Scientifical journals and collections of Kryvyi Rih State Pedagogical University / Наукові журнали і збірники Криворізького державного педагогічного університету
Not a member yet
6408 research outputs found
Sort by
СЕНСОРНI ОБРАЗИ ЯК АТРИБУТИ МОДЕЛЮВАННЯ ТIЛЕСНОСТI В «ТЮРЕМНIЙ ПРОЗI» ВОЛЬФГАНГА БОРХЕРТА
No full textThe article contains an analysis of the functioning of sensory images in the “prison prose” of Wolfgang Borchert, a representative of the literature of postwar Germany, a member of the group “47”. Using an expressionist palette, the artist sought not only to comprehend spiritual existentials, but also to create a relief sensory world in which those who found themselves “in ruins” were forced to be. The author emphasizes that the studied images are an important component of the psychopoetics of the work and are marked by a high level of emotional resonance. Appealing to works devoted to the study of artistic corporeality, it is noted that ignoring this ontological category causes the leveling of a number of semantic levels, which, according to H. U. Humbrecht, form a symbiosis of meaning and presence as a perception of the subject environment. The researched texts, in particular the short stories “Dandelion Flower”, “Sunday Morning”, “There and Here”, illustrate the functionality of tactile, visual, sound, olfactory images, with which the author models the semantic model of the artistic world of works and reveals the character structure of characters. Sensory images in the article are interpreted as those that are outlined by subjectivity, reveal the comprehension of certain characteristics of the environment, are able to intensify the development of action, to condense attention on the psychological dominants of the character, on the plot-forming moments. It has been found that sensory concepts are subjective, so they can be interpreted quite freely. In an artistic text, the information accumulated by certain receptors or sense organs is realized, acquiring additional meanings. Poetics of “prison stories” V. Borcherta focuses on the translation of the experience of a person who is “on the verge” and experiencing a deep personal crisis.Стаття мiстить аналiз функцiонування сенсорних образiв у «тюремнiй прозi» Вольфганга Борхерта, представника лiтератури повоєнної Нiмеччини, учасника «Групи 47». Використовуючи експресiонiстичну палiтру, митець прагнув осягнути не лише духовнi екзистенцiали, а й створити рельєфний вiдчуттєвий свiт, у якому змушенi перебувати тi, хто опинився «на руїнах». Авторкою наголошено, що дослiджуванi образи є вагомою складовою психопоетики твору й вiдзначаються високим рiвнем емоцiйного резонансу. Апелюючи до праць, присвячених дослiдженню художньої тiлесностi, зауважено, що iгнорування цiєї онтологiчної категорiї спричиняє нiвелювання низки смислових рiвнiв, якi, на думку Х. У. Гумбрехта, формують симбiоз значення та присутностi, як сприйняття предметного середовища. Дослiджуванi тексти, зокрема оповiдання «Квiтка кульбаби», «Недiльний ранок», «Там i Тут», iлюструють функцiонал тактильних, вiзуальних, звукових, ольфакторних образiв, за допомогою яких автором моделюється змiстова модель художнього свiту творiв та оприявлюється структура характерiв персонажiв, свiтосприйняття автора. Сенсорнi образи в статтi потрактовуються як такi, що окреслюються предметнiстю, оприявлюють осягнення окремих характеристик навколишнього, здатнi iнтенсифiкувати розвиток дiї, конденсувати увагу на психологiчних домiнантах персонажа, на сюжетоутворюючих моментах. З’ясовано, що сенсорнi концепти є суб’єктивними, вiдтак можуть досить вiльно iнтерпретуватися. У художньому текстi iнформацiя, накопичена певними рецепторами чи органами чуття реалiзується, набуваючи додаткових сенсiв. Поетика «тюремних оповiдань» В. Борхерта зорiєнтована на трансляцiю досвiду особистостi, яка перебуває «на межi» та переживає глибоку особистiсну кризу. Автор моделює широкий спектр сенсорних образiв смислового поля «продукування присутностi», якi увиразнюють художню тканину тексту, створють альтернативнi смисловi шари. Вiдзначимо, що найактивнiше в прозовому доробку митця функцiонують тактильнi, вiзуальнi й ольфакторнi образи, моделюючи тканину художньої тiлесностi
The use of WEB-oriented technologies in the process of WEB-programming teaching for technical universities students
No full textThe realities of the XXI century - informatization, digital transformation, high technologies, WEB-technologies in particular - put Ukraine state in front of global challenges of creating a digital state. It is the implementation of a number of digital projects which form the digital space of the state, in particular those coordinated by the Ministry of Digital Transformation of Ukraine. The development of a significant number of applications requires the state to constantly update them, maintain them working, which requires qualified programmers. The task of technical universities is to train competitive specialists in the IT field. This study analyzes the results of a survey of students of NTUU "Kyiv Polytechnic Institute. Igor Sikorsky ”, the purpose of which was to find out what integrated development environments and programming languages senior students independently choose when developing programs within the educational and professional programs of the faculty, and which correlate with software used by programmers in the implementation of large IT-enterprises, in particular WEB-programming languages. The results of the study showed as well that the rating of programming languages and the use of integrated development environments meet modern requirements for software development. 76.7% of graduates, while being students, are already employed in IT companies as full-time employees. The high percentage of employment suggests that graduate students of the Faculty of Informatics and Computer Engineering of Igor Sikorsky NTUU KPI are competitive in the modern IT labor market
