Problems of Legality (E-Journal)
Not a member yet
932 research outputs found
Sort by
Внесок Герша Лаутерпахта в розвиток міжнародного захисту прав людини
Get PDFThe article is devoted to Hersch Lauterpacht's contribution to the development of the concept of international protection of human rights and international human rights law in general. The study analyzes relevant norms of international law and scientific works of Hersch Lauterpacht; considerable attention is paid to the reviews of leading scientists on Hersch Lauterpacht's books "An International Bill of the Rights of Man" published in 1945 and "International Law and Human Rights" in 1950. The purpose of the article is to, based on the analysis of Hersch Lauterpacht's scientific works, investigate his contribution to the development of the concept of international protection of human rights. Both general (dialectical and systemic-structural) and special (historical-legal, comparative-legal and formal-dogmatic) scientific methods were used in the research. The article defines the prerequisites for Hersch Lauterpacht's choice of international human rights protection as his scientific interest, explores the peculiarities of the scientific environment within which Hersch Lauterpacht developed the concept of international human rights protection, outlines the main doctrinal approaches to the control mechanism of human rights protection. Particular attention is paid to the progressiveness of Hersch Lauterpacht's concept of international control over the observance of human rights and obstacles to its establishment at the universal level. On the basis of the conducted research, the conclusion was formulated that Hersch Lauterpacht, among a number of scientists of the middle of the 20th century who developed the concepts of international legal regulations of human rights, most thoroughly, after investigating the genesis of the formation of human rights and using natural law approaches, proposed a model of effective international protection of human rights. Hersch Lauterpacht's views on the need for real guarantees of human rights at the universal level, rather than a simple declaration, were quite advanced and far ahead of their time. To a certain extent, they can be perceived as idealistic since even today, the achievement of the same universal international standard of guaranteeing human rights (especially economic, social and cultural) is improbable.Статтю присвячено внеску Герша Лаутерпахта в розвиток концепції міжнародного захисту прав людини та міжнародного права прав людини у цілому. У дослідженні проаналізовано відповідні норми міжнародного права та наукові праці Герша Лаутерпахта; значна увага приділена рецензіям провідних науковців на монографії Герша Лаутерпахта «Міжнародний Білль прав людини», опублікованої у 1945 р., та «Міжнародне право та права людини» 1950 р. Мета статті полягає в тому, щоб на підставі аналізу наукових праць Герша Лаутерпахта дослідити його внесок у розвиток концепції міжнародного захисту прав людини. У дослідженні застосовувалися як загальні (діалектичний та системно-структурний), так і спеціальні (історико-правовий, порівняльно-правовий та формально-догматичний) методи наукового пізнання. У статті визначено передумови вибору Гершом Лаутерпахтом своїм науковим інтересом міжнародний захист прав людини, досліджено особливості наукового середовища, у межах якого він розробляв концепцію міжнародного захисту прав людини, викладено основні доктринальні підходи до контрольного механізму захисту прав людини. Окрему увагу приділено прогресивності концепції міжнародного контролю Герша Лаутерпахта за дотриманням прав людини та перешкодам у його становленні на універсальному рівні. На підставі проведеного дослідження сформульовано висновок, що Герш Лаутерпахт серед низки науковців середини ХХ ст., які розробляли концепції міжнародно-правового закріплення прав людини, найбільш ґрунтовно дослідивши генезис становлення прав людини та використовуючи природно-правові підходи, запропонував модель ефективного міжнародного захисту прав людини. Погляди Герша Лаутерпахта щодо необхідності реального забезпечення прав людини на універсальному рівні, а не простого декларування, були досить передовими, і значно випереджували час. Певною мірою їх можна сприймати як ідеалістичні, адже й сьогодні досягнення однакового універсального міжнародного стандарту гарантування прав людини (особливо економічних, соціальних та культурних) є малоймовірним
Електронні технології на виборах та референдумах: теорія і практика
Get PDFThe article is devoted to the study of the theory and practice of using electronic technologies in elections and referendums in the context of guaranteeing the established international principles of electoral law. The relevance of the topic is related to the adoption of the Law of Ukraine "On the All-Ukrainian Referendum", which allows the use of information and telecommunication technologies during its organization and conduct. The subject of the study is the theory and practice of using electronic technologies in elections and referendums in Ukraine and abroad. The purpose of the article is to analyze the use of electronic technologies in the process of administration, preparation and conduct of elections, which can be similarly used in the all-Ukrainian referendum in the context of ensuring the principles of electoral law, and also to clarify the technical side of their implementation. The study applies the method of analysis and synthesis of scientific information, comparative legal and dialectical methods of scientific cognition. The norms of domestic legislation on holding elections and the all-Ukrainian referendum on the use of electronic technologies have been studied. International standards of the implementation of e-voting technology, as well as the main recommendations of the Venice Commission and the Committee of Ministers on preventing violations of the principle of fair and free elections during the use of information technologies, were analyzed. Special attention was paid to the study of legal opinions