Scientific-theoretical almanaс "Grani" / Науково-теоретичний альманах "Грані"
Not a member yet
1972 research outputs found
Sort by
Зміст та співвідношення основних категорій сучасного безпекового середовища
Get PDFThe study aims to analyse the connection among types of security intimidations: threats, challenges, vulnerabilities, and security risks, to establish the rapport between national and global threats, to review critical issues of the security environment.The study’s relevance is that the concept of security needs to be updated in the current changes in the global security context and the emergence of an increasing number and variety of threats under the transformations that are taking place. The research shows how the reconceptualization of security in the late twentieth century was influenced by global contextual changes associated with the end of the Cold War and the use of constructivist approaches in the social sciences. This dual change has led to a rethinking of security challenges in the second decade of the 21st century, leading to increased interest in this study. It is exposed that the concepts of vulnerability and risk are used not only in the context of foreign and defence policy, but also concerning ecologic security challenges caused by global environmental change, climate change and dangers and disasters, where there is no consensus within and among the community on vulnerability, and risks. In conclusion, it is proved that conceptual thinking on security threats has necessitated precise definition and consensus on these concepts, especially on practical policy measures to achieve agreed goals, and systematization of types of threats to all types of security and life support. It is determined that the degradation of traditional political institutions, against the background of the degeneration of the established international law system and order, cause the emergence of new threats to national security and, accordingly, political, as its subcategories. It is noted that modern researchers have paid little attention to studying the connection between the concepts of political security, state security and threats to state security. In the context of new globalization threats, states are facing a change in the security context and need to review security strategies and update the discourse on political and national security.Цель. Анализ соотношения типов опасностей: угроз, вызовов, уязвимостей и рисков безопасности, установление взаимосвязи между национальной и глобальной опасностью, пересмотр ключевых проблем среды безопасности.
Актуальность. В условиях современных изменений глобального контекста безопасности вместе с появлением все большего количества и разнообразия угроз, понятие безопасности требует актуализации в соответствии с происходящих трансформаций.
Результаты. Показано, как в конце ХХ века на реконцептуализацию безопасности повлияли глобальные контекстуальные изменения, связанные с окончанием Холодной войны вместе с использованием конструктивистских подходов в социальных науках. Установлено, как указанное выше дуальное изменение повлияло на переосмысление безопасности вызовов во втором десятилетии XXI века, что обусловило увеличение интереса к данному исследованию. Выявлено, что понятие уязвимости и рисков используются не только в контексте внешней и оборонной политики, а также и относительно вызовов экологической безопасности, вызванных глобальными изменениями окружающей среды, изменением климата, опасностями и катастрофами, где отсутствует консенсус относительно значения уязвимости и рисков.
Выводы. Доказано, что концептуальное мышление относительно угроз безопасности обусловило 1) необходимость более точного определения и консенсуса относительно этих концепций, особенно в отношении практических политических мер для достижения согласованных целей и 2) систематизацию видов угроз для всех видов безопасности и жизнеобеспечения. Определено, что деградация традиционных политических институтов, на фоне вырождения сложившейся системы международно-правового порядка, обуславливают появление новых угроз национальной безопасности государства и соответственно политической ее подкатегории. Отмечается, что современными исследователями мало внимания уделено изучению соотношения понятий политической безопасности, безопасности государства и угроз государственной безопасности. Установлено, что в условиях появления новых глобализационных угроз государства сталкиваются с изменением контекста безопасности и требуют пересмотра стратегий обеспечения безопасности, обновления дискурса о политической и национальной безопасности.Мета. Аналіз співвідношення типів небезпек: загроз, викликів, вразливостей та ризиків безпеці, встановлення взаємозв’язку між національною та глобальною небезпекою, перегляд ключових проблем безпекового середовища.Актуальність. В умовах сучасних змін глобального безпекового контексту, разом із появою все більшої кількості та різноманіття загроз, поняття безпеки потребує актуалізації у відповідності до трансформацій, що відбуваються.Результати. Показано, як наприкінці ХХ століття на реконцептуалізацію безпеки вплинули глобальні контекстуальні зміни, пов’язані із закінченням Холодної війни разом з використанням конструктивістських підходів у соціальних науках. Встановлено як ця дуальна зміна вплинула на переосмислення безпекових викликів у другому десятилітті ХХІ століття, що зумовило збільшення інтересу до даного дослідження. Виявлено, що поняття вразливості та ризиків використовуються не тільки в контексті зовнішньої та оборонної політики, а також і щодо викликів екологічній безпеці, спричинених глобальними змінами навколишнього середовища, зміною клімату, небезпеками та катастрофами, де бракує консенсусу щодо значення вразливості та ризиків. Висновки. Доведено, що концептуальне мислення щодо загроз безпеці зумовило 1) необхідність більш точного визначення та консенсусу щодо цих концепцій, особливо щодо практичних політичних заходів для досягнення узгоджених цілей та 2) систематизацію видів загроз для усіх видів безпеки і життєзабезпечення. Визначено, що деградація традиційних політичних інститутів, на тлі виродження усталеної системи міжнародно-правового порядку зумовлюють появу нових загроз національній безпеці держави і відповідно політичній, як її підкатегорії. Наголошується, що сучасними дослідниками мало уваги приділено вивченню співвідношенню понять політичної безпеки, безпеки держави і загроз державній безпеці. З’ясовано, що в умовах появи нових глобалізаційних загроз держави стикаються зі зміною безпекового контексту і потребують перегляду стратегій забезпечення безпеки, оновлення дискурсу щодо політичної та національної безпеки
Конфліктологія в постмодерні: теоретичні проблеми та методологічні підходи
Get PDFThe problematization of the classical concepts in the postmodern philosophy has created some definite challenges that stipulate the development of the “Theory” in its interdisciplinary conceptual meanings and practical applications. The latter demands a certain “list” of the new notions and implies requirements for theorists to reflect the scientific diversity without reducing it to any kind of “theoretical unity”. For these reasons the purpose of this article is the conceptual reconstruction of the notion of the conflict in the specific postmodern context of its sociocultural, political and ethical meanings and senses. The methods of the research are mainly based on the principle of the anthropocentric paradigm, which stipulates the use of the interdisciplinary comparative-critical approaches and social construction methods in the general problematic field of postmodernism. While analysing conflict theories such schools of philosophy as existententialism, phenomenology and pragmatism are considered to be valid in the descriptions of both the actual conditions of the individual human existence and abstract human qualities. The practical aspects of this paper involve the empirical representation of the principles of the value and the sense in the problematic aspects of conflict resolution with the stress on the concepts of the discoursive communication. The obtained results allow to come to the conclusion that the most influential transformations are connected with such postmodern conflict problems as asymmetrical threats and unstable security architecture. The latter proves that the methodological approaches to conflictology should be evaluated from the point of presumably successful resolutions against the background of different spatial and temporal factors, which, in its turn, means creating new administrative modalities of conflict management. It should be stressed that in the context of the conflictological tendencies of the globalizing societies the special place should be occupied by the principles of K.