Scientific-theoretical almanaс "Grani" / Науково-теоретичний альманах "Грані"
Not a member yet
1972 research outputs found
Sort by
Філарет Колесса – дослідник зимової календарно-побутової обрядовості (До 150-річчя від дня народження вченого)
Get PDFThe aim of the article is based on the analysis of ethnographic materials of Filaret Kolessa about the winter calendar-household rituals of Ukrainians, first of all from the work «People’s Beliefs in the Foothills, in the Village Khodovychi, Stryi District» (1898), to single out the main topics raised by this outstanding scientist. The urgency of the research topic is due to the fact that F. Kolessa is considered primarily as an ethnomusicologist and folklorist, while his ethnographic explorations and ethnological studies remain less known among historians and ethnologists. Instead, the work of the scientist, devoted to the phenomena of traditional and everyday culture, in particular, the calendar and everyday rituals of Ukrainians is important for the analysis of their everyday life and mentality. As a result of the research conducted by the author, it was established that the issue of calendar and household rituals F. Kolessa touched upon in the work «People’s Beliefs in the Foothills, in the Village Khodovychi, Stryi District», written on the basis of field materials from his family village. It is claimed that of the holidays of the winter cycle, only the Holy Evening (January 6) is described in this investigation, but in its context the holiday of Malania (January 13) and the New Year (January 14) are also mentioned. The range of issues covered by F. Kolessa on the basis of the given materials (various spheres of rites, their motives, etc.) is investigated. A comparative analysis of information from the work «People’s Beliefs in the Foothills, in the Village Khodovychi, Stryi District» and field ethnographic materials recorded in Khodovychi in 2019 by researchers Veronika Volovyk and Roman Tarnavskyi was conducted. These results allowed us to draw the following conclusions: 1. Ethnographic exploration of F. Kolessa «People’s beliefs in the foothills, in the village. Khodovychi of Stryi district» is an important source for studying the winter calendar and household rituals of Ukrainians in the local dimension (on the example of one settlement). 2. Describing the Holy Evening as one of the main holidays of the winter cycle, F. Kolessa highlighted the important issues of various areas of its rituals: subject sphere – kutia, bread, sheaf of oats, hay, iron objects, garlic, coins, etc.); promotional sphere – in particular, divination; verbal sphere – verbal accompaniment of rituals, as well as folk names to describe various cultural realities, for example: Christmas sheaf – «did», Christmas hay – «baba», ceremonial bread – «Malanka» and «Vasyl’», etc.; personal sphere – the role of the host, hostess or other family members in certain customs and rituals. 3. F. Kolessa also clearly testified to the presence of economic and funeral motives in Christmas Eve customs and rites on specific examples.Мета статті – на основі аналізу етнографічних матеріалів Філарета Колесси про зимову календарно-побутову обрядовість українців, передусім з праці «Людові віруваня на Підгірю, в с. Ходовичах стрийського повіту» (1898), виокремити підняті цим видатним ученим головні теми. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що Ф. Колессу розглядають передусім як етномузиколога та фольклориста, а його етнографічні розвідки та етнологічні студії залишаються менш знаними серед істориків та народознавців. Натомість доробок ученого, присвячений явищам традиційно-побутової культури, зокрема, календарно-побутової обрядовості українців має велике значення для аналізу їхніх повсякдення та ментальності. У результаті проведеного автором дослідження встановлено, що питання календарно-побутової обрядовості Ф. Колесса заторкнув у праці «Людові віруваня на Підгірю, в с. Ходовичах стрийського повіту», написаній на основі етнографічних матеріалів, зібраних на теренах малої батьківщини. Стверджено, що зі свят зимового циклу у цій розвідці схарактеризовано лише Святий вечір (6 січня), проте в його контексті згадано також свято Маланії (13 січня) та Новий рік (14 січня). Досліджено різноманітні сфери обрядів, їхні мотиви тощо, які висвітлив Ф. Колесса. Проведено порівняльний аналіз матеріалів з праці Ф. Колесси та сучасних етнографічних матеріалів, зафіксованих у с. Ходовичах дослідниками Веронікою Воловик та Романом Тарнавським у 2019 р. Ці результати дають змогу зробити наступні висновки: 1. Етнографічна розвідка Ф. Колесси «Людові віруваня на Підгірю, в с. Ходовичах стрийського повіту» є важливим джерелом для дослідження зимової календарно-побутової обрядовості українців у локальному вимірі на прикладі одного населеного пункту. 2. Характеризуючи Святий вечір як одне з головних свят зимового циклу, Ф. Колесса заторкнув важливі питання різних сфер обрядовості: предметної – кутя, хлібні вироби, вівсяний сніп, сіно, залізні предмети, часник, монети та ін.; акціональної – зокрема, ворожіння; вербальної – словесний супровід обрядових дій, а також назви різноманітних культурних реалій, наприклад: різдвяний сніп – «дід», сіно – «баба», обрядові хліби – «Маланка» і «Василь» тощо; персонажної – роль господаря, господині та інших членів родини у звичаях та обрядах. 3. На конкретних прикладах Ф. Колесса чітко засвідчив наявність господарських і поминальних мотивів у святвечірніх звичаях та обрядах.Мета статті – на основі аналізу етнографічних матеріалів Філарета Колесси про зимову календарно-побутову обрядовість українців, передусім з праці «Людові віруваня на Підгірю, в с. Ходовичах стрийського повіту» (1898), виокремити підняті цим видатним ученим головні теми. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що Ф. Колессу розглядають передусім як етномузиколога та фольклориста, а його етнографічні розвідки та етнологічні студії залишаються менш знаними серед істориків та народознавців. Натомість доробок ученого, присвячений явищам традиційно-побутової культури, зокрема, календарно-побутової обрядовості українців має велике значення для аналізу їхніх повсякдення та ментальності. У результаті проведеного автором дослідження встановлено, що питання календарно-побутової обрядовості Ф. Колесса заторкнув у праці «Людові віруваня на Підгірю, в с. Ходовичах стрийського повіту», написаній на основі етнографічних матеріалів, зібраних на теренах малої батьківщини. Стверджено, що зі свят зимового циклу у цій розвідці схарактеризовано лише Святий вечір (6 січня), проте в його контексті згадано також свято Маланії (13 січня) та Новий рік (14 січня). Досліджено різноманітні сфери обрядів, їхні мотиви тощо, які висвітлив Ф. Колесса. Проведено порівняльний аналіз матеріалів з праці Ф. Колесси та сучасних етнографічних матеріалів, зафіксованих у с. Ходовичах дослідниками Веронікою Воловик та Романом Тарнавським у 2019 р. Ці результати дають змогу зробити наступні висновки: 1. Етнографічна розвідка Ф. Колесси «Людові віруваня на Підгірю, в с. Ходовичах стрийського повіту» є важливим джерелом для дослідження зимової календарно-побутової обрядовості українців у локальному вимірі на прикладі одного населеного пункту. 2. Характеризуючи Святий вечір як одне з головних свят зимового циклу, Ф. Колесса заторкнув важливі питання різних сфер обрядовості: предметної – кутя, хлібні вироби, вівсяний сніп, сіно, залізні предмети, часник, монети та ін.; акціональної – зокрема, ворожіння; вербальної – словесний супровід обрядових дій, а також назви різноманітних культурних реалій, наприклад: різдвяний сніп – «дід», сіно – «баба», обрядові хліби – «Маланка» і «Василь» тощо; персонажної – роль господаря, господині та інших членів родини у звичаях та обрядах. 3. На конкретних прикладах Ф. Колесса чітко засвідчив наявність господарських і поминальних мотивів у святвечірніх звичаях та обрядах
