Science Publications of DonNU (Donezk National University)
Not a member yet
18632 research outputs found
Sort by
Банківське інвестиційне кредитування в Україні
No full textМета роботи – дослідити банківське інвестиційне кредитування в Україні та проблеми, які виникають у сучасних умовах розвитку
Метод найменших квадратів
No full textУ галузі статистики часто виникає потреба знайти зв’язок між змінними, і метод найменших квадратів є широко використовуваною технікою для підгонки математичних моделей до даних. Завдяки своїй універсальності та широкому спектру застосувань він відіграє важливу роль у розв’язанні різноманітних задач
Опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі в історії кримінального права України
No full textThe article is devoted to the study of the issue of historical development criminal liability for resistance to a representative of the authorities or another to an authorized person on the example of Art. 342 of the Criminal Code of Ukraine, a as well as an understanding of theoretical and practical problems related to it installation The impossibility and inadmissibility of ignoring was established own historical experience of law-making activity.It has been proven that criminal liability for resistance against a representative authority or other authorized person was not foreseen, starting from the effective time criminal legislation of Kyivan Rus and lands that were formed after feudal fragmentation, legislation during the existence of the Galician of the Volyn Principality, the Lithuanian-Russian State and during their stay of Ukraine under the rule of the Polish-Lithuanian Commonwealth, during the period of the Cossack state and during the stay of Ukraine as part of the Austro-Hungarian Empire. It is argued that in in the middle of the 19th century in the structure of the Provisions on criminal and correctional punishments. In 1845, criminal liability for resisting a representative appeared for the first time authority or other authorized person. The presence of responsibility for resisting the representative of the authorities or another authorized person in the normative legal acts of the Ukrainian of an independent state, the legislation of the Ukrainian SSR and independent Ukraine to adoption of a new CC. These actions were foreseen in all current Criminal Laws codes in the forms of coercion, resistance, combined with murder representative of the authorities or inflicting serious bodily harm on him.Attention is focused on the differentiation of responsibility in Criminal the Code of Ukraine of 1960 regarding various victims: a representative of the authorities or a representative of the public who protects public order, an employee militia, national militia or military serviceman when executed by them duties to protect public order. It was concluded that modern criminal legislation is characterized by the presence of art. 342 of the Criminal Code, which provides for liability for resistance to a representative of the authorities or another authorized person in Ukraine. Next to this, the active development of a new CC, which will be implemented, continues the best assets of the modern science of criminal law.Стаття присвячена дослідженню питання історичного розвитку кримінальної відповідальності за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі на прикладі ст. 342 Кримінального кодексу України, а також осмислення теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з його встановленням. Констатовано неможливість та недопустимість ігнорування власного історичного досвіду законотворчої діяльності. Доведено, що кримінальна відповідальність за опір щодо представника влади чи іншої уповноваженої особи не передбачалася, починаючи з часів дії кримінального законодавства Київської Русі та земель, що утворилися після феодальної роздробленості, законодавства в період існування Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави та протягом перебування України під владою Речі Посполитої, в період козацької держави та під час перебування України у складі Австро-Угорської імперії. Аргументовано, що в середині ХІХ ст. у структурі Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. вперше з’явилася кримінальна відповідальність за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі.Виявлено факт наявності відповідальності за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі у нормативно-правових актах Української незалежної держави, законодавстві Української РСР та незалежної України до ухвалення нового КК. Вказані дії передбачалися в усіх чинних Кримінальних кодексах у формах примушування, протидії, поєднаних із вбивством представника влади або заподіянням йому тяжких тілесних ушкоджень. Акцентовано на диференціації відповідальності в Кримінальному кодексі України 1960 р. щодо різних потерпілих: представника влади або представника громадськості, який охороняє громадський порядок, працівника міліції, народного дружинника або військовослужбовця при виконанні ними обов’язків з охорони громадського порядку.Зроблено висновок, що сучасне кримінальне законодавство характеризується наявністю ст. 342 КК, яка передбачає відповідальність за опір представникові влади чи іншій уповноваженій особі в Україні. Водночас продовжується активна розробка нового КК, в якому будуть реалізовані найкращі надбання сучасної науки кримінального права
