Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
PОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В АВСТРАЛІЇ ПРОТЯГОМ ХХ ст: КІНОІНДУСТРІЯ
Get PDFThis article represents the first attempt in Ukraine of complex interdisciplinary investigation of the history of Australian film development in the XX-th century in the context of Australian culture. Analysing films in historical order the peculiarities of each decade are taken into consideration. The periods of silent films, sound films and colour films are analysed. The best film productions, their film directors and prominent actors are outlined. Special attention is paid to the development of feature films and documentaries.
The article concentrates on the development of different film genres beginning with national historical drama, films of the first pioneers’ survival, adventure films. It is shown how they contribute to the embodiment in films of the main archetypes of Australian culture, the development of Australian identity. After World War I and World War II war films appear to commemorate the courage of the Australian soldiers in the war fields. Later on the destiny of the Australian women white settlers’ wives or native Australians inspired film directors to make them the chief heroines of their movies.
A comparative analysis of films and literary primary sources underlying their scripts is carried out. It is concluded that the Australian directors selected the best examples of Australian national poetry and prose, which reveal the historical and social, cultural and racial problems of the country's development during the twentieth century.
The publication dwells on boom and bust periods of Australian film making. The governmental policy in this sphere is analysed. Different schemes of film production and distribution are outlined to make national film industry compatible with the other film industries of the world, especially with the Hollywood. The area of a new discipline - Australian Film Studios - is studied as well as the works of Australian scholars. It is clarified in what Australian universities this discipline is taught. It is assumed that the experience of Australia in this sphere should be taken by Ukraine.Стаття представляє собою першу спробу в Україні комплексного інтердисциплінарного вивчення історії розвитку австралійської кіноіндустрії в ХХ ст. в контексті австралійської культури. Аналізуючи фільми в історичній послідовності особливості кожної декади беруться до уваги. Проаналізовані періоди німого, звукового та кольорового кіно. Виокремлені кращі фільми, режисери та видатні актори. Особлива увага приділена художнім та документальним фільмам.
У статті розглядається розвиток різних жанрів кінофільмів, починаючи з історичної драми, фільмів про виживання поселенців-піонерів, пригодницьких фільмів. Показано, як вони сприяють втіленню у кінострічках головних архетипів австралійської культури, розвитку австралійської ідентичності. Після Першої та Другої світових воєн створюються фільми, щоб увічнити хоробрість австралійських солдатів на полях цих воєн. Згодом з’являються кінострічки, в яких режисери змальовують долі австралійських жінок, чи то дружин переселенців, чи аборигенок.
Проведено компаративний аналіз фільмів та літературних першоджерел, покладених в основу їх сценаріїв. Зроблено висновок, що австралійськими режисерами були обрані найкращі взірці австралійської національної поезії і прози, які розкривають історичні і соціальні, культурні і расові проблеми розвитку країни протягом ХХ ст.
У статті приділяється увага періодам буму і спаду у сфері австралійського кіновиробництва. Проаналізована урядова політика в кіноіндустрії. Окреслені різні схеми виробництва та дистрибуції національних фільмів, аби зробити їх конкурентоспроможними з фільмами інших кіноіндустрій світу, особливо з Голлівудом. Вивчена сфера нової дисципліни – австралійські фільмові студії так само, як і праці національних вчених у цій галузі. З’ясовано, в яких університетах Австралії вона викладається. Зроблено висновки, що досвід Австралії в цих сферах корисний для України
Вплив конфуціанських цiнностей на зовнiшню полiтику Китаю перiоду «реформ і вiдкритостi»
No full textThe article is devoted to identifying the role of the Confucian component in shaping China’s foreign policy during the period of “reforms and openness”. The author analyzes the Chinese “soft power” model and its differences from the classical one, the theoretical foundations of which were formulated by J. Nye, and discovers the China’s “soft power” features in foreign policy and establishes its meaningful connection with Confucian values and concepts. The article provides an overview of “soft power” interpretations in the main works of Chinese scholars, examines the reflection of Confucian “soft power” ideas in the state and party documents and decisions of the period of “reforms and openness”, shows the application of Confucian principles in the foreign policy of China.
It is shown that the creation of effective Chinese “soft power” tools is becoming a part of a purposeful and long-term policy of the state. Such tools include the swift reform of leading media, TV and radio companies using modern technologies and focusing on foreign audience abroad, promoting China’s traditional and modern culture in foreign cultural markets, increasing China’s presence on the world market, spreading and promoting the Chinese language, “Education Export” and widening educational contacts, economic ties development and scientific and technical cooperation, public diplomacy development, support of the compatriots living abroad. Geopolitically, China’s soft power strategy is focused on developing relations with its close neighbors and creating a security belt around China.
