Scientific-theoretical almanaс "Grani" / Науково-теоретичний альманах "Грані"
Not a member yet
1972 research outputs found
Sort by
Позиція Канади щодо нової ролі Сполученого Королівства в Європі
Get PDFThe article elucidates features of relations between Canada and the European Union with Great Britain during the process of Brexit. After the United Kingdom decided to withdraw from the EU Canada faces different issues in political, economy and social areas. Apparently the most significant issue for Canada has economic and trade character, as Brexit terminates CETA between Canada and the EU. The Canadian government has to reach a bilateral agreement with the UK as it is profitable for Canada to cooperate with the Great Britain.
Pro- and anti-Brexit positions were analyzed of the Canadian politics. The informal pattern (regularity) was established, according to that facts liberals are multilateral and the Conservatives support the UK and the EU.
Formulation of scientific problem and its significance. Over the past five decades Canada-Europe relations have been based on two main pillars: collective security through membership in the North Atlantic Treaty Organization (NATO) and economic cooperation through bilateral agreements with the European Community and later the European Union (EU). Cooperation with the United Kingdom was essential for Canada in the context of each of these areas. Today the United Kingdom remains Europe's most trusted partner its main security ally, the so-called mediator in political cooperation with the EU, and its main point of access to the Single Market. Brexit will end this well-established model of interaction; this will create a need for Canada to re-establish economic, political and possibly even security relations with the UK and the EU.
The purpose of this article is to examine the government's position and public opinion on Canadian society regarding the UK's exit from the EU and the likely consequences of this process for Canada.
The main conclusions have obtained. In conclusion it should be emphasized that Canada's post-colonial relations with the United Kingdom are a central factor in Canada's perception of Europe and the EU in particular. That is why Brexit can be quite ambiguous for Canada-Europe relations.
It is determined that Canadians give priority to relations with the European Union as opposed to cooperation with Britain which has decided to leave the Community. However, there are clear differences of perception between supporters of different political parties, and therefore Brexit has the potential to become a politically contentious issue within Canada.Дана стаття висвітлює особливості відносин Канади з Європейським Співтовариством та Великою Британією в розрізі Brexit. Розглянуто основні виклики та невизначеності в політичній, економічній та соціальних сферах, з якими стикнулася Канада після того як Британія вирішила залишити ЄС. Очевидно, що найвагомішою проблемою для Канади наразі стало питання торгово-економічного характеру, оскільки Brexit припиняє дію Всеосяжної економічної й торговельної угоди (CETA) між ЄС і Канадою. Канадському уряду доведеться домовитися про нову двосторонню угоду зі Сполученим Королівством, адже левова частка канадської торгівлі товарами в рамках договору відбувається з Великобританією.
Постановка наукової проблеми та її значення. За останні п’ять десятиліть відносини Канади та Європи базувалися на двох основних стовпах: колективної безпеки через членство в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та економічного співробітництва шляхом двосторонніх угод з Європейським Співтовариством, а пізніше Європейським Союзом (ЄС). У контексті кожного з цих напрямків принциповим для Канада було співробітництво з Сполученим Королівством. Сьогодні для Канади Великобританія залишається найбільш довіреним партнером у Європі – її головним союзником у сфері безпеки, так званим посередником у політичній співпраці з ЄС, та головною точкою доступу до Єдиного ринку. Brexit зумовить кінець цієї усталеної моделі взаємодії; це створить потребу Канаді знову окремо налагоджувати економічні, політичні та, можливо, навіть безпекові відносини з Великобританією та з ЄС.
Метою даної статті є дослідження урядової позиції та громадської думки канадського суспільства стосовно виходу Великої Британії з ЄС та ймовірних наслідків цього процесу для Канади.
Основні одержані висновки. Проаналізувавши опрацьовані статистичні дані опитувань громадян Канади після 2016 року, яке було проведено командою вчених впливового канадського аналітичного центру Nanos Research, виявлено негативний вплив Brexit на позиціонування канадцями Великобританії в ролі міжнародного партнера. Визначено, що, канадці надають пріоритет відносинам з Європейським Союзом на противагу співпраці з Британією, яка вирішила залишити Співтовариство. Однак існують чіткі відмінності у сприйнятті між прихильниками різних політичних партій, а отже, Brexit має потенціал стати політично спірним питання в межах Канади.
Уважно дослідивши про- та анти-Brexit настрої канадської політичної верхівки, встановлено неформальну закономірність, згідно з якою ліберали традиційно багатосторонні, консерватори більше схиляються до Великобританії та Співдружності
Проблема політичної ідентичності в умовах сучасних криз та конфліктів
Get PDFWe proceed from the fact that identity is one of the urgent problems of modern political science. The purpose of the study is to single out those dimensions of identity that play an important role in contemporary political conflicts. We determine the pluralism of identities of the average citizen, which is connected with his or her performance of a large number of social roles. The author’s interpretation of identity is explained as the relations of a person with a certain political group and the development of a corresponding political position. We used a research methodology based on systemic, comparative, structural-functional, behavioural and other methods of Political Science. In addition, the achievements of Sociology, Psychology, History and other sciences were used.
