Scientific-theoretical almanaс "Grani" / Науково-теоретичний альманах "Грані"
Not a member yet
1972 research outputs found
Sort by
Легітимація влади як ключовий елемент деліберативної демократії
Get PDFThe article is devoted to a study of the legitimacy of power in the process of becoming a deliberative democracy. It focuses on examples of mechanisms for implementing deliberative democracy. The place and role of the concept of civil society in modern theories of democracy has been analyzed by the authors and its strengths and weaknesses have been highlighted. The focus is on the aspects that, according to the authors, should be taken into account at the present stage of the democracy development in Ukraine. It has been proved by the study that legitimacy is no longer based on the historical reference, but it is designed for current and future possible changes that should occur with the consent and participation of society, which can be achieved through effective strategic communications. It has been emphasized that deliberative discourse is a communicative act of equal participants, aimed at reaching a compromise in the form of the specific public decision. Public policy serves as a sphere of partnership between public entities, including the state as the bearer of political power and civil society as the bearer of communication power. It has been proved by the authors that deliberative discourse affects the political system in a comprehensive manner being objectified at the level of its individual components. Political modernization, understood as a logical existential deployment of the political system, emphasizes its dynamics, and denies its statics. Changes take place in the political consciousness of a citizen and emotional manifestations turn into logical and rational beliefs in the course of a deliberative discourse. It has been grounded in the study that inclusiveness, equality and transparency of deliberative events allow a citizen to become an active actor in public policy and emphasize the fact of receiving a new political culture. Changing of values provokes a new mode of action. Therefore, a deliberative political culture generates cooperation, which becomes a new format of political relations. The research considers public discussion, public consultations, public hearings, public examinations, general meeting of citizens at their place of residence, public participation in the activities of public authorities, etc. among the instruments of deliberation. It has been determined by the authors that the basis of the deliberative model of democracy is a dialogue and debate between society and authorities.Стаття є дослідженням легітимації влади в процесі становлення деліберативної демократії. Значна увага приділяється прикладам механізмів реалізації деліберативної демократії. Проаналізовано місце і роль легітимації влади в сучасних теоріях демократії, виокремлено сильні та слабкі її сторони. Зроблено акцент на тих аспектах, які, на думку авторів, варто врахувати на сучасному етапі розбудови демократії в Україні. Визначено, що основою деліберативної моделі демократії є діалог та досягнення консенсусу у суспільстві із владою. Доведено, що легітимність влади більше не ґрунтується на історичних засадах, а спрямована на сучасні і майбутні можливі зміни, які мають відбуватися за згодою та участю суспільства, що, в свою чергу, може бути досягнуто з допомогою ефективних та дієвих стратегічних комунікацій. З’ясовано, що деліберативна демократія спрямована на досягнення компромісу у вигляді конкретного публічного рішення. Державна політика служить сферою партнерства між суб'єктами, зокрема, державою як носієм політичної влади та громадянським суспільством як носієм комунікаційної влади. Автори систематично доводять, що деліберативна демократія впливає на політичну систему комплексно, будучи об'єктивною на рівні її окремих компонентів. Політична модернізація, відома як логічне екзистенційне розгортання політичної системи, підкреслює її динаміку та заперечує статику. Зміни відбуваються в політичній свідомості громадянина, а емоційні прояви перетворюються на логічні та раціональні переконання у механізмах деліберативної демократії. Інклюзивність, рівність та прозорість деліберації дозволяють громадянину стати активним актором державної політики та підкреслити факт отримання нею нової політичної культури. Зміна цінностей провокує новий режим дій. Тому політична культура генерує співпрацю, яка стає новим форматом політичних відносин. У дослідженні розглянуто громадські обговорення, публічні консультації, громадські слухання, громадські експертизи, загальні збори громадян за місцем проживання, участь громадськості у діяльності органів публічної влади тощо. Серед інструментів деліберативної демократії автори визначать, що основою деліберативної моделі демократії є діалог та дискусії між суспільством та владою.Стаття є дослідженням легітимації влади в процесі становлення деліберативної демократії. Значна увага приділяється прикладам механізмів реалізації деліберативної демократії. Проаналізовано місце і роль легітимації влади в сучасних теоріях демократії, виокремлено сильні та слабкі її сторони. Зроблено акцент на тих аспектах, які, на думку авторів, варто врахувати на сучасному етапі розбудови демократії в Україні. Визначено, що основою деліберативної моделі демократії є діалог та досягнення консенсусу у суспільстві із владою. Доведено, що легітимність влади більше не ґрунтується на історичних засадах, а спрямована на сучасні і майбутні можливі зміни, які мають відбуватися за згодою та участю суспільства, що, в свою чергу, може бути досягнуто з допомогою ефективних та дієвих стратегічних комунікацій. З’ясовано, що деліберативна демократія спрямована на досягнення компромісу у вигляді конкретного публічного рішення. Державна політика служить сферою партнерства між суб'єктами, зокрема, державою як носієм політичної влади та громадянським суспільством як носієм комунікаційної влади. Автори систематично доводять, що деліберативна демократія впливає на політичну систему комплексно, будучи об'єктивною на рівні її окремих компонентів. Політична модернізація, відома як логічне екзистенційне розгортання політичної системи, підкреслює її динаміку та заперечує статику. Зміни відбуваються в політичній свідомості громадянина, а емоційні прояви перетворюються на логічні та раціональні переконання у механізмах деліберативної демократії. Інклюзивність, рівність та прозорість деліберації дозволяють громадянину стати активним актором державної політики та підкреслити факт отримання нею нової політичної культури. Зміна цінностей провокує новий режим дій. Тому політична культура генерує співпрацю, яка стає новим форматом політичних відносин. У дослідженні розглянуто громадські обговорення, публічні консультації, громадські слухання, громадські експертизи, загальні збори громадян за місцем проживання, участь громадськості у діяльності органів публічної влади тощо. Серед інструментів деліберативної демократії автори визначать, що основою деліберативної моделі демократії є діалог та дискусії між суспільством та владою
Трансформація театральності буття в новому техно-культурному контексті (на прикладі анатомічного театру)
Get PDFIn the context of the rapid development of digital technologies and significant socio-cultural transformations, changes are observed in certain cultural phenomena, for example, in the anatomical theater, which is acquiring new formats and meanings. These changes, as an actual scientific problem, require comprehension in the discourse of social philosophy and philosophy of technology. The purpose of this study is a philosophical understanding of the transformation of anatomical theater as a cultural phenomenon in a new techno-cultural context. The methodological strategy of this research is based on the concept of theatricality of socio-communicative manifestations of culture. This concept allows us to comprehend social reality and its individual phenomena in the dynamics of their changes with a change in the cultural context. As a result of the analysis of the history of the emergence and functioning of the anatomical theater as a phenomenon of European culture, it has been established that for a long time it responded to the request of society to study the human body as a biological object – its composition and structure. This request was formed under the influence of the Enlightenment cultural paradigm with the growth of the authority of science, in particular, natural science. The theatrical nature of public autopsies made it possible to popularize the achievements of anatomy and medicine in the most accessible and massive (at that time) form. Later, the format of the anatomical theater changed – from real to virtual-digital and cinema-screen. This change is associated with a change in purpose: modern anatomical theater is not aimed at exploring the unknown, but at reproducing what is already known.