Міжнародний досвід регулювання обігу зброї: шляхи впровадження в Україні
No full textThe article examines the potential of Ukraine to improve the legal framework for regulating arms trafficking based on the experience of leading foreign countries. Given the current challenges to national security, the significant volume of illegal weapons in circulation, and the urgency of issues related to firearms ownership among the population, effective legal regulation of this area is a priority task for ensuring public safety, reducing crime, and creating conditions for responsible gun ownership. The article analyzes the regulatory models of such countries as the United Kingdom, the United States of America, Switzerland, and the Czech Republic, which represent different approaches to the legal regulation of arms circulation. Thus, the United Kingdom has strict requirements for firearms ownership, which include multi-level checks, limited access to weapons, and strict control over their use, including a ban on most types of semi-automatic and automatic weapons. This helps to minimize the risks of illegal use of weapons, but at the same time raises debates about the rights of citizens to self-defense.The article also analyzes the current Ukrainian legislation in this area. In particular, attention is paid to the gaps and contradictions that exist in the system of arms control in Ukraine. Despite a significant number of restrictive regulations, the problem of illegal weapons in circulation remains a serious threat. The imperfect licensing system, insufficient control over the movement of weapons, and the lack of a unified electronic registry make effective regulation difficult. Comparison of Ukrainian legislation with that of other countries allows us to identify weaknesses that require urgent improvement and to identify best international practices that can be adapted to Ukrainian realities.The recommendations for reforming national legislation proposed in this article include both regulatory and organizational and practical measures that will help strengthen state control, minimize the risks of illegal use of weapons, and increase the effectiveness of law enforcement. The use of international best practices will help to create a balanced system of arms circulation that will ensure the rights of citizens to own arms while protecting public safety.Thus, the article is an important contribution to the development of legal regulation of arms trafficking in Ukraine, providing scholars, legislators and law enforcement agencies with a comprehensive tool for developing more effective regulatory mechanisms that will meet the current challenges of national security.У статті досліджується потенціал України щодо вдосконалення нормативно-правової бази регулювання обігу зброї з опертям на досвід провідних зарубіжних країн. З огляду на сучасні виклики національній безпеці, значний обсяг нелегальної зброї в обігу та актуальність питань щодо володіння вогнепальною зброєю серед населення, ефективне правове регулювання цієї сфери є пріоритетним завданням для забезпечення громадської безпеки, зниження рівня злочинності та формування умов для відповідального володіння зброєю. У статті аналізуються регуляторні моделі, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Швейцарії та Чеської Республіки, які представляють різні підходи до правового регулювання обігу зброї. Так, у Великій Британії встановлено суворі вимоги до володіння вогнепальною зброєю, що передбачають багаторівневі перевірки, обмежений доступ до зброї та жорсткий контроль за її використанням, включаючи заборону на більшість видів напівавтоматичної та автоматичної зброї. Це сприяє мінімізації ризиків незаконного використання зброї, проте водночас викликає дискусії щодо прав громадян на самозахист.У статті також проаналізовано чинне українське законодавство у цій сфері. Зокрема, увага приділена прогалинам і суперечностям, які існують у системі контролю за обігом зброї в Україні. Незважаючи на значну кількість обмежувальних норм, проблема нелегальної зброї в обігу залишається серйозною загрозою. Недосконалість системи ліцензування, недостатній контроль за переміщенням зброї та відсутність єдиного електронного реєстру ускладнюють ефективне регулювання. Порівняння українського законодавства із законодавствами інших країн дає змогу виявити слабкі сторони, що потребують невідкладного вдосконалення, та визначити найкращі міжнародні практики, які можуть бути адаптовані до українських реалій.Запропоновані у статті рекомендації щодо реформування національного законодавства включають як нормативно-правові, так і організаційно-практичні заходи, що сприятимуть посиленню державного контролю, мінімізації ризиків нелегального використання зброї та підвищенню ефективності правозастосування. Використання найкращих міжнародних практик допоможе створити збалансовану систему обігу зброї, яка забезпечуватиме права громадян на володіння зброєю, водночас захищаючи громадську безпеку.Отже, стаття є важливим внеском у розвиток правового регулювання обігу зброї в Україні, надаючи науковцям, законодавцям та правоохоронним органам комплексний інструмент для розробки більш ефективних механізмів регулювання, які відповідатимуть сучасним викликам національної безпеки