It has been explained that ethnic identity in the 21st century still has a strong conflict potential because many ethnic groups feel severely disadvantaged in modern political systems. The importance of regional identity research is demonstrated on the examples of Italy and Germany. Class identity has powerful potential, as large numbers of people are in a condition or a situation that does not meet their expectations. Protest movements and revolutions are the logical consequences of the contradictions based on class identification. It has been demonstrated that ideological identity is often used to justify territorial expansion, which is practiced in aggressive forms. A topical example of an aggressive quasi-ideology is the «Russian world», which is characterized by chauvinism, revanchism and militarism. Russia’s attack on Ukraine fully corresponds to the anti-Western rhetoric of the Russian leaders, as there is a «black and white» vision of the world in the modern Russian official discourse. In this context, the policy of memory is especially important, which helps create value orientations and unites the people in the conditions of information confrontation. After all, the distortion of history at the state level in Russia in a certain sense legitimizes the aggressive foreign policy of the Putin regime and discredits its opponents. It is suggested here that the Russian leaders mistakenly believed for a long time that the Russian-speaking Ukrainians had a different political identity than their Ukrainian-speaking compatriots.Ми виходимо з того, що ідентичність є однією з актуальних проблем сучасної політичної науки. Метою дослідження є виокремити ті виміри ідентичності, які відіграють вагому роль у сучасних політичних конфліктах. Визначено плюралізм ідентичностей середньостатистичного громадянина, що пов’язано з виконанням ним великої кількості соціальних ролей. Пропонується авторська інтерпретація ідентичності як співвідношення себе з певною політичною групою та вироблення відповідної політичної позиції. Ми розробили методологію дослідження, ґрунтуючись на системному, порівняльному, структурно-функціональному, біхевіористському та інших методах політології. Крім того, було використано досягнення соціології, психології, історії та інших наук.
Доведено, що етнічна ідентичність у ХХІ ст. все ще має потужний конфліктогенний потенціал, тому що численні етноси відчувають себе у несправедливому становищі в сучасних політичних системах. На прикладі Італії та Німеччини продемонстровано важливість дослідження регіональної ідентичності. Доведено, що потужний потенціал має класова ідентичність, оскільки велика кількість людей перебуває у стані, який не відповідає їх очікуванням. Протестні рухи та революції – логічні наслідки загострення протиріч, в основі яких лежить класова ідентифікація. Продемонстровано, що ідеологічна ідентичність часто використовується для виправдання експансії, яка набуває агресивних форм. З’ясовано, що одним з прикладів агресивної квазіідеології є «русский мир», який характеризується шовінізмом, реваншизмом та мілітаризмом. Напад Росії на Україну цілком відповідає антизахідній риториці російського керівництва, оскільки в сучасному російському офіційному дискурсі існує «чорно-біле» бачення світу. У цьому контексті особливо важливою є політика пам’яті, яка допомагає сформувати ціннісні орієнтації та згуртувати народ в умовах інформаційного протистояння. Адже спотворення історії на державному рівні в Росії у певному сенсі легітимізує агресивну зовнішню політику режиму Путіна та дискредитує його противників. Висловлено припущення, що російське керівництво тривалий час помилково вважало, що російськомовні українці мають іншу політичну ідентифікацію, ніж їх україномовні співвітчизники
Репресії у промисловому секторі міжвоєнної Катеринославщини – Дніпропетровщини (1920-30-ті рр.)
Get PDFThe urgency of this topic is due to the need to expand and deepen existing knowledge about the scale and specifics of Soviet-Russian state terror in one of the largest regions of the USSR of the era, especially in the context of Russia’s full-scale war against Ukraine. The aim of the article is to try to structure and generalize the main directions and features of the repressive policy of the then ruling regime in the industrial sector of Ekaterinoslav-Dnepropetrovsk.
Research methods: problem-chronological, comparative, descriptive. The main results. Significant factual material shows that with the coming to power of the Bolsheviks in conditions of active resistance from the educated part of society, its intellectual, wealthy core, violence, repression were quickly reduced to the rank of public policy and became almost the norm of social practice during the radical changes; it was emphasized that they seized literally all spheres of the country’s life and sections of the population, including the basic pillars of the new government - industry and the working class as a key «player» in Lenin’s formula of «dictatorship of the proletariat»; It was established that the representatives of the workers, management and engineering corps of industrial enterprises occupied a leading place (almost 43 percent) in the professional structure of the repressed residents of the region at that time. Author’s theses and versions are illustrated by examples of specific «commissioned» cases or «developments» of special services in counteracting the strike movement in the early 1920s, neutralizing cells, leaders, and members of the political opposition, «economic and nationalist counterrevolution», and individuals.
The general conclusion is that as a result of the Kremlin’s terrorist policies and practices with the peak of mass lawlessness and arbitrariness in the mid-1930s, the elite, the most productive part of the human capital of industry in Dnipropetrovsk region, was withdrawn from the manufacturing sector. The originality and scientific novelty of the article lies primarily in the formulation and consideration of the topic as an independent object of study, actualization, systematization and publication of relevant historical material. Article type: review.Актуальність даної теми зумовлюється потребою розширення та поглиблення існуючих знань про масштаби і специфіку радянсько-російського державного терору в одному з найбільших регіонів УСРР окресленої доби, особливо у контексті сучасної повномасштабної війни Росії проти України. Метою статті є спроба структурувати і узагальнити основні напрямки та особливості репресивної політики тогочасного правлячого режиму у промисловому секторі Катеринославщини-Дніпропетровщини.