- O. Apel’s discoursive ethics and M. M. Bakhtin’s doctrine of the “responsible dialogism”. Nowadays political approaches cannot be effective in the conflict resolutions without the classical ideals and the absolutes, without the impact of the Pathos, which means implied significance of the “relatively Utopian” ideas and their application in the conflict resolution, the potential possibilities of their realization in the conflict situations.Поскольку фундаментальные проблемы философии рассматриваются в постсовременной гуманитарной науке в русле междисциплинарной «Теории», в данной статье актуализируется проблема недостаточной разработанности концептуальной сферы проблемного поля «конфликта» как культурного, социального и политического феномена в аспектах динамики теоретических и прикладных исследований последних лет. Цель статьи – концептуальная реконструкция понятия конфликта в специфике его социокультурного, политического и нравственного содержания. Методы исследования базируются на структуре антропоцентрической парадигмы, что обуславливает использование методологических принципов междисциплинарного системно-компаративного анализа с сопутствующими приемами феноменологии и социального конструктивизма в общем постмодернистском поле философии. Практическое значение работы заключается в эмпирической репрезентации ценностно-смысловых принципов решения конфликта в проблематике различных сфер дискурсивной коммуникации. Полученные результаты исследования позволяют сделать вывод о том, что наиболее значительные трансформации в развитии конфликтологии как новой отрасли науки связаны с проблемами асимметрических угроз и нестабильной архитектурой безопасности при общем акценте на вопросах репрезентации и легитимации конфликта как концепта и феномена в его пространственно-временных измерениях. В границах отхода от непреодолимости конфликта классических бинарных оппозиций утверждается значение принципов дискурсивной этики К.-О. Апеля и доктрины «ответственного диалогизма» М. М. Бахтина. Отмечается особое место категории «поступка» как в рациональном, так и утопическом мышлении с последующим заключением о том, что «относительно» утопические идеи и идеалы разрешения конфликтов обладают потенциальной возможностью реализации.Оскільки фундаментальні проблеми філософії розглядаються в постсучасній гуманітарній науці в руслі міждисциплінарної «Теорії», у цій статті актуалізується проблема недостатньої розробленості концептуальної сфери проблемного поля «конфлікту» як культурного і політичного феномена в аспектах динаміки теоретичних і прикладних досліджень останніх років. Мета статті – концептуальна реконструкція поняття конфлікту в специфіці його соціокультурного, політичного і морального змісту. Методи дослідження базуються на структурі антропоцентричної парадигми, що зумовлює використання методологічних принципів системного компаративно-критичного та міждисциплінарного аналізу із супутніми прийомами феноменології та соціального конструктивізму в загальному полі філософії постмодернiзму. Практичне значення роботи полягає в емпіричній репрезентації ціннісно-смислових принципів вирішення конфлікту в проблематиці різних сфер дискурсивної комунікації. Отримані результати дослідження дозволяють зробити висновок про те, що найбільш значні трансформації в розвитку конфліктології як нової галузі науки пов'язані з проблемами асиметричних загроз і нестабільною архітектурою безпеки із загальним акцентом на питаннях репрезентації та легітимації конфлікту як концепту та феномена в його просторово-часових вимірах. У межах відходу від нездоланності конфлікту класичних бінарних опозицій стверджується значення принципів дискурсивної етики К.-О. Апеля і доктрини «відповідального діалогізма» М. М. Бахтіна. Відзначається особливе місце категорії «вчинку» як в раціональному, так і утопічному мисленні з подальшим висновком про те, що «відносно» утопічні ідеї та ідеали вирішення конфліктів мають потенційну можливість реалізації
Квазітрансцендентне і безпосередність ВИЩОГО стану свідомості
Get PDFThe aim of the research is to clarify and shed light on such concepts as "quasi-transcendent" and "immediacy" of the HIGHER state of consciousness as compensatory enlightenment. The author shows the importance and significance of the connection between the quasi-transcendent and the direct as characteristics of one particular phenomenon of human mental life, the HIGHER state of consciousness as a compensatory enlightenment. The immediacy of the other within man himself is considered, the other that regulates and purifies, which is reflected in the thoughts of postmodernists. The methodology of acquiring new knowledge is based on a comparative research method. Different human states and different understandings of the "quasi-transcendent" and "immediate" in religious-mystical culture and in the modern philosophy of postmodernism were considered. "Quasi-transcendence" and "immediacy of another" can be understood as another person who has a completely different worldview, completely different natural properties, and can be understood as a certain state of man. Depending on this, the research methodology should be different. The scientific novelty is that for the first time such a phenomenon of human nature as the HIGHER state of consciousness, its compensatory enlightenment is considered. Modern philosophy of postmodernism captures the recognition of a person's own other within himself, which can be an important subject of study. Quasi-transcendence and the immediacy of the other in postmodernism are understood differently. This is another person who has a completely different worldview, which can not be understood. But this is the HIGHEST state of consciousness of man himself, the state of his special "I", when all unnecessary actions stop. In postmodernism, this state is called differently. It is shown that postmodernism operates with an understanding of the categories of "quasi-transcendent and" and "immediacy of the other" not only as "another person", but also as a certain state of man, the state of the HIGHER. Conclusions. It has been found that the HIGHER state of consciousness is presented in postmodernism as the inner recognition of one's own other within oneself, can be understood as compensatory enlightenment, which is an integral phenomenon of human nature. A HIGHER state of consciousness ceases all unimportant activity. Because of this there is a process of purification from outdated, outdated thoughts and feelings. Purification is due to the fact that there are compensatory mechanisms of the psyche that are inherent in human nature, which are able to renew mental processes. The concepts of "quasi-transcendence" and "immediacy" look like properties-characteristics of the same state of consciousness.Метою дослідження є з’ясування і освітлення таких понять як «квазітрансцендентне» і «безпосередність» ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Автор вияв важливості і значимості зв’язку квазітрансцендентного і безпосереднього як характеристик одного конкретного явища психічного життя людини, ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Розглядається безпосередність іншого всередині самої людини, того іншого який регулює і очищує, що відображено в роздумах постмодерністів. Методологія отримання нових знань ґрунтується на компаративному методі дослідження. Розглядались різні стани людини і різне розуміння «квазітрансцендентного» і «безпосереднього» в релігійно-містичній культурі і в сучасній філософії постмодернізму. «Квазітрансцендентність» і «безпосередність іншого» можуть розумітися як інша людина яка має зовсім інший світогляд, зовсім інші природні властивості, а можуть розумітися як певний стан людини. В залежності від цього методологія дослідження повина бути різною. Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як ВИЩИЙ стан свідомості, її компенсаторне осяяння. Сучасна філософія постмодернізму фіксує визнання людиною власного іншого всередині себе, що може бути важливим предметом дослідження. Квазітрансцендентність і безпосередність іншого в постмодернізмі розуміються по-різному. Це і інша людина, яка має абсолютно інший світогляд, яку ніяк не зрозуміти. Але це і ВИЩИЙ стан свідомості самої людини, стан її особливого «я», коли зупиняються всі непотрібні дії. В постмодернізмі цей стан називають по-різному. Показано, що постмодернізм оперує розумінням категорій «квазітрансцендентного і» і «безпосередність іншого» не тільки як «інша людина», але і як певний стан людини, стан ВИЩОГО. Висновки. З’ясовано, що ВИЩИЙ стан свідомості представлений в постмодернізмі як внутрішне визнання людиною власного іншого всередині себе, може розумітися як компенсаторне осяяння, що є невід’ємним феноменом природи людини. ВИЩИЙ стан свідомості припиняє усіляку неважливу діяльність. Через це йде процес очищенння від застарілих, відживших своє думок і почуттів. Очищення йде в зв’язку з тим, що існують компенсаторні механізми психіки які притаманні самій природі людини, які здатні оновлювати психічні процеси. Поняття «квазітрансцендентність» і «безпосередність» виглядають як властивості-характеристики одного і того же стану свідомості.