Імперська геополітика Німеччини щодо України під час Першої світової війни
Get PDFThe aim of the study is to analyze the formation of the Ukrainian vector in the geopolitics of the German Empire, to determine the means of its implementation during the First World War, as well as to identify potential prospects for Germany and Ukraine at that time. There exist neoimperial aspects and the desire to strengthen and expand their spheres of influence in the geopolitics of contemporary great states. The use of powerful states, both the latest and the traditional means of expansionist geopolitics in the international arena, remains relevant. Therefore, the study of the geopolitics of imperial states during the First World War is of considerable scientific and practical interest. As a result of the study, it was revealed that the German Empire had geopolitical and geoeconomic interests in relation to Ukraine. As a result of successful military operations, the German Empire occupied large territories of the former Russian Empire and sought to expand its sphere of influence in Eastern Europe. Germany concluded the Brest Peace Treaty with Ukraine and solved the military-strategic task of reducing its troops in the East and, accordingly, increasing them on the Western Front. The German Empire recognized the independence of a fairly large Ukrainian state, which led to the weakening of Russia. Ukraine, like other pro-German countries in Eastern Europe, was supposed to serve as a «buffer» between Germany and Russia. Germany got the opportunity to use Ukraine’s rich resources: minerals, agricultural raw materials, transport communications, etc. Ukraine was also important for Germany in the context of pursuing geostrategic interests in Asia. Dominance over the territory of Ukraine gave Germany a wide access to the Black Sea, it received communication routes to the Caucasus, and in the future to the Middle East and India. The Ukrainian state played the role of Germany's satellite in establishing control over such regions as the Don and Kuban. In general, it was established that Germany’s geopolitics towards Ukraine was imperial, as Ukraine was given the role of a German satellite, a «buffer» country, a source of resources for the German economy, a springboard for geopolitical control over the Black Sea basin.Метою дослідження є аналіз формування в геополітиці Німецької імперії українського вектора, визначення засобів його реалізації під час Першої світової війни, а також виявлення потенційних перспектив для тодішніх Німеччини та України. У геополітиці сучасних великих держав спостерігаються неоімперські аспекти, прагнення до зміцнення та розширення сфер свого впливу. Актуальним залишається використання могутніми державами як новітніх, так і традиційних засобів експансіоністської геополітики на міжнародній арені. Тому вивчення геополітики імперських держав під час Першої світової війни становить значний науковий та практичний інтерес. У результаті проведеного дослідження виявлено, що Німецька імперія мала щодо України геополітичні та геоекономічні інтереси. Внаслідок успішних воєнних дій Німецька імперія окупувала значні території колишньої Російської імперії, прагнула до розширення сфери свого впливу в Східній Європі. Німеччина уклала Брестський мир з Україною і вирішила військово-стратегічне завдання щодо скорочення своїх військ на Сході і, відповідно, їх збільшення на Західному фронті. Німецька імперія визнала незалежність досить великої Української держави, що призводило до послаблення Росії. Україна, як і інші пронімецькі країни Східної Європи, мала слугувати «буфером» між Німеччиною та Росією. Німеччина отримала можливість використовувати багаті ресурси України: корисні копалини, сільськогосподарську сировину, транспортні комунікації тощо. Україна мала для Німеччини також вагоме значення в контексті реалізації геостратегічних інтересів в Азії. Домінування над територією України давало Німеччині широкий вихід до Чорного моря, вона здобувала комунікаційні шляхи до Кавказу, а в перспективі до Середнього Сходу та Індії. Українська держава грала роль сателіта Німеччини у справі встановлення контролю на такими регіонами, як Дон та Кубань. Загалом встановлено, що геополітика Німеччини щодо України носила імперський характер, оскільки Україні відводилася роль німецького сателіта, «буферної» країни, джерела ресурсів для німецької економіки, плацдарму для геополітичного контролю над Чорноморським басейном.Метою дослідження є аналіз формування в геополітиці Німецької імперії українського вектора, визначення засобів його реалізації під час Першої світової війни, а також виявлення потенційних перспектив для тодішніх Німеччини та України. У геополітиці сучасних великих держав спостерігаються неоімперські аспекти, прагнення до зміцнення та розширення сфер свого впливу. Актуальним залишається використання могутніми державами як новітніх, так і традиційних засобів експансіоністської геополітики на міжнародній арені. Тому вивчення геополітики імперських держав під час Першої світової війни становить значний науковий та практичний інтерес. У результаті проведеного дослідження виявлено, що Німецька імперія мала щодо України геополітичні та геоекономічні інтереси. Внаслідок успішних воєнних дій Німецька імперія окупувала значні території колишньої Російської імперії, прагнула до розширення сфери свого впливу в Східній Європі. Німеччина уклала Брестський мир з Україною і вирішила військово-стратегічне завдання щодо скорочення своїх військ на Сході і, відповідно, їх збільшення на Західному фронті. Німецька імперія визнала незалежність досить великої Української держави, що призводило до послаблення Росії. Україна, як і інші пронімецькі країни Східної Європи, мала слугувати «буфером» між Німеччиною та Росією. Німеччина отримала можливість використовувати багаті ресурси України: корисні копалини, сільськогосподарську сировину, транспортні комунікації тощо. Україна мала для Німеччини також вагоме значення в контексті реалізації геостратегічних інтересів в Азії. Домінування над територією України давало Німеччині широкий вихід до Чорного моря, вона здобувала комунікаційні шляхи до Кавказу, а в перспективі до Середнього Сходу та Індії. Українська держава грала роль сателіта Німеччини у справі встановлення контролю на такими регіонами, як Дон та Кубань. Загалом встановлено, що геополітика Німеччини щодо України носила імперський характер, оскільки Україні відводилася роль німецького сателіта, «буферної» країни, джерела ресурсів для німецької економіки, плацдарму для геополітичного контролю над Чорноморським басейном
Місце транснаціональної міграції в процесі інтеграції азербайджанських мігрантів до європейського соціокультурного середовища
Get PDFThe purpose of the article is to study the concept of transnationalism, to study transnational processes in the process of integration of Azerbaijani migrants into the European socio-cultural environment, the level of transnationalism among Azerbaijani migrants.
The article examines the theoretical foundations of transnationalism and analyzes its practical aspects in the example of Azerbaijani migrants. It is noted that transnationalism explains a new form of intercultural relations between the migrant and the receiving country, which is a new approach that transcends national, state, territorial and political borders. Transnational migration is perceived as a migration model in which migrants cross the borders of national states and settle in a new country, but simultaneously become carriers of socio-cultural values of both origin (sender society) and host (receiver) society, identifys itself with both societies, intensively interacts with the country of origin (sender).
