Проблеми всесвітньої історії
Not a member yet
341 research outputs found
Sort by
Німецька східноєвропейська політика і «політика пам’яті» (1969-2022 рр.): непорозуміння із Східною Європою
Get PDFThe article is dedicated to the evolution of the German “new Eastern policy” (1969-2022), which determined its foreign policy guidelines in recent decades and was considered one of the most successful projects after the SPD came to power. The external and internal conditions for the implementation of the “new Eastern policy” in the 1960s and 1970s were considered. It was found that this policy had two stages. At first, its main priority was an attempt to solve the “German-German” question. Later, the “new Eastern policy” turned into a conservative “Realpolitik”, which focused on solving national issues in its second stage from the 1980s. This resulted in cooperation with communist regimes in Eastern Europe and neglect of democratic and opposition movements. After the unification of Germany and the collapse of the USSR in 1991, this policy did not undergo significant changes and was automatically transferred to modern Russian Federation. Rationalism, which prioritized profitable trade, led Germany to economic dependence on Russia. The article proves that Ostpolitik was closely related to the German “politics of memory” in terms of its responsibility for the victims of the World War II. Ignoring Eastern European countries in foreign policy led to the relativization of responsibility for their victims, and compensatory practices were extended to modern Russia, which was identified with the former USSR. This created “white spots of the gap” in the “politics of memory” and public space.Стаття присвячена еволюції німецької «нової східної політики» (1969-2022 рр.), яка визначала її зовнішньополітичні орієнтири в останні десятиліття і вважалася одним із найуспішніших проектів з моменту приходу до влади СДПН. Розглянуто зовнішні та внутрішні умови для її реалізації у 60-70-х рр. ХХ ст. Виявлено, що ця політика мала два етапи, які відрізнялися тим, що на першому етапі її головним пріоритетом була спроба вирішення «німецько-німецького» питання, а на другому, який почався з 80-х рр. ХХ ст. вона перетворилася на консервативну Realpolitik, яка зосереджувалася на вирішенні національних питань, що призводило до співпраці з комуністичними режимами в Східній Європі, нехтуванні демократичними та опозиційними рухами. Після об’єднання Німеччини і розпаду СРСР у 1991 р. ця політика не зазнала суттєвих змін і була автоматично перенесена на сучасну Росію. Раціоналізм, де на першому плані була вигідна торгівля, призвів до економічної залежності Німеччини від Росії. Доведено, що Ostpolitik була тісно пов’язана із німецькою «політикою пам’яті» в частині її відповідальності за жертви Другої світової війни.Ігнорування східноєвропейських країн у зовнішній політиці призводило до релятивації відповідальності перед їхніми жертвами, а компенсаторні практики поширювалися на сучасну Росію, яка ототожнювалася з колишнім СРСР. Це створило «білі плями» в «політиці пам’яті» і суспільному просторі
Ліванська республіка у 2005-2023 рр.: здобутки Кедрової революції та спадщина сирійської окупації (частина ІІ)
Get PDFAt the end of the Cedar Revolution in June 2005, the main its achievements and the main remnants of the Syrian hegemony were finally determined. In the first case, these are the withdrawal of the Syrian troops from the territory of the Republic of Lebanon, the revival of a democratic order in the country and a partial overcoming of a political sectarianism; in the second –the preservation of a political front, which was oriented towards the authoritarian Syria and Iran, the further functioning of the paramilitary wing of Hezbollah, as well as the preservation of the influence of Syria and Iran on Lebanese domestic political life.
All these phenomena exist as the integral components of the Lebanese realities even today. At the same time, the absence of a Syrian occupation and the inviolability of the democratic system can be explained both by a favorable foreign policy situation and by the interest in preserving the status quo on the part of most Lebanese political forces, including Hezbollah and Amal. The tendency to the overcome a Lebanese political sectarianism has gained a further development; In particular, since the middle of the last decade, a new non-sectarian political movement (so-called the Civil society) has been developing in Lebanon.