It has been proved that modern China seeks to proclaim itself as a new “soft power” center, the creation of which is a part of the State purposeful long-term policy. It is accompanied by the active appeal of Chinese ideologists to the country's traditional cultural heritage and basing of this new foreign policy on the conservative values of Confucianism, which is a kind of civilizational code determining all aspects of social life for China.Статтю присвячено виявленню ролі конфуціанського складника у формуванні зовнішньої політики КНР у період «реформ і відкритості». Автор аналізує китайську модель «м’якої сили» та її відмінності від класичної, теоретичні засади якої сформульовано Дж. Наєм, розкриває особливості застосування Китаєм «м’якої сили» у зовнішньополітичній діяльності та встановлює її змістовний зв’язок з конфуціанськими цінностями й концептами. У статті надано огляд тлумачень «м’якої сили» в основних працях китайських учених, досліджено відображення розвитку конфуціанських ідей «м’якої сили» в партійних і державних документах та рішеннях періоду «реформ і відкритості», відображено застосування конфуціанських принципів у практичних діях Китаю на зовнішньополітичній арені.
Показано, що створення ефективних інструментів «м’якої сили» Китаю стає частиною цілеспрямованої і довгострокової політики держави. До таких інструментів належать прискорене реформування провідних ЗМІ, теле- і радіокомпаній із застосуванням найсучасніших технологій і орієнтацією на зовнішнього споживача, просування традиційної та сучасної культури Китаю на зовнішні ринки культурної продукції, збільшення форм присутності культурної продукції Китаю на світовому ринку, поширення та популяризація китайської мови, «експорт освіти» й розширення освітніх контактів, розвиток економічних зв'язків і науково-технічне співробітництво, розвиток громадської дипломатії, підтримка співвітчизників, які проживають за кордоном. Геополітично ж китайська стратегія «м’якої сили» зорієнтована на розвиток відносин зі своїми найближчими сусідами та створення навколо Китаю своєрідного поясу безпеки.
Доведено, що сучасний Китай прагне заявити про себе як новий центр «м’якої сили», створення якої є частиною цілеспрямованої довгострокової політики держави. Це супроводжуються активним зверненням ідеологів КНР до традиційної культурної спадщини країни та опертям нового зовнішньополітичного курсу на консервативні цінності конфуціанства, яке для Китаю є своєрідним цивілізаційним кодом, що детермінує всі сторони соціального життя
АВСТРАЛІЯ У ПОШУКУ ВЛАСНОЇ БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)
Get PDFThe publication consists of the two parts. The first one has the characteristic features of the premier Constitution of Australia, which at that historical period, had to be considered as an intervening stage to obtain targeting independence and sovereignty so urgently strived for by that country. The key purpose for the country forming matter of the foregoing basic statute book was to ensure a juridical versatility of the machinery of the new state. The main plot of this principal legal document seemed to point out the presence of a certain dilemma along with its subjectly indexed initially forming constituents.
Their first part was of an juridical content. The Constitution of Switzerland was chosen as an optional example and exposed it in the form of a full-scaled replica for the basic principal law of the above-mentioned country. The second part of it was lavishly marked with its clear-cut specific and historical character and called upon to faithfully reproduce a certain «safety cushion» to ensure successfully achieved harmony in operating the whole mechanism of the State government.
The second part of the publication is dedicated to the historical activity of forming and developing of a certain rationally consistent formal and informal institutions as well as their impact on specific and historical determining elements to construct a new country in the Southern continent.
So, as it is known, politics as a fundamental stuff of art gatherings inside all possible potentials define primarily means and resources of an entire compromise. And due to that its basic political model preferred by authoritative commanding establishment appeared to be as a perfect tool for veritable consensus. So, the mentioned pattern had been originated and settled with “a political treasure house” as well as being received by the Australian liberals as an inheritage from their British counterparts. And starting from that historical period and onwards among other rhetorical earnings of the local authoritative officers there had been occurring a firm political credo: “We’re always ready to make a compromise!”.
And therefore the whole number of parties as well as the entire Australian political milieu, over the first decade of the XX-th century, inspite of all rather sharp confrontations among liberals, laborites, conservatives, social reformers, socialists and others, had also been keeping on to follow almost half of a century long historically lasted tour. And all that was performed to the key official political course responsive to the State’s national interests.Публікація складається з двох частин. Перша, містить характеристику прем’єрної Конституції Австралії, яку на цьому історичному етапі слід розглядати лише як проміжну сходинку для одержання цією країною незалежності і суверенітету. Базовою державотворчою настановою вказаного Основного закону було забезпечення юридичної гнучкості та державної стабільності функціонування всього механізму державного апарату нової країни. В основній частині цього головного правового документа країни спостерігалась присутність дилеми її предметно окреслених вихідних складових.
Першої – юридичної. Тут за зразок була обрана конституція Швейцарії, яка практично була повномасштабною реплікою базового закону цієї країни. Друга ж – позначена чітким конкретно-історичним характером і була покликана на відтворення еволюційної ролі певної «подушки безпеки» та забезпечення успішного спрацювання всього механізму управління новою державою.
Друга частина публікації присвячена історичній дії створення і розвитку формальних і неформальних інститутів, а також впливу культурно-цивілізаційних чинників на побудову країни на Південному континенті.
