розвивалася в медицині протягом XVIII століття. Крім того, використовуючи свій досвід у хірургії та розтині, він застосував експериментальні процедури для розуміння функцій тканин. Перехід від таксономії до розуміння функції в науці є досить поширеним явищем, але зрідка кому вдається досягти і того, і іншого
Анатолій Максимович Зленко: життєвий шлях та становлення видатного дипломата незалежної України
Get PDFThe article is devoted to a detailed study of the biography, professional career and contribution of Anatoliy Maksymovych Zlenko (June 2, 1938 – March 1, 2021) to the formation and development of the foreign policy of independent Ukraine. The authors traces the stages of Zlenko’s life, starting with his birth in the village of Stavyshche, Kyiv region, his studies at the Kyiv Mining College (1959) and Kyiv State University (1967), as well as the first steps in his diplomatic career during the Soviet era, in particular his work at the UNESCO Secretariat in Paris (1973–1983). This early experience became the basis for his further activities as one of the key architects of Ukrainian diplomacy after independence.
The article pays special attention to Zlenko’s two terms as Minister of Foreign Affairs of Ukraine: 1990–1994 and 2000–2003. During his first term, which coincided with the declaration of independence on August 24, 1991, Zlenko played a crucial role in the formation of the foreign policy service, securing international recognition of Ukraine by over 130 countries around the world, and opening the first Ukrainian embassies. He laid the foundations of a strategic course for European integration, considering cooperation with the countries of Central and Western Europe as a priority for the young state. During his second term, Zlenko focused on deepening relations with NATO and the EU, signing bilateral agreements, and stabilizing foreign policy in the face of domestic and regional challenges.
The article also highlights other important stages of Zlenko’s career, including his work as Permanent Representative of Ukraine to the UN (1994–1997), where he promoted national interests in a global context, and as Ambassador of Ukraine to France (1997–2000), simultaneously representing the country at UNESCO. His theoretical contribution is separately considered, in particular the book “Diplomacy and Politics: Ukraine in the Process of Dynamic Geopolitical Changes”, in which Zlenko analyzes the impact of the collapse of the USSR on Ukraine’s geopolitical positioning and proposes strategies for its development as a subject of international relations.
The author emphasizes that Anatoliy Zlenko became the personification of professionalism, pragmatism, and faith in Ukraine’s potential. His activities were not limited to practical diplomacy: after completing his active career in 2003, he headed the Faculty of International Relations of the Kyiv Slavic University (2010), passing on his experience to young specialists. The article emphasizes Zlenko’s lasting influence on Ukrainian diplomacy, particularly through the principles of multilateral cooperation and the protection of national interests that he championed. The analysis concludes with the relevance of his legacy for modern Ukraine, which, in the face of new global and regional challenges, needs a solid diplomatic foundation laid by figures like Zlenko.Стаття присвячена детальному дослідженню біографії, професійного шляху та внеску Анатолія Максимовича Зленка (2 червня 1938 – 1 березня 2021) у становлення й розвиток зовнішньої політики незалежної України. Автори простежують етапи життя Зленка, починаючи з його народження в селі Ставище Київської області, навчання в Київському гірничому технікумі (1959) та Київському державному університеті (1967), а також перших кроків у дипломатичній кар’єрі за радянських часів, зокрема роботи в секретаріаті ЮНЕСКО в Парижі (1973–1983). Цей ранній досвід став основою для його подальшої діяльності як одного з ключових архітекторів української дипломатії після здобуття незалежності.
Особливу увагу в статті приділено двом періодам перебування Зленка на посаді міністра закордонних справ України: 1990–1994 та 2000–2003 роки. У перший термін, що збігся з проголошенням незалежності 24 серпня 1991 р., Зленко відіграв вирішальну роль у формуванні зовнішньополітичної служби, забезпеченні міжнародного визнання України понад 130 країнами світу, а також відкритті перших українських посольств. Він заклав основи стратегічного курсу на європейську інтеграцію, розглядаючи співпрацю з країнами Центральної та Західної Європи як пріоритет для молодої держави. Під час другого терміну Зленко зосередився на поглибленні відносин із НАТО та ЄС, підписанні двосторонніх угод і стабілізації зовнішньої політики в умовах внутрішніх і регіональних викликів.
У статті також висвітлюються інші важливі етапи кар’єри Зленка, зокрема його робота як Постійного представника України при ООН (1994–1997), де він просував національні інтереси в глобальному контексті, та Посла України у Франції (1997–2000), одночасно представляючи країну в ЮНЕСКО. Окремо розглядається його теоретичний внесок, зокрема книга «Дипломатія і політика: Україна в процесі динамічних геополітичних змін», у якій Зленко аналізує вплив розпаду СРСР на геополітичне позиціонування України та пропонує стратегії її розвитку як суб’єкта міжнародних відносин.
Автори підкреслююють, що Анатолій Зленко став уособленням професіоналізму, прагматизму та віри в потенціал України. Його діяльність не обмежилася практичною дипломатією: після завершення активної кар’єри в 2003 р. він очолив факультет міжнародних відносин Київського славістичного університету (2010), передаючи свій досвід молодим фахівцям. У статті наголошується на довготривалому впливі Зленка на українську дипломатію, зокрема через принципи багатосторонньої співпраці та захисту національних інтересів, які він відстоював. Завершується аналіз актуальністю його спадщини для сучасної України, яка в умовах нових глобальних і регіональних викликів потребує міцного дипломатичного фундаменту, закладеного такими постатями, як Зленко