Методи дослідження: проблемно-хронологічний, компаративний, описовий. Основні результати. На значному фактичному матеріалі показано, що з приходом до влади більшовиків в умовах активного спротиву з боку освіченої частини суспільства, його інтелектуального, заможного ядра, насильство, репресії швидко були зведені в ранг державної політики й стали мало не нормою соціальної практики в ході започаткованих радикальних перетворень; акцентовано, що вони захопили буквально всі сфери життєдіяльності країни та верстви населення, включаючи базові опори нової влади – індустрію і робітничий клас як ключового «гравця» у ленінській формулі «диктатура пролетаріату»; встановлено, що саме представники робітництва, керівного та інженерно-технічного корпусу промислових підприємств займали провідне місце (майже 43 відсотка) у фаховій структурі репресованих в ті часи мешканців краю. Авторські тези та версії проілюстровані на прикладах конкретних «замовних» справ чи «напрацювань» спецслужб по лінії протидії страйковому руху на початку 1920-х рр., нейтралізації осередків, керівників і учасників політичної опозиції, «економічної і націоналістичної контрреволюції», а також окремих особистостей.
Зроблено загальний висновок про те, що внаслідок терористичної політики і практики Кремля з піком масового беззаконня та свавілля середини 1930-х рр. із виробничої сфери вилучалася, по суті, еліта, найпродуктивніша частина людського капіталу промисловості Дніпропетровщини. Оригінальність і наукова новизна статті полягає насамперед у постановці та розгляді теми як самостійного об’єкта дослідження, актуалізації, систематизації і оприлюдненні відповідного конкретно-історичного матеріалу. Тип статті: оглядова
Енвер Ходжа і Євросталінізм
Get PDFEnver Khalil Hoxha - Albanian statesman, politician, military and party leader, the leader of Albania in 1944-1985. Having come to power, he focused on rebuilding the country destroyed by the war. The article shows that for more than forty years of his leadership, success has been achieved in the development of the economy, education and social security of the population. At the same time, Hoxha is criticized for political repression, which included extrajudicial killings and executions of competitors and “disloyal elements” among party members, a complete ban on any religious activity, and the creation and use of forced labor camps.
As a leader, Enver Hoxha belongs to the recent past of a political and economic system that practically does not exist today. Nevertheless, according to the authors of this article, it makes sense to remember him and evaluate his activities from the point of view of the present day.
The methodological basis for writing the article was the concept of a political leader, as “insight” into the essence of the personality of the Albanian leader. The authors consider that the definition of a political leader proposed by Jean Blondel is the most appropriate in this context. The content of the article substantiates the implication of this definition in relation to the activities of the Albanian communist dictator.
Attention is drawn to the fact that already the I Congress of the Albanian Communist Party (1948) declared adherence to the experience of the USSR and the CPSU (b) and called on the Albanians to fulfill Stalin’s five-year plans. At the same time, a campaign against the “enemies of the people” was launched in the country, led by Sigurimi, the Albanian counterpart of the NKVD. The article emphasizes that Hoxha was in sharp disagreement with the liberalization policy of the USSR initiated by Nikita Khrushchev. As a result, the political vector changed: Soviet-Albanian relations deteriorated and were cut off permanently after a few years, while the Albanian leadership became closer to China.
In 1957, the People’s Republic of China assured Hoxha of political and economic support and actually provided quite substantial assistance. Attention is called to the fact that Albania for the People’s Republic of China has long been the only political ally in Europe and the world, a spokesman for the United Nations and an important propaganda partner. However, according to the authors, in the late 1970s, Hoxha broke off relations with China and closed the country to the rest of the world.
At the end of the article, analytical conclusions are given regarding Stalin-Lenin socialism in Europe and the role of Enver Hoxha as the last representative of orthodox communism in Europe. The authors summarize that he was an atypical figure among the socialist leaders of that time, surrounded by the halo of the people's leader and “father of the nation.” The historical traditions of Albania contributed to the fact that the ideas and methods of implementing people’s power, put forward by Enver Hoxha and his inner circle, proved to be in wide demand by the society.Енвер Халіл Ходжа – албанський державний, політичний, військовий та партійний діяч, керівник Албанії у 1944 -1985 роках. Прийшовши до влади, зосередився на відновленні країни, зруйнованої війною. У статті показано, що за понад сорок років його керівної діяльності було досягнуто успіхів у розвитку економіки, освіти та соціальної захищеності населення. Водночас Ходжу критикують за політичні репресії, які включали позасудові вбивства та страти конкурентів та «нелояльних елементів» серед членів партії, повну заборону будь-якої релігійної діяльності, створення та використання таборів примусової праці.
Енвер Ходжа як лідер належить нещодавньому минулому політико-економічній системі, яка практично сьогодні не існує. Проте, на думку авторів цієї статті, є сенс згадати про нього та оцінити його діяльність з погляду сьогодення.
Методологічною основою написання статті став концепт політичного лідера, як «вживання» в сутність особистості албанського ватажка. Автори вважають, що у даному контексті найбільш адекватним є визначення політичного лідера, запропоноване Жаном Блонделем. У змісті статті обґрунтовано імплікацію цього визначення щодо діяльності албанського комуністичного диктатора.