Як відомо, політика є мистецтвом можливого і насамперед компромісів. Тому, та її модель, що була обрана провладним істеблішментом, стала мистецтвом консенсусу. Це відтворилось у «політичній скарбниці», що була одержана у спадок австралійськими лібералами власне від їх британських візаві. І з цього історичного періоду саме серед риторичних напрацювань місцевих провладних мужів стало базовим політичне кредо: «До компромісів, завжди готові!».
Тому весь партійно-політичний простір Австралії першої декади ХХ ст., хоча і був позначений досить жорстким протистоянням лібералів, лейбористів, консерваторів, соціал-реформістів, соціалістів, незважаючи ні на що, продовжував слідувати офіційно визнаним політико-державним інтересам
Становлення незалежної в’єтнамської держави та її перетворення у централізовану феодальну монархію у X-XIV століттях
No full textThe article examines the process of formation of an independent Vietnamese state since the Xth century, when the Viet people gained independence in the fight against the Chinese invaders.In 938, the Vietnamese military leader Ngo Quyen liberated the country from the Chinese rule, whichlasted about one thousand years, and founded the Ngo dynasty (939-965).
During the reign of the Ly dynasty(1009-1225) Buddhism became the state religion. In 1054, the countryreceived a new name Dai Viet,meaning “Great Viet”, i.e. the name of the country reflected the name of the ethnic group – the Viets, which made up the vast majority of the population of ancient Vietnam.Under this name, Vietnam will be known to the world for more than seven centuries until 1804.
The article pays a special attention to the relations between Dai Viet and the country called Champa, which existed in the territory of present-daycentral and southern Vietnam and during its heyday (VIIIth-XIth centuries) occupied up to half of the territory of what is now Vietnam.
In 1225, a new Tran dynasty came to power in Dai Viet andruled the country for 175 years. During this period, the Chinese Song Empire remained a main threat in the north of the country, and after the conquest of China by the Mongolsthis place was taken by the Mongol Yuan Empire. Dai Viet had to face the Mongol invasion three times (in 1258, 1285 and 1287-88), and all three times, despite heavy losses and destruction, the Viets managed to defeat the enemy and force his troops to leave the country.During the reign of the Tran dynasty, a system of feudal monarchy was established in the country.Confucianism, the Chinese school of ethics and philosophy, was introduced as a system of principles for the organization of the ancient Vietnamese society and became widespread in Dai Viet.
In general, during the reign of Ly and Tran dynasties, the relatively small Dai Viet became a militarily powerful state, capable to resistmuch stronger Chinese and Mongol empires.This created the preconditions not only for preserving the country’s independence and territorial integrity, but also for the further expansion of Dai Viet in southern and western directions.У статті розглядається процес становлення незалежної в’єтнамської держави, починаючи з X ст., коли в’єтнамський народ виборов незалежність у боротьбі з китайськими загарбниками.У 938 р. в’єтнамський воєначальник Нго Куен звільнив країну від китайського панування, що тривало близько тисячі років, і заснував династію Нго (939-965 рр.).
У період правління династії Лі (1009-1225 рр.) значного поширення набув буддизм, який став державною релігією. У 1054 р. країна отримала нову назву Дайв’єт,що означає “Великий Вє’т”, тобто у назві країни відобразилось ім’я етнічної групи – в’єтів, яка складала переважну більшість населення стародавнього В’єтнаму.Під цією назвою країна буде відома світові впродовжпонад семи століть аж до 1804 р.
Особливу увагу в статті приділено відносинам Дайв’єту і держави Тямпа (або Чампа), яка існувала на території сучасного центрального та південного В’єтнаму і в часи розквіту (VIII-XI cт.) займала до половини території цієї країни.
У 1225 р. до влади у Дайв’єті прийшла нова династія Чан, яка правила країною 175 років. Головною загрозою на півночі залишалась китайська імперія Сун, а після 1256 р. – монгольська імперія Юань, до складу якої увійшов увесь захоплений на той час монголами Китай. Дайв’єту довелось тричі зіткнутись з монгольською навалою (у 1258 р. 1285 р. і 1287-88 рр.) і всі три рази, незважаючи на значні втрати та руйнування, в’єтнамцям вдалося розгромити ворога та примусити його війська залишити країну. Під час правління династії Чан в країні склалась усталена система феодальної монархії. Значного поширення набуло конфуціанство, китайська етично-філософська школа, яка за сприяння імператорів династії Чан впроваджувалась як система принципів організації в’єтнамського суспільства.
Загалом, за часів правління династій Лі та Чан, порівняно невеликий Дайв’єт перетворився на могутню з військової точки зору державу, яка здатна була протистояти значно сильнішим у цьому плані китайській та монгольській імперіям, що створило передумови не тільки для збереження незалежності та територіальної цілісності країни, але й для подальшої експансії в’єтнамської держави у південному та західному напрямках
ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ І ЄВРОІНТЕҐРАЦІЙНІ ПРАГНЕННЯ УКРАЇНИ (2014-2019 рр.)
Get PDFThe article analyzes peculiarities of Ukraine’s memory policy in 2014-2019 in the context of its European integration aspirations.
