Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Британські жінки-волонтери на Балканах в роки Першої світової війни
Get PDFDiscovering volunteer movements in war has become especially relevant in nowadays conditions, which makes it important to study not only our own, but also foreign, including historical, experience. The aim of the study is to shed light on the activities of the British voluntary women's medical missions in the Balkans during the First World War, namely on the Serbian and Thessaloniki fronts. The research methodology is based on the principles of historicism, objectivity and systematicity. Among the general scientific methods, the methods of analysis and synthesis were used, and among the special-historical ones – the problem-chronological method. This survey is the first in Ukrainian historical science devoted to the outlined problem.
During the First World War, British doctors and nurses initiated a voluntary movement to help the British and Allied forces. Many of the activists of this movement intended to join the army themselves, but were refused, so they found themselves in volunteer organizations. The largest and most famous of such initiatives is the so-called Scottish Women's Hospitals (SWH). In addition to them, Red Cross units and a number of smaller organizations and groups were active. The activities of the medical missions were directed primarily against the epidemics that broke out in the Balkans during and after the war – typhus, malaria and the Spanish flu. The help of mentioned organizations was positively received by the Serbs, whose forces were catastrophically lacking. Some of the British volunteers died. Many female doctors continued their work in the Balkans even after the war, as they established friendly relations with the local citizens and with public and political figures of Serbia and the future Kingdom of Yugoslavia. The activities of the participants of the volunteer movement continued to be directed against the spread of epidemics, as well as on the organization of canteens, children's shelters, etc., and in general on overcoming the severe consequences of the war.Проблематика волонтерських рухів на війні стала особливо актуальною в умовах сьогодення, що зумовлює важливість вивчення не лише власного, а й закордонного історичного досвіду. Завданням дослідження є висвітлити діяльність британських добровільних жіночих медичних місій на Балканах в роки Першої світової війни, а саме під час бойових дій на Сербському та Салонікському фронтах. Методологія дослідження побудована на принципах історизму, об’єктивності та системності. З-поміж загальнонаукових методів застосовано методи аналізу та синтезу, а серед спеціально-історичних – проблемно-хронологічний, історико-системний, просопографічний методи. Дана розвідка є першою в українській історичній науці, що присвячена окресленій проблемі. Під час Першої світової війни жінками-медикинями Британії було ініційовано рух із добровільної допомоги британській армії та військам країн-союзників. Багато із активісток цього руху самі мали намір потрапити до збройних сил, однак одержали відмову, тож знайшли себе у волонтерських організаціях. Найбільшими та найвідомішими з таких ініціатив стали так звані Шотландські жіночі госпіталі (Scottish Women’s Hospitals, SWH). Окрім них, активно діяли загони Червоного Хреста та низка менших організацій та груп. Діяльність медичних місій була спрямована насамперед проти епідемій, що розгорілися на Балканах під час та після війни – тифу, малярії та іспанського грипу. Допомога з боку означених організацій була вкрай позитивно сприйнята сербами, адже у них катастрофічно бракувало власних кадрів. Частина британських волонтерок загинула. Чимало медикинь продовжили свою роботу на Балканах і після війни, оскільки встигли налагодити дружні зв’язки з місцевим населенням, громадськими та політичними діячами Сербії та майбутнього Королівства Югославія. Діяльність учасниць волонерського руху була і надалі спрямована на подолання важких наслідків війни, проти поширення епідемій, а також на організацію їдалень, дитячих притулків тощо
Політична та військова діяльність ліванської Хезболли у 2011-2022 рр. і її результати (Частина 1)
Get PDFIn the focus of this article is the period of the history of the Lebanese Shia radical paramilitary pro-Iranian organization Hezbollah (“the Party of Allah”), during 2011-2022. It is a the interval of the time between the realization by this organization in the government of its dominant position in the Lebanese parliament and the loss of the parliamentary majority by it. During 2005-2011, Hezbollah overcame the path from actual entry into the Lebanese power structures as the opposition to comprehensive political dominance in the country of cedars. To this end, Hezbollah took a number of steps: the creation and the leadership of a broad multi-party and multi-confessional political bloc – the March 8 Coalition, a successful proving the feasibility of further preserving the paramilitary wing of the organization, the changing its external image and a qualitative expanding the social base, the realizing the possibility of the using the right of veto in the event of a threat making government decisions harmful to her.
