Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Індійсько-пакистанське прикордоння: історичний розвиток та сучасні засади узгодження суперечностей
Get PDFThe article is devoted to the study of the issue of the historical foundations of the existing border conflicts between India and Pakistan and the latest efforts of these two states and the international community in relation of resolving them. The roots of the existing Indian-Pakistani border conflicts go back to the time when India was a part of British colonial empire. To a decisive extent, such conflicts were a consequence of the British authority’s policy, which, in an effort to weaken the liberation movement in India, incited enmity between the largest ethno-religious groups of the population – Hindus and Muslims. This policy eventually led to the formation of two separate neighboring states – India and Pakistan, and these countries inherited numerous border conflicts. The largest among them is Kashmir, due to the gap of this territory between India and Pakistan. For several decades, the state of Jammu and Kashmir, according to Article 370 of the Indian Constitution, had a special status and broad autonomy.However, the Indian government, headed by N. Modi, eliminated this special status by removing this article from the country’s constitution in August 2019.
Over the past year, under the influence of serious geopolitical changes in the Indo-Pacific region and South Asia, the government of N. Modi initiated a return to the consideration of the status of the former state of Jammu and Kashmir, and also seeks to develop an updated format for his stay in India. On June 25, 2021 the prime minister of India held an important meeting with a group of prominent politicians from Kashmir, which was the first public event by the Indian government after the liquidation of the Kashmir autonomy. During the meeting, a number of issues were discussed about the preparation for the future elections in the region. N. Modi described the meeting as “an important step towards increasing efforts in the development and progress of the territory of Jammu and Kashmir”.Стаття присвячена дослідженню питання історичних витоків існуючих прикордонних конфліктів між Індією та Пакистаном та нещодавнім зусиллям обох країн і міжнародної спільноти щодо спроб їхнього розв’язання. Своїми коріннями існуючі індійсько-пакистанські прикордонні конфлікти ведуть до часів перебування Індії у складі Британської колоніальної імперії. Вирішальною мірою вони стали наслідком політики британських властей, які у намаганні послабити визвольний рух в Індії, розпалювали ворожнечу між двома найбільшими етнорелігійними групами населення – індусами і мусульманами, що врешті-решт призвело до виникнення двох окремих сусідніх країн – Індії і Пакистану, у спадок яким залишилися численні прикордонні конфлікти. Найбільший з них – кашмірський, спричинений розривом цієї території між двома країнами. Протягом декількох десятиліть штат Джамму і Кашмір, згідно 370-ї статті конституції Індії, користувався особливим статусом і широкою автономією. Однак у серпні 2019 р. індійський уряд на чолі з Н. Моді ліквідував цей особливий статус, вилучивши зазначену статтю з конституції країни.
Протягом останнього року під впливом серйозних геополітичних змін в Індо-Тихоокеанському регіоні і Південній Азії уряд Н. Моді ініціював повернення до розгляду питання статусу колишнього штату Джамму і Кашмір, а також намагається опрацювати оновлений формат його перебування у складі Індійської держави. 25 червня 2021 р. прем’єр-міністр Індії провів важливу зустріч із групою відомих політиків із Кашміру, що стало першим публічним заходом Нью-Делі після ліквідації Кашмірської автономії. Під час зустрічі було обговорено низку питань щодо підготовки проведення майбутніх виборів у регіоні. Н. Моді охарактеризував зустріч як «важливий крок у напрямку збільшення зусиль щодо розвитку і прогресу території Джамму і Кашміру»
ПОЛІТИКА АВСТРАЛІЇ ЩОДО КОРІННОГО НАСЕЛЕННЯ (КІНЕЦЬ XIX СТ. – ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТ.)