The article also examines the activities of the most famous schools and scholars in the field of transnationalism. Among them are Joseph S. Nye, Robert O. Keohane, Martin Albrow, Nina Glick-Schiller, Linda Bash, Christina Szanton-Blanck, Foner N, Pries L, Levitt P. Portes A, Faist T. The integration problems of Azerbaijani immigrants living in European countries are studied from the perspective of transnationalism. It is noted that the number of Azerbaijanis living in Europe living as dual immigrants is increasing. Despite the fact that Azerbaijani migrants live in European countries, they have extensive relations with Azerbaijan, and some even continue their work and cultural life both in Europe and in Azerbaijan. These migrants are engaged both in business and other areas in the country of origin, acquire properties in Azerbaijan, open offices and live an active socio-cultural life almost in both the sending society and the receiving society. It is noted in the article that immigrants with a higher socio-economic status are more likely to act as transnational migrants. Multilateral interaction of immigrants leads to the inclusion in the general sphere of communication of the country that perceives socio-cultural relations with the country of origin. Thus, according to these provisions, migration is not moving of people from one country to another, but a way to expand the space of socio-cultural interaction.Метою статті є дослідження концепції транснаціоналізму, вивчення транснаціональних процесів у процесі інтеграції азербайджанських мігрантів у європейське соціокультурне середовище, рівня транснаціоналізму серед азербайджанських мігрантів.
У статті розглядаються теоретичні основи транснаціоналізму та аналізуються його практичні аспекти на прикладі азербайджанських мігрантів. Зазначається, що транснаціоналізм пояснює нову форму міжкультурних стосунків між мігрантом і країною, що приймає, що є новим підходом, що виходить за межі національних, державних, територіальних та політичних кордонів. Транснаціональна міграція сприймається як міграційна модель, за якої мігранти перетинають кордони національних держав і оселяються в новій країні, але водночас стають носіями соціокультурних цінностей як походження (суспільство відправник), так і приймаючого (одержувача) суспільства, ототожнює себе з обидва суспільства, інтенсивно взаємодіє з країною походження (відправником).
У статті також розглядається діяльність найвідоміших шкіл і вчених у галузі транснаціоналізму. Серед них Джозеф С. Най, Роберт О. Кеохейн, Мартін Олброу, Ніна Глік-Шіллер, Лінда Баш, Крістіна Сзантон-Бланк, Фонер Н, Пріс Л, Левіт П. Портес А, Файст Т. Проблеми інтеграції азербайджанських іммігрантів проживання в європейських країнах досліджуються з точки зору транснаціоналізму. Зазначається, що збільшується кількість азербайджанців, які живуть в Європі як подвійні іммігранти. Незважаючи на те, що азербайджанські мігранти живуть в європейських країнах, вони мають широкі зв’язки з Азербайджаном, а деякі навіть продовжують свою роботу та культурне життя як в Європі, так і в Азербайджані. Ці мігранти займаються як бізнесом, так і іншими сферами в країні походження, набувають нерухомість в Азербайджані, відкривають офіси та живуть активним соціокультурним життям майже як у суспільстві, що відправляє, так і в суспільстві, що приймає. У статті зазначається, що в якості транснаціональних мігрантів частіше виступають іммігранти з вищим соціально-економічним статусом. Багатостороння взаємодія іммігрантів призводить до включення в загальну сферу спілкування країни, яка сприймає соціокультурні відносини з країною походження. Таким чином, відповідно до цих положень, міграція – це не переміщення людей з однієї країни в іншу, а спосіб розширення простору соціокультурної взаємодії.Метою статті є дослідження концепції транснаціоналізму, вивчення транснаціональних процесів у процесі інтеграції азербайджанських мігрантів у європейське соціокультурне середовище, рівня транснаціоналізму серед азербайджанських мігрантів.
У статті розглядаються теоретичні основи транснаціоналізму та аналізуються його практичні аспекти на прикладі азербайджанських мігрантів. Зазначається, що транснаціоналізм пояснює нову форму міжкультурних стосунків між мігрантом і країною, що приймає, що є новим підходом, що виходить за межі національних, державних, територіальних та політичних кордонів. Транснаціональна міграція сприймається як міграційна модель, за якої мігранти перетинають кордони національних держав і оселяються в новій країні, але водночас стають носіями соціокультурних цінностей як походження (суспільство відправник), так і приймаючого (одержувача) суспільства, ототожнює себе з обидва суспільства, інтенсивно взаємодіє з країною походження (відправником).
У статті також розглядається діяльність найвідоміших шкіл і вчених у галузі транснаціоналізму. Серед них Джозеф С. Най, Роберт О. Кеохейн, Мартін Олброу, Ніна Глік-Шіллер, Лінда Баш, Крістіна Сзантон-Бланк, Фонер Н, Пріс Л, Левіт П. Портес А, Файст Т. Проблеми інтеграції азербайджанських іммігрантів проживання в європейських країнах досліджуються з точки зору транснаціоналізму. Зазначається, що збільшується кількість азербайджанців, які живуть в Європі як подвійні іммігранти. Незважаючи на те, що азербайджанські мігранти живуть в європейських країнах, вони мають широкі зв’язки з Азербайджаном, а деякі навіть продовжують свою роботу та культурне життя як в Європі, так і в Азербайджані. Ці мігранти займаються як бізнесом, так і іншими сферами в країні походження, набувають нерухомість в Азербайджані, відкривають офіси та живуть активним соціокультурним життям майже як у суспільстві, що відправляє, так і в суспільстві, що приймає. У статті зазначається, що в якості транснаціональних мігрантів частіше виступають іммігранти з вищим соціально-економічним статусом. Багатостороння взаємодія іммігрантів призводить до включення в загальну сферу спілкування країни, яка сприймає соціокультурні відносини з країною походження. Таким чином, відповідно до цих положень, міграція – це не переміщення людей з однієї країни в іншу, а спосіб розширення простору соціокультурної взаємодії
Паломництво як соціокультурний феномен на прикладі основних світових релігій (філософський підхід)
Get PDFThe article examines pilgrimage tourism as a modern socio-cultural phenomenon on the example of major world religions. An attempt is made to explain and determine its features by drawing a parallel between religious (cultural) tourism and pilgrimage. It is determined that the basis of modern pilgrimage is an ancient religious tradition, which is becoming a global socio-cultural phenomenon against the background of the weakening role of world political ideologies. In addition, pilgrimage contributes to the expansion of modern intercivilizational contacts, making all corners of the planet accessible to pilgrimages, but it dramatically changes the nature of interpersonal communication and affects the spiritual mood of modern pilgrims. Various forms of modern pilgrimage, their features and manifestations in intercultural communication of believers during the period of their religious travels are also studied. On the other hand, it is determined that the current modern world dominant trends in end-to-end commercialization, which turn resources, national cultural and religious shrines into goods. Therefore, religious trips, although they have their own characteristics, but equally apply to the provision of traditional tourist services, as well as other tours, and pilgrimage becomes part of the tourism business. Considering pilgrimage as a socio-cultural phenomenon in world religions, special attention is paid to the organic combination of national and supranational, ie the practice of this ancient tradition, common to a particular denomination. To better understand the principles of formation of religious tourism flows, an analysis of the confessional delimitation of territorial religious systems on the example of Europe. Pilgrimage is defined as a promising type of tourism that can reach the international level, become a major attraction of both individual regions and the country as a whole, and play an important economic role in the development of a particular area. That is why modern pilgrimage needs development and popularization.