Межі суддівського розсуду у сфері застосування способів захисту прав інтелектуальної власності
No full textThe article examines the international and national legislative framework, court practice, and scientific approaches to judicial discretion in the field of application of intellectual property rights protection methods. It is proved that the extension of the court's right to determine an effective remedy is consistent with the Constitution of Ukraine and the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The author concludes that under the current procedural law, the method of defence that a court may apply in resolving a case is chosen by the plaintiff, so the court is deprived of the opportunity to choose or change the method of defence of the plaintiff's rights at its own discretion, contrary to the plaintiff's will. Also, the court cannot dismiss a claim due to the absence of a specific remedy in the law. The court has no right to go beyond the claims to determine an effective way to protect the right instead of the plaintiff. It is the plaintiff who is obliged to set out in the statement of claim the circumstances by which he justifies his claims, to provide evidence confirming these circumstances, as well as to indicate the legal grounds for the claim, and the court, while maintaining objectivity and impartiality, must provide the correct legal qualification of the relations between the parties based on the facts established during the consideration of the case.The article analyses the court practice on protection of intellectual property rights regarding the use of effective remedies by courts and shows that some courts continue to assess remedies in terms of their enshrining in legislation. At the same time, the issue of the effectiveness of the remedy is raised separately.The author proves that determination by the court of a remedy which is not provided for by law or contract depends, firstly, on the plaintiff's proof of ineffectiveness of the remedy provided for by law or contract, secondly, on the plaintiff's claim for application of another–effective remedy, thirdly, on non-contradiction of such remedy to law, and fourthly, on the court's recognition of the remedy declared by the plaintiff as effective.У статті досліджено міжнародну і національну законодавчу базу, судову практику, наукові підходи стосовно суддівського розсуду у сфері застосування способів захисту прав інтелектуальної власності. Доведено, що розширення права суду на визначення ефективного способу захисту відповідає Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас зроблено висновок, що відповідно до норм чинного процесуального законодавства, спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, тому суд позбавлений можливості на власний розсуд, всупереч волі позивача, обирати чи змінювати спосіб захисту прав позивача. Також суд не може відмовляти в позові через відсутність певного способу захисту в законодавстві. Суд не має права виходити за межі позовних вимог для визначення ефективного способу захисту права замість позивача. Саме на позивача покладено обов'язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи. Проаналізована судова практика щодо захисту прав інтелектуальної власності стосовно застосування судом ефективних способів захисту, яка свідчить, що деякі суди продовжують оцінювати способи захисту з погляду їх закріплення в законодавстві. Водночас окремо ставиться питання ефективності способу захисту.Обґрунтовано, що визначення судом способу захисту, який не передбачений законом або договором, залежить від, по-перше, доведення позивачем неефективності передбаченого у законі або договорі способу захисту, по-друге, пред’явлення позивачем вимоги про застосування іншого – ефективного способу захисту, по-третє, не суперечність такого способу захисту закону, по-четверте, визнання судом ефективним заявленого позивачем способу захисту
Концептуальні підходи щодо удосконалення правового регулювання відводу (самовідводу) судді у цивільному судочинстві України