The features of the politics of memory / historical politics in Ukraine are described after the dramatic events of the end of 2013-2014, which were proclaimed as a “Revolution of Dignity” (or “Euromaidan”). These events were also connected with the beginning of Russian aggression in the East of Ukraine, with the beginning of so called “Leninopad” (demolition of monuments to Lenin) and forced decommunization up until 2019. That is, to the changes in the political class of Ukraine related to the election of the 6-th President Volodymyr Zelensky. Undoubtedly, memory policy will change and its content will receive a separate consideration in the nearest future. The author of this article first of all strived to stimulate broader scholarly discussions on this topic. Scientist’s conscience demands to be modest in answering even those questions that appear simple at first sight. The scientific novelty is to summarize the key trends of the memory policy in Ukraine in 2014-2019 and to identify a number of problems that have a negative impact on Ukraine’s European integration process. The article considers Ukrainian experience of memory policy as a mechanism for influencing political reality.
Memory policy refers to effective mechanisms for influencing political reality, in particular, to change the degree of social consolidation, citizens’ self-awareness, the formation and strengthening of collective identities. In 2014-2019 the gradual awareness of the effectiveness of these mechanisms caused the increase of interest in collective memory, which was demonstrated by the leaders of the state, politicians, political parties and civil society structures. The formation and implementation of memory policy in Ukraine were getting increasingly conscious and directed. The search for such a model of memory policy, which would be able to promote the consolidation of these groups into a united civil society, to convert a diversity of the images of the past of Ukraine into its resource, not its problem. This is also encouraged by the ongoing Russian hybrid aggression. One of its manifestations appears a permanent imposing on Ukrainians of the imperial-Soviet image of the past by the propaganda structures of the Russian Federation. This is prompted by a well-defined strategy for Ukraine’s European integration. As the experience of 2014-2019 has shown, Ukraine with some of foundations of its historical policy fits quite organically into the pan-European scheme (for example, by strengthening the influence and role of civil society in this area). At the same time, there were some problems during the mentioned period. First of all, they were related to the search for an adequate model of the collective memory, which focuses on the value of the state as a common homeland and a human rights’ guarantee. An important step was 2014 decommunization policy in Ukraine. By condemning totalitarianism (Nazi and Soviet models), it ensured that Ukraine’s public space was cleansed of communist symbolism (though not definitively). At the same time, it has created new risks and new questions that need to be discussed and answered with the obligatory participation of expert scientists.У статті проаналізовано особливості політики пам’яті у 2014-2019 рр. у контексті євроінтеґраційних прагнень України. Охарактеризовано особливості політики пам’яті/історичної політики в Україні після драматичних подій кінця 2013-2014 року, що їх оголошено «революцією Гідності» (або «Євромайданом»), з початком російської аґресії на Сході України, з початком «ленінопаду» і форсованої декомунізації і до 2019 р. Тобто до змін у політичному класі України, пов’язаних з обранням 6-го Президента Володимира Зеленського. Безсумнівно, політика пам’яті змінюватиметься і її зміст невдовзі можна буде аналізувати окремо. Автор статті насамперед прагнув стимулювати подальшу дискусію дослідників і всіх осіб, зацікавлених в обговоренні вказаної теми. Сумління науковця вимагає не поспішати з однозначною відповіддю навіть на (здавалося б) прості запитання. Наукова новизна полягає в узагальненні ключових тенденцій політики пам’яті в Україні у 2014-2019 рр. і у визначенні низки проблем, які мають неґативний вплив на процес євроінтеґрації України. Розглянуто український досвід політики пам’яті як механізму впливу на політичну реальність.
Політика пам’яті належить до ефективних механізмів впливу на політичну реальність, зокрема, на ступінь консолідації суспільства, самоусвідомлення громадян, формування та зміцнення колективних ідентичностей. Поступове усвідомлення дієвості цих механізмів зумовлювало у 2014-2019 рр. зростання інтересу до питань колективної пам’яті, яке демонстрували очільники держави, політики, політичні партії та структури громадянського суспільства. Формування та реалізація політики пам’яті в Україні відбувалося дедалі більш усвідомлено і спрямовано. Тривав пошук такої моделі політики пам’яті, яка здатна сприяти консолідації цих груп у єдине громадянське суспільство, зробити різноманіття образів минулого в України її ресурсом, а не проблемою. До цього спонукає і російська гібридна аґресія, одним із проявів якої стало перманентне нав’язування українцям з боку пропагандистських структур Російської Федерації імперсько-радянського образу минулого. До цього спонукає і чітко визначена стратегія України на європейську інтеґрацію. Як показав досвід 2014-2019 рр., певними засадами своєї історичної політики Україна достатньо органічно вписується у загальноєвропейську схему (наприклад, посиленням впливу і ролі громадянського суспільства у цій сфері). Водночас у згаданий період виявилися і певні проблеми, насамперед пов’язані з пошуками адекватної викликам моделі колективної пам’яті, яка фокусується на цінності держави як спільної батьківщини і ґаранта прав людини. Важливим кроком стала політика декомунізації, що провадилася в Україні від 2014 р. Засудивши тоталітаризм (нацистського і радянського зразків), вона забезпечила очищення публічного простору України від комуністичної символіки (хоча й не остаточно). Водночас вона породила нові ризики і нові питання, які потребують дискусій і пошуку відповідей за обов’язкової участі експертів-науковців
ТРІАНОНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР – ДЖЕРЕЛО НЕСТАБІЛЬНОСТІ У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ (ЧАСТИНА 1)
Get PDFThe article notes that the Trianon Peace Treaty of June 4, 1920 between the Entente countries and Hungary, as a result of the First World War, turned out to be, like all the other six treaties of the Versailles system, mostly unfair. In the forcibly the territory of Hungary decreased by 2/3, the population decreased 2,7 times, a third of the Hungarian ethnic group became part of neighboring states.
