Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Пограбування культурних цінностей Європи для музею фюрера у Лінці
Get PDFThe article analyzes the activities of the Nazi “Special Mission Linz”, its organization and preparations for the opening of the Fuhrer-Museum in Linz. By A. Hitler’s design, Berlin was supposed to become a kind of Rome, and Linz – to become the European capital of world art. Although this museum was never established, its creation project and precious collections, most of which were seized from Jewish families, deserve a great deal of attention, and the connected with it secrets continue to be a concern of mankind. The crucial role in the selection and formation of the creating museum's expositions was played by its leaders. They took charge of future museum and selected for it the most precious items of the looted collections of Europe, coordinating the process of museum’s filling with Hitler.
The author finds out that the Fuhrer-Museum in Linz expositions consisted mainly of art collections of Jews. The main criterion for the selection of valuable pieces of art for the museum was its belonging to the European high art.
The article analyzes the components of the “mission’s” activities, outlines the routes of the artworks, which got into the museum collections in different ways. Besides, significant attention is paid in the article to the key figures: architects whose projects were approved by the Fuhrer, leaders of the museum in Linz – art historians and other executors who were directly involved in organizing and conducting of a large-scale looting of cultural property in Europe. The author notes that the purpose of the “Special Mission Linz”, was, inter alia, to find artworks created by masters of “Aryan” birth. The study emphasizes that such kind of museum establishment was an attempt to prove the greatness and steadfastness of the German Reich. It is noted in the article that Hitler was planning to build cultural centers in Königsberg and Drontheim (Norway) during the war. The Fuhrer wanted to establish a museum with cultural property from Eastern Europe in Königsberg, and the artworks of German authors were supposed to decorate the exposition of the newly created museum in Drontheim – the northernmost center of the future Great Empire. The fact that the Fuhrer-Museum in Linz was never built does not give any grounds to reject the facts of systematic looting and confiscation of cultural property that were conducting during many years of Nazi rule.У статті проаналізовано діяльність нацистської «місії Лінц», організацію і підготовку до створення нею «Музею фюрера у Лінці». Берлін, за замислом А. Гітлера, мав стати своєрідним Римом, а Лінц – європейською столицею світового мистецтва. Хоча цьому музею так і не судилося бути створеним, однак проєкт його створення і його дорогоцінні колекції, які у переважній більшості були конфісковані у єврейських родин, заслуговують на велику увагу, а таємниці, пов’язані з цим продовжують хвилювати людство. Велику роль у підборі і формуванні експозицій музею, який перебував у процесі створення, відігравали його керівники. Вони опікувалися ним і відбирали найцінніше з пограбованих колекцій Європи, узгоджуючи наповнення музею з А. Гітлером.
Автор з’ясовує, що експозиції «Музею фюрера у Лінці» складалися переважно з мистецьких колекцій євреїв. Для здійснення відбору цінних творів мистецтва головним критерієм була приналежність екземпляра, за баченням фюрера, до європейського «високого мистецтва».
Досліджуються складові діяльності «місії», окреслені маршрути переміщення творів живопису, що різними шляхами потрапляли до музейних фондів. Крім того, значну увагу у статті приділено ключовим особам, архітекторам, проєкти яких отримали схвалення фюрера, керівникам музею у Лінці – історикам мистецтв та іншим виконавцям, які брали безпосередню участь в організації і здійсненні масштабного пограбування культурних цінностей на території Європи. Зазначено, що метою «місії Лінц» був, окрім іншого, пошук предметів, створених майстрами «арійського» походження. Підкреслено, що створення музею такого роду було спробою довести велич і непохитність Німецького рейху. У статті наголошується, що у ході війни Гітлер планував спорудження культурних центрів у Кенігсберзі і Дронтгеймі (Норвегія). Встановлено, що у Кенігсберзі фюрер хотів заснувати музей з культурними цінностями зі Східної Європи, у Дронтгеймі – найпівнічнішому центрі майбутньої Великої імперії, експозиції новоствореного музею повинні були прикрашати твори німецьких майстрів. Той факт, що музей фюрера у Лінці так і не був побудований, не дає підстав відкидати проведені заходи систематичного грабунку і конфіскації культурних цінностей, які здійснювалися протягом багатьох років панування нацизму
«Азійсько-Тихоокеанська мрія» – китайський проєкт регіональної інтеграції