Get PDFAn analysis of Australia’s governmental policy towards indigenous peoples has been done. The negative consequences of the colonization of the Australian continent have been revealed, in particular, a significant reduction in the number of aborigines due to the spread of alcohol and epidemics, the seizure of their territories. It is concluded that the colonization of Australia was based on the idea of the hierarchy of human society, the superiority and inferiority of different races and groups of people, and accordingly - the supremacy of European culture and civilization. It is demonstrated in the creation of reservations for aborigines and the adoption of legislation aimed at segregating the country's white and colored populations and assimilating certain indigenous peoples into European society, primarily children from mixed marriages. It has been proven that, considering the aborigines an endangered people and seeking to protect them from themselves, Europeans saw the way to their salvation in miscegenation - interracial marriages and the isolation of aboriginal children from their parents. This policy has been pursued since the end of the XIX century by the 1970s and had disrupted cultural and family ties and destroyed aboriginal communities, although government circles positioned it as a policy of caring for indigenous Australians. As a result, the generation of aborigines taken from their parents and raised in boarding schools or families of white Europeans has been dubbed the “lost generation”. The activity of A.O. Neville who for more than two decades held the position of chief defender of the aborigines in Western Australia and in fact became the ideologist of the aborigines’ assimilation policy has been analyzed. He substantiated the idea of the biological absorption of the indigenous Australian race as a key condition for its preservation and extremely harshly implemented the policy of separating Aboriginal children from their parents. It is concluded that the policy towards the indigenous population of Australia in the late XIX – first third of the XX century was based on the principle of discrimination on racial grounds.Здійснено аналіз урядової політики Австралії щодо корінного населення. Розкрито негативні наслідки колонізації австралійського континенту, зокрема значне зменшення чисельності аборигенів внаслідок поширення алкоголю й епідемій, захоплення їхніх територій. Зроблено висновок, що колонізація Австралії ґрунтувалась на ідеї ієрархії людського суспільства, вищості і нижчості різних рас і груп людей, а відповідно – зверхності європейської культури і цивілізації. Її унаочненням стало створення резервацій для аборигенів і прийняття законодавства, спрямованого на сегрегацію білого і кольорового населення країни і асиміляцію окремих представників корінного народу в європейське суспільство, у першу чергу – дітей від змішаних шлюбів. Доведено, що, вважаючи аборигенів вимираючим народом і прагнучи його захистити від самого себе, європейці бачили шлях його порятунку у міцегенації – міжрасових шлюбах та ізоляції дітей аборигенів від батьків. Така політика здійснювалась з кінця XIX ст. до 1970-х рр. і призвела до порушення культурних і родинних зв’язків і руйнування общин аборигенів, хоча урядові кола позиціонували її як політику турботи про корінних австралійців. У зв’язку з цим, покоління аборигенів, яких забрали від батьків і передали на виховання в інтернати або сім’ї білошкірих європейців, отримало назву «втраченого покоління». Розкрито діяльність А.О. Невілля, який більше двох десятиліть обіймав посаду головного захисника аборигенів у Західній Австралії і фактично став ідеологом політики їхньої асиміляції. Він обґрунтував ідею біологічного поглинання корінної австралійської раси як ключової умови її збереження і надзвичайно жорстоко впроваджував політику відділення дітей аборигенів від їхніх батьків. Зроблено висновок, що політика щодо корінного населення Австралії кінця XIX – першої третини ХХ ст. будувалась на принципі дискримінації за расовою ознакою
ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗСЕЛЕННЯ НІМЦІВ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ
Get PDFThe article analyzes the three stages of the migration of the German ethnic group into the territory of modern Ukraine, different in nature, character and orientation, and their features are clarified. The author reveals the geography of the first migratory flows of the Goths in the second half of the II century, which went from the Wisla delta to Scythia, and were divided into the western (settled on the right bank of the Dnieper) and eastern. The latter, having settled down near the Sea of Azov, founded the state of Germanarich, and in the IV century, under the pressure of the Huns, the center of life of Goths moved to the Kerch Peninsula, the mountainous region of Crimea, where their state association Gothia existed until the XVIII century.
It turns out that in the early Middle Ages there was a second wave of German settlements on modern Ukrainian lands from the West European direction. The expansion of the settlements of Germans and immigrants from other European countries on the lands of Kievan Rus was facilitated by political relations, which were also realized with the help of dynastic marriage unions. The princes of Kiev, pursuing a foreign policy worthy of a great power, have equal relations with the main European states of the medieval world - the Holy Roman Empire (Germany) and Byzantium, they invite priests, German craftsmen and merchants. Starting from the XI century, small German trade colonies appeared in Kiev, Vladimir-Volynsky, Lutsk and other cities. During the Lithuanian-Polish period, the influx of German settlers to Ukrainian lands is increasing. This was facilitated by various benefits and provision of points to the German immigrants by Lithuanian princes and Polish kings. In the fourteenth and fifteenth centuries, Magdeburg law was acquired by large trading cities.
The third period, the most significant resettlement and colonization, that is, large-scale development of the South of Ukraine - the Sea of Azov, the Black Sea region and the lands of Crimea - begins in the second half - the end of the 18th century. The author emphasizes that this most powerful period and the great positive history of the development of our region is largely connected with immigrants of German origin (and representatives of other ethnic groups). This period becomes a powerful colonization and economic development of the entire South of Ukraine, the rich land of the Azov, Black Sea, Crimea. It is noted that then, on the initiative and real support of the government of tsarist Russia, the development of wide steppe spaces took place, which, together with Ukrainian lands, had recently been transferred to the Russian Empire. Since then, the history of immigrants has become part of the history of the Ukrainian people.