The evolution of the theories of impoliteness in modern sociolinguistics paradigm
No full textУ статті здійснено комплексний соціолінгвістичний аналіз еволюції теорій неввічливості в кордонах сьогочасної прагматичної та дискурсивної парадигми. Актуальність дослідження зумовлена потребою перегляду класичних моделей ввічливості, сформованих у межах стабільного соціального середовища, які виявляються недостатніми для пояснення конфліктної комунікації в умовах глибоких соціальних, політичних і військових трансформацій. У центрі уваги перебуває перехід від трактування неввічливості як комунікативної девіації до її сприйняття як соціально легітимованого ресурсу взаємодії. Метою статті є теоретичне обґрунтування етапів розвитку концепцій неввічливості - від класичної моделі П. Браун і С. Левінсона через стратегічний підхід Дж. Калпепера до дискурсивних і реляційних концепцій "другої" та інтегративних моделей "третьої хвилі". А також виявлення національно-мовної специфіки функціонування неввічливості в українському соціокультурному просторі. У роботі застосовано методи критичного аналізу, теоретичного синтезу, дискурсивного моделювання та дефініційної ревізії, що дає змогу зіставити західні теоретичні підходи з вітчизняними соціолінгвістичними напрацюваннями. У результаті дослідження доведено, що неввічливість у новому дискурсі постає не антиподом ввічливості, а самостійним механізмом соціального позиціювання, конструювання ідентичності та символічного спротиву. Особливу увагу приділено українському комунікативному досвіду воєнного часу, коли стратегічна неввічливість легітимізується як форма захисту гідності, консолідації й деколонізації мовної свідомості. Наукова новизна статті полягає в інтеграції теорій неввічливості з аналізом дискурсу соціального зламу й обґрунтуванні неввічливості як чинника формування нової мовної та соціальної норми, що виходить за межі традиційних етикетних форм.The article provides a comprehensive sociolinguistic analysis of the evolution of theories of impoliteness within the modern pragmatic and discursive paradigm. The relevance of the study stems from the need to revise the classical models of politeness, developed within the framework of a stable social environment, which are insufficient to explain conflict communication in conditions of profound social, political, and military transformations. The focus is on the transition from treating impoliteness as a communicative deviation to understanding it as a strategic, socially legitimised resource of interaction. The article aims to theoretically substantiate the stages of development of the concepts of impoliteness - from the classical model of P. Brown and S. Levinson through the strategic approach of J. Culpeper to the discursive and relational concepts of the "second" and integrative models of the "third wave". As well as identifying the national-linguistic specificity of the functioning of impoliteness in the Ukrainian socio-cultural space. The work uses methods of critical analysis, theoretical synthesis, discursive modelling, and definitional revision, which enable it to compare Western theoretical approaches with domestic sociolinguistic developments. As a result of the study, it is proven that impoliteness in modern discourse does not appear as the antipode of politeness, but as an independent mechanism of social positioning, identity construction and symbolic resistance. Attention is paid to the Ukrainian communicative experience of wartime, within which strategic impoliteness is legitimised as a means of protecting dignity, consolidating, and decolonising linguistic consciousness. The scientific novelty of the article lies in integrating theories of impoliteness into the analysis of the discourse of social breakdown and in justifying impoliteness as a factor in the formation of a new linguistic and social norm that goes beyond traditional etiquette forms
Три поняття невизначеності