No full textThe article is focused on studying the legal essence of the motion for a judge’s disqualification (self-disqualification) and on elaborating conceptual provisions on legal regulation for a judge’s disqualification (self-disqualification) in the civil judiciary of Ukraine.The doctrinal definition of the concept of a judge’s disqualification (self-disqualification) has been considered in the article. Special attention has been paid to the analysis of legislation, case law of the European Court of Human Rights on regulating the right or obligation to file the motion for a judge’s disqualification (self-disqualification) depending on the subject of civil procedural legal relations (a judge, a participant in the case), the one who performs the relevant procedural action.Based on the results of a systematic analysis of the provisions of the Civil Procedural Code of Ukraine, it has been determined that the legislation contains both a direct, imperative reference – determining the grounds for a judge’s disqualification (self-disqualification) (paragraphs 1–4 of Part 1, Parts 2, 3 of the Art. 36 of the Civil Procedural Code of Ukraine), and a reference to “other circumstances that raise doubts about a judge’s impartiality or objectivity” (paragraph 5 of Part 1 of the Art. 36 of the Civil Procedural Code of Ukraine), the list of which is inexhaustible.It has been substantiated that while solving the issue for self-disqualification, judges should not act automatically, but must consider both objective and subjective criteria to determine impartiality as a result of hearing the case. While solving the issue for self-disqualification, a judge should be guided by a subjective criterion, which is determined by own personal beliefs and behavior, which make it possible to establish the manifistation of bias or impartiality in the case. The judge’s impartiality is presumed to exist until proven otherwise. The objective criterion for the judge’s impartiality is the absence or presence of convincing facts that raise doubts about the judge’s impartiality and which are objectively grounded.In view of the researched problem, in order to internally harmonize the provisions of the Civil Procedural Code of Ukraine, which regulate the procedure for a judge’s disqualification (self-disqualification) (Part 1 of the Art. 36 and Part 1 of the Art. 39 of this Code), their unification with the Art. 15 of the Code of Judicial Ethics and taking into account the case law of the European Court of Human Rights as a source of law, the author has elaborated suggestions to amend Part 1 of the Art. 39 of the Civil Procedural Code of Ukraine.Based on the results of the conducted research, the author has elaborated conclusions.Стаття присвячена дослідженню правової сутності заяви про відвід (самовідвід) судді та виробленню концептуальних положень щодо правового регулювання відводу (самовідводу) судді у цивільному судочинстві України.У статті розглядається доктринальне визначення поняття відводу (самовідводу) судді. Окрема увага приділена аналізу законодавства України, судової практики Європейського суду з прав людини щодо регламентації права або обов’язку заявити відвід (самовідвід) судді залежно від суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин (судді, учасника справи), яким здійснюється відповідна процесуальна дія.За результатами системного аналізу положень Цивільного процесуального кодексу України визначено, що у законодавстві міститься як пряма, імперативна вказівка – визначення підстав відводу (самовідводу) судді (п. 1–4 ч. 1, ч. 2, 3 ст. 36 ЦПК України), так і вказівка на «інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності судді» (п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України), перелік яких є невичерпним.Обґрунтовано, що вирішуючи питання про самовідвід, судді не повинні діяти автоматично, а мають виходити як із об’єктивного, так і суб’єктивного критерію для визначення неупередженості у результаті розгляду справи. Під час вирішення питання самовідводу суддя має керуватися суб’єктивним критерієм, який визначається його особистими переконаннями та поведінкою, що дають змогу встановити виявлення його упередженості або безсторонності у справі. Неупередженість судді вважається такою, що існує, поки не буде доведено протилежне. Об’єктивний критерій неупередженості судді полягає у відсутності або наявності переконливих фактів, які викликають сумніви щодо безсторонності судді та які є об’єктивно обґрунтованими.У контексті порушеного питання з метою внутрішнього узгодження положень Цивільного процесуального кодексу України, якими урегульована процедура відводу (самовідводу) судді (ч. 1 ст. 36 та ч. 1 ст. 39 цього Кодексу), їх уніфікації зі ст. 15 Кодексу суддівської етики та урахування судової практики Європейського суду з прав людини як джерела права, вироблено пропозиції про внесення змін до ч. 1 ст. 39 ЦПК України. За результатами проведеного дослідження зроблено висновки
Запровадження в Україні європейських стандартів охорони і захисту прав інтелектуальної власності
No full textThe article examines the state of implementation of European standards for the protection and enforcement of intellectual property rights in national legislation and practice and identifies the ways to further approximate the system of intellectual property legal protection in Ukraine to the standards of EU law. It is established that in recent decades, under the influence of the processes of European integration, digitalization, and innovative development, the system of intellectual property legal protection has been actively reformed and improved, primarily in terms of har- monization with European standards. Further approximation of the intellectual property legal protection system in Ukraine to the EU law standards will help to increase the efficiency of intellectual property rights protection and