Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Особливості туркменської моделі розвитку в період 1991-2020 рр.
Get PDFThe article comprehensively examines the main components of the Turkmen model of development. In particular, it is noted that today Turkmenistan, compared to other post-Soviet countries, has hardly been affected by modern processes of reforming public life and economic sphere on the basis of democracy, rule of law, building a civilized market and a full-fledged civil society. The author of the article gives a detailed description of modern informal clan structures in Turkmenistan, clarifies their nature and the degree of influence on the functioning of the state and legal system of the country. In particular, it is concluded that the decisive role in the formation of the peculiarities of the Turkmen model of development was played by clan - tribal groups, which have developed here historically. The dominant role among them in public authorities today is occupied by Akhal Tekins.The period of formation of the Turkmen model of development was conditionally divided into two stages. The first stage covers the chronological framework from 1991 to 2006; it is connected with the rule of the first president of the country S. Niyazov. Characteristic features of this period were that proclaimed in the Constitution of Turkmenistan, the construction of a democratic society was replaced by the transition to a “national classless society of a fundamentally new type” at the center of which is the president with unlimited power and cult of personality. The second stage concerns the beginning of 2007 and to the present day. It is connected with the rule of G. Berdymukhamedov. Despite some attempts to democratize the existing systems of government, the activities of the new leader, as well as his predecessor, is characterized by the secrecy and family-clan nature of the ruling elite.A significant place in the article is also given to the study of the peculiarities of economic development of the country, in particular in the field of investment activities. In addition, the main factors influencing the evolution of modern Turkmen foreign policy from a policy of neutrality to isolationism are identified. The author of the article also notes the existence in the modern political system of Turkmenistan of a kind of institutional-legal vacuum, which ultimately leads to the formation of a cult of personality in the country. All this has become a significant obstacle to the process of forming a modern institutional structure in the country.У статті комплексно досліджуються основні складові туркменської моделі розвитку. Зокрема зазначається, що на сьогоднішній день Туркменістан, в порівнянні з іншими країнами пострадянського простору, майже не зачепили сучасні процеси реформування суспільного життя і економічної сфери на засадах демократії, верховенства права, побудови цивілізованого ринку та повноцінного громадянського суспільства. Автором статті дається розгорнута характеристика сучасним неформальним клановим структурам Туркменістану, з’ясовується їхня природа та ступінь впливу на функціонування державно-правової системи країни. Зокрема, робиться висновок, що визначальну роль в процесі формування особливостей туркменської моделі розвитку відіграли кланово-племінні угрупування, які тут склалися історично. Домінуючу роль серед них в органах державної влади нині сьогодні займають ахальські текінці.
Період формування туркменської моделі розвитку умовно було поділено на два етапи. Перший етап охоплює хронологічні рамки з 1991 по 2006 рр., він пов’язаний з правлінням першого президента країни С. Ніязова. Характерними ознаками цього періоду стало те, що проголошена в Конституції Туркменістану, побудова демократичного суспільства була підмінена переходом до «національного безкласового суспільства принципово нового типу» у центрі якого знаходиться президент країни з наділеними необмеженими владними повноваженнями та культом особи. Другий етап стосується початку 2007 р. і до нині. Він пов’язаний з правлінням Г. Бердимухамедова. Незважаючи на певні спроби демократизувати існуючу систему державного правління, діяльність нового керманича, так само як і його попередника, характеризується закритістю і сімейно-клановим характером правлячої верхівки.
Значне місце в статті, також приділене дослідженню особливостей економічного розвитку країни, зокрема в сфері інвестиційної діяльності. Крім того, визначаються основні чинники, які впливають на процес еволюції сучасної туркменської зовнішньої політики від політики нейтралітету до ізоляціонізму. Автор статті також зазначає існування в сучасній політичній системі Туркменістану своєрідного інституційно-правового вакууму, який зрештою і призводить до формування в країні культу особи президента. Все це стало суттєвою перепоною процесу формування в країні модерної інституційної структури
Формування основних засад близькосхідної політики адміністрації Джо Байдена
Get PDFThe period from January to March 2021 completed the formation of the main outlines of the foreign policy of the Joe Biden administration in the Middle East, which found its consolidation in the Interim Strategic Leadership in the field of national security. Its main features, in contrast to the policy of the D. Trump administration, are based on the principles of democracy, liberalism and reliance on the alliances and allies of the United States in the region.