В статье исследованы паломнический туризм как современный социокультурный феномен на примере основных мировых религий. Сделана попытка объяснить и определить его особенности, проводя параллель между религиозным (культурным) туризмом и паломничеством. Определено, что в основе современного паломничества находится древняя религиозная традиция, становится глобальным социокультурным явлением на фоне ослабления роли мировых политических идеологий. Кроме того, паломничество способствует расширению современных межцивилизационных контактов, делая все уголки планеты доступными для паломнических потоков, но это кардинально меняет характер межличностной коммуникации и отражается на духовных настроениях современных паломников. Также исследованы различные формы современного паломничества, их особенности и проявления в межкультурной коммуникации верующих в течение периода их религиозных путешествий. С другой стороны, определено, что существующие современные доминирующие мировые тенденции в сквозной коммерциализации, которые превращают ресурсы, национальные культурные и религиозные святыни в товары. Поэтому религиозные путешествия хотя и имеют свои особенности, но все равно касающиеся предоставления традиционных туристских услуг, как и другие туры, а паломничество становится частью туристического бизнеса. Рассматривая паломничество как социокультурное явление в мировых религиях, обращено особое внимание на органическое сочетание национального и наднационального, то есть практику этой древней традиции, общей для определенной конфессии. Для большего понимания принципов формирования потоков религиозного туризма сделан анализ конфессионального размежевания территориальных религиозных систем на примере Европы. Определены паломничество как перспективный вид туризма, который может выйти на международный уровень, стать главной достопримечательностью как отдельных регионов, так и всей страны и играть важную экономическую роль в развитии определенной территории. Именно поэтому современное паломничество требует развития и популяризации.В статті досліджено паломницький туризм як сучасний соціокультурний феномен на прикладі основних світових релігій. Зроблено спробу пояснити та визначити його особливості, проводячи паралель між релігійним (культурним) туризмом і паломництвом. Визначено, що в основі сучасного паломництва знаходиться давня релігійна традиція, яка стає глобальним соціокультурним явищем на тлі послаблення ролі світових політичних ідеологій. Крім того, паломництво сприяє розширенню сучасних міжцивілізаційних контактів, роблячи всі куточки планети доступними для паломницьких потоків, але це кардинально змінює характер міжособистісної комунікації та відбивається на духовних настроях сучасних прочан. Також досліджено різні форми сучасного паломництва, їх особливості та прояви у міжкультурній комунікації віруючих протягом періоду їх релігійних подорожей. З іншого боку, визначено, що існуючі сучасні домінуючі світові тенденції у наскрізній комерціалізації, які перетворюють ресурси, національні культурні та релігійні святині у товари. Тому релігійні подорожі хоча і мають свої особливості, але однаково стосуються надання традиційних туристських послуг, як і інші тури, а паломництво стає частиною туристичного бізнесу. Розглядаючи паломництво як соціокультурне явище у світових релігіях, звернено окрему увагу на органічне поєднання національного та наднаціонального, тобто практику цієї давньої традиції, загальної для певної конфесії. Для більшого розуміння принципів формування потоків релігійного туризму зроблено аналіз конфесійного розмежування територіальних релігійних систем на прикладі Європи. Визначено паломництво як перспективний вид туризму, який може вийти на міжнародний рівень, стати головною визначною пам’яткою як окремих регіонів, так і цілої країни та відігравати важливу економічну роль в розвитку певної території. Саме тому сучасне паломництво потребує розвитку й популяризації
Ріхард Зорге: керівництво разведсеті в Японії (1933-1941рр)
Get PDFThe public of the West learned about the activities of the outstanding Soviet intelligence agent Richard Sorge immediately after the end of the Second World War, thanks to the assessments of his activities in American sources. In the USSR, he became widely known only in 1964 thanks to Nikita Khrushchev. The article shows that the combination of personal and professional qualities of Sorge, ideological motivation allowed him to achieve outstanding results in intelligence activities. It is noted that under his leadership, illegal residencies in China, and then in Japan, received unique intelligence information, which helped the leadership and military command of the USSR to make informed political and military-strategic decisions. Richard Sorge was one of the most prominent intelligence officers in the history of the intelligence services. The authors describe facts that characterize the daily work of an intelligence officer: how he headed residencies in extremely difficult countries for work, successfully managed agent networks, personally conducted recruiting work, collected important intelligence information, analyzed it and prepared reports to Moscow. The organization of networks led by Sorge has been studied by many foreign intelligence services and has consistently been highly rated. In publications dedicated to Sorge, two approaches to creating his image are clearly traced, which is noted by the authors of the article. The first approach presents him as the archetype of a movie hero, agent and super spy, receiving classified information in alcoves and restaurants. It is designed for the general reader and first appeared in the West. Another image, partially ideologized and propagandistic, spread in the USSR and East Germany. He presented Richard as a knight of the revolution without fear or reproach. In this article, the authors made an attempt to create a real and objective assessment of his activities, in particular in Japan. The authors of the article, using Western and new Russian sources, have chosen the method of historical psychology in order to represent the way of thinking of this outstanding person and connect it with his actions in leading the group entrusted to him.О деятельности выдающегося советского разведчика Рихарда Зорге общественность Запада узнала сразу после окончания второй мировой войны благодаря оценкам его деятельности в американских источниках. В СССР же он получил широкую известность только в 1964 году благодаря Никите Хрущёву. В статье показано, что сочетание личных и профессиональных качеств Зорге, идеологическая мотивация позволили ему добиться выдающихся результатов в разведывательной деятельности. Отмечено, что под его руководством нелегальные резидентуры в Китае, а потом в Японии, получали уникальную разведывательную информацию, которая помогла руководству и военному командованию СССР принимать обоснованные политические и военно-стратегические решения. Рихард Зорге был одним из наиболее выдающихся разведчиков в мировой истории спецслужб. Авторы описывают факты, характеризующие повседневную работу разведчика: как он возглавлял резидентуры в крайне сложных для работы странах, успешно руководил агентурными сетями, лично вел вербовочную работу, собирал важную разведывательную информацию, анализировал ее и готовил донесения в Москву. Организация сетей, руководимых Зорге, изучена многими иностранными спецслужбами и неизменно оценивалась очень высоко. В публикациях, посвященных Зорге, отчетливо прослеживаются два подхода к созданию его имиджа, что отмечено авторами статьи. Первый подход представляет его как архетип киногероя, агента и супершпиона, получающего секретную информацию в альковах и ресторанах. Он рассчитан на массового читателя и впервые появился на Западе. Другой образ, частично идеологизированный и пропагандистский, распространялся в СССР и Восточной Германии. Он представляло Рихарда рыцарем революции без страха и упрека. В настоящей статье авторами предпринята попытка создать реальную и объективную оценку его деятельности, в частности в Японии. Авторы статьи, используя западные и новые российские источники, избрали метод исторической психологии, чтобы представить образ мыслей этого выдающегося человека и связать с его действиями по руководству вверенной ему группой.Про діяльність видатного радянського розвідника Ріхарда Зорге громадськість Заходу дізналася відразу після закінчення Другої світової війни завдяки оцінками його діяльності в американських джерелах. В СРСР же він отримав широку популярність тільки в 1964 році завдяки Микиті Хрущову. У статті показано, що поєднання особистих і професійних якостей Зорге, ідеологічна мотивація дозволили йому домогтися видатних результатів у розвідувальній діяльності. Відзначено, що під його керівництвом нелегальні резидентури в Китаї, а потім в Японії, отримували унікальну розвідувальну інформацію, яка допомогла керівництву і військовому командуванню СРСР приймати обгрунтовані політичні та військово-стратегічні рішення. Ріхард Зорге був одним з найбільш видатних розвідників у світовій історії спецслужб. Автори описують факти, що характеризують повсякденну роботу розвідника: як він очолював резидентури в украй складних для роботи країнах, успішно керував агентурними мережами, особисто вів вербування роботу, збирав важливу розвідувальну інформацію, аналізував її та готував донесення в Москву. Організація мереж, керованих Зорге, вивчена багатьма іноземними спецслужбами і незмінно оцінювалася дуже високо. У публікаціях, присвячених Зорге, чітко простежуються два підходи до створення його іміджу, що відзначено авторами статті. Перший підхід являє його як архетип кіногероя, агента і супершпигуна, який отримує секретну інформацію в альковах і ресторанах. Він розрахований на масового читача і вперше з'явився на Заході. Інший спосіб, частково ідеологізований і пропагандистський, поширювався в СРСР і Східної Німеччини. Він представляло Ріхарда лицарем революції без страху і докору. У цій статті авторами зроблена спроба створити реальну і об'єктивну оцінку його діяльності, зокрема в Японії. Автори статті, використовуючи західні і нові російські джерела, обрали метод історичної психології, щоб представити образ думок цієї видатної людини і пов'язати з його діями по керівництву ввіреній йому групою