The dynamics of the development of German colonies in different provinces of the South of Russia is analyzed separately, the social aspects of the life of settlements, the grave consequences for the colonists associated with the First World War, and revolutionary events in the Russian Empire are indicated. The gains and losses in the national development, in the arrangement, in the administrative division of the German and other settlers, which were the consequences of radical fluctuations in the national policy of the Soviet government in the pre-war period, are revealed.У статті проаналізовано різні за природою, характером і направленістю три етапи переселень німецького етносу на територію сучасної України, з’ясовуються їх особливості. Автором розкривається географія перших міграційних потоків племен готів у другій половині ІІ ст., які йшли від дельти Вісли аж до Скіфії, та розділились на західних (що розселилися на правобережжі Дніпра) та східних. Останні, облаштувавшись біля Азовського моря заснували державу Германаріха, а у ІV ст. під тиском гунів центр життя готів переходить на Керченський півострів, гористу місцевість Криму, де їх державне об’єднання Готія існувало до ХVІІІ ст.
З’ясовується, що у ранньому Середньовіччі відбувається друга хвиля поселень німців на сучасні українські землі із західноєвропейського напрямку. Розширенню поселень німців та вихідців із інших країн Європи на землях Київської Русі сприяли політичні відносини, які реалізовувалися також і за допомогою династичних шлюбних союзів. Київські князі проводячи гідну великої держави зовнішню політику, мали рівноправні відносини з головними європейськими державами середньовічного світу – Священною Римською імперією (Німеччиною) і Візантією, вони запрошували священників, німецьких майстрів і торговців. Починаючи з ХІ ст. з’являються невеликі німецькі торговельні колонії в Києві, Володимирі-Волинському, Луцьку й інших містах. За литовсько-польської доби посилюється приплив німецьких поселенців на українські землі. Цьому сприяли різні пільги й надання магдебурзького права німцям-переселенцям литовськими князями та польськими королями. У ХIV-ХV ст. магдебурзьке право отримують великі торговельні міста.
Третій період, найістотніше переселення й колонізація, тобто масштабне освоєння Півдня України – Приазов’я, Причорномор’я та земель Криму – починається від другої половини – кінця ХVІІІ ст. Автор підкреслює, що це був найпотужніший період та велика позитивна історія розвитку нашого краю багато в чому пов’язана з переселенцями німецького походження (і представниками інших етносів). Даний період стає потужною колонізацією та господарським освоєнням всього Півдня України, багатих земельних угідь Приазов’я, Причорномор’я, Криму. Наголошується, що тоді за ініціативи й реальної підтримки уряду царської Росії відбулося освоєння найширших степових просторів, які разом із українськими землями недавно відійшли до Російської імперії. Відтоді історія переселенців стає частиною історії українського народу.
Окремо аналізується динаміка розвитку німецьких колоній у різних губерніях Півдня Росії, вказується на соціальні аспекти життя поселень, тяжкі наслідки для колоністів пов’язані з Першою світовою війною, революційними подіями у Російській імперії. З’ясовано здобутки і втрати у національному розвитку, в облаштуванні, адміністративному поділі німецьких та інших поселенців, що були наслідками радикальних коливань національної політики радянської влади у довоєнний період
ЕВАКУАЦІЯ НІМЕЦЬКОГО НАСЕЛЕННЯ З ГЕНЕРАЛЬНОГО ОКРУГУ «ЖИТОМИР» (ЛИСТОПАД 1943 р. – БЕРЕЗЕНЬ 1944 р.)
Get PDFDuring the autumn of 1943, a mass evacuation of the German population took place from several occupied regions of Ukraine. One of them was the Zhytomir general district, where at that time more than 40,000 ethnic Germans lived. By early November 1943, its territory came under attack from the advancing Soviet troops. This was the impetus for the evacuation of the local German population. Its main initiator was the civil administration. SS personnel often played a supporting role. The Wehrmacht also took a noticeable part in this operation, especially from transport support. For transportation of the contingent, quite often (and at the beginning of 1944 exclusively), trains were used, which significantly accelerated the evacuation. Carts and vehicles were actively used only during its first phase. According to documents, the vast majority of refugees evacuated voluntarily, as they seriously feared new repressions by the Soviet government. At the same time, there were cases when the occupying authorities resorted to threats and forceful pressure against persons who, for one reason or another, decided to stay. The bulk of the refugees were initially transported to the General District of Volhynia and Podolia. Since January 1944, they were evacuated to the territory of the Bialystok district, where, according to the initial plans of the SS leadership, in the future, they were destined the role of settlers. However, in March 1944, this contingent was completely exported to Warthegau, where it remained until the end of hostilities in Europe.