The main directions of the foreign policy course of the new US administration in the Middle East region are determined as follows: ensuring effective security for Israel in the context of its deep integration into the Middle East, advancing the process of the Abrahamic agreements and resolving the Palestinian-Israeli conflict on the basis of a two-state solution; organizing, together with its regional allies and partners, the effective counteraction to the Iranian expansionist course by returning to an updated and expanded Joint Comprehensive Plan of Action; continuing the counterterrorism activities with reliance on regional partners and improvement of the forms and methods of its implementation; significantly reducing the level of tension in the region.
When implementing these tasks, the Biden administration will have to find a balance between the proclaimed principles of its foreign policy in the region and the existing realities and traditions, especially among the Arab countries of the region.Період із січня по березень 2021 р. завершив формування основних засад зовнішньої політики адміністрації Дж. Байдена на Близькому Сході, що знайшла своє закріплення у документі «Тимчасове стратегічне керівництво у сфері національної безпеки». Її головною особливістю, на відміну від політики адміністрації Д. Трампа, є базування на принципах демократії, лібералізму та опори на альянси та союзників США у регіоні. Основними напрямами зовнішньополітичного курсу нової адміністрації США у Близькосхідному регіоні визначені такі: забезпечення ефективної безпеки Ізраїлю у контексті його глибокої інтеграції у близькосхідний простір; просування процесу Угод Авраама та розв’язання палестинсько-ізраїльського конфлікту на основі дводержавного рішення; організація спільно зі своїми регіональними союзниками і партнерами ефективної протидії іранському експансіоністському курсу шляхом повернення до оновленого та розширеного Спільного всеосяжного плану дій; продовження контртерористичної діяльності при опорі на регіональних партнерів та удосконалення форм і методів її реалізації; значне зниження рівня напруги та нестабільності у регіоні.
При реалізації цих завдань адміністрації Дж. Байдена доведеться знайти баланс між проголошеними принципами свого зовнішньополітичного курсу в регіоні та існуючими реаліями і традиціями, особливо серед арабських країн регіону
Діяльність європейських воєнно-інструкторських місій в країнах Південно-Східної Европи на початку ХХ ст.
No full textThis article studies one of the components of the history of modernization processes in the countries of South-Eastern Europe in the latter half of the 19th century – the early 20th century – military modernization.
The purpose of research is to analyze the role of foreign military assistance in formation of military forces of Romania, Serbia, Bulgaria, Montenegro, Albania and Greece. Separate directions of military assistance provided to the countries of South-Eastern Europe in the form of military missions, training of officers in Europe, arms export and other aspects are disclosed.
One of the markers of military development during the period in question was the military instructor activity of the developed European countries in the framework of military modernization of possible military allies in these countries.
The lower limit of research is the Bosnian crisis in 1908 caused by annexation of Bosnia and Herzegovina by Austria-Hungary. The conflict was the reason of rapid militarization of the region. Military missions from the countries of Europe began their activity in Greece, Montenegro, Turkey. Thousands of officers from Balkan army studied in military establishments of Europe. The top limit of the research is the First world war І 1914-1918. The obvious success was attained with modernization of the armed forces of allies by military missions from Germany in Turkey and from France in Romania in that time.
The work deals with the process of military modernization, i.e. the activities of military instructor missions of the leading European countries during the interwar period. The time interval of the study ranges within 1908-1918. This was the period marked by modernization of new national armies in Eastern Europe. Military missions played an important role in this complex process.
The comparison of the results of transformations provides for better understanding of the regional specifics and concrete results of this form of military modernization of armed forces during the twenty-year interwar period.
The method for comparing variations of military modernization of armies of Oriental countries occurring at the turn of the 20th centuries and reorganization of military forces of the countries of South-Eastern Europe is used. This method instantiates results, consequences, failures and success of military modernization.
The research is relevant for studying modern processes of military modernization.Стаття досліджує одну зі складових історії модернізаційних процесів у країнах Південно-Східної Європи на початку ХХ ст. – військову модернізацію.