During the “peak” of domestic political power, Hezbollah eventually took the control of the Lebanon’s legislative and executive branches, and subjugated the leader of the powerful Sunni opposition, S. al-Hariri. At the same time, in the foreign policy arena, the “Party of Allah” acquired the status of a universally recognized regional actor and turned from a client of Iran into its junior partner. However, despite the above-mentioned advantages of Hezbollah, the political bloc led by it was defeated in the parliamentary elections of 2022. The reasons for Hezbollah’s loss of absolute monopoly on power include the following: the refusal to develop and implement the economic and political transformations, that are vital for Lebanon, the inability to simultaneously take into account the interests of the important domestic political allies, the lack of the benefit for the country of cedars from Hezbollah’s foreign policy successes. Although the “Party of Allah” has largely retained a number of levers of the influence on the politics of the country of cedars, from now on its leadership must reckon with the internal political trends of a Lebanese society.У центрі цієї статті перебуває період історії ліванської шиїтської радикальної воєнізованої проіранської організації Хезболла («Партія Аллаха»), котрий охоплює 2011-2022 рр. Йдеться про проміжок часу, що тривав від політичної реалізації Хезболлою здобутої у 2010 р. парламентської більшості до втрати нею домінуючої позиції у ліванському парламенті. Протягом 2005-2011 рр. Організація подолала шлях від реального входження до ліванських владних структур на правах опозиції до осягнення всеохоплюючого політичного домінування у країні кедрів. З цією метою Хезболлою було здійснено низку кроків: створення й очолення широкого багатопартійного та мультиконфесійного політичного блоку – Коаліції 8 березня, успішне доведення доцільності подальшого збереження воєнізованого крила організації, зміна її зовнішнього іміджу та якісне розширення соціальної бази, осягнення можливості застосовувати право вето у випадку загрози прийняття шкідливих для неї урядових рішень.
Протягом перебування на «піку» внутрішньополітичної могутності Хезболла зрештою опанувала органи законодавчої та виконавчої влади Лівану, а також підпорядкувала собі лідера потужної сунітської опозиції С. аль-Харірі. Водночас, на зовнішньополітичній арені «Партія Аллаха» набула статусу загальновизнаного регіонального актора і перетворилася з клієнта Ірану на його молодшого партнера. Проте, не зважаючи на вищенаведені переваги «Партії Аллаха», очолюваний нею політичний блок потерпів поразку на парламентських виборах 2022 р. До причин втрати Хезболлою безумовної монополії на владу необхідно віднести наступні: відмова від розробки та реалізації життєво важливих для Лівану економічних та політичних перетворень, неспроможність одночасного врахування інтересів важливих внутрішньополітичних союзників, відсутність користі для країни кедрів від зовнішньополітичних успіхів Хезболли. Хоча «Партія Аллаха» значною мірою зберегла низку важелів впливу на політику країни кедрів, проте відтепер її керівництво мусить рахуватися з внутрішньополітичними трендами ліванського суспільства
Українська тематика у публіцистичній спадщині Антанаса Сметони (1874-1944)
Get PDFThis article focuses on the intellectual legacy of the prominent Lithuanian political and state figure Antanas Smetona. He was the first president of democratic Lithuania from 1919 to 1920 and the autocratic leader of the Lithuanian state from 1926 to 1940. Beyond his political activities, Smetona was a key figure in the public and cultural sphere of the Lithuanian national movement during the later stage of the national revival. He actively engaged in publishing and editorial work within the sphere of Lithuanian-language mass media and organized the effective production of educational content for the Lithuanian readership. In addition, the future president left behind a significant journalistic material. The “Ukrainian question” reflected both aspects of Smetona’s public identity – his roles as a politician and as an intellectual. Ukraine, with its past and present, was within his sphere of interest from the early stages of his career at the beginning of the 20th century. His communication with Ukrainian intellectual elites was equally longstanding. The years of revolution and armed liberation struggle transformed these old connections, elevating them to a new platform. Under Smetona’s leadership, Lithuania supported Ukrainian revolutionary-liberation structures throughout the 1920s and 1930s. This support was based on Lithuania’s strategic interests, but it’s also rooted in Smetona’s deep understanding of Ukraine and its people.