No full textIn the 21st century, China has significantly strengthened its role in world historical processes. In 40 years of reform and openness, China has not only become a world leader in economic development, it has also become an active player in the world political arena. China began to show greater interest in world development and at the same time began to actively integrate into the world community, seeking to prove the global benefits of cooperation with China. The Chinese leadership believes that China cannot stand aside from world processes and, like the rest of the world, be held hostage to the policies of other countries and bear the brunt of all the negative consequences of such policies. As a result, it was taken a course for active integration with the world community and strengthening China’s participation and influence in world processes. For this purpose, several strategic strategies have been developed to achieve a specific goal, including “going abroad”, “globalizing”, “internationalizing” and others. At the same time, the strengthening of integration processes in the world could not leave the country’s leadership indifferent, so China began to pay more attention to participation in both global and regional integration processes. One such area was China’s accession to the Asia-Pacific Economic Cooperation (APEC) in 1991. These areas have identified three key aspects of the Asia-Pacific Dream concept: development and economic cohesion, the unification of Asia with an emphasis on harmony, mutual benefit and prosperity in the region. The China Asia-Pacific Dream initiative aims to maintain stable and friendly partnerships with neighboring countries in order to build mutual trust. China has identified a number of common challenges that the parties must address in order to build an Asian community. China hopes to work with its partners to create a beautiful region that will lead the world, benefit all parties and bring prosperity to future generations. In this context, the Chinese leadership has identified a number of areas for development for the Asia-Pacific region.У ХХІ столітті Китай значно посилив свою роль в світових історичних процесах. За 40 років політики реформ та відкритості Китай не тільки перетворився на країну-лідера в світовому економічному розвитку, він також став активним гравцем на світовій політичній арені. Китай почав виявлять більший інтерес до світового розвитку і поряд з цим почав активно інтегруватись у світове співтовариство, прагнучи довести світові переваги від співпраці з Китаєм. Керівництво країни вважає, що Китай не може стояти осторонь світових процесів, і як решта країн світу бути заручником політики інших країн та нести тягар усіх негативних наслідків від такої політики. В результаті було взято курс на активну інтеграцію з світовим співтовариством та посилення участі та впливу Китаю в світових процесах. З цією метою було розроблено кілька стратегічних стратегій спрямованих на досягнення визначеної мети серед яких – «йти зовні», «глобалізуватись», «інтернаціоналізуватись» та інші. Водночас посилення інтеграційних процесів в світі не могло залишити керівництво країни байдужими, тому Китай почав приділяти більшої уваги до участі як в глобальних так і регіональних інтеграційних процесах. Одним з таких напрямків стало приєднання Китаю в 1991 р. до форму Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Визначено три аспекти для майбутнього АТЕС, а саме: поглиблена регіональна економічна інтеграція; сприяння інноваційному розвитку, економічна реформа та зростання; посилення всебічного розвитку інфраструктури та з’єднання. Ці напрями визначили три ключові аспекти концепції «Азійсько-Тихоокеанської мрії» – розвиток та економічна з’єднаність, об’єднання Азії з акцентом на гармонію, взаємну вигоду та процвітання в регіоні. Китайська ініціатива «Азійсько-Тихоокеанської мрії» спрямована на підтримку стабільних та дружніх партнерських стосунків з сусідніми країнами, з метою формування взаємодовірчих відносин. Китай розраховує спільно з партнерами створити прекрасний регіон, який поведе за собою світ, сприятиме всім сторонам та принесе процвітання майбутнім поколінням. В цьому контексті керівництво Китаю визначило низку напрямків розвитку для АТР
Багатовекторна зовнішня політика Узбекистану як важливий засіб вирішення соціально-економічних проблем країни
Get PDFThe article elucidates the internal problems of Uzbekistan among which one should mention the problem of poverty, mass unemployment, shortage of arable land and water resources, serious ecological problems. To a high degree these problems have been caused by a rapid growth of population. Uzbekistan tries to solve these problems by means of liberal market reforms and the multi-vector foreign policy developing political, economic and trade relations at the same time with different countries, in particular with China, the USA, the EU, Turkey, South Korea, Russia and other countries-members of the Eurasian Economic Union (EAEU). It was shown that volumes of trade of Uzbekistan with the Western countries as well as the level of Western investments remain at least now not high. The conclusion is drawn that for the USA Uzbekistan presents the interest mainly in geopolitical, military and strategic aspects, especially now after the US troops left Afghanistan. The EU is more than the USA interested in developing the trade and economic relations with Uzbekistan. The new agreement between Uzbekistan and the EU on enlarged partnership and cooperation will create more favorable conditions for economic cooperation and trade, growth of European investments into economy of Uzbekistan. Nevertheless it seems that the factor of geographic remoteness of Uzbekistan from Europe will not make it possible for the EU countries to occupy the same place in external economic links of Uzbekistan as the countries-neighbours such as China, Russia and other countries-members of the EAEU. It is shown that China is the most important trade and economic partner of Uzbekistan. China considers Uzbekistan as the important transit country with transport corridors indispensable for transportation first of all of Chinese goods to the countries of Europe and other regions of the world. The Chinese