Мета дослідження – аналіз ролі іноземної військової допомоги у створенні збройних сил Румунії, Сербії, Болгарії, Чорногорії, Албанії та Греції. Розкриваються окремі напрямки військової допомоги, наданої країнам Південно-Східної Європи у вигляді військових місій, навчання офіцерів у Європі, поставок зброї та інших аспектів.
Один із маркерів військового розвитку в досліджуваний період – це військово-інструкторська діяльність розвинених держав Європи в межах військової модернізації можливих військових союзників цих країн. Робота присвячена одній зі складових процесу військової модернізації – діяльності військово-інструкторських місій провідних європейських держав у визначений період. Часовий проміжок дослідження – 1908-1918 рр.
Нижньою межею дослідження є боснійська криза 1908 р., викликана анексією Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини. Конфлікт послужив причиною швидкої мілітаризації регіону. Воєнні місії з країн Європи починають активну діяльність в Греції, Чорногорії, Туреччині. Тисячі офіцерів з балканських армій проходять навчання у військових закладах Європи. Верхня межа дослідження – Перша світова війна 1914-1918 рр. В той час був досягнутий очевидний успіх в модернізації збройних сил союзників воєнними місіями з Німеччини в Туреччині та Франції в Румунії.
Це був час модернізації нових національних армій у Східній Європі. Не останню роль у цьому складному процесі відігравали воєнні місії. Швидко й ефективно досягти якісної модернізації відсталих у розвитку армій, без інструкторської допомоги, було неможливо.
Зіставлення результатів перетворень дозволяє точніше зрозуміти регіональну специфіку та конкретні результати цієї форми військової модернізації збройних сил у міжвоєнне двадцятиліття.
Використовується метод порівняння варіантів військової модернізації армій країн Сходу, які відбуваються на початку ХХ ст., і реформування збройних сил держав Південно-Східної Європи. Цей метод конкретизує результати, наслідки, невдачі й успіхи військової модернізації.
Дослідження є актуальним для вивчення сучасних процесів воєнної модернізації
Ідеологічні основи зовнішньополітичного позиціонування Республіки Таджикистан
Get PDFIn the article there has been made the analyzes of reflection ideological bases of foreign political and governmental positioning of Tajikistan in its’ doctrine documents. The main blocks of our analyzes was historical bases of Tajik statehood; the place and a role of Tajikistan in the world history, the place of the country in the modern world and features of understanding of the world trends of development; the place of water diplomacy in foreign political positioning of Tajikistan.
It was found, that important part of official ideological concept of Tajikistan was the appeal in way of Aryan origin of Tajiks, the heritage of government of the Samanids and the losses of the “original” Tajik’s territories. It was state that during 1990s until 2010s, doctrine understanding of Tajikistan about their place in the evolutionary region in the spot of the mission of historical civilization of Tajik’s nation regarding to other population of the region.
Important elements of the ideology of Tajikistan’s foreign policy positioning in the 1990s were the secular nature of the development of this Muslim state, elected during the 1992-1997 civil war, and the need for international assistance due to the country’s poverty and underdevelopment. In the doctrinal documents of the first half of the 2000s, the provision on poverty was combined with the thesis of the injustice of world development, which is dominated by the West, and the negative impact of globalization, which fuels the confrontation of civilizations. Since the mid-2000s, there has been a doctrinal rethinking of the role and place of Central Asia in the world - from a backward and troubled region to a clash of global interests and an economically important region of the world, dominance of great powers. By proclaiming a multi-vector open door policy in 2002, Tajikistan has doctrinally broadened its horizons of engagement with the world, going beyond the discourse of cooperation only with neighboring Muslim countries and Russia.У статті здійснено аналіз відображення ідеологічних основ зовнішньополітичного та державного позиціонування Таджикистану у його доктринальних документах. Основними блоками нашого аналізу стали історичні засади таджицької державності; місце і ролі Таджикистану у всесвітній історії; місце країни у сучасному світі та особливості розуміння світових тенденцій розвитку; місце водної дипломатії в зовнішньополітичному позиціонуванні Таджикистану.