In this article, we will explore a little-researched aspect of Smetona’s journalistic legacy: the Ukrainian theme in his intellectual work. The study focuses on a multi-faceted goal – filling gaps in historical Lithuanistic and Baltistic studies in Ukraine, related to the modern era, while also uncovering previously unexamined aspects of Ukrainian-Lithuanian relations in the 20th century. This is achieved through ananalysis of Smetona’s intellectual legacy, with particular attention to his most significant journalistic works centered on Ukrainian question.Дана стаття фокусується на інтелектуальній спадщині видатного литовського політичного і державного діяча Антанаса Сметони. Першого президента демократичної Литви у 1919–1920 рр. Автократичного керівника Литовської держави у 1926–1940 рр. Окрім політичної діяльності ця особистість є знаковою у громадському і культурному сегменті литовського національного руху доби пізнього етапу національного відродження. А. Сметона вів активну видавничу та редакторську роботу у царині литовськомовних засобів масової інформації. Організовував ефективне продукування просвітницького контенту для литовського читача. Окрім цього, майбутній президент залишив по собі значний масив публіцистичного матеріалу. «Українське питання» кидало відблиск на обидві вищезазначені іпостасі А. Сметони – політика та інтелектуала. Україна, з її минулим та сучасним, перебувала у сфері його зацікавлень від раннього етапу творчої діяльності на початку ХХ ст. Так само давньою була комунікація з українськими інтелектуальними елітами. Роки революції та збройної визвольної боротьби трансформували старі зв’язки, перевели їх на нову платформу. Керована А. Сметоною Литва надавала підтримку українським революційно-визвольним структурам протягом 1920–1930-х рр. Ця підтримка ґрунтувалася на стратегічних литовських інтересах, втім, базувалася і на фундаменті обізнаності литовського національного лідера у реаліях України та її народу.
У нашій роботі ми торкнемося малодослідженої складової публіцистичного продукту А. Сметони, а саме української тематики в його інтелектуальному доробку. Робота фокусується на багатоскладовій цілі – заповнені лакун у студіях української історичної литуаністики та балтистики у контексті новітньої доби, а також відтворення деяких невисвітлених донині аспектів українсько-литовських відносин ХХ ст. Це здійснюється через аналіз творчої спадщини А. Сметони. Особливу увагу нами приділено його знаковим публіцистичним творінням українознавчого спрямування
Малий льодовиковий період: проблеми датування
Get PDFThe dating of the beginning and end of the Little Ice Age (LIA) remains a subject of scientific debate. Precisely determining the period of the Little Ice Age allows us to compare climate data from different historical periods and various parts of the world, in order to map these data onto socio-political processes and understand their interconnectedness. The aim of this study is to analyze the works of prominent historians and climatologists, compare their arguments, and date the LIA. The methods used include the analytical method, classification method, systematic review, and model analysis, as well as the synthesis method. The research showed that the use of diverse proxy data, such as tree ring analysis, ice cores, and lake and sea sediments, is crucial for reconstructing climate conditions and determining the exact time frame of the LIA. Comparing climatic anomalies, such as the “Maunder Minimum” or the “Medieval Warm Period”, is used to clarify similarities and differences in their impacts and time frames. Ultimately, the consideration of historical references, descriptions of weather, harvests, and natural disasters significantly aids in confirming climate changes. Establishing the precise dates of the start and end of the LIA is a complex task due to the different approaches to defining climate changes and the uneven geographical distribution of these changes. In conclusion, studying the LIA requires a comprehensive approach and the consideration of various factors, such as interpretive variability, contextual importance, and methodological limitations, to achieve the most accurate and objective results regarding the nature and chronology of this climatic anomaly.Датування початку та кінця Малого льодовикового періоду (Little Ice Age) досі залишається предметом наукових дискусій. Точне визначення періоду Малого льодовикового періоду дає нам змогу порівняти кліматичні дані у різні періоди історії та у різних куточках світу, щоб накласти ці дані на суспільно-політичні процеси й зрозуміти їхню взаємопов’язаність. Метою цього дослідження є аналіз праць відомих вчених істориків та кліматологів, порівняння їхньої аргументації та датування LIA. Використовувані методи включають аналітичний метод, метод класифікації, систематичний огляд та аналіз моделей, а також синтез метод. Дослідження показало, що використання різноманітних проксі-даних, таких як аналіз деревних кілець, льодові керни, відкладення в озерах і морях, мають важливе значення для реконструкції кліматичних умов та визначення точних часових рамок LIA. Порівняння кліматичних аномалій, таких як «Мінімум Маундера» або «Середньовічний теплий період», використовуються для з’ясування подібностей і відмінностей у їхніх впливах та часових рамках. Зрештою, врахування історичних згадок, описів погоди, врожаїв і природних катастроф суттєво допомагає у підтвердженні кліматичних змін. Встановлення точних дат початку і закінчення LIA є складним завданням через різні підходи до визначення кліматичних змін і неоднорідність географічного розподілу цих змін. У висновку, дослідження LIA вимагає комплексного підходу і врахування різноманітних чинників, таких як варіабельність інтерпретацій, контекстуальна важливість та методологічні обмеження, для досягнення найбільш точних та об’єктивних результатів щодо характеру та хронології цієї кліматичної аномалії
Досвід вивчення Голокосту: власний погляд
Get PDFIn the article, the author reflects on the problem of the practical lack of research into the Holocaust in the USSR. The Nazi genocide against the Jews was practically hushed up: for almost 45 years after the end of the war, not a single special work on this topic was published. At the same time, in general works of this direction, in particular, those devoted to the analysis of the occupation regime, at best, a few facts of the murder of Jews were cited. At the same time, the special attitude and nature of the Nazis’ actions against them were not recognized. The occupiers and their accomplices allegedly exterminated not Jews, but Soviet citizens.