Проблема ксенофобії в історико-філософському дискурсі
Get PDFThe problem of xenophobia in historical and philosophical discourse has been considered. It has been emphasized by the authors that the problem of xenophobia has recently become a rather acute issue that needs to be addressed urgently. Certain phenomena are quite common in society, namely: intolerance, discrimination, hostility, intolerance, which are the manifestations of xenophobia. The authors also did not remain indifferent to this problem as it is a destructive manifestation of the activities of society, certain groups, people and so on. The main aim of the study is to analyse the understanding of the problem of xenophobia and its components in the ancient and medieval philosophical heritage. It has been emphasized that in the structure of categories "xenophobia" and "tolerance" lies the binary opposition system of distinguishing "similar and different". There is no single definition of "xenophobia" in modern science. The modern interpretations of this phenomenon have been considered by the authors, its signs and correlated categories of the problem of xenophobia with the phenomenon of "foreign" have been studied, the problem of phenomenology, which has become the subject of reflection of many philosophers, has been described. A certain stage in human history has been analysed and it has been noted that the problem of attitude to the "other", "different" has always worried people. The formation and essence of this opposition has been considered on the example of medieval philosophy and philosophy of the Renaissance. It has been concluded that the concept of xenophobia is quite complex, multilevel. There is no unified approach in modern scientific discourse on its definition. In addition, the issue of xenophobia, its criteria and ways to overcome it is really a problem not only in scientific discourse, but it also appears as a threat to the socio-cultural life of modern man. Tolerance, intolerance are the definitions that are now used in conjunction with the concept of xenophobia in modern science. This problem in ancient and medieval philosophy is latent. It has the form of interpretation of the relationship and coexistence of the categories "I" - "other" or "similar" - "different", the introduction of "measure" as the limits of the system of views, values and so on. The genesis of understanding the problem of xenophobia has prospects for further research.В даній роботі розглядається проблема ксенофобії в історико-філософському дискурсі. Автори наголошують, що останнім часом досить актуальним питанням, яке потребує нагального вирішення, є проблема ксенофобії. Певні явища, а саме: нетерпимість, дискримінація, ворожість, інтолерантність, що є проявами ксенофобії, зараз є досить поширеними у суспільстві. Автори також не залишились байдужими до цієї проблеми, бо це є деструктивним проявом діяльності суспільства, певних груп, людини тощо. Основною метою дослідження постало здійснення аналізу осмислення проблеми ксенофобії та її складових у античній та середньовічній філософській спадщині. Автори наголошують, що в структурі категорій «ксенофобія» та «толерантність» лежить бінарна опозиційна система розрізнення «свій-чужий». Дослідники прийшли до висновку, що єдиного визначення поняття «ксенофобія» у сучасній науці не існує. Виходячи з сучасних трактувань даного явища, згідно з його ознаками, автори скорелювали категорії проблеми ксенофобії з феноменом «чужого», проблемою феноменології, яка стала предметом роздумів багатьох філософів. Проаналізувавши певний етап історії людства, зазначили, що проблема відношення до «іншого», «чужого» турбувала людей завжди. У роботі розглянуто формування та сутність цієї опозиції на прикладі середньовічної філософії та філософії епохи Відродження. Зроблено висновок, що поняття ксенофобії є достатньо складним, багаторівневим та не має уніфікованого підходу в сучасному науковому дискурсі щодо його визначення. Крім того, питання ксенофобії, її критерії та способи подолання дійсно є проблемою не лише у науковому дискурсі, але й постає як загроза у соціокультурному бутті сучасної людини. Толерантність, інтолерантність, терпимість – це ті дефініції, які зараз вживаються разом з поняттям ксенофобії у сучасній науці. Важливим результатом дослідження є те, що зазначена проблема в античній та середньовічній філософії є латентною, та має вигляд трактування відношення та співіснування категорій «я» – «інший» або «свій» – «чужий», запровадження «міри», як межі дотичності системи поглядів, цінностей тощо. Ґенеза осмислення проблеми ксенофобії сягає й далі та має перспективи подальших досліджень.В даній роботі розглядається проблема ксенофобії в історико-філософському дискурсі. Автори наголошують, що останнім часом досить актуальним питанням, яке потребує нагального вирішення, є проблема ксенофобії. Певні явища, а саме: нетерпимість, дискримінація, ворожість, інтолерантність, що є проявами ксенофобії, зараз є досить поширеними у суспільстві. Автори також не залишились байдужими до цієї проблеми, бо це є деструктивним проявом діяльності суспільства, певних груп, людини тощо. Основною метою дослідження постало здійснення аналізу осмислення проблеми ксенофобії та її складових у античній та середньовічній філософській спадщині. Автори наголошують, що в структурі категорій «ксенофобія» та «толерантність» лежить бінарна опозиційна система розрізнення «свій-чужий». Дослідники прийшли до висновку, що єдиного визначення поняття «ксенофобія» у сучасній науці не існує. Виходячи з сучасних трактувань даного явища, згідно з його ознаками, автори скорелювали категорії проблеми ксенофобії з феноменом «чужого», проблемою феноменології, яка стала предметом роздумів багатьох філософів. Проаналізувавши певний етап історії людства, зазначили, що проблема відношення до «іншого», «чужого» турбувала людей завжди. У роботі розглянуто формування та сутність цієї опозиції на прикладі середньовічної філософії та філософії епохи Відродження. Зроблено висновок, що поняття ксенофобії є достатньо складним, багаторівневим та не має уніфікованого підходу в сучасному науковому дискурсі щодо його визначення. Крім того, питання ксенофобії, її критерії та способи подолання дійсно є проблемою не лише у науковому дискурсі, але й постає як загроза у соціокультурному бутті сучасної людини. Толерантність, інтолерантність, терпимість – це ті дефініції, які зараз вживаються разом з поняттям ксенофобії у сучасній науці. Важливим результатом дослідження є те, що зазначена проблема в античній та середньовічній філософії є латентною, та має вигляд трактування відношення та співіснування категорій «я» – «інший» або «свій» – «чужий», запровадження «міри», як межі дотичності системи поглядів, цінностей тощо. Ґенеза осмислення проблеми ксенофобії сягає й далі та має перспективи подальших досліджень
Бізнес у дзеркалі соціологічного теоретизування