of courts of foreign countries regarding problematic aspects and possible violation of voting principles when using e-voting technology (USA, Germany, India, Albania). It was concluded that the international community does not distinguish between using of electronic voting programs in elections and referendums, applying the same approaches to the implementation of electoral principles. Recommendations for domestic legislative activity and the practice of election administration are outlined. The possible use of such leading information and telecommunication technologies as biometric identification, online registration of political parties and candidates, electronic voting, optical scanning of paper ballots, recording of a paper trail, cryptography, etc. has been revealed. The analysis of judicial practice made it possible to conclude that in order to comply with the public nature of the election process it is important to guarantee cybersecurity, protection of personal data and the results of will detection by recording a paper trail. Finally, attention was drawn to the problem of legislative regulation of electronic procedures during the all-Ukrainian referendum without their consistency and harmonization with the provisions of the Election Code of Ukraine. The obsolescence of the procedure for initiating a national referendum enshrined in the Constitution of Ukraine and detailed in the law, which needs to be modernized, is emphasized.Статтю присвячено дослідженню теорії і практики застосування електронних технологій на виборах та референдумах в контексті гарантування утверджених міжнародних принципів виборчого права. Актуальність теми пов’язана із прийняттям Закону України «Про всеукраїнський референдум», який дозволяє застосування інформаційно-телекомунікаційних технологій під час його організації та проведення. Предмет дослідження становлять теорія і практика застосування електронних технологій на виборах та референдумах в Україні й за її межами. Мета статті полягає в аналізі застосування електронних технологій у процесі адміністрування, підготовки та проведення виборів, які аналогічно можуть використовуватися і на всеукраїнському референдумі в контексті забезпечення принципів виборчого права, а також з’ясування технічної сторони їх реалізації. У дослідженні застосовано метод аналізу та синтезу наукової інформації, порівняльно-правовий і діалектичний методи наукового пізнання. Досліджено норми вітчизняного законодавства про проведення виборів та всеукраїнського референдуму щодо використання електронних технологій. Проаналізовано міжнародні стандарти реалізації технології е-voting, а також основні рекомендації Венеційської комісії та Комітету міністрів щодо запобігання порушенням принципу чесних та вільних виборів під час застосування інформаційних технологій. Особливу увагу приділено вивченню правових висновків судів іноземних держав стосовно проблемних аспектів та можливого порушення принципів голосування під час використання технології е-voting (США, ФРН, Індія, Албанія). Сформульовано висновок про те, що міжнародна спільнота не розмежовує використання програм електронного голосування на виборах та референдумах, застосовуючи однакові підходи реалізації виборчих принципів. Окреслено рекомендації для вітчизняної законопроєктної діяльності та практики адміністрування виборів. Виявлено можливе використання таких провідних інформаційно-телекомунікаційних технологій, як біометрична ідентифікація, онлайн-реєстрація політичних партій і кандидатів, електронне голосування, оптичне сканування паперових бюлетенів, фіксація паперового сліду, криптографія тощо. Аналіз судової практики дав змогу дійти висновку, що для дотримання публічного характеру виборчого процесу важливим є гарантування кібербезпеки, захисту персональних даних та результатів волевиявлення шляхом фіксації паперового сліду. Насамкінець, привернуто увагу до проблеми законодавчої регламентації електронних процедур під час проведення всеукраїнського референдуму без їх узгодженості та гармонізації із положеннями Виборчого кодексу України. Підкреслено застарілість процедури ініціювання всенародного референдуму, закріпленої в Конституції України та деталізованої в законі, що потребує модернізації
Співвідношення колабораційної діяльності та військових кримінальних правопорушень
Get PDFThe article is devoted to setting up and solving the problem of the ratio of the composition of military criminal offenses and the composition of collaborative activities in the temporarily occupied territories of Ukraine against the background of military aggression by the Russian Federation. The relevance of the issues of this scientific article is that after the seizure of Crimea and parts of the Donetsk and Luhansk regions, the legislator repeatedly made changes to the current Criminal Code of Ukraine, which led to various points of view of scientists and law enforcement agencies (the police, the State Bureau of Investigation, the Security Service of Ukraine, prosecutor's office, court, etc.) to qualify the actions of citizens of Ukraine who remained in the temporarily occupied territories, while in some cases they intentionally committed actions (inaction) to the detriment of interests. The purpose of this article is to analyze the problematic aspects of the correlation of collaborative activities with military criminal offenses and to formulate rules for solving individual qualification problems arising from the correlation of the specified acts. The research is based on the use of general scientific, special legal and interdisciplinary methods of cognition. The obtained results make it possible to assert that collaborative activity, unlike military criminal offenses, encroaches, first of all, on the foundations of Ukraine's national security and is sometimes committed together with treason. The generic object of military criminal offenses is social relations in the sphere of normal activity of the military organization of Ukraine, which, although it plays one of the key roles in maintaining the appropriate level of security, territorial integrity and inviolability of the state, is not identical to the generic object of Section I of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine.