NaUKMA Research Papers. Law
Not a member yet
189 research outputs found
Sort by
Смертна кара: pro et contra (чере з призму доцільності, гуманності і справедливості)
Get PDFThe issue of the death penalty as an exceptional form of punishment has a long history and has elicited opposing views. The watershed between the organic perception of the death penalty as a common instrument of punishment for the most serious crimes and the denial of the very fact of its application is considered to be the general civilizational development of society, associated with the education of society and “healthy skepticism” that allowed people to distance themselves from the bloody customs of the Dark Ages.The original understanding of just retribution for the most serious crimes was reduced to blood revenge, the elimination of which resulted in the state gaining the right to legal murder. The fulfillment of this state function was understandable to the society of the time and was considered necessary by it from the standpoint of revenge, fear, and the inevitable wrath of the gods if retribution for the crime did not come.Instead, in contrast to revenge as a universal argument in favor of the death penalty, the idea of the sanctity of human life and the state’s inability to take it away —since it was not given by the state—emerged. Since then, both diametrically opposed points of view on the use of the death penalty have existed and been debated, not without rational arguments.From the standpoint of impartiality to both sides, which is required by the scientific approach, the authors examined the main philosophical issue of the sanctity of human life from the standpoint of justice, the ability of the death penalty to prevent new crimes and deter criminal ones, as well as views on the possibility of miscarriages of justice and execution of the innocent.First, the authors review and analyze the cases of abolition of the death penalty in different periods and in different states in order to establish the fact that there is no inextricable link between the crime and the mandatory just retribution for its commission, as well as the reasons for such abolition: religious, economic, social, etc. It is also established that the abolition of the death penalty took place both in the form of abolition itself and a moratorium on its application.The study found that the concept of “justice” is relative in nature, since if we consider the execution of a criminal (equal for equal) as a fair punishment, it cannot but be recognized as a modern version of the ancient bloody revenge. After all, the life of the victim cannot be returned with the execution of the criminal, even if the execution is carried out humanely.Proponents of the death penalty insist that its use is important for the families of victims because it allows them to obtain a sense of justice (closure). In addition, the execution of a criminal, in their opinion, will save the lives of his future potential victims, and they should be taken care of first and foremost, not the criminal. As for possible miscarriages of justice, they are denied (innocence is not proven) or considered an inherent property of human nature.Opponents of the death penalty insist on the value of human life and present many other equally valid arguments.The analysis of the argument regarding the death penalty’s ability to prevent future crimes did not reveal any additional support for it it, highlighting the need for further study.Питання застосування смертної кари як виключного виду покарання має довгу історію, проте досі тривають дискусії та звучать аргументи за і проти. Першопочаткове розуміння справедливої відплати за вчинення найтяжчих злочинів зводилось до кровної помсти за принципом таліону: око за око. Зі зміцненням держави, щоб запобігти самосудам, саме вона отримала мандат на легальне вбивство. Виконання цієї державної функції було зрозумілим тодішньому суспільству та вважалось необхідним через помсту, острах і неодмінний гнів богів, якщо не буде відплати за злочин.У цій статті розглянуто й проаналізовано випадки скасування смертної кари в різні періоди в різних державах. Автори прагнули з’ясувати, чи є нерозривний зв’язок між злочином та обов’язковою справедливою відплатою за його вчинення, а також причини скасування (як у формі власне скасування, так і мораторію на застосування), які за результатами дослідження класифіковано на політичні, релігійні, філософські та етичні.Встановлено, що полярність поглядів на смертну кару як вид покарання має давнє коріння: на противагу помсті як універсальному аргументу на користь застосування смертної кари з’явилась ідея священності людського життя, а отже, держава не має права його забирати, оскільки не вона його дала. Відтоді існують два діаметрально протилежних погляди на питання застосування смертної кари, прихильники яких полемізують між собою, наводячи раціональні доводи та обґрунтування.З позицій неупередженості до обох сторін, як цього вимагає науковий підхід, автори розглянули їхні основні аргументи не у звичній парадигмі систематизації за різними критеріями і для досягнення якнайбільшої повноти списку, а через призму доцільності, гуманності та справедливості.У дослідженні застосовано метафізичний підхід, який дає змогу розглядати питання життя і смерті як сакральні категорії, водночас оперуючи поняттями добра і зла. Такий підхід відповідає вимогам гуманності, а також нейтралізує дуальний характер критерію справедливості, притаманної аргументам як за, так і проти застосування смертної кари. Та й сама справедливість має відносний характер: з одного боку, родини жертв отримують справедливу сатисфакцію, а з другого — справедливим також є незастосування смертної кари, оскільки страта злочинця не поверне життя жертві.Зроблено висновок про пріоритетність вирішення філософського (і дотичних до нього релігійного та етичного) питання: безумовно, на користь життя; а згодом трансформацію його в правничу площину за умови відповідного унормування