In the framework of this article, based on attracting documents from German archival funds, the organization, the course, and features of the evacuation of the German population from the territory of the Zhytomyr General District in November 1943 – March 1944 are considered.Протягом осені 1943 р. з декількох окупованих регіонів України проходила масова евакуація німецького населення. Одним з них став генеральний округ «Житомир», де в той час проживало понад 40 тис. етнічних німців. На початок листопада 1943 р. його територія потрапила під удар наступаючих радянських військ. Це і стало поштовхом до евакуації місцевого німецького населення. Її головним ініціатором виступила цивільна адміністрація. Персонал СС зазвичай виконував допоміжну роль. Також помітну участь в даній операції, особливо з погляду транспортного забезпечення, брав вермахт. Для перевезення контингенту досить часто (а на початку 1944 р. виключно) використовувалися поїзди, що значно прискорювало евакуацію. Підводи та автотранспорт активно застосовувалися тільки під час її першої фази. Як свідчать документи, переважна більшість біженців евакуювалася добровільно, оскільки всерйоз побоювалася нових репресій з боку радянської влади. У той же час, мали місце випадки, коли окупаційний режим вдавався до погроз і силового тиску щодо осіб, які з тих чи інших причин вирішили залишитися. Основна маса біженців спочатку була вивезена в райони генерального округу «Волинь-Поділля». З січня 1944 р. їх евакуювали на територію округу «Білосток», де, згідно з початковими планами керівництва СС, їм в перспективі відводилася роль поселенців. Однак в березні 1944 р. даний контингент був повністю вивезений у Вартегау, де і знаходився до закінчення військових дій в Європі.
В межах даної статті на основі залучення документів архівних фондів Німеччини розглянуто організацію, перебіг та особливості евакуації німецького населення з території генерального округу «Житомир» в листопаді 1943 р. – березні 1944 р
ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ: ДОСВІД МОЛДОВИ
Get PDFThe article discusses the processes of searching for the national identity of the Republic of Moldova during the post-communist transit. The conditions in which the reforms took place in the country and the factors that influenced the directions and priorities of the development of Moldavian society are analyzed. It is shown that the processes of the formation of a political nation in the Republic proceeded in an environment of socio-political crises and conflicts, fluctuations in domestic and foreign policy and had a non-linear wave-like character. The search for national identity in Moldova was accompanied by the emergence of ideological, political and value splits in the political elite and among the masses of Moldavian society, which intensified and softened with a certain frequency. It is stated that the Republic of Moldova is practically the only country in Europe where identification differences were a determining factor in the polarization of political forces, and identity conflicts became a significant factor in political mobilization. It is noted that the incompleteness of the process of national self-identification in Moldova is largely determined by external factors, as a result of which the state acts as an object of influence of more significant subjects of international politics. It is concluded that although the political system of the Republic of Moldova supports the existence of democratic trends, the achievement of value consensus through the creation of a broad dialogue in the public space and general civil discourse remains an urgent task for the national elites.
The experience of the political transit of the Republic of Moldova has confirmed the fact that during the formation of political nations there are frequent cases when the confrontation of symbols, meanings and historical dates does not occur between different states, but takes place within society itself. Moldova has become a classic example of an identification split that divides the country into East and West, North and South, whose residents appeal to different versions of national history.У статті розглянуто процеси пошуку національної ідентичності Республіки Молдова періоду посткомуністичного транзиту. Проаналізовано умови, в яких відбувалося націєтворення в країні, та фактори, які впливали на напрями і пріоритети розвитку молдовського суспільства. Показано, що процеси формування політичної нації в Республіці відбувались в обстановці суспільно-політичних криз і конфліктів, коливань у внутрішній і зовнішній політиці та мали нелінійний хвилеподібний характер. Пошук національної ідентичності в Молдові супроводжувався виникненням ідейно-політичних і ціннісних розколів у політичній еліті та в масах молдовського суспільства, які то посилювалися, то пом’якшувалися з певною періодичністю. Констатовано, що Республіка Молдова практично єдина в Європі країна, де ідентифікаційні розбіжності були визначальним фактором поляризації політичних сил, а конфлікти ідентичностей ставали вагомим чинником політичної мобілізації. Зазначено, що незавершеність процесу національної самоідентифікації в Молдові значною мірою обумовлюють зовнішні фактори, в результаті чого держава виступає предметом впливу більш вагомих суб’єктів міжнародної політики. Зроблено висновок, що хоча політична система Республіки Молдова підтримує існування демократичних тенденцій, досягнення ціннісного консенсусу на основі створення широкого діалогу у публічному просторі та загальногромадянського дискурсу залишається актуальним завданням для національних еліт держави.