Метою дослідження є з’ясування і освітлення таких понять як «квазітрансцендентне» і «безпосередність» ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Автор вияв важливості і значимості зв’язку квазітрансцендентного і безпосереднього як характеристик одного конкретного явища психічного життя людини, ВИЩОГО стану свідомості як компенсаторного осяяння. Розглядається безпосередність іншого всередині самої людини, того іншого який регулює і очищує, що відображено в роздумах постмодерністів. Методологія отримання нових знань ґрунтується на компаративному методі дослідження. Розглядались різні стани людини і різне розуміння «квазітрансцендентного» і «безпосереднього» в релігійно-містичній культурі і в сучасній філософії постмодернізму. «Квазітрансцендентність» і «безпосередність іншого» можуть розумітися як інша людина яка має зовсім інший світогляд, зовсім інші природні властивості, а можуть розумітися як певний стан людини. В залежності від цього методологія дослідження повина бути різною. Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як ВИЩИЙ стан свідомості, її компенсаторне осяяння. Сучасна філософія постмодернізму фіксує визнання людиною власного іншого всередині себе, що може бути важливим предметом дослідження. Квазітрансцендентність і безпосередність іншого в постмодернізмі розуміються по-різному. Це і інша людина, яка має абсолютно інший світогляд, яку ніяк не зрозуміти. Але це і ВИЩИЙ стан свідомості самої людини, стан її особливого «я», коли зупиняються всі непотрібні дії. В постмодернізмі цей стан називають по-різному. Показано, що постмодернізм оперує розумінням категорій «квазітрансцендентного і» і «безпосередність іншого» не тільки як «інша людина», але і як певний стан людини, стан ВИЩОГО. Висновки. З’ясовано, що ВИЩИЙ стан свідомості представлений в постмодернізмі як внутрішне визнання людиною власного іншого всередині себе, може розумітися як компенсаторне осяяння, що є невід’ємним феноменом природи людини. ВИЩИЙ стан свідомості припиняє усіляку неважливу діяльність. Через це йде процес очищенння від застарілих, відживших своє думок і почуттів. Очищення йде в зв’язку з тим, що існують компенсаторні механізми психіки які притаманні самій природі людини, які здатні оновлювати психічні процеси. Поняття «квазітрансцендентність» і «безпосередність» виглядають як властивості-характеристики одного і того же стану свідомості
Філософська антропологія як методологія дослідження феномена людини-нотаріуса
Get PDFAny problem that really worries a person, society, certain of its structural formations, can be effectively solved if you choose an adequate research methodology. It should always be one that includes the history of the origin and development of the object under study in its influential interaction with man. There are no problems in nature itself, because it is not divided into subject-object interaction. Objects of nature interact with each other, because it is quite natural, because movement is a way of its existence. Problems arise when a person, as a subjective being, explores nature, and even more so himself and other people. It is difficult to be objective in cognition, because you need to consciously get rid of the influence of subjective ideas, so as not to transfer them to a natural object and not to transfer to other people their ideas about the essential dimensions of its existence.
It seems that the approach of philosophical anthropology to the study of human nature is such that, on the one hand, takes into account biological features in the evolution of living things, on the other, projects on man the main trends in the transition of natural objects from simple to complex structures. This process, according to the famous representative of philosophical anthropology E. Moren, is the transfer of «culture» of nature to human culture, able to combine the achievements of natural science with the ability to create a humanistic socio-cultural in its development society. This unity of man and nature is manifested in the primary type of worldview and methodological consciousness, which is mythology as a projection of its mental components on natural phenomena. The mythogenic concept of the origin and development of philosophy as a worldview and at the same time an objective methodology of cognition is the main one. In our time, it acquires special significance in the study of man as the main problem of philosophy. Including a person who has chosen the profession of a notary.Будь-яка проблема, яка насправді хвилює людину, суспільство, певні його структурні утворення, може бути ефективно вирішена, якщо обрана адекватна її змісту методологія дослідження. Нею завжди має бути така, яка включає в себе історію зародження й розвитку досліджуваного об’єкта в його впливовій взаємодії з людиною. У самої природи проблем немає, бо вона не розділена на суб’єкт-об’єктну взаємодію. Об’єкти природи взаємодіють між собою, бо це цілком природно, адже рух є способом її існування. Проблеми виникають, коли людина, будучи суб’єктивною істотою, досліджує природу, а тим більше саму себе та інших людей. Бути об’єктивним у пізнанні складно, адже потрібно свідомо позбуватись впливу суб’єктивних уявлень, аби не перенести їх на природний об’єкт та не переносити на інших людей свої уявлення про сутнісні виміри її буття.
Видається, що саме підхід філософської антропології до вивчення природи людини є таким, що, з одного боку, враховує біологічні особливості в еволюції живого, з іншого, проектує на людину основні тенденції в процесі переходу природних об’єктів від простих до складних структур. Цей процес, як вважає відомий представник філософської антропології Е. Морен, є перенесенням «культури» природи на культуру людини, здатної поєднати досягнення природознавства зі здатністю до створення гуманістичного соціокультурного у своєму розвитку суспільства. Така єдність людини і природи проявляється вже на первинному типі світоглядно-методологічної свідомості, яким є міфологія як проекція її душевних складових на природні явища. Міфогенна концепція походження й розвитку філософії як світогляду й водночас об’єктивної методології пізнання є головною. В наш час вона набуває особливого значення при дослідженні людини як головної проблеми філософії. В тому числі людини, яка обрала фах нотаріуса. Будь-яка проблема, яка насправді хвилює людину, суспільство, певні його структурні утворення, може бути ефективно вирішена, якщо обрана адекватна її змісту методологія дослідження. Нею завжди має бути така, яка включає в себе історію зародження й розвитку досліджуваного об’єкта в його впливовій взаємодії з людиною. У самої природи проблем немає, бо вона не розділена на суб’єкт-об’єктну взаємодію. Об’єкти природи взаємодіють між собою, бо це цілком природно, адже рух є способом її існування. Проблеми виникають, коли людина, будучи суб’єктивною істотою, досліджує природу, а тим більше саму себе та інших людей. Бути об’єктивним у пізнанні складно, адже потрібно свідомо позбуватись впливу суб’єктивних уявлень, аби не перенести їх на природний об’єкт та не переносити на інших людей свої уявлення про сутнісні виміри її буття.
Видається, що саме підхід філософської антропології до вивчення природи людини є таким, що, з одного боку, враховує біологічні особливості в еволюції живого, з іншого, проектує на людину основні тенденції в процесі переходу природних об’єктів від простих до складних структур. Цей процес, як вважає відомий представник філософської антропології Е. Морен, є перенесенням «культури» природи на культуру людини, здатної поєднати досягнення природознавства зі здатністю до створення гуманістичного соціокультурного у своєму розвитку суспільства. Така єдність людини і природи проявляється вже на первинному типі світоглядно-методологічної свідомості, яким є міфологія як проекція її душевних складових на природні явища. Міфогенна концепція походження й розвитку філософії як світогляду й водночас об’єктивної методології пізнання є головною. В наш час вона набуває особливого значення при дослідженні людини як головної проблеми філософії. В тому числі людини, яка обрала фах нотаріуса. 