In the author’s opinion, such an attitude to the tragedy of the Jewish people in the USSR was nothing more than a manifestation of anti-Semitism, which was condemned in words, but in fact tacitly encouraged. This was especially noticeable from the late 1960s, when the then Soviet leadership sided with the latter in the military conflict between Israel and the Arab countries.
In the late 1980s, during the so-called perestroika, the attitude of the Soviet authorities towards the study of the Holocaust became less strict, but even then the editorial boards of scientific journals continued to treat the topic of the Holocaust with apprehension.
The author was the first Soviet historian who managed to publish, albeit abroad, articles on the Holocaust, and also the first Soviet historian who began, despite the de facto ban on this topic, to study the Holocaust.
Thus, the study of the Holocaust in Ukraine and the former Soviet Union shows that this is an extremely important topic and how much researchers still need to find out in order to present the picture of Nazi crimes against Jews, against humanity, as broadly as possible.У статті автор розмірковує над проблемою практичної недослідженості питання Голокосту в СРСР. Нацистський геноцид щодо євреїв фактично замовчувався: протягом майже 45 років після закінчення війни не було видано жодної спеціальної роботи на цю тему. Водночас у загальних роботах даної спрямованості, зокрема, присвячених аналізу окупаційного режиму, у кращому випадку, наводилося кілька фактів убивства євреїв. При цьому особливе ставлення та характер дій нацистів проти них не визнавався. Окупанти та їх посібники нібито винищували не євреїв, а радянських громадян.
На думку автора, таке ставлення до трагедії єврейського народу в СРСР було нічим іншим як проявом антисемітизму, який на словах засуджувався, а фактично негласно заохочувався. Це особливо помітно було з кінця 1960-х рр., коли тогочасне радянське керівництво у воєнному конфлікті між Ізраїлем та арабськими країнами стало на бік останніх.
Наприкінці 1980-х рр., у період так званої перебудови, ставлення радянської влади до вивчення Голокосту стало менш жорстким, але навіть тоді в редакціях наукових журналів продовжували з побоюванням ставитися до теми Голокосту.
Автор був першим радянським істориком, якому вдалося опублікувати, хоч і за кордоном, статті про Голокост, а також першим радянським істориком, який почав, незважаючи на фактичну заборону цієї теми, вивчення Голокосту.
Таким чином вивчення Голокосту в Україні та колишньому Радянському Союзі свідчить, що це вкрай важлива тема і як багато ще варто з’ясувати дослідникам, щоб якомога ширше була представлена картина нацистських злочинів проти євреїв, проти людства
Панафриканізм – перший ідейно-політичний рух в Африці: зародження та розвиток наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст.
Get PDFThe article is devoted to the study of the first ideological and political movement in Africa – Pan-Africanism, its origin and development in the late 19th and early 20th centuries. Its geographical and chronological framework has been clarified. It has been proven that Pan-Africanism originated from the initiative of the African diaspora in the late 19th and early 20th centuries. The 18th century is rather a stage of the awakening of Pan-African thought, the emergence of trends, within which a complex of ideas began to take shape, which later formed the conceptual core of this movement. It is emphasized that the ideological framework of Pan-Africanism began to be constructed precisely in the United States. Attention is paid to the influence of abolitionism and emigrationism on the development of the ideas of Pan-Africanism. Attention is drawn to the fact that, despite the diversity and debatability of definitions, most researchers tend to see Pan-Africanism as having at least two interpenetrating components: an intellectual tradition and a socio-political movement.
