Scientific-theoretical almanaс "Grani" / Науково-теоретичний альманах "Грані"
Not a member yet
1972 research outputs found
Sort by
«Остання» хвиля декомунізації урбаноніміки в Україні та Польщі: порівняльний аналіз
Get PDFThe features of decommunization on the example of the toponymic policy of Ukraine and Poland are explored in the article. The “last” wave of decommunization of the city toponymics, which began in 2014 and peaked in 2015–2017, was the object of interest. 14 Ukrainian and Polish cities were selected for comparative research. The study covered all decommunization legal acts in selected cities. 451 urbanonims were analyzed, the vast majority of which were decommunizated in Ukraine (89%). Polish cities accounted for 11% of the total renamed amount, respectively.The content-statistical analysis made it possible to determine the scale of urbanonymy changes, the recurrence of old and new urbanonymy in the sample under study. The classification of old and new names has been carried out in terms of persons, events, or other objects and phenomena. As a result, objective information was obtained to assess the scale, intensity, and territorial characteristics of urban changes in both states. It has been established that, although in general toponymic decommunization was supported and understood in both states by a significant part of society, it caused certain ideological, political, organizational, and competence contradictions. Decommunization toponymic policy in Ukraine and Poland has not only common but also distinctive features. In particular, the renaming in Ukraine turned out to be several times larger than the Polish one. Along with the signs of decommunization, it also bore signs of de-Russification of symbolic space. Decommunized names in Ukraine turned out to be, on the whole, more neutral, compromise and de-ideologized. It was revealed that, unlike the Ukrainian one, the Polish judicial system often defended local self-government bodies from attempts by the central government under the guise of decommunization to interfere in local urbanonymy politics.В статье исследуются географические особенности декоммунизации на примере топонимической политики Украины и Польши. Объектом интереса была выбрана «последняя» волна декоммунизации урбанонимики, которая началась в 2014 году и пик которой пришелся на 2015–2017 годы. Для анализа политики осуществлено выборку из 14 городов Украины и Польши. Исследованием охвачено все декоммунизационные правовые акты урбанонимического характера в избранных городах. Проанализирован 451 урбаноним, подавляющее большинство из которых было декоммунизированно в Украине (89 %). На польские города пришлось соответственно 11 % всей совокупности исследуемых переименований. Содержательно-статистический анализ позволил определить масштаб урбанонимичних изменений, повторяемость старой и новой урбанонимики в исследуемой выборке. Осуществлена классификация старых и новых названий с точки зрения лиц, событий или иных объектов и явлений. В результате получено объективную информацию для оценки масштаба, интенсивности и территориальных особенностей урбанонимичних изменений в обоих государствах. Установлено, что хотя в целом топонимическая декоммунизация встретила в обоих государствах поддержку и понимание значительной части общества, однако вызвала определенные идейно-политические и организационно-компетенционные противоречия. Декоммунизационная топонимическая политика в Украине и Польше имеет не только общие, но и отличительные черты. В частности, переименование в Украине оказалось в несколько раз масштабнее, чем польское. Наряду с признаками декоммунизации оно носило одновременно признаки дерусификации символического пространства. Декоммунизированные названия в Украине оказались в целом более нейтральными, компромиссными и получили деидеологизированный характер. Выявлено, что в отличие от украинской, польская судебная система часто становилась на защиту органов местного самоуправления от попыток центральной власти под видом декоммунизации вмешиваться в местные урбанонимические политики.У статті досліджуються особливості декомунізації на прикладі топонімічної політики України та Польщі. Об’єктом зацікавлення була обрана «остання» хвиля декомунізації урбаноніміки, яка розпочалася 2014 року і пік якої припав на 2015–2017 роки. Для аналізу політики здійснено вибірку з 14 міст України і Польщі. Дослідженням охоплено всі декомунізаційні правові акти урбанонімічного характеру у вибраних містах. Проаналізовано 451 урбанонім, переважна більшість з яких була декомунізована в Україні (89 %). На польські міста припало відповідно 11 % всієї сукупності досліджуваних перейменувань. Змістовно–статистичний аналіз дозволив визначити масштаб урбанонімічних змін, повторюваність старої і нової урбаноніміки в досліджуваній вибірці. Здійснено класифікацію старих і нових назв з точки зору осіб, подій чи інших об’єктів та явищ. Як наслідок отримано об’єктивну інформацію для оцінки масштабу, інтенсивності та територіальних особливостей урбанонімічних змін в обох державах. Встановлено, що хоча у цілому топонімічна декомунізація зустріла в обох державах підтримку та розуміння значної частини суспільства, проте спричинила певні ідейно-політичні та організаційно-компетенційні протиріччя. Декомунізаційна топонімічна політика в Україні та Польщі має не лише спільні, а й відмінні риси. Зокрема, перейменування в Україні виявилося в декілька разів масштабнішим, ніж польське. Поряд з ознаками декомунізації воно носило одночасно ознаки дерусифікації символічного простору. Декомунізовані назви в Україні виявилися назагал нейтральнішими, компроміснішими і отримали деідеологізований характер. Виявлено, що на відміну від української, польська судова система часто ставала на захист органів місцевого самоврядування від намагань центральної влади під виглядом декомунізації втручатися в місцеві урбанонімічні політики
Інформаційна політика незалежної України: періодизація та вплив на громадянське суспільство
Get PDFThe article examines the key influences of state information policy on the formation and development of civil society in Ukraine since getting independence in 1991 to the present day. The actuality of this scientific research is due to the lack of scientific developments in domestic political science that study the correlation between the information policy of the state and the development of the third sector. The purpose of the article is to structure the information policy of Ukraine by developing its periodization and identifying the leading phenomena at each stage that influenced the formation of the third sector. The study used a broad methodological framework, including historical and systemic methods, socio-cultural approach, as well as the study of the legal framework and content analysis.Results. Seven stages in the periodization of the state information policy in Ukraine have been identified: 1) post-Soviet or primary democratization; 2) secondary democratization; 3) primary digitization; 4) secondary digitization; 5) informatization; 6) information and military; 7) technical and technological.It is proved that during the first, second and third stages of proposed periodization, the third sector formally acquires subjectivity, but is perceived by the state and presented in the information field as an object that serves as a stimulus for civil society to fight for real subjectivity. The indifference of the state information policy to the institutions of the third sector in the first stage turns into an open confrontation during the third stage. The fourth stage is characterized by the liberalization of relations: civil society, which loudly declared itself during the "Orange Revolution", becomes a subject in the eyes of the new state administration, which in fact should owe a conscious community for the possibility of successful political "revenge". The fifth stage shows a completely opposite trend in the state's perception of civil society and its reflection in information policy, but this is intentional as a result of the authorities' awareness of the strength and potential of this entity. Thus, the blocking of the development of the CS, in fact, was a confirmation of the government's recognition of its subjectivity. The sixth stage marks a new milestone in the development of the CS and its new status - an equal socio-political actor in the eyes of state power and in its own perception. The seventh stage marks the strengthening of the institutional content of the civil society, despite some confrontational tensions in relations with central government.Conclusions. The seven stages of the information policy of independent Ukraine contain three stages of development of civil society in the context of the influences of the former: 1) stage of objectification in the information space (presentation as a phenomenon, 1991–2003); 2) stage of subjectivation (presentation as a subject, 2004–2013); 3) stage of institutionalization (presentation as a partner, from 2014 to the present).