Звертається увага, що вже І з'їзд албанської компартії (1948 р.) декларував відданість досвіду СРСР і ВКП(б) і закликав албанців виконувати сталінські п'ятирічки. Водночас у країні розгорнулася кампанія боротьби з «ворогами народу», яку очолює Сігурімі – албанський аналог НКВС. У статті наголошується, що Ходжа був різко незгодний з політикою лібералізації СРСР, започаткованою Микитою Хрущовим. В результаті відбулася зміна політичного вектора: радянсько-албанські відносини погіршилися і за кілька років були перервані назавжди, тоді як албанське керівництво зблизилося з Китаєм.
КНР у 1957 році запевнив Ходжу у політичній та економічній підтримці та насправді надав досить суттєву допомогу. Звернуто увагу на факт, що й Албанія для КНР тривалий час залишалася єдиним політичним союзником у Європі та світі, глашатаєм в ООН та важливим пропагандистським партнером. Однак, як пишуть автори, наприкінці 70-х років Ходжа розірвав відносини з Китаєм і закрив країну для решти світу.
Наприкінці статті наводяться аналітичні висновки щодо сталінсько-ленінського соціалізму в Європі та ролі Енвера Ходжі як останнього представника ортодоксального комунізму в Європі. Він, резюмують автори, був нетиповою фігурою серед тогочасних соціалістичних вождів, оточеної ореолом народного вождя і «батька нації». Історичні традиції Албанії сприяли тому, що ідеї та методи втілення народовладдя, висунуті Енвером Ходжей та його найближчим оточенням, виявилися широко затребуваними суспільством
Форми сучасного публічного філософського дискурсу. Частина 1. Література, медіа, діалог, освіта
Get PDFThe paper is the first part of the study of forms of modern public philosophical discourse. The author carries out an analytical review and offers the way of classification of formats of modern philosophizing outside universities and the academic sphere. The topic is s relevant in the context of the rapid development of new formats of philosophizing in the second decade of the 21st century; subjects of this philosophizing are both academic philosophers and the general non-professional public. The study was conducted utilizing a wide range of factual material that had not previously been presented in scientific periodicals or media, namely expert interviews with academic philosophers who are involved in public discourse, the author's own experience of cooperation with domestic platforms for public philosophizing, materials of the First All-Ukrainian Competition of Philosophical Startups and relevant examples from modern world practice and the history of philosophical thought.
The conducted research had led to the classification of the forms of modern public philosophical discourse in accordance with what social needs they satisfy or with what forms of culture they border on, namely literature and media, oral speech and dialogue, education and upbringing, expert opinion and explanation, everyday practice and a set of tools, therapy, entertainment, and leisure. The author concludes that 1) considered forms of public philosophical discourse, despite the apparent novelty, are modifications of classical forms of philosophizing, and therefore, publicity is rather an immanent feature of philosophy than a specific trend of nowadays. At the same time, modern information and communication technologies and media not only contribute to the emergence of new modern formats of philosophizing, but also lead to the revival of its oral, dialogical forms, which have taken a backseat due to inventing of writing and book printing: 2) an important sign of modern public philosophical discourse, which distinguishes it from the public philosophizing of previous periods, is that the general public is becoming its subjects along with professional philosophers.Стаття є першою частиною дослідження форм сучасного публічного філософського дискурсу. Метою є здійснення аналітичного огляду та класифікація форматів сучасного філософування поза межами університетів та академічного середовища. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком у другому десятилітті ХХІ століття нових форматів філософування, суб’єктами якого стають як представники академічної філософії, так і нефахова публіка. Дослідження здійснено на ґрунті фактографічного матеріалу, що досі не був представлений у повному обсязі в науковій періодиці чи медіа. Джерелами є матеріали експертних інтерв’ю з представниками академічної філософії, що залучені до публічного дискурсу, матеріали Першого всеукраїнського конкурсу філософських стартапів та власний досвід співпраці автора з вітчизняними майданчиками публічного філософування із залученням релевантних прикладів із сучасної світової практики та історії філософської думки. У результатах форми сучасного публічного філософського дискурсу класифіковано за суспільними запитами, що вони задовольняють, або за формами культури, з якими межують. Виокремлено такі формати публічної філософії, як література і медіа, усне мовлення й діалог, освіта і виховання, експертна думка і роз’яснення, повсякденна практика й набір інструментів, терапія, розвага та дозвілля. У цій першій частині статті детально розглянуто три із зазначених форм: філософія як література і медійний текст, як усне мовлення і діалог, як освіта і виховання. У висновках: 1) показано, що розглянуті форми публічного філософського дискурсу, попри удавану новизну, є модифікаціями класичних форм філософування, а отже, залученість у публічний дискурс є радше іманентною рисою філософії, ніж специфічною тенденцією сьогодення; водночас розвиток інформаційно-комунікаційних технологій і медіа не лише сприяє виникненню нових сучасних форматів філософування, а й зумовлює своєрідне відродження усних діалогічних форм філософії, що були посунуті з винайденням писемності, ба більше типографської справи; 2) підкреслено, що характерною ознакою сучасного публічного філософського дискурсу, яка відрізняє його від публічного філософування попередніх історичних епох, є те, що його суб’єктами нарівні з професійними філософами стає широкий загал пересічних громадян.