The decisions of the London Pan-African Conference of 1900, which will forever remain a landmark event, during which the goals and values of the movement were declared, as well as the Pan-African Congresses (1919, 1921, 1923, 1927, 1945), which contributed to raising international awareness of racism and colonialism, and laid the foundation for the political independence of African nations, are characterized. Attention is paid to the literary, philosophical and political movement “Negrity”, which became a certain branch of Pan-Africanism and was aimed at the cultural self-affirmation of all people of Africa and people of African descent.
It is concluded that Pan-Africanism became the “positive nationalism” on a continental scale that allowed African countries and peoples to realize the need for unity and cooperation for the sake of liberation from colonial oppression and further development.Стаття присвячена дослідженню першого ідейно-політичного руху в Африці – панафриканізму, його зародженню і розвитку наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. З’ясовано його географічні та хронологічні рамки. Доведено, що панафриканізм зародився з ініціативи африканської діаспори наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. XVIII ст. скоріше є етапом пробудження панафриканської думки, зародження тенденцій, у руслі яких почав формуватися комплекс ідей, що надалі склали концептуальне ядро цієї течії. Наголошується, що ідейні рамки панафриканізму почали конструюватися саме в США. Приділено увагу впливу аболіціонізму та еміграціонізму на розвиток ідей панафриканізму. Акцентовано увагу на тому, що незважаючи на різноманітність та дискусійність дефініцій, більшість дослідників схильні бачити в панафриканізмі, як мінімум, дві взаємопроникні складові: інтелектуальну традицію та суспільно-політичний рух.
Охарактеризовано рішення Лондонської Панафриканської конференції 1900 р., що назавжди залишиться знаковою подією, під час якої було продекларовано цілі та цінності руху, а також панафриканських конгресів (1919 р., 1921 р., 1923 р., 1927 р., 1945 р.), які сприяли підвищенню міжнародної обізнаності про расизм і колоніалізм та заклали основу для політичної незалежності африканських націй. Приділено увагу літературно-філософській і політичній течії «негритюд», яка стала певним відгалуженням панафриканізму і була спрямована на культурне самоутвердження всіх людей Африки та людей африканського походження.
Зроблено висновок, щопанафриканізм став тим «позитивним націоналізмом» в континентальному масштабі, який дозволив африканським країнам та народам усвідомити необхідність єднання та взаємодії заради звільнення з-під колоніального гніту та подальшого розвитку
Японія в «нову епоху» («令和») за часів Сіндзо Абе
No full textThe article analyzes the period of Japan’s entry into the new historical era of “reiva”, which is due to the ascent to the imperial throne of Prince Naruhito. The historical tradition in Japan regarding the name of the era is considered and the content of the new era is revealed. The role and place of the Confucian concept of building a state based on the “family” principle is analyzed. Traced the activities of Prime Minister Shinzo Abe during his second term in the period 2012-2020. The directions of Shinzo Abe’s economic policy are analyzed and its main activities are grouped. The main directions of the economic reforms of the Japanese Prime Minister and their impact on the standard of living of the Japanese are considered. The results of the country’s socio-economic development and transformational changes in the structure of the economy are presented. The main problems of the country's slow development are identified and formulated, which include the aging of the nation and the decline in labor productivity. The main challenges facing Japanese society at the present stage are formulated.
As a promising direction for implementing the proposed strategy, the concept of transition from an information society to a superintelligent one is considered, where intelligence and reason are the drivers of economic growth. A series of initiatives aimed at implementing the concept of superintelligence, which is currently being deepened and intensively promoted as “Society 5.0”, is presented. It is proved that information and communication technologies and artificial intelligence will play an important role in the concept.
The achievement of the article is the analysis of bilateral relations between Ukraine and Japan, the characteristics of trade and economic cooperation between the two countries are presented, the results and disadvantages of cooperation are clarified. It was found that Japan actively supports Ukraine in its war against the Russian Federation and provides significant financial assistance. Promising areas of cooperation between Ukraine and Japan have been predicted. It is concluded that the intensification of visits at the highest level will contribute to the development of relations with promising partners and create new opportunities for mutual development.У статті проаналізовано період входження Японії в нову історичну епоху «рейва», що зумовлений сходженням на імператорський престол принца Нарухіто. Розглянуто історичну традицію в Японії щодо назви епохи та розкрито зміст нової епохи. Проаналізовано роль і місце конфуціанської концепції побудови держави на основі принципу «сім’ї». Прослідковано діяльність прем’єр-міністра Сіндзо Абе за період його другої каденції протягом періоду 2012–2020 рр. Проаналізовано напрями економічної політики Сіндзо Абе та згруповані її основні заходи. Розглянуті основні напрями економічних реформ японського прем’єр-міністр та їх вплив на рівень життя японців. Представлені результаті соціально-економічного розвитку країни та трансформаційні зміни в структурі економіки. Виявлені та сформульовані основні проблеми повільного розвитку країни, до яких відносяться – старіння нації та зниження продуктивності праці. Сформулювані основні виклики з якими стикається японське суспільство на сучасному етапі.