investments into economy of Uzbekistan are constantly growing. The Eurasian Economic Union (EAEU), in particular Russia and Kazakhstan, is also the most important trade and economic partner of Uzbekistan. Besides, Russia is the biggest labour market for millions of Uzbek migrant workers. Within the EAEU the common labour market was created, migrant workers who are citizens of the countries-members of the EAEU enjoy the social rights of the country of stay and may freely move over territories of the countries-members of the EAEU. This fact is especially important for Uzbekistan which is interested in improving living conditions of its migrant workers. Besides, as the facts show, the economic integration within the EAEU does not prevent the governments of the countries-members of the EAEU from developing intensive political and economic relations with different countries. Taking into account the complex of acute socio-economic, ecological and demographic problems facing Uzbekistan it seems that in the future one cannot completely exclude the possibility of membership of Uzbekistan in the EAEU especially if such a membership does not prevent the Uzbek government from pursuing the multi-vector foreign policy. The parliament of Uzbekistan approved the decision to obtain the status of observer at the EAEU. The EAEU granted this status to Uzbekistan in December 2020.В статті окреслені внутрішні проблеми Узбекистану, серед яких слід назвати проблему бідності, масового безробіття, нестачі сільськогосподарської землі і водних ресурсів, екологічні проблеми. Значною мірою ці проблеми обумовлені швидким зростанням населення. Узбекистан намагається вирішити ці проблеми шляхом ліберальних ринкових реформ та багатовекторної зовнішньої політики, розвиваючи одночасно політичні та торгово-економічні відносини з різними країнами, зокрема, з Китаєм, США, Євросоюзом, Туреччиною, Південною Кореєю, Росією та іншими країнами-членами Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). В статті показано, що обсяги торгівлі Узбекистану із західними країнами, а також обсяги західних інвестицій в економіку цієї країни в цілому залишаються, принаймні зараз, невисокими. Робиться висновок, що для США Узбекистан є цікавим головним чином в геополітичному і військово-стратегічному аспектах, особливо зараз, після виводу американських військ із Афганістану. ЄС значно більше, ніж США, зацікавлений в розвитку торгово-економічних відносин з Узбекистаном. Нова угода між Узбекистаном і ЄС про розширене партнерство і співробітництво створить більш сприятливі умови для економічного співробітництва і торгівлі, зростання європейських інвестицій в економіку Узбекистану. Проте, здається, що фактор географічної віддаленості Узбекистану від Європи не дасть можливості країнам Євросоюзу займати таке ж провідне місце в зовнішньоекономічних відносинах Узбекистану, яке зараз займають сусідні Китай, Росія та інші країни-члени ЄАЕС. Показано, що найважливішим торгово-економічним партнером Узбекистану є Китай, який розглядає Узбекистан як важливу транзитну країну, через територію якої проходять транспортні коридори для транспортування, перш за все, китайських товарів в країни Європи та інші регіони світу. Китайські інвестиції в економіку Узбекистану невпинно зростають. Євразійський економічний союз (ЄАЕС), зокрема, такі його члени як Росія і Казахстан, також є для Узбекистану найважливішим торгово-економічним партнером. Крім того, Росія є головним ринком праці для мільйонів узбецьких трудових мігрантів. В межах ЄАЕС був створений єдиний ринок праці, трудові мігранти-громадяни країн-членів ЄАЕС користуються соціальними правами країни перебування та можуть вільно пересуватися територією країн-членів ЄАЕС. Ця обставина особливо важлива для Узбекистану, який зацікавлений в покращенні умов перебування своїх трудових мігрантів. Крім того, як свідчать факти, економічна інтеграція в межах ЄАЕС не перешкоджає урядам країн-членів ЄАЕС розвивати інтенсивні політичні і економічні відносини з різними країнами. Враховуючи всю низку гострих соціально-економічних, екологічних і демографічних проблем, які стоять перед Узбекистаном, думається, що в майбутньому неможливо повністю виключати членство Узбекистану в ЄАЕС, особливо, якщо таке членство не завадить узбецькому керівництву й надалі проводити багатовекторну зовнішню політику. Парламент Узбекистану схвалив рішення брати участь в роботі ЄАЕС в якості спостерігача. В грудні 2020 р. ЄАЕС надав Узбекистану такий статус
Історична ретроспектива феномену популізму та політичної демагогії
Get PDFThe article gives a general description of the phenomenon of populism and political demagoguery through the prism of their historical development. The author pays special attention to the disclosure of the essence of the concepts of “populism” and “political demagoguery”, while defining their common features and differences. In particular, it is noted that despite their outward resemblance, populism and demagoguery are not identical. Thus, populism provides a much less negative way of gaining popularity among the masses than demagoguery, because demagogues speculate on the real problems of their audience, present events, views of the opponent in a false light, resort to falsification of facts. In modern political practice, populism is a much more complex and ambiguous phenomenon, and demagoguery is only one of its many tools and strategies. In this aspect, the concept of “politicking” is close in meaning, which, along with demagoguery, is one of the negative manifestations of populism.