No full textAbstract. This research article aims to deepen understanding of the uncertainty phenomenon and to develop the corresponding conceptual apparatus. To get this aim, comparative analysis of a row of studies of certainty and uncertainty, known from the history of scientific and philosophical thought, was completed. It was found that the classical-scientific concept of certainty grasps three essential features: 1) everything that really exists – the Universe or any of its parts – is in an actual state at every moment, having a set of properties with precise quantitative characteristics; 2) the primary, universal and only possible are the laws of motion, of being in general, which connect the past, present and future states of the existing in an exclusively necessary way; the conjunction 1) /\ 2) is equivalent to the statement that 3) the fate of the whole Universe, of everything in the Universe, is absolutely certain objectively. If we additionally assume the existence of the Laplace demon with the "intelligence sufficiently vast" to 4) exhaustively and accurately comprehend 1) and 2) and correctly operate with the knowledge gained, then for this superhuman subject the fate of anything will be quite obvious, in particular predictable. Given the explicated content of the classical-scientific concept of certainty, one can conclude that in the human world the content of the corresponding concept of uncertainty in the presence of 1) /\ 2) necessarily includes ¬4), that is, it is a conjunction1) /\ 2)/\ ¬4): let call this “uncertainty1”.
A century ago, physical science discovered in the Universe a domain of chance, uncertainty, unpredictability, and probability, the existence of which does not depend on the knowledge and intelligence of a real person or even Laplace\u27s demon: this is the "strange" quantum reality and, naturally, everything it significantly affects. The key here is the special quantum-mechanical concept of uncertainty. It is related to ¬1) directly, but more fully – it grasps in its content the conjunction ¬1) /\ 2) /\ ¬4, where ¬4 acquires an objective ground: let call it “uncertainty2”. The comprehension of uncertainty developed in newest synergetics includes negation of all the features inherent to classical certainty, including the primacy, universality, and uniqueness of the laws of nature, which absolutize necessity: in the general case, the conjunction ¬1) /\ ¬2) /\ ¬4 comes into effect here. Accordingly, it is reasonable to introduce a third special – synergetic – concept of uncertainty, let call it “uncertainty3”.
It is argued that the situation of uncertainty, or the "perfect storm", in the contemporary world forms at least partly objectively, and not only due to a situational lack of information, someone\u27s "insufficiently vast" intelligence, or conscious intention. To understand it, the classical-scientific concept of uncertainty1 is not sufficient; instead, it requires the involvement of contextually interpreted concepts of uncertainty2 and uncertainty3. The future is open and subject to only limited prediction, control, or management. For this purpose, it seems appropriate to use tools similar to nonlocal probability distribution functions in synergetics.
Under conditions of instability, the complex global system, its elements and structure, innovations or changes are indeed created by numerous actors of completely different scales, values or interests. Even a spontaneous action of a minor group or an act of one person – a relatively small event, a random fluctuation – can cause some kind of “resonance” and a more or less large-scale bifurcation, a transition to one of many very different “branches” of further existence. Thus, further development of our world will depend not only on the greatest "structuring force" of today – the competition between the USA and China, but also on an effective "at an uncertain time and in an uncertain place" political, economic, military or some other fluctuation. A bifurcation it causes will probably lead to a more or less long-term stabilization of the world system with leadership either by the USA and, in general, the renewed West, or by China, part of the East and the South. However, these are only the clearest "branches" of future development: the emergence of some currently uncertain "black swan" cannot be ruled out.Анотація. Дана розвідка має на меті поглибити розуміння явища невизначеності, розвинути відповідний понятійний апарат. Задля цього виконано компаративний аналіз низки відомих з історії філософської і наукової думки досліджень визначеності та невизначеності. Знайдено, що класично-наукове поняття визначеності зафіксувало три суттєві обставини: 1) усе реально існуюче – Всесвіт чи будь-яка його складова – кожної миті знаходиться у певному стані, маючи разом усю сукупність властивостей з точними кількісними характеристиками; 2) первинними, універсальними та єдино можливими є закони руху, буття загалом, що пов’язують минулий, теперішній і майбутній стани існуючого у виключно необхідний спосіб; кон’юнкція 1) /\ 2) тотожна твердженню, що 3) доля усього Всесвіту, усього у Всесвіті об’єктивно абсолютно визначена. Коли ж припустити ще й існування демона Лапласа – носія «достатньо широкого розуму», здатного 4) вичерпно та точно пізнати 1) і 2) й належним чином оперувати таким знаннями, то для цього надлюдського суб’єкта доля будь-чого буде ще й цілком очевидною, зокрема передбачуваною. З огляду на з’ясований зміст класично-наукового поняття визначеності можна дійти висновку, що у людському світі зміст відповідного поняття невизначеності за наявності 1) /\ 2) з необхідністю включає ¬4), тобто є кон’юнкцією 1) /\ 2) /\ ¬4): іменуватимемо це «невизначеність1».