В якості перспективного напряму реалізації запропонованої стратегії розглянуто концепцію переходу від інформаційного суспільства до надрозумного, де драйверами економічного зростання є інтелект та розум. Представлено серію ініціатив, спрямованих на реалізацію концепції надрозумного, що нині поглиблюється та інтенсивно пропагується як «Суспільство 5.0». Доведено, що в концепції важливу роль відіграватимуть інформаційно-комунікаційні технології та штучний інтелект.
Здобутком статті є аналіз двосторонніх відносин між Україною та Японією, представлена характеристика торгово-економічного співробітництва між двома країнами, з’ясовано результати та недоліки співробітництва. З’ясовано, що Японія активно підтримує Україну в її війні проти РФ та надає значну фінансову допомогу. Спрогнозовано перспективні напрями співробітництва між Україною та Японією. Зроблено висновок про те, що активізація візитів на найвищому рівні сприятимуть розбудові відносини з перспективними партнерами та створюватиме нові можливості для взаємного розвитку
Вибори німецького бундестагу 2025 р.: внутрішньополітичні і зовнішньополітичні наслідки
Get PDFThe article analyzes the features of the early elections of the German Bundestag on February 23, 2025. The elections were early, which was due to the collapse of the coalition of the Social Democrats, the Green Party and the Free Democrats. The purpose of the article is to study the domestic and foreign policy consequences of the Bundestag elections. The research methodology is based on the principles of historicism, problem-chronological, historical-comparative methods. The scientific novelty of the article is due to the coverage of the political alignment of forces in the Bundestag after the elections and their impact on the domestic and foreign policy aspects of Germany’s development. The conclusions note that German politics is “stuck” between the politics of values and the politics of interests. German left and right populists, who found themselves outside the ruling coalition, are united in preventing a new war with Russia. German citizens who practice Islam voted for the Left Party, the Social Democrats and the Sarah Wagenknecht Alliance in these elections. Coalition negotiations were complicated by expectations of a global economic recession. This made it difficult to reindustrialize the German economy. The coalition agreement was based on moderate reforms, restrictions on migration, and Keynesian methods of industrial policy. Many of the coalition policy objectives were not detailed and their conditional implementation was postponed until the end of the legislative period of the Christian Democrats, the Christian Social Union and the Social Democrats at the head of the German federal government.У статті проаналізовані особливості дострокових виборів німецького бундестагу 23 лютого 2025 р. Достроковість виборів була обумовлена розпадом коаліції соціал-демократів, партії зелених і партії вільних демократів. Метою статті є дослідження внутрішньополітичних і зовнішньополітичних наслідків виборів бундестагу. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, проблемно-хронологічному, історико-порівняльному методах. Наукова новизна статті обумовлена висвітленням політичної розстановки сил у бундестазі після виборів та їхнього впливу на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні аспекти розвитку Німеччини. У висновках зазначається, що німецька політика «застрягла» між політикою цінностей і політикою інтересів. Німецькі ліві і праві популісти, які опинились за межами правлячої коаліції, солідарні щодо недопущення нової війни з Росією. Німецькі громадяни, які сповідують іслам, на цих виборах голосували за Ліву партію, соціал-демократів і «Союз Сари Вагенкнехт». Коаліційні переговори ускладнювались очікуванням рецесії світової економіки. Це ускладнювало реіндустріалізацію німецької економіки. Коаліційна угода ґрунтувалась на поміркованих реформах, обмеженні міграції, кейнсіанських методах промислової політики. Чимало задач коаліційної політики не деталізовані та їхня умовна реалізація відкладалась до закінчення легіслативного періоду діяльності християнських демократів, християнсько-соціального союзу і соціал демократів на чолі федерального уряду Німеччини
Антон Денисович Бутейко: дипломат і державник незалежної України
Get PDFThis article is devoted to the study of the life path, professional activity, and state-building contribution of Anton Denysovych Buteyko – an outstanding Ukrainian diplomat, politician, and public figure who played a key role in shaping the foreign policy system of independent Ukraine.