В статье проведено исследование ключевых воздействий государственной информационной политики на становление и развитие гражданского общества в Украине с момента обретения независимости в 1991 г. по сегодняшний день. Актуальность этого научного поиска связана с отсутствием в отечественной политологии научных разработок, которые исследовали корреляцию между информационной политикой государства и развитием третьего сектора. Цель статьи заключается в структурировании информационной политики Украины путем разработки ее периодизации и выявления ведущих явлений на каждом этапе, которые повлияли на формирование третьего сектора. В ходе исследования была использована широкая методологическая база, в частности исторический и системный методы, социально-культурный подход, а также изучение нормативно-правовой базы и контент-анализ.Результаты. Выявлено семь этапов в периодизации информационной политики государства в Украине: 1) постсоветский или первичной демократизации; 2) вторичной демократизации; 3) первичной цифровизации; 4) вторичной цифровизации; 5) информатизации; 6) информационно-военный; 7) технико-технологический.Доказано, что на протяжении первого, второго и третьего этапов, предложенной нами периодизации, третий сектор формально приобретает субъектность, но воспринимается государством и подается в информационном поле как объект, что выступает для гражданского общества стимулом к борьбе за реальную субъектность. Индифферентность информационной политики государства к институтам третьего сектора на первом этапе превращается в откровенное противостояние во времена третьего этапа. Четвертый этап характеризуется либерализацией отношений: гражданское общество, которое громко заявило о себе «Оранжевой революцией», становится субъектом в глазах новой государственной администрации, которая, по сути, обязана сознательной общине за возможность удачного политического «реванша». Пятый этап демонстрирует абсолютно обратную тенденцию в восприятии государством гражданского общества и отражении его в информационной политике, но это происходит умышленно в результате осознания властью силы и потенциала этого субъекта. Итак, блокирование развития ГО, на самом деле, стало подтверждением признания властью его субъектности. Шестой этап знаменует новую веху в развитии ГО и его новый статус – равноправного социально-политического актера в глазах государственной власти и в собственном восприятии. Седьмой этап знаменует усиление институционального содержания гражданского общества несмотря на некоторое конфронтационное напряжение в отношениях с центральными органами государственной власти.Выводы. В семь этапов информационной политики независимой Украины помещается три этапа развития гражданского общества в контексте влияния первой: 1) этап объективации в информационном пространстве (презентация как феномена, 1991–2003 гг.) 2) этап субъективации (презентация как субъекта, 2004–2013 гг.) 3) этап институализации (презентация как партнера, с 2014 г. и до сих пор).У статті здійснено дослідження ключових впливів державної інформаційної політики на становлення та розвиток громадянського суспільства в Україні з моменту здобуття незалежності у 1991 році по сьогодні. Актуальність цього наукового пошуку пов’язана з відсутністю у вітчизняній політології наукових розробок, які б досліджували кореляцію між інформаційною політикою держави та розвитком третього сектора. Мета статті полягає у структуруванні інформаційної політики України шляхом розробки її періодизації та виявленні провідних явищ на кожному етапі, які вплинули на формування третього сектору. У ході дослідження було використано широку методологічну базу, зокрема історичний та системний методи, соціально-культурний підхід, а також вивчення нормативно-правової бази й контент-аналіз. Результати. Виявлено сім етапів у періодизації інформаційної політики держави в Україні: 1) пострадянський або первинної демократизації; 2) вторинної демократизації; 3) первинної цифровізації; 4) вторинної цифровізації; 5) інформатизації; 6) інформаційно-воєнний; 7) техніко-технологічний.Доведено, що впродовж першого, другого та третього етапів, запропонованої нами періодизації, третій сектор формально набуває суб’єктності, але сприймається державою і подається в інформаційному полі як об’єкт, що виступає для громадянського суспільства стимулом до боротьби за реальну суб’єктність. Індиферентність інформаційної політики держави до інститутів третього сектору на першому етапі перетворюється на відверте протистояння за часів третього етапу. Четвертий етап характеризується лібералізацією відносин: громадянське суспільство, яке голосно заявило про себе «Помаранчевою революцією», стає суб’єктом в очах нової державної адміністрації, яка по суті має завдячувати свідомій громаді за можливість вдалого політичного «реваншу». П’ятий етап демонструє абсолютно зворотну тенденцію у сприйнятті державою громадянського суспільства та відображенні його в інформаційній політиці, але це відбувається навмисне в результаті усвідомлення владою сили та потенціалу цього суб’єкта. Отже, блокування розвитку ГС, насправді, стало підтвердженням визнання владою його суб’єктності. Шостий етап знаменує нову віху у розвитку ГС та його новий статус – рівноправного соціально-політичного актора в очах державної влади й у власному сприйнятті. Сьомий етап знаменує посилення інституційного змісту громадянського суспільства попри певну конфронтаційну напругу у відносинах з центральними органами державної влади. Висновки. У сім етапів інформаційної політики незалежної України вміщується три етапи розвитку громадянського суспільства в контексті впливів першої: 1) етап об’єктивації в інформаційному просторі (презентація як феномену, 1991–2003 рр.; 2) етап суб’єктивації (презентація як суб’єкта, 2004–2013 рр.); 3) етап інституалізації (презентація як партнера, з 2014 р. й дотепер)
Компетентнісний підхід до освіти: соціологічна концептуалізація крізь призму диспозиционной теорії
Get PDFThe article is devoted to the problems of the competency-based approach to the implementation of the educational process and the evaluation of its results. It is noted that in modern science there is a conceptual inconsistency regarding the meaning of the competence concept, which leads to a misunderstanding of “what exactly” and “how exactly” should be formed in the educational system and in the educational process. The relevance of the search for sufficient theoretical and methodological foundations for a full-fledged scientific (including sociological) conceptualization of the concept of competence is emphasized. As such, it is proposed to consider the disposition theory and V. Yadov’s conception. Thus, the purpose of the article is to sociological conceptualization of competence and the competence-based approach to education, through the prism of dispositional theory. To achieve this goal, various interpretations of the competence concept are analyzed. The importance of the motivational component of competence is emphasized, which, on the basis of the value-semantic interpretation, determines the interest in certain knowledge and readiness for its practical application. Emphasis is placed on the fact that motives are the basic structural element of both competence and disposition. This becomes the starting point for the author to build a conceptual relationship between competence and certain personal dispositions. The expediency of considering the competency-based approach through the prism of dispositional theory is substantiated, which opens up prospects for the development of relevant tools for measuring competencies. It is proved that the V. Yadov’s conception of dispositional (self)regulation has sufficient explanatory power to serve as a theoretical and methodological basis for establishing the process of formation and development of competencies in the education system by creating special educational conditions, organizing the education space and the environment of the education institution. It is concluded that the consideration of the competence approach through the prism of dispositional theory, the derivation of logical relationships between competencies and dispositions, allows us to consider the former as components of habitus.