Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Використання праці німецьких переселенців з СРСР в економіці Третього рейху на завершальному етапі Другої світової війни
Get PDFThe study aims to reveal the mechanism and features of attracting German immigrants from the USSR to labor service in Nazi Germany at the final stage of World War II. The research methodology is based on the principles of historicism and objectivity and a set of special and general scientific methods. Scientific novelty. Based on the involvement of an extensive array of archival documents, for the first time in historiography, an attempt was made to comprehensively illuminate the problem of using the labor of German immigrants from the USSR in the economy of the Third Reich. Conclusions. German refugees were taken out by the decision of the Nazi authorities in 1943-1944. from the occupied regions of the USSR to the homeland of their ancestors, in the conditions of declared total war, they naturally became part of the Third Reich's labor resources. Most of them were concentrated in the agricultural and industrial sectors of the economy. At the same time, the bulk immigrants' movement to the territory of Warthegau was caused not by the objective needs of the region for additional labor but by the geopolitical plans of the Nazi leadership. Attempts by some areas of Germany to make up for the acute shortage of human resources in agriculture at the expense of the refugees who arrived were unsuccessful. Their aspirations were shattered by the inert position of Himmler and his inner circle. They did not want to go beyond the concept of using German settlers and the bureaucratic mechanisms associated with it. Only officials who defended the interests of the German military-industrial complex were able to achieve certain concessions. The majority of Soviet Germans in the system of social and labor relations in Nazi Germany were reduced mainly to the level of foreign labor, which is especially clearly evidenced by their relationship with employers and living conditions.Мета дослідження полягає у розкритті механізму і особливостей залучення німецьких переселенців з СРСР до трудової повинності у нацистській Німеччині на завершальному етапі Другої світової війни. Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму та об’єктивності, а також сукупність спеціальних та загальнонаукових методів. Наукова новизна. На основі залучення великого масиву архівних документів вперше в історіографії здійснено спробу комплексного висвітлення проблеми використання праці німецьких переселенців з СРСР в економіці Третього рейху. Висновки. Німецькі біженці, вивезені за рішенням нацистської влади упродовж 1943-1944 рр. з окупованих регіонів СРСР на батьківщину своїх предків, в умовах оголошеної тотальної війни закономірно стали частиною трудових ресурсів Третього рейху. Найбільша їх кількість виявилась сконцентрована у сільськогосподарському і промисловому секторах економіки. При цьому переміщення основної маси переселенців на територію Вартегау було обумовлено не об’єктивними потребами регіону у додатковій робочій силі, а геополітичними планами нацистського керівництва. Спроби окремих регіонів Німеччини заповнити гострий брак людських ресурсів у сільському господарстві за рахунок прибулих біженців не увінчалися успіхом. Їх сподівання розбилися об закостенілу позицію Гіммлера та його оточення, які не бажали виходити за рамки концепції використання німецьких переселенців і пов’язаних з нею бюрократичних механізмів. Певних поступок змогли домогтися лише чиновники, котрі відстоювали інтереси оборонно-промислового комплексу Німеччини. Більшість радянських німців у системі соціально-трудових відносин нацистської Німеччини значною мірою була зведена до рівня іноземної робочої сили, про що особливо наочно свідчать їхні взаємини з роботодавцями та умови проживання
Зовнішня політика Австралії в умовах Другої світової війні
Get PDFThe article is related to the establishment of Australian foreign policy tradition and becoming of Australia as a subject of international relations. The significant role of the dominions during First World War Great and their help for Great Britain victory, intensified their struggle for independence. As the result of long-term efforts, dominions reached the proclamation of the Balfour Declaration in 1926 by London, which was later confirmed by the Statute of Westminster (1931), which established the authority for dominions for an independent foreign policy. The development of Australian foreign policy before and during World War II was analyzed. The evolution of the relations of the Australia and Great Britain in the context of the events of the World War II is traced, in particular the peculiarities of the allied relations of the two countries. There is shown the regional dimension of the World War II within the Asia-Pacific region, in the context of Australia and the United States actions against Japanese aggression. There are analyzed the peculiarities of external threats effect on the transformation of the Australian foreign policy strategy, in particular in the national security sphere. The main threat for Australia in that period become Japanise aggressive and expansionist policy in the Asia-Pacific region. A lot of Australian soldiers and military equipment were sent to Great Britain to support traditional allie. But in actual strategic situation in Europe there were great doubts that British troops and the navy would be able to effectively help Australians in case of an attack by Japan. Politics of national security and defense of Australia in the context of its participation in World War II is considered. In the conditions of real threat of Japanese invasion, as well as the lack of sure to receive necessary support from Great Britain, the Australian government start to find a military alliance with the USA. There were identified the key implications of World War II for Australian socio-economic system.