The paper provides a comprehensive analysis of A.D. Buteyko’s personal development, his educational trajectory from a student at the International Faculty of Taras Shevchenko Kyiv State University to a highly professional diplomat. Special attention is given to the transformation of his worldview – from a Soviet diplomatic official to a committed Ukrainian statesman.
The author thoroughly examines the main stages of Buteyko’s diplomatic career: his service within the Ministry of Foreign Affairs of the Ukrainian SSR, his activity in the early years of Ukraine’s independence, and his work as Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine to the USA, Romania, and other countries. Particular focus is placed on his role as First Deputy Minister for Foreign Affairs of Ukraine and his contribution to the development of conceptual foundations of the young state's foreign policy.
A significant part of the research is dedicated to A.D. Buteyko’s role in shaping Ukraine’s Euro-Atlantic course, his participation in negotiations on nuclear disarmament, territorial integrity, and security policy. His input in preparing strategic international agreements that determined Ukraine’s place in the international arena is examined in detail.
The article also analyzes the diplomat’s civic and political activity, his role in parliamentary work and lawmaking, expert and publicist output. Special attention is paid to the formation of a diplomatic school and the mentoring of a new generation of Ukrainian diplomats, influenced by A.D. Buteyko’s professional principles.
Based on archival materials, colleagues’ recollections, and personal documents of the diplomat, the article reconstructs his views on key foreign policy processes, his strategic vision of Ukraine’s place in the system of international relations, and his methodological approaches to diplomatic work.
This research is interdisciplinary, combining the methodology of historical science, political science, and diplomatic studies, which allows a comprehensive exploration of A.D. Buteyko’s role as a founder of modern Ukrainian diplomacy.Стаття присвячена дослідженню життєвого шляху, професійної діяльності та державницького внеску Антона Денисовича Бутейка – видатного українського дипломата, політика та громадського діяча, який відіграв ключову роль у становленні зовнішньополітичної системи незалежної України.
У роботі комплексно розглянуто формування особистості А.Д. Бутейка, його освітній шлях від студента міжнародного відділення Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка до високопрофесійного дипломата. Особлива увага приділяється аналізу трансформації його світогляду від радянського дипломатичного працівника до переконаного українського державника.
Автори докладно висвітлюють основні етапи дипломатичної кар’єри Антона Бутейка: роботу в системі МЗС УРСР, діяльність у перші роки незалежності України, виконання обов’язків на посадах Надзвичайного і Повноважного Посла України в США, Румунії та інших країнах. Окремо аналізується його діяльність на посаді першого заступника Міністра закордонних справ України та внесок у розробку концептуальних засад зовнішньої політики молодої держави.
Значна частина дослідження присвячена ролі А.Д. Бутейка у формуванні євроатлантичного курсу України, його участі в переговорних процесах з питань ядерного роззброєння, територіальної цілісності та безпекової політики. Детально розглянуто його внесок у підготовку стратегічних міжнародних договорів, що визначили місце України на міжнародній арені.
У статті також аналізується громадсько-політична діяльність дипломата, його роль у парламентській роботі та законотворчості, експертна діяльність і публіцистичний доробок. Окрему увагу приділено формуванню дипломатичної школи та вихованню нового покоління українських дипломатів під впливом професійних принципів А.Д. Бутейка.
На основі архівних матеріалів, спогадів колег та особистих документів дипломата реконструйовано його погляди на ключові зовнішньополітичні процеси, стратегічне бачення місця України в системі міжнародних відносин та методологічні підходи до дипломатичної роботи.
Дослідження має міждисциплінарний характер, поєднуючи методологію історичної науки, політології та дипломатичних студій, що дозволяє всебічно розкрити постать А.Д. Бутейка як фундатора сучасної української дипломатії
Микола Петрович Макаревич: життя та внесок в українську дипломатію
No full textThe article is dedicated to a comprehensive study of the life path and professional activity of Mykola Petrovych Makaryevych, one of Ukraine’s prominent diplomats, whose career became an important element in the formation of the foreign policy of independent Ukraine. The article focuses on analyzing his biography, covering his early years, education, and the gradual development of his role as a statesman and diplomat, who played an active part in the early years following Ukraine’s declaration of independence in 1991. The authors thoroughly examines key stages of his professional career, particularly his work in key positions within the Ministry of Foreign Affairs, where Makaryevych contributed to shaping the foundations of the diplomatic service of the young state.