Conclusion: the anatomical theater as a scientific, cultural and social phenomenon has not disappeared. It still remains a part of mass culture, but it acquires new forms of actualization in a new techno-cultural context. These changes are reflected in the theatricality of life as a whole, which also changes the usual manifestations of visuality and performativity in the context of new information and communication practices and techno-cultural paradigms.В умовах стрімкого розвитку цифрових технологій та суттєвих соціокультурних трансформацій зазнають змін різні культурні феномени, в тому числі й анатомічний театр, який набуває нових форматів та сенсів. Ці зміни, як актуальна наукова проблема, потребують осмислення в дискурсі соціальної філософії та філософії техніки. Метою даного дослідження є філософське осмислення трансформацій анатомічного театру як культурного феномену в новому техно-культурному контексті. Методологічна стратегія дослідження базується на концепції театральності соціокомунікативних проявів культури, яка дозволяє осмислювати соціальну реальність та окремі її феномени в динаміці їх змін зі зміною культурного контексту. В результаті аналізу історії виникнення та функціонування анатомічного театру як феномену європейської культури встановлено, що тривалий час він відповідав запиту суспільства на вивчення людського організму як біологічного об’єкту – його складу, будови. Цей запит формувався під впливом культурної парадигми доби Просвітництва із зростанням авторитету науки, зокрема й наукового природознавства. Театральний характер публічних розтинів дозволяв у максимально доступній та масовій (на той час) формі популяризувати досягнення анатомії та медицини. Згодом спостерігається зміна формату анатомічного театру – з реального на віртуально-цифровий та кіно-екранний, – що пов’язано із зміною його мети: сучасний анатомічний театр націлений не на вивчення невідомого, а на відтворення того, що вже відомо.
Висновок: анатомічний театр, як наукове, культурне та соціальне явище, не зник. Він досі залишається частиною масової культури, але набуває нових форм актуалізації в новому техно-культурному контексті. Ці зміни відбиваються й на театральності буття в цілому, яка також змінює звичні прояви візуальності, перформативності в умовах нових інформаційно-комунікативних практик та техно-культурних парадигм.В умовах стрімкого розвитку цифрових технологій та суттєвих соціокультурних трансформацій зазнають змін різні культурні феномени, в тому числі й анатомічний театр, який набуває нових форматів та сенсів. Ці зміни, як актуальна наукова проблема, потребують осмислення в дискурсі соціальної філософії та філософії техніки. Метою даного дослідження є філософське осмислення трансформацій анатомічного театру як культурного феномену в новому техно-культурному контексті. Методологічна стратегія дослідження базується на концепції театральності соціокомунікативних проявів культури, яка дозволяє осмислювати соціальну реальність та окремі її феномени в динаміці їх змін зі зміною культурного контексту. В результаті аналізу історії виникнення та функціонування анатомічного театру як феномену європейської культури встановлено, що тривалий час він відповідав запиту суспільства на вивчення людського організму як біологічного об’єкту – його складу, будови. Цей запит формувався під впливом культурної парадигми доби Просвітництва із зростанням авторитету науки, зокрема й наукового природознавства. Театральний характер публічних розтинів дозволяв у максимально доступній та масовій (на той час) формі популяризувати досягнення анатомії та медицини. Згодом спостерігається зміна формату анатомічного театру – з реального на віртуально-цифровий та кіно-екранний, – що пов’язано із зміною його мети: сучасний анатомічний театр націлений не на вивчення невідомого, а на відтворення того, що вже відомо.
Висновок: анатомічний театр, як наукове, культурне та соціальне явище, не зник. Він досі залишається частиною масової культури, але набуває нових форм актуалізації в новому техно-культурному контексті. Ці зміни відбиваються й на театральності буття в цілому, яка також змінює звичні прояви візуальності, перформативності в умовах нових інформаційно-комунікативних практик та техно-культурних парадигм
Присутність і теперішність ВИЩОГО стану свідомості
Get PDFThe aim of the research is to clarify and shed light on such concepts as the "presence" and "present" of the HIGHER state of consciousness as compensatory enlightenment. The author expressed the importance and significance of the connection between presence and the present as characteristics of one specific phenomenon of human mental life, the HIGHER state of consciousness as compensatory enlightenment. The other within the person is considered, the other which regulates and purifies that is reflected in reflections of postmodernism. The methodology of obtaining new knowledge is based on a comparative research method. Different states of man and different understandings of "presence" and "present" in the religious-mystical culture and in the modern philosophy of postmodernism were considered. "Presence", "present" and "other" can be understood as another person who has a completely different worldview, completely different natural properties, and can be understood as a certain state of man. Depending on this, the research methodology should be different. The scientific novelty is that for the first time such a phenomenon of human nature as the HIGHER state of consciousness, its compensatory enlightenment is considered. Modern philosophy of postmodernism captures the recognition of a person's own other within himself, which can be an important subject of study. Presence and present in postmodernism are understood differently. This is another person who has a completely different worldview, which can not be understood. But this is the HIGHEST state of consciousness of man himself, the state of his special "I", when all unnecessary actions stop. In postmodernism, this state is called differently. It is shown that postmodernism operates with an understanding of the categories "presence", "present" and "otherness" not only as "another person", but also as a certain state of man, the state of the HIGHER.
Conclusions. It has been found that the HIGHER state of consciousness presented in postmodernism as an inner recognition of one's own other within oneself can be understood as a compensatory enlightenment, which is an integral phenomenon of human nature. A HIGHER state of consciousness ceases all unimportant activity. Because of this is the process of purification from outdated, outdated thoughts and feelings. Purification is due to the fact that there are compensatory mechanisms of the psyche that are inherent in human nature, which are able to renew mental processes. The concepts of "presence" and "present" look like properties-characteristics of the same state of consciousness.Метою дослідження є з’ясування і освітлення таких понять як «присутність» і «теперішність» ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Автор зробив вияв важливості і значимості зв’язку присутності і теперішності як характеристик одного конкретного явища психічного життя людини, ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Розглядається інший всередині самої людини, той інший який регулює і очищує, що відображено в роздумах постмодернізму. Методологія отримання нових знань ґрунтується на компаративному методі дослідження. Розглядались різні стани людини і різне розуміння «присутності» і «теперішності» в релігійно-містичній культурі і в сучасній філософії постмодернізму. «Присутність», «теперішність» і «інший» можуть розумітися як інша людина яка має зовсім інший світогляд, зовсім інші природні властивості, а може розумітися як певний стан людини. В залежності від цього методологія дослідження повина бути різною. Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як ВИЩИЙ стан свідомості, її компенсаторне осяяння. Сучасна філософія постмодернізму фіксує визнання людиною власного іншого всередині себе, що може бути важливим предметом дослідження. Присутність і теперішність в постмодернізмі розуміються по-різному. Це і інша людина, яка має абсолютно інший світогляд, яку ніяк не зрозуміти. Але це і ВИЩИЙ стан свідомості самої людини, стан її особливого «я», коли зупиняються всі непотрібні дії. В постмодернізмі цей стан називають по-різному. Показано, що постмодернізм оперує розумінням категорій «присутність», «теперішність» і «іншість» не тільки як «інша людина», але і як певний стан людини, стан ВИЩОГО.