Стаття присвячена становленню зовнішньополітичної традиції Австралії та її утвердженню в якості суб’єкта міжнародних відносин. Вагомий внесок домініонів у перемогу Британії в Першій світовій війні активізував їхню боротьбу за незалежність. Результатом тривалих зусиль домініонів, стало проголошення у 1926 р. декларації Бальфура, що згодом була підкріплена Вестмінстерським статутом (1931 р.) де закріплювалось право домініонів на незалежну зовнішню політику. Проаналізовано розвиток австралійської зовнішньої політики напередодні та під час Другої світової війни. Прослідковано еволюцію відносин Австралії з Великою Британією в контексті подій Другої світової війни, зокрема особливості союзницьких відносин двох країн. Показано регіональний вимір Другої світової війни в рамках Азійсько-Тихоокеанського регіону, зокрема співпрацю Австралії та США в контексті протистояння японській агресії. Проаналізовано особливості впливу зовнішніх загроз на трансформацію зовнішньополітичної стратегії Австралії, зокрема в сфері національної безпеки. Головною загрозою для п’ятого континенту була агресивна та експансіоністська політика Японії в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Значну кількість бійців та техніки Австралії було направлено для допомоги Великій Британії. Але стратегічна ситуація в Європі, викликала великі сумніви, що британські війська та флот зможуть ефективно допомогти австралійцям у випадку нападу Японії. Розглянуто політику Австралії щодо забезпечення національної безпеки та оборони в рамках її участі у Другій світовій війні. В умовах очевидної загрози вторгнення японців, а також відсутності перспектив отримання підтримки з боку Великої Британії, австралійський уряд почав працювати над укладенням військового союзу зі Сполученими Штатами Америки. Виявлено ключові наслідки Другої світової для соціально-економічної системи Австралії. 
Депортовані лемки в тенетах радянської післявоєнної пропаганди
Get PDFThe article reveals the complex pages of the notoriously planned Soviet propaganda among the deportees in the post-war period. It shows its detrimental effect on the preservation of the ethnic foundations of the Lemko group.
Considering that Lemkivshchyna today had lost its integrity as a historical and ethnographic region, and the Lemkos were settled around the world - these only actualize the task to a comprehensive and thorough analysis of the socio-political and national-cultural processes in the region and Lemkos in their context in the new era; to ascertain the role of Lemkivshchyna and Lemkos in the ethnopolitics of the states and, accordingly, their contribution to the development of various Ukrainian public, political, cultural and state organizations, institutions and entities, and generally assess their role and significance in the history of Ukraine of XX - early XXI century.
It is claimed that the whole catastrophe of modern times for the Lemkos was their deportation from their native ethnic areas, first to the USSR in 1944 - 1946, where they found themselves among their people, but not on their land, and later - in 1947 those who remained were settled in Poland. New powerful political-administrative and ideological factors against the local population during the Soviet-Polish negotiations were used. The most brutal action against local Ukrainians was Operation Vistula in April-July 1947, which unjustifiably had the task of erasing traces of their national image in peacetime.
The difficult stages of life in the Lemko region in the conditions of deportation actions of the 1940s, carried out as a result of the Soviet-Polish conspiracy of 1944 are traced, and pointed out their territorial, social, cultural and mental consequences.А reflection of Russian and later Soviet propaganda, at first, in the Lemkos region, and later among the deported Lemkos, is carried out.
The deportation of the local population has led to irreversible territorial, demographic, cultural and mental losses. The analysis of the sources allows us to suggest that the policies of both Poland and the USSR aimed at eradicating Lemko natives from their ethnic areas. And this was done by various methods, starting with propaganda, in the initial stages, to using force at later stages.
Having been deported to the Ukrainian SSR from their ethnic territories in Poland, autochthonous Lemkos fell into the nets of total Soviet propaganda. Soviet ideologues tried to involve the most diverse methods, which even in the interwar period manifested in different ways (from public influences, populist calls for a better future, active agitation for leaving the USSR), were well supported materially. At the beginning of the Second World War, we observed a transition to more pragmatic measures through the organization of a special centre and the activities of special agitator instructors. In the post-war period, meetings and conversations with the population took place in almost every village, in which Soviet agitators contrasted poverty in Lemkivshchyna with prosperous life in the USSR. Such oral propaganda, moreover, in all regions of the Ukrainian SSR where the Lemkos arrived, the Bolsheviks reinforced with various slogans, brochures and appeals.У статті розкриваються складні сторінки завідомо спланованої радянської пропаганди серед депортованих у післявоєнний період, показано її згубний вплив на збереження етнічних основ лемківської групи.
Зважаючи на те, що Лемківщина нині втратила цілісність як історико-етнографічний регіон, а лемки розселені по усьому світі, то це тільки актуалізує завдання комплексно і ґрунтовно проаналізувати суспільно-політичні і національно-культурні процеси в регіоні та відповідно лемків в контексті них, на тлі новітньої доби; визначити роль Лемківщини і лемків в етнополітиці держав та їхній внесок у розбудову різних українських громадських, політичних, культурних та державних організацій, установ та утворень, а також оцінити їхню роль і значення в історії України ХХ – початку ХХІ ст.