Обсяг і місце поняття «система національного права» серед суміжних теоретико-правових пізнавальних категорій
No full textThe article reviews the literature in the field of general theoretical jurisprudence, which is dedicated to clarifying the essence, content, and scope of the leading theoretical and legal cognitive categories.It is shown that among legal theorists, there are differences in understanding such categories as legal system, system of law, national legal system, and system of national law.The approaches proposed in the theory are generalized, and the following conclusion is formed: in modern legal literature, the concepts of “system of law” and “legal system” are considered close and interconnected, yet distinct phenomena in meaning. In the literature, such close legal phenomena and categories are correctly called adjacent legal cognitive constructs.In the scientific approaches considered, there is a close, but not identical understanding of the concept of national legal system. Some scholars associate it with a specific country, others with a state. Most theorists point to a particular society as a unifying factor. The authors of the encyclopedia combine several approaches and emphasize a state-organized society as a sign of a national legal system.Attention is drawn to the fact that in the general theory of law, such a concept as a system of national law is not often used.The article asks the question: does such a term have the right to exist? The answer is affirmative.Given the correlation of the relevant legal categories, the article concludes that the system of national law can be determined by the sign of its belonging to the national legal system, as one of the elements of the latter.On this basis, relying on the achievements of predecessors, a scientific definition of the corresponding concept is proposed: the system of national law is an element of the national legal system, which is a socially conditioned and structured set of interrelated legal norms and principles, grouped according to appropriate criteria into multi-level associations, reflecting the internal structure of national law.У статті здійснено огляд літератури, присвяченої з’ясуванню сутності, змісту та обсягу провідних теоретико-правових пізнавальних категорій. Показано, що теоретики права іноді розходяться в розумінні таких категорій, як правова система, система права, національна правова система, система національного права.Узагальнено викладені в теорії підходи і сформовано такий висновок: у сучасній юридичній літературі поняття «система права» й «правова система» розглядають як близькі, взаємопов’язані, але водночас різні за змістом явища. У літературі такі близькі правові явища і категорії правильно називають суміжними правопізнавальними конструкціями.Акцентовано увагу на тому, що в загальній теорії права нечасто оперують поняттям «система національного права». У статті обґрунтовано доцільність використання цього терміна.З огляду на співвідношення відповідних правопізнавальних категорій у статті зроблено висновок, що система національного права може бути визначена через ознаку її належності до національної правової системи як одного з елементів останньої. На підставі цього запропоновано дефініцію відповідного поняття
Судовий контроль аргументації рішень суб’єктів владних повноважень: деякі стандарти національної, міжнародної та іноземної практики
No full textThe article presents a study of the content, forms, and regularities of judicial review over the argumentation of decisions made by public authorities. It has been established that judicial review in the field of administrative justice involves examining the relevance, completeness, and logical consistency of the motives underlying the decisions of public authorities to ensure their compliance with the principle of the rule of law.
Based on an analysis of the provisions of the Code of Administrative Proceedings of Ukraine, the case law of the Supreme Court, the European Court of Human Rights, the Court of Justice of the European Union, and the courts of specific foreign countries (such as Canada, the United States, and Great Britain), the study identifies doctrinal standards for the argumentation of decisions made by public authorities. It has been proved that these standards encompass logic, coherence, the connection of motives with legal norms, consideration of relevant facts, the prohibition of arbitrariness, and adherence to the principle of proportionality.