Статтю присвячено постановці та розв’язанню проблеми співвідношення складів військових кримінальних правопорушень та складу колабораційної діяльності на тимчасово окупованих територіях України на тлі воєнної агресії з боку російської федерації. Актуальність проблематики цього дослідження полягає в тому, що після захоплення Криму й частини Донецької та Луганської областей законодавець неодноразово вносив зміни до чинного Кримінального кодексу України, що призвело до різноманітних поглядів науковців та правозастосовних органів (поліції, Державного бюро розслідування, Служби безпеки України, прокуратури, суду тощо) на кваліфікацію діянь громадян України, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, при цьому в деяких випадках умисно вчиняли дії (бездіяльність) на шкоду національним інтересам. Метою цієї статті є аналіз проблемних аспектів співвідношення колабораційної діяльності з військовими кримінальними правопорушеннями та формулювання правил вирішення окремих проблем кваліфікації, що виникають при співвідношенні вказаних діянь. Дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових, спеціально-юридичних та міждисциплінарних методів пізнання. Отримані результати дають змогу стверджувати, що колабораційна діяльність, на відміну від військових кримінальних правопорушень, посягає передусім на основи національної безпеки України та інколи вчиняється в сукупності з державною зрадою. Родовим об’єктом військових кримінальних правопорушень виступають суспільні відносини у сфері нормальної діяльності воєнної організації України, яка хоча й відіграє одну з ключових ролей у підтриманні на відповідному рівні безпеки, територіальної цілісності та недоторканності держави, але не є тотожною родовому об’єкту розділу І Особливої частини Кримінального кодексу України
Дійсність передачі прав на землю на основі боргу із заставою земельного сертифікату за законодавством Індонезії
Get PDFDebt agreement with land certificate guarantee, the accesoir agreement is a guarantee agreement by way of installation of Mortgage which then for repayment if there is negligence / default, an auction is carried out as regulated in Law Number 4 of 1996 concerning Mortgage but in this case it is actually used as a sale and purchase between debtors and creditors. This may cancel the registration of the transfer of land rights that has been carried out by the Purchaser who was previously the Creditor Party. This study uses a normative juridical research method and uses a statutory approach, a conceptual approach, and a case approach. The data sources used are secondary data sources with primary legal sources, secondary legal sources, and tertiary legal sources. Data analysis in this study is a qualitative analysis method with deductive reasoning logic.The results obtained are that the Deed of Sale and Purchase of land rights based on debts and receivables is considered invalid because it is a form of simulation agreement, which is a continuation of accounts payable which if the collateral is a plot of land then it should be the installation of Mortgage Rights. This is based on Article 1131 of the Indonesian Civil Code and the rules contained in Law Number 4 of 1996 concerning Mortgage Rights. Another thing that happened was that the making of the Sale and Purchase Deed was based on the Sale and Purchase Agreement Deed and the Power of Attorney to Sell which contained legal defects so that it affected its validity. The cancellation of land rights can be carried out by means of an application through the Head of the Regency/City Land Office which is then forwarded to the Head of the Provincial Regional Office as described in Article 125-130 of the Regulation of the State Minister of Agrarian Affairs/Head of the National Land Agency Number 9 of 1999 concerning Procedures for Granting and Cancellation of State Land Rights and Management Rights which are the Implementing Regulations of Government Regulations Number 24 of 1997 concerning Land Registration.Договір позики під заставу земельних сертифікатів є гарантійною угодою шляхом встановлення іпотечного права, яке для погашення вимог кредитора у разі неналежного виконання або невиконання зобов’язань боржника реалізується через проведення аукціону, як це передбачено Законом № 4 від 1996 р. щодо іпотечних прав. Але в цьому випадку договір позики фактично використовується як договір купівлі-продажу між боржниками та кредиторами. Це дозволяє уникнути реєстрації переходу прав на землю, здійсненої покупцем, який раніше був кредитором. У цій роботі застосовуються нормативні юридичні методи дослідження та законодавчі, теоретичні й практичні підходи. При цьому використовуються різні джерела – вторинні джерела даних поряд із первинними юридичними та матеріальними джерелами, а також вторинні юридичні матеріальні джерела та третинні юридичні матеріальні джерела. Аналіз даних у цьому дослідженні здійснено з використанням дедуктивного методу. Отримані результати свідчать про те, що договір купівлі-продажу прав на землю на основі кредиторської заборгованості вважається недійсним, оскільки він є видом удаваного правочину, який є продовженням дебіторської заборгованості. Якщо предметом застави є земельна ділянка, то це призводить до виникнення у заставодержателя іпотечних прав. Це ґрунтується на статті 1131 Цивільного кодексу Індонезії та нормах, що містяться в Законі № 4 від 1996 р. про іпотечні права. Ще одна проблема, яку досліджено, стосується оформлення договору купівлі-продажу на підставі договору купівлі-продажу та довіреності на продаж, юридичні недоліки яких вплинули на їх дійсність. Анулювання прав на землю може бути здійснено шляхом подання заяви через керівника земельного управління регентства/міського управління, яке потім надсилається керівнику регіонального управління провінції, як це визначено у статтях 125–130 Регламенту Міністра аграрних справ/Керівника Національного земельного агентства № 9 від 1999 р. щодо процедур надання й анулювання прав на державні землі та прав управління, які є імплементаційними постановами урядової постанови № 24 від 1997 р. щодо реєстрації землі