create conditions for their high-quality commercialization. The analysis has shown that Ukraine has done a great deal of work to adapt its legislation to EU law in terms of protection and enforcement of intellectual property rights. At the same time, a systematic and comprehensive approach is required for the full implementation and practical enforcement of European standards. Along with further improvement of the legislative framework in the above areas, the following steps should be taken: formation of a culture of commercialization of intellectual property rights, technology transfer, and introduction of innovations among businesses; training of professional staff among specialists of state bodies authorized to prevent, deter, and detect infringements in this area; ensuring full judicial specialization in the consideration of cases on protection of intellectual property rights; improving the efficiency of functioning, interaction and coordination of national government agencies authorized to ensure the protection, effective use and enforcement of intellectual property rights; providing state support for the commercialization of intellectual property, technology transfer, and appropriate state regulation of this area, in particular through the system of state orders for technology development in the most popular developments and innovations in the field of defence, cybersecurity, construction and restoration of infrastructure, medicine, agricultural sector, and green technologies.У статті досліджено стан імплементації в національному законодавстві та практиці європейських стандартів охорони і захисту прав інтелектуальної власності та визначено шляхи подальшого наближення системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні до стандартів права ЄС. Встановлено, що в останні десятиліття під впливом процесів євроінтеграції, цифровізації, інноваційного розвитку система правової охорони інтелектуальної власності активно реформується, удосконалюється, насамперед в частині гармонізації з європейськими стандартами. Подальше наближення системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні до стандартів права ЄС буде сприяти підвищенню ефективності захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності і створенню умов для їх якісної комерціалізації. Проведений аналіз засвідчив, що в Україні проведена велика робота щодо адаптації законодавства України до права ЄС в частині охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Водночас для повноцінної реалізації і практичного втілення європейських стандартів необхідним є системний та комплексний підхід. Разом з подальшим удосконаленням законодавчої бази у вищезазначених напрямах потрібно забезпечити і такі кроки: формування культури комерціалізації прав інтелектуальної власності, трансферу технологій, впровадження інновацій серед бізнесу; підготовка професійних кадрів серед фахівців державних органів, які мають повноваження щодо запобігання, попередження, виявлення правопорушень у цій сфері; забезпечення повноцінної судової спеціалізації щодо розгляду справ про захист прав інтелектуальної власності; підвищення ефективності функціонування, взаємодії і координації національних державних органів, уповноважених забезпечувати охорону, ефективне використання і захист прав інтелектуальної власності; забезпечення державної підтримки процесів комерціалізації інтелектуальної власності, трансферу технологій, відповідне державне регулювання цієї сфери, зокрема за допомогою системи державного замовлення на розробку технологій у найбільш затребуваних розробках і інноваціях у сфері оборони, кібербезпеки, будівництва та відновлення інфраструктури, медицини, аграрного сектору, зелених технологій
Еволюція моделей політичної участі: від класичних концепцій до цифрової епохи Е-демократії
No full textThe article provides a systematic analysis of the evolution of the concept of political participation as a key indicator of the democratic development of society. A comprehensive theoretical analysis of the transformation of this phenomenon from classical philosophical concepts to modern models formed under the influence of digital technologies and changes in democratic institutions is conducted. The historical stages of the formation of the concept of "political participation" are considered, starting with the ideas of active citizenship in ancient political thought, where collective decision-making in the polis was a direct form of participation, ending with the concepts of liberal, deliberative and participatory democracy of the 20th–21st centuries. Throughout history, the concept of "political participation" has undergone significant changes, transforming from a description of a direct form of participation in community affairs into representative and institutionalized mechanisms of modern influence on politics and other spheres of life. Particular attention is paid to its transformation under the influence of the dominance of various models of democracy: elitist, pluralistic, participatory and deliberative. The author also systematized the main scientific approaches to the analysis of political