The concept of reasonable, proportionate, and evidence-based argumentation by public authorities is proposed as a theoretical and law-application model for improving administrative justice in Ukraine. For the first time, a systemic approach to judicial review of the argumentation of decisions made by public authorities is formulated as a distinct institute of administrative justice that integrates national and international standards of good governance.
The practical significance of the obtained results is emphasized, which lies in the possibility of using the relevant criteria when assessing the reasonableness of decisions made by a public authority in judicial and public administration practice, as well as when developing methodological guidelines for civil servants.У статті розглянуто зміст, форми та закономірності судового контролю аргументації рішень суб’єктів владних повноважень. З’ясовано, що судовий контроль у сфері адміністративного судочинства полягає в перевірці належності, повноти та логічної узгодженості мотивів, покладених в основу рішень суб’єктів владних повноважень, з метою забезпечення їх відповідності принципу верховенства права.На основі аналізу положень Кодексу адміністративного судочинства України, практики Верховного Суду, Європейського суду з прав людини, Європейського суду справедливості (Суду ЄС) та судів окремих іноземних держав (Канади, США, Великої Британії) визначено доктринальні стандарти аргументації рішень суб’єктів владних повноважень. Доведено, що ці стандарти охоплюють логічність, послідовність, зв’язок мотивів із нормами права, врахування релевантних обставин справи, заборону свавілля та дотримання принципу пропорційності. Запропоновано концепцію розумної, пропорційної та доказової аргументації рішень суб’єктів владних повноважень як теоретико-прикладну модель удосконалення адміністративної юстиції в Україні. Вперше представлено формулювання системного підходу до судового контролю аргументації рішень суб’єктів владних повноважень як окремого інституту адміністративного судочинства, що інтегрує національні та міжнародні стандарти належного врядування. Підкреслено практичне значення одержаних результатів, яке полягає в можливості використання відповідних критеріїв під час оцінювання обґрунтованості рішень суб’єктів владних повноважень у судовій та управлінській практиці, а також у процесі розроблення методичних рекомендацій для державних службовців
Оцінювання судом результатів слідчого огляду: практичні аспекти
No full textThe article reveals current approaches in judicial practice to the evaluation of the results of investigative reviews as one of the key procedural actions in criminal proceedings. The author analyzes procedural problems related to reviews and their reflection in court decisions. Particular attention is paid to the issue of entering a dwelling or other property belonging to a person. The article provides examples from the case law of the Supreme Court that illustrate the criteria for the admissibility of evidence obtained through reviews conducted without an investigating judge’s authorization.The judicial interpretation of the terms “dwelling” and “other person’s property” is considered, along with the boundaries of lawful reviews that do not amount to an actual search. The article also addresses problematic aspects of inspecting digital data carriers and actions in the field of cybercrime, where the involvement of IT specialists plays a crucial role. Typical mistakes in drafting review protocols and the criteria courts use to assess their significance are analyzed.The conclusion emphasizes the importance of reviews in the system of evidence collection in criminal proceedings. The effectiveness and procedural accuracy of this action directly affect the subsequent evidentiary activity of the parties. Judicial practice serves to interpret the norms of criminal procedural law, shaping standards for conducting reviews and assessing the admissibility of the evidence obtained.To ensure the legality and effectiveness of this investigative action, strict compliance with procedural law, proper documentation of the review process and results, and protection of participants’ rights are required, including the involvement of specialists where necessary — especially in reviews involving digital media or technically complex processes. Despite certain procedural violations, courts must assess the admissibility of evidence in terms of its reliability, the significance of any violations, and their impact on the rights and freedoms of individuals.Therefore, investigative reviews require a balance between strict adherence to procedural formalities and genuine guarantees of a fair trial, achieved in practice through the synergy of investigative actions and judicial control.