Було з’ясовано, що важливою частиною офіційного ідеологічного концепту Таджикистану є апеляція до арійського походження таджиків, спадку Держави Саманідів та втрат «споконвічних» таджицьких територій. Встановлено, що впродовж 1990-х – 2010-х рр. доктринальне розуміння Таджикистаном свого місця у регіоні еволюціонувало до положення про історичну цивілізаторську місію таджицької нації щодо відсталіших народів регіону.
Важливими елементами ідеології зовнішньополітичного позиціонування Таджикистану у 1990-х рр. стали положення про світський характер розвитку цієї мусульманської держави, виборене під час громадянської війни 1992-1997 рр. та про потребу міжнародної допомоги через бідність і нерозвинутість країни. У доктринальних документах першої половини 2000-х рр. положення про бідність було поєднано з тезою про несправедливість світового розвитку, при якому панує Захід та негативний вплив глобалізації, яка підживлює протистояння цивілізацій. З середини 2000-х рр. відбувається доктринальне переосмислення ролі та місця Центральної Азії у світі – з відсталого та проблемного регіону на місце зіткнення глобальних інтересів та економічно важливий регіон світу, домінування у якому дозволить великим державам отримати контроль над євразійським простором та наблизитись до світового панування. Проголосивши у 2002 р. багатовекторну політику «відкритих дверей», Таджикистан доктринально розширив горизонт взаємодії зі світом, вийшовши за межі дискурсу співпраці лише з сусідніми мусульманськими країнами та Росією
Локальні евакуації німецького населення окупованих регіонів СРСР взимку – навесні 1943 р.
Get PDFOne of the elements of the “total war” declared by the Nazi leadership in February 1943 was the massive displacement of the civilian population of the occupied Soviet territories to the deep rear. As a rule, these movements were voluntary compulsory. Among those who were also subjected to mandatory evacuation were ethnic Germans, who, as a rule, enjoyed the special patronage of the occupation authorities. Most of them, of course, could not help fearing reprisals after the return of Soviet power and therefore preferred to retreat with the Wehrmacht. As a result, during the first few months of 1943, thousands of refugees of German nationality were quickly evacuated from several occupied regions of the RSFSR, the Ukrainian SSR, and the BSSR. Some of them, by decision of the SS leadership, remained on the territory of the Reichskommissariat “Ukraine”, while others left for the imperial region of Warthegau and the General Government. Despite their very modest scale, these evacuations had at least two main outcomes. First, they became, in a sense, a prototype (especially at the organizational level) of administrative relocations that unfolded in the autumn of the same year on the territory of Ukraine. Some considerations (such as the idea of the concentration of German refugees on the right bank of the Dnieper or in Galicia) would later form the basis for further plans of the Nazi leadership. Secondly, the arrival of a fairly large contingent of Soviet Germans in the Reich required several changes to the legal framework governing the procedure for their naturalization. A significant part of these innovations will determine the fate of the majority of German immigrants from the USSR practically until the end of the war.
In the presented article, based on the involvement of a significant array of documents from the archival funds of Germany, the characteristic features of the evacuation of ethnic Germans from the occupied regions of Russia, Ukraine, and Belarus in winter-spring 1943 are considered.Одним з елементів «тотальної війни», оголошеної нацистським керівництвом у лютому 1943 р., стали масові переміщення цивільного населення окупованих радянських територій у глибокий тил. Як правило, ці переселення мали добровільно-примусовий характер. Серед тих, хто також підлягав обов’язковій евакуації, виявилися й етнічні німці, які, зазвичай, користувались особливим покровительством з боку окупаційної адміністрації. Більшість з них, зрозуміло, не могла не побоюватися репресій після повернення радянської влади і тому вважала за краще відступити разом з вермахтом. У результаті протягом першої половини 1943 р. з декількох окупованих регіонів РРФСР, УРСР та БРСР у прискореному порядку були вивезені тисячі біженців німецької національності. Частина з них, за рішенням керівництва СС, залишилася на території рейхскомісаріату «Україна», інші ж відбули до імперського краю Вартегау та Генерал-губернаторства. Незважаючи на досить скромні масштаби, ці евакуації мали, як мінімум, два головних результати. По-перше, вони стали у певному сенсі прообразом (особливо на організаційному рівні) масових адміністративних переселень, які розгорнулися восени того ж року на території України. Деякі міркування (як, наприклад, ідея концентрації німецьких біженців на правому березі Дніпра або у Галичині) пізніше стануть за основу для подальших планів нацистського керівництва. По-друге, прибуття досить численного контингенту радянських німців до Рейху вимагало внесення низки змін до нормативно-правової бази, що регламентувала порядок їх натуралізації. Значна частина цих нововведень буде визначати долю більшості німецьких переселенців з СРСР практично до кінця війни.