The article also makes one of the first attempts to identify the main periods of historical development of populism and political demagoguery, while determining the main directions of their evolution. At the same time, examining populism and political demagoguery in historical retrospect, we can also conclude that the objective conditions for the emergence of these socio-political phenomena were related to the social trend, according to which the masses are only the object of politics. Subjective preconditions for the emergence and spread of populism are caused by the imperfection of the relationship “domination – subordination”, the dominance of mass society. In general, the study concludes that the functioning and prevalence of populism and political demagoguery in modern political systems is characterized by its determinism of cultural, historical, political characteristics of countries.У статті дається узагальнююча характеристика феномену популізму та політичної демагогії через призму їхнього історичного розвитку. Автор звертає особливу увагу на розкритті сутності понять «популізм» та «політична демагогія», визначаючи при цьому їхні як спільні риси так і відмінності. Зокрема зазначається, що незважаючи на свою зовнішню схожість, популізм та демагогія не є тотожними. Так популізм передбачає значно менш негативний спосіб отримання популярності серед мас, ніж демагогія, оскільки демагоги спекулюють реальними проблемами своєї аудиторії, представляють події, погляди опонента у фальшивому світлі, вдаються до фальсифікації фактів. У сучасній політичній практиці популізм виступає набагато складнішим та неоднозначним явищем, а демагогія є лише одним із багатьох його інструментів і стратегій. У цьому аспекті близьким за змістом є поняття «політиканство», яке, разом із демагогією, є одним з негативних проявів популізму.
У статті також здійснюється одна з перших спроб визначити основні періоди історичного розвитку популізму та політичної демагогії, визначаючи при цьому основні напрямки їхньої еволюції. Поряд з цим, досліджуючи популізм та політичну демагогію в історичній ретроспективі, можна також зробити висновок, що об’єктивні умови виникнення цих суспільно-політичних явищ були пов’язані із соціальною тенденцією, у відповідності до якої маси є лише об’єктом політики. Суб’єктивні передумови для виникнення та поширення популізму викликані недосконалістю відносин «панування-підпорядкування», домінуванням масового суспільства. В досліджені робиться узагальнюючий висновок, що функціонування та поширеність популізму і політичної демагогії у сучасних політичних системах характеризується його детермінованістю культурними, історичними, політичними особливостями країн
Контроверсійні практики в історії сербо-хорватських відносин
Get PDFThe article examines Serbo-Croatian conflict in the XX - early XXI centuries. The history of the formation of the Serbian and Croatian statehood is analyzed; the reasons for the confrontation between two close Slavic peoples are determined and the evolution of their relationship is highlighted; clarified the determinants that determine the antagonistic nature and demonstrative cruelty of the Serbo-Croatian confrontation. The formation after the “Patriotic War” of 1991-1995 of two parallel “worlds” was stated, as a result of which the Croatian and Serbian communities hardly intersect in everyday life. Constant quarrels and fights on ethnic grounds, burning of flags and desecration of state symbols have been and remain daily occurrences from the very beginning of reintegration, and war criminals convicted by an international tribunal are perceived by the two communities as national heroes and defenders of the Motherland. It points to the gradual aggravation of interethnic confrontation in Croatia and the growth of xenophobic sentiments, which has been observed recently.
The conclusion about the failure of past and modern attempts to establish Serbo-Croatian cooperation in building a common future has been substantiated. It is emphasized that the Serbo-Croatian conflict does not look exhausted, not only because of the heavy burden of the past, which causes mutual accusations and long-standing hatred. Attention is drawn to the fact that this confrontation is primarily about the future - about the fate of various national projects. The mirage of “Greater Serbia” still tempts a significant part of the Serbs, who are hatching revanchist intentions, while the Croats are determined to defend their won independence. Accordingly, under certain international conditions, the confrontation of political ambitions in the Balkans can easily flare up with renewed vigor, once again confirming the reputation of this region as a “powder keg” of Europe.У статті досліджується сербо-хорватський конфлікт в ХХ – на початку ХХІ ст. Проаналізовано історію становлення сербської і хорватської державності; визначено причини конфронтації між двома близькими слов’янськими народами та висвітлено еволюцію їх взаємовідносин; з’ясовано детермінанти, які обумовлюють антагоністичний характер і демонстративну жорстокість сербо-хорватського протистояння. Вказано на формування після «Вітчизняної війни» 1991-1995 рр. двох паралельних «світів», внаслідок чого хорватська та сербська общини майже не перетинаються у повсякденному житті. Констатовано, що постійні сварки та бійки на національному ґрунті, спалення прапорів і паплюження державної символіки як були, так і залишаються буденними явищами від самого початку реінтеграції, а засуджені міжнародним трибуналом військові злочинці сприймаються обома громадами як національні герої та захисники Батьківщини. Акцентовано увагу на поступовому загостренні міжнаціонального протистояння в Хорватії та зростанні ксенофобських настроїв, що спостерігається останнім часом.