Стверджено, що особливою катастрофою новітньої доби для лемків була депортація їх з рідних етнічних теренів спочатку в УРСР у 1944 – 1946 рр., де вони опинилися серед свого народу, але не на своїй землі, а згодом – у 1947 р. ті, хто залишився, були розселені у Польщі. Під час радянсько-польських перемовин були задіяні нові потужні політико-адміністративні та ідеологічні чинники, спрямовані проти місцевого люду. Найжорстокішою акцією проти українства регіону була операція «Вісла» у квітні – липні 1947 р., яка безпідставно у мирний час мала на меті затерти сліди їхнього національного образу.
У статті простежено складні етапи життя на Лемківщині в умовах депортаційних акцій 1940-х рр., здійснених внаслідок радянсько-польської змови 1944 р. та вказано на їх територіальні, суспільні, культурницькі та ментальні наслідки. Здійснено рефлексію російської, згодом – радянської, пропаганди спочатку на Лемківщині, а надалі серед депортованих лемків.
Депортація місцевого населення призвела до незворотних територіальних, демографічних, культурних і ментальних втрат. Аналіз джерел дозволяє стверджувати, що політика Польщі та УРСР була спрямована на викорінення лемків-автохтонів із етнічних теренів. І робилося це різними методами: від пропагандивних на початкових етапах до силових.
Будучи депортованими в УРСР з своїх етнічних теренів у Польщі, автохтони-лемки попали в тенетах тотальної радянської пропаганди. Радянські ідеологи намагалися залучали найрізноманітнішу методику, яка ще у міжвоєнний період проявляючись у різний спосіб (від громадських впливів, популістських закликів кращого майбутнього, активну агітацію за виїзд до СРСР), була добре матеріально підтримана. Вже на початку Другої світової війни спостерігаємо перехід до більш прагмaтичних заходів через організацію спеціального центру та діяльності спеціальних інструкторів-агітаторів. У післявоєнний період практично у кожному селі відбувалися зібрання, розмови з населенням, в яких злидням на Лемківщині радянські агітатори протиставляли заможне життя в СРСР. Подібну усну пропаганду, причому в усіх областях УРСР куди прибували лемки, більшовики підсилювали різними гаслами, брошурами і відозвами
Теоретико-методологічні аспекти регіоналізму: проблеми взаємодії прикордонних регіонів
Get PDFThe scientific literature presents various definitions of the concepts of ‘regionalism’, ‘regionalization’ and ‘interregional interaction’. The processes associated with globalization and integration manifest themselves in the form of consolidation of macro-regional ties. The formation of big macroeconomic zones of priority cooperation covers neighbouring and geographically close countries. The consolidation of large economic spaces is accompanied by the creation of regional economic organizations and integration communities aimed at deepening trade, economic cooperation and regional division of labour.
In parallel with the formation of large economic and political regional associations at the macro level, globalization has accelerated the process of diversification of territorial administration functions within individual states. The redistribution of power within individual countries is seen as a parallel process of regionalization at the grassroots level. The signs of regionalism at the micro level include the increasing role of subnational territorial communities, the growth of their interest in establishing closer cooperation with the border territories of neighboring countries.
In the most general sense, the author considers regionalism as a dynamic feature of international political and economic processes, indicated by the diversification of management functions at different levels of socio-political organization. The methodology of political science distinguishes the manifestations of regionalisms at the macro and micro levels. Various manifestations of regionalism are embodied in the design of large economic spaces, the redistribution of power within individual countries, increasing the level of regional self-government, development of interregional contacts and interregional integration ties between neighbouring and/or geographically close countries.
The practice of interregional cooperation is most successfully applied within the framework of multilateral integration associations, primarily in the EU and in the wider European space covered by the scope of European conventions and decisions in the field of spatial cooperation of territorial communities and authorities, including local and regional self-government. Interaction between subnational regions includes the conclusion of agreements between territorial communities of neighbouring countries, the creation of interregional associations and contractual networks of interregional cooperation.В науковій літературі зустрічаються різні визначення понять «регіоналізм», «регіоналізація» та «міжрегіональна взаємодія». Процеси, пов’язані з глобалізацією та інтеграцією, знайшли втілення в ущільненні макрорегіональних зв’язків. Формування великих макроекономічних зон пріоритетного співробітництва охоплює сусідні і територіально близькі країни. Формування великих економічних просторів супроводжується створенням регіональних економічних організацій та інтеграційних об’єднань, спрямованих на поглиблення торговельно-економічної співпраці та регіонального поділу праці.
Паралельно зі становленням великих економічних і політичних регіональних об’єднань на макрорівні, під впливом глобалізації прискорився процес диверсифікації функцій територіального управління всередині окремих держав. Перерозподіл владних повноважень усередині окремих країн розглядається як паралельний процес регіоналізації. До ознак регіоналізму на мікрорівні належать підвищення ролі субнаціональних територіальних спільнот, зростання їх зацікавленості в налагодженні тіснішої взаємодії з прикордонними територіями сусідніх країн.