Get PDFThe article emphasizes the importance of researching the definition of "business" in a sociological perspective, its theoretical disclosure and analysis. Business is a significant engine of the economy of any country, from the provision of jobs to the coverage of the demand of the population in certain goods and services, which causes the relevance of scientific research of the concept. Due to theoretical analysis and analysis of statistical data, empirical research data, business is revealed in the light of sociological theorization. The article emphasizes the proximity of the concepts of "business" and "entrepreneurship" in scientific discourse. The influence of scientists in the formation, implementation and deepening of the term was evaluated. Based on this, special attention is paid to the delimelation of the concepts of "entrepreneurship" and "business", where three points of view developed in scientific discourse are revealed. This is a complete definition of concepts and their distinction (in one case, business is considered as a broader concept than entrepreneurship, and in the other – vice versa). In sociology, it is customary to separate these concepts, and consider business as a more meaningful concept. It was established that business is an organized business with a more predictable profit, and entrepreneurship is an activity associated with risk. Business entities, business purpose, functions (latent and explicit) are distinguished, which indicates a certain structure of the concept. It has been found that today there is a wide classification of business according to various criteria, such as business size, ownership form, type of economic activity. Focus on size criteria above all. Small, medium and large businesses are distinguished, statistical and sociological data on these types and their distribution in the country are presented. It was established that business is considered as a social institution in sociology, its institutional character is shown. It was found out that business is a multidiscipnomal economic activity, a social institution of society aimed at obtaining projected profits through the creation and sale of certain products or services.В статье подчеркивается важность исследования дефиниции «бизнес» в социологическом ракурсе, его теоретическое раскрытие и анализ. Бизнес является весомым двигателем капиталистической экономики любой страны, от предоставления рабочих мест к покрытию спроса населения в определенных товарах и услугах, обусловливает актуальность научного исследования понятия. Благодаря теоретическому анализу и анализу статистических данных, данных эмпирических исследований раскрыто бизнес в аспекте социологического теоретизирования. В статье подчеркивается близость понятий «бизнес» и «предпринимательство» в научном дискурсе. Оценено влияние ученых в становлении, внедрении и углублении срока. Исходя из этого, уделено особое внимание разграничению понятий «предпринимательство» и «бизнес», где раскрыто три точки зрения сложившихся в научном дискурсе. Это полное отождествление понятий и их разграничения (в одном случае бизнес рассматривается как более широкое понятие чем предпринимательство, а в другом - наоборот). В социологии принято разграничивать данные понятия и рассматривать бизнес как более содержательное понятие. Установлено, что бизнес - это организованная дело с более прогнозируемым прибылью, а предпринимательство является деятельностью связанной с риском. Выделены субъектов бизнеса, цель бизнеса, функции (латентные и явные), что говорит об определенной структуре понятия. Выяснено, что на сегодня существует широкая классификация бизнеса по разным критериям, таким как размер бизнеса, форма собственности, вид экономической деятельности. Сосредоточено внимание на критерии размера прежде всего. Выделены малый, средний и крупный бизнес, приведены статистические и социологические данные относительно этих типов, их распространенности в стране. Представлены идею «капитализма без капитала». Установлено, что бизнес рассматривается как социальный институт в социологии, показано его институциональный характер. Выяснено, что бизнес - это многопрофильная экономическая деятельность, социальный институт общества, направленный на получение прогнозируемой прибыли путем создания и реализации определенной продукции или услуг.У статті підкреслюється важливість дослідження дефініції «бізнес» у соціологічному ракурсі, його теоретичне розкриття та аналіз. Бізнес є вагомим двигуном капіталістичної економіки будь-якої країни, від надання робочих місць до покриття попиту населення у певних товарах та послугах, що обумовлює актуальність наукового дослідження поняття. Завдяки теоретичному аналізу та аналізу статистичних даних, даних емпіричних досліджень розкрито бізнес в аспекті соціологічного теоретизування. У статті підкреслюється близькість понять «бізнес» та «підприємництво» в науковому дискурсі. Оцінено вплив науковців у становленні, впровадженні та поглибленні терміну. Виходячи з цього, приділено особливу увагу розмежуванню понять «підприємництво» та «бізнес», де розкрито три точки зору, що склалися в науковому дискурсі. Це повне ототожнення понять та їх розмежування (в одному випадку бізнес розглядається як ширше поняття ніж підприємництво, а в іншому – навпаки). В соціології прийнято розмежовувати дані поняття та розглядати бізнес як більш змістовне поняття. Встановлено, що бізнес – це організована справа з більш прогнозованим прибутком, а підприємництво є діяльністю пов’язаною з ризиком. Виокремлено суб’єктів бізнесу, мету бізнесу, функції (латентні та явні), що говорить про певну структуру поняття. З’ясовано, що на сьогодні існує широка класифікація бізнесу за різними критеріями, такими як розмір бізнесу, форма власності, вид економічної діяльності. Зосереджено увагу на критерії розміру перш за все. Виокремлено малий, середній та великий бізнес, наведені статистичні та соціологічні дані відносно цих типів, їх розповсюдженості в країні. Представлено ідею «капіталізму без капіталу». Встановлено, що бізнес розглядається як соціальний інститут в соціології, показано його інституціональний характер. З’ясовано, що бізнес – це багатопрофільна економічна діяльність, соціальний інститут суспільства, що спрямований на отримання прогнозованого прибутку шляхом створення та реалізації певної продукції чи послуг
Жебрацтво та бродяжництво у повсякденному житті Півдня України 1920-х років
Get PDFThe insufficiently studied perspective of regional history related to the identification and characterization of essential features, socio-economic factors and features of the spread of begging and vagrancy as organic components in the structure of deviant phenomena of everyday life in southern Ukraine during the NEP actualizes and analyzes in the article. On the basis of modern theoretical and methodological approaches and methods and representative sources (including archival) it is proved that the most powerful catalysts of their then surge were the devastating consequences of the First World and Civil Wars, total devastation, famine of 1921–1923, migration, without migration. Relevant statistical data have been processed and published. The kinship (common roots) of begging and vagrancy caused by the long-lasting and all-encompassing crisis of society, total and rapidly growing impoverishment and marginalization of the population, the emergence of large masses of disadvantaged people in the South of the republic, deprived of basic social support by the Soviet authorities and the public.The author emphasizes that despite all the shortcomings, miscalculations and contradictions of the then Bolshevik steps to clean the "social bottom" in the region and reincarnate its bearers in the course of normal, full life, this instructive historical experience has not lost some of its relevance today, and therefore could be useful in the development and implementation of appropriate social programs in Ukraine, where under the influence of deep transformation processes, intensive property stratification of society, progressive poverty of the majority of citizens, a fairly high level of such anomalies is consistently recorded.В статье актуализирован и проанализированы недостаточно исследован ракурс региональной истории, связанный с выявлением и характеристикой сущностных признаков, социально-экономических факторов и особенностей распространения нищеты и бродяжничества как органических составляющих в структуре девиантных явлений повседневной жизни Южной Украины в период нэпа. На основании современных теоретико-методологических подходов и методов и репрезентативных источников (в том числе архивных) доказано, что самыми мощными катализаторами их тогдашнего всплеска стали разрушительные последствия Первой мировой и Гражданской войн, тотальная разруха, голод 1921-1923 гг., Миграции, безработицы и тому подобное. Разработан и обнародованы соответствующие статистические данные. Установлено и описано родство (общих) попрошайничеству и бродяжничеству, порожденных долговременной и всеобъемлющей кризисом общества, полным и стремительно нарастающим обнищанием и маргинализацией населения, появлением больших масс обездоленных людей на юге республики, лишенных элементарных средств биоиснування, отсутствием скоординированной и эффективной системы их социальной поддержки со стороны советской власти и общественности.