Висновки. З’ясовано, що ВИЩИЙ стан свідомості представлений в постмодернізмі як внутрішне визнання людиною власного іншого всередині себе, може розумітися як компенсаторне осяяння, що є невід’ємним феноменом природи людини. ВИЩИЙ стан свідомості припиняє усіляку неважливу діяльність. Через це йде процес очищенння від застарілих, відживших своє думок і почуттів. Очищення йде в зв’язку з тим, що існують компенсаторні механізми психіки які притаманні самій природі людини, які здатні оновлювати психічні процеси. Поняття «присутність» і «теперішність» виглядають як властивості-характеристики одного і того же стану свідомості.Метою дослідження є з’ясування і освітлення таких понять як «присутність» і «теперішність» ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Автор зробив вияв важливості і значимості зв’язку присутності і теперішності як характеристик одного конкретного явища психічного життя людини, ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Розглядається інший всередині самої людини, той інший який регулює і очищує, що відображено в роздумах постмодернізму. Методологія отримання нових знань ґрунтується на компаративному методі дослідження. Розглядались різні стани людини і різне розуміння «присутності» і «теперішності» в релігійно-містичній культурі і в сучасній філософії постмодернізму. «Присутність», «теперішність» і «інший» можуть розумітися як інша людина яка має зовсім інший світогляд, зовсім інші природні властивості, а може розумітися як певний стан людини. В залежності від цього методологія дослідження повина бути різною. Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як ВИЩИЙ стан свідомості, її компенсаторне осяяння. Сучасна філософія постмодернізму фіксує визнання людиною власного іншого всередині себе, що може бути важливим предметом дослідження. Присутність і теперішність в постмодернізмі розуміються по-різному. Це і інша людина, яка має абсолютно інший світогляд, яку ніяк не зрозуміти. Але це і ВИЩИЙ стан свідомості самої людини, стан її особливого «я», коли зупиняються всі непотрібні дії. В постмодернізмі цей стан називають по-різному. Показано, що постмодернізм оперує розумінням категорій «присутність», «теперішність» і «іншість» не тільки як «інша людина», але і як певний стан людини, стан ВИЩОГО.
Висновки. З’ясовано, що ВИЩИЙ стан свідомості представлений в постмодернізмі як внутрішне визнання людиною власного іншого всередині себе, може розумітися як компенсаторне осяяння, що є невід’ємним феноменом природи людини. ВИЩИЙ стан свідомості припиняє усіляку неважливу діяльність. Через це йде процес очищенння від застарілих, відживших своє думок і почуттів. Очищення йде в зв’язку з тим, що існують компенсаторні механізми психіки які притаманні самій природі людини, які здатні оновлювати психічні процеси. Поняття «присутність» і «теперішність» виглядають як властивості-характеристики одного і того же стану свідомості
Проблеми релігійно-конфесійної ідентичності Василя Стуса
Get PDFThe article considers and analyzes the formation of the religious identity of Vasyl Stus. The views of researchers on the religious beliefs of Stus, namely Halyna Yastrubetska, Olena Ruda, Nila Zborovska, Viktor Marynchak, Roman Krylovets, Oleg Bezverkhy, are described. It is worth noting that their views are radically different. Some scholars even consider Vasyl Stus a Buddhist or a Freemason. However, most researchers are convinced that the poet has a religious worldview. The evolution of worldview beliefs and its reflection in the work of Stus is considered. We see, based on the study of creativity, that Stusiv's search for God continues in the difficult conditions of the Mordovian camps and the Magadan exile. Moreover, in captivity they become more profound, tragic. It is clear that when talking about a particular religious affiliation or orientation of the poet, most authors rely on their own religious preferences. Therefore, when studying the religious aspects of his philosophy, we must first turn to the works and records of Stus himself, the testimony of eyewitnesses and comrades in the dissident movement, the memories of relatives of the poet, and especially his son - Dmitry Stus. After analyzing the artist's work, we see that all his work is imbued with the spirit and images of Scripture, reinterpreted on the basis of his own religious experience, which he received while in the pre-trial detention center of the Kyiv KGB in 1972. The results of our study show that Vasyl Stus's poems are characterized by moral self-sufficiency, which gave the poet the strength to build "from himself", "from within" all the reality he needed - up to Ukraine and God. Actually, these topics: Resistance, "eternal Ukraine", God, outlined the semantic range of Stus's poems. These poems were written by both a religious practitioner and a prisoner of the Soviet death camps, in which the cold of solitary confinement symbolically corresponds to human loneliness in the abyss of evil.У статті розглянуто та проаналізовано формування релігійної ідентичності Василя Стуса. Охарактеризовано погляди дослідників щодо релігійних переконань Стуса, а саме Галини Яструбецької, Олени Рудої, Ніли Зборовської, Віктора Маринчака, Романа Криловець, Олега Безверхого. Варто зазначити, що їх погляди є радикально різними. Деякі вчені розглядають Василя Стуса навіть як будиста чи масона. Однак, більшість дослідників переконані, що поету притаманний релігійний світогляд. Розглянуто еволюцію світоглядних переконання та її відображення у творчості Стуса. Ми бачимо, на основі дослідження творчості, що Стусівські богошукання продовжуються і у важких умовах мордовських таборів і магаданського заслання. Більш того, вони в умовах неволі набувають більш глибинного, трагічного характеру. Зрозуміло, що говорячи про ту чи іншу релігійну належність або орієнтацію поета більшість авторів спираються на власні релігійні вподобання. Тому при дослідженні релігійних аспектів його філософеми треба звернутися насамперед до творів та записів самого Стуса, свідчень очевидців-однотаборників та соратників по дисидентському руху, спогадів родичів поета, й насамперед його сина – Дмитра Стуса. Провівши аналіз творчості митця, ми бачимо, що вся його творчість просякнена духом та образами Святого письма, переосмислених на основі власного релігійного досвіду, який він отримав насамперед знаходячись у слідчому ізоляторі київського КДБ в 1972 році. Результати нашого дослідження демонструють, що для віршів Василя Стуса є характерною моральна самодостатність, яка давала поетові силу вибудовувати «із себе», «зсередини» усю необхідну йому реальність – аж до України та Бога. Власне, цими темами: Спротив, «вічна Україна», Бог, окреслене смислове коло Стусових віршів. Ці вірші написані водночас релігійним практиком і в’язнем радянських таборів смерті, в них холод карцеру символічно відповідає самотності людини в безодні зла.