Стаття є першою частиною дослідження форм сучасного публічного філософського дискурсу. Метою є здійснення аналітичного огляду та класифікація форматів сучасного філософування поза межами університетів та академічного середовища. Актуальність теми зумовлена стрімким розвитком у другому десятилітті ХХІ століття нових форматів філософування, суб’єктами якого стають як представники академічної філософії, так і нефахова публіка. Дослідження здійснено на ґрунті фактографічного матеріалу, що досі не був представлений у повному обсязі в науковій періодиці чи медіа. Джерелами є матеріали експертних інтерв’ю з представниками академічної філософії, що залучені до публічного дискурсу, матеріали Першого всеукраїнського конкурсу філософських стартапів та власний досвід співпраці автора з вітчизняними майданчиками публічного філософування із залученням релевантних прикладів із сучасної світової практики та історії філософської думки. У результатах форми сучасного публічного філософського дискурсу класифіковано за суспільними запитами, що вони задовольняють, або за формами культури, з якими межують. Виокремлено такі формати публічної філософії, як література і медіа, усне мовлення й діалог, освіта і виховання, експертна думка і роз’яснення, повсякденна практика й набір інструментів, терапія, розвага та дозвілля. У цій першій частині статті детально розглянуто три із зазначених форм: філософія як література і медійний текст, як усне мовлення і діалог, як освіта і виховання. У висновках: 1) показано, що розглянуті форми публічного філософського дискурсу, попри удавану новизну, є модифікаціями класичних форм філософування, а отже, залученість у публічний дискурс є радше іманентною рисою філософії, ніж специфічною тенденцією сьогодення; водночас розвиток інформаційно-комунікаційних технологій і медіа не лише сприяє виникненню нових сучасних форматів філософування, а й зумовлює своєрідне відродження усних діалогічних форм філософії, що були посунуті з винайденням писемності, ба більше типографської справи; 2) підкреслено, що характерною ознакою сучасного публічного філософського дискурсу, яка відрізняє його від публічного філософування попередніх історичних епох, є те, що його суб’єктами нарівні з професійними філософами стає широкий загал пересічних громадян
Руське (українське) питання в польській еміграційній суспільно-політичній думці 1830-1840-х рр.
Get PDFThe aim of the article is to highlight and explore the main ideas of the representatives and organizations of the Polish national movement concerning the Ruthanian question in 1830-1840, to trace the impact of the defeat of the November Uprising (1830-1831) on the evolution of Polish socio-political thought. The text considers the views of the Association of Lithuanian and Ruthenian Lands’ representatives as well as Polish National Committee, Polish Democratic Society, community "Uman", "Hotel Lambert". The relevance of the article is based on the study of views on the Ruthenian (Ukrainian) issue among the leading politicians and ideologues of the Polish National Movement: Joachim Lelevel, Adam Czartoryski, Michal Tchaikovsky, Tadeusz Krempovetsky, Teofil Wisnowski, Jan Czynski, tracing similarities in their approaches to understanding the past of the Ruthenians or their religious characteristics, searching the causes of conflicts between Poles and Ruthenians, identifying key differences in approaches to the Ruthenian question by different political organizations.
The researched and analyzed material allows us to draw several conclusions. The defeat in the November Uprising caused some changes in the minds of Polish politicians. For example, some of them tried to leave szlachta’s historiography and its views concerning the past of the Ruthenian population behind; the attitudes toward the Cossacks and their leaders were being changed. The rebellions of the Cossacks and peasants began to be interpreted as revenge for the oppression. The possibility of declaring independence in the Left-Bank Ukraine was presumed, the attention to religious differences was paid. Public figures tried to explain the conflicts between Ruthenians and Poles in the Polish-Lithuanian Commonwealth as being under the influence of Moscow or the Jesuits. However, despite these changes, the idea of the Polish nation consisting of Poles, Lithuanians and Ruthenians remained one of the leading ones in Polish socio-political thought.Мета статті – виокремити та дослідити головні ідеї діячів та організацій польського національного руху щодо руського питання в 1830-1840-х рр., простежити вплив поразки Листопадового повстання 1830-1831 рр. на еволюцію польської суспільно-політичної думки. У тексті розглянуто погляди представників Товариства Литовського та земель Руських, Польського національного комітету, Польського демократичного товариства, громади «Умань», «Готелю Лямбер». Актуальність статті полягає в дослідженні поглядів на руське (українське) питання провідних політиків та ідеологів польського національно-визвольного руху: Йоахима Лелевеля, Адама Чарторийського, Міхала Чайковського, Тадеуша Кремповецького, Теофіла Вісьньовського, Яна Чиньського – простеженні схожостей у поглядах серед перелічених діячів, наприклад, у підходах до осмислення минулого руського народу чи його релігійних особливостей, пошуку причин конфліктів між поляками та русинами, визначенні ключових відмінностей у підходах до руського питання різними політичними організаціями.