Досвід політичного транзиту Республіки Молдова став підтвердженням того факту, що при формуванні політичних націй непоодинокі випадки, коли протистояння символів, смислів і історичних дат відбувається не між різними державами, а проходить усередині самого суспільства. Молдова стала класичним прикладом ідентифікаційного розколу, який поділяє країну на Схід і Захід, Північ і Південь, мешканці яких апелюють до різних версій національної історії
НОВА «ХОЛОДНА ВІЙНА» ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ПРІОРИТЕТІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Get PDFThe article explores the state and development trends of modern international relations. It is noted that modern scientific thought has not yet developed unified approaches to characterizing the current stage in the development of international relations. At the same time, many scientists and political analysts assess the current state of international relations as a new “cold war”. In support of this position, they point out that in recent years a whole network of clashes, wars and contradictions has developed around the world, at the center of which were disagreements of the same nature as during the years of the first Cold War. At the same time, there is an opinion that the current relations between the West and the Russian Federation cannot be characterized as a new “cold war”. The status of Russia today cannot be compared with the status of the USSR, China is much stronger than the Russian Federation, and the United States remains the dominant force in the world.
It is noted that, although the current conflict in many respects differs from the first Cold War, there are a number of general signs that suggest the similarity of modern international relations with the conflict of the previous historical period. The tools that participants in the conflict can use have changed, the role of ideology has decreased, and, on the contrary, the importance of the economy, technologies and the information sphere has increased, nuclear weapons have a different influence and geography, and the processes of globalization significantly affect the dynamics of international relations. But in a sense, the current conflict can be called a continuation of the first Cold War.
Ukraine, along with some other post-Soviet countries, has become an arena of confrontation between the collective West and the Russian Federation in the context of the new Cold War. Based on this, the main priority of Ukraine’s foreign policy should be the effective implementation of the European and Euro-Atlantic integration strategy. Joining the Euro-Atlantic security system and approaching Western standards of democracy, law and socio-economic development will be the main guarantee of independence and further progressive development of the Ukrainian state.У статті досліджуються стан та тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин. Зазначається, що сучасна наукова думка ще не виробила єдиних підходів до характеристики нинішнього етапу розвитку міжнародних відносин. Проте, багато науковців та політичних аналітиків оцінюють сучасний стан міжнародних відносин як нову «холодну війну». На підтвердження цієї позиції вони вказують, що останніми роками у світі розгорнулася ціла мережа зіткнень, війн і суперечностей, у центрі яких виявилися розбіжності того ж самого характеру, що і в роки першої «холодної війни». Водночас, існує думка, що нинішні відносини Заходу із РФ недоцільно характеризувати як нову «холодну війну». Статус Росії нині не можна порівняти зі статусом СРСР, Китай є набагато сильнішим за РФ, а США залишаються домінуючою силою у світі.
Зазначається, що, хоча нинішня конфліктність з багатьох параметрів відрізняється від першої «холодної війни», існує ціла низка спільних ознак, які поєднують сучасні міжнародні відносини із конфліктом попереднього історичного періоду. Змінився інструментарій, який можуть використовувати учасники конфлікту, зменшилась роль ідеології і, навпаки, зросло значення економіки, технологій та інформаційної сфери, інший вплив та географію поширення має ядерна зброя, суттєво на динаміку міжнародних відносин впливають процеси глобалізації. Але у певному сенсі нинішній конфлікт можна назвати продовженням першої «холодної війни».
Україна, поряд із деякими іншими пострадянськими країнами, стала ареною протистояння колективного Заходу та РФ в умовах нової «холодної війни». Виходячи з цього, головним пріоритетом зовнішньої політики України має бути ефективна реалізація стратегії європейської та євроатлантичної інтеграції. Входження до євроатлантичної системи безпеки та наближення до західних стандартів демократії, права та соціально-економічного розвитку буде головною гарантією незалежності та подальшого прогресивного розвитку Української держави
ДОСВІД ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ У СЛОВАЦЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ
Get PDFIn the article the experience of post-socialist transformation in the Slovak Republic after the Velvet Revolution and gaining of independence after the collapse of Czechoslovakia in 1993 was examined. The process of reforming of the society and state, the transition from the communist to the western model of economy, the role of public sector on the path to EU and NATO accession were investigated. It was defined that the reforming of authorities, society and the state, which had already begun in the common state of Czechs and Slovaks under the leadership of V. Havel in 1990-1992, had a great value for the formation of independent Slovakia, because, despite some differences, the European destination became a key point which determined the process of accelerated modernization and the transition from planned socialism to a free market relation. It was determined that the «peaceful divorce» with Czech Republic had become one of the most important steps on the way for successful European integration of Slovakia.