В найбільш загальному сенсі автор цієї статті розглядає регіоналізм як динамічну ознаку міжнародних політико-економічних процесів, позначених диверсифікацією функцій управління на різних рівнях суспільно-політичної організації. Методологія політичних наук розрізняє прояви регіоналізму на макро- та мікрорівнях. Різноманітні прояви регіоналізму знаходять втілення в оформленні великих економічних просторів, перерозподілі владних повноважень усередині окремих країн, підвищенні рівня регіонального самоуправління, розвитку міжрегіональних контактів та міжрегіональних інтеграційних зв’язків між сусідніми та /або територіально близькими країнами.
Найбільш вдало практика міжрегіональної взаємодії застосовується у межах багатосторонніх інтеграційних об’єднань, насамперед у ЄС та ширшому європейському просторі, охопленому сферою дії європейських конвенцій та рішень у сфері просторового співробітництва територіальних співтовариств і влад, включно з органами місцевого і регіонального самоврядування. Взаємодія між субнаціональними регіонами включає укладенні угод між територіальними громадами сусідніх країн, створення міжрегіональних об’єднань і договірних структур міжрегіональної співпраці
Середньовічні щити Європи та Русі (конструкція, військово-символічне значення, розвиток)
Get PDFThe article considers the problem of the development of shields, the main element of medieval protective equipment, and an important military and heraldic symbol in Ukrainian medieval state of Rus’ and in Europe in general. The state of the research and the source base are outlined. The main trends in the development of the design and symbolic significance of shields in Europe during the Middle Ages are outlined. At the same time, emphasis was placed on sources concerning Rus’ lands and adjacent territories. The author draws attention to the need to compare archaeological, written and iconographic sources in one study. The study focuses on the most representative sources, especially those that can be to apply on material from the Rus’ lands. It is emphasized that the shield as a basic element of protective equipment during the Middle Ages, іn Rus’ lands largely developed in line with European trends. Which in turn makes it impossible to isolate local features about to beginning of the ХІІІ century. At the turn of the XII–XIII centuries in some regions of Eastern Europe, namely the Rus’-Baltic-Polish border, a relatively new type of shield is being formed, the so-called “protopaveza”. This in turn had a direct impact on the armaments of Rus’ and the Teutonic Order in the ХІІІ–ХІV centuries. The author analyzes the main interactions and borrowings of types of shields between different regions of Eastern Europe during the Middle Ages. It is noted that in the Ukrainian medieval state of Rus’, which was at the intersection of Eastern and Western military traditions, shields of both European types and the eastern “kalkan” could be used. However, given the available sources, it is safe to say that the European trend of development of this protective equipment had an advantage. The author came to the conclusion that the shields used in Rus’ and Europe in the X–XII centuries generally belonged to the same types. In particular, it is round, almond-shaped and triangular shields. The issue of shields of the XIII–XV centuries remains more complicated. During this period can be observed as the influence of Western Europe on Rus’, for example, the spread of the knight's “tarch”. And trends that began in Eastern Europe, namely the spread of pavises in the XIV–XV centuries.У статті розглянуто проблему розвитку щитів як головного елементу середньовічного захисного спорядження та важливого військового і геральдичного символу в українській середньовічній державі Русь та в Європі загалом. Автором окреслено стан дослідження теми та її джерельну базу. Простежено головні тенденції розвитку конструкції та символічного значення щитів у Європі періоду середньовіччя. Водночас, здійснено акцент на джерела, що стосуються Русі та суміжних із нею територій. Автор звертає увагу на необхідність зіставлення археологічних, писемних та іконографічних джерел у межах одного дослідження. У контексті цього дослідження звернено увагу на найбільш репрезентативні джерела, особливо на ті, які можна апробувати щодо руського матеріалу. Наголошено на тому, що щит як базовий елемент захисного спорядження впродовж середньовіччя чималим чином розвивався у руслі загальноєвропейських тенденцій. Це, водночас, унеможливлює виокремлення місцевих особливостей десь до початку ХІІІ ст. Саме на зламі ХІІ–ХІІІ ст. в деяких регіонах Східної Європи, а саме у русько-балтійсько-польському пограниччі формувався відносно новий тип щита, так звана «протопавеза». Це, відтак, мало безпосередній вплив на озброєння Русі і Тевтонського ордену у ХІІІ–XIV ст. У статті проаналізовано головні взаємовпливи і запозичення типів щитів поміж різними регіонами Східної Європи за доби середньовіччя. Наголошується, що на теренах української середньовічної держави Русь, яка перебувала на перетині східних та західних воєнних традицій, могли використовуватись щити як загальноєвропейських типів, так і східний «калкан». Проте, з огляду на наявні джерела, можна з упевненістю констатувати саме загальноєвропейську тенденцію розвитку цього захисного спорядження. Автор дійшов висновку, що щити, які використовувались як на Русі, так і в Європі у Х–ХІІ ст. загалом належали до тих самих типів. Зокрема, це круглий, мигдалеподібний та трикутний щити. Складнішим залишається питання щодо щитів ХІІІ–XV ст. У цей період можна спостерігати як впливи Західної Європи на Русь, наприклад, поширення рицарської тарчі, так і тенденції, які розпочались із теренів Східної Європи, а саме поширення павези у XІV–XV ст