Статья посвящена проблематике компетентностного подхода к реализации образовательного процесса и оценке его результатов. Отмечается, что в современной науке имеет место концептуальная рассогласованность относительно смысла понятия компетентности, что ведет к непониманию, «что именно» и «как именно» нужно формировать в системе образования и в образовательном процессе. Подчеркивается актуальность поиска достаточных теоретико-методологических оснований для полноценной научной (в т. ч. социологической) концептуализации понятия компетентности. В качестве таковых предлагается рассматривать диспозиционную теорию и концепцию В. Ядова. Таким образом, цель статьи состоит в социологической концептуализации компетентности и компетентностного подхода к образованию, сквозь призму диспозиционной теории. Для достижения поставленной цели анализируются различные дефиниции понятия компетентности. Подчеркивается важность мотивационной составляющей компетентности, которая, на основе ценностно-смыслового толкования, определяет заинтересованность определенным знанием и готовность к его практическому применению. Делается акцент на том, что мотивы являются базовым структурным элементом, как компетентности, так и диспозиции. Данный тезис становится исходным пунктом для выстраивания автором концептуальных взаимосвязей между компетентностью и определенными личностными диспозициями. Обосновывается целесообразность рассмотрения компетентностного подхода сквозь призму диспозиционной теории, что открывает перспективы для выработки релевантных инструментов измерения компетентностей. Доказывается, что концепция диспозиционной (само)регуляции В. Ядова обладает достаточной объясняющей силой, чтобы послужить теоретико-методологическим базисом для налаживания процесса формирования и развития компетентностей в системе образования путем создания специальных образовательных условий, организации образовательного пространства образовательного учреждения. Делается вывод о том, что взгляд на компетентностный подход сквозь призму диспозиционной теории, выведение логических взаимосвязей между компетентностями и диспозициями, позволяет рассматривать первые как составляющие габитуса.Статтю присвячено проблематиці компетентнісного підходу до реалізації освітнього процесу і оцінці його результатів. Зазначається, що в сучасній науці має місце концептуальна неузгодженість щодо змісту поняття компетентності, яка веде до нерозуміння, «що саме» і «як саме» потрібно формувати в системі освіти і в освітньому процесі. Підкреслюється актуальність пошуку достатніх теоретико-методологічних підстав для повноцінної наукової (зокрема, соціологічної) концептуалізації поняття компетентності. Серед таких пропонується розглядати диспозиційну теорію і концепцію В. Ядова. Таким чином, мета статті полягає в соціологічній концептуалізації компетентності та компетентнісного підходу до освіти, крізь призму диспозиційної теорії. Для досягнення поставленої мети аналізуються різні дефініції поняття компетентності. Наголошується на важливості мотиваційної складової компетентності, яка, на основі ціннісно-смислового тлумачення, визначає зацікавленість певним знанням і готовність до його практичного застосування. Робиться акцент на тому, що мотиви є базовим структурним елементом як компетентності, так і диспозиції. Цей тезис стає вихідним пунктом для вибудовування автором концептуальних взаємозв’язків між компетентністю і певними особистісними диспозиціями. Обґрунтовується доцільність розгляду компетентнісного підходу крізь призму диспозиційної теорії, що відкриває перспективи для вироблення релевантних інструментів вимірювання компетентностей. Доводиться, що концепція диспозиційної (само)регуляції В. Ядова має достатню пояснюючу силу, щоб слугувати теоретико-методологічним базисом для налагодження процесу формування і розвитку компетентностей у системі освіти шляхом створення спеціальних освітній умов, організації освітнього простору закладу освіти. Робиться висновок стосовно того, що погляд на компетентнісний підхід крізь призму диспозиционої теорії, виведення логічних взаємозв’язків між компетентностями і диспозиціями, дозволяє розглядати перші як складові габітусу
Суб’єкти політичних трансформацій: зарубіжний досвід та українська практика
Get PDFThe article considers the image of a proactive political environment of transformations, which is widespread through the media and forms the basis of legitimacy of leaders and trust in it. The priorities of general modernization at the level of individual states are substantiated.The purpose of this article is to clarify the peculiarities of the activities of the subjects of political transformation against the background of foreign experience and Ukrainian practice.Research methods. The structural-functional method was used to analyze the diversification of power control and the loss of transformational "specialization" by some political entities; the method of comparison is used to establish the vector of modernization reforms of the political system and to formulate certain requirements and approaches to the identification of the subjects of transformation; the method of retrospective reconstruction for the analysis of modification of behavior of subjects of transformation, being guided by interests of realization of efficiency of management more, than program aspects of realization of modernizations of reforms.Results. An assessment is made of the level of success of modernization in a transformational democracy, which is possible only if all political actors are equally interested. It is proved that the context of modernization of the subjects of political transformations in the transforming countries needs conditions for full disclosure. Emphasis is placed on the new dimension of the functioning of the subjects of political transformations is their reflection and greater transparency and controllability of public authority in democratic and transition countries. The mechanisms of determining the directions of evolution of the subjects of political transformations within the framework of the functioning of the new media are revealed. The specifics of the ability of elites to influence the change of social and economic situation as one of the relevant evidences of their connection with the processes within the society and the information component of modernization are noted. The substantiation of the importance of awareness of the regulatory activities of elites and their impact on the situation means a certain prejudice against certain political forces, as one of the basic processes of institutionalization of modern political transformations.В статье рассмотрены образ проактивной политической среды трансформаций, который является распространенным с помощью медиа и формирует базу легитимности лидеров и доверия к ней. Обоснованно приоритеты всеобщей модернизации на уровне отдельных государств.Целью данной статьи является выяснение особенностей деятельности субъектов политических трансформаций на фоне зарубежного опыта и украинской практики.Методы исследования. Использованы структурно-функциональный метод для анализа диверсификации властного контроля и потеря отдельными политическими субъектами трансформационной «специализации»; метод сравнения применен для установления вектора модернизационных реформ политического устройства и формулировки определенных требований и подходов к идентификации субъектов трансформаций; метод ретроспективной реконструкции для анализа модификации поведения субъектов трансформации, руководствуясь интересами реализации эффективности управления больше, чем программными аспектами реализации модернизаций них реформ.Результаты. Дана оценка уровня успешности модернизации в условиях трансформационной демократии, возможна только при условии равной заинтересованности всех субъектов политической деятельности. Доказано, что контекст модернизации субъектов политических трансформаций в трансформационных странах требует условий для полного раскрытия. Акцентировано внимание на новое измерение функционирования субъектов политических трансформаций заключается в их отражении и большей прозрачности и подконтрольности власти общественности в демократических и переходных странах. Раскрыты механизмы определения направлений эволюции субъектов политических трансформаций в рамках функционирования новых медиа. Отмечено специфику способности элит влиять на изменение социальной и экономической ситуации как одного из свидетельств их связи с процессами внутри общества и информационной составляющей модернизации. Предложено обоснование значение осведомленности о регулятивной деятельности элит и их влияния на ситуацию означает определенное предвзятое отношение к определенным политическим силам, как одного из базовых процессов институализации современных политических трансформаций.