The key role of civil society in the transforming of Slovak state and overcoming the negative consequences of the dominance of communist ideology on the path of European and Euro Atlantic integration was represented. The public sector has become a driving force that guided Slovak society towards accelerated modernization in 1998-2006. It was shown the process of struggle of the European choice supporters with pro-Russian policy of V. Meciar, whose period should be generally considered as a «Slovak kuchmism». The final victory of pro-European forces in the 1998 elections led to the acceleration of modernization processes in Slovakia, implementation of required changes in society and state managing necessary for EU and NATO accession.У статті розглянуто досвід постсоціалістичної трансформації у Словацькій Республіці після Оксамитової революції та здобуття незалежності внаслідок розпаду Чехословаччини у 1993 р. Досліджено процес реформування суспільства і держави, перехід від комуністичної до західної моделі господарювання, роль громадського сектору на шляху до вступу у ЄС та НАТО. Визначено, що реформування влади, суспільства і держави, започатковані ще в спільній державі чехів і словаків під проводом В. Гавела у 1990-1992 рр., мали важливе значення для формування і подальшого становлення незалежної Словаччини, адже, не зважаючи на певні відмінності, європейський вектор був ключовим фактором, який визначив прискорену модернізацію і перехід від планового соціалізму до вільного ринку. Вказано, що «мирне розлучення» з Чехією стало одним з найвагоміших кроків на шляху успішної європейської інтеграції Словаччини.
Представлено ключову роль громадянського суспільства у процесі трансформації словацької держави, подоланні негативних наслідків домінування комуністичної ідеології на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. Громадський сектор став тією рушійною силою, який спрямував словацьке суспільство шляхом прискореної модернізації в період 1998-2006 рр. Показано процес боротьби прихильників європейського вибору з проросійською політикою В. Мечіара, період правління якого слід охарактеризувати як «словацький кучмізм». Перемога проєвропейських сил у 1998 р. сприяла прискоренню модернізаційних процесів у Словаччині, проведенню необхідних для вступу до ЄС та НАТО змін у суспільстві та державному будівництві
ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНЦІВ З ЕТНІЧНИХ ТЕРЕНІВ У ПОЛЬЩІ ТА СПОГЛЯДАЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ СПІЛЬНОТИ У 1944-1946 рр.
Get PDFIn the article, the author attempts to consider the nature of contemplation of the international community on the deportation of Ukrainians from ethnic lands in Poland during 1944-1946. The author implements this task through archival documentation, which to some extent justifies extensive quotations. Today, the subject of post-war resettlement for Ukrainians and Poles is ambiguous, both in interpretation and in the politics of memory. The deportation of Ukrainians of the borderlands is a conflict of the historical memory of both peoples: Ukrainians want to remember the history which Poles prefer to forget. We learn about the terrible conditions of social adaptation of Polish deportees in the USSR from the epistolary of deportees, which they had been sending abroad in hope that relatives would read the letters. However, the Ministry of Internal Affairs of the USSR had been intercepting those letters. In this sense, a conscious part of the local intelligentsia of the region was aware of the passive position of international politicians and the public on the unjustified eviction of autochthonous Ukrainians, but sincerely sought and expected its help. The analysis of The Open Letter of Ukrainians living behind the Curzon line entitled “To the whole civilized world” written in October 1945 convincingly evidences it. Losing hope of voluntary eviction, this letter was a kind of mouthpiece of Ukrainians in the region to the international community, hoping to be heard and supported. The author concludes that the international community did not live up to the hopes and expectations of Ukrainians who found themselves in a “war after war” and gradually lost their native lands, where they were indigenous.