Життєвий шлях італійського лікаря, анатома, хірурга та теоретика медицини Гвідо Гвіді
Get PDFThe name of Guido Guidi appears in the histories of medicine as that of the author of a beautifully illustrated book on surgery and as one of the innumerable anatomical eponyms. Guido Guidi practiced medicine and surgery in his native city Florence and made such a reputation that he was in 1542 invited by Francis I, King of France, to come to Paris. The King appointed him one of his personal physicians and permitted him to give public lectures in medicine and surgery at the newly founded College de France. Guidi was about to publish a surgical treatise, based on a Greek manuscript of the tenth century preserved in the Laurenzian Library at Florence. Among the notable features of this manuscript were thirty full-sized plates illustrating the commentary of Apollonius of Kitium on the Hippocratic treatise on dislocations and other pictures accompanying a copy of Galen's treatise on bandaging. These illustrations represented the genuine Hippocratic traditions of surgical practice as transmitted through later Greek channels to Byzantium. In Paris, Guidi lived with Benvenuto Cellini, who became his friend and who has many laudatory references to him in his autobiography. In 1544 Guidi's book on surgery appeared. It is a splendid folio volume, beautifully printed and containing remarkable woodcut copies, or rather adaptations, of the original tenth-century drawings. Guidi's Chirurgia was the best illustrated work on surgery that had appeared up to its date. It comprises translations of six works by Hippocrates, one by Galen and two by Oribasius, together with commentaries by Galen and by Guidi himself. The treatment of all varieties of fractures and dislocations is described in great detail and is very clearly illustrated. Some three years after the publication of his Chirurgia Guidi was recalled to Italy to become chief personal physician to Cosimo de Medici. He practiced and taught medicine at Pisa, took Holy Orders, received high' ecclesiastical preferment, and was in 1557 raised to the nobility. He died at the height of his renown on 26 May 1569 and was buried in the tomb of his ancestors in Florence. For some years before his death he had been occupied in writing a comprehensive work on medicine. This great work was completed and published by his nephew in three huge volumes between 1596 and 1611. This study is based on original research and it corrects many errors that have been perpetuated in standard reference books.Ім’я Гвідо Гвіді зустрічається в історії медицини як ім’я автора чудово ілюстрованої книги з хірургії та як один із незліченних анатомічних епонімів. Гвідо Гвіді займався медициною та хірургією у своєму рідному місті Флоренції і набув такої репутації, що у 1542 р. Франциск I, король Франції, запросив його приїхати до Парижа. Король призначив його одним зі своїх особистих лікарів і дозволив йому читати публічні лекції з медицини та хірургії у нещодавно заснованому Колеж де Франс. Гвіді збирався опублікувати хірургічний трактат, заснований на грецькому рукописі X ст., що зберігається у бібліотеці Лауренціана у Флоренції. Серед примітних особливостей цього рукопису були тридцять повнорозмірних аркушів, що ілюструють коментар Аполлонія Китійського до трактату Гіппократа про вивихи та інші малюнки, що супроводжують копію трактату Галена про перев’язки. Ці ілюстрації представляли справжні традиції Гіппократа в хірургічній практиці, передані через пізніші грецькі канали до Візантії. У Парижі Гвіді жив із Бенвенуто Челліні, який став його другом та багато разів із похвалою відгукувався про нього у своїй автобіографії. У 1544 р. з’явилася книга Гвіді з хірургії. Це чудовий фоліант, витончено надрукований і містить чудові ксилографічні копії, або, швидше, адаптації оригінальних малюнків X ст. Книга Гвіді «Хірургія» була найкращою ілюстрованою працею з хірургії, яка з’явилася до цього часу. Вона містить переклади шести робіт Гіппократа, однієї роботи Галена і двох робіт Орібасія, а також коментарі Галена та самого Гвіді. Лікування всіх видів переломів та вивихів описано дуже докладно та наочно проілюстровано. Приблизно через три роки після публікації своєї «Хірургії» Гвіді був відкликаний до Італії, щоб стати головним особистим лікарем Козімо Медічі. Він практикував і викладав медицину в Пізі, прийняв священний сан, отримав високі церковні привілеї і у 1557 р. був посвячений у дворянство. Він помер на піку своєї слави 26 травня 1569 р. та був похований у гробниці своїх предків у Флоренції. За кілька років до смерті він був зайнятий написанням всеосяжної праці з медицини. Ця велика праця була завершена та опублікована його племінником у трьох величезних томах між 1596 та 1611 рр. Це дослідження засноване на оригінальних дослідженнях та виправляє багато помилок, які були закріплені у стандартних довідниках того часу
Національна пам’ять в контексті дискурсу «забуття»: історико-методологічний аспект