У статті досліджено процесуальні та доказові аспекти огляду як важливої слідчої (розшукової) дії. Наголошено на його значенні для збирання доказів у кримінальному провадженні та встановлення істини у справі. Розглянуто підстави та порядок проведення огляду, коло осіб, які можуть брати в ньому участь, а також механізми залучення фахівців, зокрема у сфері інформаційних технологій. Проаналізовано судову практику, яка формує стандарти допустимості доказів та правозастосовної інтерпретації норм кримінального процесуального закону. Особливу увагу приділено процедурі проникнення до житла чи іншого володіння особи, зокрема з її добровільної згоди чи на підставі ухвали слідчого судді, а також дотриманню прав учасників огляду. Окремо розглянуто особливості огляду трупа, цифрових носіїв, складних технологічних об’єктів. Проаналізовано поширені помилки, яких припускаються слідчі в документуванні результатів огляду, та їхній вплив на оцінювання доказів судами. Обґрунтовано роль судової практики у формуванні правозастосовних стандартів. Зроблено висновок про необхідність забезпечення балансу між дотриманням процесуальних формальностей та гарантуванням прав людини
Функції державного управління справами та його роль у забезпеченні діяльності Президента України
No full textThe article examines the administrative and legal status of the State Management of Affairs. In particular, an analysis is conducted of the compliance of the powers and actual activities of this body with the regulatory and legal basis for its creation, namely, the prescription of paragraph 28 of part one of Article 106 of the Constitution of Ukraine, according to which the President of Ukraine has the authority to establish — within the limits of the funds provided for in the State Budget of Ukraine — consultative, advisory and other auxiliary bodies and services for the exercise of his powers. Special attention is paid to a significant number of functions of the State Management of Affairs that are not related to the preparation of protocol events at the state level or facilitating the exercise of the constitutional powers of the President of Ukraine. It has been established that the overwhelming part of the functions of the State Management of Affairs involves providing sanatorium-resort and medical support to a wide range of people through established state enterprises (sanatoriums, hospitals, children’s camps and preschool educational institutions). The study also lays the foundation for assessing the feasibility of the existence of the State Management of Affairs in its current form. To study the administrative and legal status of the specified body, the regulatory and legal principles of its activities were studied, and an attempt was also made to establish the structure of the body and to analyze its interaction with other bodies of public administration were made. Attention is paid to the conflicts between the powers of the State Management of Affairs and other executive bodies, as well as between enterprises formed by the State Management of Affairs. A proposal is made to review not only the functions of the specified body and its material and technical base, but also the system of auxiliary bodies under the President of Ukraine in general.У статті досліджено адміністративно-правовий статус Державного управління справами. Особливу увагу звернено на значну кількість функцій Державного управління справами, не пов’язаних із підготовкою протокольних заходів державного рівня чи із сприянням Президентові України у виконанні його конституційних повноважень. У процесі дослідження закладено основу для оцінювання доцільності існування Державного управління справами. Для дослідження адміністративно-правового статусу зазначеного органу вивчено нормативно-правові підстави його діяльності, здійснено спроби встановити структуру органу та проаналізувати його взаємодію з іншими органами публічної адміністрації. Акцентовано на колізіях між повноваженнями Державного управління справами та іншими органами влади, а також між підприємствами, утвореними Державним управлінням справами, та наявний у зв’язку з такими колізіями ризик неконституційного впливу Президента України на інші органи державної влади. Висловлено пропозицію про потребу переглянути не лише функції цього органу та його матеріально-технічну базу, а й систему допоміжних органів при Президентові України загалом
Розвиток концепції корпоративного договору в Україні
Get PDFIn recent years, the use of shareholder agreements in private companies has become increasingly widespread in Ukraine. This trend can be attributed to the preference of experienced Ukrainian and foreign investors to regulate their relationships in private companies more comprehensively—particularly in matters of corporate governance, share transfers, and investment exits—than is typically provided under the corporate laws of any jurisdiction, including Ukraine. Such practices have long been the norm in developed countries, and Ukraine has not remained isolated from these corporate law trends, having recently aligned its legislation with contemporary approaches in the field. However, a decade ago, Ukrainian corporate law did not recognize the concept of shareholder agreements, and Ukrainian courts regarded them as contrary to public policy.The purpose of this article is to analyze the evolution of legislation and judicial practice on shareholder agreements in Ukraine from both historical and comparative