Управління системою національної безпеки в умовах воєнно-політичного конфлікту
Get PDFThe beginning of the XXI century is characterized by a deep crisis of the system of international collective security, among a set of factors caused by the intensification of military-political conflicts of a new type, to identify which use the term "hybrid conflict". The peculiarity of these conflicts is the priority of the use of opponents of a wide range of non-military means of influence - economic, informational, environmental, social, political and others. Ukraine faces the most serious security challenge in all its years of independence and is a party to external aggression. The study reveals the features of theoretical and practical aspects of the formation of the system of national security and effective management in the context of military-political conflict. Comprehensive study of these issues in the field of public policy management to ensure national security. The state and development of the national security system are systematically and in detail analyzed, taking into account the international experience and perspectives of European and Euro-Atlantic choice of Ukraine.
It is established that the main purpose of managing the national security system is to integrate the efforts of the individual, society and the state to realize national interests. The concept of "national security" in the context of managing this process is clarified; outlines the use of the term "national security system" through the dialectical unity of the components of this system (man-society-state) in space and time. The most important aspects of the management of the national security system in the context of military-political conflicts are highlighted.
The regularities of military-political conflict development in the context of "hybrid" character are characterized. The authors note that one of the main components of the military-political conflict on the territory of Ukraine is the violation of the system of public administration, disorganization of all authorities in order to create complete disorder and despair of the population. Початок XXI століття характеризується глибинною кризою системи міжнародної колективної безпеки, серед сукупності чинників викликаною активізацією воєнно-політичних конфліктів нового типу, для ідентифікації яких використовують термін «гібридний конфлікт». Особливістю цих конфліктів є пріоритет використання супротивниками широкого спектру невійськових способів впливу – економічних, інформаційних, екологічних, соціальних, політичних та інших. Україна протистоїть найсерйознішому безпековому виклику за всі роки своєї незалежності та є стороною, що зазнала зовнішньої агресії. В дослідженні виявлено особливості теоретичних та практичних аспектів формування системи національної безпеки та ефективного менеджменту в умовах воєнно-політичного конфлікту. Комплексне дослідження проблематики у сфері управління державною політикою щодо забезпечення національної безпеки. Системно і детально проаналізовано стан і розвиток системи національної безпеки з врахуванням міжнародного досвіду і перспектив європейського та євроатлантичного вибору України.
Встановлено, що головною метою управління системою національної безпеки є інтеграція зусиль особи, суспільства, держави для реалізації національних інтересів. З’ясовано поняття «національної безпеки» в контексті управління цим процсом; окреслено використання терміну «система національної безпеки» через діалектичну єдність складових цієї системи (людина-суспільство-держава) в просторі та часі. Виокремлено найбільш важливі аспекти управління системою національної безпеки в умовах воєнно політичних конфліктів.
Охарактеризовано закономірності розгортання воєнно-політичного конфлікту в контексті «гібридного» характеру. Авторками зауважено, що одним із основних компонентів воєнно-політичного конфлікту на території України є порушення системи державного управління, дезорганізація діяльності усіх органів влади з метою створення повного безладу та зневіри населення. Початок XXI століття характеризується глибинною кризою системи міжнародної колективної безпеки, серед сукупності чинників викликаною активізацією воєнно-політичних конфліктів нового типу, для ідентифікації яких використовують термін «гібридний конфлікт». Особливістю цих конфліктів є пріоритет використання супротивниками широкого спектру невійськових способів впливу – економічних, інформаційних, екологічних, соціальних, політичних та інших. Україна протистоїть найсерйознішому безпековому виклику за всі роки своєї незалежності та є стороною, що зазнала зовнішньої агресії. В дослідженні виявлено особливості теоретичних та практичних аспектів формування системи національної безпеки та ефективного менеджменту в умовах воєнно-політичного конфлікту. Комплексне дослідження проблематики у сфері управління державною політикою щодо забезпечення національної безпеки. Системно і детально проаналізовано стан і розвиток системи національної безпеки з врахуванням міжнародного досвіду і перспектив європейського та євроатлантичного вибору України.
Встановлено, що головною метою управління системою національної безпеки є інтеграція зусиль особи, суспільства, держави для реалізації національних інтересів. З’ясовано поняття «національної безпеки» в контексті управління цим процсом; окреслено використання терміну «система національної безпеки» через діалектичну єдність складових цієї системи (людина-суспільство-держава) в просторі та часі. Виокремлено найбільш важливі аспекти управління системою національної безпеки в умовах воєнно політичних конфліктів.
Охарактеризовано закономірності розгортання воєнно-політичного конфлікту в контексті «гібридного» характеру. Авторками зауважено, що одним із основних компонентів воєнно-політичного конфлікту на території України є порушення системи державного управління, дезорганізація діяльності усіх органів влади з метою створення повного безладу та зневіри населення. 
Соціальні практики неформальної зайнятості населення: концептуалізація поняття
Get PDFThe article deals with examination of the process of formation and development of the concept informal employment, that originated in the 1970s in poor regions of the Third World countries, which has acquired the status of the universal subject matter of the research. We have noted the compensatory component of informal employment (reduction of social tension as a result of joblessness), the initial socialization (the first workplace), the differential character of employment; the function of internal competition and search for the ways of survival under the conditions of a transition society. It is displayed that none of the schools takes immaterial profit and social aspects of informal employment functioning into account. The purpose of the article is to present a social conditions, informal employment practices are likely to arise and spread to satisfy the needs of a family or a community, without expecting to gain direct material income. It is revealed that employment should not be considered as a workplace solely, but mostly as a place for reciprocity and exchange, which is based on social capital, that has the character of verbal contracts. The activity that brings material or immaterial income and profit but not the official status of the employment is determinant in this case. It is mentioned that informal social employment practices are based on heritage, they are more inertial and stable. It is them that are located at the crossroads of sociocultural and institutional outlines, reflecting certain values and norms of a society. It is indicated that a simple dichotomic classification by the principle “formal — informal” employment simplifies the situation excessively. We are of the opinion that the employment market can be described due to the continuum of workplaces, workers are able to move inside the formal as well as the informal sector depending on conditions. It is singled out that the behaviour of the majority of population, that forms real practices is defined by traditions on the one hand, and on the other hand, by dissemination of new ways of social activity, located beyond the generated formal legal space. The issue is the mass-scale spread of informal employment practices.