Опрацьований та проаналізований матеріал дозволяє зробити декілька висновків. Поразка Листопадового повстання спричинила певні зміни у свідомості польських діячів. Наприклад, частина з них зробила спробу відійти від шляхетської історіографії та її поглядів на минуле руського населення, мінялося ставлення до козаків та їх очільників. Виступи козаків та селян почали трактувати як помсту за пригноблення. Допускали можливість проголошення незалежності на Лівобережній Україні, звертали увагу на релігійні відмінності. Конфлікти між русинами та поляками в Речі Посполитій суспільні діячі намагалися пояснити впливами Москви чи єзуїтів. Однак, незважаючи на перелічені зміни, ідея про польську націю, яка складається з поляків, литовців та русинів, залишалася однією з провідних у польській суспільно-політичній думці.Мета статті – виокремити та дослідити головні ідеї діячів та організацій польського національного руху щодо руського питання в 1830-1840-х рр., простежити вплив поразки Листопадового повстання 1830-1831 рр. на еволюцію польської суспільно-політичної думки. У тексті розглянуто погляди представників Товариства Литовського та земель Руських, Польського національного комітету, Польського демократичного товариства, громади «Умань», «Готелю Лямбер». Актуальність статті полягає в дослідженні поглядів на руське (українське) питання провідних політиків та ідеологів польського національно-визвольного руху: Йоахима Лелевеля, Адама Чарторийського, Міхала Чайковського, Тадеуша Кремповецького, Теофіла Вісьньовського, Яна Чиньського – простеженні схожостей у поглядах серед перелічених діячів, наприклад, у підходах до осмислення минулого руського народу чи його релігійних особливостей, пошуку причин конфліктів між поляками та русинами, визначенні ключових відмінностей у підходах до руського питання різними політичними організаціями.
Опрацьований та проаналізований матеріал дозволяє зробити декілька висновків. Поразка Листопадового повстання спричинила певні зміни у свідомості польських діячів. Наприклад, частина з них зробила спробу відійти від шляхетської історіографії та її поглядів на минуле руського населення, мінялося ставлення до козаків та їх очільників. Виступи козаків та селян почали трактувати як помсту за пригноблення. Допускали можливість проголошення незалежності на Лівобережній Україні, звертали увагу на релігійні відмінності. Конфлікти між русинами та поляками в Речі Посполитій суспільні діячі намагалися пояснити впливами Москви чи єзуїтів. Однак, незважаючи на перелічені зміни, ідея про польську націю, яка складається з поляків, литовців та русинів, залишалася однією з провідних у польській суспільно-політичній думці
Мілітарна проблематика: соціологічний дискурс
Get PDFThe events taking place in modern Ukraine actualize military issues. The future of Ukraine as a sovereign state depends on an objective assessment of the situation and the adequacy of its perception. The role of sociology as a science that focuses on understanding social reality, in our case - war, is essential in this aspect. Its consequences are felt not only for Ukraine, but also for the international community.
Direct observation of events taking place in Ukrainian realities forms an invaluable experience of the researcher. One of the features of sociology as a science is its research strategy: systematicity and complexity. With the aim of a comprehensive and systematic analysis of the Russian-Ukrainian war, the article offers a review of military issues through the prism of micro-, meso-, macro- and mega-level approaches. The research vector outlined by the authors can be traced in those empirical studies that have been implemented in Ukraine since the beginning of the large-scale invasion of Russia. In particular, we are talking about a number of studies conducted by such research agencies as the sociological group "Rating", Info Sapiens, KIIS, Ukrainian Center for Economic and Political Research named after O. Razumkov, Factum Group Ukraine, etc.
The article concludes that most of the research conducted in Ukraine during the large-scale invasion of Russia reveals certain aspects of the problems of the war; mainly aimed at situational and point determination of the situation, rather than at its systematic, comprehensive study. It is noted that there is a lack of qualitative sociological research, which would enable a more thorough analysis of the given problem with the aim of further theoretical generalizations and constructs.Події, що відбуваються у сучасній Україні, актуалізують мілітарну проблематику. Від об’єктивної оцінки ситуації, адекватності її сприйняття залежить майбутнє України як суверенної держави. Суттєвою у цьому аспекті є роль соціології як науки, що фокусується на осмисленні соціальної реальності, у нашому випадку - війни. Її наслідки відчутні не лише для України, а й для міжнародної спільноти.
Безпосереднє спостереження за подіями, які мають місце в українських реаліях, формують неоціненний досвід дослідника. Одна з особливостей соціології як науки полягає у її дослідницькій стратегії: системності та комплексності. З метою комплексного та системного аналізу російсько-української війни в статті пропонується розгляд мілітарної проблематики крізь призму мікро-, мезо-, макро- та мегарівневого підходів. Окреслений авторами дослідницький вектор простежується в тих емпіричних дослідженнях, які, від початку широкомасштабного вторгнення росії, реалізовані в Україні. Зокрема, йдеться про низку досліджень, проведених такими дослідницькими агенціями, як соціологічна група «Рейтинг», Info Sapiens, КМІС, Український центр економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова, Factum Group Ukraine та ін.