У межах даної статті на основі залучення значного масиву документів архівних фондів Німеччини розглянуто характерні особливості евакуації етнічних німців з окупованих регіонів Росії, України і Білорусії взимку – навесні 1943 р
Історична пам’ять та практики монументальної комеморації Першої світової війни в Австралії (Частина 2)
Get PDFThe authors’ research attention is focused on the specifics of the Australian memorial practices dedicated to the World War I. The statement is substantiated that in the Australian context memorials and military monuments formed a special post-war and post-traumatic part of the visual memory of the first Australian global military conflict.
The features of the Australian memorial concept are clarified, the social function of the monuments and their important role in the psychological overcoming of the trauma and bitter losses experienced are noted. The multifaceted aspects of visualization of the monumental memory of the World War I in Australia are analyzed. Monuments and memorials are an important part of Australia’s visual heritage.
It is concluded that each Australian State has developed its own concept of memory, embodied in various types and nature of monuments. The main ones are analyzed in detail: Shrine of Remembrance in Melbourne (1928–1934); Australian War Memorial in Canberra (1941); Sydney Cenotaph (1927-1929) and Anzac Memorial in Sydney (1934); Desert Mounted Corps Memorial in Western Australia (1932); Victoria Memorials: Avenue of Honour and Victory Arch in Ballarat (1917-1919), Australian Ex-Prisoners of War Memorial (2004), Great Ocean Road – the longest nationwide memorial (1919-1932); Hobart War Memorial in the Australian State of Tasmania (1925), as well as Villers-Bretonneux Australian National Memorial in France dedicated to French-Australian cooperation during the World War I (1938).
The authors demonstrate an inseparable connection between the commemorative practices of Australia and the politics of national identity, explore the trends in the creation and development of memorial practices. It is noted that the overwhelming majority of memorial sites are based on the clearly expressed function of a place of memory, a place of mourning and commemoration. It was found that the representation of the memorial policy of the memory of Australia in the first post-war years was implemented at the beginning at the local level and was partially influenced by British memorial practices, transforming over time into a nationwide cultural resource.Дослідницька увага авторів зосереджена на специфіці австралійських меморіальних практик, присвячених Першій світовій війні. Обґрунтовано положення про те, що в австралійському контексті меморіали та військові пам’ятники сформували особливу післявоєнну і пост-травматичну частину візуальної пам’яті про перший австралійський глобальний військовий конфлікт.
З’ясовуються особливості австралійської меморіальної концепції, відзначається соціальна функція пам’ятників та їх важлива роль у психологічному подоланні пережитих травм і гірких втрат. Аналізуються різнопланові аспекти візуалізації монументальної пам’яті про Першу світову війну в Австралії. Доведено, що пам’ятники і меморіали є важливою частиною візуальної історичної спадщини Австралії.
Зроблено висновок про те, що у кожному австралійському штаті розроблена власна концепція меморіальної пам’яті, втілена у різноманітних за типом та характером монументах. Детально проаналізовано основні з них: Храм пам’яті в Мельбурні (1928-1934); Австралійський військовий меморіал в Канберрі (1941); Кенотаф (1927-1929) та Меморіал АНЗАК в Сіднеї (1934); Меморіал Пустельного кінного корпусу у Західній Австралії (1932); пам’ятні меморіали штату Вікторія: Алея честі та Арка перемоги в Баллараті (1917-1919), Меморіал колишнім австралійським військовополоненим (2004), найдовший загальнонаціональний меморіал пам’яті – Велика океанська дорога (1919-1932); військовий меморіал Хобарта в австралійському штаті Тасманія (1925), а також Меморіал в честь франко-австралійської військової співпраці під час Першої світової війни у Віллер-Бретонне у Франції (1938).