Століття тому фізична наука знайшла у Всесвіті домен випадковості, невизначеності, непередбачуваності та ймовірності, існування якого не залежить од знань і розуму реальної людини чи навіть демона Лапласа: це «дивна» квантова реальність і, природно, все те, на що вона суттєво впливає. Ключовим тут є особливе квантово-механічне поняття невизначеності. Безпосередньо воно пов’язане з ¬1), а повніше – схоплює у своєму змісті кон’юнкцію ¬1) /\ 2) /\ ¬4, причому ¬4 набуває об’єктивного обґрунтування: іменуватимемо його «невизначеність2». Розвинуте у новітній синергетиці розуміння невизначеності містить у собі заперечення усіх невід’ємних ознак класичної визначеності, включно з первинністю, універсальністю і унікальністю законів природи, які абсолютизують необхідність: в загальному випадку тут набуває чинності кон’юнкція ¬1) /\ ¬2) /\ ¬4. Відповідно, доцільно увести третє особливе – синергетичне – поняття невизначеності, іменуватимемо його «невизначеність3».
Стверджується, що ситуація невизначеності, або «довершеного шторму», у сучасному світі принаймні почасти складається об’єктивно, а не тільки внаслідок ситуативного браку інформації, чийогось «недостатньо широкого» розуму чи свідомого умислу. Для її осмислення не достатньої класично-наукового поняття невизначеності1, натомість потрібне залучення контекстуально витлумачених понять невизначеності2 та невизначеності3. Майбутнє відкрите і піддається лише обмеженому прогнозуванню, контролю чи управлінню. Для цього видається доцільним використовувати інструменти, аналогічні нелокальним функціям розподілу ймовірностей у синергетиці.
За умов нестабільності складна світова система, її елементи і структура, інновації чи зміни дійсно творяться численними суб’єктами зовсім різних масштабів, цінностей чи інтересів. Навіть спонтанна акція малої групи чи вчинок однієї людини – відносно невелика подія, випадкова флуктуація – може викликати якийсь «резонанс» і більш-менш масштабну біфуркацію, перехід на одну з множини дуже відмінних «гілок» подальшого буття. Тож подальший розвиток нашого світу залежатиме не тільки од найбільшої сьогодні «структуруючої сили» – конкуренції США і Китаю, а й від влучної «у невизначений час і у місці невизначеному» політичної, економічної, військової чи якоїсь іншої флуктуації. Спричинена нею біфуркацію призведе, ймовірно, до більш-менш тривалого усталення світової системи з лідерством або США і, загалом, оновленого Заходу, або Китаю, частини Сходу і Півдня. Це, однак, лише найясніші «гілки» майбутнього розвитку: появу якогось невизначеного наразі «чорного лебедя» виключати не можна
Relativism, the "Myth of the frameworks", and rationality
No full textУ статті аналізується релятивізм як одна з ключових форм сучасного ірраціоналізму, а також досліджується те, яким чином критичний раціоналізм забезпечує теоретичну й методологічну стійкість щодо релятивістських заперечень. Виходячи з попперівської критики «міфу рамки», показано, що відкритість до критики не передбачає прийняття релятивізму, а, навпаки, ґрунтується на визнанні спільних моральних та інтелектуальних передумов.