Роль нотаріуса при посвідченні анульованого договору купівлі-продажу в судовому порядку (аналіз статей 15 та 16 Закону Індонезії «Про нотаріат»)
Get PDFA notary deed is an authentic deed drawn up by or before a notary according to the form and procedure stipulated in Law Number 2 of 2014 concerning the Office of a Notary. Article 15 of the law on the position of a notary regulates the authority of a notary, and Article 16 of the law on the position of a notary regulates the obligations of a notary. In carrying out these powers and obligations, a role is required in the form of a series of actions that are supportive in carrying out the duties of a notary in accordance with his position if the Notary does not play a role in causing the deed to be canceled, as in the Supreme Court Decision No. 535 PK/Pdt/2017 (1) the cancellation was due to an imbalance between what was written in the sale and purchase agreement deed and the facts of the parties. The decision of the Surabaya District Court (2) stated that the deed made by a notary was valid according to legal provisions. In contrast, the decision of the Surabaya High Court (3) stated that the deed was legally flawed. The decision of the Supreme Court (4) at the cassation and review level upheld the decision. This study analyzes the juridical factors that cause the deed of sale and purchase agreement made before a notary to be void based on a court decision and analyzes the role of the Notary in making a sale and purchase agreement deed. The research method used is normative juridical, using secondary data obtained from literature studies, including primary, secondary, and tertiary legal sources. The juridical factor that caused the cancellation of the sale and purchases agreement deed by the Notary, according to the Supreme Court's decision upholding the high court's decision, was because the plaintiff of the convention could prove the argument for his lawsuit regarding bilyet giro not for land payment in the sale and purchase agreement deed but for the sale and purchase of scrap metal where the plaintiff (seller) is an intermediary in buying and selling scrap metal. The Notary has yet to play a role in making the sale and purchase agreement deed, which resulted in the sale and purchase agreement deed being canceled based on a court decision. The problem is caused by the Notary not carrying out roles, such as providing legal counseling in connection with doing the deed as stipulated in the notary position law Article 15 paragraph (2) letter (e), carrying out the task carefully as stipulated in Article 16 paragraph (1) letter a, Reading the deed before the parties attended by at least 2 (two) witnesses as referred to in Article 16 paragraph (1) letter (m).Нотаріальний акт є автентичним актом, складеним нотаріусом або у присутності нотаріуса відповідно до форми та порядку, передбачених Законом № 2 від 2014 р. про нотаріат. Стаття 15 цього Закону щодо посади нотаріуса визначає права нотаріуса, а стаття 16 – його обов’язки. Здійснення прав та обов’язків виглядає як послідовність дій, що спрямовані на виконання зобов’язань нотаріуса відповідно до його посади. Нотаріус не завжди відіграє роль у визнанні правочину недійсним. Зокрема, у рішенні Верховного суду № 535 PK/Pdt/2017 (1) визнання правочину недійсним відбулося через дисбаланс між тим, що було зазначено в договорі купівлі-продажу, і фактичним станом справ за даними сторін. Розглянуто рішення окружного суду м. Сурабаї (2), в якому вказано, що договір, укладений нотаріусом, є дійсним відповідно до правових положень. Натомість у рішенні Високого суду м. Сурабаї (3) було зазначено, що договір є юридично неповноцінним. Постановою Верховного суду в касаційній інстанції (4) це рішення залишено без змін. У роботі проаналізовано юридичні чинники, які спричиняють визнання договору купівлі-продажу, укладеного нотаріусом, недійсним на підставі рішення суду, а також роль нотаріуса в укладенні договору купівлі-продажу. При цьому застосовано нормативно-юридичний метод дослідження з використанням вторинних даних, отриманих із літературних джерел, включаючи первинні, вторинні та третинні правові джерела. Юридичний чинник, що зумовив визнання нотаріального договору купівлі-продажу недійсним за рішенням Верховного суду, який залишив без змін рішення Високого суду, полягав у тому, що позивач зміг навести аргумент на підтвердження свого позову, за яким умови договору не були виписані для договору купівлі-продажу землі. Натомість для договору купівлі-продажу металобрухту, де позивач (продавець) є посередником у купівлі-продажу, нотаріус не брав участі у складанні договору купівлі-продажу, що призвело до визнання договору купівлі-продажу рішенням суду недійсним. Це спричинено тим, що нотаріус не виконав таких функцій, як надання юридичних роз’яснень у зв’язку з вчиненням правочину, як це передбачено пунктом «е» абзацу другого статті 15 Закону про нотаріат; не виконав завдання з усією обачливістю, як це передбачено пунктом «а» абзацу першого статті 16; не оголосив правочин перед сторонами за участю принаймні двох свідків, як зазначено в пункті «m» абзацу першого статті 16 наведеного вище Закону
Формування ринкових засад організації охорони здоров’я в Україні (господарсько-правовий аспект)