Special attention is given to Makaryevych’s contribution to the development of Ukraine’s bilateral relations with other countries, which became critically important at a time when the country sought international recognition and the establishment of strong partnerships. The article emphasizes his role in strengthening Ukraine’s position on the international stage, particularly through his participation in negotiations, signing agreements, and advancing national interests in the complex geopolitical conditions of the post-Soviet space. His influence on the institutional development of Ukrainian diplomacy is also highlighted; including efforts in training personnel and improving the structures of the Ministry of Foreign Affairs during a time when resources were limited and challenges were unprecedented.
The authors analyzes Makaryevych’s work as an example of combining professionalism, strategic thinking, and dedication to state principles, which allowed him to effectively navigate uncertainty and transformations. The article underscores that his efforts contributed to establishing Ukraine as a subject of international relations rather than merely an object of external influence, having a long-term impact on the country’s foreign policy direction. The challenges Makaryevych faced are also discussed, particularly the need to balance internal constraints with external pressures, which added complexity to his diplomatic mission.
The article emphasizes the importance of preserving the historical memory of figures like Mykola Makaryevych, whose work became a cornerstone of modern Ukrainian diplomacy. The authors argues that thorough academic research into his life and contributions is necessary not only to honor the past but also to reflect on lessons that can be applied to Ukraine’s current foreign policy challenges. In the context of contemporary global and regional threats, such as aggression from Russia and Ukraine’s integration into European structures, Makaryevych’s legacy becomes especially relevant, serving as an inspiration for the new generation of diplomats. Thus, the article highlights the necessity of further study of his work as part of the broader history of Ukraine’s state-building and its place in the world.Стаття присвячена всебічному дослідженню життєвого шляху та професійної діяльності Миколи Петровича Макаревича, одного з видатних українських дипломатів, чия кар’єра стала важливим елементом у формуванні зовнішньої політики незалежної України. У статті основна увага приділяється аналізу його біографії, охоплюючи ранні роки, освіту та поступовий розвиток його ролі як державного діяча та дипломата, який відіграв активну роль у перші роки після проголошення незалежності України у 1991 році. Автори ґрунтовно розглядають ключові етапи його професійної кар’єри, зокрема його роботу на ключових посадах у Міністерстві закордонних справ, де М. Макаревич сприяв формуванню основ дипломатичної служби молодої держави.
Особлива увага приділяється внеску М. Макаревича у розвиток двосторонніх відносин України з іншими країнами, що стало критично важливим у той час, коли країна прагнула міжнародного визнання та встановлення міцних партнерських відносин. У статті підкреслюється його роль у зміцненні позицій України на міжнародній арені, зокрема через участь у переговорах, підписання угод та просування національних інтересів у складних геополітичних умовах пострадянського простору. Також підкреслюється його вплив на інституційний розвиток української дипломатії, включаючи зусилля з навчання персоналу та вдосконалення структур Міністерства закордонних справ у часи обмеженості ресурсів та безпрецедентних викликів.
Автори аналізують роботу Макаревича як приклад поєднання професіоналізму, стратегічного мислення та відданості державним принципам, що дозволило йому ефективно долати невизначеність та трансформації. У статті підкреслюється, що його зусилля сприяли становленню України як суб’єкта міжнародних відносин, а не просто об’єкта зовнішнього впливу, що мало довгостроковий вплив на напрямок зовнішньої політики країни. Також обговорюються виклики, з якими зіткнувся М. Макаревич, зокрема необхідність балансування внутрішніх обмежень із зовнішнім тиском, що ускладнювало його дипломатичну місію.
У статті наголошується на важливості збереження історичної пам’яті про таких постатей, як Микола Макаревич, чия робота стала наріжним каменем сучасної української дипломатії. Автори стверджують, що ґрунтовне академічне дослідження його життя та внеску необхідне не лише для вшанування минулого, але й для роздумів над уроками, які можна застосувати до сучасних зовнішньополітичних викликів України. У контексті сучасних глобальних та регіональних загроз, таких як агресія з боку Росії та інтеграція України до європейських структур, спадщина М. Макаревича стає особливо актуальною, слугуючи натхненням для нового покоління дипломатів. Таким чином, стаття підкреслює необхідність подальшого вивчення його творчості як частини ширшої історії державотворення України та її місця у світі