perspectives. The author highlights similarities between the judicial philosophies of Ukrainian courts and those in the United States and Germany. Specifically, it is noted that courts in the United States and Germany initially exhibited hostility toward contractual freedom in corporate law—a stance mirrored by Ukrainian courts in the early 21st century. However, the author observes that Ukrainian judicial practice has significantly lagged behind major developments that took place in the latter half of the 20th century and early 21st century.The article further examines a fundamental shift in Ukrainian corporate law following the adoption of legislation on shareholder agreements and limited liability companies in 2017 and 2018. These reforms aligned Ukrainian law with leading global trends by formally recognizing shareholder agreements. The new legislation also introduced irrevocable powers of attorney and option agreements, thereby enhancing the practical effectiveness of shareholder agreements.Based on the findings presented, the author concludes that the regulation of shareholder agreements in Ukraine has developed in line with global trends but with a significant delay—resulting in investments in Ukraine being structured primarily through foreign holding companies, with minimal reliance on Ukrainian corporate law.The author further concludes that regulating shareholder agreements through legislation is essential for attracting investment to the Ukrainian economy, given the consistent demand by professional investors for contractual regulation of corporate relations in private companies. The paper also emphasizes that adaptive corporate law is a key factor in Ukraine’s successful reconstruction, as every investment begins with robust corporate governance and legal structure.Останніми роками застосування корпоративного договору в приватних компаніях набуває поширення в Україні. Це зумовлено тим, що досвідчені українські та закордонні інвестори бажають врегулювати свої відносини щодо управління товариством і способи повернення інвестицій більш детально, ніж це передбачено корпоративним правом будь-якої держави, зокрема України. Подібні тенденції вже давно стали нормою в розвинених країнах світу. Україна не залишається осторонь цих течій у корпоративному праві і гармонізувала своє законодавство із сучасними підходами в корпоративному праві шляхом запровадження інструменту корпоративного договору на рівні закону. Однак ще на початку минулого десятиліття корпоративне законодавство не містило такого поняття, а судова практика вважала корпоративні договори такими, що порушують публічний порядок.Метою цієї статті є дослідження еволюції законодавства України та судової практики щодо корпоративних договорів в Україні в історичному і порівняльному аспектах. На думку автора, регулювання корпоративних договорів в Україні розвивалося відповідно до загальносвітових тенденцій, але із суттєвим запізненням, унаслідок чого інвестиції в економіку України переважно здійснювалися через іноземні холдингові компанії з мінімальним застосуванням корпоративного законодавства України.Проведений аналіз виявив, що логіка судових рішень українських та іноземних судів мала багато спільних рис і розвивалася за подібними закономірностями. За результатами цього дослідження автор дійшов висновку про важливість і доцільність законодавчого регулювання корпоративних договорів задля залучення інвестицій в економіку України, адже навіть за досконалого корпоративного законодавства є попит серед професійних інвесторів на договірне регулювання корпоративних відносин у товаристві
Право на доступ до державної служби як міжнародний стандарт
Get PDFIn this scientific article, the author examines the necessity for legal guarantees of access to public service to be clearly and precisely defined as an international human rights standard, representing both the minimum and exemplary level of acceptable state conduct towards citizens. However, achieving this goal requires further conceptual development and interpretation of these guarantees. “Legal guarantees of access to the civil service” constitute an integrated system of principles, requirements, procedures, and restrictions enshrined in national and international legislation, designed to ensure the implementation, protection, and safeguarding of citizens’ ability to participate in public administration. It should be clarified that principles are general rules (initial provisions), while requirements and restrictions form the content of substantive rules, and procedures constitute the content of procedural rules. All of the above components of legal guarantees are interrelated and exhibit specific characteristics at both national and international levels.A classification of legal guarantees ensuring the right to access civil service is proposed, categorizing them based on jurisdictional and territorial scope into two categories: universal and regional. It has been determined that the UN Human Rights Committee actively engages in human rights protection on the international stage by considering individual communications regarding violations