Get PDFThe article presents the problem of memory in relevance to the phenomenon of forgetting, which appears to be an important condition for the formation of a nation, national memory, national identity and national character. The nation is a solidarity based on democratic expression of will. As a spiritual principle, the nation consists of two elements: one in the past, the other in the future. It is emphasized that it is forgetting, not the intention to the truth, forms the basis of the construction of national memory. The idea that the nation is an “imagined community”, which is thought of as a strong, horizontally organized society, is analyzed. It was the feeling of fraternal unity that compelled millions and millions of people not only to kill, but to die for the sake of imagined creations. Self-image as a nation is the result of a large-scale historiographical campaign conducted by the state and a mechanism for constructing national genealogies. The requirement to “forget” indicates that a person “remembers” and is capable of “memories”. It is argued that “fratricides” are as important to the nation’s existence as narratives of past peaceful coexistence. Seven types of forgetting are distinguished, three of which are considered positive practices of “successful forgetting”: “forgetting by order”; “amnesty”; “institutional oblivion”. Negative types include: “cancellation”; “repressive destruction”; “planned obsolescence”; “silence of humiliation and shame”. There are two counterparties of memory and forgetting: the state and society. State memory cultivates secrecy and protects the foundations of its existence through oblivion. Society’s memory is in constant motion and always strives for oblivion. The element of forgetting in historical memory determines the process of formation of national consciousness as a condition of national identity. What is important is not the imperative of “memory”, but its content. It is in this context that the national memory of the people is formed and affirmed.У статті поставлена проблема пам’яті у співмірності з феноменом забуття, що постає важливою умовою формування нації, національної пам’яті, національної ідентичності та національного характеру. Нація являє собою солідарність, засновану на демократичному волевиявленні. Як духовний принцип, нація складається з двох елементів: один – в минулому, другий – в майбутньому. Підкреслюється, що саме забуття, а не прагнення до істини, складає основу конструювання національної пам’яті. Аналізується думка, що нація є «уявленою спільнотою», котра мислиться як міцне, горизонтально організоване товариство. Саме почуття братерської єдності змушувало мільйони й мільйони людей не лише вбивати, а йти на смерть заради уявлених витворів. Уявлення себе нацією є результатом масштабної історіографічної кампанії, яку проводить держава, і механізмом конструювання національних генеалогій. Вимога «забути» свідчить про те, що людина «пам’ятає» і здатна до «спогадів». Стверджується, що для існування нації «братовбивства» також важливі, як і наративи про минуле мирне співіснування. Виділено сім типів забуття, три з яких розглядаються як позитивні практики «успішного забуття»: «забуття по розпорядженню»; «амністія»; «установче забуття». До негативних типів відносяться: «анулювання»; «репресивне знищення»; «заплановане устаріння»; «мовчання приниження і сорому». Виділяють два контрагенти пам’яті і забуття: державу і суспільство. Державна пам’ять культивує секретність і захищає основи свого існування за допомогою забуття. Пам’ять суспільства перебуває в постійному русі і завжди прагне до безпам’ятства. Елемент забуття в історичній пам’яті обумовлює процес формування національної свідомості як умови національної ідентичності. Важливим є не імператив «пам’яті», а її зміст. Саме в такому контексті формується і стверджується національна пам’ять народу
Політична іконографія vs потестарна імагологія: евристичний потенціал, методологічні рамки та дослідницькі центри
Get PDFThe purpose of the article is to study the heuristic potential, methodological framework and research direction of two (sub)disciplines – political iconography and post-war imagology.
The scientific novelty consists in revealing aspects of the development of political iconography and post-modern imagology that have not been sufficiently studied by historical science, in particular on the example of Ukrainian historiography at the current stage (1991–2022).
The research methodology involves adherence to the principles of scientificity, development, systematicity, historicism, and historiographical tradition. Research methods are general scientific methods of analysis, synthesis, generalization, and deduction, as well as historical methods, in particular historical-genetic, historical-systemic, and the method of source criticism.
The source base of the research consists of the texts of Martin Warnke, Abi Warburg, Alois Riegl, Mikhail Boytsov, in which the terminological apparatus of art history, visual history, political iconography, and post-historical imagology is partially or fully substantiated.
It has been found that there are almost no studies in the framework of political iconography in Ukraine, but studies using the methods of imagology, post-historical imagology, and historical imagology have gained active development. Post-test imagology, proposed by M. Boytsov, continues research in philology, comparative linguistics, and political history. The problems of post-war imagology cover, first of all, the problems of alienation, the mechanisms of creating and functioning of stereotypes, images of power, and the effects of images on society. Political iconography proposed by M. Warnke at the beginning 1990s, is a logical continuation of Warburg iconography, art history and visual studies. Recognizing that the main political center is not narrative, but visual sources, researchers of political iconography analyze the communicative space in which the image (German: bild) is an independent actor that implements its own policies. Thanks to the images, the space is semiologized and transformed into a political space.Метою статті є дослідження евристичного потенціалу, методологічних рамок та дослідницького спрямування двох (суб)дисциплін – політичної іконографії та потестарної імагології.