У статті розглянуто та проаналізовано формування релігійної ідентичності Василя Стуса. Охарактеризовано погляди дослідників щодо релігійних переконань Стуса, а саме Галини Яструбецької, Олени Рудої, Ніли Зборовської, Віктора Маринчака, Романа Криловець, Олега Безверхого. Варто зазначити, що їх погляди є радикально різними. Деякі вчені розглядають Василя Стуса навіть як будиста чи масона. Однак, більшість дослідників переконані, що поету притаманний релігійний світогляд. Розглянуто еволюцію світоглядних переконання та її відображення у творчості Стуса. Ми бачимо, на основі дослідження творчості, що Стусівські богошукання продовжуються і у важких умовах мордовських таборів і магаданського заслання. Більш того, вони в умовах неволі набувають більш глибинного, трагічного характеру. Зрозуміло, що говорячи про ту чи іншу релігійну належність або орієнтацію поета більшість авторів спираються на власні релігійні вподобання. Тому при дослідженні релігійних аспектів його філософеми треба звернутися насамперед до творів та записів самого Стуса, свідчень очевидців-однотаборників та соратників по дисидентському руху, спогадів родичів поета, й насамперед його сина – Дмитра Стуса. Провівши аналіз творчості митця, ми бачимо, що вся його творчість просякнена духом та образами Святого письма, переосмислених на основі власного релігійного досвіду, який він отримав насамперед знаходячись у слідчому ізоляторі київського КДБ в 1972 році. Результати нашого дослідження демонструють, що для віршів Василя Стуса є характерною моральна самодостатність, яка давала поетові силу вибудовувати «із себе», «зсередини» усю необхідну йому реальність – аж до України та Бога. Власне, цими темами: Спротив, «вічна Україна», Бог, окреслене смислове коло Стусових віршів. Ці вірші написані водночас релігійним практиком і в’язнем радянських таборів смерті, в них холод карцеру символічно відповідає самотності людини в безодні зла
Концептуальний огляд есхатологічних ідей церкви адвентистів сьомого дня
Get PDFThe article examines the features of the eschatological teaching of the Seventh-day Adventist Church. The aim of the article is to review the components of the eschatology of the Seventh-day Adventist Church and to determine its place in the doctrinal system of this religious denomination.
A number of official statements and documents declaring and regulating the Adventist view of recent events are considered. The Adventist theological system that forms a view of eschatology as a component of the doctrinal teaching of Adventists is analyzed. Cognitive, hermeneutic and methodological principles are singled out, which allow to form a systematic approach to understanding eschatology. It has been established that Adventist theology is based on a historical-grammatical understanding of apocalyptic prophecies that illuminate the eschatological processes that will take place at the end of the history of the existence of all things on earth. It has been established that the Adventist approach is based on certain preconditions, namely the message of the three angels from the book of Revelation as an important teleological principle for understanding the eschatology of Adventists. It is also related to the basic systematic doctrinal beliefs (God, man, salvation, the church and recent events in the world). This interaction emphasizes the eschatological relationship that reinforces the teleological nature of the messages of the three angels.
The study notes that eschatological events are in the context of a special message to mankind in the form of the messages of the three angels from the book of Revelation. It is proved that the context of the messages of the three angels is the core of Adventists' understanding of eschatology as the last events that will unfold before the Second Coming of Christ, which in turn intertwine with other sections of systematic Adventist theology (God, man, salvation, church and recent events).У статті досліджено особливості есхатологічного вчення Церкви Адвентистів сьомого дня. Метою статті є огляд складових есхатології Церкви Адвентистів сьомого дня та визначення її місця у доктринальній системі цієї релігійної деномінації.
Розглянуто низку офіційних заяв та документів, які декларують та регулюють адвентистський погляд на події останнього часу. Проаналізовано адвентистську теологічну систему, що формує погляд на есхатологію як складову доктринального вчення адвентистів. Виокремлені когнітивні, герменевтичні та методологічні принципи, що дають змогу сформувати систематичний підхід для розуміння есхатології. Встановлено, що адвентистська теологія основується на історико-граматичному розумінні апокаліптичних пророцтв, які висвітлюють есхатологічні процеси, що будуть мати місце в кінці часу історії існування всього сущого на землі. Встановлено, що адвентистський підхід ґрунтується на певних передумовах, а саме послання трьох ангелів із книги Відкриття, як важливого телеологічного принципу для розуміння есхатології адвентистів. Це також пов’язано із основними систематичними доктринальними віруваннями (Бог, людина, спасіння, церква та останні події у світі). У рамках цієї взаємодії підкреслюється есхатологічний взаємозв’язок, який посилює телеологічний характер послань трьох ангелів.
У дослідженні звернено увагу, що есхатологічні події знаходяться в контексті особливого послання для людства у вигляді звісток трьох ангелів із книги Об’явлення. Доведено, що саме контекст звісток трьох ангелів є серцевиною розуміння адвентистами есхатології, як останніх події, що розвиватимуться перед Другим приходом Христа, які в свою чергу переплітаються з іншими розділами систематичного богослов’я адвентистів (Бог, людина, спасіння, церква і останні події).У статті досліджено особливості есхатологічного вчення Церкви Адвентистів сьомого дня. Метою статті є огляд складових есхатології Церкви Адвентистів сьомого дня та визначення її місця у доктринальній системі цієї релігійної деномінації.
Розглянуто низку офіційних заяв та документів, які декларують та регулюють адвентистський погляд на події останнього часу. Проаналізовано адвентистську теологічну систему, що формує погляд на есхатологію як складову доктринального вчення адвентистів. Виокремлені когнітивні, герменевтичні та методологічні принципи, що дають змогу сформувати систематичний підхід для розуміння есхатології. Встановлено, що адвентистська теологія основується на історико-граматичному розумінні апокаліптичних пророцтв, які висвітлюють есхатологічні процеси, що будуть мати місце в кінці часу історії існування всього сущого на землі. Встановлено, що адвентистський підхід ґрунтується на певних передумовах, а саме послання трьох ангелів із книги Відкриття, як важливого телеологічного принципу для розуміння есхатології адвентистів. Це також пов’язано із основними систематичними доктринальними віруваннями (Бог, людина, спасіння, церква та останні події у світі). У рамках цієї взаємодії підкреслюється есхатологічний взаємозв’язок, який посилює телеологічний характер послань трьох ангелів.