В статье представлена социологическая концептуализация социальных практик неформальной занятости населения. Отмечено, компенсационный компонент неформальной занятости (уменьшение социальной напряженности в условиях безработицы), начальную социализацию (первое рабочее место), дифференцированный характер занятости, функцию внутренней конкуренции и поиск путей выживания в условиях переходного общества. Показано, что научные подходы не учитывает нематериальную прибыль и социальные аспекты функционирования неформальной занятости. Целью статьи является представление социологической концепции социальных практик неформальной занятости населения. Обращено внимание, что занятость не следует рассматривать исключительно как рабочее место, а в основном как место для взаимности и обмена, основанное на социальном капитале, который имеет характер устных договоренностей. Доказано, что неформальные правила могут быть расширением, продолжением, дополнением формальных правил, поскольку последние определяют выбор альтернатив без учета обстоятельств той или разовой сделки. Определены последствия распространения неформальной занятости, в качестве вынужденной формы адаптации населения в условиях неблагоприятной социально-экономической ситуации. Доказано, что сфера занятости сегодня осуществляется с помощью как формальных, так и неформальных практик деятельности. Границы между ними достаточно размытыми: рабочие дрейфуют в рыночном пространстве. Исследования неформальной занятости сталкивается с проблемами: от точности в определении феномена и выбора адекватных методик интерпретации полученных результатов. В ряде сфер общественной жизни неформальные практики занятости расширяются, приобретают различные формы, закрепляясь в массовом опыте социального взаимодействия. В итоге они нередко становятся органической частью новых общественных институтов, определяя их «мутацию», перерождение сравнению с легальными зарубежными образцами развития рыночной экономики. Доказано, что неформальные практики - это деятельность актеров в рамках сложившихся в обществе формальных институтов для создания необходимых условий своего существования и развития. Вообще неформальная занятость из-за своей массовости следует рассматривать как альтернативный вариант хозяйствования, который обладает рядом своих характеристик и качеств.В статті представлено соціологічну концептуалізацію соціальних практик неформальної зайнятості населення. Відзначено, компенсаційний компонент неформальної зайнятості (зменшення соціальної напруги в умовах безробіття), початкову соціалізацію (перше робоче місце), диференційований характер зайнятості, функцію внутрішньої конкуренції та пошук шляхів виживання в умовах перехідного суспільства. Показано, що жодний підхід не бере до уваги нематеріальний прибуток та соціальні аспекти функціонування неформальної зайнятості. Метою статті є представлення соціологічної концепції соціальних практик неформальної зайнятості населення. Звернуто увагу, що зайнятість не слід розглядати виключно як робоче місце, а здебільшого як місце для взаємності та обміну, яке базується на соціальному капіталі, що має характер усних домовленостей. Досліджено, що неформальні правила можуть бути розширенням, продовженням, доповненням формальних правил, оскільки останні визначають вибір альтернатив без урахування обставин тієї чи тієї разової угоди. Визначено наслідки поширення неформальної зайнятості в якості вимушеної форми адаптації населення в умовах несприятливої соціально-економічної ситуації. Доведено, що сфера зайнятості сьогодні здійснюється за допомогою як формальних, так і неформальних практик діяльності. Кордони між ними є досить розмитими: робітники дрейфують у ринковому просторі. Дослідження неформальної зайнятості стикається з багатьма проблемами: від точності у визначенні феномену і вибору адекватних методик до інтерпретації отриманих результатів. Відзначається, що неформальні практики зайнятості формуються спадково, вона є більш інерційною та стабільною. Саме тому знаходяться на перехресті соціокультурних та інституційних умов, відображаючи певні цінності та норми суспільства. Досліджено, що неформальні практики – це діяльність акторів у рамках сформованих у суспільстві формальних інститутів для створення необхідних умов свого існування і розвитку. Взагалі, неформальну зайнятість через її масовість варто розглядати як альтернативний варіант господарювання, що володіє рядом своїх характеристик і якостей
Конспірологічні теорії пандемії Сovid-19: соціальні фактори виникнення та поширення
Get PDFThe aim of the article is to determine the reasons for the spread of existing conspiracy theories about the coronavirus COVID-19 in society.
Relevance. The social role of COVID-19 in transforming modern day-to-day human practices has been highlighted by many sociologists in recent scientific publications. At the same time, notably little attention has been paid to the study of the problems of global social processes caused by COVID-19. The issue of social factors in the emergence and spread of conspiracy theories that grew up on the foundation of pandemic conditions, now remains open and poorly understood. On the one hand, this is due to the specificity of sociological knowledge about conspiracy theory, on the other hand, it is connected with the comparative novelty of the object under study, which makes it difficult to analyze thoroughly the principle of the functioning of conspiracy theories in social space.
Results. This article is intended to outline certain prospects for future in-depth sociological analysis' social effects and consequences of the pandemic, focusing on the issues of social perception of the pandemic and the social barriers to combating it. The authors' position that conspiracy theories are a social phenomenon, which, in turn, functions according to social laws has been argued in the article. The results of the article are the identification of hypothetical social factors in the emergence and spread of conspiracy theories, as well as testing the validity of the assumption that the spread of conspiracy theories directly affects the spread of coronavirus.
The author's concept of conspiracy theories has been suggested and developed using the theories of social space by A. Lefebvre and P. Bourdieu.
Conclusion. The authors have come to the conclusion that it is impossible to analyze conspiracy theories in isolation from the socio-cultural and socio-historical context. Based on the developed concept and the results of public sociological research, the authors have proposed a set of hypothetical factors for the spread of pandemic conspiracy theories, the empirical verification of which is the main prospect for further research.Целью статьи является определение причин распространения в обществе теорий заговора о коронавирусе COVID-19.
Актуальность. Воздействие COVID-19 на трансформацию современных повседневных практик отмечается множеством социологов. При этом, исследованию проблематики глобальных общественных процессов, вызванных пандемией COVID-19, уделяется мало внимания. В частности, вопрос социальных факторов возникновения и распространения конспирологических теорий, развившихся на фундаменте пандемических условий, остаётся открытым. С одной стороны, это обусловлено специфичностью теорий заговора как предмета потенциального социологического изучения, с другой стороны, сравнительной новизной исследуемого объекта, что затрудняет возможность тщательного анализа особенностей развития и механизмов функционирования теорий заговора в социальном пространстве.
Результаты. В статье авторы намечают перспективы углубленного социологического анализа социальных эффектов и последствий пандемии, сосредотачиваясь на проблематике социального восприятия пандемии и социальных барьеров борьбы с ней. Исследуется необходимость рассмотрения теорий заговора как социального явления, а не просто причудливой аберрации массового сознания (явления, которое функционирует по социальным законам). Результатом исследования является выделение гипотетических социальных факторов возникновения и распространения конспирологических теорий, а также, проверка обоснованности предположения о том, что распространение теорий заговора непосредственно влияет на распространение коронавируса. Предлагается авторская концепция конспирологических теорий, разработанная с использованием теорий социального пространства А. Лефевра и П. Бурдье.
Выводы. Авторы приходят к выводу о невозможности анализа конспирологических теорий в отрыве от социокультурного и социально-исторического контекста. Опираясь на выработанную концепцию и результаты публичных социологических исследований, авторы предлагают набор гипотетических факторов распространения теорий заговора о пандемии, эмпирическая проверка которого составляет главную перспективу дальнейших исследований.Метою статті є визначення причин поширення в суспільстві теорій змови про коронавіруси COVID-19.
Актуальність. Вплив COVID-19 на трансформацію сучасних повсякденних практик відзначається великою кількістю соціологів. При цьому, дослідження проблематики глобальних суспільних процесів, викликаних пандемією COVID-19, приділяється мало уваги. Зокрема, питання соціальних чинників виникнення і поширення конспірологічних теорій, які розвинулися на фундаменті пандемічний умов, залишається відкритим. З одного боку, це обумовлено специфікою теорій змови як предмета потенційного соціологічного вивчення, з іншого боку, порівняльної новизною досліджуваного об'єкта, що ускладнює можливість ретельного аналізу особливостей розвитку та механізмів функціонування теорій змови в соціальному просторі.