Get PDFIn the article were analyzed the state and prospects of further medical reform in Ukraine. The authors set themselves the goal of conducting a study of the essence of health care reform, and during this process advantages and disadvantages of implemented changes in this area were characterized. The importance of this study lies in the fact that human health and life are recognized at the constitutional level as the highest price, and therefore their protection requires special attention from the state. Promoting the development of health care system improve the quality of life of the population, which in the future will have a positive effect on the economic development of the country. Four main directions of the reform were developed in the work, such as improving the quality of medical services, optimizing the financing of the health care system, improving the management system, and changes in the pharmaceutical sector. An important achievement of the reform is the introduction of the medical services market, which has its own specific features and base on the principle of free competition and financial transparency. The article focuses on the legal regulation of public relations in the field of health care. Legislative provision of this is considered from the point of view of creating a competitive market for medical services, which is opposed to the administrative model of ensuring citizens' health care. The institutional nature of the organization of such market with relevant entities providing services competing with each other is emphasized; medical service in its commodity-value aspect; introduction of the principle of consumer choice of medical service and the entity that provides it; creation of a special state agency that pays the cost of the provided medical service to the relevant subject of medical activity for the benefit of the beneficiary-consumer, who chose this particular subject. Accordingly, the driving force of the market is recognized the actual medical economic activity. Taking into account the above, the article, based on the analysis of the relevant legal acts, concludes that relations in the field of health care have been transformed in the direction of the economic and legal nature of their regulation. This is evidenced by the use of stable constructions of economic law, namely: economic activity; non-commercial management; communal non-commercial enterprise; state regulation of economic activity; subject of organizational and economic powers, etc. The continuation of scientific researches on this issue will contribute to the further development of the national health sector, including by improving the public management of this component of the national economy.Статтю присвячено аналізу стану та перспектив подальшого проведення медичної реформи в Україні. Автори поставили собі за мету дослідити суть реформи охорони здоров’я, розглянули основні напрями її реалізації та визначили переваги й недоліки вже проведених змін у цій сфері. Важливість дослідження полягає в тому, що здоров’я та життя людини визнаються на конституційному рівні найвищою цінністю, а тому їх захист потребує окремої уваги з боку держави. Сприяння розвитку охорони здоров’я підвищує рівень життя населення, що в подальшому позитивно впливає на економічний розвиток країни. У роботі виокремлено чотири основні напрями реформи, серед яких: поліпшення якості медичних послуг, оптимізація фінансування системи охорони здоров’я, покращення системи управління, зміни у фармацевтичній сфері. Важливим досягненням реформи визначено запровадження ринку медичних послуг, який має специфічні особливості й ґрунтується на принципі вільної конкуренції та фінансової прозорості. Зроблено акцент саме на правовому забезпеченні регулювання суспільних відносин у сфері охорони здоров’я. Їх законодавче забезпечення розглядається як створення конкурентного ринку медичних послуг, який протипоставлено адміністративній моделі забезпечення охорони здоров’я громадян. Наголошено на інституційному характері організації такого ринку із відповідними суб’єктами надання послуг, що конкурують між собою; медичній послузі в її товарно-вартісному аспекті; запровадженні принципу споживчого вибору медичної послуги та суб’єкта, що її надає; створенні спеціальної державної агенції, що сплачує вартість наданої медичної послуги відповідному суб’єкту медичної діяльності на користь бенефіціара-споживача, який і обрав саме цього суб’єкта. Рушійною силою ринку визнано власне медичну господарську діяльність. З огляду на аналіз відповідних нормативно-правових актів дійшли висновку, що відносини у сфері охорони здоров’я трансформовано в бік господарсько-правового характеру їх регулювання. Про це свідчить використання сталих конструкцій господарського права, а саме: господарська діяльність; некомерційне господарювання; комунальне некомерційне підприємство; державне регулювання господарською діяльністю; суб’єкт організаційно-господарських повноважень тощо. Наголошено, що продовження наукових досліджень із цієї проблематики сприятиме подальшому розвитку вітчизняної галузі охорони здоров’я, зокрема шляхом удосконалення державного управління цією складовою національної економіки
Правове регулювання компетенції місцевого самоврядування в умовах воєнного стану в Україні
Get PDFThe article is devoted to the issues of competence of local self-government and its bodies during the introduction of martial law, and also to the analysis of amendments to the legislation in the field of local self-government aimed at redistribution of powers in the system of local self-government, and also to the introduction of conditions for "lawful interference" of a number of other entities in the process of exercising by local self-government bodies of their powers. The subject matter of the study is public relations related to ensuring further guarantee of local self-government activities under martial law, inviolability of its powers, and prevention of arbitrariness or usurpation of local self-government powers by public authorities. The purpose of the article is to study the functional and competence sphere of local self-government and to assess the impact on it by public authorities. The study applies systemic-structural and structural-functional, formal-legal, prognostic methods, the method of generalization, as well as the methods of analysis and synthesis. The author examines the current legislation with a view to clearly establishing the conditions for exercising the powers granted to local self-government bodies, as well as the cases, grounds and mechanism under which public authorities may take over the powers of local self-government. The author analyzes the conditions and grounds for early termination of powers of local self-government bodies and the scope of exercise of local self-government powers by military administrations. The legislation is studied to determine the moment and grounds for the transfer of self-governing powers of local self-government to state authorities. It is determined that the impact on the local self-government system by public authorities should be commensurate with the conditions in which the State is currently operating. The author concludes that under martial law, the activities of local self-government should be carried out in accordance with the rules clearly defined by law and should not go beyond the powers granted to them. In case of violation of such rules by the State, appropriate adequate measures should be taken.