У статті робиться висновок про те, що більшість досліджень, проведених в Україні за час широкомасштабного вторгнення росії, розкривають окремі аспекти проблематики війни; в основному, спрямовані на ситуативне та точкове визначення ситуації, аніж на її системне, комплексне вивчення. Зазначається, що простежується брак якісних соціологічних досліджень, що б уможливило ґрунтовніший аналіз означеної проблематики з метою подальших теоретичних узагальнень і конструктів
Трансформація антропологічних вимірів культури Японії під впливом дзен-буддизму в епохи Камакура, Муроматі і Мамояма
Get PDFThe relevance of the investigation of the anthropology of Japanese culture is justified by the crisis of the Western strategy of creating interaction between man and nature. Technological progress, combined with the predominance of the utilitarian, pragmatic intentions of the Western anthropological model of culture, has led to the spread of consumer attitudes towards nature. Consumption has become a criterion of self-realization. The way out of the crisis may be to use the experience of Japanese culture, which managed to create a harmonious model of interaction between man and nature. Our hypothesis is that this happened due to the influence of Zen Buddhism on the anthropology of Japanese culture.
The aim of the work is to explore the changes in the anthropology of Japanese culture during the era of Kamakura, Muromachi and Edo, and the changes in aesthetic principles and moral values in the concept of a perfect person.
Results. Based on the classical studies of D. Suzuki, A. Watts and modern scientists, the dynamics of the spread of ideas and values of Zen Buddhism in Japanese culture in the era of Kamakura, Muromachi and Mamoyama is analyzed. It was found that changes in the anthropology of Japanese culture began due to the overcoming of the dualism of good and evil, as well as a new technique of action in martial arts. This led to the overcoming of the opposition of the subject and the object, the focus on the harmonization of man and nature. It is shown that changes in the ethics and technique of performing the anthropological model of Japanese culture of the Kamakura era have turned into aesthetic, formal changes. Their expression was the principles of sabi (the desire for simplicity and naturalness), wabi (conciseness, asceticism and restraint) and yugen (hiddenness and introspection).
Conclusions. Thus, in the eras of Muromachi and Mamoyama, the influence of Zen Buddhism extends beyond the martial arts and ideology of the samurai (Bushido). The carriers of the new aesthetics were Zen Buddhist monks, as the personification of the ideal of the individual. The key features of an ideal personality are simplicity of life, naturalness, modesty, conciseness in actions and expressions, solitude, self-knowledge and painstaking self-improvement in the chosen craft.Актуальність звернення до антропології японської культури пояснюється кризою західної моделі побудови стратегії співіснування людини і природи. Технічний прогрес у поєднанні з переважанням утилітарних, прагматичних інтенцій західної антропологічної моделі призвели до популяризації стратегії споживання як мірила самореалізації. Виходом з цієї кризи може бути залучення досвіду японської культури, в рамках якої вдалося вибудувати гармонічну модель співіснування людини і природи. Наша гіпотеза полягає в тому, що це стало можливим завдяки трансформаціям антропологічних вимірів японської культури під впливом дзен-буддизму.
Метою дослідження є формування антропології японської культури протягом епох Камакура, Муроматі і Едо, зміни естетичних принципів і морально-етичних цінностей, що втілилися у образі досконалої особистості.
Результати. На основі класичних робіт Д. Судзукі, А. Уотса і сучасних досліджень, було проаналізовано динаміку проникнення концептів і цінностей дзен-буддизму у японську культуру протягом епох Камакура, Муроматі і Мамояма. Встановлено, що зміни у антропології японської культури почалися через переосмислення дуалізму добра і зла і техніки виконання у воїнських мистецтвах, що призвело до подолання опозиції суб’єкта і об’єкта, спрямованості на гармонізацію людини і світу. Показано, що зміни морально-етичних і діяльнісних аспектів антропологічної моделі японської культури епохи Камакура, перейшли в естетичні, формальні трансформації. Їх вираженням стали принципи сабі (прагнення до простоти і природності), вабі (лаконічність, аскетизм і стриманість) і юген (прихованість і самозаглибленість).
Висновки. Таким чином, в епохи Муроматі і Мамояма вплив дзен-буддизму шириться далі воїнських мистецтв і ідеології самураїв (бушідо), носіями нової естетики стали дзен-буддистські монахи, як уособлення ідеалу особистості. Ключовими рисами ідеальної особистості стають простота побуту, природність, скромність, лаконічність в діях і висловлюваннях, самотність, відлюдність, самопізнання і кропітке самовдосконалення у обраному ремеслі
Філософія міжнародного космічного права: концептуальні горизонти проблемного поля
Get PDFActuality of the topic is due to the need to develop the philosophical foundations of international space law, which differ significantly from the theory of international space law by their own meta-theoretical status. The goal is to articulate the vision of the philosophy of international space law as a handmaiden or meta-theoretical foundation of international space law and outline its scope.
The results of the study are the separation of the theory and philosophy of international cosmic law and the demonstration of its following meta-theoretical foundations: first, the philosophy of law and the philosophy of international law as paradigmatic praxeological, second, the concept of cosmic man (homo cosmicus) as a philosophical and anthropological, third, the ideas of the communicative mind of K.-O. Apel and Y. Habermas, the responsibility of H. Jonas, the justice of J. Rawls as axiological, fourthly, cosmicity, holisticity, synergy as a worldview, fifthly, ecological imperatives in the form of maxims as existential-prognostic.