У дослідженні звернено увагу, що есхатологічні події знаходяться в контексті особливого послання для людства у вигляді звісток трьох ангелів із книги Об’явлення. Доведено, що саме контекст звісток трьох ангелів є серцевиною розуміння адвентистами есхатології, як останніх події, що розвиватимуться перед Другим приходом Христа, які в свою чергу переплітаються з іншими розділами систематичного богослов’я адвентистів (Бог, людина, спасіння, церква і останні події)
Соціальна згуртованість та соціальна солідарність: у пошуках змістовного розмежування
Get PDFThe paper is dedicated to identifying the essential differences of the concepts "social solidarity" and "social cohesion" through etymological-linguistic and sociological research optics. Critically comprehending the existing positions of scientists about synonyms and identity nature of these concepts content, as well as the idea of their difference in relation to the context of use, the author proposes several aspects of their essential distinction. The argument in favor of differences in content is the analysis of the frequency of "social cohesion" and "social solidarity" terms use in digitized sources of Google Books from 1800 to 2019. The paper concludes that in the focus of etymological-linguistic analysis social solidarity appears as microsocial, primarily an individual phenomenon that presupposes the "unity of uniformity" and exists on the consciousness level; the use of the Ukrainian translation of the term "social cohesion" a priori testifies the existence of a certain collective entity - a group, embodies the "unity of diversity", and is ontologically active. The author emphasizes that social cohesion is a "primarily collective" quality, which is carried by a social community. A separate aspect of the analysis is the definition of "social solidarity" and "social cohesion" in the works of E. Durkheim, which are related as part and whole, stage and result. The Durkheimian content of these concepts contradicts the etymological-linguistic logic, as social solidarity in the works of the classic appears as an activity component of social cohesion, which determines the type of social ties. The same line of "content bias" is observed in contemporary definitions of "social solidarity", which is defined from the standpoint of macrosociology (as a state of society or social consensus) and may involve the activity dimension. Contemporary definitions of "social cohesion" have more pronounced activity emphasis (cohesion as a process and result of activity), which generally corresponds to the etymological-linguistic logic, and are less "demanding" on the nature of unity.Робота спрямована на визначення сутнісних відмінностей понять «соціальна солідарність» та «соціальна згуртованість» крізь етимологічно-лінгвістичну та соціологічну дослідницьку оптику. Критично осмислюючи позиції науковців щодо синонімічності та тотожності змісту цих понять, а також ідею їхньої відмінності у зв’язку із контекстом вживання, автор виокремлює декілька аспектів змістовного розмежування. Аргументом на користь наявності відмінностей у змісті є аналіз частоти використання понять «social cohesion» та «social solidarity» в оцифрованих джерелах Google Books з 1800 по 2019 рр. Підсумовано, що у фокусі етимологічно-лінгвістичного аналізу соціальна солідарність постає як мікросоціальний, первинно індивідуальний феномен, що передбачає «єдність одноманіття» та присутній на рівні свідомості; «соціальна згуртованість» апріорі засвідчує наявність певного колективного суб’єкта – гурту, уособлює «єдність різноманіття», та є онтологічно діяльнісним. Автор наголошує, що соціальна згуртованість – це «первинно колективна» якість, носієм якої є певна соціальна спільнота. Окремим аспектом аналізу постає визначення понять «соціальна солідарність» та «соціальна згуртованість» у роботах Е. Дюркгейма, що співвідносяться як частина та ціле, етап та результат. Дюркгейміанське наповнення цих концептів суперечить етимологічно-лінгвістичній логіці, оскільки соціальна солідарність у роботах класика постає як діяльнісний компонент соціальної згуртованості, що визначає тип соціальних зв’язків. Така ж лінія «змістовного перекосу» спостерігається у сучасних дефініціях «соціальної солідарності», що визначається з позицій макросоціології (як стан суспільства чи суспільний консенсус) та може передбачати діяльнісний вимір. Сучасні визначення поняття «соціальна згуртованість» мають, на думку автора, більш виражений діяльнісний акцент (згуртованість як процес та результат діяльності), що в цілому відповідає етимологічно-лінгвістичній логіці, і є менш «вибагливими» щодо характеру єдності, що постає як спільність. Робота спрямована на визначення сутнісних відмінностей понять «соціальна солідарність» та «соціальна згуртованість» крізь етимологічно-лінгвістичну та соціологічну дослідницьку оптику. Критично осмислюючи позиції науковців щодо синонімічності та тотожності змісту цих понять, а також ідею їхньої відмінності у зв’язку із контекстом вживання, автор виокремлює декілька аспектів змістовного розмежування. Аргументом на користь наявності відмінностей у змісті є аналіз частоти використання понять «social cohesion» та «social solidarity» в оцифрованих джерелах Google Books з 1800 по 2019 рр. Підсумовано, що у фокусі етимологічно-лінгвістичного аналізу соціальна солідарність постає як мікросоціальний, первинно індивідуальний феномен, що передбачає «єдність одноманіття» та присутній на рівні свідомості; «соціальна згуртованість» апріорі засвідчує наявність певного колективного суб’єкта – гурту, уособлює «єдність різноманіття», та є онтологічно діяльнісним. Автор наголошує, що соціальна згуртованість – це «первинно колективна» якість, носієм якої є певна соціальна спільнота. Окремим аспектом аналізу постає визначення понять «соціальна солідарність» та «соціальна згуртованість» у роботах Е. Дюркгейма, що співвідносяться як частина та ціле, етап та результат. Дюркгейміанське наповнення цих концептів суперечить етимологічно-лінгвістичній логіці, оскільки соціальна солідарність у роботах класика постає як діяльнісний компонент соціальної згуртованості, що визначає тип соціальних зв’язків. Така ж лінія «змістовного перекосу» спостерігається у сучасних дефініціях «соціальної солідарності», що визначається з позицій макросоціології (як стан суспільства чи суспільний консенсус) та може передбачати діяльнісний вимір. Сучасні визначення поняття «соціальна згуртованість» мають, на думку автора, більш виражений діяльнісний акцент (згуртованість як процес та результат діяльності), що в цілому відповідає етимологічно-лінгвістичній логіці, і є менш «вибагливими» щодо характеру єдності, що постає як спільність. 
Громадська діяльність та наукова спадщина М. Ф. Сумцова
Get PDFThe article describes the scientific and public activity of Mykola Fedorovich Sumtsov, a graduate of Kharkiv University, historian, ethnographer, active public figure and founder of the Kharkiv Historical Museum.
The purpose of this article is to study the scientific and public activity of the scientist and the characteristic of its position in the discussion issues of the history of Slobozhanshchyna.
In the research methodology, general scientific and special-historical methods were used. General scientific methods include: analysis, synthesis, induction, deduction. From historical methods were used: descriptive, personalization, historical and comparative.