Статтю присвячено питанням компетенції місцевого самоврядування та його органів під час запровадження військового стану, аналізу внесених змін до законодавства у сфері місцевого самоврядування в напрямі перерозподілу повноважень у системі органів місцевого самоврядування, запровадження умов для «правомірного втручання» низки інших суб’єктів у процес здійснення органами місцевого самоврядування наданих їх повноважень. Предмет дослідження становлять суспільні відносини, пов’язані із забезпеченням подальшого гарантування діяльності місцевого самоврядування в умовах воєнного стану, непорушності його повноважень, недопущення свавілля чи узурпації повноважень місцевого самоврядування органами державної влади. Мета статті полягає в дослідженні функціонально-компетенційної сфери місцевого самоврядування в умовах воєнного стану та оцінка впливу на неї з боку органів державної влади. У дослідженні застосовано системно-структурний і структурно-функціональний, формально-юридичний, прогностичний методи, метод узагальнення, а також прийоми аналізу та синтезу. Розглянуто чинне законодавство щодо чіткого закріплення умов здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм повноважень, а також випадки, підстави та механізм, за яких органи державної влади можуть перебирати на себе повноваження місцевого самоврядування. Проаналізовано умови та підстави дострокового припинення повноважень органів місцевого самоврядування та обсягів здійснення повноважень місцевого самоврядування військовими адміністраціями. Досліджено законодавство щодо визначення моменту та підстав переходу самоврядних повноважень місцевого самоврядування до органів державної влади. Визначено, що вплив на систему місцевого самоврядування з боку органів державної влади має бути сумірним тим умовам, в яких на сьогодні перебуває держава. Сформульовано висновки, що в умовах воєнного стану діяльність місцевого самоврядування має відбуватись у чітко визначених законодавством правилах і не виходити за межі наданих їм повноважень. У разі порушення таких норм з боку держави має бути вжито відповідних адекватних заходів
Об’єктивна сторона (actus reus) пособництва і підбурювання в контексті воєнних злочинів і злочинів проти людяності
Get PDFThe article addresses the objective side (actus reus) of aiding and abetting in the context of war crimes and crimes against humanity. The main goal is to find out where the line lies between legally relevant involvement and involvement that should not entail liability. The study is based on the analysis of the case law of international criminal tribunals and the jurisprudence of national courts as well. It is an interdisciplinary study, as it aims to formulate conclusions that would be relevant in the context of both criminal and tort liability. It is emphasized that the objective side of aiding and abetting comprises act and causation, since aiding and abetting does not have its own consequence, but instead shares the same consequence which is imputed to the principal perpetrator. Aiding and abetting entails liability as long as the physical assistance or moral support provided has a substantial effect upon the commission of a crime. The substantial effect criterion has to be ascertained based on the study of all the circumstances of a particular case. When assessing the substantiality, it should be taken into account that the actions of an aider and abettor may be related to the crime through a physical or intentional causation. It is not required that the actions of the aider and abettor be a conditio sine qua non (necessary condition) of the principal perpetrator's crime. In the context of mass crimes, such as war crimes or crimes against humanity, it is the mixing of causal contributions that makes it impossible to identify in the circumstances of a particular single episode the traces of each causative factor that was substantial to the overall criminal activity. This should not exempt an aider and abettor from liability, provided that his causal contribution to the overall criminal activity was substantial.У статті досліджено об’єктивну сторону (actus reus) пособництва і підбурювання в контексті воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Головна мета – з’ясувати, де пролягає межа між юридично значимою причетністю і причетністю, яка не має бути підставою юридичної відповідальності. Дослідження побудоване на аналізі практики міжнародних кримінальних трибуналів, а також юриспруденції національних судів і комплексно охоплює предмет дослідження, оскільки має на меті формулювання висновків, які були б релевантними в контексті як кримінальної, так і деліктної відповідальності. Наголошено, що характеристика об’єктивної сторони пособництва і підбурювання повинна включати лише діяння і причинний зв’язок через те, що пособництво і підбурювання не має свого, окремого наслідку, а поділяє той самий наслідок, який привинюється безпосередньому виконавцеві. Пособництво і підбурювання тягне відповідальність тоді, коли фізична допомога або моральна підтримка справляє істотний вплив на вчинення злочину. Істотність впливу на вчинення злочину – це оціночна категорія, яка підлягає аналізу на підставі дослідження всіх обставин справи в сукупності. Під час оцінки істотності впливу належить враховувати, що дії пособника і підбурювача можуть бути пов’язані із злочином через фізичний або інтенціональний причинний зв’язок. Для визнання впливу істотним не вимагається, щоб дії пособника і підбурювача були conditio sine qua non (необхідною умовою) злочину виконавця. У контексті масових злочинств, таких як воєнні злочини або злочини проти людяності, може мати місце змішування каузальних внесків, яке унеможливлює ідентифікацію в обставинах окремого епізоду слідів кожного чинника, який був істотним для загальної злочинної діяльності. Це не повинно звільняти пособника і підбурювача від відповідальності за умови, що його каузальний внесок у загальну злочинну діяльність був істотним