It is noted that during 1920-2020. In Hungary, there were no powerful political forces of various trends and trends that would recognize the Trianon Peace Treaty as just. At the same time, the ruling political elites of the neighboring states of Hungary considered and still consider the conditions of the Trianon fair. Such opposite assessments of the consequences of Versailles engendered antagonism, making it impossible to reach a compromise between the countries of Central-Eastern Europe.
Attention is drawn to the fact that during the domination in Europe of the coalition of countries led by Germany of the Versailles Peace Treaty, including the Trianon, were dismantled, a new order was introduced, in which opponents of Versailles – Germany, Italy, Japan, the USSR, played an active role. Hungary, Bulgaria.
It is noted that the winners of the World War ІІ restored the borders of the countries of Germany’s allies in Europe, in accordance with their own geopolitical interests, which corresponded by 70% to the borders established by the Entente after the World War І. The Trianon borders were restored over Hungary by the Paris Peace Treaty of February 10, 1947. The USSR, Great Britain, France and the United States acted from a hegemonic position, were guided by the right of the winner and in many respects imposed on the defeated countries the conditions of the Versailles system were discredited, did not draw proper conclusions and did not build international relations on principles close to justice, but preserved the complicated territorial contradictions of the past with the corresponding treaties.
It is indicated that the threat of assimilation and disappearance of foreign Hungarians is one of the main reasons for the revitalization of modern Hungary. Measures to overcome the syndrome of the dismemberment of the Hungarian nation in Central-Eastern Europe have been going on for centuries with little results; The rate of decline in the number of Hungarians in neighboring states over the past century is the highest, so Budapest believes that there is no time to delay the introduction of autonomy for foreign Hungarians, because in the next 25 years the very need for it will disappear through their disappearance.
It is emphasized that the level of ensuring the rights of the Hungarian minority in Transcarpathia especially affects the relationship of Hungary with Ukraine. The improvement of relations between Hungary and Ukraine has minimal chances, since the positions of the parties on the procedure for the application of educational and language laws in Transcarpathia do not coincide.
Taking into account the decisive activity of Hungary and the Hungarian foreign communities in 2020 (the century of the signing of the Trianon Peace Treaty on June 4, 1920), it is concluded that this problem will not only not lose its relevance, but will significantly increase.У статті зазначається, що Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р. між країнами Антанти та Угорщиною за наслідками Першої світової війни виявився, як і усі інші шість договорів Версальської системи, переважно несправедливим. У насильницький спосіб територія Угорщини зменшилася на 2/3-х, чисельність населення скоротилася у 2,7 рази, третина угорського етносу перейшла до складу сусідніх держав.
Наголошується, що упродовж 1920-2020 рр. в Угорщині не було владних політичних сил різних спрямувань і течій, які визнавали б Тріанонський мирний договір справедливим. Одночасно, правлячі політичні еліти сусідніх з Угорщиною держав вважали і вважають умови Тріанона справедливими. Такі протилежні оцінки наслідків Версалю породжували антагонізм, унеможливлювали досягнення компромісу між країнами Центрально-Східної Європи.
Звертається увага на те, що у часи домінування у Європі коаліції країн на чолі з Німеччиною Версальські мирні договори, у тому числі й Тріанонський, були демонтовані, запроваджувався новий порядок, у якому активну роль відіграли опоненти Версаля – Німеччина, Італія, Японія, СРСР, Угорщина, Болгарія.
Зазначається, що переможці Другої світової війни відновили кордони країн союзниць Німеччини у Європі, згідно з власними геополітичними інтересами, що на 70% відповідали кордонам, встановленим Антантою після Першої світової війни. Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. над Угорщиною було поновлено тріанонські кордони. СРСР, Велика Британія, Франція і США діяли з гегемоністських позицій, керувалися правом переможця і багато в чому нав’язали переможеним країнам дискредитовані умови Версальської системи, не зробили належних висновків і не вибудували міжнародні відносини на наближених до справедливості принципах, а зберегли відповідними договорами ускладнені територіальні суперечності минулого.
Вказується, що загроза асиміляції і зникнення закордонних угорців – одна з головних причин активізації сучасної Угорщини. Заходи для подолання синдрому розчленованості угорської нації у Центрально-Східній Європі, що триває уже століття, дають незначні результати; темпи скорочення чисельності угорців у сусідніх державах упродовж останнього століття є найбільшими, тому Будапештом вважається, що немає часу для зволікання із запровадженням автономії для закордонних угорців, бо через наступні 25 років сама потреба в ній відпаде через їх зникнення.