Автором отмечено, что при всех недостатках, просчетах и противоречиях тогдашних большевистских шагов по очистке «социального дна» в регионе и реинкарнации его носителей в русло нормальной, полноценной жизни этот поучительный исторический опыт не потерял в определенной степени своей злободневности и в наши дни, а значит мог бы пригодиться при разработке и реализации соответствующих социальных программ в Украине, где под влиянием глубоких трансформационных процессов, интенсивного имущественного расслоения общества, прогрессирующей бедности большинства граждан стабильно фиксируется достаточно высокий уровень подобных аномалий.У статті актуалізовано й проаналізовано недостатньо досліджений ракурс регіональної історії, пов’язаний з виявленням і характеристикою сутнісних ознак, соціально-економічних чинників та особливостей поширення жебрацтва і бродяжництва як органічних складників у структурі девіантних явищ повсякденного життя Південної України в період непу. На підставі сучасних теоретико-методологічних підходів і методів та репрезентативних джерел (в тому числі архівних) доведено, що найпотужнішими каталізаторами їх тогочасного сплеску стали руйнівні наслідки Першої світової та Громадянської воєн, тотальна розруха, голод 1921–1923 рр., міграції, безробіття тощо. Опрацьовано і оприлюднено відповідні статистичні дані. Встановлено і описано спорідненість (спільне коріння) жебракування та бродяжництва, породжених довготривалою і всеохопною кризою суспільства, тотальним і стрімко наростаючим зубожінням та маргіналізацією населення, появою великих мас знедолених людей на Півдні республіки, позбавлених елементарних засобів біоіснування, відсутністю скоординованої і ефективної системи їх соціальної підтримки з боку радянської влади та громадськості. Автором наголошено, що при всіх недоліках, прорахунках та суперечностях тодішніх більшовицьких кроків щодо очищення «соціального дна» в регіоні й реінкарнації його носіїв в русло нормального, повноцінного життя цей повчальний історичний досвід не втратив певною мірою своєї злободенності і в наші дні, а отже міг би стати в нагоді при розробці та реалізації відповідних соціальних програм в Україні, де під впливом глибоких трансформаційних процесів, інтенсивного майнового розшарування суспільства, прогресуючої бідності більшості громадян стабільно фіксується достатньо високий рівень подібних аномалій
Азербайджанська культура XVII століття очима європейських подорожніх
Get PDFAt the beginning of the 16th century, due to the establishment of the Safavid Empire of Azerbaijan, the culture of the people also developed significantly, especially due to the strengthening of the centralized political structure. “Language commonality, which is one of the factors of the national stage of public unity” was a reality that closely united the people of Azerbaijan in the 17th century.In the 17th century, Azerbaijan was remaining one of the most important cultural centers of the Near and Middle East. The ongoing Safavid-Ottoman wars at that time dealt a crushing blow to the cultural development of the people. Many famous Azerbaijani scientists were captivated and taken to Istanbul, and some were transferred to Qazvin and Isfahan. Only in the middle of the 17th century there was a certain revival in the development of science and education in Azerbaijan. There were various educational institutions in the cities of the country, which were the centers of crafts, trade and culture. In the Middle Ages, all educational institutions, including madrassas, neighbour schools, tekyehs, were, of course, religious in nature.A careful analysis of the information provided by medieval historians and travelers leads to the conclusion that book printing was not only known in Azerbaijan in the middle of the 17th century, but even a printing press was brought here. The French traveler Chardin writes that the Safavid Empire, aware of the benefits of printing, was in favor of bringing it to Iran.Generally, the history of Azerbaijan in the Middle Ages (as well as in the XVII century) had the character of a scientific chronicle. However, even the mere recording of real events served to develop the historical thinking of the people, to ensure the connection of inheritance. The expansion of folk art, the spread of cultural potential in the Near and Middle East was one of the features of the development of Azerbaijani culture in the 17th century. Unfavorable socio-economic and political processes had a negative impact on the development of culture in the country.В начале XVI века, в связи с созданием Сефевидской империи в Азербайджане, культура народа также значительно развивалась, особенно за счет усиления централизованной политической структуры. «Языковая общность, являющаяся одним из факторов национального этапа общественного единства», была реальностью, тесно объединявшей азербайджанский народ в XVII веке.
В XVII веке Азербайджан оставался одним из важнейших культурных центров Ближнего и Среднего Востока. Продолжавшиеся в то время сефевидско-османские войны нанесли сокрушительный удар по культурному развитию народа. Многие известные азербайджанские ученые были схвачены и увезены в Стамбул, а некоторые были переведены в Казвин и Исфахан. Лишь в середине XVII века в Азербайджане произошло определенное оживление в развитии науки и образования. В городах страны были различные учебные заведения, которые были центрами ремесел, торговли и культуры. В средние века все учебные заведения, в том числе медресе, соседние школы, текье, были, конечно, религиозными по своей природе.
Тщательный анализ сведений средневековых историков и путешественников приводит к выводу, что в середине XVII века в Азербайджане не только книгопечатание было известно, но даже печатный станок был завезен сюда. Французский путешественник Шарден пишет, что империя Сефевидов, зная о преимуществах книгопечатания, была за то, чтобы принести его в Иран.
В целом история Азербайджана в средние века (как и в XVII веке) носила характер научной летописи. Однако даже простая запись реальных событий служила развитию исторического мышления народа, обеспечению связи наследования. Экспансия народного искусства, распространение культурного потенциала на Ближнем и Среднем Востоке было одной из особенностей развития азербайджанской культуры в XVII веке. Неблагоприятные социально-экономические и политические процессы отрицательно сказались на развитии культуры в стране.На початку XVI століття, внаслідок створення імперії Сефевідів в Азербайджані, культура людей також значно розвинулася, особливо завдяки посиленню централізованої політичної структури. «Мовна спільність, яка є одним із факторів національного етапу суспільної єдності», стала реальністю, яка тісно об’єднала азербайджанський народ у XVII столітті.У XVII столітті Азербайджан залишався одним із найважливіших культурних центрів Близького та Близького Сходу. Поточні війни Сефевідів та Осману наносили нищівний удар по культурному розвитку народу. Багатьох відомих азербайджанських вчених було захоплено та вивезено до Стамбула, а деяких переведено в Казвін та Ісфахан. Лише в середині XVII століття в Азербайджані відбулося певне пожвавлення у розвитку науки та освіти. У містах країни існували різні навчальні заклади, які були центрами ремесел, торгівлі та культури. У середні віки всі навчальні заклади, включаючи медресе, сусідські школи, текії, мали, звичайно, релігійний характер.Ретельний аналіз інформації, поданої середньовічними істориками та мандрівниками, призводить до висновку, що книгодрукування було відоме не лише в Азербайджані в середині XVII століття, але навіть сюди була завезена друкарський верстат. Французький мандрівник Шарден пише, що імперія Сефевідів, усвідомлюючи переваги друку, висловилася за те, щоб доставити його в Іран.Загалом історія Азербайджану в середні віки (як і в XVII столітті) мала характер наукової хроніки. Однак навіть сам запис реальних подій слугував розвитку історичного мислення людей, забезпеченню зв'язку спадщини. Розширення народної творчості, поширення культурного потенціалу на Близькому та Близькому Сході було однією з особливостей розвитку азербайджанської культури в XVII столітті. Несприятливі соціально-економічні та політичні процеси негативно позначились на розвитку культури в країні
Час і темпоральність: інтерпретація М. Гайдеггера versus інтуіція А. Бергсона
Get PDFThe issue of the postmodern conceptualization of temporality is realized in a number of different fields of science and scientific schools. At the same time the relationship between discourse of temporality as theory and discursive practices of temporal modes is widely represented both in "high" and popular culture. As a result, classical concepts and traditional notions have been abandoned with the consequent predominance of plurality of meanings and variability of senses, which opens theoretical space for examining time and temporality both in modernity and postmodernity.