У статті аналізуються різні концептуальні версії критичного раціоналізму – від «панкритичного раціоналізму» В. Бартлі до плюралістичної інтерпретації Й. Агассі та методологічного раціоналізму Г. Альберта. Особливу увагу приділено тому, як ці підходи переосмислюють статус критики, фалібілізму та межі раціональності. На прикладі ідей Н. Решера розглядається можливість побудови моделі раціональності, яка зберігає плюралізм без переходу до егалітарного релятивізму. Враховуються також сучасні інтерпретації, що вбачають у попперівській методології певну спорідненість із релятивістськими стратегіями.
Ключовим результатом дослідження є окреслення багаторівневої структури принципів критичного раціоналізму. Показано, що принцип критики, фалібілістична настанова та плюралізм функціонують на різних теоретичних рівнях і потребують розрізнення між внутрішньою та зовнішньою критикою, а також урахування моральних засад раціонального обговорення. Така конфігурація дозволяє критичному раціоналізму поєднувати відкритість до альтернатив із концептуальною цілісністю й уникати як догматизму, так і релятивізму.
У підсумку обґрунтовується, що антирелятивістський потенціал критичного раціоналізму полягає не у претензії на володіння незмінною істиною, а у нормативній структурі вибору на користь раціональності як практики критичного обговорення. Завдяки цьому критична традиція зберігає здатність до саморефлексивного розвитку і водночас утримує межі раціонального дискурсу.
The article examines relativism as one of the key forms of contemporary irrationalism and analyzes how critical rationalism maintains theoretical and methodological resilience against relativist objections. Drawing on Popper’s critique of the “myth of the framework,” it is shown that openness to criticism does not entail embracing relativism but, on the contrary, presupposes shared moral and intellectual foundations that make rational discourse possible.
The study considers several conceptual versions of critical rationalism – from W. Bartley’s pancritical rationalism to J. Agassi’s pluralist interpretation and H. Albert’s methodological rationalism – highlighting how these approaches reinterpret the status of criticism, fallibilism, and the limits of rationality. The article also examines N. Rescher’s account as an attempt to formulate a model of rationality that preserves pluralism without collapsing into egalitarian relativism. Contemporary interpretations that identify affinities between Popper’s methodology and relativist strategies are likewise taken into consideration.
A central result of the analysis is the reconstruction of the multi-level structure of the principles of critical rationalism. It is shown that the principles of criticism, fallibilism, and pluralism operate at different theoretical levels and require distinguishing between internal and external criticism, as well as acknowledging the moral presuppositions underlying rational discussion. This configuration allows critical rationalism to combine openness to alternatives with conceptual coherence, thereby avoiding both dogmatism and relativism.
The article concludes that the anti-relativist potential of critical rationalism lies not in a claim to possess immutable truth, but in the normative structure of the commitment to rationality as a practice of critical inquiry. This enables the critical tradition to preserve its capacity for self-reflection while upholding the boundaries of rational discourse
Філософія науки Поппера та Лакатоса: головні розбіжності
No full textThe article compares Karl Popper’s and Imre Lakatos’s conceptions of the development of scientific knowledge. It is argued that the central difference between these conceptions relates to Lakatos’s thesis about the structure of scientific research programs as formed by a «hard core», which is «irrefutable» due to the methodological decision of the program’s proponents, and a «protective belt» of auxiliary hypotheses. From the standpoint of Popper’s critical rationalism, this thesis is unacceptable because it relegates critical discussion to the periphery of scientific activity; moreover, as Alan Musgrave and William Berkson have argued, the thesis is refuted by the history of science. The second important difference between Popper’s and Lakatos’s conceptions has to do with the definitive characteristics of empirical science (the «demarcation criterion»). An analysis of the debate over this issue suggests that a softened version of Popper’s demarcation proposal is preferable. This version takes into account Lakatos’s valid point that falsification depends on the emergence of better theories but repudiates his endorsement of «immunization» (against possible falsification) of the core theory of a research program. An interesting difference between Popper’s and Lakatos’s views concerns the issue of the possibility of a genuine logic of scientific discovery. However, on the one hand, Lakatos’s ideas in this regard were not sufficiently developed and clearly articulated in his published works, and on the other hand, attempts to develop these ideas by Elie Zahar and John Worrall demonstrate only the possibilities of rational historical reconstruction of scientific discoveries already made, and do not make a general «logic of scientific discovery» that could guide scientists in producing new discoveries. A number of other apparent divergences between Popper and Lakatos are rather differences in emphasis and focus of interest, and (as John Watkins shows) of Lakatos’s artificial and sometimes spurious contrasting of his ideas with Popper’s views.