У статті розглянуто образ проактивного політичного середовища трансформацій, який є поширеним за допомогою медіа і формує базу легітимності лідерів та довіри до неї. Обґрунтовано пріоритети всезагальної модернізації на рівні окремих держав.Метою даної статті є з’ясування особливостей діяльності суб’єктів політичних трансформацій на тлі зарубіжного досвіду та української практики. Методи дослідження. Використано структурно-функціональний метод для аналізу диверсифікації владного контролю та втрата окремими політичними суб’єктами трансформаційної «спеціалізації»; метод порівняння застосований для встановлення вектору модернізаційних реформ політичного устрою та формулювання певних вимог і підходів до ідентифікації суб’єктів трансформацій; метод ретроспективної реконструкції для аналізу модифікації поведінки суб’єктів трансформації, керуючись інтересами реалізації ефективності управління більше, ніж програмними аспектами реалізації модернізацій них реформ.Результати. Дано оцінку рівня успішності модернізації в умовах трансформаційної демократії, яка є можливою лише за умови рівної зацікавленості всіх суб’єктів політичної діяльності. Доведено, що контекст модернізації суб’єктів політичних трансформацій у трансформаційних країнах потребує умов для повного розкриття. Акцентовано увагу на новий вимір функціонування суб’єктів політичних трансформацій полягає у їх відображенні та більшій прозорості та підконтрольності владі громадськості у демократичних та перехідних країнах. Розкрито механізми визначення напрямків еволюції суб’єктів політичних трансформацій у рамках функціонування новітніх медіа. Відзначено специфіку здатності еліт впливати на зміну соціальної та економічної ситуації як одного з повідних свідчень їх зв’язку з процесами всередині суспільства та інформаційної складової модернізації. Запропоновано обґрунтування значення поінформованості щодо регулятивної діяльності еліт та їх впливу на ситуацію означає певне упереджене ставлення щодо певних політичних сил, як одного з базових процесів інституалізації сучасних політичних трансформацій
Самоорганізація суспільного життя українського народу в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття: історіографічна карта
Get PDFThe article analyzes the state of the study in the contemporary historiographical discourse of the problem of self-organization of Ukrainian public life in the second half of the ХІХth – the beginning of the XXth century. It has been found that democratization of the political system and renewal of the methodological tools provided an opportunity for historians to view the social life of the given historical period on the basis of a synergistic methodology of self-organization of social systems. It has been discovered that the historiographical position on the dynamics of social self-organization of the Ukrainians ranging from cultural life to the institution of political parties is considered legitimate among scholars. It has been proved that in contemporary historiography the processes of the contemporary self-organization of the Ukrainian society are considered in three specific historical areas, namely socio-civic, national-political and spiritual-cultural, the relationship between which was sometimes both consistent and synchronous. The development of them demonstrated the emergence of new organizational forms of social self-organization and institutionalization of civil society and political system in Ukraine in the XIXth century. Studying both theoretical and methodological, as well as definite historical dimensions of the Ukrainian national movement, the researchers agree that the cultural and educational content of national revival under the influence of objective circumstances has evolved into political one. Much attention is given to the analysis of the historians’ vision of the content of socio-civic self-organization, which was represented by the development of public organizations and movements grounded on the ideas of civil society but lacked political requirements. Among them scientists single out such factors as hlopomanstvo, social movement, organization "Prosvita", the establishment of Shevchenko scientific society, the publication of socially significant newspapers and journals ("Gromada", "Kievskaia Starina", "Delo", "Zoria"), the establishment of a cooperative movement ("Dnister", "The farmer"). The dynamics of the social organization have determined the politicization of the national movement, which allows scientists to speak about national and political self-organization. Establishment of political parties, active participation of the Ukrainians in the activities of the imperial representative bodies of the government, the spread of social and democratic political ideology, the emergence of political leadership and others are considered its institutional representatives. Researchers emphasize that in the late ХІХth and early XXth centuries, national revival entered the political stage, which became a prerequisite for the beginning of the Ukrainian National Democratic Revolution of 1917–1921. It has been found out that the concept "self-organization" reveals the essence of the socio-political and socio-cultural processes of the time, since the Ukrainians established cultural and educational societies, public organizations and political parties contrary to the imperial and anti-Ukrainian policy of the Austro-Hungarian and Russian empires. It was outlined that the spiritual and cultural aspects of self-organization were illustrated by the activities of Ukrainian cultural and educational societies, the development of Ukrainian periodicals, the commemoration of the anniversaries of Ukrainian writers and artists, the activities of Ukrainian theater, etc.В статье проанализировано состояние изучения в современном историографическом дискурсе проблемы самоорганизации общественной жизни украинского народа во второй половине XIX – начале ХХ в. Выяснено, что демократизация политического строя и обновления методологического инструментария позволили историками рассматривать общественную жизнь очерченного периода на основе синергетической методологии о самоорганизации социальных систем. Выявлено, что легитимизированной среди ученых есть историографическая позиция о динамике общественной самоорганизации украинцев от культурной жизни до институциирования политических партий. Доказано, что в современной историографии процессы самоорганизации украинского общества исследованного периода рассматриваются в трех конкретно-исторических плоскостях: общественно-гражданской, национально-политической и духовно-культурной. Освещено видение историками содержания общественно-гражданской самоорганизации, которая была представлена развитием общественных организаций и движений, в основе которых были идеи гражданского общества, однако не было политических требований. К ним ученые относят хлопоманство, громадовское движение, организацию «Просвит», основания НОШ, издание общественно значимых газет и журналов («Громада», «Киевская старина», «Дело», «Заря»), начало кооперативного движения («Днестр», «Сельский хозяин»). К институциональным репрезентам национально-политической самоорганизации историки относят организацию политических партий, активное участие украинцев в деятельности имперских представительных органов власти, распространение социал-демократической политической идеологии, появление политического лидерства и тому подобное. Определены, что духовно-культурные аспекты самоорганизации были иллюстрированы деятельностью украинских культурно-просветительских обществ, развитием украинской периодики, празднованием юбилейных дат украинских писателей и художников, деятельностью украинского театра. Выяснено, что концепт «самоорганизация» выявляет сущность общественно-политических и социокультурных процессов, ведь украинцы создавали культурно-просветительские общества, общественные организации и политические партии вопреки имперской и антиукраинской политике Российской и Австро-Венгерской империй.