Підкреслюється, що рівень забезпечення прав угорської меншини Закарпаття особливо позначається на взаєминах Угорщини з Україною. Оздоровлення відносин між Угорщиною та Україною має мінімальні шанси, оскільки позиції сторін щодо порядку застосування освітнього та мовного законів в Закарпатті не співпадають.
Враховуючи рішучу активність Угорщини та угорських закордонних спільнот у 2020 р. (століття підписання Тріанонського мирного договору 4 червня 1920 р.), зроблено висновки, що дана проблема не тільки не втратить актуальності, а й значно посилиться
ТРІУМФ ЛІВОГО ПОПУЛІЗМУ В ГРЕЦІЇ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
Get PDFThe article analyzes the reasons and consequences of the spread of the ideology of left populism in Greece. It has been established that the success of the SYRIZA Coalition of Left Radical Forces, which was in power in Greece during 2015-2019, was facilitated by a number of factors. The most important among them: the popularity of leftist ideas in the social and political space of Greece; the traditions of populism inherent in most of the country’s political forces; unbalanced fiscal policy, structural macroeconomic imbalances, low statistical reliability and significant government debt; the world economic crisis of 2008-2009; deterioration of social standards and demographic indicators, the spread of unemployment; negative impact of the migration crisis; the tough position of Greece’s creditors, on whom public opinion blamed the country’s socio-economic problems.
It is noted that the phenomenon of left populism in Greece was the fact that immediately after the victory in the elections, SYRIZA, sandwiched between the demands of creditors and the real state of the economy, abandoned radical left populist ideas and was forced to pursue a neoliberal economic policy. Already in 2016, the country returned to slow economic growth, and in 2018 the financial assistance program was completed. However, due to the failure to fulfill its own campaign promises, SYRIZA lost power in the 2019 elections and took a centrist place in the Greek political system. A significant merit of the SYRIZA Coalition of Radical Left Forces was the successful resolution of an almost thirty-year dispute with North Macedonia over the name of the latter.
The opinion is substantiated that for Ukraine the main conclusion from the analysis of the Greek events of the early XXIst century is the realization of the fact that the complex problems of a political and socio-economic nature that face our country do not have a simple and quick solution. To achieve success, Ukraine must consistently defend its own national interests, strengthen sovereignty and independence, and pursue a balanced budgetary and financial and economic policy.У статті проаналізовано причини і наслідки поширення ідеології лівого популізму у Греції. Встановлено, що успіху Коаліції ліворадикальних сил СІРІЗА, яка перебувала при владі у Греції протягом 2015-2019 рр., сприяла низка чинників. Найважливіші серед них: популярність лівих ідей у суспільно-політичному просторі Греції; традиції популізму, які притаманні більшості політичних сил країни; незбалансована бюджетно-фінансова політика, структурні макроекономічні дисбаланси, низька достовірність статистичних даних та значний державний борг; світова фінансово-економічна криза 2008-2009 рр.; погіршення соціальних стандартів та демографічних показників, поширення безробіття; негативний вплив міграційної кризи; жорстка позиція кредиторів Греції, на яких суспільна думка перекладала відповідальність за соціально-економічні проблеми країни.
Зазначається, що феноменом лівого популізму у Греції став той факт, що відразу після перемоги на виборах Коаліція радикальних лівих СІРІЗА, затиснута між вимогами кредиторів і реальним станом економіки, відмовилась від ліворадикальних популістських ідей і була вимушена проводити неоліберальну економічну політику. Вже у 2016 р. країна повернулася до повільного економічного зростання, а у 2018 р. була завершена програма фінансової допомоги. Проте через невиконання власних передвиборних обіцянок СІРІЗА втратила владу на виборах 2019 р. і зайняла центристське місце у політичній системі Греції. Вагомою заслугою Коаліції ліворадикальних сил СІРІЗА стало успішне вирішення майже тридцятирічної суперечки із Північною Македонією щодо назви останньої.
Обґрунтовується думка, що для України головний висновок із аналізу грецьких подій початку ХХІ ст. полягає в усвідомленні того факту, що складні проблеми політичного та соціально-економічного характеру, які постали перед нашої країною, не мають простого і швидкого вирішення. Щоб досягти успіху, Україна повинна послідовно захищати власні національні інтереси, зміцнювати суверенітет і незалежність, проводити збалансовану бюджетну та фінансово-економічну політику
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ТА ПРАКТИКИ МОНУМЕНТАЛЬНОЇ КОМЕМОРАЦІЇ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В АВСТРАЛІЇ (ЧАСТИНА 1)
Get PDFThe authors’ research attention is focused on the specifics of the Australian memorial practices dedicated to the World War I. The statement is substantiated that in the Australian context memorials and military monuments formed a special post-war and post-traumatic part of the visual memory of the first Australian global military conflict.
The features of the Australian memorial concept are clarified, the social function of the monuments and their important role in the psychological overcoming of the trauma and bitter losses experienced are noted. The multifaceted aspects of visualization of the monumental memory of the World War I in Australia are analyzed. Monuments and memorials are an important part of Australia’s visual heritage.