Результати. У статті автори намічають перспективи поглибленого соціологічного аналізу соціальних ефектів і наслідків пандемії, зосереджуючись на проблематиці соціального сприйняття пандемії і соціальних бар'єрів боротьби з нею. Досліджується необхідність розгляду теорій змови як соціального явища, а не просто химерної аберації масової свідомості (явища, яке функціонує за соціальними законами). Результатом дослідження є виділення гіпотетичних соціальних чинників виникнення і поширення конспірологічних теорій, а також, перевірка обґрунтованості припущення про те, що поширення теорій змови безпосередньо впливає на поширення коронавируса.
Пропонується авторська концепція конспірологічних теорій, розроблена з використанням теорій соціального простору А. Лефевра і П. Бурдьє.
Висновки. Автори приходять до висновку про неможливість аналізу конспірологічних теорій у відриві від соціокультурного і соціально-історичного контексту. Спираючись на вироблену концепцію і результати публічних соціологічних досліджень, автори пропонують набір гіпотетичних чинників поширення теорій змови про пандемію, емпірична перевірка якого становить головну перспективу подальших досліджень
Український екзистенціалізм: поміж філософією та літературою
Get PDFThis work is devoted to the study of the peculiarities of the implementation of the ideas of existentialism in line with the Ukrainian philosophical and literary heritage. The purpose of the study is to substantiate the phenomenon of Ukrainian existentialism, to demonstrate the syncretic unity of philosophical and literary aspects. The authors defend the position that within the framework of Ukrainian existentialism the ideas that arise and develop in the bosom of the European philosophical tradition receive refractions. Analyzing the creative heritage of Lesya Ukrainka, T. Shevchenko, M. Kotsiubynsky, I. Bagryany and V. Pidmohylny, the researchers state the following.
Lesya Ukrainka and Taras Shevchenko embody the brightest representatives of the philosophy of tragedy, their search tends to existentialism, with a focus on the inner essence of man. In his turn, M. Kotsiubynsky demonstrates a special way of presenting the existential crisis, which is based on the mental ground. In the work «Intermezzo» it becomes possible to overcome the state of anxiety through unity with nature, through filling yourself with its power and beauty. The protagonist of the novel «The City» by V. Pidmohylny embodies the brightest features of French existentialism, such as the absurdity of life, criticism of reality, attempts to free the mind, escape from the absurd, dilemmas in existential crisis situations. At the same time, I. Bagryany’s existential views, based on the Ukrainian mental ground, are revealed in the national character of the protagonist of the work «Tiger Trappers», in his positive attitude to life in the most difficult, seemingly hopeless life situations. Based on the analysis, we can speak about the following. Ukrainian existentialism is a phenomenon that has absorbed the established mental traits of Ukrainians, associated with the symbolism of life, with an appeal to the «inner Ukrainian man», cordocentrism and introvertism. The authors of the article are sure that we can now talk about the legitimacy of the interpretation of Ukrainian existentialism as a phenomenon of philosophical and literary heritage.Дослідженню особливостей реалізації ідей екзистенціалізму в руслі української філософської та літературної спадщини присвячена ця робота. Мета дослідження - обґрунтувати явище українського екзистенціалізму, продемонструвати синкретичну єдність філософського та літературного аспектів. Автори обстоюють позицію про те, що в межах українського екзистенціалізму отримують переломлення ідеї, що виникають та розвиваються в лоні європейської філософської традиції. Проводячи аналіз творчого спадку Лесі Українки, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Багряного та В. Підмогильного, дослідники констатують наступне.
Леся Українка та Тарас Шевченко уособлюють в собі найяскравіших представників філософії трагедії, їх пошуки тяжіють до екзистенціалізму, з орієнтиром на внутрішню сутність людини. У свою чергу М. Коцюбинський демонструє особливий, що базується на ментальному ґрунті, спосіб представлення екзистенційної кризи. Подолання стану тривоги у творі «Intermezzo» стає можливим через єднання з природою, через наповнення себе її силою та красою. Головний герой роману «Місто» В. Підмогильного, уособлює найяскравіші риси французького екзистенціалізму, такі як: абсурдність буття, критика дійсності, намагання звільнити розум, втекти від абсурду, дилеми в екзистенційних кризових ситуаціях. Водночас екзистенціальні погляди І. Багряного, базуючись на українському ментальному ґрунті, розкриваються у національному характері головного герою твору «Тигролови», в його позитивній установці на життя у найскладніших, здавалося б, безвихідних життєвих ситуаціях. На основі проведеного аналізу можна вести мову про наступне. Український екзистенціалізм – це те явище, яке увібрало в себе усталені ментальні риси українців, пов’язане з символізмом життя, з апеляцією до «внутрішньої української людини», кордоцентричності та інтровертизму. Автори статті певні, що наразі можна вести мову про правомірність інтерпретації українського екзистенціалізму як явища філософсько-літературної спадщини.Дослідженню особливостей реалізації ідей екзистенціалізму в руслі української філософської та літературної спадщини присвячена ця робота. Мета дослідження - обґрунтувати явище українського екзистенціалізму, продемонструвати синкретичну єдність філософського та літературного аспектів. Автори обстоюють позицію про те, що в межах українського екзистенціалізму отримують переломлення ідеї, що виникають та розвиваються в лоні європейської філософської традиції. Проводячи аналіз творчого спадку Лесі Українки, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Багряного та В. Підмогильного, дослідники констатують наступне.
Леся Українка та Тарас Шевченко уособлюють в собі найяскравіших представників філософії трагедії, їх пошуки тяжіють до екзистенціалізму, з орієнтиром на внутрішню сутність людини. У свою чергу М. Коцюбинський демонструє особливий, що базується на ментальному ґрунті, спосіб представлення екзистенційної кризи. Подолання стану тривоги у творі «Intermezzo» стає можливим через єднання з природою, через наповнення себе її силою та красою. Головний герой роману «Місто» В. Підмогильного, уособлює найяскравіші риси французького екзистенціалізму, такі як: абсурдність буття, критика дійсності, намагання звільнити розум, втекти від абсурду, дилеми в екзистенційних кризових ситуаціях. Водночас екзистенціальні погляди І. Багряного, базуючись на українському ментальному ґрунті, розкриваються у національному характері головного герою твору «Тигролови», в його позитивній установці на життя у найскладніших, здавалося б, безвихідних життєвих ситуаціях. На основі проведеного аналізу можна вести мову про наступне. Український екзистенціалізм – це те явище, яке увібрало в себе усталені ментальні риси українців, пов’язане з символізмом життя, з апеляцією до «внутрішньої української людини», кордоцентричності та інтровертизму. Автори статті певні, що наразі можна вести мову про правомірність інтерпретації українського екзистенціалізму як явища філософсько-літературної спадщини
Вплив стратегій соціально-культурної інтеграції на життєвої діяльності мігрантів
Get PDFThe features of the integration of Azerbaijani immigrants into a single European socio-cultural space have been discussed in the article. Strategies for the integration of immigrants into the external socio-cultural environment have been described and the issues of socio-cultural acceptance of Azerbaijani immigrants in Europe have been studied from a scientific and theoretical point of view by examining their pros and cons.
The issues of adaptation, acculturation, separation, marginalization and transnationalism have been studied. It has been noted by the author that the active part of Azerbaijani immigrants in Europe is mainly people who have received higher education in the country of origin or in the country of their arrival, who plan to build a career in the society they come, who join socio- cultural processes, try to become a part of society that accepts local cultural values. At the same time, it has been noted in the article that young immigrants also participate in the acculturation process and the reasons for this have been investigated. The author has noted that immigrant Azerbaijanis prefer to contact or establish business with either Turks or Iranian Azerbaijanis or Eastern Europeans as it is more convenient for the middle and older generation to communicate with Turks in Turkish and with Eastern Europeans through Russian.