У статті проаналізовано стан вивчення в сучасному історіографічному дискурсі проблеми самоорганізації суспільного життя українського народу в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. З’ясовано, що демократизація політичного ладу та оновлення методологічного інструментарію дали змогу істориками розглядати суспільне життя окресленого періоду на основі синерґетичної методології про самоорганізацію соціальних систем. Виявлено, що легітимізованою серед учених є історіографічна позиція про динаміку суспільної самоорганізації українців від культурницького життя до інституціювання політичних партій. Доведено, що в сучасній історіографії процеси тогочасної самоорганізації українського суспільства розглядаються у трьох конкретно-історичних площинах: суспільно-громадянській, національно-політичній і духовно-культурній. Висвітлено бачення істориками змісту суспільно-громадянської самоорганізації, яка була представлена розвитком суспільних організацій та рухів, в основі яких були ідеї громадянського суспільства, проте не було політичних вимог. До них учені відносять хлопоманство, громадівський рух, організацію «Просвіт», заснування НТШ, видання суспільно значущих газет, журналів та часописів («Громада», «Киевская старина», «Діло», «Зоря»), започаткування кооперативного руху («Дністер», «Сільський господар»). До інституційних репрезентантів національно-політичної самоорганізації історики відносять заснування політичних партій, активну участь українців у діяльності імперських представницьких органів влади, поширення соціал-демократичної політичної ідеології, появу політичного лідерства тощо. Окреслено, що духовно-культурні аспекти самоорганізації були ілюстровані діяльністю українських культурно-просвітницьких товариств, розвитком української періодики, відзначенням ювілейних дат українських письменників та митців, діяльністю українського театру тощо. З’ясовано, що концепт «самоорганізація» виявляє сутність тогочасних суспільно-політичних та соціокультурних процесів, адже українці утворювали культурно-просвітницькі товариства, громадські організації та політичні партії всупереч імперській та антиукраїнській політиці Російської та Австро-Угорської імперій
Сутнісно оспорювані концепти як інструмент політологічних розвідок: визначення і характеристики
Get PDFA notion of "essentially contested concepts", introduced by a prominent British philosopher W. B. Gallie in 1956, still remains practically unknown or at least not sufficiently well researched in the Ukrainian political science. In order for this notion to be applied as a tool in empirical studies either using data on political processes in Ukraine or studying external processes from a Ukrainian perspective, it has to be defined and discussed. This article provides an original definition of essentially contested concepts as it was introduced by Gallie, and his seven original criteria for defining a given concept an essentially contested are presented and commented. As a great master of his mother tongue – the English language – W. B. Gallie used a plethora of opportunities provided to him by the richness of his language to put forward and advocate for his idea of essential contestability of some concepts. Consequently, a number of criteria for defining essentially contested concepts possess some unique qualities that may be lost once translated into another language – which is also the case with Ukrainian translation. This article points to a number of such instances, of which Ukrainian scholars should be aware, namely: the original component "contested" provided for a whole stream of discussion regarding the "contestedness" of some concepts as a genuine quality of phenomena that will inevitably become objects of constant disputes and contestations. Secondly, the criteria of "appraisiveness" and "diverse describability" are not easily translated and need to be taken care of when applying them as practical characteristics of concepts under study. This article lists the original criteria for the essentially contested concepts: appraisive character of such concepts, their internal complexity, diverse describability, openness, recognition of their contested essence by the contending parties, existence of an exemplar that anchors conceptual meaning of such a concept, and progressive contestation by means of which a better coherence of concept’s usage can be achieved. Moreover this article also pays attention to a number of additional nuances articulated by Gallie that are of great importance when dealing with essentially contested concepts: the lack of any quantitative scheme or general rule for deciding on the best concept in any contestation regarding the correct use of such a concept and the fact that the uses of essentially contested concepts are discussed and debated "aggressively and defensively" by the contesting parties. Despite the fact that Gallie didn’t pay any attention to the linguistic side of concept’s studies, this article shows that a search for an original meaning of any concept can be misleading – or even illusory. Using two examples of contested concepts – "populism" in the works of two German scholars J.W. Müller and B. Stegemann and the “virus of dictatorship” by the Dutch social psychologist F. Schaper, this article demonstrates that the essence of such concepts can be contested based on the ideological stances taken by the contesting parties, as well as because of the choice of terms and methodologies embodied into the discussion of the correct uses of such concepts. Finally, this article calls for further enquiries into the studies of the nature of modern discourses in which different concepts are debated and contested.Статья посвящена введенному в научный оборот еще в середине 1950-х гг. британским философом В. Б. Голли понятию «существенно оспариваемые концепты», которое все еще остается малоизвестным и недостаточно исследованным в украинской политической науке. В статье дается первоначальное определение существенно оспариваемых концептов, предложенное самим Голли, а также выделяются и объясняются предложенные им признаки таких концептов. В статье показано, что в названии кроется языковой нюанс, что указывает на то, что концепт не просто является спорным в том смысле, что он – неоднозначный и не имеет четкого определения, а то, что по самой своей природе (то есть «сути», что отражено в первом слове названия) конкретный концепт становится объектом бесконечных дискуссий о его значении и смысле и поэтому он является не «спорным», а именно «оспариваемым». В статье рассмотрены и культурно-терминологические нюансы, которые кроются в условиях определения концептов: критерий «appraisiveness» и «diverse describability», которым подобраны украинские языковые эквиваленты. В статье также выделены основные характеристики и признаки существенно оспариваемых концептов, в частности их ценностная составляющая, внутренняя сложность, разнообразная описательность, открытость, взаимное определение оспариваемости концептов с позиций тех сторон, которые берутся эти концепты оспаривать, образец или пример, в котором коренится «концептуальное значение» и прогрессирующее противостояние вокруг правильного определения концепта и его корректного применения. Вместе с этими критериями в статье выделены и уточнены особенности дискурсивных практик вокруг таких концептов. Так как в своем докладе Голли не рассматривает семантические нюансы предложенного им термина, в статье доказывается, что поиски первоначального значения какого-то концепта как лексемы может заводить исследователя в тупик. При помощи двух иллюстративных примеров существенно оспариваемых концептов – популизма в интерпретации двух немецких ученых, Я.-В. Мюллера и Б. Штегемана, и авторского концепта нидерландского социального психолога Ф. Схапера – вирус популизма – в статье выделяется важность идеологического измерения в подходах к политическим концептам, оспариваемость которых может быть обусловлена радикальной идеологической позицией. В статье показано, что в случае авторских концептов оспариваемым могут быть коннотация, предложенная подобранным автором термином, а также его методологический подход. Среди перспективных для дальнейших научных изысканий выделены исследования типологий дискурса, в которых неоднозначные концепты непосредственно оспариваются.