participation, highlighting such models as: civic voluntarism, which emphasizes the voluntary participation of citizens; rational choice theory, which considers participation as the result of rational decisions of individuals aimed at maximizing their own benefit; socio-psychological explanations, which focus on the influence of social norms, identity, and psychological factors. Mobilization concepts: study the processes of organized mobilization of citizens to participate; protest participation, which analyzes forms of disagreement and public expression of dissatisfaction; pre-political participation, which encompasses forms of activity that are not directly political, but can have political consequences. The latest approaches are highlighted, which emphasize non-institutional, horizontal, and individualized forms of activity. Particular attention is paid to the impact of digitalization, which causes the spread of horizontal formats of participation, the activation of online activism, petitions, and interaction through social networks and digital platforms. The author emphasizes the growing role of digital participation formats that go beyond traditional voting and party activity. The thesis is substantiated about the transition of political participation to a hybrid model in the 21st century. This model synthesizes classical institutional mechanisms with new digital tools of horizontal mobilization and influence on political decisions. It is proven that political participation in the 21st century is a multidimensional phenomenon that includes both traditional offline formats and new digital platforms that operate in the mode of horizontal mobilization. The impact of digital technologies on the growth of the role of individualized and non-institutional forms of participation is demonstrated, in particular within the framework of e-democracy, crowdsourcing platforms, social networks, online petitions and algorithmic political behavior. These factors contribute to the expansion, but at the same time complicate civic engagement. The peculiarities of political participation in Ukraine in the context of post-Soviet transformation, digitalization of public administration, regional political culture and distrust of institutions are outlined. The Ukrainian context of the development of political participation is analyzed, where post-Soviet distrust of institutions is combined with the activation of digital participation and the influence of the volunteer movement, as well as the practice of e-petitions. An interdisciplinary methodology is applied: a systemic approach, structural-functional analysis, comparative and typological methods. It is argued that effective democratization requires not only digital tools of participation, but also a rethinking of its structural, motivational, value and communicative factors. The article formulates theoretical foundations for the further development of an integrative model of political participation in the conditions of hybrid democracy and digital transformation.У статті здійснено системний аналіз еволюції концепції політичної участі як ключового індикатора демократичного розвитку суспільства. Проведено комплексний теоретичний аналіз трансформації цього феномену від класичних філософських концепцій до сучасних моделей, що формуються під впливом цифрових технологій та змін у демократичних інститутах. Розглянуто історичні етапи становлення поняття «політична участь», починаючи з ідей активного громадянства в античній політичній думці, де колективне прийняття рішень у полісах було безпосередньою формою участі, завершуючи концепціями ліберальної, деліберативної та партисипаторної демократії XX–XXI століття. Протягом історії поняття "політична участь" зазнало значних змін, перетворившись з опису безпосередньої форми участі у справах громади на представницькі та інституціалізовані механізми сучасносного впливу на політику та інші сфери буття. Особливу увагу приділено її трансформації під впливом домінування різних моделей демократії: елітарної, плюралістичної, партисипаторної та деліберативної. Також, автор систематизував основні наукові підходи до аналізу політичної участі виділивши такі моделі як: громадянського волюнтаризму, що акцентує увагу на добровільній участі громадян; теорії раціонального вибору, яка розглядає участь як результат раціональних рішень індивідів, спрямованих на максимізацію власної вигоди; соціально-психологічних пояснень, що фокусуються на впливі соціальних норм, ідентичності та психологічних чинників. Мобілізаційні концепції: вивчають процеси організованої мобілізації громадян до участі; протестної участь, яка аналізує форми незгоди та публічного висловлення невдоволення; дополітичної участі, що охоплює форми активності, що не є прямо політичними, але можуть мати політичні наслідки. Виокремлено новітні підходи, які акцентують увагу на неінституційних, горизонтальних та індивідуалізованих формах активності. Особливу увагу приділено впливу цифровізації, яка зумовлює поширення горизонтальних форматів участі, активізацію онлайн-активізму, петицій, взаємодії через соціальні мережі та цифрові платформи. Автор