Scientific novelty. The conclusions of the scientist about the ethnographic features of the region were analyzed, which concerned such spheres of life as: architecture, interior of home, clothing, holidays, trade, religion, beliefs, etc. The characteristic of the figure of Mykola Fedorovich Sumsova contemporaries is given. The sources that were created by M. F. Sumtsov are characterized. The importance of works by G. F. Kvitka in researches of scientists are highlighted. The role of M. F. Sumtsov in the creation of the Kharkiv Historical Museum is definition. Its museum activity, which consisted in the author's creation of an exposition of the museum, replenishment of a museum collection, work with labeling and active development of the museum communication program.
Conclusion. Each Sumtsov’s study has a wide range of sources and historiographical analysis. The result of the active public activity of Sumtsov was the opening in Kharkov Museum, which today has a scientist's name.
The contribution of M. F. Sumtsov in the study of the figure of Taras Grigorovich Shevchenko and its connection with the Sloboda region is analyzed. The study of M. F. Sumtsov, commemoration of the memory of the writer in Kharkiv and Ukraine was noted.В статті характеризується наукова та громадська діяльність Миколи Федоровича Сумцова, випускника Харківського університету, історика, етнографа, активного громадського діяча та засновника Харківського історичного музею.
Метою даної статті є дослідження наукової та громадської діяльності вченого та характеристика його позиції в дискусійних питаннях з історії Слобожанщини.
В методології дослідження були використані загальнонаукові та спеціально-історичні методи. До загальнонаукових методів слід віднести: аналізу, синтезу, індукції, дедукції. З історичних методів були використані: описовий, персоналізації, історико-порівняльний.
Наукова новизна. Проаналізовано висновки вченого про етнографічні особливості регіону, які стосувалися таких сфер життя, як: архітектура, інтер'єр оселі, одяг, свята, торгівля, релігія, вірування тощо. Охарактеризовано джерела, які були створені М. Ф. Сумцовим. Виділено значення робіт Г. Ф. Квітки в дослідженнях науковця. Відзначена роль М. Ф. Сумцова в створенні Харківського історичного музею. Охарактеризовано його музеєзнавча діяльність, яка полягала в авторському створенні експозиції музею, поповненні музейної колекції, робота з етикетажем та активна розробка комунікаційної програми музею.
Висновок. Кожне дослідження Сумцова має широке коло джерел та історіографічний аналіз, залучає велику кількість вітчизняних та закордонних робіт. Результатом активної громадської діяльності Сумцова стало відкриття у Харкові музею, який сьогодні носить ім’я вченого. Дослідник самостійно створював експозицію в музейних залах та підготовлював етикетаж для предметів показу.
Проаналізовано внесок М. Ф. Сумцова в дослідження постаті Тараса Григоровича Шевченка та його зв’язків із Слобідським регіоном. Відзначено дослідження питання М. Ф. Сумцовим, вшанування пам'яті письменника в Харкові та Україні.В статті характеризується наукова та громадська діяльність Миколи Федоровича Сумцова, випускника Харківського університету, історика, етнографа, активного громадського діяча та засновника Харківського історичного музею.
Метою даної статті є дослідження наукової та громадської діяльності вченого та характеристика його позиції в дискусійних питаннях з історії Слобожанщини.
В методології дослідження були використані загальнонаукові та спеціально-історичні методи. До загальнонаукових методів слід віднести: аналізу, синтезу, індукції, дедукції. З історичних методів були використані: описовий, персоналізації, історико-порівняльний.
Наукова новизна. Проаналізовано висновки вченого про етнографічні особливості регіону, які стосувалися таких сфер життя, як: архітектура, інтер'єр оселі, одяг, свята, торгівля, релігія, вірування тощо. Охарактеризовано джерела, які були створені М. Ф. Сумцовим. Виділено значення робіт Г. Ф. Квітки в дослідженнях науковця. Відзначена роль М. Ф. Сумцова в створенні Харківського історичного музею. Охарактеризовано його музеєзнавча діяльність, яка полягала в авторському створенні експозиції музею, поповненні музейної колекції, робота з етикетажем та активна розробка комунікаційної програми музею.
Висновок. Кожне дослідження Сумцова має широке коло джерел та історіографічний аналіз, залучає велику кількість вітчизняних та закордонних робіт. Результатом активної громадської діяльності Сумцова стало відкриття у Харкові музею, який сьогодні носить ім’я вченого. Дослідник самостійно створював експозицію в музейних залах та підготовлював етикетаж для предметів показу.
Проаналізовано внесок М. Ф. Сумцова в дослідження постаті Тараса Григоровича Шевченка та його зв’язків із Слобідським регіоном. Відзначено дослідження питання М. Ф. Сумцовим, вшанування пам'яті письменника в Харкові та Україні
Релігійний фактор в зовнішній політиці України
Get PDFThe article considers the issue of the religious factor in the foreign policy of Ukraine in the period from 2008 to 2018 expressed in the process of obtaining the Tomos for autocephaly from foreign institutions by the presidents of independent Ukraine. The procedure for granting a Tomos in the history of the Orthodox Church is covered. Viktor Yushchenko's significant influence on the Tomos process has been analyzed. The intervention of foreign representatives with the intention to hinder this process is reflected. Emphasis is placed on the importance of the religious factor in issues of international relations and foreign policy of Ukraine. Statistics on the issue of religion on the territory of independent Ukraine are given. It is said about the importance of the local aptocephalous church for the Ukrainian people. The task of the article is to determine and study the influence of the religious factor on the process of forming the foreign policy of Ukraine. The relevance of this study is based on socio-political interest in this issue. It is noted that Viktor Yushchenko failed to achieve this goal due to: the lack of a clearly regulated process of granting autocephaly; ideological split in society; acute tensions in interfaith relations; high level of politicization of this issue; speculations on the topic of autocephaly; not the desire of the authorities to go into opposition to pro-Russian forces. The article concludes that Yushchenko was the first president of independent Ukraine to try to establish an autocephalous Orthodox Church in Ukraine. Unfortunately, due to interference in the negotiations on obtaining the Tomos from the Ecumenical Patriarch, foreign political forces, it was not possible to complete the case. However, this experience served as a basis for Petro Oleksiyovych Poroshenko, who, after passing severe trials of fate, achieved the granting of autocephaly, and the Ukrainian people finally received their Orthodox Church of Ukraine. There is also a historical analysis of precedents for the provision of tomos in world history. The paper reflects the importance of the Ukrainian Autocephalous Church in the process of development and development of a strong and independent rule of law.