Стаття присвячена впровадженому в науковий обіг ще в середині 1950-их рр. британським філософом В. Б. Ґоллі поняття «сутнісно оспорювані концепти», яке все ще залишається маловідомим і недостатньо дослідженим в український політичній науці. У статті дається першопочаткове визначення сутнісно оспорюваних концептів, запропоноване самим Ґоллі, а також виокремлюють та пояснюються запропоновані ним ознаки таких концептів. У статті показано, що в назві криється мовний нюанс, який вказує на те, що концепт є не просто спірним, у тому значенні, що він є неоднозначним чи не є чітко визначеним, а те, що за самою своєю природою (тобто «суттю», що відображено у першому слові назви) конкретний концепт стає об’єктом нескінченних дискусій про його значення та смисл і відтак він є не «спірним», а саме «оспорюваним». У статті наводяться і мовно-термінологічні нюанси, що криються в критеріях визначення концептів: критерій «appraisiveness» та «diverse describability», яким підібрані українські мовні еквіваленти. У статті також виокремлені основні характеристики та ознаки сутнісно оспорюваних концептів, зокрема їхня ціннісна складова, внутрішня складність, різноманітна описуваність, відкритість, взаємне визначення оспорюваності концептів з позицій тих сторін, що беруться ці концепти оспорювати, зразок чи взірець, в якому коріниться «концептуальне значення» та прогресуюче протистояння щодо правильного визначення концепту та його коректного застосування. Разом з цими критеріями у статті виокремлені й уточнення до дискурсивних практик довкола таких концептів. Позаяк у своїй доповіді Ґоллі не розглядає семантичних нюансів запропонованого терміну, у статті доводиться, що пошуки першопочаткового значення якогось концепту як лексеми може заводити дослідника в глухий кут. За допомогою двох ілюстративних прикладів сутнісно оспорюваних концептів – популізму в інтерпретації двох німецьких науковців, Я.-В. Мюллера та Б. Штеґемана, та авторського концепту нідерландського соціального психолога Ф. Схапера – вірус популізму – у статті виокремлюється важливість ідеологічного виміру в підходах до політичних концептів, оспорюваність яких може бути обумовлена радикальною ідеологічною позицією. У статті показано, що у випадку авторських концептів оспорюваними можуть бути конотація, запропонована підібраним автором терміном, а також його методологічний підхід. Серед перспективних для подальших досліджень виокремлені дослідження типологій дискурсу, в яких неоднозначні концепти оспорюються
Піднесене як стан, його зв'язок з метапізнанням і священними текстами релігійно-містичної культури
Get PDFThe purpose of the work is to shed light on the connection of the religious and mystical culture to the process of metacognition and how it is represented in the Holy Scriptures of religious texts. The methodology for acquiring new knowledge is based on a comparative research method. At the same time different states of mystics and artists were compared, texts of Holy Scripture of different religions were compared. The scientific news is that the artist's exaltation of the mystic with the metacognition of the mystic has been found, the connection of these processes, which are reflected in the Scriptures of religious texts. Conclusions: The exalted mysticism and the artist have a similarity related to the process of metacognition and is reflected in the scriptures of different religions.Exalted is a kind of beautiful. Very close in value to the sublime category is the majestic category. Both the exalted and the majestic directed their understanding upwards into the sky. In religion, this is the orientation of the Almighty, which is great in the opposition of big and small. In the opposition of the significant and the minor, the Almighty is significant.The purpose of the work is to shed light on the connection of the religious and mystical culture to the process of metacognition and how it is represented in the Holy Scriptures of religious texts. The methodology for acquiring new knowledge is based on a comparative research method. At the same time different states of mystics and artists were compared, texts of Holy Scripture of different religions were compared. The scientific news is that the artist's exaltation of the mystic with the metacognition of the mystic has been found, the connection of these processes, which are reflected in the Scriptures of religious texts. Conclusions: The exalted mysticism and the artist have a similarity related to the process of metacognition and is reflected in the scriptures of different religions.Exalted is a kind of beautiful. Very close in value to the sublime category is the majestic category. Both the exalted and the majestic directed their understanding upwards into the sky. In religion, this is the orientation of the Almighty, which is great in the opposition of big and small. In the opposition of the significant and the minor, the Almighty is significant.Метою роботи є освітлення звязку піднесеного в релігійно-містичній культурі з процесом метапізнання і з тим, як це представлено в Святому Письмі релігійних текстів. Методологія отримання нових знань грунтується на компаративному методі дослідження. При цьому співставлені різні стани як містиків так і митців, співставлені тексти Святого Письма різних релігій. Наукова новизна полягає в тому, що знайдено зв'язок піднесеного у митця з метапізнанням містика, зв'язок цих процесів, які віддзеркалені в Святому Письмі релігійних текстів. Висновки: піднесене містика і митця має подібність, пов’язане з процесом метапізнання і віддзеркалюється в текстах Святого Письма різних релігій. Піднесене – це різновид прекрасного. Дуже близька за значенням до категорії піднесеного є категорія величного. І піднесене, і величне спрямовані своїм розумінням вгору, до неба. У релігії таку спрямованість має Всевишній, який в опозиціях великого і малого є великим. В опозиціях значущого і незначного Всевишній є значущим
Місто як емоційний простір: теоретико-соціологічний аналіз
Get PDFThe focus of this article is focused on the study of peculiarities of the contemporary aestheticization of urban space as a product of emotional capitalism. Noted that the concepts "society experiences" and "experience economy" fixed vector of cultural changes of modern society, and suggest new theoretical trajectory of sociological research. Control for the "experience" in this case can be considered a new form of public influence in which not last role is played by the mass media, which is a kind of mediator for the active promotion of a variety of emotions, first and foremost sensual pleasure. Pointed out that the aestheticization of the contemporary urban space is connected with the logic of the functioning of emotional capitalism. The modern city is forced to form their own "alphabet of feelings", which prescribes rules for their feelings in different situations. Entertainment in the city acquires the features of a universal model, it is a particular code value in U. Eco, that is, a symbolic system that can reveal the contents of the message depending on the purpose and conditions of the functioning of the spectacle. Life in a modern city full of wealth of their own unrest, and the aestheticization of urban space is associated with replication "markets experiences" that focus on the commercialization of human feelings. The emotional richness of urban design has become a part of an overall program of total consumption. The theatricality, iconization and glamor can be considered as the main strategy "emotionalization" of urban space that aims at the reproduction of the effects of the "experience economy". Stressed that the idea glamorizes urban space can be traced in the concepts of the theoreticians of the "creative city", appealing to psychologically and design analysis of the urban environment, and the militarization of urban space through the creation of militaristic icons that form the therapeutically-emotional space. Respectively iconic images serve as points of reference, the individual ascribes to them a special importance as images that represent something significant for social life.