Обґрунтовано висновок про безуспішність давніх і сучасних спроб налагодити сербсько-хорватське співробітництво у побудові спільного майбутнього. Наголошується, що сербсько-хорватський конфлікт не виглядає вичерпаним не лише через важкий тягар минулого, який зумовлює взаємні звинувачення і застарілу ненависть. Підкреслюється, що в цьому протистоянні нині мова йде, передусім, про майбутнє – про долю різних національних проектів. Міраж «Великої Сербії» й досі спокушає значну частину сербського суспільства, що плекає реваншистські настрої, тоді як хорвати сповнені рішучості захистити завойовану незалежність. Відповідно, за певних міжнародних умов, протистояння політичних амбіцій на Балканах може легко знову спалахнути з новою силою, в черговий раз підтвердивши реноме цього регіону як «порохової діжки» Європи
Розвиток публічної історії в Австралії
Get PDFThe present article is aimed at demonstrating the importance of new for Ukrainian historiography direction of public history, for the country’s development and for strengthening its stance at the international arena. Australia is taken for an example, as it has turned from once remote Terra Incognita into one of the leading nations of the modern world. It is emphasized that, regardless of attainments, the identity issue is still as urgent as to other countries in the conditions of a global crisis. The sources of the public history trend are revealed, explained are the factors conducive to its spread planet-wise, attention is brought to the fact that this trend has become a natural result of developments in the science of history in the Western civilization, encompassing countries of Europe, the Americas, and Australia. The latter, being a ramification of the Western civilization branch, has adopted the guidelines outlined by American scholars, driven by pragmatic considerations.
Steps are determined in the institutionalization of the said direction, a characteristic is given to the activities of the Australian Center of Public History at Sydney Technology University, of the journal “Public History Survey”, as well as to the specifics of their work in the digital era under the motto: “History for the public, about the public, together with the public”. The same motto is leading the historians working with local and family history, cooperating with the State in the field of commemoration, placing great importance on museums, memorials, monuments. Considering national holidays, particular attention is given to the National Day of Apology, reflecting the complications of Australian history. Like American public history, the Australian one began to give much attention to those groups of population that were previously omitted by the focus of research, namely, the aborigines.
A conclusion is made regarding the importance of history in general and public history in particular for the implementation of the national identity policy – an important token of the nation’s stable and successful progress.Пропонована до уваги розвідка має на меті продемонструвати важливість нового для української історіографії напрямку публічної історії для розвитку країни і для зміцнення її позицій на міжнародній арені. В якості прикладу обрано Австралію, яка перетворилася із колись віддаленої Terra Incognita на одну з провідних держав сучасного світу. Акцентовано на тому, що попри досягнуті успіхи, проблема ідентичності стоїть так само гостро, як і перед іншими країнами в умовах глобальної кризи. З’ясовуються витоки тренду публічної історії, пояснюються фактори, що сприяти його поширенню планетою, звертається увага, що цей тренд став закономірним результатом розвитку історичної науки західної цивілізації, яка обіймає країни Європи, Америки, Австралії. Остання, є відгалуженням західної цивілізаційної гілки, сприйняла орієнтири, накреслені американськими науковцями, здійснені на прагматичних засадах.
Визначено кроки в інституціоналізації названого напрямку, характеризується діяльність Австралійського центру публічної історії при Сіднейському технологічному університеті, часопису «Огляд публічної історії», а також особливості їхньої роботи у діджитальну еру під гаслом: «Історія для публіки, про публіку, разом із публікою». Під цим же гаслом публічні історики працюють з локальною і сімейною історією, співробітничають з державою у сенсі комеморації, для якої важливі музеї, меморіали, пам’ятники. При розгляді національних свят, особлива увага приділена Національному дню вибачень, що є віддзеркаленням складності австралійської історії. Подібно до американської публічної історії, австралійська також велику увагу стала приділяти тим групам населення, які раніше не входили до кола інтересів дослідників, а саме аборигенам.