У статті здійснюється порівняння концепцій розвитку наукового знання Карла Поппера та Імре Лакатоса. Обґрунтовується думка, що центральне розходження між цими концепціями стосується тези Лакатоса про структуру науково-дослідних програм як таку, що утворюється «твердою серцевиною», яка є «неспростовною» за методологічним рішенням прибічників програми, та «захисним поясом» допоміжних гіпотез. З позицій критичного раціоналізму Поппера, це теза є неприйнятною, оскільки відтісняє критичну дискусію на периферію наукової діяльності; крім того, як вказували Алан Масгрейв та Вільям Берксон, ця теза спростовується історією науки. Друга важлива відмінність між концепціями Попера та Лакатоса стосується визначальних характеристик емпіричної науки («критерію демаркації»). Аналіз дискусії стосовно цього питання дає підстави віддати перевагу дещо пом’якшеній версії демаркаційної пропозиції Поппера, яка враховує слушну тезу Лакатоса, що фальсифікація залежить від виникнення кращих теорій, але відкидає іншу його тезу – схвалення «імунізації» серцевинної теорії дослідницької програми стосовно можливої фальсифікації. Цікава відмінність між поглядами Поппера та Лакатоса стосується питання про можливість справжньої логіки наукового відкриття. Проте з одного боку, ідеї Лакатоса в цьому питанні не були достатньою мірою розроблені й чітко сформульовані в його опублікованих працях, а з іншого, спроби розвитку цих ідей Елі Захаром та Джоном Воролом демонструють лише можливості раціональної історичної реконструкції вже здійснених наукових відкриттів, а не утворюють загальної «логіки наукового відкриття», якою могли б керуватися науковці для здійснення нових відкриттів. Ряд інших позірних розходжень між Поппером та Лакатосом є скоріше відмінністю в наголосах та фокусі зацікавленості, а також (як показує Джон Воткінc) штучного й часом некоректного контрастування Лакатосом своїх ідей стосовно поглядів Поппера
Чи актуальнi роздуми Карла Поппера про демократiю сьогоднi?
No full textAbstract. Survey of Karl Popper\u27s talk “Reflections on the theory and practice of the democratic state” with comments is presented. It is argued, although today we live in the world whose realities have gone far beyond what Popper explored, a number of his ideas and conclusions retain their validity and actuality.
History teaches that from the very beginning democracy is neither devoid of various kinds of faults and manifestations of evil, nor of mercy and goodness. Therefore, democratic state should neither be idealized nor demonized. According to Popper, democracy is not popular sovereignty and not people’s rule. It is social institution, which not only rejects dictatorship, but also equipped to defend itself. An essential feature of democracy is the real possibility of getting rid of the government without bloodshed, through a regular peaceful way. Various freedoms are necessary for responsible citizens to prevent excessive concentration of state power and its abuse. However, realization of these freedoms is limiting by law: it should not lead to the “excesses” of freedom, harm proper rule, democratic state.
Popper\u27s call, the media that poorly elucidate the achievements of democracy must be persuaded to see and tell the truth, to develop a self-critical attitude, and correct themselves, is just a regulative principle or a goal to strive for, despite the current unsatisfactory situation and doubts about the possibility of its complete change for the better. Contemporary information warfare is carrying out by means of harmful fakes and various kinds of manipulations, including those regarding democracy, disseminated through the media regularly and massively. To counteract this, it is not sufficient to rely solely on persuasion or on ban measures by the state. An effective national system of such counteraction, not excluding the legally regulated participation of the state, should involve decent non-state media professionals, as well as specialized civic organizations, information volunteers. However, the problem of countering the harmful media content will not be sufficiently solved without media education for the widest audience: ideally, every user of any “screen” should be ready to provide himself with skilled “first aid” against “informational damage”.Анотація. Представлено огляд лекції Карла Поппера «Роздуми про теорію і практику демократичної держави» з коментарями. Аргументовано, що хоча сьогодні ми живемо у світі, реалії якого вийшли доволі далеко за межі дослідженого Поппером, низка його ідей і висновків зберігає свою силу та актуальність.