В статті йде розгляд питання релігійного фактору в зовнішній політиці України в період з 2008 по 2018 роки виражених в процесі отримання Томосу на автокефалію від закордонних інституцій президентами незалежної України. Висвітлено процедуру надання Томосу в історії православної церкви. Проаналізовано значний вплив Віктора Ющенко на процес здобуття Томосу. Відображено втручання іноземних представників з наміром перешкодити даному процесу. Акцентується на важливості релігійного фактору в питаннях міжнародних відносин та зовнішньої політики України. Наводяться статистичні дані з питання релігії на території незалежної України. Говориться про значимість помісної афтокефальної церкви для українського народу. Завдання статті є визначення та дослідження впливу релігійного фактору на процес формування зовнішньої політики України. Актуальність даного дослідження ґрунтується на суспільно-політичному інтересі до даного питання. Зазначається що Віктору Ющенко не вдалось досягнути поставленої мети через: відсутність чітко регламентованого процесу надання автокефалії; ідеологічного розколу в суспільстві; гостру напруженість у міжконфесійних відносинах; високий рівень політизованості даного питання; спекуляції на темі автокефалії; не бажання можновладців йти в опозицію до проросійських сил. У висновках статті говориться Ющенко був першим президентом незалежної України, який намагався створити автокефальну православну церкву на території України. Нажаль, через втручання в хід переговорів щодо отримання Томосу від Вселенського патріарху, зовнішніх політичних сил, не вдалось довести справу до кінця. Проте, цей досвід послугував основою для Петра Олексійовича Порошенко, який пройшовши тяжкі випробування долі домігся надання автокефалії, і український народ нарешті отримав свою православну церков України. Також наведений історичний аналіз прецедентів наданні Томосу в світовій історії. В роботі відображається значення Української автокефальної церкви в процесі розвитку та розбудови сильної і незалежної правової держави.В статті йде розгляд питання релігійного фактору в зовнішній політиці України в період з 2008 по 2018 роки виражених в процесі отримання Томосу на автокефалію від закордонних інституцій президентами незалежної України. Висвітлено процедуру надання Томосу в історії православної церкви. Проаналізовано значний вплив Віктора Ющенко на процес здобуття Томосу. Відображено втручання іноземних представників з наміром перешкодити даному процесу. Акцентується на важливості релігійного фактору в питаннях міжнародних відносин та зовнішньої політики України. Наводяться статистичні дані з питання релігії на території незалежної України. Говориться про значимість помісної афтокефальної церкви для українського народу. Завдання статті є визначення та дослідження впливу релігійного фактору на процес формування зовнішньої політики України. Актуальність даного дослідження ґрунтується на суспільно-політичному інтересі до даного питання. Зазначається що Віктору Ющенко не вдалось досягнути поставленої мети через: відсутність чітко регламентованого процесу надання автокефалії; ідеологічного розколу в суспільстві; гостру напруженість у міжконфесійних відносинах; високий рівень політизованості даного питання; спекуляції на темі автокефалії; не бажання можновладців йти в опозицію до проросійських сил. У висновках статті говориться Ющенко був першим президентом незалежної України, який намагався створити автокефальну православну церкву на території України. Нажаль, через втручання в хід переговорів щодо отримання Томосу від Вселенського патріарху, зовнішніх політичних сил, не вдалось довести справу до кінця. Проте, цей досвід послугував основою для Петра Олексійовича Порошенко, який пройшовши тяжкі випробування долі домігся надання автокефалії, і український народ нарешті отримав свою православну церков України. Також наведений історичний аналіз прецедентів наданні Томосу в світовій історії. В роботі відображається значення Української автокефальної церкви в процесі розвитку та розбудови сильної і незалежної правової держави
Теоретичні домінанти дискурсу владних еліт
Get PDFThe article reveals the theoretical dominants of power elite discourse; the perspectives of research are singled out and analyzed in correlation with the definitions of elite. First, elites are studied as functional groups, second, elites are analyzed as separate social strata, and third, elites are considered as institutions. Ways, methods and means of restoration of a power group are defined; it is proved that the control of positions and resources by the ruling elites provides a legal and legitimate opportunity to make final decisions, enables their dominance in formal institutions, determines and controls the rules of their functioning, gives the direction of their activities, facilitates coordination of their work. the essence of their activity as stabilizing in relation to social systems and society in general is singled out; it is shown that the ruling elites are elements of institutions and institutional orders. In this case, society with the help of institutions self-organizes and self-structures suggesting the presence of a factor of its temporal stabilization; socio-professional sources of recruitment of power groups are revealed; it is grounded that the concentrated nature of the influence of informal communications on state decision-making determines the activity of network coalitions of the ruling class; it was found that this is a transformation of the decision-making process, slowing down the political effects of the elite representation of civic interests, as the goal - the monopolization of management and control over society. It has been found that networks, by means of active converting various forms of capital into political pressure, become investors in political capital. They form a certain social fabric that determines the political agenda; it is proved that the discourse of political and cultural research of the power elites is based on cognitive models of sociological neo-institutionalism, modern "cultural sociology" and cultural anthropology.У статті розкрито теоретичні домінанти дискурсу владних еліт; виокремлено і проаналізовано ракурси дослідження, кожен з яких співвідноситься з уявленнями про еліти: по-перше, еліти досліджуються як функціональні групи, по-друге, еліти аналізуються як окрема соціальна верства, по-третє, еліти розглядаються як інститути. З’ясовано шляхи, методи і засоби відновлення владної групи; доведено, що контроль позицій і ресурсів владними елітами забезпечує легальну і легітимну можливість здійснювати кінцеві рішення, уможливлює їх домінування у формальних інститутах, визначати та контролювати правила їх функціонування, визначати спрямованість їхньої діяльності, сприяти координуванню їх роботи. виокремлено сутність їх активності як стабілізуючу стосовно соціальних систем і суспільства загалом; показано, що владні еліти є елементами інститутів та інституціональних порядків. При цьому суспільство за допомогою інститутів самоорганізується і самоструктурується, що означає наявність чинника його темпоральної стабілізації; розкрито соціально-професійні джерела рекрутування владних груп; обґрунтовано що концентрований характер впливу неформальних комунікацій на прийняття державних рішень визначає діяльність мережевих коаліцій правлячого класу; з’ясовано, що при цьому відбувається трансформація процесу прийняття рішень, уповільнюються політичні ефекти представництва елітою громадянських інтересів, оскільки на меті - монополізація управління і контроль над суспільством; з’ясовано,що мережі, активно конвертуючи різні форми капіталу в політичний тиск, є інвесторами політичного капіталу. Вони форматують певну соціальну тканину, яка визначає політичний порядок денний; доведено, що дискурс політико-культурних досліджень владних еліт має опертя на когнітивні моделі соціологічного неоінституціалізму, сучасної «культурсоціології» і культурної антропології.