During 2005-2023, the pre-revolutionary relics underwent changes too. There was a strengthening of the pro-Syrian/pro-Iranian political camp; but today, this camp has begun to surrender its positions. The above-mentioned strengthening should be associated with the preservation of the Hezbollah's paramilitary formations, these are used to the achieve the political goals of this party directly or indirectly. Finally, the situation with the mediated a Syrian and Iranian political presence didn’t remain as static too. So, until 2011, the primacy in this matter belonged to Syria, but in the further development of the events it passed to Iran, which acts through Hezbollah. At the same time, the hereditary Syrian dictator B. al-Assad, is trying to renew his influence on Lebanese affairs, as the his position in his own country strengthens.На момент завершення Кедрової революції у червні 2005 р., остаточно визначилися як основні її здобутки, так і основні пережитки часів сирійської гегемонії. У першому випадку йдеться про виведення сирійських військ з території Ліванської Республіки, відродження демократичного ладу в країні та часткове подолання політичного конфесіоналізму; у другому – про збереження політичного фронту орієнтованого на авторитарні Сирію та Іран, подальше функціонування воєнізованого крила Хезболли, а також збереження впливу Сирії та Ірану на ліванське внутрішньополітичне життя.
Усі ці явища й нині є невід’ємними складовими ліванських реалій. До того ж відсутність сирійської окупації та недоторканість демократичного ладу можна пояснити як сприятливою зовнішньополітичною ситуацією, так і зацікавленістю у збереженні status quo з боку більшості ліванських політичних сил з Хезболлою й Амаль включно. Набули подальшого розвитку тенденції до подолання характерного для Лівану політичного конфесіоналізму. Зокрема, починаючи з середини минулого десятиліття, у Лівані розвивається новий позаконфесійний політичний рух так званого Громадянського суспільства.
Протягом 2005-2023 рр. зазнали змін і дореволюційні пережитки. Відбулося посилення просирійсько-проіранського політичного табору, котрий, щоправда нині почав дещо здавати свої позиції. Вищезгадане посилення слід пов’язувати зі збереженням воєнізованих формувань Хезболли, котрі безпосередньо чи опосередковано використовуються з метою досягнення політичних цілей цієї партії. Нарешті, не залишалася статичною й ситуація з опосередкованою сирійською та іранською політичною присутністю. Якщо до 2011 р. першість у цьому питанні належала Сирії, то за подальшого розвитку подій вона перейшла до Ірану, котрий діє через Хезболлу. Водночас, спадковий сирійський диктатор Б. аль-Асад, по мірі зміцнення становища у власній країні, намагається поновити вплив на ліванські справи
Формування «особливих» відносин Камбоджі й КНР: двосторонній і регіональний контексти
Get PDFIn 2019, Cambodia was the first country to sign an Action Plan with China to create a “community of shared future with strategic importance”. The article comprehensively covers the gradual changes in the relations between the Kingdom of Cambodia and the PRC (since 1990s), which resulted in the formation of their “special” relations, and the factors that influenced them. The author assesses bilateral and regional significance of these “special” relations. Their development is considered against the background of internal processes in Cambodia, changes in China’s policy in Southeast Asia, and the international situation in the region.
The author has identified the following milestones in the Cambodia–China relations: the July 1997 events in Cambodia, which resulted in establishing undivided governmentauthority by the prime-minister Hun Sen; the first visit of China’s Chairman Jiang Zemin to Cambodia in November 2000; bilateral agreements on Comprehensive Cooperative Partnership (April 2008) and Comprehensive Strategic Cooperative Partnership (December 2010); 2012 Cambodia’s ASEAN chairmanship, when it completely supported China in the South China Sea disputes, despite interests of some ASEAN members; the 2013–2014 political crisis in Cambodia; and, finally, 2019 bilateral agreement to establish “a community of shared destiny with a strategic meaning”.
China’s political support, grants, soft loans and assistance in implementation of large infrastructural projects has had positive impact on Cambodia’s economic development. However, they have led to Cambodia’s dependence on China. While ASEAN and its nation-members implement strategies of hedging and balancing to avoid regional domination of any great power, Cambodia completely took China’s side. Relations with China have become more important to Cambodia than relations with other ASEAN nations. Since decisions in ASEAN are taken by consensus, Cambodia may block any one, which does not benefit China. This situation strengthens China’s regional position, but disrupts ASEAN unity that is crucial for regional security in Southeast Asia. Additionally, “special” relations with Cambodiaprovide China with access to its strategic ports in trade and economic, and military purposes to realize its economic and strategic interests.У квітні 2019 р. Камбоджа стала першою державою, яка підписала з КНР План дій про створення «спільноти спільного майбутнього зі стратегічним значенням». У статті комплексно висвітлюються поетапні зміни у відносинах Камбоджі й КНР (з кінця ХХ ст.), унаслідок яких сформувалися їхні «особливі» відносини, і чинники, які на це впливали; оцінюється їхнє двостороннє і регіональне значення. Розвиток відносин розглядається на тлі внутрішніх процесів у Камбоджі, змін у політиці КНР у Південно-Східній Азії, міжнародної ситуації у регіоні.