Основное внимание в данной статье сосредоточено на исследовании особенностей эстетизации современного городского пространства как продукта эмоционального капитализма. Отмечено, что концепции «общества переживаний» и «экономики впечатлений» фиксируют вектор культурных изменений современного общества и актуализируют новые теоретические траектории социологических исследований. Контроль за «переживанием» в этом случае можно считать новой формой общественного влияния, в которой не последнюю роль играют масс-медиа, что является своего рода медиатором для активного поощрения самых разнообразных эмоций, и в первую очередь чувственного удовольствия. Подчеркнуто, что эстетизация современного городского пространства связана с логикой функционирования эмоционального капитализма. Жизнь в современном городе полна богатством собственных волнений, а эстетизация городского пространства связана с тиражирования «рынков переживания», которые нацелены на коммерциализацию человеческих чувств. Эмоциональная полнота городского дизайна стала частью общей программы тотального потребления. Театрализация, иконизация и гламуризация могут быть рассмотрены как основные стратегии «эмоционализации» городского пространства, что нацелены на воспроизведение эффектов «экономики впечатлений». Подчеркнуто, что идея гламуризации городского пространства прослеживается в концепциях теоретиков «креативного города», а милитаризация городского пространства осуществляется с помощью создания милитаристских икон, которые формируют терапевтически-эмоциональное пространство и иконическое сознание особого типа. Соответственно иконические образы служат своеобразными точками референции, индивид приписывает им особую значимость как образам, которые представляют что-то значимое для социальной жизни.Основна увага в даній статті зосереджена на дослідженні особливостей естетизації сучасного міського простору як продукту емоційного капіталізму. Відзначено, що концепції «суспільства переживань» та «економіки вражень» фіксують вектор культурних змін сучасного суспільства та актуалізують нові теоретичні траєкторії соціологічних досліджень. Контроль за «переживанням» в цьому випадку можна вважати новою формою суспільного впливу, в якому не останню роль відіграють мас-медіа, що є свого роду медіатором для активного заохочення найрізноманітніших емоцій, і в першу чергу чуттєвого задоволення. Підкреслено, що естетизація сучасного міського простору пов’язана з логікою функціонування емоційного капіталізму. Сучасне місто змушене сформувати свою «азбуку почуттів», яка прописує правила їх переживання в різних ситуаціях. Видовищність у місті набуває ознак універсальної моделі, вона є своєрідним кодом у значенні У. Еко, тобто знаковою системою, що дозволяє розкрити зміст повідомлення залежно від призначення та умов функціонування видовища. Життя в сучасному місті сповнене багатством власних хвилювань, а естетизація міського простору пов’язана з тиражування «ринків переживання», які націлені на комерціалізацію людських почуттів. Емоційна повнота міського дизайну стала частиною загальної програми тотального споживання. Театралізація, іконізація та гламуризація можуть бути розглянуті як основні стратегії «емоціоналізації» міського простору, що націлені на відтворення ефектів «економіки вражень». Підкреслено, що ідея гламуризації міського простору простежується у концепціях теоретиків «креативного міста», що апелюють до психологічно-дизайнерського аналізу міського середовища, а мілітаризація міського простору здійснюється за допомогою створення мілітаристських ікон, які формують терапевтично-емоційний простір і іконічну свідомість особливого типу. Відповідно іконічні образи слугують своєрідними точками референції, індивід приписує їм особливу значущість як образам, які репрезентують щось значиме для соціального життя
Еволюція класичних парадигм брендингу: від економічного раціоналізму до соціальної відповідальності
Get PDFThe article highlights issues regarding the processes of interaction, on the one hand, changes in the dominant motives of consumer behavior, and, on the other, the evolution of the main branding paradigms over the twentieth century. It turned out that against this background, it is rather difficult to distinguish linear, causal relationships. In other words, it is problematic to answer the question: whether changes in consumer practices have led to a transformation of the main branding paradigms or business initiatives against the background of social entrepreneurship have led to shifts in consumer behavior in a significant part of modern consumers? Probably, it should be recognized that the transformation of the main motives of consumer practices over the twentieth century, according to the pyramid of A. Maslow, was an important factor that accelerated the evolution of the main branding paradigms, and, in turn, received additional impulses from the latter for its own changes. It is noted that A. Maslow quite accurately foresaw the characteristic changes in the motivational nature of consumer practices from rational to socially significant, that is, of a higher hierarchical order. Based on this, and perhaps in parallel with the indicated processes, the evolution of the classic branding paradigm from «rational», continuing «emotional» and, at the present stage, «socially responsible business», took place. It is emphasized that in global world, against the backdrop of a lack of a resource of trust in traditional social institutions, successful commercial enterprises with developed traditions of socially responsible business are able to integrate society and increase the availability of a demanded integrative resource.The attention is focused on the mutually beneficial relationship between marketing and sociological science. We are talking about the mutual enrichment of the subject areas of the presented disciplines in the context of the application of both quantitative and qualitative methods of cognition. The heuristic nature of the ideas of the classics of humanistic psychology, social cognition, sociology, in particular A. Maslow, M. McLuhan, E. Goffman, for a deeper understanding of the theoretical and methodological features that were at the basis the evolution of the classical marketing paradigms (branding) over the twentieth century, is emphasized. The conclusion is drawn about the relevance of the paradigm of socially responsible branding with the aim of further consolidating, solidifying any social system and expanding the possibilities within it for the effective solution of numerous social pathologies of the modern stage.В статье освещаются вопросы касательно процессов взаимовлияния, с одной стороны, доминантных мотивов потребительского поведения, а с другой – эволюции основных парадигм брендинга на протяжении ХХ ст. На этом фоне достаточно сложно выделять линейные, причинно-следственные связи. Другими словами, проблематично однозначно ответить на поставленный вопрос, а именно: изменения ли в потребительских практиках привели к трансформации основных парадигм брендинга, или наоборот, бизнес инициативы на фоне духовного маркетинга обусловили сдвиги в потребительском поведении значительной части современных консюмеров? Вероятно, следует признать, что трансформация основных мотивов потребительских практик на протяжении ХХ ст., согласно пирамиде А. Маслоу, была важным фактором, который ускорил эволюцию основных парадигм брендинга, и в свою очередь получила от последних дополнительные импульсы для собственных изменений.Отмечено, что А. Маслоу довольно точно предвидел характерные изменения мотивационной природы потребительских практик от преимущественно рациональной, утилитарной до социально значимой, духовной, то есть более высокого иерархического порядка. Исходя из этого, а может быть, и параллельно классические парадигмы брендинга эволюционировали от «рациональной» до парадигмы «социально ответственного бизнеса». Отмечено, что в глобальном мире на фоне дефицита ресурса доверия к традиционным социальным институтам успешные коммерческие предприятия с атрибутивными практиками социально ответственного бизнеса способны позитивно влиять на консолидацию общества и увеличение востребованного интегративного ресурса. Акцентировано внимание на тесной связи между маркетингом и социологической наукой. Речь идет о взаимообогащении предметных сфер представленных дисциплин в контексте применения как количественных, так и качественных методов научного познания. Подчеркнута эвристичность идей классиков гуманистической психологии и социологии, в частности А. Маслоу, М. Маклюена, Э. Гофмана, для более глубокого понимания теоретико-методологических особенностей, которые находились в основе эволюции основных парадигм маркетинга (брендинга) на протяжении ХХ ст. Сделан вывод про актуальность парадигмы духовного брендинга с целью дальнейшей консолидации, солидаризации общественной системы и расширения возможностей для более эффективного решения социально-экономических проблем современного этапа.