The deportation of 1944-1946, the local population from Lemkovschina, became a tragic ethno-political experiment of the USSR and Poland, which Lemkos had to survive in modern times.У статті автор робить спробу розглянути характер споглядальності міжнародної спільноти за депортаційними процесами українців з території етнічних земель у Польщі впродовж 1944-1946 рр. Реалізацію завдання автор виконує через архівну документалістику, яка певною мірою виправдовує об’ємні цитування. Нині тематика післявоєнного виселення для українців і поляків є неоднозначною, як у трактуванні так і політиці пам’яті. Депортація українців прикордоння є конфліктом історичної пам’яті обох народів: українці хочуть пам’ятати історію, яку поляки воліють забути. Про жахливі умови суспільної адаптації виселених з Польщі в УРСР довідуємось з епістолярію виселених, який надсилався ними за кордон в надії, що листи прочитають родичі. Однак вони були перехоплені Міністерством внутрішніх справ УРСР. Свідома частина місцевої інтелігенції регіону усвідомлювала пасивну позицію міжнародного політикуму та громадськості щодо невиправданого виселення українців-автохтонів, але щиро прагнула і очікувала її допомоги. Про це переконливо засвідчує аналіз Відкритого листа українців, які живуть за лінією Керзона під назвою «Всьому цивілізованому світу» написаного у жовтня 1945 р. Втративши надію на добровільне виселення цей лист був своєрідним рупором українців регіону до міжнародної спільноти, в очікуванні, що будуть почуті і підтримані. Автор робить висновок, що міжнародна спільнота не виправдала надій і сподівань українців, які опинилися у «війні після війни» втративши батьківські землі.
Депортація 1944-1946 рр., місцевого населення з Лемківщини, стала найтрагічнішим етнополітичним експериментом СРСР та Польщі, який доводилося пережити лемкам в новітню добу
ДНІПРОПЕТРОВСЬКІ «ВСЕСВІТНИКИ» ПІЗНЬОРАДЯНСЬКОГО ЧАСУ У СПОГАДАХ СЕРГІЯ ПЛОХІЯ
Get PDFThe development of national historical science attracts the attention of modern researchers as the study of “roots” allows to understand the current state of affairs in historical science. The study of individual corporations of historians in the areas of their research gives the opportunity to trace the internal state of things in national and world historical science. These studies can be carried due to the involvement and synthesis of a wide range of sources. The study of the corporation of Ukrainian Soviet historians opens additional perspectives to the researcher in expanding the source base. Namely, to promote the creation of new sources - memories. This publication presents the memoirs of the workshop of Dnipropetrovsk vsesvitnyks of the Ukrainian-American historian Serhii Plohii. In the Dnipropetrovsk period of life, the historian was part of it and headed it for some time. Memoirs that are introduced to the scientific circulation are written by the author from several perspectives: the student and the employee, and the third, the autobiographical, which goes through these two perspectives.
Serhii Plokhii explains, from the perspective of the student, why he had chosen the department of world history to specialize in, characterizes the relations with his research supervisor Yuriy Mytsyk, and defines how his scientific carrier was influenced by Yakiv Rubin, the head of the department of world history in 1940-1950s. S. Plokhii characterizes the lecturers of the department, particularly the professor Vasyl` Syrotenko. From the perspective of the colleague, Plokhii describes the relations within the scientific community of the department, especially between different generations of lecturers. He characterizes his scientific interests and experience of being lecturer and administrator. Plokhii describes how the new research trend of the department of world history – history of the German Diaspora – emerged, and speaks about the start of PhD research in this field. Plokhii also defined the reasons why he had to abandon the Dnipropetrovsk University and started the academic career abroad.Розвиток вітчизняної історичної науки привертає пильну увагу сучасних дослідників, адже дослідження «коріння» дозволяє зрозуміти сучасний стан речей в історичній науці. Вивчення окремих корпорацій істориків за напрямками їх досліджень дає можливість проаналізувати внутрішній розвиток вітчизняної та світової історичної науки. Дані дослідження можливо здійснювати завдяки залученню та синтезу широкого кола джерел. Вивчення корпорації українських радянських істориків відкриває перед дослідником додаткові перспективи у розширенні джерельної бази, а саме сприяє створенню нових джерел – спогадів. У даній публікації наведено спогади українсько-американського історика Сергія Плохія про цех дніпропетровських «всесвітників». У дніпропетровський період життя історик входив до його складу та деякий час його очолював. Спогади введені до наукового обігу, викладені автором із декількох перспектив – як студента і співробітника, а пронизує ці дві перспективи третя – автобіографічна.