Автори демонструють нерозривний зв’язок комеморативних практик Австралії з політикою національної ідентичності, досліджують тенденції започаткування та розвитку меморіальних практик. Відзначено, що переважна більшість меморіальних пам’яток має в своїй основі чітко виражену функцію місця пам’яті, місця скорботи і вшанування. З’ясовано, що репрезентація меморіальної політики пам’яті Австралії в перші повоєнні роки реалізовувалася спочатку на локальному рівні і частково перебувала під впливом британських меморіальних практик, трансформуючись з часом у загальнонаціональний культурний ресурс
Політика країн Центральної Азії та Середнього Сходу щодо Таджикистану
Get PDFThe article analyzes the main policy directions towards Tajikistan, neighboring countries of Central Asia and culturally related to the Tajiks of the Middle East towards Tajikistan. The civil war in Tajikistan between supporters of the country’s secular and religious paths of development (1992-1997) caused mixed attitudes and policies on the part of various state, political and religious circles in Afghanistan. However, after it became clear that the struggle between secular and Islamist forces in Tajikistan could destroy the country as such, the culturally and linguistically close to the Tajiks political elite of Afghanistan (B. Rabbani and A. Masood) and Iran (A. Rafsanjani) made significant efforts to end the civil war in Tajikistan as mediators and expressed interest in the sustainable development of Tajikistan. In the 2000s, Iran abandoned attempts to influence Tajik policy in order to promote the establishment of a religious state in Tajikistan, turning to cooperation with the secular Tajik authorities in the economic sphere.
Important issues complicating relations between Uzbekistan and Kyrgyzstan and Tajikistan are the construction by Tajiks of large hydropower plants on mountain rivers, which Uzbekistan considers a threat to national security, and unresolved border disputes, which are a source of constant aggravation in Kyrgyz-Tajik. In general, Tajikistan has complex problems of various kinds with most of its neighbors (with Afghanistan - drug trafficking and Islamic influences, with Uzbekistan - water energy, with Kyrgyzstan - border), which prevent bilateral relations to reach a new level of quality.У статті аналізуються основні напрямки політики щодо Таджикистану сусідніх країн Центральній Азії та культурно споріднених з таджиками країн Середнього Сходу. Громадянська війна у Таджикистані між прихильниками світського та релігійного шляхів розвитку країни (1992-1997 рр.) спричинила неоднозначне ставлення та політику з боку різних державних, політичних та релігійних кіл Афганістану. Однак, після того, як стало зрозуміло, що боротьба між світськими та ісламістськими силами у Таджикистані може зруйнувати країну як таку, культурно та мовно близька таджикам політична еліта Афганістану (Б. Раббані та А. Масуд) та Ірану (А. Рафсанджані) доклала вагомих зусиль для припинення громадянської війни в Таджикистані у статусі посередників та проявила зацікавленість у стабільному розвитку Таджикистану. У 2000-х рр. Іран відмовився від спроб впливати на таджицьку політику з метою сприяння становленню у Таджикистані релігійної держави, перейшовши до співпраці зі світською таджицькою владою в економічній сфері.
Важливими питаннями, які ускладнюють відносини Узбекистану та Киргизстану з Таджикистаном є будівництво таджиками великих ГЕС на гірських річках, що в Узбекистані вважають загрозою національній безпеці та невирішені прикордонні суперечки, які є джерелом постійного загострення ситуації на киргизько-таджицькому кордоні. Загалом Таджикистан має складні проблеми різного характеру з більшістю своїх сусідів (з Афганістаном – наркотрафік та ісламіські впливи, з Узбекистаном – водноенергетичні, з Киргизстаном – прикордонні), які перешкоджають виходу двосторонніх відносин на новий якісний рівень
Історична пам’ять у процесі формування та відтворення модерної національної ідентичності: французький досвід (Частина 1)
Get PDFThe article is devoted to the study of the role of historical tradition and national memory in the formation of modern types of ethno-national identity and mechanisms of consolidation of citizens at the stage of formation of the French state of the modern type. In this regard, various versions of French history were analyzed by representatives of historical and historiographical schools, which still compete with each other for the status of creators of a generally accepted interpretation of important historical events.