Європеїзація правової культури: дослідницький нарис
Get PDFThe concept of «legal culture» has been the subject of academic legal research over the past half century. It has attracted special attention in the postmodern research field, which is more interested in overcoming the limits of positivist legal analysis and is much better prepared for the challenges of interdisciplinarity. The concept of «legal culture», despite its inherent vagueness, is valued in the academic environment for its ability to broaden and deepen the understanding of national and regional legal systems and their components, to act, on the one hand, as evidence of legal uniformity and, on the other hand, of cultural difference, to emphasize legal identity and postulate the legal identity of individual human communities. The perception of law in its cultural determination takes researchers beyond the scope of exclusively legal texts and makes them sensitive to different models of legal thinking, assumptions, behavior and practices inherent in certain human communities. The concept of «legal culture» emphasizes the specific cultural ties that underlie a particular legal community. The obvious advantage of highlighting the legal and cultural uniformity of a certain group is its integrative functions: legal systems (subnational, national, integration or international) based on different legal concepts, rules, institutions and procedures can be linked at the legal and cultural level. The importance of legal and cultural analysis stems not only from the recognition of the existence of different levels of legal and cultural unity, but also from the need to observe the legal and cultural dynamics that exist within and between different legal cultures. This is due to the fact that legal culture can be constructed, deconstructed and reconstructed, and has a significant potential for evolution. The borders of legal culture are usually open to change (the process of Europeanization proves the validity of this conclusion), although this process is not fast and difficult to recognize as easily controlled. Legal traditions, as the core of national legal cultures, have undergone significant changes since the Second World War under the influence of modernization, industrialization, globalization and regional integration. The success of European legal integration and the process of European unification as a whole depends not only on artificial, top-down, harmonized or unified legislation, but also on the success of the process of forming a common European legal culture as a result of the Europeanization of 27 national legal cultures and, in particular, national professional legal cultures. In order for a meaningful and truly unified European legal order to be formed, it must be based on a European legal culture. Effective legal Europeanization directly depends, first, on the formation and perception by the societies of all 27 Member States of a system of common values, principles, ideas, ideals, models of legal argumentation, doctrines, theories, concepts, behavior and practice; second, on full compliance with the principles of EU law and direct application of EU law in the legal systems of the Member States, through the harmonization of national legislation with the provisions of EU law, as well as through formal judicial harmonization. Effective and equal application of EU law is directly conditioned by the formation of European judicial culture.Метою статті є визначення змісту правової культури та її ролі у розвитку й модернізації української правової системи і державності на етапі прискорення процесу інтеграції до складу Європейського Союзу, і це обумовлює актуальність дослідження. Наголошено, що поняття «правова культура» є предметом академічних правових досліджень протягом останнього півстоліття. Особливу увагу воно привернуло в постмодерному дослідницькому полі, яке більше зацікавлене у подоланні меж позитивістського правового аналізу і значно краще підготовлене до викликів міждисциплінарності. Зазначено, що поняття «правова культура», попри притаманну йому розпливчастість, цінується в академічному середовищі за його здатність розширювати і поглиблювати уявлення про національні і регіональні правові системи ї їхні складники, виступати, з одного боку, доказом правової однаковості, а з другого – культурної відмінності, підкреслювати правову самобутність і постулювати правову ідентичність окремих людських спільнот. Сприйняття права в його культурній детермінації виводить дослідників за межі виключно юридичних текстів і робить їх чутливим до різних моделей правового мислення, припущень, поведінки і практик, притаманних певним людським спільнотам. Поняття «правова культура» акцентує увагу на специфічних культурних зв’язках, що лежать в основі певної правової спільноти. Очевидною перевагою виокремлення правокультурної однаковості певної групи є її інтегративні функції: правові системи (субнаціональні, національні, інтеграційні чи міжнародні), в основу яких покладено відмінні правові концепції, правила, інститути та процедури, що можуть бути пов’язані на правокультурному рівні. Наголошено на важливості проведення правокультурного аналізу, що обумовлена не лише визнанням існування різних рівнів правокультурної єдності, а й необхідністю спостереження за правокультурною динамікою, що існує всередині та між різними правовими культурами. Це зумовлено тим, що правову культуру можна конструювати, деконструювати і реконструювати, вона має значний потенціал для