Наукова новизна полягає в розкритті недостатньо вивчених історичною наукою аспектів розвитку політичної іконографії та постерстарної імагології, зокрема на прикладі українській історіографії на сучасному етапі (1991–2022).
Методологія дослідження передбачає дотримання принципів науковості, розвитку, системності, історизму та історіографічної традиції. Методами дослідження є загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення та дедукції, а також історичні методи, зокрема історико-генетичний, історико-системний та метод джерелознавчої критики.
Джерельну базу дослідження складають тексти Мартіна Варнке, Абі Варбурга, Алоїза Ріґля, Міхаіла Бойцова, у яких частково чи повно обґрунтовано термінологічний апарат історії мистецтв, візуальної історії, політичної іконографії та потестарної імагології.
З’ясовано, що дослідження в рамках політичної іконографії в Україні майже відсутні, проте активного розвитку набули дослідження із застосуванням методів імагології, потестарної імагології, історичної імагології. Потестарна імагологія, запропонована М. Бойцовим, продовжує дослідження з філології, компаративної лінгвістики та політичної історії. Проблематика потестарної імагології охоплює перш за все проблеми іншування (алієнації), механізмів створення та функціонування стереотипів, образів влади, впливів образів на суспільство. Політична іконографія, запропонована М. Варнке на поч. 1990-х рр., є логічним продовженням варбургової іконографії, історії мистецтв та візуальних студій. Визнаючи головним політичним центром не наративні, а візуальні джерела, дослідники політичної іконографії аналізують комунікативний простір, у якому образ (нім. bild) є самостійним актором, що реалізовує власні політики. Завдяки образам відбувається семіологізація простору та перетворення його на політичний простір
Роль жінок – журналісток і письменниць – у розвитку демократії і культури Австралії (кінець ХІХ ст. – 70-ті рр. ХХ ст.)
Get PDFThe emancipation of Australian women in particular journalists and writers, who dedicated their lives to the development of culture of the fifth continent has been detected in this article. The goal of the article is to analyse the arrival of women – journalists, editors, publishers - in the print media and to determine their role in the formation and development of democracy and culture of the young state.
As a result of the interdisciplinary research (combination of history, sociology, philology, culturology) new data on the role of women were obtained in the formation of democracy in Australia. This gives reason to affirm that this is the first study of this problem in Ukraine.
New names of such outstanding Australian men – journalists, editors, publishers, writers as E.S. Hall, S. Bennet, H. Parks, G. Mott, C. Feilberg, W. Winn and women – L. Lawson, F. Baverstock, N. Palmer were introduced into scientific circulation. Significantly expanded and supplemented historical and cultural information about such outstanding women writers and journalists as M. Gilmore, E.F. Richardson, M. Franklin, K.S. Prichard, C. Stead, C. McCullough. Their life is investigated in the context of socio-historical development of Australia and world events that were reflected in their work. Great is their contribution to the antifascist struggle, to the defence of freedom and democratic values in Australia.
The artistic value of the work of each of them is determined. The humanistic and realistic approach in creating their characters is clarified. It reflects the historical and socio-cultural development of Australia since the mid-XIX century to the 70-s of the XX century. It is proved that the history of periodicals and the development of literature on the fifth continent is the story of extraordinary talented women, in whose destinies the history of the development of the fourth power and the literature of Australia is reflected. The stages of The Bulletin magazine’s existence, the reasons for its closure and its influence on formation of Australian national literature are analysed.
The practical value of the work lies in the fact that it brings new data to academic courses such as “The History of Australia”, “The Print Media of Australia”, “The Literature of Australia”.
It is proved than women writers and journalists of Australia enriched Australian literature with bright original works and also made a significant contribution to its culture and democracy.У статті досліджується емансипація жінок Австралії, зокрема – журналісток і письменниць, – які присвятили своє життя розвитку культури на п’ятому континенті. Мета статті – проаналізувати прихід жінок – журналісток, редакторів, видавців, письменниць – у друковані медіа Австралії та визначити їх роль у становленні та розвитку демократії та культури молодої держави. Внаслідок міждисциплінарного дослідження (поєднання історії, соціології, філології, культурології) отримані нові результати щодо ролі жінок у становленні демократії в Австралії. У науковий обіг введені нові імена таких видатних австралійських редакторів, кореспондентів, письменників-чоловіків, як Е.С. Голл, С. Беннет, Г. Паркс, С. Фейлберг, Дж. Мотт, В. Вінн і жінок – Л. Лоусон, Ф. Бейверсток, Н. Палмер. Значно розширені і доповнені історичні та культурні відомості про таких видатних письменниць і журналісток, як М. Гілмор, Е.Ф. Річардсон, М. Франклін, К.С. Прічард, К. Стед, К. Маккалоу. Їх життя і творчість досліджені в контексті соціально-історичного розвитку країни й світових подій, які відбилися у їх творчості. Великим є їх внесок в антифашистську боротьбу, у відстоювання свободи і демократичних цінностей в Австралії. Визначена художня цінность творчості кожної з них. З’ясований гуманістичний і реалістичний підхід до створення їхніх героїв.Саме через них відображений історичний і соціокультурний розвиток Австралії з кінця ХІХ ст. до 70-х рр. ХХ ст. Доведено, що історія періодичної преси та розвиток літератури на п’ятому континенті – це й історія непересічних талановитих жіночих особистостей, в долях яких щонайкраще відбилася історія розвитку «четвертої влади» та літератури Австралії. Проаналізовано етапи існування журналу Bulletin і причини його закриття та вплив на становлення та розвиток національної австралійської літератури.