підкреслює зростаючу роль цифрових форматів участі, які виходять за межі традиційного голосування і партійної діяльності. Обґрунтовується теза про перехід політичної участі до гібридної моделі у XXI столітті. Ця модель синтезує класичні інституційні механізми з новими цифровими інструментами горизонтальної мобілізації та впливу на політичні рішення. Доведено, що політична участь у XXI столітті є багатовимірним феноменом, який включає як традиційні офлайн-формати, так і нові цифрові платформи, що функціонують у режимі горизонтальної мобілізації. Продемонстровано вплив цифрових технологій на зростання ролі індивідуалізованих і неінституційних форм участі, зокрема в межах е-демократії, платформ краудсорсингу, соціальних мереж, онлайн-петицій та алгоритмізованої політичної поведінки. Ці чинники сприяють розширенню, але водночас і ускладненню громадянського залучення. Окреслено особливості політичної участі в Україні в контексті пострадянської трансформації, цифровізації державного управління, регіональної політичної культури та недовіри до інститутів. Проаналізовано український контекст розвитку політичної участі, де пострадянська недовіра до інституцій поєднується з активізацією цифрової участі та впливом волонтерського руху, а також практики е-петицій. Застосовано міждисциплінарну методологію: системний підхід, структурно-функціональний аналіз, компаративний і типологічний методи. Аргументовано, що ефективна демократизація потребує не лише цифрових інструментів участі, а й переосмислення її структурних, мотиваційних, ціннісних і комунікативних чинників. Стаття формулює теоретичні засади для подальшої розробки інтегративної моделі політичної участі в умовах гібридної демократії та цифрової трансформації
Ключові категорії дослідження безпеки у політологічному вимірі
No full textThe article outlines the main categories for studying security issues within the framework of political science. The author examines the essence of key concepts such as security, threat, danger, and conflict, which form the foundation for building a comprehensive security architecture. In its most specific sense, security is defined as the preservation of norms, rules, institutions, and societal values. In the classification of security proposed by the author, special attention is given to the complementary nature and interconnection of different types of security. The article also explores the nature and classification of the concept of “threat”, understood as an objectively existing possibility of causing harm to an individual, society, or the state. The author notes that the most universal classification of threats is considered to be according to the nature of their influence: real, imaginary, and potential; according to the direction of influence: external and internal; according to the scale of influence: global, regional, and local; according to the spheres of influence: social, military, political, ecological, and informational; and according to the level of influence: strategic and tactical. It is clarified that “danger” refers to the objectively existing possibility of a negative impact on society, resulting in damage to national interests and state security. The importance of identifying the sources, conditions, and factors contributing to the emergence of danger is emphasized. The author highlights the close relationship between these three categories and the issue of conflict, which remains a major factor destabilizing security environments. The mutual influence of these categories on modern global political processes is underlined. The study concludes that, to describe the characteristics of the world order system and global security situations, it is most effective to apply stability theories — particularly the balance of power theory and deterrence theory. The conditions affecting the international balance of power have been outlined. Particular attention is given to cases where the deterrence of threats fails to achieve the expected outcomes. The author stresses that the prevention of conflicts and the minimization of their negative consequences should remain a top priority in maintaining global security.У статті окреслено основні категорії дослідження питань безпеки в межах політологічної науки. Автором проаналізовано сутність ключових понять, таких як безпека, загроза, небезпека та конфлікт, які слугують фундаментом для формування цілісної архітектури безпеки. У найбільш конкретному визначенні безпека розглядається як збереження норм, правил, інститутів і цінностей суспільства. У запропонованій автором класифікації безпеки особливу увагу приділено взаємодоповнюваності та взаємозв’язку різних її типів. Також у статті розглянуто сутність і класифікацію категорії «загроза», яку визначено як об’єктивно існуючу можливість завдати шкоди особистості, суспільству чи державі. Автором зазначено, що найбільш універсальним вважається поділ загроз за характером впливу на реальні, вигадані та можливі; за напрямком впливу на зовнішні та внутрішні; за масштабами впливу на глобальні, регіональні та локальні; за сферами впливу на соціальні, військові, політичні, екологічні