еволюції. Кордони правової культури зазвичай є відкритими для змін (справедливість цього висновку доводить процес європеїзації), хоча цей процес відбувається не швидко і його важко визнати легко контрольованим. Правові традиції як стрижень національних правових культур після Другої світової війни зазнають суттєвих змін під впливом процесів модернізації, індустріалізації, глобалізації та регіональної інтеграції. Успіх європейської правової інтеграції і процесу європейського об’єднання в цілому залежить не лише від штучного, «від верху до низу», гармонізованого або уніфікованого законодавства, а й від успішності процесу формування загальноєвропейської правової культури внаслідок європеїзації 27 національних правових культур і, зокрема, національних професійних правових культур. Зроблено висновок, що для того, щоб був сформований значущий і дійсно єдиний європейський правопорядок, в його основу має бути покладена європейська правова культура. Ефективна правова європеїзація безпосередньо залежить від, по-перше, формування і сприйняття суспільствами усіх 27 держав-членів системи спільних цінностей, принципів, ідей, ідеалів, моделей правової аргументації, доктрин, теорій, концепцій, поведінки та практики; по-друге, повного дотримання принципів права ЄС і прямого застосування права ЄС у правових системах держав-членів, шляхом узгодження національного законодавства з положеннями законодавства ЄС, а також шляхом формальної судової гармонізації. Ефективне та однакове застосування права ЄС безпосередньо обумовлене формуванням європейської судової культури
Відповідальність за порушення обов’язку піклування та виховання у Кримінальному кодексі Федеративної Республіки
Get PDFThe relevance of the topic of research is determined by the fact that the problem of non-fulfillment or improper fulfillment by parents (persons who replace them) of childcare responsibilities exists in all countries, regardless of the form of government, state system and income level of the population. Ukraine is in the process of integration with the European Union, so it is useful to study the foreign legislative approach to regulating responsibility for the violation of these obligations. The aim of the article is to study the German experience of establishing criminal liability for non-fulfillment of childcare obligations. Dogmatic, systemic-structural, statistical, historical-legal, formal-legal research methods were used in the research. Attention is paid to German legislation, which provides for the right and duty of parents to care for and bring up children. The genesis of the criminal law regarding the liability for violation of these duties is given. Statistical data on the number of criminal proceedings and persons convicted of this criminal offense (2010–2021) are summarized. The peculiarities of the structure of the crime provided for in § 171 of the Criminal Code of the Federal Republic of Germany have been studied; objective and subjective characteristics. The analysis was carried out on the basis of the doctrine of German criminal law and the practice of courts of general jurisdiction, in particular the Federal Supreme Court of Germany. The practice of the Federal Constitutional Court of Germany was used. Based on the study, conclusions were formulated regarding the definition of: the legal interest that is protected; signs of "gross" violation of duties; criteria for establishing the consequence of the crime, which is provided as the tort of creating danger. The peculiarities of the qualification of the crime in case of its commission in a place where an armed conflict is taking place are noted. The allocation of an independent structural section (subsection) in the Criminal Code of Ukraine, which includes criminal offenses against family, is supported. The discussion of the criminalization of harm caused by a crime provided by Art. 166 of the Criminal Code of Ukraine, creating a real threat (danger) of causing harm to the victim is proposed.
Актуальність теми зумовлено тим, що проблема невиконання або неналежного виконання батьками (особами, що їх замінюють) обов’язків по догляду за дітьми існує в усіх країнах, незалежно від форми правління, державного устрою і рівня доходів населення. Україна перебуває у процесі інтеграції з Європейським Союзом, тому корисним є вивчення зарубіжного законодавчого підходу до регламентації відповідальності за порушення цих обов’язків. Мета статті полягає у вивченні німецького досвіду закріплення кримінальної відповідальності за невиконання обов’язків по догляду за дітьми. У дослідженні застосовано догматичний, системно-структурний, статистичний, історико-правовий, формально-юридичний методи. Приділено увагу законодавству Німеччини, що передбачає право і обов’язок батьків піклуватися та виховувати дітей. Наведено генезу кримінального закону щодо відповідальності за порушення цих обов’язків. Узагальнено статистичні дані щодо кількості кримінальних проваджень і осіб, засуджених за вчинення цього кримінального правопорушення (2010–2021). Вивчено особливості конструкції складу злочину, передбаченого § 171 Кримінального кодексу Федеративної Республіки Німеччина; об’єктивні і суб’єктивні ознаки. Аналіз проведено на підставі доктрини німецького кримінального права і практики судів загальної юрисдикції, зокрема Федерального Верховного суду Німеччини. Використано практику Федерального Конституційного суду Німеччини. За результатами проведеного дослідження сформульовано висновки щодо визначення: правового інтересу, який поставлений під захист; ознак «грубості» порушення обов’язків; критеріїв встановлення наслідку злочину, який передбачено як делікт створення небезпеки. Зауважено на особливості кваліфікації злочину в разі вчинення його у місці, де відбувається збройний конфлікт. Підтримується виокремлення у Кримінальному кодексі України самостійного структурного розділу (підрозділу), який включає кримінальні правопорушення проти сім’ї. Пропонується обговорення криміналізації заподіяння злочином, передбаченим ст. 166 цього Кодексу, створення реальної загрози (небезпеки) заподіяння шкоди потерпілому