The aim of theorizing temporality in this article is presented as conceptual reconstruction of temporality in Heidegger`s and Bergson`s ideas who, while working approximately at the same period, addressed temporality from different standpoints; however, both laid the foundation for the postmodern conceptual apparatus of researching temporality. The attempts of analyzing temporality also include their most influential approaches to the interaction of "interpretation" and "intuition" in the post-paradigmatic "drift" under the "postmodern conditions". The methods of the analysis are stipulated by the interdisciplinary character of the research, which demands complex approaches and systematic investigation with the bias on phenomenological, hermeneutic and post-structural methods.
The scientific novelty of the research lies in the reconstruction of the notion and models of temporality in Heidegger`s and Bergson`s conceptions with the accent on the "volumetrical" reflections of both scientists, which include the dialogue relations in their creating meanings and concept, the dialogism (M. Bakhtin) in painting the polyphonic picture of the world. At present, temporality is often used both as a flexible notion and a kind of epiphenomenon of time, occupying mid-positions between the absolute time and the relative time. Heidegger accentuates the notional character of time, however using the term "phenomenon" in some cases, as for "Bergsonism" duration is presented as a notion in its conceptual development (Deleuze). According to Heidegger, all philosophic propositions are temporal ones; still he obviously could not have introduced his "finite temporalization" without Bergson`s claim of the ontological priority of duration. Though in the postmodern theory it is accepted that the unprecedented stress on temporality is due to Heidegger, the recognition should go back to Bergson for having transformed the classical modes of time and temporality and traditional approaches to their conceptualization.Постмодерністська концептуалізація темпоральності у теперішній час розглядається у чисельних предметних сферах науки представниками різних дослідницьких напрямів. Водночас відбувається становлення проблемної сфери аналізу дискурсу темпоральності в науці і дискурсивних практик темпоральності у модусах як "високої", так і масової культури, внаслідок чого знімаються класичні концепти і традиційні поняття з наступним домінуванням плюральності знань і амбівалентності смислів, що відкриває теоретичний простір для аналізу часу і темпоральності і в модерні, і в постмодерні.
Мета теоретичного дослідження темпоральності в цій статті розуміється як концептуальна реконструкція темпоральності в ідеях Гайдеггера і Бергсона, які працювали приблизно одночасно, і звертаючись до темпоральності з різних теоретичних позицій, заклали основи для постмодерністського концептуального апарату щодо аналізу темпоральності. Аналітичні й емпіричні підходи до темпоральності представляють найбільш впливові трактування взаємодії "інтерпретації" та "інтуіції" в постпарадигматичному "дрейфі" умов постмодерну у працях Гайдеггера і Бергсона. Методологія аналізу зумовлена міждисциплінарним характером дослідження із подібним підходом феноменологічних, герменевтичних та постструктуралістських методів.
Наукова новизна роботи полягає в реконструкції понять і моделей темпоральності у Гайдеггера і Бергсона з акцентом на "об'ємних" репрезентаціях темпоральності в роботах цих двох теоретиків, останнє залучає діалогічні відносини (М. Бахтін) у створенні поліфонічної картини світу. У теперішній час поняття темпоральності часто використовується як своєрідний епіфеномен часу, що займає гнучке положення поміж абсолютним і відносним часом. Якщо Гайдеггер акцентує понятійний характер часу, в той же час використовуючи термін «феномен» в деяких випадках, то в "бергсонізмі" "duration" постає як поняття у своєму концептуальному розвитку (Дельоз). За Гайдеггером, усі філософські твердження є темпоральними, але в той же час є зрозумілим, що він не зміг би ввести свою "граничну темпоралізацію" без затвердження Бергсоном онтологічної переваги для "duration". І хоча в постмодернізмі вважається, що безпрецедентна акцентуалізація темпоральності – це заслуга Гайдеггера, необхідно визнати той факт, що саме Бергсон трансформував класичні модуси часу і традиційні підходи до їх концептуалізації.Постмодерністська концептуалізація темпоральності у теперішній час розглядається у чисельних предметних сферах науки представниками різних дослідницьких напрямів. Водночас відбувається становлення проблемної сфери аналізу дискурсу темпоральності в науці і дискурсивних практик темпоральності у модусах як "високої", так і масової культури, внаслідок чого знімаються класичні концепти і традиційні поняття з наступним домінуванням плюральності знань і амбівалентності смислів, що відкриває теоретичний простір для аналізу часу і темпоральності і в модерні, і в постмодерні.
Мета теоретичного дослідження темпоральності в цій статті розуміється як концептуальна реконструкція темпоральності в ідеях Гайдеггера і Бергсона, які працювали приблизно одночасно, і звертаючись до темпоральності з різних теоретичних позицій, заклали основи для постмодерністського концептуального апарату щодо аналізу темпоральності. Аналітичні й емпіричні підходи до темпоральності представляють найбільш впливові трактування взаємодії "інтерпретації" та "інтуіції" в постпарадигматичному "дрейфі" умов постмодерну у працях Гайдеггера і Бергсона. Методологія аналізу зумовлена міждисциплінарним характером дослідження із подібним підходом феноменологічних, герменевтичних та постструктуралістських методів.
Наукова новизна роботи полягає в реконструкції понять і моделей темпоральності у Гайдеггера і Бергсона з акцентом на "об'ємних" репрезентаціях темпоральності в роботах цих двох теоретиків, останнє залучає діалогічні відносини (М. Бахтін) у створенні поліфонічної картини світу. У теперішній час поняття темпоральності часто використовується як своєрідний епіфеномен часу, що займає гнучке положення поміж абсолютним і відносним часом. Якщо Гайдеггер акцентує понятійний характер часу, в той же час використовуючи термін «феномен» в деяких випадках, то в "бергсонізмі" "duration" постає як поняття у своєму концептуальному розвитку (Дельоз). За Гайдеггером, усі філософські твердження є темпоральними, але в той же час є зрозумілим, що він не зміг би ввести свою "граничну темпоралізацію" без затвердження Бергсоном онтологічної переваги для "duration". І хоча в постмодернізмі вважається, що безпрецедентна акцентуалізація темпоральності – це заслуга Гайдеггера, необхідно визнати той факт, що саме Бергсон трансформував класичні модуси часу і традиційні підходи до їх концептуалізації