Важливими віхами на шляху формування «особливих» двосторонніх відносин були: події в Камбоджі у липні 1997 р., унаслідок яких уряд одноосібно очолив Хун Сен; перший візит Голови КНР Цзян Цземіня в Камбоджу в листопаді 2000 р.; угоди про «усебічне партнерство співробітництва» (квітень 2008 р.) й «усебічне стратегічне партнерство співробітництва» (грудень 2010 р.); головування Камбоджі в АСЕАН у 2012 р., коли вона повністю підтримала КНР у територіальних диспутах в Південно-Китайському морі, на противагу інтересам окремих держав-членів АСЕАН; політична криза у Камбоджі 2013–2014 рр.; двостороння домовленість 2019 р. про створення «спільноти спільного майбутнього зі стратегічним значенням».
Політична підтримка, гранти, пільгові кредити і допомога КНР у реалізації великих інфраструктурних проектів мали суттєвий позитивний вплив на економічний розвиток Камбоджі. Водночас це призвело до залежності Камбоджі від Китаю. На відміну від АСЕАН та держав-членів, які реалізовують стратегію хеджування, Камбоджа зайняла повністю про-китайську позицію. Відносини з КНР стали для неї більш важливими, ніж з іншими державами АСЕАН. Унаслідок цього вона може заблокувати будь-яке рішення АСЕАН, що не відповідає інтересам Китаю. Це підриває єдність АСЕАН і суттєво зміцнює регіональні позиції КНР. Крім того, «особливі» відносини з Камбоджею забезпечують Китаю доступ до важливих стратегічних портів цієї держави в торговельно-економічних і військових цілях для реалізації своїх економічних і стратегічних регіональних інтересів
Позиція західних країн щодо України напередодні повномасштабного вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 р.
Get PDFThe article brought to the attention of the reader analyzes the positions of various countries of the world on the eve of Russia’s large-scale invasion of Ukraine on February 24, 2022. Since 2014, Ukraine has been in a state of undeclared war with Russia, which led to the occupation of Crimea and part of the territories of Donbas. After that, the war continued to smolder after the signing of the Minsk Agreements in 2015. At the end of 2021, there were signs that the Russian Federation was preparing for a full-scale invasion of Ukraine, which was publicly announced by US President J. Biden. For several months, the formation of a coalition of Western countries took place with the aim of providing military assistance to Ukraine to prevent the development of the conflict.
The article examines the position of key Western states regarding the Russian-Ukrainian conflict and its evolution during this period of time. Ukraine played the role of a catalyst for establishing the unity of the West. An extremely important role in the implementation of the consolidation of the countries of the North Atlantic Alliance was played by the US leadership, which used a new approach – the release of intelligence data to influence the enemy's decisions. In addition, the mistakes made by Western countries since 2008, which made Russia’s invasion of Ukraine possible, were analyzed. The article examines the attitude of the population of Ukraine and Russia to the problem based on sociological surveys that confirm the falsity of Russian narratives about the Russian-Ukrainian conflict. The coverage of the escalation of the Russian-Ukrainian war in the Western media on the eve of the invasion was analyzed. The author analyzed V. Putin’s worldview and the reasons for his decision to attack Ukraine. The topic considered in the publication is of great value to the reader in connection with the escalation of the Russian-Ukrainian war and allows one to understand the circumstances that preceded the invasion.Запропонована до уваги читача стаття аналізує позиції різних країн світу напередодні російського широкомасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. Починаючи з 2014 р. Україна знаходилась у стані неоголошеної війни з Росією, що призвело до окупації Криму та частини територій Донбасу. Після цього війна продовжувала тліти після підписання Мінських домовленостей у 2015 р. Наприкінці 2021 р. з’явилися ознаки підготовки Російської Федерації до повномасштабного вторгнення в Україну, про що було публічно оголошено президентом США Дж. Байденом. Протягом декількох місяців відбувалося формування коаліції західних держав з метою надати військову допомогу Україні щоб попередити розгортання конфлікту.