of the right to access public service and defining the main requirements for its implementation through interpretative decisions. The article examined trends in the interpretation of the right to access civil service in UN Human Rights Committee. Specific examples of the standardization of legal guarantees for access to civil service in regional human rights protection systems and freedoms are analysed. A comparative legal analysis of constitutional legislation in European countries is carried out concerning the establishment of legal guarantees in modern democratic states. The constitutions of foreign countries enshrine the following: equal access for candidates to public service positions; legality, objectivity, and fairness in selection procedures; and neutrality and competence among civil servants. Based on the experience of foreign countries, it has been observed that at the constitutional level, the national legislator typically does not define specific legal guarantees for access to public service during periods of special legal regimes. However, broad guidelines are provided for law enforcers to follow in ensuring this right.У статті досліджено право на доступ до державної служби як міжнародний стандарт. Запропоновано класифікацію юридичних гарантій забезпечення права на доступ до державної служби за критерієм сфери їх юрисдикційної та територіальної дії з виокремленням таких категорій: універсальні, регіональні, національні (внутрішньодержавні). Встановлено, що активну правозахисну роботу на міжнародній арені здійснює Комітет ООН з прав людини, оскільки розглядає індивідуальні повідомлення щодо порушення права на доступ до державної служби та своїм тлумаченням визначає основні вимоги для його реалізації. Продемонстровано тенденції інтерпретації змісту права на доступ до державної служби в практиці Комітету ООН з прав людини. Проаналізовано конкретні приклади стандартизації юридичних гарантій доступу до державної служби в регіональних системах захисту прав і свобод людини.Проведено порівняльно-правовий аналіз положень конституційного законодавства європейських країн щодо закріплення юридичних гарантій сучасних демократичних держав. Конституції іноземних держав закріплюють: рівність кандидатів на зайняття посад державної служби; законність, об’єктивність та справедливість процедур добору на посади державної служби; нейтральність і компетентність державних службовців. Встановлено, що на конституційному рівні національний законодавець не пропонує спеціальних юридичних гарантій для доступу до державної служби в періоди запровадження особливих правових режимів
Використання електронних доказів для доведення злочину геноциду української нації під час ро сійсько-українського збройного конфлікту: аналіз практики Міжнародного кримінального суду
Get PDFThe Russia-Ukraine armed conflict, which escalated to full scale in February 2022, is considered the most technologically advanced since World War II. A vast amount of digital-only information and data has already been collected, and we believe that it can be used in the International Criminal Court (ICC) as evidence to confirm the commission of genocide against the Ukrainian nation by the Russian authorities. At the same time, it is important to adhere to the established criteria for the admissibility of evidence in ICC to ensure its consideration and acceptance by the Court in the future. However, as the International Criminal Court was founded in the late 1990s, it is still evolving and adapting to new technological forms of evidence. Thus, Ukrainian pre-trial investigation bodies should focus on collecting and assembling a compelling body of evidence capable of proving the genocide against the Ukrainian nation before the Court. In this article, the author analyses the challenges and difficulties the prosecution faces in using digital evidence in genocide cases. The author identifies the criteria for admissibility and acceptability before the Court based on a review of its latest decisions and assesses their relevance to Ukraine’s experience. In addition, the author evaluates the feasibility and effectiveness of applying the provisions of the Rome Statute and the Rules of Procedure and Evidence — which have never been amended — for collecting and using photo and video materials or other digital information that might indicate the commission of genocide.In the article, the author concludes that it is essential to follow the rules for collecting, storing and using digital data to preserve metadata, the chain of custody, and the authenticity of the source. Meanwhile, neither the Rome Statute nor the Rules of Procedure and Evidence provide regulations on the use of digital evidence in trials. Judges have broad discretion to accept or reject evidence based on the circumstances of the case. In Ukraine’s case, if audio or video recordings are corroborated by articles, blogs, interview transcripts, established historical facts and linguistic examinations, the presented evidence will carry probative weight in proving that the Russian Federation committed genocide in Ukraine and holding guilty parties accountable.