Робиться висновок щодо значення історії в цілому і публічної історії зокрема для здійснення політики національної ідентичності – важливої запоруки стабільного і успішного розвитку держави
Історичні передумови та особливості розвитку українсько-литовської співпраці
Get PDFThe aim of the study is to analyze the process of formation and development of Ukrainian and Lithuanian interstate relations in the political sphere during the 1990s of the XX century – the beginning of the XXI century as the most effective and mass form of communication between the two countries. The research methodology is based on the fundamental principles of scientific knowledge: historicism, consistency and objectivity. At the same time, the methodological structure of the article provides for the analysis of the foreign policy of the Republic of Lithuania at three levels: theoretical and conceptual (analysis of the ideological and theoretical foundation of foreign policy in the context of the new geopolitical situation in Europe and the new realities and challenges of the modern system of international relations); doctrinal (analysis of foreign policy concepts and regulatory support for foreign policy); practical and political (analysis of the implementation of priority areas of foreign policy and the political and strategic course of both countries). The scientific novelty lies in the implementation of a systematic analysis of the development of Ukrainian and Lithuanian relations in the late XX – early XXI centuries, showing their development in a pan-European context, taking into account the geopolitical priorities of Ukraine and Lithuania. Conclusions. It was found out that the political sphere is the main area of cooperation in which Ukraine and the Republic of Lithuania actively cooperate and are mutually interested, which in turn acted as an imperative for establishing relations in the field of economy, culture, security and defense. In this context, the experience of the Republic of Lithuania should be taken into account, in which the consensus of political forces on the country’s foreign policy orientation was reached almost immediately after the declaration of independence.Метою дослідження є аналіз процесу становлення і розвитку українсько-литовських міждержавних відносин у політичній сфері продовж 1990-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. як найбільш результативної та масової форми спілкування між двома країнами. Методологія дослідження грунтується на основоположних принципах наукового пізнання: історизму, системності та об’єктивності. Водночас, методологічна структура статті передбачає аналіз зовнішньої політики Литовської Республіки на трьох рівнях: теоретико-концептуальному (аналіз ідейно-теоретичного фундаменту зовнішньої політики в контексті нової геополітичної ситуації в Європі та нових реалій й викликів сучасної системи міжнародних відносин); доктринальному (аналіз зовнішньополітичних концепцій і нормативно-правового забезпечення зовнішньої політики); практико-політичному (аналіз реалізації пріоритетних напрямів зовнішньої політики і політико-стратегічного курсу обох держав. Наукова новизна полягає у здійсненні системного аналізу розвитку українсько-литовських відносин кінця ХХ – початку ХХІ ст., показано їх розвиток у загальноєвропейському контексті із врахуванням геополітичних пріоритетів України та Литви. Висновки. З’ясовано, що серед основних сфер співробітництва в яких Україна та Литовська Республіка здійснюють активну співпрацю та обопільно зацікавлені є політична сфера, що в свою чергу виступила імперативом налагодження відносин у галузі економіки, культури, безпеки та оборони. У цьому контексті якраз і варто брати до уваги досвід Литовської Республіки, у якій консенсус політичних сил стосовно питань зовнішньополітичної орієнтації країни був досягнутий майже одразу після проголошення незалежності
Латвія – НАТО: інтеграція і співпраця в регіоні Балтійського моря
Get PDFThe article uses the methodology of geopolitics analysis to identify the basic characteristics of NATO’s current policy towards Latvia and the rest of the Baltic Sea countries. This region with the collapse of the former Soviet Union seemed to be one of the most stable in terms of military security. However, at present, especially after the Revolution of Dignity in Ukraine and the subsequent Russian aggression against our country, there is a noticeable increase in general tensions in the Baltics between NATO states and the Russian Federation and its allies. A study on the example of Latvia, devoted to the development of the military-political situation in the region, gives grounds to conclude that the current increase in the military presence in the Baltics is due to the need to strengthen the protection of the Baltic States from the Russian threat. The latter does not rule out the possibility of further NATO expansion not only to the East but also to the North at the expense of Sweden and Finland. Modern events in the Baltic region can be characterized as part of the next stage of the positional game on the world “chessboard”, where today the winning situation for the Anglo-Saxon strategy is obvious. At the same time, Russia’s geopolitical interests in the Baltic area, including Latvia, have remained virtually unchanged. The western vector of the republic’s development only strengthened Moscow’s attention through deeper and timely monitoring and analysis of the situation in its western neighbors in order to prevent the final and irreversible exit of the Baltic countries from the sphere of Russian influence.