In the article observations of Azerbaijani immigrants in Berlin, Germany, from December 2017 to January 2018, as well as interviews with immigrants belonging to different social groups allow to say that first-generation immigrants almost do not have or are very weak in relations with local society, society institutions and their activity in the socio-cultural process is low.
The features and effects of transnationalism among Azerbaijanis living in Europe has also been examined in the article. It has been noted that transmigration is widespread among Azerbaijani immigrants living in Europe. The dual life of Azerbaijani immigrants as a transmigrant continues to grow. Although European Azerbaijanis already live in European countries, they have extensive ties with Azerbaijan and some even continue their working lives in both Europe and Azerbaijan. These immigrants are engaged in both business and other fields in the country of origin, acquire property in the country of origin, open offices and lead an active socio-cultural life in both the sending and receiving societies. It has been shown in the article that Azerbaijani immigrants are trying to connect the future of both themselves and their children with the country of origin, and those who have economic opportunities take more advantage of this opportunity.В статті розглянуто особливості інтеграції азербайджанських іммігрантів в єдиний європейський соціокультурний простір. Описуються стратегії інтеграції іммігрантів в зовнішнє соціокультурне середовище, а питання соціокультурного прийняття азербайджанських іммігрантів в Європі вивчаються з наукової і теоретичної точки зору шляхом вивчення їхніх плюсів і мінусів.
У статті досліджуються питання адаптації, акультурації, сепарації, маргіналізації, транснаціоналізму. Автор зазначає, що активна частина азербайджанських іммігрантів в Європі - це значною мірою люди, які отримали вищу освіту в країні походження або в країні прибуття, які планують побудувати кар'єру в суспільстві, до якого вони приїхали, які долучаються до соціокультурного середовища і намагаються стати частиною суспільства, яке сприймає місцеві культурні цінності. У той же час у статті зазначається, що молоді іммігранти також беруть участь в процесі акультурації і досліджуються причини цього. Автор зазначає, що іммігранти- азербайджанці воліють контактувати та вести справи або з турками, або з іранськими азербайджанцями, або з східноєвропейцями, тому що середньому і старшому поколінню зручніше спілкуватися з турками турецькою, а з східноєвропейцями - російською мовами.
В статті розглянуто особливості інтеграції азербайджанських іммігрантів в єдиний європейський соціокультурний простір. Описуються стратегії інтеграції іммігрантів в зовнішнє соціокультурне середовище, а питання соціокультурного прийняття азербайджанських іммігрантів в Європі вивчаються з наукової і теоретичної точки зору шляхом вивчення їхніх плюсів і мінусів.
У статті досліджуються питання адаптації, акультурації, сепарації, маргіналізації, транснаціоналізму. Автор зазначає, що активна частина азербайджанських іммігрантів в Європі - це значною мірою люди, які отримали вищу освіту в країні походження або в країні прибуття, які планують побудувати кар'єру в суспільстві, до якого вони приїхали, які долучаються до соціокультурного середовища і намагаються стати частиною суспільства, яке сприймає місцеві культурні цінності. У той же час у статті зазначається, що молоді іммігранти також беруть участь в процесі акультурації і досліджуються причини цього. Автор зазначає, що іммігранти- азербайджанці воліють контактувати та вести справи або з турками, або з іранськими азербайджанцями, або з східноєвропейцями, тому що середньому і старшому поколінню зручніше спілкуватися з турками турецькою, а з східноєвропейцями - російською мовами.В статті розглянуто особливості інтеграції азербайджанських іммігрантів в єдиний європейський соціокультурний простір. Описуються стратегії інтеграції іммігрантів в зовнішнє соціокультурне середовище, а питання соціокультурного прийняття азербайджанських іммігрантів в Європі вивчаються з наукової і теоретичної точки зору шляхом вивчення їхніх плюсів і мінусів.
У статті досліджуються питання адаптації, акультурації, сепарації, маргіналізації, транснаціоналізму. Автор зазначає, що активна частина азербайджанських іммігрантів в Європі - це значною мірою люди, які отримали вищу освіту в країні походження або в країні прибуття, які планують побудувати кар'єру в суспільстві, до якого вони приїхали, які долучаються до соціокультурного середовища і намагаються стати частиною суспільства, яке сприймає місцеві культурні цінності. У той же час у статті зазначається, що молоді іммігранти також беруть участь в процесі акультурації і досліджуються причини цього. Автор зазначає, що іммігранти- азербайджанці воліють контактувати та вести справи або з турками, або з іранськими азербайджанцями, або з східноєвропейцями, тому що середньому і старшому поколінню зручніше спілкуватися з турками турецькою, а з східноєвропейцями - російською мовами.
В статті розглянуто особливості інтеграції азербайджанських іммігрантів в єдиний європейський соціокультурний простір. Описуються стратегії інтеграції іммігрантів в зовнішнє соціокультурне середовище, а питання соціокультурного прийняття азербайджанських іммігрантів в Європі вивчаються з наукової і теоретичної точки зору шляхом вивчення їхніх плюсів і мінусів.
У статті досліджуються питання адаптації, акультурації, сепарації, маргіналізації, транснаціоналізму. Автор зазначає, що активна частина азербайджанських іммігрантів в Європі - це значною мірою люди, які отримали вищу освіту в країні походження або в країні прибуття, які планують побудувати кар'єру в суспільстві, до якого вони приїхали, які долучаються до соціокультурного середовища і намагаються стати частиною суспільства, яке сприймає місцеві культурні цінності. У той же час у статті зазначається, що молоді іммігранти також беруть участь в процесі акультурації і досліджуються причини цього. Автор зазначає, що іммігранти- азербайджанці воліють контактувати та вести справи або з турками, або з іранськими азербайджанцями, або з східноєвропейцями, тому що середньому і старшому поколінню зручніше спілкуватися з турками турецькою, а з східноєвропейцями - російською мовами
Проблема взаємодії дітей молодшого шкільного віку з батьками в процесі дистанційного навчання під час пандемії COVID-19
Get PDFAim. The attempt to identify specific features of parent-child interaction in the distance learning situation, required in the context of the restrictive measures associated with the Covid-19 pandemic, has been made.
Topicality. Quarantine is characterized by a situation of exacerbation of stress, psychological tension and growing crisis in several key areas of society. One of the most acute problems that needs further study is the situation of interaction between parents and children in the process of distance learning. In our opinion, the reaction of a child during difficult situations related to distance learning requires a more thorough sociological analysis. It is quite typical and the study of behavioral responses will help to track the microsocial components of stressful, difficult situations for families and children. A more detailed analysis of such situations in child-parent interaction may be of practical importance. Results. The study was conducted in January 2021 during the second nationwide lockdown in Ukraine related to the pandemic caused by the Sars Cov-2 Covid-19 virus. Sampling Method - Respondent-Driven Sampling (RDS). Primary respondents who were recruited by representatives of educational institutions - primary school teachers (7 people) and parents of primary school students (6 people) - chairmen of parent committees, who answered the questions and asked the parents of the class to answer the questionnaire, i.e., at the same time acted as recruiters. Secondary respondents - survey participants, parents of primary school children. The study was conducted using Google Forms. To form a sample, the questionnaire was posted on the pages of the social network “Facebook” and in groups of parents of junior classes “Viber” with a request from the recruiters. It should be noted that parents from the city were more willing to answer the questions than respondents from the village, who treated this method of the survey with distrust and apprehension. Although the questionnaire was anonymous, as was noted many times, as well as emphasizing purely scientific interest in the problem, some were afraid to be identified. The questionnaire consisted of three blocks of questions: socio-demographic block, violence and aggression of parents towards children, parents' impressions of distance learning at school. Data were processed using SPSS Statistics 22. Descriptive statistics (mean, standard deviation) have been analyzed by the authors. Pearson's correlation analysis method has been used for statistical analysis too.