Російсько-український збройний конфлікт, що досяг своєї повномасштабності з 24 лютого 2022 року, вважають найбільш технологічним із часів Другої світової війни. Вже зібрано величезний масив інформації та даних, які існують лише в електронному вигляді та можуть бути використані в Міжнародному кримінальному суді (МКС) як докази на підтвердження вчинення геноциду української нації російською владою. Проте важливо дотримуватися встановлених критеріїв допустимості доказів, щоб надалі вони були розглянуті та прийняті Судом. Однак, враховуючи те, що МКС, заснований ще наприкінці 90-х років минулого століття, і досі перебуває в процесі становлення та адаптації до технологічно нових видів доказів, органам досудового розслідування в Україні слід з особливою ретельністю поставитися до збирання та формування такої бази доказів, яка буде спроможною та переконливою для Суду в доведенні злочину геноциду української нації.У цій статті проаналізовано виклики та труднощі, що постають перед стороною обвинувачення під час використання електронних доказів у справах щодо злочину геноциду. Визначено критерії їх допустимості та прийнятності МКС на підставі огляду його останніх рішень і встановлено релевантність застосування цієї практики до досвіду України. Окрім того, авторка статті оцінює, наскільки реальним та ефективним є застосування досі незмінних положень Римського статуту та Правил процедури і доказування в процесі збору й використання фото-, відеоматеріалів чи іншої електронної інформації, яка містить ознаки вчинення злочину геноциду
Суперечності між державою і правом та верховенство права в умовах воєнного стану (на прикладі місцевого самоврядування)
Get PDFThis article examines the issues arising from changes in the practical application of the rule of law during wartime, specifically through the lens of local self-governance. War is seen as a manifestation of an unresolved conflict between the state and the law, highlighting their differing foundational principles.The essential basis of law should be considered justice, while the state is fundamentally based on power. When power is no longer exercised legally or exceeds its limits, the requirements of justice are no longer met. The state, represented by the ruling elite, when it neglects the law — particularly human rights — enters into conflict with it, leading to tensions. War should be considered the most destructive conflict. The outcomes of war do not necessarily provide an opportunity to resolve or overcome the contradictions that caused it. Ideally, these contradictions should be resolved through legal means, involving legal institutions and mechanisms, from negotiations to cases in international courts.This article analyses the legal consequences of imposing martial law, which limits democratic institutions and restricts human rights. The primary restrictions affect the right to life, property rights, entrepreneurial activities, employment, education, and the right to vote and be elected, among others. Fundamental freedoms, such as freedom of movement, choice of residence, and freedom of speech, are also severely restricted. Meanwhile, essential elements of the rule of law — such as legality, legal certainty, accessibility, transparency, and the right to be heard — are significantly weakened in practice. The article concludes by examining the limits of human rights restrictions during wartime.Статтю присвячено проблематиці змін, які виникають у практиці актуалізації елементів верховенства права в процесі функціонування органів місцевого самоврядування під час війни. Саму війну розглянуто як вияв нерозв’язаної в правовий спосіб суперечності між державою і правом, яка підсвічує їхні різні сутнісні основи.Автор дотримується позиції, що сутнісною основою права є справедливість, тоді як держава базується на владі. Коли влада здійснюється не в правовий спосіб або ж виходить за його межі, перестають виконуватись вимоги справедливості. Держава, в особі владної верхівки, яка нехтує правом, зокрема правами людини, вступає в суперечність з правом, що призводить до конфлікту. Найбільш руйнівним конфліктом слід вважати війну. Підсумки війни не обов’язково надають можливість розв’язати чи усунути суперечність, яка її породила. В ідеалі вказані суперечності потрібно розв’язувати саме в правовий спосіб, із залученням правових інститутів і правових механізмів — від переговорів до розгляду справ у міжнародних судових інстанціях.У статті проаналізовано правові наслідки запровадження воєнного стану, який обмежує функціонування демократичних інститутів у державі та звужує обсяг реалізації прав людини. Передусім обмеження стосуються права на життя, права власності, права на зайняття підприємницькою діяльністю, права на працю, права на освіту, права обирати та бути обраним. Також потерпають свободи людини, зокрема свобода пересування та вибору місця проживання, свобода слова. Водночас у практичній площині суттєвої деформації зазнають такі елементи верховенства права, як законність, правова визначеність, доступність, прозорість, право бути почутим. Зроблено висновки щодо меж звуження прав людини під час війни