У статті розглянуто позицію ключових західних держав щодо російсько-українського конфлікту та її еволюцію у цей проміжок часу. Україна відіграла роль каталізатора для утвердження єдності Заходу. Надзвичайно важливу роль у здійсненні консолідації країн Північноатлантичного альянсу відіграло керівництво США, яке використало новий підхід – оприлюднення розвідувальних даних для впливу на рішення супротивника. Окрім того проаналізовано помилки які були допущені країнами Заходу починаючи з 2008 р., що зробили можливим вторгнення Росії в Україну. В статті розглянуто ставлення населення України та Росії до проблеми на основі соціологічних опитувань які підтверджують хибність російських наративів про російсько-український конфлікт. Проаналізовано висвітлення загострення російсько-української війни у західних ЗМІ напередодні вторгнення. Автором проаналізовано світогляд В. Путіна та причини прийняття їм рішення нападу на Україну. Розглянута у публікації тема представляє велику цінність для читача у зв’язку з ескалацією російсько-української війни та дозволяє зрозуміти обставини які передували вторгненню
Історичні особливості таджицького соціуму радянського періоду
Get PDFThe article analyzes the features of the Tajik society in Soviet period. Modern Tajik identity began to take shape only at the beginning of the XX-th century with the publication in 1912 of the first Tajik newspaper “Bukhoroi Sharif” (“Holy Bukhara”). Among the peculiarities of the Tajik society in Soviet period, we attributed the lack of experience of independent state existence; low level of national self-consciousness of the population because the Tajik identity was separated from the general Muslim and general Persian only in the 1920-s; gratitude to the Soviet authorities for the revival of Tajik statehood, firstly in the format of Tajik national autonomy, and since 1929 – the Tajik SSR; the actual lack of experience in the life of the people under the capitalist system; the Communist Party of Tajikistan, represented by the national party elite, which constructed a new Tajik identity, became the political bearer of Tajik national identity; Russian language’s gradual acquisition of the status of the language of interethnic communication in Tajikistan and replacement of Tajik-Uzbek bilingualism of Tajiks by Tajik-Russian; the subordination of Tajik culture to Soviet imperial culture, which eventually fostered in Tajik society a complimentary attitude towards the USSR and Russia in general and sincere political loyalty to them; expansion of multinational and socio-professional segmentation of Tajik society in which the indigenous population was mainly employed in agriculture, trade, culture and education, and visitors took leading positions in industry, design offices, research institutions; complex geographical configuration of the state, underdeveloped state and economic structures of the country led to the territorial isolation and disunity of Tajik society, as well as the formation of regional clans - Khujand, Kulyab, Garm and Pamir.У статті здійснено аналіз особливостей таджицького соціуму радянського періоду. Сучасна таджицька ідентичність почала формуватися лише на початку XX ст. із виходом у 1912 р. першої таджицької газети «Бухорои шариф» («Священна Бухара»). До особливостей таджицького соціуму радянського періоду ми віднесли відсутність досвіду незалежного державного існування; низький рівень національної самосвідомості населення, адже таджицька ідентичність відокремилась від загальномусульманської та загальноперської лише у 1920-х рр.; вдячність радянській владі за відродження таджицької державності спочатку у форматі таджицької національної автономії, а з 1929 р. – Таджицької РСР; фактична відсутність досвіду життя народу при капіталістичному ладі; політичним носієм таджицької національної самосвідомості стала Компартія Таджикистану в особі національної партійної еліти, яка й конструювали нову таджицьку ідентичність; поступове набуття російською мовою статусу мови міжнаціонального спілкування у Таджикистані та заміна таджицько-узбецької двомовності таджиків таджицько-російською; підпорядкування таджицької культури радянській імперській культурі що з часом виховало у таджицькому соціумі компліментарне ставлення до СРСР і Росії загалом та щиру політичну лояльність щодо них; розширення багатонаціональності та соціально-професійної сегментції таджицького соціуму при якій корінне населення переважно було зайняте в сільському господарстві, торгівлі, культурі та освіті, а приїжджі зайняли провідні позиції у промисловості, конструкторських бюро, наукових установах; складна географічна конфігурація держави, нерозвинутість державних та економічних структур країни стали причиною територіальної відособленості та роз’єднаності таджицького суспільства, а також формування регіональних кланів – ходжентського, кулябського, гармського та памірського
Теоретико-методологічні критерії та принципи системного аналізу міжнародних відносин
Get PDFThe article presents a review of general criteria and principles of systems analysis in international relations theory. The prerequisite for the emergence of the systems analysis methodology was the general system theory the purpose of which was to identify the general principles of system modeling in different areas of scientific research. In the 1950s and 1960s the systems analysis was frequently interpreted as an interdisciplinary or even a ‘supradisciplinary’ approach generalizing the methodology of studying complex technical and social systems.