According to the results of our study, the vast majority of both parents and children evaluate distance learning negatively and extremely negatively, and a correlation has been found between them. Despite the extremely negative assessment of the distance learning process by both parents and children, most respondents noted that relations with children have not changed, but 10.8% indicated that they have deteriorated. According to our study, during distance learning of the second lockdown, 60% of parents showed verbal aggression towards their children and 10.4% used physical violence.
Conclusions. It has been found that most children in difficult situations during distance learning ask for a break to rest. It has been established that parents in difficult situations during distance learning mostly support the child. We found a connection between the use of physical violence by parents, shouting, criticism of children during distance learning with similar behaviors before the introduction of quarantine. Verbal aggression is more associated with children's behavior and changes in child-parent relationships, as it is more commonly used.Мета. В статті зроблено спробу виявити специфічні риси взаємодії батьків і дітей у ситуації дистанційного навчання, необхідного в умовах обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією Covid-19.
Актуальність. Карантин характеризується ситуацією загострення стресу, психологічної напруги та наростанні кризи за кількома ключовими напрямками функціонування суспільства. Однією із найгостріших проблем, яка потребує додаткового вивчення, виступає ситуація взаємодії між батьками та дітьми в процесі дистанційного навчання. Реакція дітей і батьків у складних ситуаціях, пов’язаних із дистанційним навчанням, на нашу думку, потребує більш ретельного соціологічного аналізу. Вивчення поведінкових реакцій допоможе відслідкувати мікросоціальні компоненти стресових, складних для сім’ї ситуацій. Більш детальний аналіз дитячо-батьківської взаємодії у складних, стресових ситуаціях та ідентифікація насильства може стати основою для планування превентивних стратегій щодо насильства у сім’ї.
Результати. Дослідження проводилося у січні 2021 року під час другого загальнодержавного локдауну в Україні, пов’язаного з пандемією, спричиненою вірусом Sars Cov-2 Covid-19 з використанням Google Forms. У нашому дослідженні використано метод вибірки керованої респондентами (RDS). Первинні респонденти, рекрутинг яких здійснювався представниками закладів освіти – вчителі початкових класів (7 чол.) та батьки учнів початкових класів – голови батьківських комітетів (6 чол.). Останні виступали як респондентами, так і рекрутерами. Вторинні респонденти – учасники опитування, батьки дітей початкових класів. Анкета складалася із трьох блоків питань: соціально-демографічний блок, насильство та агресія батьків по відношенню до дітей, враження батьків від дистанційного навчання в школі. Дані оброблено за допомогою програми SPSS Statistics 22. Для статистичного аналізу використовувався метод кореляційного аналізу Пірсона. За результатами нашого дослідження, переважна більшість як батьків, так і дітей оцінюють дистанційне навчання негативно та вкрай негативно, причому між ними виявлено корелятивний зв'язок. Попри вкрай негативну оцінку процесу дистанційного навчання як батьками так і дітьми, більшість респондентів відмітила, що відносини з дітьми не змінилися, проте 10,8% вказали, що погіршилися. За результатами нашого дослідження, під час дистанційного навчання в період другого локдауну 60% батьків проявляли по відношенні до дітей вербальну агресію і 10,4% застосовували фізичне насильство.
Висновки. З’ясовано, що більшість дітей у складних ситуаціях під час дистанційного навчання просить паузу, щоб відпочити. Встановлено, що батьки у складних ситуаціях під час дистанційного навчання переважно підтримують дитину. Нами виявлено зв'язок між застосуванням батьками фізичного насильства, криків, критики по відношенні до дітей під час дистанційного навчання з аналогічними поведінковими проявами до введення карантину. Вербальна агресія більшою мірою пов’язана із поведінкою дітей та змінами у дитячо-батьківських відносинах, так як вона частіше застосовується. Мета. В статті зроблено спробу виявити специфічні риси взаємодії батьків і дітей у ситуації дистанційного навчання, необхідного в умовах обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією Covid-19.
Актуальність. Карантин характеризується ситуацією загострення стресу, психологічної напруги та наростанні кризи за кількома ключовими напрямками функціонування суспільства. Однією із найгостріших проблем, яка потребує додаткового вивчення, виступає ситуація взаємодії між батьками та дітьми в процесі дистанційного навчання. Реакція дітей і батьків у складних ситуаціях, пов’язаних із дистанційним навчанням, на нашу думку, потребує більш ретельного соціологічного аналізу. Вивчення поведінкових реакцій допоможе відслідкувати мікросоціальні компоненти стресових, складних для сім’ї ситуацій. Більш детальний аналіз дитячо-батьківської взаємодії у складних, стресових ситуаціях та ідентифікація насильства може стати основою для планування превентивних стратегій щодо насильства у сім’ї.
Результати. Дослідження проводилося у січні 2021 року під час другого загальнодержавного локдауну в Україні, пов’язаного з пандемією, спричиненою вірусом Sars Cov-2 Covid-19 з використанням Google Forms. У нашому дослідженні використано метод вибірки керованої респондентами (RDS). Первинні респонденти, рекрутинг яких здійснювався представниками закладів освіти – вчителі початкових класів (7 чол.) та батьки учнів початкових класів – голови батьківських комітетів (6 чол.). Останні виступали як респондентами, так і рекрутерами. Вторинні респонденти – учасники опитування, батьки дітей початкових класів. Анкета складалася із трьох блоків питань: соціально-демографічний блок, насильство та агресія батьків по відношенню до дітей, враження батьків від дистанційного навчання в школі. Дані оброблено за допомогою програми SPSS Statistics 22. Для статистичного аналізу використовувався метод кореляційного аналізу Пірсона. За результатами нашого дослідження, переважна більшість як батьків, так і дітей оцінюють дистанційне навчання негативно та вкрай негативно, причому між ними виявлено корелятивний зв'язок. Попри вкрай негативну оцінку процесу дистанційного навчання як батьками так і дітьми, більшість респондентів відмітила, що відносини з дітьми не змінилися, проте 10,8% вказали, що погіршилися. За результатами нашого дослідження, під час дистанційного навчання в період другого локдауну 60% батьків проявляли по відношенні до дітей вербальну агресію і 10,4% застосовували фізичне насильство.
Висновки. З’ясовано, що більшість дітей у складних ситуаціях під час дистанційного навчання просить паузу, щоб відпочити. Встановлено, що батьки у складних ситуаціях під час дистанційного навчання переважно підтримують дитину. Нами виявлено зв'язок між застосуванням батьками фізичного насильства, криків, критики по відношенні до дітей під час дистанційного навчання з аналогічними поведінковими проявами до введення карантину. Вербальна агресія більшою мірою пов’язана із поведінкою дітей та змінами у дитячо-батьківських відносинах, так як вона частіше застосовується.