The article is intended to help Ukraine to understand and study the unique experience of the transition of a certain post-Soviet country from one political state to another, which is needed not so much for history, but for the purpose of developing modern political and diplomatic methods of cooperation with the leadership of Latvia, as well as the practical application of its experience in its activities on the path of Euro-Atlantic integration. The focus of NATO and, first of all, the United States, on strengthening its presence in the Baltic Sea region is capable of influencing the relations between the Baltic countries that have developed as a result of many years of cooperation. The emphasis on the military component clearly outlines the differences in approaches between NATO member states (Denmark, Poland, Germany, the Baltic countries and Norway), neutral states (Sweden, Finland) and the CSTO allies (Russia and Belarus).У статті шляхом методології аналізу геополітики визначені базові характеристики актуальної політики НАТО щодо Латвії та решти країн Балтійського моря. Даний регіон з розпадом колишнього СРСР уявлявся одним з найбільш стабільних з точки зору військової безпеки. Однак на даний час, особливо після Революції гідності в Україні та подальшої російської агресії проти нашої країни, на Балтиці помітне зростання загальної напруженості між державами НАТО та Російською Федерацією з її союзниками. Проведене дослідження на прикладі Латвії, присвячене розвитку військово-політичної ситуації в регіоні, дає підстави для висновку про те, що нинішнє нарощування військової присутності в Прибалтиці пов’язано з необхідністю посилення захисту балтійських країн від російської загрози. Останнє не виключає можливості подальшого розширення НАТО не лише на Схід, а й на Північ за рахунок Швеції і Фінляндії. Сучасні події в Балтійському регіоні можна охарактеризувати як частину чергового етапу позиційної гри на світовій «шахівниці», де станом на сьогодні виграшна ситуація для англосаксонської стратегії очевидна. Водночас, геополітичні інтереси Росії на балтійському напрямку, зокрема в Латвії, залишилися практично незмінними. Західний вектор розвитку республіки лише посилив увагу Москви шляхом більш глибокого і своєчасного моніторингу та аналізу ситуації у її західних сусідів з метою запобігти остаточному і незворотному виходу балтійських країн зі сфери російського впливу.
Стаття покликана посприяти осмисленню і вивченню Україною унікального досвіду переходу певної пострадянської держави з одного політичного стану в інший, що потрібно не стільки для історії, скільки з метою опрацювання сучасних політико-дипломатичних методів співробітництва з керівництвом Латвії, а також практичного застосування її досвіду в своїй діяльності на шляху євроатлантичної інтеграції. Націленість НАТО і в першу чергу США на посилення своєї присутності в регіоні Балтійського моря здатна вплинути на сформовані в результаті багаторічної співпраці зв’язки між балтійськими країнами. Акцент на військову складову чітко зображує відмінності в підходах між державами-членами НАТО (Данією, Польщею, ФРН, країнами Балтії та Норвегією), нейтральними державами (Швецією, Фінляндією) і союзниками по ОДКБ (РФ і Білоруссю)
Проблеми соціально-економічної модернізації Казахстану
Get PDFThe article analyzes the features of the socio-economic development of the Republic of Kazakhstan after gaining independence in 1991. It is noted that historically the economy of Kazakhstan for many decades was formed as a raw material base for the unified national economic complex of the USSR. Under the conditions of independence, the raw materials industries, primarily the fuel and energy and mining and metallurgical complexes became the basis for the socio-economic development of Kazakhstan, thanks to which the country made an economic breakthrough and deeply integrated into the world economy. Kazakhstan is the leader among the post-Soviet countries in terms of the volume of attracted foreign direct investment, which contributed to the increase in the extraction of natural resources, the construction of new industrial enterprises and infrastructure facilities. The most important trade and investment partners of Kazakhstan are the European Union, the Russian Federation, China and the United States. At the same time, despite the geographical proximity, common social and ethnocultural features, only 4.9% of Kazakhstan’s foreign trade falls on the neighboring countries of Central Asia.
The dependence of Kazakhstan on the sale of raw materials, the low investment attractiveness of the manufacturing industries make the country’s economy vulnerable to changes in the situation in the commodity markets, periodically lead to an aggravation of the socio-economic situation. In the structure of Kazakhstani exports, about 70% are products of the extractive industry. A problem in the development of the energy sector is the limited supply routes for energy carriers to world markets. The issue of changing the model of economic growth through the development of high-tech sectors of industry and support for small and medium-sized businesses is extremely relevant. The system of public administration, which is too bureaucratic and cumbersome, also needs to improve efficiency. Also, a reform of social policy is ripe, which should be aimed at increasing social support for citizens. It is necessary to change the strategy for the development of regions, primarily with regard to the creation of jobs and the reduction of regional imbalances.У статті проаналізовано особливості соціально-економічного розвитку Республіки Казахстан після здобуття незалежності у 1991 р. Зазначається, що історично економіка Казахстану протягом багатьох десятиліть формувалася як сировинна база єдиного народногосподарського комплексу СРСР. В умовах незалежності сировинні галузі, у першу чергу паливно-енергетичний та гірничо-металургійний комплекси, стали основою соціально-економічного розвитку Казахстану, завдяки яким країна здійснила економічний прорив та глибоко інтегрувалася у світову економіку. Казахстан є лідером серед пострадянських країн за обсягом залучених прямих іноземних інвестицій, які сприяли нарощуванню видобутку природних ресурсів, будівництву нових промислових підприємств та об’єктів інфраструктури. Найважливішими торгівельними та інвестиційними партнерами Казахстану є Європейський Союз, Російська Федерація, Китай та США. До того ж, незважаючи на географічну близькість, спільні соціальні й етнокультурні риси, тільки 4,9% зовнішньої торгівлі Казахстану припадає на сусідні по регіону країни Центральної Азії.