In the international relations science the use of systems analysis led to the emergence of a universal explanatory theory allowing the interpretation of various stages and structural configurations in the sphere of multilateral interstate interaction. Following the rationalistic scientific tradition, the systemic approach opened wide opportunities for the conceptualization of international interaction, including the identification of logical conditioning, typological regularities of international relations and their verification with the help of empirical data.
The concept of an international system which was formulated within the framework of the structural-functional approach means a set of actors who are situated in a configuration of power (structure), and are involved in regular patterns of interaction (processes). In practice, the international system is implemented as a self-sufficient and self-regulating complex of interaction between the subjects of international relations at the level of states, international organizations, and non-state actors within the limits of the corresponding historically determined structure. The role of the main system-forming factor is performed by dominant and politically determined types of relations between the actors of the international system. The type of international system including multipolar, bipolar or unipolar has a significant impact on the modality and rules of interstate interaction, which form the basis of the relevant international order.
In the socio-political context the phenomenon of the international system is appropriately considered as a broad external framework within which the coexistence of different societies occurs and, accordingly, as a sphere of competition of relevant models and dimensions of social development.
At the same time the systems theory does not pay priority attention to ideological and values characteristics, in particular, dependence of political and foreign policy decisions on ideas, cultural preferences, and specifics of decision-making by the representatives of political elites of different state actors. The explication of impact of these aspects on international relations requires the application of interdisciplinary methods within the framework of political and sociological analysis.Стаття містить огляд загальних критеріїв та принципів системного аналізу, які використовуються основними науковими школами теорії міжнародних відносин. Предтечею поширення методології системного аналізу стала загальна теорія систем, мета якої полягала у з‘ясуванні структурної подібності загальносистемних закономірностей, їх узагальненні та виявленні принципів системного моделювання у різних галузях наукових досліджень. У 1950-1960-х рр. системний аналіз нерідко сприймався як міждисциплінарний чи навіть «наддисциплінарний» підхід, що синтезує методологію вивчення складних технічних і соціальних систем.
У науці про міжнародні відносини застосування системного аналізу стало підґрунтям для виникнення універсальної пояснювальної теорії, сенс якої полягає в класифікації та інтерпретації різних станів і структурних змін у сфері багатосторонньої міждержавної взаємодії. Продовжуючи раціоналістичну наукову традицію, системний підхід відкрив широкі можливості для концептуалізації міжнародного взаємодії, включаючи виявлення логічної обумовленості, типологічних закономірностей міжнародних відносин та їх верифікації за допомогою емпіричних даних.
Поняття «міжнародна система», що виникло в рамках структурно-функціонального підходу, означає сукупність акторів, які розташовані в конфігурації влади (структурі) й залучені до регулярних моделей взаємодії (процесів). На практиці міжнародна система реалізується як самодостатній та саморегулюючий комплекс взаємовідносин міжнародних суб’єктів на рівні держав, міжнародних організацій та акторів недержавного рівня в межах відповідної історично обумовленої структури. Роль головного системоутворюючого чинника виконують домінуючі, політично окреслені й детерміновані форми відносин між акторами міжнародної системи. Тип міжнародної системи, включаючи багатополярну, біполярну або однополярну, істотно впливає на модальність і правила міждержавної взаємодії, що становлять основу відповідного міжнародного порядку.
У соціально-політичному контексті феномен міжнародної системи доречно розглядати як абстрактну рамкову модель, у просторі якої відбувається співіснування різних суспільств та, відповідно, як сферу конкуренції відповідних форм і векторів суспільного розвитку. Доречно враховувати, що системна теорія не приділяє пріоритетної уваги ціннісно-ідеологічним характеристикам, зокрема й залежності політичних та зовнішньополітичних рішень від ідей, культурних стереотипів, ціннісних преференцій, специфіки мислення та методів прийняття рішень представниками політичних еліт окремих державних суб’єктів. Оцінка впливу цих чинників на міжнародні відносини вимагає залучення інших міждисциплінарних методів, які використовуються у межах політичного та соціологічного аналізу
Проблеми та перспективи розвитку Республіки Казахстан у сучасних умовах
Get PDFThe article analyzes the peculiarities of the domestic and foreign policy of the Republic of Kazakhstan in modern conditions. The presence of complex problems in the political and socio-economic development of Kazakhstan and the complication of the geopolitical situation both around this country and in the Central Asian region in general have been established. It was found out that President K.-Zh. Tokayev, in order to strengthen his position, is carrying out a reset of power by making changes to the Constitution, holding early presidential and parliamentary elections and updating local administrations. As a result, the process of power transition ended in the country, and the first president, N. Nazarbayev, lost his status and influence on political processes. It was established that the promises of K.-Zh. Tokayev to implement a program of socio-economic reforms, reduce corruption, decentralize power and open more opportunities for citizens to participate in politics remain unfulfilled.