It was found that consistently patriotic motivation, which ensures the formation and realization of the innovative potential of the people and social activity of this creative core of the nation, aimed at overcoming any crisis challenges, is formed only on the basis of maximum meaningful synthesis of existing interpretations of French history. In particular, the effectiveness of memory policy is ensured by the fact that symbols, traditions and historical monuments that positively influence the dynamics of national-patriotic motivations and feelings are inevitably (and often, quite consciously) filled with qualitatively new meanings and values.
The complete failure of neoliberal and left-wing radical critiques of Holism's theory and practice has been proved, the conservative elements of which, in particular the appeal to the heroic past, are not at all identical with medieval archaism and almost neo-Nazi political preferences. On the contrary, the typological similarity of Bonapartism and Hollism is due precisely to their ability to effectively oppose reactionary and revolutionary extremism, which is equally destructive to the nation-state.
In this regard, the exceptional relevance of the use of historical memory to form their own traditionalist and authoritarian charisma (in their relationship) by the creator and first president of the Fifth Republic Charles de Gaulle in the process of his opposition to anti-national provocations of far-right and far-left.Стаття присвячена дослідженню ролі історичної традиції та національної пам’яті у формуванні модерних типів етнонаціональної ідентичності та механізмів консолідації громадян на етапі становлення французької держави сучасного типу. В цьому зв’язку проаналізовано різноманітні версії французької історії у представників історичних та історіографічних шкіл, що і в наш час взаємно конкурують за статус творців загальновизнаного тлумачення важливих історичних подій.
З’ясовано, що послідовно патріотична мотивація, завдяки якій забезпечуються формування та реалізація інноваційного потенціалу народу й соціальна активність цього орієнтованого на подолання будь-яких кризових викликів креативного ядра нації, постає лише шляхом максимального змістовного синтезу наявних трактувань французької історії. Зокрема ефективність політики пам’яті забезпечується завдяки тому, що символи, традиції та історичні пам’ятки, які позитивно впливають на динаміку національно-патріотичних мотивацій та почуттів, неминуче (і часто цілком свідомо) наповнюються якісно новими смислами та цінностями, на основі яких формуються вже модерні уявлення щодо сумлінного виконання свого національного обов’язку, самовідданості і навіть жертовності у служінні вищим ідеалам Батьківщини.
Доведено цілковиту неспроможність неоліберальної та ліворадикальної критики теорії та практики голлізму, консервативні елементи якого, зокрема апелювання до героїчного минулого, зовсім не тотожні як виявам середньовічної архаїки, так і мало не неонацистським політичним уподобанням. Навпаки, типологічна подібність бонапартизму та голлізму обумовлена якраз їхньою здатністю до ефективного протистояння однаково руйнівним для національної держави реакційній та революційній версіям екстремізму.
Відтак, розкрито виняткову актуальність використання історичної пам’яті задля формування власної традиціоналістської та авторитарної харизми (у їхньому взаємозв’язку) творцем і першим президентом П’ятої республіки Ш. де Голллем в процесі його протистояння антинаціональним провокаціям ультраправого та ультралівого ґатунку
Енергетична політика країн Балтії у пострадянський період
Get PDFThe energy policy of the Baltic States in the post-Soviet period, which aims to reduce energy dependence on Russia with an emphasis on promoting national interests is studied at the article.It is noted that the process of the energy sector’ modernizationof Lithuania, Latvia and Estonia is aimed at strengthening energy security and creating conditions for energy independence, increasing the energy efficiency of economies of these countries. The main directions of the energy policy’ implementation of the Baltic States are outlined.Attention is paid to the fact that modernization programs of the energy sector include the widespread introduction of energy saving technologies, in particular, the use of renewable energy sources.
The conditions of functioning of the Baltic States’ energy systems at the time of independence are considered. We are talking about energy, raw materials, infrastructure dependence on a single energy supplier – the Russian Federation.
It is noted about the Baltic energy market interconnection plan (BEMIP).The importance of commissioning the LNG terminal in Klaipeda (Lithuania) and the construction of new projects for the transportation of natural gas – GIPL, Balticconnector іs emphasid.Peculiarities of synchronization of electric networks of the Baltic States with the Continental European Network (CEN) are analyzed.A brief description of the energy sector of Estonia, Latvia, and Lithuania in the conditions of independence has been made.