Залежність Казахстану від продажу сировинних ресурсів, низька інвестиційна привабливість обробних галузей промисловості залишають економіку країни вразливою до змін кон’юнктури на сировинних ринках, періодично призводять до загострення соціально-економічної ситуації. У структурі казахстанського експорту близько 70% складає продукція видобувної промисловості. Проблемою для розвитку енергетичного сектору є обмеженість маршрутів постачання енергоносіїв на світові ринки. Вкрай актуальним є питання щодо зміни моделі економічного зростання шляхом розвитку високотехнологічних секторів промисловості, підтримки малого та середнього бізнесу. Потребує підвищення ефективності й система державного управління, яка є занадто забюрократизованою та громіздкою. Також назріла реформа соціальної політики, яка має бути спрямована на збільшення соціальної підтримки громадян. Необхідна зміна стратегії розвитку регіонів, у першу чергу щодо забезпечення робочих місць та зниження регіональних диспропорцій
Зигзаги культурной политики Советского Союза эпохи «холодной войны»
Get PDFPresented article has been written based on the report, which was delivered at the International Workshop “The Cultural and Academic Relations between the Eastern Bloc Countries and the West during the Cold War Period” organized by the Ohara Institute for Social Research/Hosei University (Tokyo, Japan) in cooperation with the State Institution “Institute of World History of the National Academy of Sciences of Ukraine” (Kyiv, Ukraine) and Jagielonian University (Krakow, Poland).In order for reading this article to be more accessible for the scholars of post-Soviet countries, far and near abroad, the author, on exceptional basis, used Russian as the language of her research. Because exactly Russian was the language of learning of the author’s Japanese colleagues, professors from the Hosei University / Tokyo and other universities during their studying in the USSR in the Cold War years.The article underlines that accession of Ukraine to the Soviet Union as the Union Republic-co-founder and its commitment to the establishment of the new social and economic system involved a series of public transformations. In the Soviet Union, the industrialization, collectivization, and cultural revolution were conducted, numerous universities, scientific institutions, theatres, and other culture centers were opened. Soviet culture, as officially defined, served the purpose of construction of a socialist society. At the same time, the cultural policy of the Soviet Union had not only the objectives of changing public consciousness, covered the principles of liquidation of private property and repudiation of religion, but also, on the base of communist ideology, it was intended to provide a formation of the «New Soviet Man». The author demonstrated the Cold War influence on the culture of the USSR. The research highlighted that the development of new industries and scientific discoveries of global significance by the Soviet scientists enabled to use to a greater extent of human achievements for further progress and cultural wealth accumulation. The article deals with the achievements and loses in the process of Ukrainian national identity assertion.Ця стаття написана на основі доповіді, зробленої під час роботи міжнародного японсько-польсько-українського круглого столу «Культурні і академічні зв’язки між країнами Східного блоку та Заходу в період «холодної війни»», організованого Інститутом соціальних досліджень Охара/Університетом Хосей (Токіо, Японія) в кооперації з ДУ «Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України» (Київ, Україна) і Ягелонським університетом (Краків, Польща). З тим, щоб прочитання цієї статті було більш доступним для вчених держав пострадянського простору, дальнього і ближнього зарубіжжя автор, як виключення, обрала саме російську мову, яку японські колеги і професори з Університету Охара/Токіо та інших університетів опановували в період «холодної війни», навчаючись в СРСР. У статті підкреслено, що вхождення в Радянський Союз України, на правах союзної республіки-засновниці і проголошення курсу на створення нового суспільно-економічного ладу, передбачало низку важливих соціальних трансформацій. В СРСР були втілені індустріалізація, колективізація і культурна революція, відкривалися багаточисельні університети, наукові інститути, театри та інші заклади культури.
Радянська культура, відповідно до офіційного визначення, слугувала будівництву соціалістичного суспільства. Водночас культурна політика Радянського Союзу пересідувала завдання зміни суспільної свідомості, ліквідації приватної власності, відмови від релігії. Вона, беручи за основу комуністичну ідеологію, покликана була слугувати формуванню «нової радянської людини». Автором показано, яким був вплив «холодної війни» на культуру СРСР. Підкреслено, що розвиток нових галузей промисловості і наукові відкриття світового значення, зроблені радянськими вченими, надавали можливість ширше використовувати досягнення людства для подальшого розвитку і примноження культурних багатств. Також про доягнення і втрати щодо утверждення українського національного питання йдеться в цій статті