Responding to Russia’s war against Ukraine and the events of January 2022, Kazakhstan updated its military doctrine, which now emphasizes the need to strengthen border protection and counter internal threats. In foreign policy, Kazakhstan continues to declare multi-vector and pragmatism, adhering to the policy of neutrality and preventing its own involvement in international conflicts. Astana strives to find new partners and deepen existing ties with other states. At the same time, doubts are growing in Kazakh society about the expediency of Russia’s privileged position in Kazakhstan’s foreign policy, given the awareness of the threats coming from this aggressive and unpredictable country.У статті проаналізовано особливості внутрішньої та зовнішньої політики Республіки Казахстан у сучасних умовах. Встановлено наявність складних проблем у політичному і соціально-економічному розвитку Казахстану та ускладнення геополітичної ситуації як довкола цієї країни, так і в центральноазійському регіоні загалом. З’ясовано, що президент К.-Ж. Токаєв з метою зміцнення своїх позицій здійснює перезавантаження влади шляхом внесення змін до Конституції, проведення дострокових президентських і парламентських виборів та оновлення місцевих адміністрацій. У результаті в країні завершився процес транзиту влади, а перший президент Н. Назарбаєв втратив свій статус та вплив на політичні процеси. Встановлено, що обіцянки К.-Ж. Токаєва реалізувати програму соціально-економічних реформ, знизити корупцію, провести децентралізацію влади та відкрити громадянам більше можливостей для участі у політиці залишаються нереалізованими.
Реагуючи на війну Росії проти Україні та події січня 2022 р., Казахстан оновив воєнну доктрину, у якій відтепер зроблено наголос на необхідності посилення захисту кордонів та протидії внутрішнім загрозам. У зовнішній політиці Казахстан продовжує декларувати багатовекторність і прагматизм, дотримуючись політики нейтралітету і запобігаючи власному залученню у міжнародні конфлікти. Астана прагне до пошуку нових партнерів та поглиблення вже існуючих зв’язків з іншими державами. Водночас у казахстанському суспільстві наростають сумніви щодо доцільності привілейованого становища Росії у зовнішній політиці Казахстану, з огляду на усвідомлення загроз, які надходять з боку цієї агресивної та непередбачуваної країни
Політика Австралії у сфері оборони на початку ХХІ ст.
Get PDFThe article examines the defence policy of the Australian government at the beginning of the XXI century. Australia’s defence white papers of 2000, 2009, 2013, and 2016 are analyzed for that purpose. It has been established that during this period, Australia’s defense policy was characterized by consistency and clearly defined strategic interests and objectives. Factors that determined the development of Australia’s security environment, strategic objectives of the Australian Defence Forces, and directions for strengthening Australia’s defence capabilities are considered. It is shown that, in the view of the Australian government, Australia’s security and prosperity primarily depend on the rules-based global order. Such a global order is based on the overall architecture of international governance that has developed since the end of World War II. This governance framework includes the United Nations, international laws and conventions, and regional security architectures. At the same time, the framework of the rules-based global order is under pressure and has shown signs of fragility. The balance of military and economic power between countries is changing, and some countries are willing to challenge the rules of the global security architecture. Under such conditions, in addition to protecting Australia from military attack, the tasks of the Australian Defence Force are to make a practical military contribution to the maintenance of the rules-based global order in general and stability in the Indo-Pacific region in particular.