The conclusions show that the theory and philosophy of international space law have different subject fields: if the first is aimed at the description, analysis, interpretation of key concepts of international space law, then the second considers it as a cultural and ontological phenomenon that arises under the influence of certain existential and axiological challenges, correlates with the transcendental goals of culture, is based on the image of man as a cosmic being, goes back to current modern concepts of praxeological orientation. It has been found that the scope of the philosophy of international space law is established by a number of sections: the first is a paradigmatic one, which sets the conceptual conditions for the formation of this field of scientific knowledge; the second is philosophical and anthropological, where the idea of a cosmic human symbolizes the basic intuition, as well as the direction of humanity's development in the future; the third is axiological, since it is impossible to solve complex legal relations between different states – subjects of space activity outside of the value dimension; the fourth is worldview, where the intuitions of cosmicity, holisticity, and synergy are decisive; the fifth is existential and prognostic, since the assimilation of space has a universal character and bears responsibility for the future.Актуальність теми обумовлена необхідністю розробки філософських підвалин міжнародного космічного права, які суттєво відрізняються від теорії міжнародного космічного права власним метатеоретичним статусом. Метою є артикуляція бачення філософії міжнародного космічного права у якості служниці або метатеоретичного підґрунтя міжнародного космічного права та окреслення її предметного кола.
Результатами дослідження є відокремлення теорії та філософії міжнародного космічного права і демонстрація її наступних метатеоретичних підвалин: по-перше, філософії права та філософії міжнародного права у якості парадигмальних праксеологічних, по-друге, концепту людина космічна (homo cosmicus) як філософсько-антропологічної, по-третє, ідей комунікативного розуму К.-О. Апеля й Ю. Габермаса, відповідальності Г. Йонаса, справедливості Дж. Ролза як аксіологічної, по-четверте, космічності, холістичності, синергійності у якості світоглядної, по-п’яте, екологічні імперативи у вигляді максим як екзистенціально-прогностичної.
У висновках наведено, що теорія та філософія міжнародного космічного права мають різні предметні поля: якщо перша спрямована на опис, аналіз, тлумачення ключових понять міжнародного космічного права, то друга розглядає його як культурно-онтологічний феномен, який виникає під впливом певних екзистенціально-аксіологічних викликів, співвідноситься з трансцендентними цілями культури, базується на образі людини як космічної істоти, сходить до актуальних сучасних концепцій праксеологічної спрямованості. З’ясовано, що предметне коло філософії міжнародного космічного права встановлює низка зрізів: перший – парадигмальний, який задає концептуальні умови становлення цієї галузі наукового знання; другий – філософсько-антропологічний, де ідея людини космічної символізує основну інтуїцію, а також спрямованість розвитку людства у майбутньому; третій – аксіологічний, оскільки поза ціннісним виміром неможливо розв’язувати складні правові стосунки між різними державами – суб’єктами космічної діяльності; четвертий – світоглядний, де інтуїції космічності, холістичності, синергійності є визначальними; п’ятий – екзистенціально-прогностичний, оскільки засвоєння космосу має загальнолюдський характер і несе відповідальність перед майбутнім
Комплекс тимчасових польових укріплень періоду російсько-турецької війни 1735–1739 років на території Нижнього Присамар’я
Get PDFThe article is concerned with field combat constructions built during the Russo-Turkish War of 1735–1739 on the territory of the lower Prisamarya region. The purpose of the study is to investigate issues concerning the construction and functioning of these temporary fortification facilities, as well as to localize their remains on the ground.
It has been determined that the emergence of a temporary defensive structures complex on the territory of the Lower Prisamarya region dates back to the time of the Dnieper Army's campaign in the Crimea in 1736. It has been found that they were mainly intended to ensure the supply of the army and maintain its communication with the Tsarychansky retrenchment and the Ukrainian line. After the end of the campaign, fortifications in the lower Samara region were used as advanced outposts on the border. Besides, the study shows that since 1737, most of the fortifications built in the lower reaches of the Samara River during the Crimean campaign of 1736, lost their initial significance and were either abandoned, or they held small garrisons. During this period, main military operations were transferred to the Pravoberezhzhya, and the Dnipro River took place of land roads as a communication route for supplying the army. The exception to this was the Ust-Samarsky retrenchment. The fortification was located in front of the Dnipro River rapids, thus it was convenient to use it for the needs of the Dnipro flotilla.У статті розглядаються польові військово-інженерні споруди, побудовані в період російсько-турецької війни 1735–1739 рр. на території Нижнього Присамар’я. Метою дослідження є вивчення питань, пов’язаних з процесами будівництва та функціонування цих об’єктів тимчасової фортифікації.
Визначено, що виникнення комплексу оборонних споруд на теренах Нижнього Присамар’я відноситься до часу походу Дніпровської армії проти Кримського ханства, здійсненого в 1736 році. Встановлено, що їхнє основне призначення полягало в забезпеченні постачання армії та підтримці її комунікаційного сполучення з ретраншементом Царичанським та Українською лінією. Після закінчення походу нижньосамарські укріплення використовувалися як передові форпости на кордоні. Також показано, що починаючи з 1737 р., коли основні військові дії було перенесено на Правобережжя, а комунікаційним шляхом постачання армії замість сухопутних доріг стала р. Дніпро. Більшість фортифікаційних споруд, побудованих у пониззі р. Самара під час Кримського походу 1736 р., втратили своє первинне значення і були або залишені, або в них утримувалися незначні за чисельністю гарнізони. Виключенням став ретраншемент Усть-Самарський, який, завдяки вигідному розташуванню перед порогами р. Дніпро, використовувалося для потреб Дніпровської флотилії