та інформаційні; за ступенем впливу на стратегічні та тактичні. З’ясовано, що поняття «небезпека» означає об’єктивно існуючу можливість негативного впливу на соціум, що призводить до шкоди національним інтересам і безпеці держави. Наголошено на важливості виокремлення джерел, умов і чинників, які сприяють виникненню небезпеки. Автором підкреслено тісний взаємозв’язок між цими трьома категоріями та проблематикою конфліктів, які залишаються основним фактором дестабілізації безпекового середовища. Зазначено взаємовплив цих категорій на сучасні світові політичні процеси. У висновках статті стверджується, що для опису особливостей системи світоустрою та глобальної безпекової ситуації доцільно застосовувати теорії стабільності, серед яких найбільш поширеними є теорія балансу сил і теорія стримування. Виокремлено умови, що впливають на міжнародний баланс сил. Зазначено випадки, коли стримування загрозам не приносить необхідних результатів. Автором акцентовано увагу на тому, що пріоритетом у забезпеченні глобальної безпеки має залишатися недопущення конфліктів або мінімізація їхніх негативних наслідків
Еволюція стратегічних комунікацій сектору безпеки та оборони України як інструменту протидії інформаційним загрозам
No full textThe study examines the development and evolution of strategic communications (StratCom) in Ukraine’s security and defense sector from 2014 to 2025 as a tool for countering information threats. Based on institutional-legal, comparative, and communicative-strategic analysis, it traces the transition from reactive information practices to a systemic model of government communications focused on trust, transparency, coordination, and multichannel engagement. Three waves of development are identified: 1) 2014–2016 — the impetus from the Russian Federation’s hybrid aggression and the first institutional decisions; 2) 2017–2021 — consolidation of StratCom principles in doctrinal and sectoral strategies, capacity building; 3) 2022–2025 — wartime transformation: synchronization of interagency messaging, rapid debunking of disinformation, engagement with an international strategic audience, public diplomacy, and the involvement of digital communities and platforms. The study demonstrates that the effectiveness of Ukraine’s StratCom has increased proportionally to institutional maturity (establishment of disinformation counteraction and strategic communications centers) and the government’s ability to work with OSINT, fact-checking, and visual narratives. Practical recommendations are formulated for further institutional consolidation, improvement of the legal framework, risk communication ethics, and international cooperation. Institutional innovations (CPS, CSCIB), doctrinal frameworks (Information Security Doctrine, Cybersecurity Strategy) and international partnerships (NATO StratCom COE) have created a holistic “communication security contour”. Further progress depends on the codification of terms, crisis communication SOPs, personnel strengthening and deepening of platform alliances. The Ukrainian case proves: in hybrid warfare, strategic communications are not an “appendix” to politics, but the core of the state’s resilience.Досліджується становлення й еволюцію стратегічних комунікацій (StratCom) сектору безпеки та оборони України з 2014 р. до 2025 р. як інструменту протидії інформаційним загрозам. На основі інституційно-правового, порівняльного та комунікативно-стратегічного аналізу простежено перехід від реактивних інформаційних практик до системної моделі урядових комунікацій з акцентом на довіру, прозорість, координацію та багатоканальність. Виокремлено три хвилі розвитку: 1). 2014–2016 — імпульс від гібридної агресії РФ і перші інституційні рішення; 2). 2017–2021 — закріплення принципів StratCom у доктринальних і секторальних стратегіях, розбудова спроможностей; 3). 2022–2025 — воєнна трансформація: синхронізація міжвідомчих повідомлень, оперативні спростування дезінформації, міжнародна стратегічна аудиторія, публічна дипломатія, залучення цифрових спільнот і платформ. Показано, що ефективність українських StratCom зростала пропорційно до інституційної зрілості (наявність центрів протидії дезінформації та стратегічних комунікацій) і до спроможності уряду працювати з OSINT, фактчекінгом та візуальними наративами. Сформульовано практичні рекомендації щодо подальшої інституційної консолідації, удосконалення правової рамки, етики ризик-комунікації та міжнародної кооперації. Еволюція стратегічних комунікацій України пройшла три етапи — від реактивної відповіді до інституційно оформленої, доказової та багатоканальної системи, здатної працювати в умовах затяжної війни. Інституційні інновації (ЦПД, ЦСКІБ), доктринальні рамки (Доктрина інформаційної безпеки, Стратегія кібербезпеки) і міжнародні партнерства (NATO StratCom COE) створили цілісний «контур комунікаційної безпеки». Подальший поступ залежить від кодифікації термінів, SOP кризової комунікації, кадрового зміцнення та поглиблення платформних альянсів. Український кейс доводить: у гібридній війні стратегічні комунікації — не «додаток» до політики, а серцевина стійкості держави