It found that a strong Australia-United States Alliance is at the core of Australia’s security and defence planning. Access to state-of-the-art technology and equipment from the United States of America is critical to sustaining the capabilities of the Australian Defence Force. It has been established that despite the Security Treaty between Australia, New Zealand, and the United States of America (ANZUS), the Australian government adheres to the principle of self-reliance in defence of Australia’s territory against military attack. It is proposed to take this approach as a basis for developing and implementing Ukraine’s defence policy.У статті досліджується оборонна політика австралійського уряду на початку ХХІ ст. З цією метою аналізуються білі книги Австралії з питань оборони 2000, 2009, 2013 і 2016 років. З’ясовано, що в цей період політика Австралії у сфері оборони характеризувалася послідовністю, чітко визначеними стратегічними інтересами і завданнями. Розглядаються фактори, які визначали розвиток середовища безпеки Австралії, стратегічні завдання австралійських Сил оборони, напрями зміцнення обороноздатності Австралії. Показано, що на погляд австралійського уряду безпека та процвітання Австралії багато в чому залежать від стабільного глобального порядку, заснованого на правилах. В основі такого глобального порядку лежить архітектура міжнародного управління, що склалася після закінчення Другої світової війни. Ця структура управління включає Організацію Об’єднаних Націй, міжнародні закони та конвенції, а також регіональні архітектури безпеки. Водночас структура глобального порядку, заснованого на правилах, перебуває під тиском і демонструє ознаки крихкості. Баланс військової та економічної могутності між державами змінюється і деякі з них мають бажання кинути виклик правилам глобальної архітектури безпеки. За таких умов крім захисту Австралії від військового нападу, завданнями Сили оборони Австралії є внесення практичного військового внеску у підтримку заснованого на правилах глобального порядку загалом і стабільності в Індо-Тихоокеанському регіоні зокрема.
З’ясовано, що міцний альянс з США є основою австралійського планування безпеки і оборони. Доступ до найсучасніших технологій та обладнання зі США має вирішальне значення для підтримки потенціалу австралійських Сил оборони.
Встановлено, що попри Договір про безпеку між Австралією, Новою Зеландією та США австралійський уряд дотримується принципу опори на власні сили у захисті території Австралії від військового нападу. Такий підхід пропонується взяти за основу при виробленні й реалізації Україною політики у сфері оборони
Іван Лисяк-Рудницький про соборність України
Get PDFThe article contains an analysis of the views of one of the most interesting Ukrainian historians of the XXth century, Ivan Lysiak-Rudnytskyi, on the problem of the unity of Ukrainian lands. He believed that the Act of January 22, 1919, promulgated by the Directory of the Ukrainian People’s Republic, became the starting point of this issue. Since that time, all Ukrainian political programs have not ignored the issue of the unity of Eastern and Western Ukraine. The main achievement in the implementation of this issue in 1921-1941, before the beginning of the Second World War, was cultural rapprochement, unification of the literary language, spelling, and erasure of cultural differences. The Second World War brought fundamental changes. Then, under the conditions of first Soviet, then German, and later again Soviet occupation, there was a meeting between Western and Eastern Ukrainians. Lysiak-Rudnytskyi relegates the stigmatization of the mentioned events to the background. The inclusion of the territory of Western Ukraine into the USSR was accompanied by great suffering of the people. It was unity under a foreign yoke. Lysiak-Rudnytskyi believed that the matter did not end there. This could not prevent numerous personal contacts between the natives of the east-central and western lands. In this way, a new all-Ukrainian unity was formed, which will become the bearer of the future of the Ukrainian nation. In parallel with this, the integration of the Ukrainian emigration took place. It also included people from all regions of Ukraine. An example is the Ukrainian National Council, created in the spring of 1947 – summer of 1948 to coordinate the actions of Ukrainian parties and organizations. Ivan Lysiak-Rudnytskyi also addressed the problem of Crimea and its inclusion in Ukraine in 1954. In his research, he substantiated that geopolitical and economic factors determine the organic affiliation of the Crime an peninsula to the Ukrainian mainland.Стаття містить аналіз поглядів одного з найцікавіших українських істориків ХХ ст. Івана Лисяка-Рудницького на проблему соборності українських земель. Він вважав, що висхідним пунктом цього питання став проголошений Директорією Української Народної Республіки Акт від 22 січня 1919 р. З того часу всі політичні українські програми не ігнорували питання єдності Східної і Західної України. Головним досягненням у реалізації цього питання у 1921-1941 рр., до початку Другої світової війни стало культурне зближення, уніфікація літературної мови, правопису, стирання культурних відмінностей. Фундаментальні зміни принесла Друга світова війна. Тоді за умов спочатку радянської, потім німецької, а згодом знову радянської окупації, сталася зустріч між західними і східними українцями. Лисяк-Рудницький відсуває на другий план, сказати б, стигматизацію згаданих подій. Включення території Західної України до СРСР супроводжувалось великими стражданнями людей. Це була єдність під чужим ярмом. Лисяк-Рудницький вважав, що справа цим не вичерпується. Це не змогло перешкодити численним особистим контактам між уродженцями східно-центральних та західних земель. В такий спосіб формувалось нове всеукраїнське єднання, що стане носієм майбутнього української нації. Паралельно до цього відбувалась інтеграція в українській еміґрації. Вона також охоплювала вихідців з усіх реґіонів України. Прикладом є Українська Національна Рада, створена навесні 1947 – влітку 1948 року для координації дій українських партій та організацій. Іван Лисяк-Рудницький також звертався до проблеми Криму і його входження у 1954 р. до складу України. У своїх дослідженнях він обґрунтовував, що геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка
Внутрішні та зовнішні чинники усамостійнення та активізації діяльності «Русинської оброди» в Словаччині першої половини 1990-х рр.