It is concluded that each Australian State has developed its own concept of memory, embodied in various types and nature of monuments. The main ones are analyzed in detail: Shrine of Remembrance in Melbourne (1928–1934); Australian War Memorial in Canberra (1941); Sydney Cenotaph (1927-1929) and Anzac Memorial in Sydney (1934); Desert Mounted Corps Memorial in Western Australia (1932); Victoria Memorials: Avenue of Honour and Victory Arch in Ballarat (1917-1919), Australian Ex-Prisoners of War Memorial (2004), Great Ocean Road – the longest nationwide memorial (1919-1932); Hobart War Memorial in the Australian State of Tasmania (1925), as well as Villers-Bretonneux Australian National Memorial in France dedicated to French-Australian cooperation during the World War I (1938).
The authors demonstrate an inseparable connection between the commemorative practices of Australia and the politics of national identity, explore the trends in the creation and development of memorial practices. It is noted that the overwhelming majority of memorial sites are based on the clearly expressed function of a place of memory, a place of mourning and commemoration. It was found that the representation of the memorial policy of the memory of Australia in the first post-war years was implemented at the beginning at the local level and was partially influenced by British memorial practices, transforming over time into a nationwide cultural resource.Дослідницька увага авторів зосереджена на специфіці австралійських меморіальних практик, присвячених Першій світовій війні. Обґрунтовано положення про те, що в австралійському контексті меморіали та військові пам’ятники сформували особливу післявоєнну і пост-травматичну частину візуальної пам’яті про перший австралійський глобальний військовий конфлікт.
З’ясовуються особливості австралійської меморіальної концепції, відзначається соціальна функція пам’ятників та їх важлива роль у психологічному подоланні пережитих травм і гірких втрат. Аналізуються різнопланові аспекти візуалізації монументальної пам’яті про Першу світову війну в Австралії. Доведено, що пам’ятники і меморіали є важливою частиною візуальної історичної спадщини Австралії.
Зроблено висновок про те, що у кожному австралійському штаті розроблена власна концепція меморіальної пам’яті, втілена у різноманітних за типом та характером монументах. Детально проаналізовано основні з них: Храм пам’яті в Мельбурні (1928-1934); Австралійський військовий меморіал в Канберрі (1941); Кенотаф (1927-1929) та Меморіал АНЗАК в Сіднеї (1934); Меморіал Пустельного кінного корпусу у Західній Австралії (1932); пам’ятні меморіали штату Вікторія: Алея честі та Арка перемоги в Баллараті (1917-1919), Меморіал колишнім австралійським військовополоненим (2004), найдовший загальнонаціональний меморіал пам’яті – Велика океанська дорога (1919-1932); військовий меморіал Хобарта в австралійському штаті Тасманія (1925), а також Меморіал в честь франко-австралійської військової співпраці під час Першої світової війни у Віллер-Бретонне у Франції (1938).
Автори демонструють нерозривний зв’язок комеморативних практик Австралії з політикою національної ідентичності, досліджують тенденції започаткування та розвитку меморіальних практик. Відзначено, що переважна більшість меморіальних пам’яток має в своїй основі чітко виражену функцію місця пам’яті, місця скорботи і вшанування. З’ясовано, що репрезентація меморіальної політики пам’яті Австралії в перші повоєнні роки реалізовувалася спочатку на локальному рівні і частково перебувала під впливом британських меморіальних практик, трансформуючись з часом у загальнонаціональний культурний ресурс
ЕВОЛЮЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ФРАНЦІЇ (1946-1958 рр.)
Get PDFThe article is devoted to the study of the evolution of the foreign and domestic policies of France in the post-war period. The position of heads of leading states during the Yalta Conference and its implications for France are studied. The general situation in France in the post-war period and the struggle of various political forces are investigated. The participation of France in the founding of the UN, the status of a permanent member of the UN Security Council and the veto is disclosed. The concept of the military policy of General C. de Gaulle is highlighted, which was a consistent doctrine and was already formed in 1949-1955. The article analyzes the Dunkirk French-British agreement on alliance and mutual assistance of March 4, 1947. The factor of the American presence in France and the policy of US assistance to France are considered. The approaches of French politicians to the signing of the North Atlantic Treaty are analyzed. The collapse of the French colonial empire and the concentration of its foreign policy strategy on the development of purely European structures are investigated.