Історія вчить, що від самого початку демократія не позбавлена ані різного роду помилок і виявів зла, ані милосердя та добра. Тож демократичну державу не варто ані ідеалізувати, ані демонізувати. За Поппером, демократія – не народний суверенітет і не правління народу. Це соціальна інституція, яка не тільки заперечує диктатуру з властивою їй концентрацією влади, а й належно споряджена для того, щоб захищатися. Суттєвою особливістю демократії є реальна можливість усунення уряду «без пролиття крові», у врегульований мирний спосіб. Різноманітні свободи необхідні відповідальним громадянам для запобігання надмірної концентрації державної влади і зловживання нею. Разом з тим, реалізація цих свобод обмежується правом: вона повинна не припускати «ексцесів» свободи, не шкодити належному правлінню, демократичній державі.
Заклик Поппера, що медіа, які погано висвітлюють досягнення демократії, слід умовити бачити й говорити істину, розвивати критичне ставлення до самих себе та виправлятися, є лише регулятивним принципом чи метою, котрої потрібно прагнути попри наявну незадовільну ситуацію і сумніви у можливості її повної зміни на краще. Сучасна інформаційна війна ведеться шкідливими фейками і різного роду маніпуляціями, у тому числі й щодо демократії, які поширюються через медіа масово та регулярно. У протидії цьому не достатньо покладатися тільки на умовляння чи на заборонні заходи держави. Ефективна національна система такої протидії, не виключаючи врегульованої правом участі держави, мусить залучати добропорядний персонал недержавних мас-медіа, а також спеціалізовані громадські організації, інформаційних волонтерів. Однак проблема протидії шкідливому контенту мас-медіа у достатній мірі не буде вирішена без медіаосвіти найширшої аудиторії: в ідеалі кожен користувач того чи іншого «екрану» має бути готовий надавати собі сам вмілу «первинну допомогу» проти «інформаційного ураження»
ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ЕМОТИВНОСТI В МАЛIЙ ПРОЗI О. I. СОЛЖЕНИЦИНА: ЛIНГВОСТИЛIСТИЧНИЙ АСПЕКТ
No full textThe study of linguistic means by which the “world of emotions” is expressed in the poetics of the writer is a necessary stage in the study not only of his work, but also of linguistic poetics in the aspect of emotive analysis of the literary text. In the article in the linguistic and stylistic aspect the means of creating emotionality in А. I. Solzhenitsyn’s small prose are characterized. It is determined that in an literary text, emotionality is created by various means, but is related to the representation of the category of expressiveness, its pragmatic function and subjective evaluation as a source of the emotional state / attitude of the speaker. Linguistic and stylistic analysis of the texts of works by А. I. Solzhenitsyn (“One Day of Ivan Denisovich” («Один день Ивана Денисовича»), “Matrena’s Yard” («Матренин двор»), “For the benefit of the cause” («Для пользы дела»)) showed that their speech is characterized by a high degree of emotionality, achieved by skillful use of various emotional means (emotional-valuable vocabulary, emotional word formation, paths that convey information about emotions, emotional syntax). The emotional space of the texts is represented by two levels - the level of the character and the level of its creator. In the texts of А. I. Solzhenitsyn’s works, emotional and evaluative vocabulary performs various functions (characteristics, influence, stimulation). It is established that emotionality in the textual space of the writer’s prose is one of the main stylistic features of the author’s poetics. Emotional and evaluative means are the leading components in the psychological, behavioral, speech characteristics of the characters of works, in the creation of artistic reality in which events take place, as well as in the reproduction of the author’s position representing the writer’s worldview. The choice of these means is determined by the plot-thematic content of the work, the author’s idea, the linguistic-stylistic system of the text, produces the content-conceptual and subtextual informativeness of the work.