It is noted about the EU’s position on the development of the Baltic States’energy sector.It is emphasized that the Baltic States have managed to get the support of the EU in their efforts to strengthen energy security.It is concluded that due to the stable position of the Baltic States and the EU in the direction of implementing new projects for energy supply and energy sources, the Baltic States are partially getting rid of energy dependence from Russia.Thanks to EU assistance, the implementation of a common energy policy, the involvement of new partners, the renewal of energy supply routes, and the diversification of energy supply sources, the Baltic States are gradually moving away from energy isolation.У статті досліджено енергетичну політику країн Балтії у пострадянський період, яка спрямована на зниження енергетичної залежності від Росії з акцентом на просуванні національних інтересів. Простежено, що процес модернізації енергетичної сфери Литви, Латвії та Естонії направлений на посилення енергетичної безпеки і створення умов для енергетичної незалежності, підвищення енергоефективності економік зазначених держав. Окреслено головні напрями реалізації енергетичної політики країн Балтії. Звернуто увагу на те, що програми модернізації енергетичної галузі включають в себе широке впровадження енергозберігаючих технологій, зокрема,й використання відновлювальних джерел енергії.
Розглянуто умови функціонування енергосистем країн Балтії в часи незалежності. Мова йде про енергетичну, сировинну, інфраструктурну залежність від єдиного енергопостачальника – Російської Федерації.
Зазначено про План об’єднання Балтійського енергетичного ринку (BEMIP). Наголошено на важливості введення в дію терміналу СПГ у Клайпеді (Литва) і будівництві нових проєктів транспортування блакитного палива – GIPL, Balticconnector. Проаналізовано особливості синхронізації електромереж балтійських країн з континентальною європейською мережею (CEN). Здійснено стислу характеристику стану справ в енергетиці Естонії, Латвії, Литви в умовах незалежності.
Зазначено про позицію ЄС щодо питання розвитку енергетичного сектору балтійських країн. Підкреслено, що країни Балтії зуміли заручитися підтримкою ЄС у своїх зусиллях щодо посилення енергетичної безпеки.Зроблено висновок проте, що саме завдяки проявленню стійкої позиції країн Балтії і ЄС у напрямі імплементації нових проєктів щодо постачання енергії та енергоносіїв, країни Балтії частково позбуваються енергетичної залежності з боку Росії. Завдяки сприянню ЄС, впровадженню спільної енергетичної політики, залученню нових партнерів, оновленню маршрутів постачання енергії, диверсифікації джерел постачання енергоресурсів країни Балтії поступово відходять від енергетичної ізоляції
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ США НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
Get PDFThe article examines the formation of the main directions of the US foreign policy strategy at the beginning of the Cold War. The focus is on determining the vectors of the United States in relation to the spatial priorities of the US foreign policy, the particular interests in the respective regions, the content of means and methods of influence for the realization of their own geopolitical interests. It is argued that the main regions that the United States identified for itself in the early postwar years were Europe, the Middle and Far East, and the Middle East and North Africa were the peripheral ones (attention was also paid to Latin America). It is stated that the most important priorities of American foreign policy were around the perimeter of the zone of influence of the USSR, which entered the postwar world as an alternative to the US center of power. Attention is also paid to US foreign policy initiatives such as the Marshall Plan and the 4th Point Program, which have played a pivotal role inshaping American foreign policy in the postwar period.У статті досліджується формування основних напрямів зовнішньополітичної стратегії США на початку «холодної війни». Основна увага приділяється визначенню векторів США щодо просторових пріоритетів американського зовнішньополітичного курсу, особливостямінтересів у відповідних регіонах, змісту засобів та методів впливу для реалізації власних геополітичних інтересів. Стверджується, що основними регіонами, які визначили для себе США в перші повоєнні роки стали Європа, Середній і Далекий Схід, а периферійними виступали Близький Схід та Північна Африка (увага також приділялась Латинській Америці). Констатується, що найважливіші пріоритети американської зовнішньої політики знаходилися по периметру зони впливу СРСР, що вступив у післявоєнний світ в якості альтернативного США центру сили. Увага також приділяється таким зовнішньополітичним ініціативам США як «план Маршалла» та «Програма 4-го пункту», які відіграли першочергову роль у формуванні американської зовнішньої політики у повоєнний період