It is proved that the potential of France, despite its difficult post-war socio-economic situation, prompted the Allies to take into account its position in world space. However, on the other hand, France’s dependence on assistance, in particular, the Marshall Plan, made it impossible to exclude France from participating in the geopolitical confrontation, which gave rise to the Cold War and made clear its choice. It is summarized that the phenomenon of the rapid restoration of France’s potential after the World War ІІ, the successful spread of “gaullism” are very indicative examples of the significant success of French diplomacy and the role of the individual in history, which is capable of achieving unexpected results. Although in the twentieth century. the prestige of the French language as a language of diplomacy was gradually declining, the maneuvering of France in the setting up of a bipolar world provided this country with a particularly unique place in world politics.Стаття присвячена дослідженню еволюції зовнішньої та внутрішньої політики Франції у повоєнний період. Вивчаються позиції лідерів провідних держав під час Ялтинської конференції та її наслідки для Франції. Досліджується загальна ситуація у Франції у післявоєнний час та боротьба різних політичних сил. Розкрито участь Франції у заснуванні ООН, отриманні статусу постійного члена Ради безпеки ООН та права вето. Виокремлюється концепція військової політики генерала Ш. де Голля, яка була послідовною доктриною та вже сформувалася в 1949-1955 рр. Аналізується Дюнкерська французько-британська угода про союз і взаємодопомогу від 4 березня 1947 р. Розглянуто чинник американської присутності у Франції та політика допомоги США Франції. Проаналізовано підходи французьких політиків щодо підписання Північноатлантичної угоди. Досліджено розпад французької колоніальної імперії та концентрація її зовнішньополітичної стратегії на розбудові суто європейських структур.
Доведено, що потенціал Франції, незважаючи на її складне післявоєнне соціально-економічне становище, спонукав союзників до врахування її позиції на світовому просторі. Втім, з іншого боку, залежність Франції від допомоги, зокрема, плану Маршалла, робила неможливим відсторонення Франції від участі у геополітичному протистоянні, яке дало початок «холодній війні» та схиляло її визначитись з вибором. Підсумовано, що феномен швидкого відновлення потенціалу Франції після Другої світової війни, успішне поширення «голлізму» є вельми показовими прикладами суттєвого успіху французької дипломатії та ролі особистості в історії, яка здатна досягати неочікуваних результатів. Хоча у ХХ ст. поступово відбувався занепад престижу французької мови як мови дипломатії, маневрування Франції за умов становлення біполярного світу надали цій країні особливо унікальне місце у світовій політиці
Історична роль Китаю в міжнародному розвитку
No full textThe article considers the evolution of China’s policy of participation in international development, as well as the periodization of the main stages of development of China’s international relations with the world. It is established that China’s international cooperation and participation in international development have provided China with world recognition and international prestige. As a result of the analysis of the policy of international cooperation, the main priorities, directions and measures of the policy of international cooperation of China were revealed. After the formation of China, the country’s leadership preferred China’s cooperation with the Soviet Union and developing countries. If through cooperation with the USSR, China attracted technology, credit resources and specialists, then by cooperating with developing countries, China provided international assistance to the newly independent countries. Due to differences in political views between the USSR and China on development strategy and foreign policy priorities, relations between the USSR and China were frozen. As a result, China is declaring a policy of «non-alignment». Public diplomacy played an important role in shaping China's positive image in the international arena. As China’s position in the world has strengthened, so do China's tactics of international cooperation with developing countries has also changed. Gradually, China has been transforming from a donor to a global investor. China is becoming an active supporter of the intensification of the globalization of the world economy. It’s revealed China's leadership has been linked China’s future with increased involvement in global governance. China's political circles believe that the world needs greater political coordination, financial integration, infrastructural connectivity, impartial trade and human relations. China is pursuing its vision of global governance in the «One Belt, One Road» global initiative. China sees the future of human civilization in the joint development and creation of a world community of a common destiny.В статті розглянуто еволюцію політики Китаю щодо участі в міжнародному розвитку, а також представлено періодизацію основних етапів розвитку міжнародних відносин Китаю зі світом. Встановлено, що міжнародне співробітництво та участь Китаю в міжнародному розвитку забезпечили Китаю світове визнання та міжнародний авторитет. В результаті аналізу політики міжнародного співробітництва були виявлені основні пріоритети, напрямки та заходи політики міжнародного співробітництва Китаю. Після утворення Китаю керівництво країни надавало перевагу співробітництву Китаю з СРСР та країнами що розвиваються. Якщо через співпрацю з СРСР Китай залучав технології, кредитні ресурси та спеціалістів, то співпрацюючи з країнами що розвиваються, Китай надавав новим незалежним країнам міжнародну допомогу. Через розбіжності в політичних поглядах між СРСР та Китаєм щодо стратегії розвитку та зовнішньополітичних пріоритетів, відносини між СРСР та Китаєм згортаються. Як наслідок Китай проголошує політику «неприєднання». Важливу роль у формуванні позитивного іміджу Китаю на міжнародній арені відігравали публічна дипломатія. По мірі зміцнення позицій Китаю в світі, також змінюється і тактика міжнародного співробітництва Китаю з країнами що розвиваються. Поступово Китаю перетворюється з донора на глобального інвестора. Китай стає активним прихильником посилення процесу глобалізації світової економіки. Встановлено, що керівництво Китаю пов’язує майбутнє Китаю з посиленням його участі в глобальному управлінні. Політичні кола Китаю вважають, що світ потребує більшої політичної координації, фінансової інтеграції, інфраструктурної зв’язаності, неупередженої торгівлі та міжлюдських стосунків. Своє бачення щодо глобального управління Китай реалізує у глобальній ініціативі «Один пояс, один шлях». Майбутнє людської цивілізації Китай бачить у спільному розвитку та створенні світової спільноти єдиної долі