Дослiдження мовних засобiв, за допомогою яких виражається «свiт емоцiй» у поетицi письменника, - необхiдний етап у вивченнi не лише його творчостi, але й лiнгвiстичної поетики в аспектi емотiологiчного аналiзу художнього тексту. У статтi з лiнгвостилiстичного погляду схарактеризовано засоби створення емотивностi в малiй прозi О. I. Солженицина. Визначено, що в художньому текстi емотивнiсть створюється рiзними засобами, але пов’язана з репрезентацiєю категорiї експресивностi, її прагматичною функцiєю та з суб’єктивною оцiннiстю як джерелом появи емоцiйного стану / ставлення мовця. Лiнгвостилiстичний аналiз текстiв творiв О. I. Солженицина («Один день Iвана Денисовича» («Один день Ивана Денисовича»), «Матрьонiн двiр» («Матренин двор»), «Для користi справи» («Для пользы дела»)) засвiдчив, що їх мовленню притаманний високий ступiнь емотивностi, що досягається вмiлим використанням сукупностi рiзноманiтних емотивних засобiв (емоцiйно-оцiнна лексика, емотивний словотвiр, тропи, що передають iнформацiю про емоцiї, емотивний синтаксис). Емотивний простiр текстiв представлено двома рiвнями - рiвнем персонажа i рiвнем його творця. У текстах творiв О. I. Солженицина емоцiйно-оцiнна лексика виконує рiзноманiтнi функцiї (характеристики, впливу, стимулювання). Установлено, що емотивнiсть у текстовому просторi прози письменника є однiєю iз головних стилiстичних рис поетики автора. Емоцiйно-оцiннi засоби - провiднi компоненти у психологiчнiй, поведiнковiй, мовленнєвiй характеристицi персонажiв творiв, у створеннi художньої реальностi, у якiй вiдбуваються подiї, а також у вiдтвореннi авторської позицiї, що репрезентує письменницький свiтогляд. Добiр цих засобiв визначається сюжетно-тематичним змiстом твору, задумом автора, лiнгвостилiстичною системою тексту, продукує змiстовно-концептуальну та пiдтекстову iнформативнiсть твору
Strategies employed by the head teachers in the implementation of competence-based curriculum in public primary schools in Bagamoyo, Tanzania
No full textThis study examined strategies employed by the head teachers in implementing a competence-based curriculum (CBC) in public primary schools in Bagamoyo District, Tanzania. The study adopted a qualitative research approach, with a case study research design, for the purpose of determining in-depth information regarding the implementation of CBC. The study involved 10 participants, thus head teachers. Interviews, observation and documentary reports were used to collect field data. The data were analysed thematically. The findings reported that the head teachers employed various strategies to support teachers in adapting to CBC in public primary schools, namely improving in-service teacher training, teaching and learning materials, the teaching and learning environment, teaching and learning resources, as well as facilitating the relationship between school and community. However, some challenges were noted to hinder the effective implementation of CBC, including a lack of resources, a large number of students in the classroom, and a lack of competent teachers to implement CBC effectively. The study concludes that it is important for the head teachers to devise numerous strategies that could be used for effectively implementing CBC in primary schools. The study recommends that the government, private sectors, and non-governmental organisations ensure the availability of teaching and learning resources, enough teachers, and a good learning environment, as well as training about implementing CBC for all primary school teachers
Influence of sociocultural factors on the reading habits and well-being of postgraduate students
No full textThis study examines how personal reading preferences, abilities, and cultural influences shape the reading habits and well-being of postgraduate students in a Nigerian tertiary institution. Using a descriptive survey design, data was collected from 310 students through questionnaires. Findings reveal that personal preferences strongly influence reading format choices, with 50.3\% of respondents agreeing and 24.9\% strongly agreeing (mean = 3.85, SD = 0.99). In contrast, peer and societal pressures have a weaker influence (mean = 2.37 and 2.42, respectively). Students exhibit high proficiency in using both digital (mean = 3.86, SD = 0.90) and physical reading materials (mean = 3.91, SD = 0.88), but they face greater challenges with digital platforms (mean = 2.58, SD = 1.16) compared to physical materials (mean = 2.31, SD = 1.07). Environmental factors significantly impact reading choices (mean = 3.27, SD = 1.05), while cultural influences elicit mixed responses (mean = 2.86, SD = 1.11). Religion emerges as a strong motivator for reading habits (mean = 3.77, SD = 1.06). Regression analysis establishes a significant association between individual factors and reading habits and well-being (R = 0.465, p = 0.000). Key predictors include personal preference (β = 0.069, p = 0.001), physical reading due to upbringing (β = 0.070, p = 0.000), and belief in the benefits of digital platforms (β = 0.070, p = 0.001). Based on these insights, the study recommends that universities and libraries develop bibliotherapy programs that prioritize personal preferences and provide diverse reading materials. Acknowledging the limitation of self-reported data, future research could incorporate objective measures such as digital reading logs to enhance accuracy and depth