Практична цінність роботи полягає в тому, що цей матеріал вносить нові дані в читання таких курсів, як «Історія Австралії», «Друковані медіа Австралії» та «Література Австралії». Отже, жінки-письменниці Австралії яскравими оригінальними творами збагатили австралійську літературу, сприяли розвитку демократичних процесів в суспільстві й зробили внесок у світову культуру
Еволюції становища жінок у Тунісі (до 75-річчя проголошення незалежності Тунісу)
Get PDFIn the article, in the context of the recognition of socio-cultural determinants of gender history and critical analysis of foreign studies by the author, an attempt was made to generalize the evolution of the position of women in Tunisia in the 20th and early 21st centuries. It is the Tunisian version of solving the problem of women’s emancipation that most modern researchers consider as the most successful example for the Islamic world. The views of well-known feminists and representatives of the Islamic world regarding actualization of the problem are presented. The influence of the French authorities on the manifestations of the ideas of Western feminism, as well as the influence of Islamic reformists on the problems of women’s education and women’s participation in social and political life, is shown.
In the course of the research, the author substantiates the following conclusions, namely: during the century, the social evolution of Tunisian society was determined by the process of adaptation and change of traditional socio-cultural foundations to new historical conditions. The established secular regime, after the proclamation of the Republic, for a decade was under pressure from the Islamic opposition, which initially existed in a cultural and educational form, and in the last decade of the 20th century took shape as a political one. The history of the last decade of the Republic shows that socio-cultural traditions have become the most important mechanism for the formation of intellectual and political values that contribute to national unity. This process determined both the nature and the stages of the women’s movement, which was formed during the period of the national liberation struggle, being its component. After the declaration of independence, Tunisian women de jure received political and social rights. There was a process of organizational design of the women’s movement, but this movement experienced decades of paternalistic control during the rule of Habib Bourguiba.
A qualitatively new stage is associated with the presidency of Ben Ali and his politics: from “managed democracy” to a totalitarian regime, which led to the formation of a female political opposition. As mentioned above, the events of the 2010s opened perspectives in the issues of overcoming gender asymmetry.У статті, у контексті визнання соціокультурних детермінантів ґендерної історії та критичного аналізу зарубіжних досліджень автором, було зроблено спробу узагальненої характеристики еволюції становища жінок у Тунісі у ХХ – початку ХХІ ст. Саме туніський варіант вирішення проблеми емансипації жінок більшість сучасних дослідників розглядають як найвдаліший приклад для ісламського світу. Представлено погляди як відомих феміністок так і представниць ісламського світу щодо актуалізації проблеми. Показано вплив французської влади на прояви ідей західного фемінізму, а такжо вплив ісламських реформістів на проблеми жіночої освіти та участі жінок у суспільно-політичному житті.
Під час дослідження автором обґрунтовуються наступні висновки, а саме: протягом століття соціальна еволюція туніського суспільства детермінувалася процесом адаптації та зміни традиційних соціокультурних засад до нових історичних умов. Світський режим, що встановився, після проголошення Республіки протягом десятиліття зазнавав тиску з боку ісламської опозиції, яка спочатку існувала в культурно-просвітницькій формі, а в останнє десятиліття ХХ століття оформилося як політичне.
Історія останнього десятиліття Республіки свідчить про те, що соціокультурні традиції стали найважливішим механізмом формування інтелектуальних та політичних цінностей, що сприяють національній єдності. Цей процес визначив як характер, так і етапи жіночого руху, що пройшло становлення в період національно-визвольної боротьби, будучи його складовою. Після проголошення незалежності туніські жінки де-юре отримали політичні та соціальні права. Відбувся процес організаційного оформлення жіночого руху, проте цей рух відчував на собі десятиліття патерналістського контролю під час правління Хабіба Бургіби.
Якісно новий етап пов’язаний із президентством Бен Алі та його політикою: від «керованої демократії» до тоталітарного режиму, що призвело до формування жіночої політичної опозиції. Як зазначалося вище, події 2010-х рр. відкрили перспективи у питаннях подолання ґендерної асиметрії