Get PDFThe article highlights the peculiarities and prerequisites of the development of Ruthenism in the territories of historical Transcarpathia and Eastern Slovakia. In particular, it is noted that the idea of the separateness of the autochthonous population of historical Transcarpathia, put forward at the end of the 19th century, until the end of the Second World War was completely acceptable to Russia, Hungary, Czechoslovakia and the Independent Slovak State (1939-1944). However, since the annexation of the modern Transcarpathian region to the USSR and the creation of the so-called socialist camp, to which a part of the territory of historical Transcarpathia was transferred, the concept of a separate “Rusyn” ethnic group lost its geopolitical expediency and did not develop. However, already at the end of the 1980s, certain forces of the USSR - Russia, Hungary, Czechoslovakia made maximum efforts to form a Ruthenian movement on the territory of historical Transcarpathia, whose ideologist was P.-R. Magochi.
On the basis of the documents of the organization “World Congress of Rusyns”, foreign press (in particular, represented by diaspora in Slovakia), the author highlights the organization, realization, and basic problems, which were in the focus of the discussion among delegates, participants, and guests of the First world congress of Rusyns, held on the 23th-24th of September, 1991 in Medzhylabortsi. The speech of Vasyl Turka, the Head of the Rusyn Obroda has been mentioned. It has been pointed to the national self-identification, which is different in different regions of Europe; to the language of Rusyns (the grammar of which should be created and introduced into schools); to the problems of the Rusyn national and professional culture; to the possibilities of establishing the economic connections among regions where the Rusyns live; to the “Novynky” (both – regional and interregional), which would announce the news about Rusyn national life. Highlights the questions, which were the topics of the discussion.
The author represents the preconditions of the Rusyn movement in Slovakia before the First world congress. The characteristic of the World congress of Rusyns is given on the basis of its Statut. In the end mentioned in brief the international scientific seminar «Traditions of regional cultures of Rusyns / Ukrainians in Carpathians and diaspora», held at the beginning of March, 1991.У статті висвітлено особливості та передумови розвитку русинства на теренах історичного Закарпаття та Східної Словаччини. Зокрема, зазначається, що ідея про окремішність автохтонного населення історичного Закарпаття, висунута наприкінці ХІХ ст., аж до закінчення Другої світової війни цілком влаштовувала Росію, Угорщину, Чехословаччину та Незалежну Словацьку державу (1939–1944 рр.) Проте, з часу приєднання сучасної Закарпатської області до СРСР і створення т. зв. соціалістичного табору, до якого відійшла частина території історичного Закарпаття, концепція окремішнього «русинського» етносу втратила свою геополітичну доцільність і не розвивалася. Однак, вже наприкінці 1980-х рр. певні сили СРСР – Росії, Угорщини, Чехословаччини доклали максимум зусиль, щоб на теренах історичного Закарпаття сформувати русинський рух, ідеологом якого став П.-Р. Магочі.
На основі документів організації «Світовий Конгрес Русинів», зарубіжної преси (зокрема, представленої діаспорою Словаччини) автор висвітлює утворення, діяльність та основні питання, які були в центрі дискусії між делегатами, учасниками і гостями Першого світового з’їзду русинів, що проходив 23-24 вересня 1991 р. у Меджилабірцях. Згадується промова Голови Русинської Оброди Василя Турка. Вказується на національну самоідентифікацію, яка була відмінною в різних регіонах Європи; на мову русинів (граматику яку необхідно було створити і запровадити в школах); на проблеми русинської національної та професійної культури; на можливості встановлення економічних зв’язків між районами проживання русинів; на «Новинки» (як – крайові, так і міжрегіональні), які б висвітлювали інформацію про русинське національне життя. Аналізуються питання, які були темами дискусій.
Автор розглядає передумови поширення русинського руху в Словаччині напередодні Першого світового конгресу. Дається характеристика Світового конгресу русинів на основі його Статуту. Наприкінці коротко згадується міжнародний науковий семінар «Традиції регіональних культур русинів / українців у Карпатах і діаспорі», що відбувся на початку березня 1991 р