У статті розкрито теоретичні домінанти дискурсу владних еліт; виокремлено і проаналізовано ракурси дослідження, кожен з яких співвідноситься з уявленнями про еліти: по-перше, еліти досліджуються як функціональні групи, по-друге, еліти аналізуються як окрема соціальна верства, по-третє, еліти розглядаються як інститути. З’ясовано шляхи, методи і засоби відновлення владної групи; доведено, що контроль позицій і ресурсів владними елітами забезпечує легальну і легітимну можливість здійснювати кінцеві рішення, уможливлює їх домінування у формальних інститутах, визначати та контролювати правила їх функціонування, визначати спрямованість їхньої діяльності, сприяти координуванню їх роботи. виокремлено сутність їх активності як стабілізуючу стосовно соціальних систем і суспільства загалом; показано, що владні еліти є елементами інститутів та інституціональних порядків. При цьому суспільство за допомогою інститутів самоорганізується і самоструктурується, що означає наявність чинника його темпоральної стабілізації; розкрито соціально-професійні джерела рекрутування владних груп; обґрунтовано що концентрований характер впливу неформальних комунікацій на прийняття державних рішень визначає діяльність мережевих коаліцій правлячого класу; з’ясовано, що при цьому відбувається трансформація процесу прийняття рішень, уповільнюються політичні ефекти представництва елітою громадянських інтересів, оскільки на меті - монополізація управління і контроль над суспільством; з’ясовано,що мережі, активно конвертуючи різні форми капіталу в політичний тиск, є інвесторами політичного капіталу. Вони форматують певну соціальну тканину, яка визначає політичний порядок денний; доведено, що дискурс політико-культурних досліджень владних еліт має опертя на когнітивні моделі соціологічного неоінституціалізму, сучасної «культурсоціології» і культурної антропології
Педагогічний аспект формування критичного мислення у студентів філософії та богослов'я
Get PDFThe purpose of the article is to reveal and form pedagogical tools for development of critical thinking of students who study philosophy and theology. Alternative variants existing in pedagogy and philosophy are considered for wider analysis of the subject. Critical thinking is considered from the pedagogical point of view, but is focused and addressed more for teaching students who study philosophical and theological subjects. The article emphasizes not just the ability to receive information but also to critically evaluate it, comprehend and practically apply. Students can get tools to consider information from various points of view, and to draw conclusions about its value and accuracy. For these purposes, the first part of the article contains the analysis of the pedagogical model of the American teacher Robert H. Ennis, in which he suggests some phases of development of critical thinking for learning, namely to care that views and decisions are justified, to be able to introduce your own position and the position of others, and to respect opinions and dignity. The article also introduces and considers a position of the prominent American psychologist Diane Halpern, who is developing a critical thinking program in the USA and is introducing her own model in which she thinks that developing a habit to think critically is no less important than developing a habit to think. The psychologist describes the following qualities of a critically thinking person: readiness for planning, flexibility, persistence, readiness for correcting mistakes, awareness, and search for compromise solutions.This work also presents a technology called “Critical Thinking Development” designed by the International Reading Association of the University of Northern Iowa and the colleges of Hobard and William Smith. The authors of the program are Charles Temple, Ginny Steele, and Kurt Meredith. The peculiarity of this technology is in the presented idea of “three phases of challenge” for critical thinking development for students of philosophy and theology. The last part of this article points out what is not considered to be critical thinking. The author refers to the works on critical thinking by Dr. David J. Klooster.Данная статья имеет перед собою цель сформировать и раскрыть педагогические инструменты для развития критического мышления у студентов, изучающих философию и богословие. Для более широкого анализа предмета, рассматриваются альтернативные варианты, существующие в педагогике и философии. Критическое мышление рассматривается с педагогической точки зрения, но сконцентрировано и направлено более для обучения студентов, изучающих философские и богословские дисциплины. В статье сделан акцент не только на умение получать информацию, но и критически оценивать ее, осмысливать и практически применять. Студенты могут получить инструментарий как рассматривать информацию с различных точек зрения, делать выводы относительно ее ценности и точности. Для этих целей в первой части работы проанализирована педагогическая модель американского педагога Р. Энниса, в которой он предлагает три фазы развития критического мышления для обучения, а именно: заботиться о том, чтобы взгляды, решения, были чётко обоснованы, быть способным чётко представить, как свою позицию, так и позицию других, уважать мнение и достоинство собеседника. В статье также представлена и рассмотрена и позиция известного американского психолога Дайаны Халперн, развивающей в США программу критичного мышления, которая также представляет свою модель, в которой Халперн считает, что выработка установки на критическое мышление не менее важна, чем развитие самых навыков мышления. Психолог описывает следующие качества критически мыслящего человека: Готовность к планированию; Гибкость; Настойчивость; Готовность исправлять ошибки; Осознание; Поиск компромиссных решений.В работе также представлена технология под названием «Развитие критического мышления», разработана Международной ассоциацией чтения университета Северной Айовы и колледжей Хобарда и Уильяма Смита. Авторы программы – Чарльз Темпл, Джинни Стил, Курт Мередит. Особенность данной технологии в предложении важных «трех фаз вызова» для развития критического мышления у студентов философии и богословия. Под конец данной работы, предложено рассмотреть, чем не является критическое мышление. Для этого автор обращается к исследованиям по критическому мышлению доктора Дэвида Клустера.Ця стаття має перед собою мету сформувати і розкрити педагогічні інструменти для розвитку критичного мислення у студентів, що вивчають філософію і богослов'я. Для ширшого аналізу предмету, розглядаються альтернативні варіанти, існуючі в педагогіці і філософії. Критичне мислення розглядається з педагогічної точки зору, але сконцентроване і спрямоване більше для навчання студентів, що вивчають філософські і богословські дисципліни.У статті зроблений акцент не лише на уміння отримувати інформацію, але і критично оцінювати її, осмислювати і практично застосовувати. Студенти можуть отримати інструментарій як розглядати інформацію з різних точок зору, робити висновки відносно її цінності і точності. Для цих цілей, в першій частині роботи проаналізована педагогічна модель американського педагога Р. Енніса, в якій він пропонує три фази розвитку критичного мислення для навчання, а саме: піклуватися про те, щоб погляди, рішення, були чітко обґрунтовані, бути здатним чітко представити, як свою позицію, так і позицію інших, поважати думку і гідність. У статті також представлена і розглянута і позиція відомого американського психолога Дайани Халперн, яка розвиває в США програму критичного мислення, і представляє свою модель, де вона вважає, що вироблення установки на критичне мислення не менш важливе, чим розвиток самих навичок мислення. Психолог описує наступні якості критично мислячої людини: готовність до планування; гнучкість; наполегливість; готовність виправляти помилки; усвідомлення; пошук компромісних рішень.У роботі також представлена технологія під назвою «Розвиток критичного мислення», розроблена Міжнародною асоціацією читання університету Північної Айови і коледжів Хобарда і Вільяма Сміта. Автори програми – Чарльз Темпл, Джинні Стіл, Курт Мередіт. Особливість цієї технології в запропонованій ідеї «трьох фаз виклику» для розвитку критичного мислення у студентів філософії і богослов'я. Під кінець цієї роботи, запропоновано розглянути, чим не являється критичне мислення. Для цього автор звертається до досліджень по критичному мисленню доктора Девіда Клустера