У статті висвітлено питання взаємовпливу, з одного боку, домінантних мотивів споживчої поведінки, а з іншого – еволюції основних парадигм брендингу протягом ХХ ст. На цьому тлі доволі важко виокремлювати лінійні, причинно-наслідкові зв’язки. Іншими словами, складно однозначно відповісти на поставлене запитання, а саме: чи зміни у споживчих практиках привели до трансформації основних парадигм брендингу, чи навпаки, бізнес ініціативи духовного маркетингу зумовили зрушення у споживчій поведінці вагомої частини сучасних консюмерів? Напевно слід визнати, що трансформація основних мотивів споживчих практик протягом ХХ ст., згідно з пірамідою А. Маслоу, була важливим чинником, що прискорив еволюцію класичних парадигм брендингу, та своєю чергою отримувала від останніх додаткові імпульси для власних змін. Зазначено, що А. Маслоу доволі точно передбачив прикметні зміни мотиваційної природи споживчої поведінки від переважно раціональної, утилітарної до соціально значущої, духовної, тобто вищого ієрархічного порядку. З огляду на це, а можливо, й паралельно класичні парадигми брендингу еволюціонували за певним вектором, а саме: від «раціональної» до парадигми «соціально відповідального бізнесу». Зауважено, що у глобальному світі на тлі дефіциту ресурсу довіри до традиційних соціальних інститутів успішні комерційні підприємства з практиками соціально відповідального бізнесу здатні сприяти консолідації суспільства і збільшувати наявність затребуваного інтегративного ресурсу. Закцентовано увагу на наявності щільного зв’язку між маркетингом і соціологічною наукою. Ідеться про взаємозбагачення предметних сфер означених дисциплін у контексті застосування як кількісних, так і якісних методів наукового пізнання. Підкреслено евристичність ідей класиків гуманістичної психології та соціології, зокрема А. Маслоу, М. Маклюена, Е. Гофмана, для глибшого розуміння теоретико-методологічних особливостей, що перебували в основі еволюції основних парадигм маркетингу (брендингу) протягом ХХ ст. Зроблено висновок про важливість актуалізації парадигми духовного брендингу з метою подальшої консолідації, солідаризації суспільної системи і розширення можливостей для ефективного вирішення соціально-економічних проблем сучасного етапу
Поняття «підтвердження» християнської віри у теїстичній філософії Алвіна Плантінги
Get PDFThe study focuses on the concept of warranted Christian belief, which was introduced by A. Plantinga. The purpose of the research is to consider the warrant as a property of the Christian belief, moreover through which it can become knowledge. The study scrutinizes the possibility of accepting faith without theistic arguments. The author analyzes A. Plantinga's classification of a warrant, for example, deontologism, coherentism and reliabilism. The author gives a general characteristic of warranted belief, moreover, the study stresses that belief has a warrant for a person if it is produced by cognitive faculties functioning properly, if a belief is formed in an appropriate epistemic environment, if cognitive faculties are operating according to a design plan reliably aimed at truth, if a person has no defeaters for that belief. The article emphasizes that if A. Plantinga's A/C model is true, then theistic belief is truly warranted, consequently a warrant of theistic belief depends on the proof of the existence of God. The author of the research contends that beliefs can have different degrees of the warrant, and if this degree becomes sufficient, belief becomes knowledge. Moreover, the author points out that one of the basic beliefs admitted by A. Plantinga is belief in God. The study analyzes four types of human interaction with God: internal instigation of the Holy Spirit, perception of God (sensus divinitatis), Holy Scripture, and faith. The main function of the internal instigation of the Holy Spirit is to inspire a human to have faith in God. Moreover, the author emphasizes that Christian beliefs, acquired by the internal instigation of the Holy Spirit, are not only warranted but have sufficient justification to be knowledge. The complex action of the perception of God and internal instigation of the Holy Spirit provide reliable, properly basic beliefs that are referred to the truth written in the Holy Gospel. As a result, the author comes to the conclusion that there are no convincing arguments for the Christian belief for those who have not accepted it. In the conclusion, the author points out that forming an A/C model, A. Plantinga creates a double problem, on the one hand, his goal is to warrant the truth of the theistic belief, and he performs his task, but, on the other hand, he tries to demonstrate warrant of the Christian belief, and presents the same opportunity to representatives of other theistic religions. Thus, instead of arguing with atheism, A. Plantinga turns to a discussion with non-Christian theistic religions.Объектом научной статьи является современный теистический подход А. Плантинги к западноевропейской мысли. Цель исследования заключается в определении понятия «подтверждение» как свойства христианской веры в философии А. Плантинги. Методология научного исследования: метод историко-философского анализа; феноменологический метод; метод компаративного анализа; герменевтический метод. Научные результаты заключаются в том, что в исследовании впервые было предложено охарактеризовать понятие «подтверждение» как свойство теистической веры в концепции А. Плантинги. Выводы, полученные в ходе исследования: 1) выяснено, что характерными чертами подтверждения теистической веры для А. Плантинги являются: правильное функционирование познавательных способностей, соответствующая окружающая среда, надежная цель и непротиворечивость верования другим убеждениям; 2) установлено, что подтверждение является свойством верования, которое превращает его в знания, благодаря истинности этого верования; 3) проанализирована закономерность, которая показывает, что верования в Бога, так же как и верования в свою память, не могут быть доказаны эмпирическим путем, однако являются истинными для их владельцев; 4) выявлено, что А. Плантинга рассматривает верование истинным для конкретного человека, а не истинным вообще; 5) охарактеризованы четыре способа взаимодействия человека с Богом, которые характерны А/С модели А. Плантинги: вера, Священное Писание, чувство Божественного, внутреннее побуждение Святого Духа; 6) оценено предложенную А. Плантингою модель Аквинского/Кальвина на соответствие учению Ф. Аквинского и Ж. Кальвина; 7) доказано влияние А/С модели А. Плантинги на формирование аргументации со стороны представителей нехристианских теистических систем; 8) обосновано, что среди двух зол, которые угрожают христианской вере, а именно атеизм и другие теистические системы, мыслитель выбирает другие теистические системы, поскольку их представители могут пользоваться расширенной А/С моделью А. Плантинги.Об’єктом наукової статті є сучасний теїстичний підхід А. Плантінги до західнофілософської думки. Мета дослідження полягає у визначенні поняття «підтвердження» як властивості християнської віри в філософії А. Плантінги. Методологія наукового дослідження: метод історико-філософського аналізу; феноменологічний метод; метод компаративного аналізу; герменевтичний метод. Наукові результати полягають у тому, що у дослідженні вперше було запропоновано охарактеризувати поняття «підтвердження» як властивість теїстичної віри у концепції А. Плантінги. Висновки, отримані в ході дослідження: 1) з’ясовано, що характерними рисами підтвердження теїстичної віри для А. Плантінги є: правильне функціонування пізнавальних здібностей, відповідне навколишнє середовище, надійна мета та несуперечливість вірування іншим переконанням; 2) встановлено, що підтвердження є властивістю вірування, яке перетворює його на знання, завдяки істинності цього вірування; 3) проаналізовано закономірність, яка показує, що вірування в Бога, так само як і вірування у свою пам’ять не може бути доведене емпіричним шляхом, проте є істинним для їх власників; 4) виявлено, що А. Плантінга розглядає вірування істинним для конкретної людини, а не істинним взагалі; 5) охарактеризовано чотири способи взаємодії людини з Богом, які характерні А/С моделі А. Плантінги: віра, Святе Писання, почуття Божественного, внутрішнє спонукання Святого Духу; 6) оцінено запропоновану А. Плантінгою модель Аквінського/Кальвіна на відповідність вченням Т. Аквінського та Ж. Кальвіна; 7) Доведено вплив А/С моделі А. Плантінги на формування аргументації з боку представників нехристиянських теїстичних систем; 8) обґрунтовано, що серед двох бід, що загрожують християнській вірі, а саме атеїзм та інші теїстичні системи, мислитель обирає інші теїстичні системи, оскільки їх представники можуть користуватися розширеною А/С моделлю А. Плантінги