З студентської перспективи Сергій Плохій пояснює чому почав спеціалізуватися за кафедрою всесвітньої історії, характеризує свої стосунки з науковим керівником Юрієм Мициком, відзначає яку роль у його науковій біографії відіграв завідувач кафедри всесвітньої історії 1940-1950-х рр. Яків Рубін. Дає характеристику викладачам кафедри, зокрема професору Василю Сиротенко. Перспектива працівника показує стосунки у середині викладацького колективу кафедри, особливо між різними поколіннями. Дає характеристику своїм науковим зацікавленням та досвіду викладацької і адміністративної роботи. Веде мову про зародження нового дослідницького напрямку кафедри всесвітньої історії – історія німецької діаспори та початок підготовки дисертаційних досліджень з цього напрямку. Відзначає причини з яких довилося залишити Дніпропетровський університет та розпочати академічну кар’єру на Заході
Сербські військові поселення Нова Сербія та Слов’яносербія на українських землях у XVIII ст. (Частина 2)
Get PDFThe second part of the article deals with the initial steps of Serbian immigrants in their new homeland after the arrival of their first team, headed by I. Horvath from Austria to Kiev in October 1751. The regulatory framework for the creation and development of New Serbia, the first of two Serbian settlements on the Ukrainian lands of the Russian Empire. It is precisely the imperial decree of December 24, 1751, in which the concept of the organization of the settlement of the Serbian settlers was stated, the first stone was laid for the legislative and regulatory basis on which to equip them in a new place. It is stated that the status of new subjects in this document is defined as “border police”, which is tracing the German term “landmilitia”. It is indicated that in accordance with the decree of the Senate of December 29, 1751, it was decided to establish four regular regiments, “including two Hussars, and two Pandur, each regiment of 4000 people, in which there are 1000 grenadiers of the infantry two regiments”, the boundaries of the new settlement with reference to specific spatial landmarks are detailed, the standards for the extrusion of land for settlements and settlers are defined. The content of another important regulatory document is disclosed – signed in the Senate on January 11, 1752, “The Letter of Appeal to Major General Horvath”, in which the foundations of the organization and functioning of the new settlement are finally settled, practical recommendations are given on most of the practical issues that arose during the preparation and implementation Justification of the Serbs in a new place. The content and features of the Senate "Instructions" to Major General Glebov of February 3, 1752, which contained a number of new provisions aimed at clarifying and developing the settlement project, were examined. Special attention is paid to the relations of Serbian settlers and local residents of the “Dnieper places”, which were neither simple nor good-neighborly. The regulatory framework of the second Serbian settlement on Ukrainian lands - Slavic Serbia – which was commissioned to create I. Shevich and R. Preradovic was analyzed. The course of events related to the beginning of its settlement by Serbian and other settlers is described. The circumstances leading to the end of New Serbia and Slavic Serbia and the completion of the organized resettlement of the Serbs were clarified.У другій частині статті мовиться про початкові кроки сербських переселенців у новій Батьківщині після прибуття їхньої першої команди на чолі з І. Хорватом з Австрії до Києва у жовтні 1751 р. Детально розглянуто нормативно-правову базу створення й розвитку Нової Сербії – першого з двох сербських поселень на українських землях Російської імперії. Проаналізовано іменний імператорський указ від 24 грудня 1751 р, в якому викладено концепцію організації поселення сербських переселенців, закладено перший камінь до законодавчого і нормативного підґрунтя, на якому мало відбуватися їхнє облаштування на новому місці. Констатовано, що статус нових підданих у цьому документі визначено як «прикордонна міліція», що є калькою з німецького терміну – «ландміліція». Зазначено, що відповідно до указу Сенату від 29 грудня 1751 р. було вирішено заснувати чотири регулярні полки, «зокрема два Гусарські, а два Пандурські, кожен полк по 4000 осіб, в якому числі піхотних двох полків бути по 1000 осіб гренадерів», детально означено межі нового поселення з прив’язкою до конкретних просторових орієнтирів, а також визначено нормативи для виділення земельних ділянок для поселень та поселенців. Розкрито зміст ще одного важливого нормативного акту – підписаної у Сенаті 11 січня 1752 р. «Жалуваної грамоти Генерал-Майору Хорвату», в якій було остаточно врегульовано засади організації і функціонування нового поселення, надано практичні рекомендації з більшості практичних питань, які виникали протягом підготовки та здійснення облаштування сербів на новому місці. Розглянуто зміст і особливості сенатської «Інструкції» генерал-майору Глєбову від 3 лютого 1752 р., яка містила низку нових положень, спрямованих на уточнення й розвиток проекту поселення. Окрему увагу приділено відносинам сербських поселенців та місцевих мешканців «задніпровських місць», які не були ані простими, ані добросусідськими. Проаналізовано нормативну базу другого сербського поселення на українських землях – Слов‘яносербії, – яке було доручено створювати І. Шевичу та Р. Прерадовичу. Описано перебіг подій, пов‘язаних з початком її заселення сербськими й іншими поселенцями. З’ясовано обставини, які призвели до кінця Нової Сербії і Слов‘яносербії та позначили завершення організованого переселення сербів